Століття журавецької церкви*

Перша згадка про Журавці, які лежали в Белзькому князівстві, датується 1387 р. Село постало раніше, щонайменше на поч. XIV ст. Від 1462 р. князівство стало воєвідством, яке від 1569 р. знаходилося складі Речі Посполитої. Після її розподілу наприкінці XVIII ст. Журавці опинилися в межах Австрії, а після І Світової війни – у кордонах Польщі. Під час ІІ Світової війни були спершу під совєтською (1939-1941), потім під німецькою окупацією (1941-1944), а 1944 р. знов потрапили в межі Польщі. Це і мало вирішальний вплив на дальшу долю села та його жителів – після депортації у 1946-1947 рр. Журавці перестали існувати як українське село.

Православна церква у Журавцях – не набагато молодша за село, але в документах згадки про неї з’явилися лише 1472 р. Дальше існування церкви в Журавцях підтверджують записки 1531 i 1578 р. Після підписання Берестейської релігійної унії журавчани, як і вся Холмсько-белзька єпархія, перейшли на греко-католицизм. Однак це не відбулося автоматично: існування греко-католицької парафії у Журавцях підтверджує синодальний реєстр 1619-1620 рр. та візитації у XVIII ст.

Від 1761 р. журавецька греко-католицька парафія Воздвиження Чесного Хреста належала до Потилицького деканату Перемиської єпархії. З канонічним візитом 1844 р. її відвідав перемиський єпископ Іван Снігурський. Лише на зламі XIX i XX ст. Журавці перенесено до Угнівського деканату. Парафія охоплювала Журавці, Руду-Журавецьку і Нетребу (у міжвоєнний період XX ст. до парафії додано ще Руду-Любицьку). Парафія 1840 р. налічувала 1242 людей, 1882 р. – 1500, 1899 р. – 1850, a 1905 р. – 2200.

Протягом дев’яноста років (1828-1919) у журавецькій парафії коротко, лише по два роки, працювали парохи о. Іван Левицький (1828-1829) та о. Юліян Стерецький (адміністратор; 1864-1865). Два інші служили журавчанам по кілька десятиліть: о. Яким Сарчинський був парохом у 1833-1864 рр., о. Іван Ґіссовський парохував у 1865-1919 рр.

Отець І. Ґіссовський походив із сім’ї греко-католицького священика. Він був висвячений 1861-го, а через чотири роки очолив парафію в Журавцях, де й служив 54 роки – до кінця свого життя (1919 р.). Крім душпастирської послуги, о. Ґіссовський був також “ординатором” парафіяльної школи в Журавцях, комісаром церковних земельних сервітутів (церковної власності – ред.), що забезпечували йому платню, та членом Повітової ради в Раві-Руській. Згадана земельна ділянка наприкінці століття охоплювала 48 морґів поля і 12 морґів сіножаті. Частину прибутку отримував дяк-учитель. Крім того, парох мав немалий додаток з державної казни та право млива збіжжя на окреслену суму.

До початків XIX ст. дані про журавецьку церкву зводяться до того, що це був дерев’яний храм, який займав центральну площу в селі. Церква Воздвиження Чесного Хреста в Журавцях згоріла 1808 р. Побудову нової, також дерев’яної, закінчено 1812 р. Вона вирізнялася вежею, яка домінувала над головним корпусом. Через століття (1912) поруч із нею розпочалося зведення мурованої церкви – стара була вже замала на потреби парафіян, кількість яких зросла більш ніж удвічі, вона також значно декапіталізувалася. Треба зауважити, що на початку XX ст. нові муровані церкви мало вже багато сіл у ближчій і дальшій околиці, наприклад, у Махнові та в Корнях.

Ініціатором будівництва був, імовірно, о. Ґіссовський. Створений для цього комітет очолив тодішній журавецький війт Михаль Шумада. Стара церква надалі функціонувала, а от нову розміщено з її західного боку, що означало конечність зменшення площі цвинтаря. До вибуху І Світової війни поставили тільки одну споруду, дальші праці перервала війна; закінчення робіт та оснащення завершено лише 1916 р. Стара церква була зарахована до пам’ятників старовини Галичини, тож реставраторське управління у Львові не видало згоди на її знищення. У церкві 1917 р. проведено реставраторські роботи. Споруду знесли 1923 р. за наказом польської влади.

Проектантом нової святині вважають львівського архітектора Василя Нагірного. Журавецька церква орієнтована вівтарем на схід. Поставлена на плані латинського хреста – нава перехрещується з поперечним до неї трансептом. Брила споруди розчленована, посаджена на високому цоколі, збудована з паленої цегли, оштукатуреної з двох боків. Нава і трансепт накриті двосхилими дахами, а вівтар – двосхилим і частково багатосхилим. На перехресті нави і трансепту виростає купол, завершений шоломом у формі бані. На верхівці шолома знаходиться металевий хрест, посаджений на підставі у формі півмісяця. Всі дахи покриті цинкованою бляхою.

Інтер’єр церкви – чіткий, трійчастий: притвор, нава, вівтар. Над притвором, у якому в давніх храмах містився бабинець, знаходиться приміщення хору. Склепіння нави і трансепту – колискове, купол спертий на чотирьох колонах. Розміщені по бокових стінах купола віконця дають у центрі денне світло – і тому можна це назвати ліхтарнею. Підлога – кам’яна, з різнобарвних теракотових плиток. Цілковита довжина сягає 33 м, ширина – 11,4 м, а висота – 23 м. Поперечний до нави трансепт має 22,5 м. Площа храму – це 530 м2, a її кубатура – 3700 м3.

Перенесений зі старої церкви іконостас не заповнював усього простору поміж навою та вівтарем, тому церковне sacrum було частково відкрите. Ліворуч іконостасу знаходився дерев’яний, півкруглий амвон, а праворуч колись стояв крилос. Під час Служби Божої в ньому засідали три братчики, які читали пастирські листи, а також співали антифони – короткі тексти молитов. Крім братчиків, окреслені партії літургії виконував хор місцевої «Просвіти».

За іконостасом була поміщена велика ікона Богоматері. Сьогодні залишки іконостасу з дуже знищеними іконами розміщено по бокових вівтарях. У лівій частині трансепту знаходилася ікона Св. Миколая, а у правій зберігся вівтар з іконою Богоматері. На протилежній стіні цієї ж частини церкви знаходиться вівтар з іконою Ісуса Христа. Цю картину 1939 р. фундувало журавецьке товариство «Апостольство молитви».

Західний фасад церкви – симетричний, підкреслений двома парами пілястрів, які підтримують трикутний тимпанон. На вісі знаходиться портал з дерев’яними, двокрилими головними дверима. Східний фасад – також симетричний, а півкруглий вівтар, підкреслений чотирма пілястрами, скріплений обабіч ризницями. Північний та південний фасади як цілість несиметричні, натомість обидва кінцеві фасади самого трансепту – симетричні. Вікна церкви – багатоквартирні, завершені прямо або півкругло.

Після смерті о. Ґіссовського журавецьку парафію прийняв о. Миколай Лопатак. Він не мав занадто великої поваги, бо «любив собі випити». Помер 1935 р., похований на місцевому цвинтарі. На його місце прийшов о. Герцула – молодий, патріотично налаштований священик – він знайшов спільну мову з директором школи Тимком Хмілем, здобув визнання журавчан, зокрема молоді. Однак така приязнь не сподобалася польській владі – і вона, натиснувши на церковних ієрархів, випросила переведення о. Герцули. Парафіяни написали листа з проханням відмінити рішення, але це не допомогло. До журавецької парафії прислали старшого душпастиря – о. Костантина Дацька, котрий водночас був парохом у сусідніх Тенетиськах. Ця розв’язка не сподобалася журавчанам. Члени хору не відвідували церкви, відправи відбувалися без співу. Нарешті журавчани розпочали своєрідний страйк – протягом приблизно півроку не приходили на відправи, не вінчалися, дітей хрестили в сусідніх церквах, а померлих ховали лише з участю дяка. Усе це знайшло відгук у куплеті: «О Боже, Боже з високого неба // дай же нам Герцулу, Дацька нам не треба». Церковна влада нарешті відізвала небажаного священика, але не повернула попереднього – призначила іншого. Це був о. Михайло Тріль, котрий чи не 1938 р. став адміністратором у Журавцях. Отець Тріль також був добрим організатором, а крім того – пропаґатором тверезості серед парафіян. Від журавецької парафії він відійшов 1939 р.

Журавецька греко-католицька парафія 1938 р. налічувала 2640 членів, зокрема 2300 – у Журавцях, 200 – у Руді-Журавецкій, 110 – у Нетребі і 30 – у Руді-Любицькій. Великий натовп журавчан, а також людей з околиць громадився, зокрема, 27 вересня – у день парафіяльного свята. Релігійні врочистості супроводжували спортивні змагання, мистецькі вистави, ярмарок, забава.

Від 1939 р. парафією опікувався о. Теодор Зрада, родом з недалекої Вербиці. Його служба припала на час першої совєтської окупації. Через загрозу з боку групки жителів села, які симпатизували комунізму, він не мешкав у Журавцях, а щонеділі приїжджав туди підводою. Органи НКВС у червні 1941 р. арештували священика і в дорозі до Львова його убили. Після приходу німецьких військ куратором парафії був, імовірно, о. Еліяш Ткачук – однак бракує точних даних про нього. Відомо, що після вступу совєтських військ до Журавців улітку 1944 р. місцевий священик виїхав з приводу можливих репресій. Відомо також, що навесні 1945 р. журавецька парафія не мала опікуна. Якийсь зв’язок з парафією 1946 р. мав о. С. Іванусик. Як парох журавецької парафії, в останні роки її існування називається також о. Іван Яремін, але й тут нема підтвердження цієї інформації.

Через більше ніж тридцять років користування мурованою церквою, збудованою виключно за власні кошти, журавчани мусили залишити її – останніх жителів, які ще перебували в рідному селі, 1947 р. депортовано на західні землі: тому греко-католицька парафія в Журавцях перестала існувати. У грудні того ж року церкву перейняли римо-католики. З костелу в Угневі до Журавців 1951 р. перенесено сповідальницю епохи пізнього бароко, лави, а також два різьблення, котрі тепер виконують роль головного вівтаря. Ще 1980 р. перемальовано інтер’єр, а 2005 р. – змінено покриття даху. Три роки пізніше (2008) журавецька церква була зарахована до архітектурних пам’яток.

*Ідеться про останню, муровану церкву. Стаття є скороченою версією тексту, написаного до монографії Журавців.