Nazarowicz Włodzimierz
Назарович Володимир
|
1930-07-26
Руда Журавецька, ґміна Любича Королівська
|
|
Wspomnienia
|
НАШЕ МАЙБУТНЄ НА МАЗУРАХ
В 1947 році ми тут прибули
не з власної волі
і так час поволі минає
і ми тут вмираєм.
Тут нас поховають
та ще нагробки нам поставлять
в нашій рідній мові
де буде написано по нашому слові
як ми звались, як довго жили
і тільки ті нагробки
будуть о тім свідчити
що ми тут колись жили.
Тай станеться те з нами
що сталося тут з Мазурами.
Як читаю на німецьких нагробках
тут лежить Мазур Дрозд
з боку лежить Скіба
та всі вони колись тут
прибули для хліба.
Тут жили, працювали
родилися, женилися і тут вмирали.
Тут їх поховали.
Лиш з часом поволі
їх згерманізували.
Тай по тих тут Мазурах
лиш назва зістала.
Але по нас тут назви не буде.
Но єсли Україна про нас не забуде
то ми тут на Мазурах
іще довго жити будем.
Тай щоб ми тут як найдовше пережили
то жиймо так як наші батьки жили.
Плекаймо нашу мову, нашу культуру
наші традиції, нашу віру.
Перед усім любіть свою Церкву
бо Церква це наша Мати
вона нам допомагає усе перетравити.
Вона нас любить і правди навчає
що в Бога ріжниці немає
якої хто нації.
Бог всіх нас кохає.
Вона навчить наших дітей
по нашому молитись
і вони ще будуть по нашому говорити.
Тому шануймося, любімося
собі помагаймо і наших дітей
на рідну мову до шкіл посилаймо.
Бо тільки як своє будемо любити
як довго ще тут до Церкви будемо ходити
так довго будемо могли
тут на Мазурах яко Українці жити.
Бо і ті Мазури котрі ще ся
по польські молили
ті ще із собою по мазурськи говорили
ті ще не забули хто то вони були.
О таке тут наше майбутнє
як Мазурів тут минуле.
Листопад 2010 р.,
Написав: Володимир Назарович
````````````````````````````````````````````
Про акцію „Вісла”
Вже так скоро час минає
з віку мені сходить,
але хочу написати
про що мені ходить.
Хочу написати щоби не забули,
яке лихо пережили,
просто про минуле.
Щоби нове покоління
про нас пам’ятало,
щоби знали яким то способом
воно тут ся взяло.
А воно просто було так:
була війна і усі народи
воювали за свою свободу,
та між іншими ми українці
о волю боролись.
І не десь там на чужих землях,
але де родились,
де від найдавніших часів
наші діди жили.
Та воно так історично
якось так зложилось,
що були весь час поневолені
і тяжко нам жилось.
Та не диво що боролись
за свою свободу,
бо таке прагнення
кожного народу.
Бо таке положення в нас географічне,
що стремління до свободи,
воно нам було вічне.
Бо одні і другі
нас завойовували
і ми правдивої свободи,
ніколи не мали.
Так як читаю історію -
ми все програвали,
чи не вміли воювати,
чи щастя не мали.
Думаю що занадто
ми їм довіряли,
бо вони нам давали
лиш слово гонору,
а ми були вдоволені з їхнього вибору.
І так обдурювали нас
своїми гаслами,
що ми були завжди
їхніми рабами.
Тай в останній боротьбі
ми знову програли,
бо занадто в Америці
ми надію мали.
А Америка, мій Боже,
як чогось не візьме
то і не доложе.
І так щоб нас тут завоювати
масову відповідальність
тут застосували.
Усіх нас з корінням
тай повиривали,
щоб з нас українців
тут сліду не стало.
А ми тепер на чужині
віку доживаєм,
на чужині діти і внуки родяться,
а ми тут вмираєм.
Ні до кого нам звернутись,
ніхто не обстане,
тай в короткому часі
нас вже тут не остане.
Тільки внуки що лишаться,
щоб нас не забули,
тому пишу на папері
хто ми є і були.
Звідки ми тут взялись
тай яким способом,
що нас тут вигнали
масовим засобом.
Щоби було явно
нехай світ це знає,
яку кривду нам заподіяно
аж серце ся крає.
Як нас з наших земель
усіх вивозили,
село військо обступило -
вже не було сили.
Щоби тому спротивитись
вони все зробили,
а як не слухався „били”.
Уставили вози
у довгу колону,
нікого не залишили,
усіх без пардону.
Запровадили на станцію
у вантажні вагони, всіх заладували
та ще перед виїздом
усіх перевіряли.
Усіх молодих з вагонів стягнули,
що ніби то повстанців зловили,
свою ціль осягнули.
І так нас невинних завезли в Явожно,
а там щойно було пекло,
аж вспімнуть тривожно.
То так якби то знайшлись
не на тому світі,
де над нами знущалися
всі чортові діти.
Раз на добу їсти дали,
щоб зразу не вмерти,
і здавалось не минуче
нам тут буде вмерти.
День і ніч на слідство брали,
руки в’язали, на коліна клали,
поміж руки та коліна
дручок зажали.
Уста зав’язали, а в ніс воду ляли
і тоді скільки хотіли
вони в п’яти били.
Коли б щось був винуватий,
то б скоро признався,
щоб як найскоріше
з їх тортур вирвався.
А в барака день і ніч,
як тих псів ганяли,
на чотирьох рогах стояли
тай били куди попало.
Кантом дошки мя сягнув -
я впав непритомний,
усі по мені перебігли
лиш в нас дух незломний.
Щоб один другому помогти,
щоб ся рятувати,
і так по тому зачали
мене очуняти.
У двох мене в мийниці
під руки тримали,
а третій на голову воду ляв,
щоб мя очуняти.
А рано та вечером
на апель взивали
і так на морозі дві години стояли.
Я бачив що такі як я
усі умирають,
може за день або два умру,
мене закопають.
І ніхто не буде знати,
де я закопаний, де мене шукати.
А ті що так повмирали
лежать закопані в лісі
тай ніхто їх не шукає,
як би і не існували.
А нам живим що пережили
визначили в лісі, два кілометри за тором,
поставте собі хрест і зробіть могили,
там собі моліться.
Щоб вони нам не перешкаджали,
а щоб натерли слід, лагер розібрали.
Ніби нічого не було
ніби все впорядку,
а тим що домагаються відшкодування -
„пришлемо заявку”.
Та юж раз провірять
якщо був невинучий,
то одержить компенсату
як той дід жебручий.
Та і того не можемо дочекатись
вони ждуть щоб нам недовго,
усім повмирати.
Бо тільки 150 осіб
нас живих лишилось,
так та правда вилізає,
як із мішка шило.
І так прийдеться нам
на чужині повмирати,
та щоб про нас пам’ятали
хочу написати.
Щоб онуки і правнуки
про нас пам’ятали,
щоб знали яким то способом
ми в Прусах ся взяли.
Але наша рідна земля
стала ся пустиня,
там лиш дикий звір живе,
„риє дика свиня”.
Та.. за нашу кривду
судьба вирішає,
що з нашої рідної землі
ніхто користі не має.
А ми тепер розкинені
по цілому світі,
пам’ятаймо хто ми є
і чиї ми діти.
Написав Володимир Назарович
````````````````````````````````````````````
ПРО ЧЕРЕМОШ
Як приємно нині
Нам повспоминати
Як то наш Черемош
Почав існувати
Раз то на Маланці
Всі гарно співали
Тай співочу групу
Зорганізували
Та вкороткім часі
Іще танцювали
А капела Сташка
Гарно пригравала
А що про Черемош
Пісеньку співали
То від тої пісні
Собі назву взяли
Аж одного разу
І закралось лихо
Щось комусь не сподобалось
Хтось там шепнув тихо
Щоби Старші Пані
На бік відогнали
Щоб серед молодих
Тай не заваджали
А ті Старші Пані
Дуже образились
Наробили шуму
Тай всі поділились
Та від того часу
Кожний добре чує
Що одним і другим
Всім себе бракує
Та помимо того
Дальше виступали
Та ще гарний хор
Великий зібрали
Аж одного разу
В понеділок вранці
Сташко на січкарни
Так обрізав пальці
Дуже сумно стало
Кожний став думати
Чи ще наш Черемош
Буде існувати
Хоч в нашого Сташка
Вже пальців бракує
Лиш в нашого Сташка
Ще серце працює
По всіх Фестивалях
Всюди виступали
Навіть в Білімстоці
В радіо нагривали
Всі були щасливі
З доброго поліття
Тай відсвяткували
І десятиліття
Та по тому часі
Знов лихо настало
Вибрали новий Заряд
І всьо ся розпало
З того жалю Стиренчак
Впав в страшну хворобу
І в недовгому часі
Тай пішов до гробу
Аж одного разу
Приїхав з далека
Наш новий хореограф
Володимир Денека
Зібрав наші діти
І став працювати
І знова наш Черемош
Зачав існувати
Чому взяв назву Черемош
Декотрі протестували
Та для Святого спокою
Номер два му дали
Та ще з Влодком Гнапом
В Круклянку їздили
І з наймолодших дітей
Там ансамбль створили
І від того часу
Всі гарно танцюють
А дідусів і батьків
Серця ся радують
Та тому що вони
Так гарно танцюють
То ще позаграницями
Нас репрезентують
Час скоро минає
Декотрі відходять
Але на їх місце
Все інші приходять.
Написав Володимир Назарович
````````````````````````````````````````````
МАТИ
Того слова МАТИ
Не можна з нічим порівняти
Це слово Святе маємо в собі
Воно знаходиться в серцю у кожній особі
Перше слово МАМА
Вимовляє дитина
На цілому світі
Аж ген від Адама
В найгіршій біді
Ми маму взиваєм
Бо ми в мамі
Всю надію маєм
Ми знаємо що в кожній хвилині
Вона нам прийде з помочею
Як своїй дитині
Вона притулює до серця
Пестить і голубить
Бо Вона свою дитину
Понад усе любить
Скількіж то матерей
Своє життя віддало
В обороні дитини
Своїм тілом засланяло
Скількіж своїх синів
На війну проваджало
І на щастя в сльозах
Вишиваний рушник давало
Про Матір багато
Ми пісень співаєм
В поезіях про Матір
Багато читаєм
Щоб від смерти МОЙСЕЯ
Оборонити МАТИ
Вона фортелю мусіла вживати
Щоб Ісуса від смерти оборонити
МАТИ з дитятком
До Єгипту мусіла втікати
Як бачимо що від найдавніших часів
Вона нам найважніша
В піснях співаємо
Вона наймиліша
А найгірше як мати
Мусить умирати
І свої дрібні діти
Мусить покидати
Тим дітям матері
Ніхто не заступить
Не пригорне
Не попестить
І не поголубить
Вони лишаються як ті сиротини
І тяжко їм жити від тої години
Тому пам’ятаймо
Поки мама живе
Шануймо кохаймо
Та в дню Свята Матері
Щастя і здоров’я бажаймо
Написав Володимир Назарович
Будзево 30-05-2005
|
|