Pajtasz Włodzimierz, syn Stefana
Пайташ Володимир с. Стефана
1927-02-07
Перекопане б. Перемишля
Wspomnienia
Моя дорога до Явожна


Попращавшись в родинному домі з родичами (Перекопане, передмістя Перемишля), виїхав я до Кракова на вул. Вісльну до о. Миколи Денька, де він був душпастирем вірних гр.-кат. церкви, а моїм колишнім професором. Мета мойого приїзду до Кракова, це пошукати якусь працю і перечекати Акцію „Вісла”.

У приміщеннях біля канцелярії перебувала одна жінка з дитиною (дружина одного з наших партизанів) і молода дівчина там постійно працююча. На приходстві був я тиждень. Дня 8 травня 1947 року пішов я на почту надати лист до родичів і до товаришів в Україну. Приходство було так уложене, що в одній забудові була й церква. Входилося в головні двері просто до Церкви, а як була закрита то по сходах на право – до канцелярії парафії. Підійшов я до головних дверей і по сходах подзвонив до канцелярії. Відкрились двері і на проти мене двох цивілів з револьверами вигукнули: ” ренце до гури - ревізія”. Побачив я , що за ними в канцелярії стоїть о. митр. М. Денько і дивиться на мене. За Отцем на стіні висів великий хрест так, що о. Денько своєю особою заслонив Ісуса на хресті. Це був момент що бачив я якби о. Денька на хресті, але в канцелярії. Крім о. Денька були інтересанти, що прийшли за якоюсь справою до канцелярії, а були це Оленяк і Малиновський (оба з Перемишля) і ще двох цивілів (сєржант в цивілю, який мав за жінку греко-католичку і його тесть. Ті, що входили до канцелярії, вже не виходили. Був це тзв.“Котел”. До вечора найшло там біля 20 осіб. Вночі нас вивезено автом до будинку міліції /Безпеки/ і умістили в пивницях-целях. Усіх розділено. Я попав до целі де були аківці і члени ВІН-у.

Одної ночі викликано мене на слідство. Питали про контакти з УПА. Почали бити пястуками по голові і копати. Рік тому, як був я арештований перший раз в Перемишлі якось обійшлося без побоїв. Не знав я , що тут у Кракові в другій кімнаті сиділа моя сестра, також арештована і усе, що я говорив вона чула. Слідчі нічого не довідалися. Слідчий питав чи я знаю родину Беганів з Перекопаного. Я сказав так. Вичислю людей по імені: Марійка, Наталка, Юзефа ітд. А слідчий каже „Та Юзефа пшийдзє і до очу ці повє о твоїх контактах з УПА.” Це була правда. Юзя знала дещо про працю в селі, але до мене до очей не прийшла і не зізнавала. Другого дня 15 травня вивезено нас /краківську групу/ біля 40 осіб до Явожна. Везли нас тягаровим автом, Кожний сидів в кроці другого. Там я побачив, що з нами їде моя рідна сестра Ірина. Вона приїхала до мене до Кракова і впала в цей котел.

На в’їздовій брамі великий напис „Centralny Obóz Pracy Jaworzno”. Привели нас до якогось бараку, де через коридорчик переходилося до канцелярії і там треба було віддати до дипозиту усі свої приватні речі. Входили ми одинцем. Очікуючи в черзі, ми чули крики, бо в канцелярії били людей. Не було ради. Входжу і я з малою валізкою. Одержую кілька питань відносно персоналії. Бачив я, що стояло там кілька жовнірів розібраних до половини, лише в штанах /бо було тепло/ і мали руки за спиною. А вони в руках держали гумові і спружинові нагаї (биковці). Нагло з усіх сторін посипались на мене удари по голові і плечах, казали зігнутися і били з переду де лиш попало. Пам’яті я не стратив, але мало що тямив, болю якось не дуже відчував, лиш їх дотик, як мене копали і били. По часі викинули мене другими дверима на подвіря, де вже стояли інші так побиті як і я. Усіх заведено до лазні. Одяг наш забрано до парні – дезинфекції.

Усі ми оглядаємо свої побиті місця на тілі. Я мабуть мав їх найбільше, бо підійшов до мене військовий і спитав „По цо ти маш таке паси червоне” Я кажу, що не знаю, бо боявся щось відповісти. Тоді офіцер взяв двома пальцями мою горішню варгу і підніс вгору аж під сам ніс і оглядав шукаючи якогось знаку. Опісля я довідався, що Німці мали таку формацію війська, що були татуовані під варгою. Я тоді мав не цілих 20 років.

Після цього відчув я, що моя голова дуже обпухла. Усіх мужчин обстригли, тоді сформували усю краківську групу і завели до бараку число 12 до залі число 3. В цьому довгому бараку були три великі залі, а в кожній біля 100 до 150 мужчин, так що в бараку було нас біля чотириста осіб. В залі, де я був, приміщених було понад 20 гр.-кат. священиків і світська інтелігенція (учителі і фармацевт).


Проживання

На добу давали одну пайку хліба- чвертку, на сніданок пів літри чорної кави, на обід хохлю зупи з бульб, або кашанну, або горохову, а на вечерю пів літри рідкої зупи. Хліб треба було собі поділити як хто хотів. Після такого лихого харчування в’язні скоро упадали з сил. Виглядали як ходячі шкелети. Після таких двох місяців я не був спроможний іти прямо, а ноги волік по землі, а коли треба було ногу піднести, то я брав ногавицю в руки і ногу двигав, бо не було в мене сили переступити кроку. Убікація- кльозет, це один окремий будинок на боці бараків, де усі в’язні ходили парами за своєю потребою. В ночі в’язні ходили до кублів, які виносили. Між бараками було велике подвіря, по якому ходили слідчі бльокові і капусі. Нам, в’язням, також можна було там ходити. Як прийшла якась фантазія слідчому чи військовому, викликав людей на подвіря і з ними переводив „вправи” ,,Бєгем марш, падній, чолгай сє,, ,ітд., а хто не міг зі землі піднятися тому „допомагали” нагаями. Було і таке, що в’язні мусіли бігти одинцем довкола бараку, а бльокові стояли на рогах і кожного били де попало. З рук нагаїв не випускали.

Слідчі переводили допити у вільних бараках з відкілля доходили до нас крики катованих. Я бачив перемишлянина Оленяка, який після слідства лежав на причі.

Тортурували його електричкою закладаючи перстені на пальці. З допитів принесли його в’язні на ношах. Один із слідчих поставив собі стіл на подвір’ї, /а було горячо/ і там сидячи провадив допити. Покликав і мене. Приходжу і кажу „вєнзєнь Пайташ мельдує сє на розказ” Я стояв і відповідав на питання. Питав мене про контакти з нашими партизанами. Я переконуючо говорив, що не мав з ними нічого спільного, що моя хата була недалеко колійової поліції і це було неможливим, щоб до нас заходили Упівці. Упівці-кажу-то там десь далеко в лісах перебувають і я лиш знаю їх прізвища. /Тут я подав кілька прізвищ/. А він на мене вибалушив очі і питає „А сконд ти то вєш”? А я на те, шо „Новіни Жешовске” це подали і я запам’ятав.,,А то- то ми вєми,, -відповів він. Я удавав дуже недосвідченого в тій матерії і цей слідчий був переконаний, що я говорю щиру правду і повірив. Навіть мене не бив. Тільки сказав: „Ти вшистко так ладнє оповядаш, алє ти маш бандеровске серце ідзь.” Я зарепетував „Вєнзень Пайташ мельдує сє...” Опісля я цю розмову свою підписав і скінчилися допити. Свідків, на щастя, не було, хоча з моєї місцевості Перекопане були Пушинський Стефан і Гичкевич, мій сусід. Однак їх про мене не питали і ми якось згубилися в товпі.


Перша пачка від родичів

Проминуло кілька місяців і покликують мене з сестрою і ще кілька осіб до брами відібрати пачки-пров’янт. Як сестра мене, по кількох місяцях, вперше побачила, відвернула від мене лице говорячи: „я не можу на тебе дивитися, сама шкіра і кості”.-Розплакалась. Свою пачку віддала мені.

Жінкам в таборі було трошка краще, як мужчинам. Їх було значно менше і мабуть жінок по іншому трактували /точно не знаю/.

Не усі люди видержували голод і катування-умирали. Я бачив як в коцах виносили трупів за мури табору і там десь в пісках закопували.

Бльокові вибирали серед в’язнів відповідних людей на „капо”-донощиків. Вони діставали нагайку і мали можність бити в’язнів і доносити що треба. Один з бльокових покликав мене пропонуючи нагайку і „капо”, а коли я відмовив вдарив мене по голові нагайкою і моя „функція” скінчилася.

Серед „капо” були найгрізніші: Венгжин, Агнищак Ясьо і Муха. Їди їм не бракувало і очевидно дійшли до сил.

Одного разу я побачив на подвірю палять вогонь. Питаю когось, що воно таке, і мені скоро пояснили, що там в бритвані гріють пісок і окладають болі „капо”-Венгжина, бо він лежить хворий. А було це так: Одного разу бльокові закликали Венгжина „того нашого капуся” і кажуть -„Венгжин, чи хцеш вляць Нємцові? Моге вляць – відповідає Венгжин. Ми в карцеже мами єднего Нємца і он цось наброїл і єму тшеба вляць –- сказав бльоковий. Венгжин взяв свою нерозлучну нагайку і бльокові впхнули його до Німця і замкнули двері дивлячись на їхню боротьбу через отвір в дверях.

Оказалося, що цей Німець був боксер, відібрав Венгжинові нагайку і так йому доложив, що винесли його на барак і окладали теплим піском. Ясьо Агнишак повернув на Лемківщину і по якомусь часі погорів. Там знайшли записку „То за Явожно”. Про третього Муху писати не буду. Капо з Бірчі, Федунь, вже помер.

За бараками були варштати: шевський, римарський і столярський. Там брали в’язнів до праці. Шефом одного був в’язень Оленяк, який мене прийняв до праці в римарському варштаті, де я шив холяви. Нам давали дещо більше вечері.

Одного разу Стефко Пушинський каже, що має подерті черевики і попросив одного з шевців щоб йому направив. Тоді я взув черевики Пушинського і з робітниками перейшов через браму і там дав шевцеві щоб направив, а сам лишився без черевик. Це зауважив бльоковий і питає „Гдзє маш бути?” Я вияснюю, шо дав направити. За те що не зголосив цього, за ту провину, той швець, що направляв, я і Пушинський були покарані карцером тобто сиділи в пивниці без вечері і снідання. Добре, що на бетоні було кілька дошок, на яких ми передрімали до рана.


Апель: „Бєгем марш,падній...”

Листопад, на дворі сніг з дощем, вітер, а під ногами розмоклий пісок. Стоїмо по п’ять осіб в ряді. Я стою п’ятий, а за мною огорожа з колючого дроту. Апель продовжується. Числять в’язнів. Кожний стоїть скулений бо змерз. Людина що стоїть біля мене паде в зад на колючі дроти огорожі. Я такий слабий, ледво стояв, не мав сили, щоби його підняти. В тому часі чую голос з попереднього ряду „Чоловік впав на дроти- піднесіть!” А був це голос нашого о. С. Дзюбини. Хворого підняли і занесли до бараку.

Подаю ще приклад одної події, свідком якої був я в концтаборі в Явожні. Перебував я в бараку нр 12, зал 3, в якому були майже всі наші греко-католицькі священики.

Прийшов якийсь офіцер разом з бльоковим і наказали апель. Всі в'язні вийшли з бараку, станули по десятьох у ряді, щоб легше було їх почислити.

Я стояв останній в ряду, далі було порожнє місце і потім барак нр. 11. Подали команду: „Вшисци ксєнжа вистомп!” Усі священики вийшли і знайшлися за моїми плечима. Поставили їх по чотирьох у ряду й кинули команду: „Бєгем марш, падній, чолгай сє, жабкі!”Один зі священиків (о. Гащак) не міг піднятися, щоб далі бігти, тоді офіцер вдарив його нагаем по голові. Отець запитав, за що його б'ють. Почув відповідь: Ти питаш за цо? А кто ствожил УПА? Священик відповів: Ми не творили. Офіцер закричав: Цо? То ви єстесьцє пшивудцамі народу! Як тен наруд виховуєцє? Марш! І знову почав бити.

Одного разу на обіді їв я капусту і проковтнув з нею камінець. Зараз відчув біль сліпої кишки і мене забрали до шпиталика, з якого мало хто виходив. Через тиждень під німецьким наглядом повернув я знова до праці.

Кінець грудня 1947 р. почали звільняти, але перед тим, десь в жовтні, ми в’язні мусіли підписати акт оскарження. Уряд нас оскаржував, що ми хочемо відірвати полуднево-східні землі від Польщі і прилучити до України. Хтось з в’язнів не хотів підписати такого аку оскарження, то бльокові так його побили, що мусів підписати. Усі інші вже не протестували і підписували і я також.

Під кінець грудня приготовляли транспорт в’язнів до щецінського воєвідства. Звільнили і мене /за працю не заплатили нічого/. Було нас два або три вагони під конвоєм поліції. Заїхали до Щеціна. В Щеціні нам пропонували співпрацю з поліцією і треба було там щось підписати, з чого ми всі розсміялися. По таких тортурах ще всівпраця? Ніколи!Там були ми ще кілька днів, опісля розділено нас по повітах. Мене завезли з в’язнями до Члухова на УБ, де ми ще через два дні вносили вуголь до пивниці. 5 січня 1948 року привезли мене до Пшехлєва до родичів.


Замітні моменти в Явожні

Одного разу на подвірї між бараками зібрали нас десь понад 100 хлопців. Скоро повстав відділ і чвірками ми машерували. Я був на чолі цієї компанії і чую яак військові говорять: „Попатш як рувнютко машеруйом, як їх бандеровци вицьвічилі”. До нашого маршу впала команда: „Нєх жиє Войско Польске!”. А ми усі одноголосно „Нєх жиє!” (3 рази). Дальше голос кричав „Преч з бандом УПА”, а ми усі „ Преч!, Преч! Преч!” і помашерували дальше.
Після такої муштри, коли був приказ „Cпочній”, тоді зараз ми сідали на землю, бо ноги були за слабі, щоб встоятись. Сидячи між хлопцями я розпочинав розмову з „Вервиці”.

У 1946 році я вперше познайомився з молитвою на вервиці. Учив нас в Перемишлі о. кан. Стефан Яворський, мій професор греки і вихователь, префект Малої Духовної Семінарії. Прочитав я тоді книжку: „Знак на небі” про Фатіму. Тепер це придалося. Мати Божа обіцяла, що хто денно відмовить одну 10-ку Вервиці, того визволить від бід і прийде з поміччю. Хлопці молитву вчилися і відмовляли.

До сьогодні маю Вервицю зроблену з хліба на нитці витягненій з сінника, в якому, зрештою, ніколи соломи не було. Маю також ложку з Явожна. Чув я як дехто говорив, що Пайташ то апостол Вервиці.

Вервицю ціню і молюся на ній в день і в ночі у всіх вільних хвилинах. Вервиця це зброя проти сатани і є найлегшою та дуже важною молитвою у житті людини.
Мати Божа закликає: „Моліться на Вервиці щодня”.


Володимир Пайташ

Перемишль, 05.10. 2006 р.








ПІД ОПІКОЮ СЕРЦЯ ХРИСТОВОГО

п. Володимир Пайташ

За 50-річне диригування церковним хором «Горі серця» в Перемишлі та поза його межами та за заслуги перед Церквою у 1957-2007 роках п. Володимир Пайташ удостоївся ордена від Папи Римського Бенедикта XVI. Пропонуємо Вашій увазі розповідь про цю унікальну людину, записану з його слів п. Катериною Козак.



У місцевості Перекопана після Першої світової війни, в двокімнатній старенькій хатині під стріхою, після вінчання, замешкали мої родичі: Емілія з Кальтбрунів і Стефан Пайташ.

До головної дороги, яка лучила Львів — Перемишль було коло 200 кроків. Відразу за дорогою («гостинець» — так тоді називали), була річка Вігор, а прямо на Перемишль — коло трьох кілометрів. Сама Перекопана мала і свою церковцю, яка була дочерною перемиської катедри. Щонеділі і в свята приїздив священик з міста відправляти Богослуження.

У старенькій хатині під стріхою я прийшов на світ у 1927 році як четверта дитина у родичів. Двоє старших братчиків померли. Одначе цієї хатини я не пам'ятаю, бо мій батько був ремісником — муляром, і родичі почали будувати нову муровану хату, яку пам'ятаю добре. Моя мама працювала тяжко, як зрештою усі селяни. Усе виконувала руками, а що була дуже зарадна, то життя мала добре зорганізоване так, що її сестри і кревні, хоча були багатші, завжди мамі заздрили. Чоловік одної з маминих сестер був в Америці і поводилося їм дуже добре, ця сестра вважала себе найбільш впливовою особою в родині, але не вміла ні читати, ні писати. В короткому часі виявилося, що гроші без розуму — лихо.

Моя мама була у благословенному стані і ця, власне, грошевита сестра намовляла, щоб моя мама стратила ненароджену дитину, кажучи: «Навіщо тобі ще одної дитини? Майна такого не маєш, а роботи багато, як собі даш раду? Я маю доляри і позичу... Підеш там і там — і по всьому». А мама подумки пояснювала собі: «Так сатана вміє говорити устами других».

У 1925 році в Перемиській катедрі було дуже велике свято — проголошення Преосвященним Йосафатом Коциловським свята Найсвятійшого Ісусового Серця. Священики по парафіях вже на десять років скоріше голосили, про набожність до Ісусового Серця. Нове свято, нові практики вводили в життя по парафіях. Видавали книжечки з молебенями, образочки, медалики тощо. Почитанням Найсвятішого Ісусового Серця і Набожними практиками перейнялася і моя мама.

У нас в хаті мама завжди читала релігійний журнал «Місіонар». Заохочена змістом, почала практикувати щомісячне приступання до Сповіді і Св. Причастя у перші дев'ять п'ятниць, згідно з обітницями самого Спасителя Ісуса (обітниці, подані св. Маргареті). Однак не могла мама практикувати в церковці на Перекопаній, бо тут відправи відбувалися лише у неділі, тому ішла коло 3 км до Перемишля до церковці на Болонє. Сатана дальше спокушав і підшіптував, щоб усунула дитину і мала спокій. Мама твердо дотримувалася своєї думки, щоб дитину привести на світ.

Приходила зима 1926 року, мама в душі казала: «дитини своєї не погублю. Якщо така Божа воля, щоб дитина мала згинути, то нехай згине в інший спосіб. Як вродиться здорова дитина, дочка чи син, нехай Серце Христове так покерує, щоб вона пішла до монастиря, або семінарії і працювала для Божої справи, Церкви і народу. Нехай я її не маю для себе, але не погублю її ще ненародженої, що Господь Бог почислив би як тяжкий гріх. Не буду також на майбутнє журитись, бо як дасть Господь Бог діти, то дасть і на діти».

Практика 9-ої П'ятниці у моєї мами закінчувалася в лютому 1927 року. Взимку, 4 лютого, мама взяла одну баньку з молоком на плечі, а другу в руку, і пройшла понад З кілометри до міста до церковці, щоб прийняти Ісуса в Найсвятіших Тайнах і сповнити останню 9-ту П'ятницю. Автобусів тоді не було. Треба було пішки долати дорогу, а тут зима, вітер, сніг... Люди, які йшли назустріч, питали: «Чого ви ідете в такому стані і ще з тягарем?». Останніми рештками сил повернула мама до хати, а тут ще корову треба доглянути, якесь дрібне господарство.

Прийнятий Євхаристійний Ісус додавав мамі сил і вдоволення. Третього дня після цієї п'ятниці мама привела на світ дитя — хлопчика. За 7 днів скоренько його охрестили і дали ім'я Володимир-Василь. (Я, будучи під серцем моєї мами вже приймав Ісуса в Найсвятіших Тайнах). Мурована хата, яку я добре запам'ятав, була сонячна і дуже ясна. Не раз мама пішки ходила на Кальварію. Пригадую собі, що одного разу принесла з Кальварії, крім гостинців для мене, ще два образи, а були це Найсвятіше Серце Христове і Серце Пречистої Діви Марії.

Дідусь мій був теслею і зробив дерев'яні рамки, помалював на бронзово, образи висіли у нас в кухні. Ми — батько, мама і я з сестрою — клякали до спільної молитви і я часто дивився на образи. Ісус і Мати Божа мали такі очі, що де я лиш був, в будь-якому місці, вони завжди були звернені на мене. Над моїм ліжком був образ Найсвятішого Серця Ісуса, і як я лежав і дивився на образ, то Ісус також дивився на мене. Як нікого не було в кухні, я часто клякав і молився, але, як дитина 3-4 років, я знав лиш молитву до Ангела Хоронителя і по-дитячому молився так: «Ангеле Хоронителю мій, ти все при мені стій, рано і вночі будь мені до помочі і стережи душі і тіла мого. Амінь».

Мама завжди мене навчала, що Ангел Хоронитель мене пильнує і йде за мною, де я лиш іду. Я хотів конечно того Ангела побачити і думав собі так, що як скоренько оглянуся, то Ангела напевно побачу і він не зникне, але мимо скоренького оглядання ніколи Ангела не бачив.

До початкової школи ім. М. Шашкевича ходив я до Перемишля. А Перше Св. Причастя прийняв в Катедральному Соборі від преосвященного Григорія Лакоти.

У 1938 році моя мама була міською головою Союзу Українок в Перекопаній. Одного разу прийшов до нашої хати один пан, чи то з Просвіти, чи щодо Союзу Українок — не знаю. Цей пан приніс різні образи на замовлення. У Львові були зроблені різні українські рами. Мама вибрала два образи, думаючи, що це Ісус в терневому вінку і Божа Мати. В короткому часі надійшла зі Львова замовлена пересилка і коли її розпакували, виявилося, що це не є Ісус в терновому вінку, як мама замовляла, а Найсвятіше Серце Ісуса і Непорочне Серце Пречистої Діви Марії. Замовлення мама не відсилала, образи було повішено в покою. В кухні були образи давніші з Кальварії, а в покої — нові, українські.

На неспокійний 1939 рік припала війна, з'явилася загроза вивезення родичів на Сибір. Переходимо границю — і ми вже на німецькій стороні. Один рік я ходив до школи св. Миколая на Засянні. Два роки доїжджав до гімназії в Ярославі, два роки — в Малу Духовну Семінарію в Перемишлі. Тут раз у місяць ми, хлопці, разом з питомцями практикували день скуплення — це духова формація. Перші п'ятниці місяця були постійно ведені і практиковані.
У роки 1945-47 виселяли людей, ліквідовували і виселяли єпископів і священиків, відбулася акція «Вісла». В цих роках люди були наполовину спаковані, бо загроза виселення висіла і могла негайно надійти. Що було робити з гарними різьбленими образами Найсвятішого Серця Ісуса і Непорочного Серця Пречистої Діви Марії? Ми постановили у сприятливий час переховати їх до криївки. В нашій хаті були дві криївки, так що там могло переховатися біля десяти осіб. Тому і партизани радо до нас приходили, до того ж наша хата стояла на краю місцевості і ніхто не здогадувався, хто вночі до нас зайшов. До криївок, крім наших родинних образів, документів і всякого домашнього добра, ще були переховані усі церковні речі (фелони, чаші, книги, свічники тощо).

У рік 1947 я виїзджаю до Кракова, мене з сестрою заарештовують і вивозять до Явожна. Родичів вивезли на Захід. Криївки зосталися замасковані. Репатріянт-поляк зайняв нашу хату і через десять років він не взнав, що за стіною є криївки, а в них — усе добро. Декотрі односельчани знали про криївки і сховане там добро нашої перекопанської церкви, одначе ані арештовані партизани, ані ніхто з селян не зрадив і не доніс про криївку.

Як я вже згадав, що я був арештований і вивезений до Явожна з краківською групою, уміщений в бараці з 12 людьми, серед яких були священики. Одного разу о. Гащак побачив у мене на шиї нитку з медаликами. Було їх 5. Серед них був один посріблений з дуже характерним зовнішніим кружком в зубчики. Побачивши це, крикнув здивовано:«А звідкіля у вас цей медалик?». Не пам'ятаю, що я тоді відповів, а о. Гащак каже, що цей медалик був вибитий з нагоди свята Найсвятішого Ісусового Серця в Перемишлі у 1925 році.

Медалики я пороздавав, а собі залишив один. Після звільнення мене з Явожна я був прийнятий до римо-католицької Духовної Семінарії в Гнєзні. Там перебув я 3 роки і в Познані 3 роки, а до того ще в Гожові один рік.
Коли я був у Семінарії, мабуть, на третьому році, о. митр. Василь Гриник позичив мені книжку, видану Преосв. Коциловським, «Найсвятіше Серце Ісуса і священство», яку я прочитав, будучи на лікуванні у клініці в Гданську. Ця книжка дуже мене приблизила до Ісусового Серця. Також через цілий час читав я книжку Томи Кемпійського «Наслідування Ісуса Христа», яка дуже мені подобалася і відповідала моїй душі.

Будучи на 5-ому році богословських студій, одного разу відвідав родичів у Пшехлєві. Я одягався до костела на Службу Божу, убирав реверенду, а мама сиділа при вікні і розмоляла зі мною. Мама почала так говорити: «Дивлюся на тебе і думаю, що ти міг би не жити...», а я на те :«Як то не жити? Мама знає — і війну пережив, і Явожно...» На це мама:«Не про те я кажу»,— і почала розповідь про усе: як була в благословенному стані зі мною і як намовляли її, щоб мене усунула ще ненародженого. Я тоді довідався про все в подробицях. Тоді я запитав: «То чому мама попросила ту тету за куму, мою хресну маму, яка хотіла мене знищити?». «Знаєш, — каже мама, — ми тоді почали будову хати і були потрібні всякі гроші, а хресна мама мала доляри і так сталося. Одначе я тебе не стратила, а обіцяла Найсвятішому Серцю Христовому, що тебе виховаю і віддам під опіку Серця Христового, нехай тебе поведе, як бажає, після Божої волі».

Приходжу до репатріянта, що замешкав у нашій хаті, і прошу віддати наші меблі. А репатріянт каже на те, щоб я приніс письмо з Повітової Ради. Я про письмо вистарався, заїхав фірою і дещо з моїх речей виношу з хати. Коли я відкрив криївки, репатріянт перелякався. Заборонив вивозити, поїхав до Перемишля до прокуратури. Я прошу його, щоб по дорозі вступив до свойого ксьондза, бо тут є з церковці речі і він про це знає. Репатріянт не вступив. Приїхала поліція і прокурор. Усі церковні речі забрали, а мене арештували. Знова допитували, чи не знаю, де ще є криївки. Виходжу, одержую свої книжки, образи і дещо інше. Усі церковні речі віддали православним. Образи Найсв. Серця Ісуса і Непорочної Діви Марії в вишиваних рамах я повісив на стіні в моїй кімнаті в місті на вул. Сербанській, 4. В хаті, де жила мама, не було місця на стінах, щоби там ті образи повісити.

У 1969 році влада міста поширювала будову міста і маленьку хатину мами зліквідували. Тоді купив я хату для мами на Вовчу і після ремонту переніс там образи Найсвятішого Серця Ісуса і Непорочної Діви Марії. У себе, на вул. Сербанській, мав я образ св. Миколая, який закривав під собою тризуб. Хто дивився, то бачив лише св. о. Миколая і різьблені рами з тризуба.

У рік 1989, після розвалу в Польщі комунізму, до Перемишля почали приїзджати люди з України і привозили різні образи, думаючи, що у нас їх немає. Зайшла така подія. Після одного Богослуження, вийшли з перемиської катедри люди. Вийшов також о. митр. Теодор Майкович (парох, а опісля владика) і розмовляв з хористкою катедрального хору п. Мирославою Крупою (дочка о. Крупи, який започаткував греко-католицькі Богослужіння в Перемишлі). До них приступила одна жінка з України, маючи при собі щось завинене в полотні і сказала: «Прийміть від мене ті два образи до церкви, вони гарні, і поставте при головному вівтарі». Подивились ми на образи, які були намальовані на блясі. Були то Найсвятіше Серце Ісуса і Непорочне Серце Марії. Побачивши те, отець не дуже спішився брати образи до рук. Пані Міра просила: «Та візьміть, отче». Отець взяв, ніби не своїми руками. Жінка з України подякувала за те, що отець прийняв, і скоро відійшла. Пані Міра запитала: «Чому не хотіли Ви, отче, взяти до рук?». Отець Майкович відповів: «Прошу пані, це до Катедри не надається, бо це не мистецтво, а, передовсім, вони замалі, вони надаються до приватної кімнати». «То прошу, дайте мені, я маю на них місце». «Прошу дуже!» — втішився о. Митрат і передав п. Мірі образи. «А де Ви, пані, їх помістите?» — спитав. «0, у нашого диригента церковного хору місце є. Там приходять мандоліністи, бандуристи і хористи. Місце вимріяне...» — відповіла п. Міра. В короткому часі в моїй кімнаті з'явилися два образи: Найсвятішого Серця Ісуса і Непорочного Серця Марії, які висять до сьогодні.

Образи самі собою так якось мальовані, що з них неначе променить світло.

2002 року звернувся до мене парох катедри, о. митр. Є. Попович з пропозицією: «У нас в Перемишлі відбуваються травневі Богослужіння в катедрі та на Засянні у отців Василіян. Вірні з місцевості Вовче мало користають з тих Богослужень, бо й далеко і автобусів нема... Чи не можна б знайти на Вовчу якогось приміщення на відправу маївок?» Якраз на Вовчу я маю хату і вільне муроване приміщення. Відремонтував і усе приготовив. На головну стіну приніс я образи Найсвятішого Серця Ісуса і Непорочного Серця Марії в вишиваних рамках, які висіли в моїй хаті на Вовчу. Коли переніс образи з кімнати, стіна залишилася пуста. Чим її заповнити? Що повісити на місце образів?

Сусідка, п. Гнатюкова, порадила: «З Заходу повернулася одна родина до с. Корманичі. Люди ті вже відійшли у вічність, а усі речі віддали, власне, Гнатюкам і якісь образи є зложені на стриху». Коли принесли їх, то виявилося, що це образи Найсвятішого Серця Ісуса і Пречистої Діви Марії. Так я від дитинства перебуваю в опіці Найсвятіших Сердець Ісуса і Марії, і щоденно клячачи перед тими образами, молюся і поручаюусі справи та праці для Церкви і України.

Сьогодні вже минуло вісімдесять років від моїх уродин, і я бачу, що сповнилися прохання і молитви моєї мами до Найсвятійшого Серця Ісуса, яка додержала постанови і поступила згідно з совістю, говорячи до себе: «Дитятко, яке ношу під серцем, не знищу, а виховаю і віддам Господеві, а Він зробить по Своїй волі. Бо, як дасть Бог діти, то дасть і на діти. Нехай то дитя росте для праці на добро Церкви і народу».

Дивлячись з перспективи 80-ти років життя, бачу, що проблеми життя початих дітей є далі актуальними. Тут потрібно впровадити науку для молоді, щоб розуміла відповідальність не лише за своє життя, але й за життя початих в лоні матері дітей, яких Господь Бог покликує до виконування різних завдань на землі; переривання їхнього життя є великим злочином і є тяжким гріхом, бо ломить п'яту заповідь Божу — «Не вбивай!».

Я одинадцять років проживав в родині, дев'ять в інтернатах, один в тюрмі, а решту жив і живу поза родинним вогнищем, працюючи на славу Бога і для потреби Церкви і народу.
У 1968 році повернув до Перемишля отець митр. Василь Гриник. Вірні його поінформували, що в парафії є богослов Володимир Пайташ і з огляду на відчутний брак священиків вони звернулися з просьбою, щоб мене о. митр. Василь Гриник висвятив на священика.

Отець Митрат на це так відповів: «Висвячувати п. Пайташа на священика не буду, бо він як несвященик є в силі більше зробити для нашої Церкви і народу».

У цьому році минає 50 років від зорганізування мною церковного хору «Горі Серця», якого диригентом я є до сьогодні, а в міжчассі навчав я гри на мандоліні і бандурі наших дітей і молодь. Деякі є дуже вдячні за вщіплення любові до гри на тих інструментах та науку пісень, як церковних так і світських. З часом вони самі стали творити вокально-інструментальні групи. Серед суспільно - культурних праць в Народному Домі не менше уваги посвятив я українському театрові... Вже понад 50 років проваджу театральну діяльність у Перемишлі, будучи його директором, сценаристом, режисером і актором.

Хоч Господь Бог досвідчує мене тяжким життєвим хрестом, бо вже понад 50 років я є незрячою людиною, то я з великим заангажуванням виконую все те, до чого дав мені Бог здібнощі. Стараюся не змарнувати жодної хвилини, яка не була б присвячена Богові на прославу, і не приносила б користі для української справи.

Завжди молюся за душу покійної мами, що не улягла намові злих людей, а слухала голосу Бога і дала мені життя. Бо, як сказав Папа Іван Павло II, «народ, який вбиває ненароджені діти, є народом без майбутності». Буду надалі звертатися в молитві до Пресвятого Серця Ісуса з просьбою, щоби вагітні жінки дозволяли народжуватися своїм дітям, бо кожна дитина — то дитина Божа, і ніхто не має права позбавляти її життя.

„Місіонар« 2007 р., вересень, стор.32 – 35.

(Текст передано Фундації "Живі Долі" Кир Петром Криком)






[ Zamknij okno. ]



Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2010