ПІД ОПІКОЮ СЕРЦЯ ХРИСТОВОГО

п. Володимир Пайташ

За 50-річне диригування церковним хором «Горі серця» в Перемишлі та поза його межами, та за заслуги перед Церквою у 1957-2007 роках п. Володимир Пайташ удостоївся ордена від Папи Римського Бенедикта XVI. Пропонуємо вашій увазі розповідь про цю унікальну людину, записану з його слів п. Катериною Козак.



У місцевості Перекопана після Першої світової війни, в двокімнатній старенькій хатині під стріхою, після вінчання, замешкали мої родичі: Емілія з Кальтбрунів і Стефан Пайташ.

До головної дороги, яка лучила Львів — Перемишль було коло 200 кроків. Відразу за дорогою («гостинець» — так тоді називали), була річка Вігор, а прямо на Перемишль — коло трьох кілометрів. Сама Перекопана мала і свою церковцю, яка була дочерною перемиської катедри. Щонеділі і в свята приїздив священик з міста відправляти Богослуження.

У старенькій хатині під стріхою я прийшов на світ у 1927 році як четверта дитина у родичів. Двоє старших братчиків померли. Одначе цієї хатини я не пам'ятаю, бо мій батько був ремісником — муляром, і родичі почали будувати нову муровану хату, яку пам'ятаю добре. Моя мама працювала тяжко, як зрештою усі селяни. Усе виконувала руками, а що була дуже зарадна, то життя мала добре зорганізоване так, що її сестри і кревні, хоча були багатші, завжди мамі заздрили. Чоловік одної з маминих сестер був в Америці і поводилося їм дуже добре, ця сестра вважала себе найбільш впливовою особою в родині, але не вміла ні читати, ні писати. В короткому часі виявилося, що гроші без розуму — лихо.

Моя мама була у благословенному стані і ця, власне, грошевита сестра намовляла, щоб моя мама стратила ненароджену дитину, кажучи: «Навіщо тобі ще одної дитини? Майна такого не маєш, а роботи багато, як собі даш раду? Я маю доляри і позичу... Підеш там і там — і по всьому». А мама подумки пояснювала собі: «Так сатана вміє говорити устами других».

У 1925 році в Перемиській катедрі було дуже велике свято — проголошення Преосвященним Йосафатом Коциловським свята Найсвятійшого Ісусового Серця. Священики по парафіях вже на десять років скоріше голосили, про набожність до Ісусового Серця. Нове свято, нові практики вводили в життя по парафіях. Видавали книжечки з молебенями, образочки, медалики тощо. Почитанням Найсвятішого Ісусового Серця і Набожними практиками перейнялася і моя мама.

У нас в хаті мама завжди читала релігійний журнал «Місіонар». Заохочена змістом, почала практикувати щомісячне приступання до Сповіді і Св. Причастя у перші дев'ять п'ятниць, згідно з обітницями самого Спасителя Ісуса (обітниці, подані св. Маргареті). Однак не могла мама практикувати в церковці на Перекопаній, бо тут відправи відбувалися лише у неділі, тому ішла коло 3 км до Перемишля до церковці на Болонє. Сатана дальше спокушав і підшіптував, щоб усунула дитину і мала спокій. Мама твердо дотримувалася своєї думки, щоб дитину привести на світ.

Приходила зима 1926 року, мама в душі казала: «дитини своєї не погублю. Якщо така Божа воля, щоб дитина мала згинути, то нехай згине в інший спосіб. Як вродиться здорова дитина, дочка чи син, нехай Серце Христове так покерує, щоб вона пішла до монастиря, або семінарії і працювала для Божої справи, Церкви і народу. Нехай я її не маю для себе, але не погублю її ще ненародженої, що Господь Бог почислив би як тяжкий гріх. Не буду також на майбутнє журитись, бо як дасть Господь Бог діти, то дасть і на діти».

Практика 9-ої П'ятниці у моєї мами закінчувалася в лютому 1927 року. Взимку, 4 лютого, мама взяла одну баньку з молоком на плечі, а другу в руку, і пройшла понад З кілометри до міста до церковці, щоб прийняти Ісуса в Найсвятіших Тайнах і сповнити останню 9-ту П'ятницю. Автобусів тоді не було. Треба було пішки долати дорогу, а тут зима, вітер, сніг... Люди, які йшли назустріч, питали: «Чого ви ідете в такому стані і ще з тягарем?». Останніми рештками сил повернула мама до хати, а тут ще корову треба доглянути, якесь дрібне господарство.

Прийнятий Євхаристійний Ісус додавав мамі сил і вдоволення. Третього дня після цієї п'ятниці мама привела на світ дитя — хлопчика. За 7 днів скоренько його охрестили і дали ім'я Володимир-Василь. (Я, будучи під серцем моєї мами вже приймав Ісуса в Найсвятіших Тайнах). Мурована хата, яку я добре запам'ятав, була сонячна і дуже ясна. Не раз мама пішки ходила на Кальварію. Пригадую собі, що одного разу принесла з Кальварії, крім гостинців для мене, ще два образи, а були це Найсвятіше Серце Христове і Серце Пречистої Діви Марії.

Дідусь мій був теслею і зробив дерев'яні рамки, помалював на бронзово, образи висіли у нас в кухні. Ми — батько, мама і я з сестрою — клякали до спільної молитви і я часто дивився на образи. Ісус і Мати Божа мали такі очі, що де я лиш був, в будь-якому місці, вони завжди були звернені на мене. Над моїм ліжком був образ Найсвятішого Серця Ісуса, і як я лежав і дивився на образ, то Ісус також дивився на мене. Як нікого не було в кухні, я часто клякав і молився, але, як дитина 3-4 років, я знав лиш молитву до Ангела Хоронителя і по-дитячому молився так: «Ангеле Хоронителю мій, ти все при мені стій, рано і вночі будь мені до помочі і стережи душі і тіла мого. Амінь».

Мама завжди мене навчала, що Ангел Хоронитель мене пильнує і йде за мною, де я лиш іду. Я хотів конечно того Ангела побачити і думав собі так, що як скоренько оглянуся, то Ангела напевно побачу і він не зникне, але мимо скоренького оглядання ніколи Ангела не бачив.

До початкової школи ім. М. Шашкевича ходив я до Перемишля. А Перше Св. Причастя прийняв в Катедральному Соборі від преосвященного Григорія Лакоти.

У 1938 році моя мама була міською головою Союзу Українок в Перекопаній. Одного разу прийшов до нашої хати один пан, чи то з Просвіти, чи щодо Союзу Українок — не знаю. Цей пан приніс різні образи на замовлення. У Львові були зроблені різні українські рами. Мама вибрала два образи, думаючи, що це Ісус в терневому вінку і Божа Мати. В короткому часі надійшла зі Львова замовлена пересилка і коли її розпакували, виявилося, що це не є Ісус в терновому вінку, як мама замовляла, а Найсвятіше Серце Ісуса і Непорочне Серце Пречистої Діви Марії. Замовлення мама не відсилала, образи було повішено в покою. В кухні були образи давніші з Кальварії, а в покої — нові, українські.

На неспокійний 1939 рік припала війна, з'явилася загроза вивезення родичів на Сибір. Переходимо границю — і ми вже на німецькій стороні. Один рік я ходив до школи св. Миколая на Засянні. Два роки доїжджав до гімназії в Ярославі, два роки — в Малу Духовну Семінарію в Перемишлі. Тут раз у місяць ми, хлопці, разом з питомцями практикували день скуплення — це духова формація. Перші п'ятниці місяця були постійно ведені і практиковані.
У роки 1945-47 виселяли людей, ліквідовували і виселяли єпископів і священиків, відбулася акція «Вісла». В цих роках люди були наполовину спаковані, бо загроза виселення висіла і могла негайно надійти. Що було робити з гарними різьбленими образами Найсвятішого Серця Ісуса і Непорочного Серця Пречистої Діви Марії? Ми постановили у сприятливий час переховати їх до криївки. В нашій хаті були дві криївки, так що там могло переховатися біля десяти осіб. Тому і партизани радо до нас приходили, до того ж наша хата стояла на краю місцевості і ніхто не здогадувався, хто вночі до нас зайшов. До криївок, крім наших родинних образів, документів і всякого домашнього добра, ще були переховані усі церковні речі (фелони, чаші, книги, свічники тощо).

У рік 1947 я виїзджаю до Кракова, мене з сестрою заарештовують і вивозять до Явожна. Родичів вивезли на Захід. Криївки зосталися замасковані. Репатріянт-поляк зайняв нашу хату і через десять років він не взнав, що за стіною є криївки, а в них — усе добро. Декотрі односельчани знали про криївки і сховане там добро нашої перекопанської церкви, одначе ані арештовані партизани, ані ніхто з селян не зрадив і не доніс про криївку.

Як я вже згадав, що я був арештований і вивезений до Явожна з краківською групою, уміщений в бараці з 12 людьми, серед яких були священики. Одного разу о. Гащак побачив у мене на шиї нитку з медаликами. Було їх 5. Серед них був один посріблений з дуже характерним зовнішніим кружком в зубчики. Побачивши це, крикнув здивовано:«А звідкіля у вас цей медалик?». Не пам'ятаю, що я тоді відповів, а о. Гащак каже, що цей медалик був вибитий з нагоди свята Найсвятішого Ісусового Серця в Перемишлі у 1925 році.

Медалики я пороздавав, а собі залишив один. Після звільнення мене з Явожна я був прийнятий до римо-католицької Духовної Семінарії в Гнєзні. Там перебув я 3 роки і в Познані 3 роки, а до того ще в Гожові один рік.
Коли я був у Семінарії, мабуть, на третьому році, о. митр. Василь Гриник позичив мені книжку, видану Преосв. Коциловським, «Найсвятіше Серце Ісуса і священство», яку я прочитав, будучи на лікуванні у клініці в Гданську. Ця книжка дуже мене приблизила до Ісусового Серця. Також через цілий час читав я книжку Томи Кемпійського «Наслідування Ісуса Христа», яка дуже мені подобалася і відповідала моїй душі.

Будучи на 5-ому році богословських студій, одного разу відвідав родичів у Пшехлєві. Я одягався до костела на Службу Божу, убирав реверенду, а мама сиділа при вікні і розмоляла зі мною. Мама почала так говорити: «Дивлюся на тебе і думаю, що ти міг би не жити...», а я на те :«Як то не жити? Мама знає — і війну пережив, і Явожно...» На це мама:«Не про те я кажу»,— і почала розповідь про усе: як була в благословенному стані зі мною і як намовляли її, щоб мене усунула ще ненародженого. Я тоді довідався про все в подробицях. Тоді я запитав: «То чому мама попросила ту тету за куму, мою хресну маму, яка хотіла мене знищити?». «Знаєш, — каже мама, — ми тоді почали будову хати і були потрібні всякі гроші, а хресна мама мала доляри і так сталося. Одначе я тебе не стратила, а обіцяла Найсвятішому Серцю Христовому, що тебе виховаю і віддам під опіку Серця Христового, нехай тебе поведе, як бажає, після Божої волі».

Приходжу до репатріянта, що замешкав у нашій хаті, і прошу віддати наші меблі. А репатріянт каже на те, щоб я приніс письмо з Повітової Ради. Я про письмо вистарався, заїхав фірою і дещо з моїх речей виношу з хати. Коли я відкрив криївки, репатріянт перелякався. Заборонив вивозити, поїхав до Перемишля до прокуратури. Я прошу його, щоб по дорозі вступив до свойого ксьондза, бо тут є з церковці речі і він про це знає. Репатріянт не вступив. Приїхала поліція і прокурор. Усі церковні речі забрали, а мене арештували. Знова допитували, чи не знаю, де ще є криївки. Виходжу, одержую свої книжки, образи і дещо інше. Усі церковні речі віддали православним. Образи Найсв. Серця Ісуса і Непорочної Діви Марії в вишиваних рамах я повісив на стіні в моїй кімнаті в місті на вул. Сербанській, 4. В хаті, де жила мама, не було місця на стінах, щоби там ті образи повісити.

У 1969 році влада міста поширювала будову міста і маленьку хатину мами зліквідували. Тоді купив я хату для мами на Вовчу і після ремонту переніс там образи Найсвятішого Серця Ісуса і Непорочної Діви Марії. У себе, на вул. Сербанській, мав я образ св. Миколая, який закривав під собою тризуб. Хто дивився, то бачив лише св. о. Миколая і різьблені рами з тризуба.

У рік 1989, після розвалу в Польщі комунізму, до Перемишля почали приїзджати люди з України і привозили різні образи, думаючи, що у нас їх немає. Зайшла така подія. Після одного Богослуження, вийшли з перемиської катедри люди. Вийшов також о. митр. Теодор Майкович (парох, а опісля владика) і розмовляв з хористкою катедрального хору п. Мирославою Крупою (дочка о. Крупи, який започаткував греко-католицькі Богослужіння в Перемишлі). До них приступила одна жінка з України, маючи при собі щось завинене в полотні і сказала: «Прийміть від мене ті два образи до церкви, вони гарні, і поставте при головному вівтарі». Подивились ми на образи, які були намальовані на блясі. Були то Найсвятіше Серце Ісуса і Непорочне Серце Марії. Побачивши те, отець не дуже спішився брати образи до рук. Пані Міра просила: «Та візьміть, отче». Отець взяв, ніби не своїми руками. Жінка з України подякувала за те, що отець прийняв, і скоро відійшла. Пані Міра запитала: «Чому не хотіли Ви, отче, взяти до рук?». Отець Майкович відповів: «Прошу пані, це до Катедри не надається, бо це не мистецтво, а, передовсім, вони замалі, вони надаються до приватної кімнати». «То прошу, дайте мені, я маю на них місце». «Прошу дуже!» — втішився о. Митрат і передав п. Мірі образи. «А де Ви, пані, їх помістите?» — спитав. «0, у нашого диригента церковного хору місце є. Там приходять мандоліністи, бандуристи і хористи. Місце вимріяне...» — відповіла п. Міра. В короткому часі в моїй кімнаті з'явилися два образи: Найсвятішого Серця Ісуса і Непорочного Серця Марії, які висять до сьогодні.

Образи самі собою так якось мальовані, що з них неначе променить світло.

2002 року звернувся до мене парох катедри, о. митр. Є. Попович з пропозицією: «У нас в Перемишлі відбуваються травневі Богослужіння в катедрі та на Засянні у отців Василіян. Вірні з місцевості Вовче мало користають з тих Богослужень, бо й далеко і автобусів нема... Чи не можна б знайти на Вовчу якогось приміщення на відправу маївок?» Якраз на Вовчу я маю хату і вільне муроване приміщення. Відремонтував і усе приготовив. На головну стіну приніс я образи Найсвятішого Серця Ісуса і Непорочного Серця Марії в вишиваних рамках, які висіли в моїй хаті на Вовчу. Коли переніс образи з кімнати, стіна залишилася пуста. Чим її заповнити? Що повісити на місце образів?

Сусідка, п. Гнатюкова, порадила: «З Заходу повернулася одна родина до с. Корманичі. Люди ті вже відійшли у вічність, а усі речі віддали, власне, Гнатюкам і якісь образи є зложені на стриху». Коли принесли їх, то виявилося, що це образи Найсвятішого Серця Ісуса і Пречистої Діви Марії. Так я від дитинства перебуваю в опіці Найсвятіших Сердець Ісуса і Марії, і щоденно клячачи перед тими образами, молюся і поручаюусі справи та праці для Церкви і України.

Сьогодні вже минуло вісімдесять років від моїх уродин, і я бачу, що сповнилися прохання і молитви моєї мами до Найсвятійшого Серця Ісуса, яка додержала постанови і поступила згідно з совістю, говорячи до себе: «Дитятко, яке ношу під серцем, не знищу, а виховаю і віддам Господеві, а Він зробить по Своїй волі. Бо, як дасть Бог діти, то дасть і на діти. Нехай то дитя росте для праці на добро Церкви і народу».

Дивлячись з перспективи 80-ти років життя, бачу, що проблеми життя початих дітей є далі актуальними. Тут потрібно впровадити науку для молоді, щоб розуміла відповідальність не лише за своє життя, але й за життя початих в лоні матері дітей, яких Господь Бог покликує до виконування різних завдань на землі; переривання їхнього життя є великим злочином і є тяжким гріхом, бо ломить п'яту заповідь Божу — «Не вбивай!».

Я одинадцять років проживав в родині, дев'ять в інтернатах, один в тюрмі, а решту жив і живу поза родинним вогнищем, працюючи на славу Бога і для потреби Церкви і народу.
У 1968 році повернув до Перемишля отець митр. Василь Гриник. Вірні його поінформували, що в парафії є богослов Володимир Пайташ і з огляду на відчутний брак священиків вони звернулися з просьбою, щоб мене о. митр. Василь Гриник висвятив на священика.

Отець Митрат на це так відповів: «Висвячувати п. Пайташа на священика не буду, бо він як несвященик є в силі більше зробити для нашої Церкви і народу».

У цьому році минає 50 років від зорганізування мною церковного хору «Горі Серця», якого диригентом я є до сьогодні, а в міжчассі навчав я гри на мандоліні і бандурі наших дітей і молодь. Деякі є дуже вдячні за вщіплення любові до гри на тих інструментах та науку пісень, як церковних так і світських. З часом вони самі стали творити вокально-інструментальні групи. Серед суспільно - культурних праць в Народному Домі не менше уваги посвятив я українському театрові... Вже понад 50 років проваджу театральну діяльність у Перемишлі, будучи його директором, сценаристом, режисером і актором.

Хоч Господь Бог досвідчує мене тяжким життєвим хрестом, бо вже понад 50 років я є незрячою людиною, то я з великим заангажуванням виконую все те, до чого дав мені Бог здібнощі. Стараюся не змарнувати жодної хвилини, яка не була б присвячена Богові на прославу, і не приносила б користі для української справи.

Завжди молюся за душу покійної мами, що не улягла намові злих людей, а слухала голосу Бога і дала мені життя. Бо, як сказав Папа Іван Павло II, «народ, який вбиває ненароджені діти, є народом без майбутності». Буду надалі звертатися в молитві до Пресвятого Серця Ісуса з просьбою, щоби вагітні жінки дозволяли народжуватися своїм дітям, бо кожна дитина — то дитина Божа, і ніхто не має права позбавляти її життя.