Dmytryk Eugenia z d. Borys, córka Aleksandra i Elżbiety z d. Rud’
Дмитрик Євгенія, уроджена Борис, донька Олександра і Єлизавети, уроджена Рудь,
1934-09-07
Василів Малий, повіт Томашів Любельський
Wspomnienia

СПОГАДИ ПРО ПЕРШУ ДОМІВКУ



Пишу ці спогади на схилі свого життя. Мова ж піде про події, що відбувалися у кінця 30-х років минулого століття. Тоді мені виповнилося дванадцять років. Вік достатній, аби запам'ятати і по можливості правильно висвітлити головне.

Народилась я 3 грудня 1926 р. в селі Василеві Потуржинської гміни Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Наша родина складалася з діда Кухарчука Петра Васильовича, баби Кухарчук Катерини Григорівни (уродженої Боднарчук), їхніх дітей – Кухарчук Ніни Петрівни і Кухарчука Івана Петровича, невістки Кухарчук Ольги Василівни (уродженої Вальчук), а також онуків – Василя і мене. Мама Ольга Василівна була родом із сусіднього села Новосілок. Там жили її мати, Вальчук Анастасія Дмитрівна, брат Михайло і сестра Євгенія.

Ніна Петрівна залишилась після першого біженства у Радянському Союзі, де в 1924 р. вийшла заміж за Хрущова Микиту Сергійовича. Існуючі тоді складні відносини між Польщею та Радянським Союзом зробили неможливим будь-який контакт її з родиною. Правда, у нас збереглися фотографія, на якій можна побачити Ніну Петрівну, Микиту Сергійовича та його дітей від померлої першої дружини – Юлію і Леоніда.

Село наше за кількістю будівель і населення відносилося до середніх. Воно знаходилося осторонь від центральної магістралі. Від найближчих сіл Погуржина і Новосілок його відділяла невеличка річка. За потойбічним лугом простягався ліс. Все це робило місцевість досить мальовничою. З інших боків село оточували поля, а саме воно потопало в садах. Серединою села протікав струмок, на ньому були і гребелі, вони наповнювали два ставки, в яких водилась риба. На незначній відстані від села, мовби його продовження, знаходилась польська колонія. Вона не впливала на наше життя.

Окрасою села вважалася школа, а також церква, яку спалили, можливо, ті, хто боровся із впливом релігії на населення. Школа була одноповерховою, але на високому фундаменті, стіни зовні дерев'яні й пофарбовані, дах – бляшаний. Навчання дітей проводилося в двох класних кімнатах, другу половину приміщення займав директор. Учитель наймав кімнату в селян. У наших умовах, де були відсутні найнеобхідніші джерела інформації, школа займала особливе місце. Тут діти здобували грамоту, знайомилися з історичними подіями і видатними особистостями. Про все розповідали вчителі, оскільки підручників не було. Учні навчалися у кожному класі по два роки. Семирічка була в Потуржині. Я встигла провчитися в школі три роки. Інколи для учнів організовувалися поїздки до міст. Так я побувала в Замості, а брат Вася під час навчання в Потуржині за відмінні успіхи був нагороджений безкоштовною поїздкою до порту Гдиню. Звідти він привіз морську воду, камінці й море вражень, про які ще довго розповідав.

Офіційних державних установ у селі не було. Адміністративна одиниця гміна, як і поліцейська дільниця (постерунок), знаходилася в Потуржині. Одноосібним представником влади на селі був староста. Той, якого я пам'ятаю, самовіддано прислуговував поліцаям, видавав їм політично ненадійних, навіть родичів. Не мало населення й необхідної медичної допомоги. Тільки в Потуржині був медпрацівник, до якого мене одного разу й возили. В державному магазині села можна було придбати порошок від головного болю, однак за вказівкою влади магазин було закрито – не сподобалась організація торгівлі, яка нібито сприяла матеріальній зацікавленості покупців (щось подібне на одержання процентів від закупленої продукції). Негативних наслідків від закриття магазину вдалося уникнути зав-дяки проживанню в селі двох єврейських сімей, які торгували найнеобхіднішим і за рахунок цього жили.

Мешканці села займалися сільськогосподарським виробництвом в основному на своїх землях. Але були й такі, які землю орендували, або наймалися на роботу, переважно до поміщика. Дехто шукав кращого життя в інших місцях або за кордоном.

Наша родина мала своєю землею і задовільним підсобним господарством. Новий будинок побудували вже при мені, хоч я пам'ятаю і старий, однокімнатний. У новому домі було вже три кімнати, правда, в одній із них зберігали зерно. Там підлога була дерев'яною, а в інших – глиняною. Біля дому росли молоді фруктові дерева та квіти. На протилежному боці розташувалося приміщення для зберігання снопів зернових, сіна, тік для обмолоту та для інших потреб. Приміщення поруч було відведено для коней, корів, свиней, гусей та курей.

Кількість землі, якою володіла родина, була визначена в судовому порядку. Мій дід у сім'ї був найстаршим, йому й була присуджена вся земля, за яку він сплатив гроші. Велику ділянку землі займав сад. У ньому росли ягідні й фруктові дерева. За садом доглядав батько. Він також займався бджільництвом, забезпечував сім'ю невеликою кількістю меду. Діти до роботи на землі залучалися дуже рано. Я не була винятком. Мені навіть довірили жати серпом зернові. За кожний сніп дід платив мені по грошу (у вигляді матеріальної зацікавленості). Частину цих грошей я привезла до Києва. Ще в дошкільному віці мене зобов'язали пасти гусей. Цей обов'язок виконувала і школяркою. Вставала до схід сонця, випасала гусей, а потім поспішала до школи. Так робили майже всі діти.

Різноманітність у наше життя вносили свята, в основному релігійні. Серед них особливе місце займали ті, що відзначалися в окремих селах один раз на рік. Бажаючих приїхати і взяти участь у святкуванні було багато. Для нашого села святковим днем була Трійця. В цей день у церкві відбувалося Богослужіння. Навколо торгували солодощами, іграшками та іншим товаром. Молодь кружляла на каруселі. Потім гості розходилися до родичів та знайомих для продовження святкування.

На деякий час свята відволікали жителів від повсякденних проблем. Здавалося, за тривалий час можна 6уло б і змиритися з національним гнобленням, однак цього не відбулося. З кожним роком воно посилювалося, особливо перед нападом німців на Польщу в 1939 р. Влада забороняла українську мову – нею не можна було розмовляти в школі, в інших офіційних закладах, а тим більше вивчати. Про це переконливо свідчить наступний приклад. Нас, дітей, періодично збирали і знайомили з українською грамотою. Вчителями були молоді односельчани. Під час одного з таких занять нас застав староста. Він зібрав наші зошити й відніс їх до Потуржина. Туди нас поліцаї викликали на допит, а людину, яка навчала нас, кинули до в'язниці.

Як правило, перед початком навчального року українських дітей водили до православної церкви, а польських до костьолу. В школу на уроки Закону Божого також приходили православний та католицький священики. Потім українських дітей перед початком навчального року примушували відвідувати тільки костьол, і на уроки Закону Божого приходив тільки ксьондз. Доходило навіть до того, що до наших прізвищ добавляли "увна", прагнучи тим самим наблизити їх до польських. Так я стала Кухарчукувною. Населення агітували змінювати українську національність на польську, але на це погодилась тільки одна сім'я. У роки перед війною поляки руйнували православні церкви, нападали на українські села. Українці ж организували загони самооборони. Дітей на ніч ховали в ямах, викопаних у садах.

Зрозуміло, що в таких умовах ще більше активізувалося і політичне життя. До нього прагнули залучити, по можливості, багатьох. Цю роботу очолювали комуністи і комсомольці. Нас, дітей, таємно збирали групами, розповідали про події, що відбувалися в світі, про життя в Радянському Союзі, вчили, як поводитися в тих чи інших обставинах. Багато молодих борців на роки були кинуті до польських в'язниць.

Наступив вересень 1939 р., а з ним і визволення від польського поневолення. Не було меж радісним хвилюванням, коли Червона Армія вступила в наше село. Воїнів захоплено зустрічали квітами, пригощали, хто чим міг. Перед школою відбувся мітинг, у якому взяли участь як представники села, так і Червоної Армії. Це був незабутній момент у нашому житті.

Вересень став переломним і в житті нашої родини. Ми мали назавжди залишити рідні місця, які в майбутньому були перетворені на згарища. Але це буде потім. А поки ми мали пережити хвилюючу зустріч із Ніною Петрівною. Цей день я ніколи не забуду. Ми з мамою копали в полі картоплю. До нас прийшов сусід Павло Островський, розповів, що недалеко від села зустрів дві машини – легкову і вантажну. Пасажири попросили його показати наш дім. Як потім часто згадувала баба, в той час вона сиділа з сусідкою і розповідала сон, у якому вона бачила дочку. І саме в цей момент на подвір'я в'їхали дві машини. Я цієї зустрічі не бачила, і мені важко уявити, як вона відбувалася після довгих років розлуки. Прийшли з поля й ми з мамою. Відбулося знайомство.

Ніна Петрівна й ті, хто її супроводжували, були у військовій формі. Перед домом на зламаних молодих деревах стояв танк. Я дізналась, що моя родина погодилась переїхати до Києва. Наперед скажу, що це врятувало нам життя. Вороже настроєні до СРСР люди не пробачили б нам такого родинного зв'язку.

На другий день ми вже були готові до від"їзду. Знову сходились люди. На цей раз їх було багато. Ми попрощались із рідними мами з Новосілок. На господарстві залишились дідова племінниця, яка до цього часу працювала на чужих людей. Останній погляд на рідні місця і знайомі обличчя.

Ми їхали до Львова. Дорогою я бачила сліди війни, що прокотилась по Польщі: зруйновані будинки, глибокі ями від розривів бомб. Такого я не бачила вдома, оскільки наше село було далеко від безпосередніх боїв, ми тільки чули сильне гудіння, але розривів та руйнувань не було, а побачити німців можна було лише на центральній дорозі.

До Львова приїхали в другій половині дня. Ліфтом піднялися на потрібний поверх і зайшли в квартиру. Вона була великою й добре обставленою. Здавалося, що господарі тільки-но її залишили. Ранком мене розбудив бій на міській башті. Все це створювало враження казковості. В той же день ми повинні були зустрітися з Микитою Сергійовичем. Він приїхав до Львова, щоб узяти участь у роботі Народних зборів. І ось він стоїть перед нами, вітаючись з кожним за руку. Мені підказували поцілувати йому руку. Він же на це сказав, що такого робити не потрібно.

До Києва приїхали поїздом. Там нас чекало нове невідоме життя. Я тільки з часом зрозуміла, який вантаж і відповідальність взяла на себе Ніна Петрівна в зв'язку з нашим приїздом, адже ми довго жили в їхньому домі, поки не отримали свою квартиру. Я і Василь залишились у них жити. Родина Ніни Петрівни і при евакуації нас забрала до Куйбишева. Звідти брат, досягши необхідного віку, вступив до артилерійського училища, отримав звання молодшого лейтенанта артилерії. Потім він попав на фронт, а 10 квітня 1945 р. під час бою в Австрії у дев'ятнадцятирічному віці був розстріляний з автомата бандерівцем. Це бачив і після війни розповів мені учасник цього бою. А я ще протягом багатьох років жила в родині Ніни Петрівни, а потім підтримувала з ними постійні теплі відносини. Відчуття вдячності до неї не покидало мене протягом усього життя. Не покидає воно мене й зараз.








Ніна КУХАРЧУК
1926 р.н., с. Василів
Томашівського повіту






http://www.holm.kiev.ua/?cath=21&page=88&lang=1

Взято з сайту Київського Т-ва „Холмщина”.





[ Zamknij okno. ]



Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2010