Fundacja Losy Niezapomniane

Duś Olga, z domu Nałesnyk, córka Antona i Angeliny z domu Wasarab.
Дусь Ольга, з дому Налесник, дочка Антона та Ангелини з дому Васараб.

1930-04-20
Павлокома, повіт Березів, воєводство Ряшів.

Wspomnienia

СВЯЩЕНИК ВОЛОДИМИР ЛЕМЦЬО: «ДЕ МОЇ ЛЮДИ, ТАМ Я БУДУ»

Автор: Лемцьо Андрій, син замордованого в 1945 р. в Павлокомі отця Володимира Лемця. Спогади сина.

Мій рід походить з сіл Рожиська і Тарноруди, що над рікою Збруч у Тернопільській області.

У Тарноруді, звідки походила моя бабуся Анна Лемцьо з роду Валянін, українці, поляки і жиди жили дружньо, родичались між собою. Бабуся з мішаного українсько-польського шлюбу.

Мій дідусь – Андрій Лемцьо (син Йосипа, 1872 р. нар.) дбав про освіту сина Володимира Лемця (нар. 9 січня 1912 р. в селі Лютовиська Ліського повіту). Володимир закінчив гімназію у Тернополі, а згодом Львівську духовну академію. Сам митрополит Андрей Шептицький висвятив його в духовний сан і направив парохом у Павлокому над Сяном. Там до цього часу українською громадою опікувався монах Василь Шевчук (о. Кадило) родом зі Стрия.

Володимир Лемцьо одружився з Надією Левицькою. У 1938 році їм народився син Андрій – це я.

У 1942 р. наша сім'я прибула до Павлокоми. Я бавився разом з сусідськими хлопчиками і дівчатками, вчився від них пісень. Хоч я був ще дуже маленький, але мені запам'яталось, як мама і наші сусіди уболівали з приводу вбивства поляками вчителя Миколи Левицького. На його похороні панахиду служили 3 священики, серед них і мій батько.

Миколу Левицького вбили шестеро поляків з боївки АК (Ян Кусь, Ян Радонь, Анджей Ланчак, двоє з села Диляґова і один з Бартківки). Злочин скоїли 14 жовтня 1943 р. Аж 14 куль пронизали його тіло.

Зранку, правдоподібно, 1 березня я був у сусідів і бавився з однолітком Андрієм та його сестричкою. Через вікно ми побачили, як озброєні люди у цивільному одязі виводили з хліва корову, висаджували на воза велику свиню. Один з цих мужчин помітив нас у вікні і вистрілив. Куля влучила у віконну раму і рикошетом зачепила скроню бабуні. Вона скрикнула і впала. І тільки ми, діти, з переляку вмить влізли на піч, як до кімнати зайшов бандит з автоматом і відразу до бабусі. Тряс нею, а вона з заплющеними очима хрипіла. Бандит жбурнув нею і зі страшною лайкою (по-польськи) зігнав нас з печі. Копнув мене, ще й так пхнув автоматом, що я вмить опинився на порозі і чимдуж побіг до своєї хати. А там озброєний бандит ходив по кімнаті, викрикував брутальні лайки. На ліжку лежала окровавлена моя бабуся. Я кинувся до неї, але цей «герой» схопив мене, а я вкусив його за руку. Розлючений, він мене вдарив з розмаху прикладом так, що я закотився під ліжко. Коли бандити вийшли з хати, я наблизився до бабусі. В неї біля скроні сочилася кров.

Я тоді був ще дуже маленький, мав 6 рочків і три місяці. В моїй пам'яті деякі картини з тих подій дуже виразні, так якби все відбувалось сьогодні. Тоді не все міг збагнути, але багато чув від дорослих і на мою розповідь, про трагедію в Павлокомі, накладаються розповіді моєї мами, бабусі, деяких людей.

1 і 2 березня бандити в селі грабували і вбивали, були жертви. Багато людей йшло до церкви, щоб там у святому місці схоронитися від зла. Всю ніч переховувались в церкві, молилися, а зранку йшли до своїх хат, варили їсти, годували худобу, птицю.

В ніч на 3 березня ми ночували у селянки-мазурки. Батькові здавалося, що там для нас буде безпечніше. Світало, коли ми почули постріли. Батько одягнув рясу і поспішив до церкви. Мама і бабуся вже були одягнені. Нашвидку одягали мого молодшого брата. І ми поспішили до церкви. Навколо нас свистіли кулі. Я втягував шию і пригинався до землі. До церкви ми зайшли зі сторони дзвіниці. Пам'ятаю, що біля церкви крутилися озброєні люди в цивільному одязі, здебільшого в маринарках з білими пов'язками на рукаві, говорили по-польськи. Вони били людей, копали, штовхаючи до стіни мурованої церкви і сортували людей з мішаних родин: українців заганяли до церкви.

***

Мій батько стояв біля вагітної жінки, оглядаючи прострілену мідну запальничку. Жінка розповідала, що встала ще затемна, щоб зварити їсти. Раптом відчула постріл, як їй здавалося, у живіт. Куля влетіла через вікно і влучила в запальничку, яку вона тримала у кишені фартуха. Люди слухали її розповідь, розглядали запальничку і подивляли цей випадок. Запальничка врятувала життя їй і дитині, яка мала прийти у цей збожеволілий світ. Хотів би тепер зустрітись з тою жінкою або з її вже дорослою дитиною.

Бандити мають одну зм'якшуючу обставину. Вони говорили, що «Matkie z dzieckiem nie zabijamy». Яка дивна гуманність. Але може через це залишилась в живих моя мама. Вона теж тоді була вагітною. Народила у червні 1945 р. мою сестричку. Але це сталось потім, а зараз розпочинався день 3 березня 1945 р., який на 60 років позбавив мене нормального сну. Розпочинався день, який закарбувався в дитячій пам'яті, позбавивши дитинства, змінивши мою долю.

***

Коли ми увійшли до церкви, там вже було багато людей. Озброєні мужчини «господарювали», посилаючи жінок з малими дітьми на одну сторону, решту людей – на другу, інших кудись виводили. Було чути постріли. Я забився в куток. Батько почав відправляти Службу Божу. Потім до нього підійшли озброєні з білими пов'язками на рукавах і почали копати і насмішкувато викрикувати: «Ty jestes ksiadz? Ty nie ksiadz! Ty pop! Ksiadz nie ma zony». Стягнули з батька рясу і повели... Як потім з'ясувалося, на плебанію. Били і питали: де сховане добро? Батько мовчав. Згодом туди завели його маму (мою бабцю Анну Лемцьо). Побачивши роздягненого, страшно окаліченого сина – вона показала їм де у пивниці закопано кращий одяг. Потім батька вивели у коридор церкви. Він був тільки в нижній білизні, босий, поверх накинутий білий невеличкий кожух. До батька підійшла моя мама. Нічого не говорила, була як задерев'яніла. Мене до батька не підводили. Лише здалеку він востаннє подивився на мене. Я сидів на сходинці справа від ківоту. Батька вивели. (Між іншим, як розповідала мама, батька поляки попереджали і пропонували разом з сім'єю утікати, але він казав: «Де мої люди, там я буду»).

А в церкві діялося страшне. Людей приводили і виводили, розділяли: мужчин направо, а жінок наліво. Мужчин роздягали і виводили через вхід до дзвіниці. Так діялося багато разів і за кожним разом було чути стрілянину.

Жінок в тому часі по одній вводили до ризниці. Там «господарювали» дві молоді озброєні «панянки». Одна з них – невелика на зріст, круглолиця, чорнява, з бородавкою на обличчі. Друга – вища струнка, ясніша на обличчі. Вони обшукували жінок навіть в інтимних місцях, знімали з них кращі речі (пальто, чоботи, хустки, обручки, кульчики, намиста). З моєї мами зняли чоботи, пальто і обручку. Бабусю теж обшукували, але їй якось вдалося зберегти шлюбну золоту обручку, сховавши її під лівою пахвою. Згодом ця обручка пригодилася, рятуючи нас від голоду.

***

Коли зовсім стемніло, жінок з малими дітьми вивели з церкви, вишикувавши одних за одними по чотири в ряді. Біля мене стояла чорнява дівчинка (дочка вчительки). Їй було не більше 8 років. Перед нами стояли моя мама і мама тої дівчинки. Її мама повернулась до нас і пошепки сказала, щоб ми взялися за руки і щоб її дочка присідала, робила вигляд меншої. Вона так і чинила, але коли до нас наблизились озброєні поляки, то вирвали її руку з моєї і дівчинку кудись забрали. Що з нею сталося?..

З-під церкви нас повели вниз наліво на сільську дорогу. При виході з церковного подвір'я я побачив по другому боці церкви двоє саней, запряжених парою коней, здається, з білими плямами. Сани були завалені награбованим одягом.

Було дуже зимно, слизько. Багато серед нас йшло босими, тому що їх роззули ще в церкві. Вони вже при виході з церкви стягали з себе сорочки і ними обв'язували ноги. Мою маму теж роззули, бо мала добре взуття, а дали дерев'яники, ще й кпили з неї: «Nie wypada, zeby zona ksiedza szla bosa». Багато жінок тоді повідморожувало ноги.
Нас вели через ліс. Падав лапастий сніг. Я ніс невеличку з пір'я перинку мого маленького братика. Бабуня несла свого наймолодшого внука Любомира. Мама була вагітна, тому не могла нічого нести. Потім охоронці нас зупинили і пішли до будиночку, що стояв по правій стороні від дороги. З хати доносився запах свіжоспеченого хліба. Конвоїри набрали хліба, самі їли і нам роздавали.

Я потім не раз задумувався над тим: чому ті, що над нами знущалися, поганяли як худобу дошками, прикладами від рушниць, били, мордували, а тут – хліб роздавали? Такі дивні одночасні прояви зла і добра.

В дорозі бандити вбили бабусю мого сусіда Андрія і його сестрички. Я чув, як люди жаліли дітей, бо залишились круглими сиротами. Яка їх доля?...
Вже зовсім стемніло, коли ми підійшли до Селиськ. Конвоїри нас залишили, а нам назустріч вийшли якісь люди з села і взяли до себе хто кого. Нас прийняли незнайомі люди.

Тут, у Селиськах, зібрались ті павлокомчани, яким чудом вдалося врятуватись. Один з односельчан врятувався, сховавшись під нецками в стодолі на сіні, інший – мав схованку у гної. Дехто того дня був у гостях у родичів в іншому селі, тому бандити їх не застали вдома. Після тої трагедії з'явились месники з нашого села. Один з них мав кулемет з круглим диском і вони йшли вчитись стріляти, щоб помститись «Вацлаву» і його банді. Чи помстили? Не знаю, але чув я, що недавно помер найголовніший злочинець трагедії в Павлокомі – Йосиф Біс, псевдонім «Вацлав». То значить не помстили, бо він помер природною смертю.

У Перемишлі 15 березня 1945 р. мама виробила евакуаційний лист на виїзд до Стрия. Ми довго чекали на поїзд. До Львова прибули 28 березня.

Коли я підріс – почав розшукувати павлокомчан. Розпитував про них у переселенців. Переважно ніхто не чув, бо то були люди з інших місцевостей. Нарешті мені пощастило і одна з переселенок сказала, що люди з Павлокоми живуть в кінці вулиці Кульпарківської у Львові. Не відкладаючи у довгий мішок, відразу пішов до цієї родини. Старша жінка Саждуга радісно мене привітала, обняла, як рідного. Розповідала про свої кривди, повела до інших родин. Я розпитував у них, що чули про долю мого батька, про те, що сталося в Павлокомі. Від них довідався, що люди звернулися до влади Перемишля про розслідування злочину. Їм тоді відповіли, що до Павлокоми виїде слідча комісія. Чи була в селі слідча комісія, чи є акти розслідування – не знаю.

Ще будучи студентом Львівського університету ім. Івана Франка на математичному факультеті, у 1963 р. я одружився і виникла квартирна проблема. Вирішив порушити спадкову справу. Дідусь Андрій Лемцьо у 1937 р. купив на окраїні Львова дерев'яний будиночок і заповів 1 /3 синові, тобто моєму батькові з нагоди його рукоположення. У 1964 р. я звернувся до польського посольства в Києві, щоб видали мені довідку про смерть батька у Павлокомі. Отримав дивний документ виданий 30 вересня 1964 року Urzedem Stanu Cywilnego в Динові, в якому повідомляється про те, що в них такої інформації немає.

Джерело: http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/represiie-proti-cerkvi/svasenikvolodimirlemcodemoieluditamabuduavtorlemcoandrij