Szumada Michał
Шумада Михайло
|
1941-01-01
Руда Журавецька, 22-680 Любича Королівська, Повіт Томашів Любельський
|
|
Wspomnienia
|
ЧИ БУДЕ СОНЦЕ В ЦЬОМУ РОЦІ
Рання весна 1946 року. Ніч. Я і мої сестри сплять камінним сном, але спимо тепло вбрані, в мене на ногах теплі чобітки з халявами. Раптом будить нас тривожний голос мами: „Діти вставайте, поляки напали!”. Долаючи сильну перевтому ми автоматично повставали з постелі відчуваючи якусь підсвідому загрозу. Тата не було. Мабуть намагався врятувати останню корову бо коня вже давніше нам вкрали.
Ніч була темна хоч око виколи, з трудом можна було розпізнати темні стовбури сусідських хат. Мама вхопила якийсь плетений кошичок з харчами, дворічну дочку Віру на руку і мене, п’ятилітнього козака, взявши за руку, рушила вперед. Побіч неї бігла її найстарша дочка – 8-літня Стефця, придержуючи в руці свою невеличку подушечку.
Нічна темрява буквально вкривала усе, навіть дороги не було видно, але мама напам’ять знала всі закамарки свого села й ми скоренько бігом його залишили. За селом ми повернули вправо вбігаючи на якесь болотисте поле. Ми бігли на схід в напрямі Махнова. Поволі сон щезав і око вже краще розпізнавало обриси залишеного села і тенетеського лісу на горизонті. Я щоруш оглядався дозаду й намагався доглянути, що там діється і від якого потвора ми втікаємо? Незрозуміле страхіття непроглядної ночі наскрізь проникало усе моє дитяче єство.
Десь далеко на заході за горизонтом вбилась в небо ясна заграва паленої хати, а це наявний доказ, що „злочинці надходять”. Раптом пролунали глухі вистріли вогнепальної зброї, які місцями прикрашались цілими чергами. Для нас була це дуже незвична і тривожна подія, проте доволі безпечна, бо встигли ми вже відбігти досить далеко від села і кулі до нас не долітали. Крім звуків стрільби мою увагу абсорбувало нове явище: на небі появились незвичні фаєрверки. Незвичні, бо їх вогняні траекторії не вбивались вертикально до неба, але великим луком перелітали над селом, щоб попасти у тенетиський ліс. Були це запальні снаряди кулеметів, які свій смертоносний льот позначали видимим вогняним світлом. Звичайно, оці летючі вогняні пункти не були здатні розсвітити темряви нічного неба.
Ми з трудом пробивались на схід крізь грязне поле українського чорнозему. Перерваний сон дітей домагався своїх прав, втомлене тіло прагнуло відпочинку, а ми весь час втікали навмання, без мети, без розради, і без надії. Видавалось нам, що потрапили ми в якесь неприродне, заворожене царство Гадесу, в якому беззупинно панує переляк, песимізм, тривога і нескінченна тьма. Як можна жити в такому страшному царстві? – ставляв я собі таке запитання, і не знаходив відповіді...
Раптом з темряви виринула якась якась грізна постать незнаної людини. Вона просто з лісу прямувала в керунку Вербиці. Був це високий і кремезний мужчина і, як мені видавалось, без зброї (може мав коротку). Побачивши, що я майже по коліна застряг в болоті й не можу сам з нього вирватись, незнайомий витягнув мене з грязі і поставив на більш сухому місці. Отоді я егоїстично закричав, що мій один чобіт залишився у болоті. Незнайомий і тут не залишив мене безпомічним. Він віднайшов чобіт і подав його мені. Тоді він діловито запитав мами: „Ви з Руди втікаєте? Є там поляки? Скільки їх?” Не одержавши задовільної інформації незнайомий швидко віддалився і щез в нічній темряві. Тоді набрав я переконання, що не тільки злі духи гуляють ніччю. Трапляються також й добрі люди. Мама нам сказала, що незнайомий був мабуть „український партизан”. Тепер мої думки кружляли навколо того „партизана”. Чим займаються оті „українські партизани”, хотілось мені конче знати.
Ми наполегливо чимчикували за мамою, втома нас міцно виснажувала, а кінця нашої мандрівки – не видно. Видавалось: пів мого життя пройшло у тій холодній темниці. Затужив я за сонцем, якого не було, і навряд чи коли-небудь воно нам зійде. Як важко жити без сонця! Щоб розвіяти свої сумніви, я з іскоркою надії запитав мами: „Чи у нас буде сонце в цьому році?” - Буде, й то навіть завтра! – потішила мене мама...
Іще в ночі ми дійшли до викопаної ями серед поля, де тато зі сусідом влаштували нам криївку-сховище. Оця яма спасла нас від насильної депортації на Радянську Україну.
10.4.2010 року, Михайло Шумада
* * * * * * * *
ТАЄМНИЦІ ВЕЛИКОЇ ПОЛІТИКИ ПРИ МАЛІМ ПИВІ
Мандруючи прекрасними краєвидами прикарпатського краю Львівщини завітав я до районного містечка Долина. Побіч пролягла, прикрашена газопроводними трубами, міжнародна дорога на Закарпатську Русь і далі, через карпатські перевали, на Угорщину. Стояв 1970 рік, і кріпився він застиглою магмою брежнєвського комунізму. Всюди безпорядок, притаманний радянським „порядкам”, примітивізм господарського життя, всеохопна апатія і знеохочення. Та місцями почали траплятися перші ознаки нових часів.
На кордоні з Угорщиною стояв стовп з гербом Радянського Союзу і червоною зіркою. Зірку хтось фарбою перекреслив і вище неї прикріпив „тризуб”. Усі подорожні вдавали, що недобачують жодних змін (бо так вигідно) і тризуб довго та непорушно висів...
Дівоча частина людського роду шукала розваги і розради в піснях: гарних, дотепних, любовних, натомість мужчини сенс свого існування шукали в... шинквасі. Там же кипіло товариське і культурне життя місцевого простолюддя. Знайомлячись з нюансами радянського життя підходило пізнати і цей аспект його життєрадісного існування.
Мій швагро Василь (Олесневичем звали його) першим взяв правильний курс. Даючи приклад іншим він машинально подався до буфету. Ровесники та інші дядьки рушили за ним. Щойно там в крузі приятелів і друзів витворилась істинно дружня атмосфера. Тем для розмов було не мало, але усяк знав, що навіть при пиві балакать про політику небезпечно. Недавно-бо в одній стрийській їдальні один легінь необачно висловив свій здогад щодо трагічної загибелі українського композитора Володимира Івасюка. „Маю певність, що це робота нашого КҐБ” - сказав. Забув бідолаха, що в Радянському Союзі стіни мають вуха. І стіни це почули і легіня з того часу вже ніхто не бачив.
Розуміючи це компанія любителів пива старанно піклувалась, щоб не порушувати тих тем, які можуть „нервувати владу”. Однак в компанії знайшовся дядько Микола, який не побоявся торкнутися своїх спогадів, думок і міркувань, бо ж з Польщею пов’язана і його рання молодість.
„Чоловіче, юначе і земляче! – вигукнув Микола – я також походжу з Закерзоння. Його нам поляки забрали, а нас вигнали на Радянську Україну. Не можу забути яке пекло ми пережили в тій вашій Польщі! Я сам родом з Ярославщини. Наші селяни спокійно собі жили, нікого не зачіпали, але полякам захотілось забрати наші землі, а нас безборонних і ограблених вигнати на схід. Ніхто добровільно не хотів покидати своєї батьківщини і їхати в незнану чужу сторону. Щоб нас примусити до виїзду на Україну різні польські банди щоруш нападали на нас. Вони грабували наших людей, арештували і навіть без суду невинних вбивали. Грабіжництвом займались узброєні польські цивільні банди, а військо тероризувало українське населення, арештувало молодих, тортуровало на допитах й відправляло до концентраційних таборів. Ми особисто пережили справжє пекло. Воно беззупинно тривало від 1944 р. до нашого виселення у 1946 р. Такими методами поляки примушували нас „добровільно” втікати з Польщі. Наші вигнанці зазнали багато горя, кривд і поневірянь з боку поляків.”
Про своє життя в колгоспній Україні Микола не хотів говорити.
„Одного разу (а був це 1956 рік) мене просто з фабрики, де я працював, мобілізували, дали військову уніформу і відправили до танкової дивізії, яка формувалась в районі Рави Руської. Як танкіст мав я обов’язок брати участь в якійсь воєнній операції на території Польщі. Ми не знали, що діється і до чого воно йде. Незадовго до нашої роти прийшов політрук й пояснив, що поляки вороже ставляться до Совітського Союзу й задумують вчинити контрроволюцію й ми на таку антирадянщину ніяк не можемо згодитись. З його уст почули ми такі слова: „Рєбята–українці! Ви добре знаєте яку кривду поляки вам робили до війни і як вас переслідували вже після війни. Тепер настає слушний час взяти реванш й дати належну відплату ворожим полякам! Наша дивізія візьме воєнну участь у рейді на Варшаву. Виконуйте докладно накази нашого командування і пам’ятайте: в нас не буде пощади ні милосердя підступному ворогові!”.
Але ваш Ґомулка втихомирив „мятєжніків”, погодився з Москвою і до нашої інтервенції не дійшло.”
1.VI.2010 М. Шумада
|
|