Kupicz Ksenia z d. Bida Купич Ксеня з д. Біда, д. Кирила та Марії з д. Предко
|
1919-04-11
Журавці, повіт Рава-Руська [після 1945 р. – Томашів-Любельський], воєвідство Львів [після 1945 р. – Люблин].
|
Wspomnienia
|
Спогади про директора школи в Журавцях
Автори: Хміль-Стадницька Ірина, Хміль-Кулик Галина, Кулик Зорян
Тимофій Пилипович Хміль народився 24 квітня 1891 року в с. Соколя (тепер Буський р-н Львівської області) в селянській родині. Навчався спочатку в Стрийській рільничій школі, а в 1913 році закінчив Сокальський Вчительський Семінар. Освіту здобув за допомогою графа Бадені, який фінансував навчання обдарованих дітей. Після закінчення навчання працював вчителем у с. Синєвидне.
На початку Першої світової війни Тимофій Хміль був призваний до австрійського війська і служив в чині лейтенанта. У 1916 році одружився з Марією Миколаївною Лехник. Шлюб брали в Кракові в церкві Святого Миколая. Дружина Марія закінчила Коломийський Вчительський Семінар. У 1917 році в сім'ї Хмілів народилася донька Люба.
У 1918 році Тимофій вступив до Української Галицької Армії (УГА), брав участь у поході на Східну Україну. Під час походу захворів на тиф, лікувався в м. Бар Вінницької області. Червона Армія після важких боїв завоювала місто Бар і почала розстрілювати воїнів Української Галицької Армії. Дійшла черга до хворих з медчастини. Тимофія разом з іншими хворими вивели на двір, поставили перед кулеметами і зачитали наказ про розстріл. Аж раптом прискакав зв'язковий з командою припинити розстріл вояків Української Галицької Армії, оскільки командування уклало мирний договір і створило Червону Українську Галицьку Армію (ЧУТА). Буквально одна мить врятувала Тимофію Хмілю життя.
1920 року Тимофій повернувся до с. Соколівка Буського району, де вчителювала його дружина Марія. В 1921 році народилася друга донька Мирослава. Сім'я переїхала до с. Смолин Рава-Руського повіту, де Тимофій з дружиною Марією вчителювали. Там у 1924 році народилася донька Ірина.
У 1924 році сім'я Хмілів переїжджає до с. Журавці Рава-Руського повіту Львівського воєводства. Тимофій Хміль стає директором 7-класної школи, а його дружина працює вчителькою молодших класів в цій же школі. Вони активно включились в громадську роботу, підносили свідомість селян, особливо дбали про молодь, виховували патріотизм і любов до українських звичаїв, української історії та української культури. В селі створюється осередок «Просвіти». Директор Тимофій Хміль разом зі свідомими хлопцями звели будинок «Просвіти». В будинку були бібліотека, концертний зал, кооператива [крамниця] та молочарня [приміщення для переробки молока]. Створюються хор і драматичний гурток. Під час літніх канікул діє дитячий садок. В селі піднялась українська свідомість. Проводяться концерти, дні вшанування Тараса Шевченка, читання книжок, різноманітні забави та спортивні змагання, відбуваються фестини. Тимофій Хміль вів активну боротьбу за використання української мови в шкільництві і за це мав неодноразові проблеми з польською владою. Жителі села дуже поважали родину Хмілів за їхню сумлінну працю.
У 1932 році в сім'ї Хмілів народилася ще одна донька Галина. Старша донька Люба після закінчення Львівської гімназії при монастирі Сестер Василіанок вступила до Краківської Академії мистецтв.
У 1939 році німці захопили Польщу. Село Журавці було пограничним. Майже на тиждень німці зайняли приміщення школи в очікуванні рішення про встановлення кордону між Польщею і Радянським Союзом – чи по річці Солокія, чи по кордону Австро-Угорщини і Росії [старій «царській» лінії]. Тимофій Хміль був перекладачем, бо добре володів німецькою мовою. До Журавців приїжджали делегації з Москви і з Берліна, щоб узгодити лінію границі і, нарешті, встановили по колишньому кордону Австро-Угорщини і Росії. Журавці відійшли до СРСР.
Після встановлення нового кордону органи КДБ шукали сім'ю Хмілів, але Хміль зі сім'єю вже встиг виїхати з Журавець спочатку до Томашева, а потім до Тарнаватки. В Тарнаватці подружжя Хмілів створюють українську школу. Марія веде молодші класи, а Тимофій – старші.
У 1941 році почалася німецько-радянська війна. В Тарнаватці активізуються антиукраїнські настрої зі сторони поляків. В жовтні 1941 року сім'я Хмілів спішно залишає Тарнаватку і переїжджає до с. Плазова, а звідти – в Журавці. Приблизно через тиждень після виїзду з Тарнаватки поляки вночі здійснили напад на українські родини. Було вбито багато українців. Загинув серед них священик Гуторевич з дочкою Регіною.
У 1942 році донька Люба вийшла заміж за Булаєвича Михайла (1912 р. н.), уродженця с. Журавці. Сім'я Булаєвичів – батько Булаєвич Микола, мати Катерина, сини Василь, Григорій, Михайло та донька Ганна. Василь Булаєвич був арештований у 1940 році і з тюрми вже не повернувся.
Після одруження Люба з чоловіком виїхали до Львова. Михайло отримав художню освіту у Львові і до кінця свого життя працював художником-декоратором у Львівському оперному театрі. Помер в 1973 році. Люба померла в 1980 році. У них було троє дітей: Ігор (1943 р. н.), Марта (1944 р. н.), Тарас (1948 р. н. – помер в 2009 р.)
На початку 1943 року різко зросла загроза нападу польських бандитських угруповань на українські родини. І знову сім'я Хміля залишає Журавці, цього разу родина переїздить до Кам'янки Нової. Там Тимофій Пилипович працює директором школи, а дружина – вчителькою молодших класів.
У 1946 році Тимофій Хміль переїжджає до Львова, де працює на різних роботах, зокрема вихователем у школі-інтернаті для незрячих дітей. Дружина Марія вчителює в різних школах, зокрема в СІП №63 та №11.
27 квітня 1950 року Тимофій Хміль був вивезений зі Львова разом з дружиною та двома доньками, Галею і Мирославою, інвалідом дитинства, на поселення в Сибір в с. Чорний Яр Томської області. До вивезення в Сибір Галина навчалась у Львівському політехнічному інституті, Мирослава була студенткою Львівського медінституту.
До виходу на пенсію, один рік, Тимофій Пилипович працює в с. Чорний Яр вчителем німецької мови. Донька Галина до 1954 року працює на Чорноярській лісодільниці Зирянського ліспромгоспу на різних роботах. У 1954 році їй вдається вступити для продовження навчання в Томський політехнічний інститут. У 1955 році сім'я переїжджає на проживання в м. Томськ.
У 1956 році Тимофій, Марія і Мирослава Хмілі підпали під амністію і повернулися до Львова. Донька Галина залишається в Томську, де в 1957 році закінчує Томський політехнічний інститут. У 1957 році Хмілі були реабілітовані, тоді Галина отримує дозвіл на повернення в Україну. По поверненню працює інженером на цементному заводі у м. Миколаїв Львівської області, а пізніше – у Львові в проектно-конструкторському інституті на посаді зав. сектором.
Хміль Тимофій Пилипович (24.04.1891 – 24.10.1974)
Хміль Марія Миколаївна (26.07.1896 – 24.04.1983)
Донька Любов Тимофіївна (24.03.1917 – 18.12.1980)
Чоловік Люби Михайло Булаєвич (17.02.1912 – 17.12.1973)
Донька Мирослава Тимофіївна (14.05.1921 – 27.09.1998)
Донька Ірина Тимофіївна (26.04.1924 – 02.05.2013)
Всі вони спочивають вічним сном на Янівському цвинтарі у Львові.
Хміль Ірина Тимофіївна (по чоловікові Стадницька) навчалася в Львівському педінституті. Працювала вихователем в дошкільних закладах. Чоловік був призваний до Червоної Армії, під час війни був важко поранений, часто хворів і помер в 1960 р. Мали: доньку Андріану (1949 р. н.).
Хміль Галина Тимофіївна (по чоловікові Кулик) проживає у Львові. Діти: донька Зоряна (1963 р. н.), син Андрій (1966 р. н.).
Спогади Ірини Хміль записала її донька Андріана Хвещук. Подано за: «Vox populi». Опубліковано 28.03.2015 р. Степаном Гринчишином
Століття журавецької церкви*
Перша згадка про Журавці, які лежали в Белзькому князівстві, датується 1387 р. Село постало раніше, щонайменше на поч. XIV ст. Від 1462 р. князівство стало воєвідством, яке від 1569 р. знаходилося складі Речі Посполитої. Після її розподілу наприкінці XVIII ст. Журавці опинилися в межах Австрії, а після І Світової війни – у кордонах Польщі. Під час ІІ Світової війни були спершу під совєтською (1939-1941), потім під німецькою окупацією (1941-1944), а 1944 р. знов потрапили в межі Польщі. Це і мало вирішальний вплив на дальшу долю села та його жителів – після депортації у 1946-1947 рр. Журавці перестали існувати як українське село.
Православна церква у Журавцях – не набагато молодша за село, але в документах згадки про неї з’явилися лише 1472 р. Дальше існування церкви в Журавцях підтверджують записки 1531 i 1578 р. Після підписання Берестейської релігійної унії журавчани, як і вся Холмсько-белзька єпархія, перейшли на греко-католицизм. Однак це не відбулося автоматично: існування греко-католицької парафії у Журавцях підтверджує синодальний реєстр 1619-1620 рр. та візитації у XVIII ст.
Від 1761 р. журавецька греко-католицька парафія Воздвиження Чесного Хреста належала до Потилицького деканату Перемиської єпархії. З канонічним візитом 1844 р. її відвідав перемиський єпископ Іван Снігурський. Лише на зламі XIX i XX ст. Журавці перенесено до Угнівського деканату. Парафія охоплювала Журавці, Руду-Журавецьку і Нетребу (у міжвоєнний період XX ст. до парафії додано ще Руду-Любицьку). Парафія 1840 р. налічувала 1242 людей, 1882 р. – 1500, 1899 р. – 1850, a 1905 р. – 2200.
Протягом дев’яноста років (1828-1919) у журавецькій парафії коротко, лише по два роки, працювали парохи о. Іван Левицький (1828-1829) та о. Юліян Стерецький (адміністратор; 1864-1865). Два інші служили журавчанам по кілька десятиліть: о. Яким Сарчинський був парохом у 1833-1864 рр., о. Іван Ґіссовський парохував у 1865-1919 рр.
Отець І. Ґіссовський походив із сім’ї греко-католицького священика. Він був висвячений 1861-го, а через чотири роки очолив парафію в Журавцях, де й служив 54 роки – до кінця свого життя (1919 р.). Крім душпастирської послуги, о. Ґіссовський був також “ординатором” парафіяльної школи в Журавцях, комісаром церковних земельних сервітутів (церковної власності – ред.), що забезпечували йому платню, та членом Повітової ради в Раві-Руській. Згадана земельна ділянка наприкінці століття охоплювала 48 морґів поля і 12 морґів сіножаті. Частину прибутку отримував дяк-учитель. Крім того, парох мав немалий додаток з державної казни та право млива збіжжя на окреслену суму.
До початків XIX ст. дані про журавецьку церкву зводяться до того, що це був дерев’яний храм, який займав центральну площу в селі. Церква Воздвиження Чесного Хреста в Журавцях згоріла 1808 р. Побудову нової, також дерев’яної, закінчено 1812 р. Вона вирізнялася вежею, яка домінувала над головним корпусом. Через століття (1912) поруч із нею розпочалося зведення мурованої церкви – стара була вже замала на потреби парафіян, кількість яких зросла більш ніж удвічі, вона також значно декапіталізувалася. Треба зауважити, що на початку XX ст. нові муровані церкви мало вже багато сіл у ближчій і дальшій околиці, наприклад, у Махнові та в Корнях.
Ініціатором будівництва був, імовірно, о. Ґіссовський. Створений для цього комітет очолив тодішній журавецький війт Михаль Шумада. Стара церква надалі функціонувала, а от нову розміщено з її західного боку, що означало конечність зменшення площі цвинтаря. До вибуху І Світової війни поставили тільки одну споруду, дальші праці перервала війна; закінчення робіт та оснащення завершено лише 1916 р. Стара церква була зарахована до пам’ятників старовини Галичини, тож реставраторське управління у Львові не видало згоди на її знищення. У церкві 1917 р. проведено реставраторські роботи. Споруду знесли 1923 р. за наказом польської влади.
Проектантом нової святині вважають львівського архітектора Василя Нагірного. Журавецька церква орієнтована вівтарем на схід. Поставлена на плані латинського хреста – нава перехрещується з поперечним до неї трансептом. Брила споруди розчленована, посаджена на високому цоколі, збудована з паленої цегли, оштукатуреної з двох боків. Нава і трансепт накриті двосхилими дахами, а вівтар – двосхилим і частково багатосхилим. На перехресті нави і трансепту виростає купол, завершений шоломом у формі бані. На верхівці шолома знаходиться металевий хрест, посаджений на підставі у формі півмісяця. Всі дахи покриті цинкованою бляхою.
Інтер’єр церкви – чіткий, трійчастий: притвор, нава, вівтар. Над притвором, у якому в давніх храмах містився бабинець, знаходиться приміщення хору. Склепіння нави і трансепту – колискове, купол спертий на чотирьох колонах. Розміщені по бокових стінах купола віконця дають у центрі денне світло – і тому можна це назвати ліхтарнею. Підлога – кам’яна, з різнобарвних теракотових плиток. Цілковита довжина сягає 33 м, ширина – 11,4 м, а висота – 23 м. Поперечний до нави трансепт має 22,5 м. Площа храму – це 530 м2, a її кубатура – 3700 м3.
Перенесений зі старої церкви іконостас не заповнював усього простору поміж навою та вівтарем, тому церковне sacrum було частково відкрите. Ліворуч іконостасу знаходився дерев’яний, півкруглий амвон, а праворуч колись стояв крилос. Під час Служби Божої в ньому засідали три братчики, які читали пастирські листи, а також співали антифони – короткі тексти молитов. Крім братчиків, окреслені партії літургії виконував хор місцевої «Просвіти».
За іконостасом була поміщена велика ікона Богоматері. Сьогодні залишки іконостасу з дуже знищеними іконами розміщено по бокових вівтарях. У лівій частині трансепту знаходилася ікона Св. Миколая, а у правій зберігся вівтар з іконою Богоматері. На протилежній стіні цієї ж частини церкви знаходиться вівтар з іконою Ісуса Христа. Цю картину 1939 р. фундувало журавецьке товариство «Апостольство молитви».
Західний фасад церкви – симетричний, підкреслений двома парами пілястрів, які підтримують трикутний тимпанон. На вісі знаходиться портал з дерев’яними, двокрилими головними дверима. Східний фасад – також симетричний, а півкруглий вівтар, підкреслений чотирма пілястрами, скріплений обабіч ризницями. Північний та південний фасади як цілість несиметричні, натомість обидва кінцеві фасади самого трансепту – симетричні. Вікна церкви – багатоквартирні, завершені прямо або півкругло.
Після смерті о. Ґіссовського журавецьку парафію прийняв о. Миколай Лопатак. Він не мав занадто великої поваги, бо «любив собі випити». Помер 1935 р., похований на місцевому цвинтарі. На його місце прийшов о. Герцула – молодий, патріотично налаштований священик – він знайшов спільну мову з директором школи Тимком Хмілем, здобув визнання журавчан, зокрема молоді. Однак така приязнь не сподобалася польській владі – і вона, натиснувши на церковних ієрархів, випросила переведення о. Герцули. Парафіяни написали листа з проханням відмінити рішення, але це не допомогло. До журавецької парафії прислали старшого душпастиря – о. Костантина Дацька, котрий водночас був парохом у сусідніх Тенетиськах. Ця розв’язка не сподобалася журавчанам. Члени хору не відвідували церкви, відправи відбувалися без співу. Нарешті журавчани розпочали своєрідний страйк – протягом приблизно півроку не приходили на відправи, не вінчалися, дітей хрестили в сусідніх церквах, а померлих ховали лише з участю дяка. Усе це знайшло відгук у куплеті: «О Боже, Боже з високого неба // дай же нам Герцулу, Дацька нам не треба». Церковна влада нарешті відізвала небажаного священика, але не повернула попереднього – призначила іншого. Це був о. Михайло Тріль, котрий чи не 1938 р. став адміністратором у Журавцях. Отець Тріль також був добрим організатором, а крім того – пропаґатором тверезості серед парафіян. Від журавецької парафії він відійшов 1939 р.
Журавецька греко-католицька парафія 1938 р. налічувала 2640 членів, зокрема 2300 – у Журавцях, 200 – у Руді-Журавецкій, 110 – у Нетребі і 30 – у Руді-Любицькій. Великий натовп журавчан, а також людей з околиць громадився, зокрема, 27 вересня – у день парафіяльного свята. Релігійні врочистості супроводжували спортивні змагання, мистецькі вистави, ярмарок, забава.
Від 1939 р. парафією опікувався о. Теодор Зрада, родом з недалекої Вербиці. Його служба припала на час першої совєтської окупації. Через загрозу з боку групки жителів села, які симпатизували комунізму, він не мешкав у Журавцях, а щонеділі приїжджав туди підводою. Органи НКВС у червні 1941 р. арештували священика і в дорозі до Львова його убили. Після приходу німецьких військ куратором парафії був, імовірно, о. Еліяш Ткачук – однак бракує точних даних про нього. Відомо, що після вступу совєтських військ до Журавців улітку 1944 р. місцевий священик виїхав з приводу можливих репресій. Відомо також, що навесні 1945 р. журавецька парафія не мала опікуна. Якийсь зв’язок з парафією 1946 р. мав о. С. Іванусик. Як парох журавецької парафії, в останні роки її існування називається також о. Іван Яремін, але й тут нема підтвердження цієї інформації.
Через більше ніж тридцять років користування мурованою церквою, збудованою виключно за власні кошти, журавчани мусили залишити її – останніх жителів, які ще перебували в рідному селі, 1947 р. депортовано на західні землі: тому греко-католицька парафія в Журавцях перестала існувати. У грудні того ж року церкву перейняли римо-католики. З костелу в Угневі до Журавців 1951 р. перенесено сповідальницю епохи пізнього бароко, лави, а також два різьблення, котрі тепер виконують роль головного вівтаря. Ще 1980 р. перемальовано інтер’єр, а 2005 р. – змінено покриття даху. Три роки пізніше (2008) журавецька церква була зарахована до архітектурних пам’яток.
*Ідеться про останню, муровану церкву. Стаття є скороченою версією тексту, написаного до монографії Журавців.
Омелян Вішка. Подано за: «Наше слово», №36, 02.09.2012 р.
|
|