Fundacja Losy Niezapomniane cien

Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PROJEKTY - Ukraińcy
cień
Wersja: PL UA EN
Losy Niezapomniane wysiedlonych w ramach AKCJI „WISŁA”

Świadectwa przesiedleńców - szczegóły...
cień
Ankieta (0456)
Sawa Władysław, s. Szymona i Marii z d. Opalińska
ur. 20.08.1938
Uhrynów, pow. Sokal.
 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [wspomnienia] [pliki do ankiety] [video do ankiety]
Ankieta w j.polskim
A. METRYKA ANKIETY
B. NAJBLIŻSZA RODZINA I STRONY RODZINNE
C. PRZESIEDLENIE
D. NOWE MIEJSCE
E. KONTAKTY Z UPA
F. INNE ZAGADNIENIA
G. UWAGI
 
A. METRYKA ANKIETY
1. Data wywiadu: 07.06.2013 2. Numer kolejny: 0456
3. Dane osobowe uczestnika /uczestników wywiadu: Sawa Władysław, s. Szymona i Marii z d. Opalińska

Olsztyn
Польща - Polska
4. Data urodzenia: 20.08.1938 5. Miejsce urodzenia: Uhrynów, pow. Sokal.
B. NAJBLIŻSZA RODZINA I STRONY RODZINNE
1.1. Miejsce zamieszkania przed przesiedleniem: Uhrynów.
1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS
(przed przesiedleniem):

To była duża wieś, kiedyś była nawet miastem – do XVI wieku. Później, po tatarskich i różnych innych napadach, podupadła i Uhrynów stał się wsią.

To była duża wieś – prawie 2 tys. mieszkańców. Przeważali Ukraińcy, stanowili prawie 90% mieszkańców. Było może kilkanaście rodzin polskich. Było również 5 czy 6 rodzin żydowskich, to tak jak na ogół na wsi wówczas było.

Przed wojną w wiosce między ludźmi nie było nieporozumień czy konfliktów. Jedynie władza przysyłała policję. Gdy u nas przygotowywali przedstawienie w Domu Ludowym, wówczas przychodziła policja, żeby zablokować ludziom z innych wiosek dojście do nas, a najbardziej chodziło o to, żeby nie dopuścić młodzieży z Chełmszczyzny. Policja pilnowała dróg i zawracała takich ludzi.

Pamiętam, ojciec skarżył się (bo on był miejscowym działaczem), mówił, że na drogach stała policja i nie wpuszczała obcych. Co prawda, nam tu we wsi nie zabraniano przygotowywać przedstawienia czy prowadzić chóry. Był kordon sokalski (tak to nazywają, historycy tak piszą). Chodziło o to, żeby kulturę ukraińską mogli dostawać tylko mieszkańcy Ziemi Sokalskiej, dostawać książki ze Lwowa, czasopisma, ale nie wolno było przekazywać tego Ukraińcom mieszkającym na Chełmszczyźnie.

Ojciec miał kolegów na Chełmszczyźnie, to były przecież sąsiednie wioski. W niedzielę rano, gdy wyprowadzał konie na pastwisko, brał całą torbę gazet, książek, wynosił to na pastwisko. Tam przychodzili do niego chłopcy z chełmskich wiosek, z Honiatyna, z Dołhobyczowa, i on przekazywał im tę literaturę. Taka była wymiana. Inaczej się nie dało, bo wszędzie pilnowali.

Opowiadał jak na tych drogach policjanci łapali naszych chłopców. Nie raz mówił o tym, w jaki sposób próbowali przełamać ten kordon, ten sokalski kordon.

Polacy inaczej odnosili się do Cerkwi Greckokatolickiej, i zupełnie inaczej do Prawosławnej. W 1938 roku prawosławne cerkwie wyburzyli. U nas, po sąsiedzku, w miejscowościach Honiatyn, Pawłowicze, w naszych czasach cerkwie po prostu rozwalili. Ludzie płakali, chodzili, ale szła policja z grupą ludzi, których nazywali „krakusami”, i oni w 1938 r. burzyli te cerkwie. Był to okres jakiejś takiej rozbieżności pomiędzy Polakami i Ukraińcami, wtedy (to się odczuwało) zaczęła się wrogość.

Po wojnie granicę ustanowili na Bugu, wioskę przyłączyli wówczas do powiatu Hrubieszów. Do 1951 roku Hrubieszów znajdował się na terytorium Polski w gminie Dołhobyczów.

Potem, gdy w 1951 r. przeprowadzono korektę granicy pomiędzy Polską i sowiecką Ukrainą, wówczas Sokalszczyznę, Bełz i inne [miejscowości] przyłączyli do Ukrainy (znaleźli tam pokłady węgla), Polsce oddano tereny w górach, te leżące w pobliżu Ustrzyk Dolnych. W tym czasie również Uhrynów znalazł się w Ukrainie. Znajduje się teraz w pobliżu granicy, dwa kilometry od granicy. Tak się złożyło, że pole moich rodziców zostało po polskiej stronie, tu od razy koło Dołhobyczowa, który leży już po stronie polskiej.

Miałem 8 czy 9 lat, niespełna 9 lat, gdy nas wysiedlali, trochę więc pamiętam tamto życie, tamten Uhrynów. Pamiętam wioskę, pamiętam Niemców, gdy przyszli, front, wycofywanie się wojsk radzieckich.

W naszej wiosce poważnych starć nie było, ale spotkało nas przykre wydarzenie. Przyleciały radzieckie samoloty i zbombardowały nam stodołę, chlewy, myśleli, że tam są Niemcy. To właśnie wtedy mój dziadek stracił rękę, odniósł poważne obrażenia. Zmarł kilka dni później w szpitalu wojskowym, ponieważ oderwało mu rękę.

My się schowaliśmy w piwnicy i jakoś to przeżyliśmy. Spaliła się nasza stodoła i chlewy, ale dom udało się uchronić. Poważnych walk wówczas nie było.

Niemcy prowadzili ostrzał z armat i rozwalili w cerkwi drzwi. Ludzie przeprowadzili potem remont we własnym zakresie. Nie było szyb, pamiętam, chodziliśmy od domu do domu i zbieraliśmy szkło ze świętych obrazów, gdyż trzeba było wstawić okna w cerkwi. Pamiętam, my, małe dzieci, chodziliśmy, pytaliśmy kto ma szkło, żeby dać do cerkwi. W tym czasie szkła nie można było kupić. Cerkiew ładnie wyremontowaliśmy.

Potem, gdy przyszła polska władza, były obławy, w okolicy dochodziło do walk. Nasza wioska była ostatnia na pograniczu Chełmszczyzny i Galicji, bez końca obserwowaliśmy, jak płoną wioski na Chełmszczyźnie. Spłonęły prawie wszystkie sąsiednie wioski. Tam toczyły się poważne starcia, do nas przywozili rannych powstańców. Pamiętam, że ludzie przechowawyli ich po wsiach, pomagali. Życie było takie, wie pan, że w nocy przychodzili partyzanci, a w dzień wojsko polskie, wielu osób zaaresztowano.

Tak było do 1946 roku. Potem połowa wioski pojechała do radzieckiej Ukrainy, część wywieziono przymusowo. No a my, moi rodzice, i, można tak powiedzieć, połowa wioski, chowaliśmy się po lasach czy w sąsiednich miejscowościach. W ten sposób przeczekaliśmy okres wysiedleń [na wschód].

Zdaje się pod koniec czerwca 1946 roku wywózki ustały, wojsko już nie przychodziło i my zostaliśmy. Ale nie na długo, tylko na rok. Niebawem, w 1947 roku, przeprowadzili akcję „Wisła” i wszystkich nas z Uhrynowa przesiedlili na [tzw.] ziemie zachodnie.

[Mówił pan, że płonęły wioski na Chełmszczyźnie. Który to mógł być rok?] To się zaczęło w 1943 roku, tak sądzę, dokładnie nie pamiętam. Wówczas zaczęły bandy napadać, od strony Zamościa, Hrubieszowa, przede wszystkim Bataliony Chłopskie. Znana była banda „Rysia”, on prowadził te „bataliony”. Ich celem było spalenie po kolei wszystkich ukraińskich wiosek. Cel był następujący: od Zamościa aż do Buga ma być czarna smuga. Miały być spalone wszystkie ukraińskie wioski, i oni część wiosek na Chełmszczyźnie spalili, żeby nikt tam się nie ostał.

Szykowali napad również na Uhrynów, na sąsiednie wioski, ale u nas zawiązała się samoobrona. Dorośli mężczyźni dostali jakąś broń, czy może odkopali, i po kolei pilnowali, trzymali wartę dokoła wioski, przez cały czas była ochrona. Mieli swoje rozpoznanie, znajomych i wiedzieli, że szykuje się napad na Uhrynów. Dzięki temu do naszej wioski tamci nie doszli. A inne wioski nie miały samoobrony, dlatego wiele poszło z dymem: Machnówek, Dąbrowa, Czerniczyn, Kryłów…

Potem, jak sobie przypominam, przyszedł sotenny [dowódca sotni], taki „Jahoda”, przyprowadził z sobą sotnię, i wówczas… Wtedy była już UPA, która nas broniła. To były jednostki zorganizowane, więc te bandy już nie poczynały sobie tak śmiało.

Potem było jakieś zawieszenie broni, jakieś pojednanie pomiędzy AK i UPA. Była wspólna akcja na Hrubieszów, ukraińscy powstańcy i polscy żołnierze z AK razem uderzyli na UB w Hrubieszowie, rozbili struktury, odpowiedzialne za przeprowadzenie przesiedlenia, spalili dokumenty. W każdym bądź razie potem AK już nie atakowała i napadów na Uhrynów nie było. No, ale to dopiero w tym ostatnim roku, a w 1943, 1944 i w 1945 roku to my bez końca obserwowaliśmy łuny na Chełmszczyźnie. Gdy się wyszło w nocy, wieczorem, to niebo się świeciło, mówili, że to na Chełmszczyźnie wioski płoną. Na szczęście, do Uhrynowa te bandy nie doszły. Tam mordowali ludzi.

Ludzie dzielili się różnymi informacjami. Potem ci ze spalonych wsi przejeżdżali przez naszą wieś, uciekali do Ukrainy, opowiadali, że tam prawie nikt nie został. Ludzie z Chełmszczyzny uciekali przez Uhrynów na Zabuże, na Sokal, na Lwów, w Galicji chcieli się schronić przed pogromami, przemocą fizyczną, bo tam rządzili Polacy i robili co chcieli.

[Pytałem, czy pamięta pan kiedy to się zaczęło, gdyż cały czas trwa spór polsko-ukraiński w sprawie Wołynia – kto zaczął? Ukraińcy mówią, że Polacy zaczęli na Chełmszczyźnie, a Polacy, z kolei, o Chełmszczyźnie nawet nie wspominają, twierdzą, że to Ukraińcy zaczęli na Wołyniu i wina jest całkowicie po ich stronie, dlatego to oni mają przeprosić Polaków. Niedawno metropolita rzymskokatolicki w Ukrainie Mokrzycki powiedział, że nie podpisze się pod wspólnym oświadczeniem z grekokatolikami w sprawie Wołynia dlatego, że to Ukraińcy powinni przeprosić.]

Tak, czytałem… Oni twierdzą, że początek był na Wołyniu, ale jest chyba tak, że to było na Chełmszczyźnie, tak przypuszczam. Bo tam te wioski, Sahryń, czy inne, poszły z dymem wcześniej. Nasze okoliczne wsie zostały spalone przez bandy – bo to nie było nawet AK, to były bandy, na ogół taka zbieranina, Bataliony Chłopskie. Wiem, że mówiło się wówczas o takim „Rysiu”, on dowodził tymi bandami.

2. Wiek w trakcie przesiedlenia: 9 lat. 3. Wyznanie: Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:

Babcia Tekla Sawa (ona była najstarsza); tato Szymon Sawa; mama Maria Sawa; brat Stefan Sawa; ja Władysław Sawa; siostra Olga Sawa.

5. Ile osób zostało na miejscu: 0
6. Ile osób przesiedlono: 6
7. Ile osób zaginęło: 0
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:

Przeważali Ukraińcy, stanowili prawie 90% mieszkańców.

Było może kilkanaście rodzin polskich.

Było również 5 czy 6 rodzin żydowskich, to tak jak na ogół wówczas na wsi było.

9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?

We wsi między ludźmi nie było zatargów, ale były naciski z zewnątrz, z gminy, ze strony starosty, że Ukrainiec nie może być ani wójtem, ani w ogóle żadnego stanowiska obejmować. Brali więc, choć biednego, niepiśmiennego, ale Polaka, żeby tylko był Polak, a Ukraińców w ogóle ignorowali i nie dopuszczali [do państwowych stanowisk].

Między sobą ludzie się mieszali, żenili, Polacy i Ukraińcy żyli w zgodzie.

Była cerkiew ukraińska, greckokatolicka, był polski kościół, Polacy sami sobie zbudowali.

Polacy mieli swoją świetlicę, Ukraińcy – swoją (Dom Ludowy). To było więc oddzielnie, ale między sobą żyli w zgodzie. Było dużo rodzin mieszanych. Było tak, że jeśli żona była Ukrainką, to dziewczynki wychowywano potem w ukraińskim duchu i były chrzczone w cerkwi; gdy natomiast rodzili się chłopcy, to ich wychowywano w duchu ojca. Tak to było jeszcze od austriackich czasów. Tę tradycję sobie przekazywano.

Dużo rodzin mieszanych wzajemnie sobie pomagało. Potem, w czasie wojny, Ukraińcy chronili Polaków, również od śmierci, bo były na nich różne naciski, Polacy potem chronili Ukraińców przed atakami ze strony band, czy po prostu ostrzegali ich.

10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:

Posiadaliśmy dosyć duże gospodarstwo, było chyba 12 hektarów ziemi, a więc sporo, w tym 2 hektary lasu. Mieliśmy dużą pasiekę, to było ważne, gdyż, posiadając pasiekę i miód mogliśmy najmować ludzi do pracy, do pomocy. Ludzie przychodzili pracować za miód.

Z czasów pradziadka zawsze mieliśmy pasiekę. Pradziadek, potem dziadek… W lesie mieliśmy domek letniskowy. Tam była ogrodzona chata i tam jeszcze ojca dziadek prowadził spółdzielnię. Potem tato kontynuował to z trzema kolegami. Mieli wspólną pasiekę, ogrodzoną w lesie, żeby zwierzęta tam nie weszły. W tym domku latem zawsze ktoś mieszkał, pilnował. Gdy nadchodził okres zbioru miodu, wówczas wszyscy się tam zjeżdżali, urządzali pikniki. Z tego miodu był największy pożytek. Tam kosili też trawę, siano wozili.

Dom mieliśmy drewniany, ale kryty blachą. Przy domu był murowany chlew, był jeszcze jeden chlew (drewniany), mieliśmy też drewnianą stodołę. Było gdzieś pół hektara ogrodu, tam był też duży sad, to wszystko mieliśmy w jednym miejscu.

Dom był położony niemalże w centrum, frontem do wioski. Koło domu był ładny kwietnik, tam zawsze rosły piękne kwiaty, jaśmin tam kwitł, były również drzewa owocowe. To było koło głównej ulicy.

Żyliśmy tam sobie dosyć dobrze, gdyż gospodarstwo było względne duże, ziemia była dobra. U nas często brało się kogoś do pomocy, bo sami nie dawaliśmy sobie rady ze wszystkim. Przychodzili ludzie na odrobek, byli biedniejsi, którzy chcieli zarobić. Pamiętam, że wszyscy chcieli tego miodu. U nas było dużo ludzi, którzy mieli pasieki i na nich bazowali swoje gospodarstwa. U nas była to jedyna możliwość, żeby dorobić.

[Ile tych uli mogło być?] Jak sobie przypominam, tato miał 30 czy trochę więcej uli. W każdym bądź razie była to sprawa dosyć atrakcyjna, gdyż to było w lesie, 5-6 kilometrów za wioską, tam był domek letniskowy, kryty słomą, stała chata, i tato zajmował się tym razem z przyjaciółmi, kolegami, którzy też mieli ule.

Takich pasiek było kilka, takich spółdzielni, gdzie ule stały w lesie. Wujek miał taką pasiekę, także do spółki z kolegami. Z tego żyliśmy.

C. PRZESIEDLENIE
1. Kiedy Panią/Pana wywieziono?

Do nas to przyszło 23 albo 24 czerwca [1947 r.].

2. Kiedy Panią/Pana przywieziono?

Niemalże cztery czy pięć dni byliśmy w drodze, a może nawet dłużej.

3.1. Trasa przejazdu: Uhrynów – Dołhobyczów – Werbkowice – Lublin – Siedlce – Ostrołęka – Mrągowo – Wyszembork – Kiersztanowo
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony):

W 1947 roku w ramach akcji „Wisła” nas przesiedlili (podobnie jak niemalże wszystkich innych z tych terenów) na tzw. ziemie odzyskane. Nasz pociąg zatrzymał się w Mrągowie. Tam około 40 rodzin rozsiedlili po wioskach powiatu Mrągowo. Ci ludzie zamieszkali w tych wioskach.

[Proszę opowiedzieć o dniu deportacji. Jak to się odbywało?] Słuchy o deportacji krążyły już wiosną. Bo to się zaczęło w górach, o tym pisali w gazetach. Ludzie rozumieli, że przyjdzie kolej i na nas. Z południa, z gór, szło to do nas, wioska za wioską. U nas ludzie tego oczekiwali i zaczęli pomału się przygotowywać. Nikt nie wiedział, kiedy dokładnie to nastąpi, ale było jasne, że dojdzie i do nas.

Pomimo to, wiosną ludzie obsiali wszystkie pola, posadzili ogrody, liczyli, że może jakoś przeczekamy, może jeszcze w tym roku nas nie zabiorą, były różne nadzieje. Wiem, że nasz ogród był w całości zasadzony, była już cebula. Gdy odjeżdżaliśmy babcia narwała tej cebuli. Wszystko było obrobione, już kapusta wzeszła.

Przyszło to do nas 23 lub 24 czerwca. Odbyło się w prosty sposób: przyjechało wojsko, wyglądało to tak, jak podczas zwykłej obławy – okrążyli nas, przyszli do wioski i oznajmili, że „macie parę godzin na zebranie rzeczy, na załadunek wozów. Kto ma konia, niech ładuje na swój, kto nie ma – dostanie od nas”. Szli od domu do domu, kazali się zbierać i pakować.

Prawdę mówiąc, byliśmy gotowi do tego. Brat zrobił klatki, wsadził do nich kury, parę kur. Była jedna krowa i dwa konie. Konie zaprzęgliśmy do wozu, krowy przywiązaliśmy z tyłu do wozu. Wzięliśmy pierzyny, poduszki, trochę zboża i co tam jeszcze udało się załadować na wóz.

Kazali nam zebrać się w kolumnę i poprowadzili nas do Dołhobyczowa. Dołhobyczów był naszą gminą, to było jakieś 5 kilometrów od Uhrynowa. Tam zatrzymaliśmy się na dwa dni, ponieważ nie byli w stanie wyprowadzić wszystkich mieszkańców w ciągu jednego dnia, nie było takiej możliwości. Naszą wioskę wywozili więc dwa dni. I to tylko tych, którzy nie pojechali do Ukrainy.

W Dołhobyczowie siedzieliśmy pod murami pańskiego majątku, był spalony, ale mury stały. Pamiętam, że chowaliśmy się od deszczu pod celtami, zrobiliśmy z nich daszek. Brat zabrał z domu daszek, który służył do nakrywania kieratu (to taka maszyna do młócenia), siedzieliśmy więc pod tym daszkiem.

Po dwóch dniach, gdy już pozbierali nas i ludzi z sąsiednich wiosek, kolumna ruszyła do Werbkowic. Tam w pobliżu Hrubieszowa była stacja kolejowa. Stacja była w polu. Zwozili tam Ukraińców ze wszystkich stron. Co kilka dnia przyjeżdżał pociąg, wówczas pakowali ludzi do wagonów towarowych.

Tam, pod gołym niebem, siedzieliśmy przez kilka dni, myślę, że przez cztery czy pięć. Dzieci pasły krowy, nad rzeczką Huczwą było pastwisko.

Jeszcze taka ciekawa rzecz… No, ciekawa, dla mnie tragiczna. W przededniu akcji „Wisła”, na naszą Wielkanoc, zaaresztowali ojca. Przyszli do wioski i wojsko zaaresztowało prawie wszystkich mężczyzn. Bez żadnych powodów, po prostu kazali się zbierać. Zabrali do Hrubieszowa. Ojcu zarzucali, że pomaga partyzantom, choć nie należał do żadnej organizacji, gdyż był już starszy. Po prostu zawieźli wszystkich mężczyzn do więzienia na UB.

Ojciec siedział tam bez śledztwa prawie miesiąc, nie było przesłuchań, po prostu trzymali ich tam.

Mama dowiedziała się, że jest sposób, aby ojca stamtąd wyrwać. Dowiedziała się dzięki temu, że niektórym już się to udało. Tam w Werbkowicach, gdzie oczekiwaliśmy na pociąg, pewna kobieta powiedziała mamie, że trzeba udać się pod budynek, gdzie znajduje się UB i krzyczeć. Ale tak krzyczeć, żeby wyprowadzić z równowagi szefa UB. Ta kobieta tak zrobiła i jej męża wypuścili.

Mama pojechała. Z Werbkowic do Hrubieszowa chodziła kolejka wąskotorowa. Mama pojechała, powiedziała, że innego sposobu nie ma, gdyż tam nie było z kim rozmawiać. Znalazła to UB, usiadła pod oknem i krzyczała. Krzyczała po polsku, po ukraińsku, że sama nie pojedzie z dziećmi na obczyznę, że jeśli nie wypuszczą męża, to będzie tam siedzieć do śmierci.

Krzyczała tak długo, aż zdenerwowała szefa UB. Kazał strażnikowi wyjść i zapytać, o kim ona tak krzyczy. Powiedziała, że jest tu jej mąż Szymon Sawa. Mama słyszała, jak tamten zapytał: „Za co on siedzi?”. Odpowiedzieli: „Tak profilaktycznie” czy coś w tym sensie. „Wypuście go do cholery, bo ja już nie wytrzymam jęku tej baby”.

Ojca wypuścili. Nie było żadnego sądu, nie było winy. Pamiętam, w Werbkowicach był wieczór, gdy wrócił ojciec, a już następnego dnia pojechaliśmy na „ziemie odzyskane”. Tak więc mamie jakimś takim kobiecym sposobem udało się wyrwać ojca z łap UB.

Ojciec przyjechał, ale gdy opuszczaliśmy dom, to go nie było, więc mówię, że wszystkie przygotowania wziął na siebie mój starszy brat Stefan. Jakoś się zebraliśmy, a gdy przyjechaliśmy do Werbkowic, gdy już wrócił tata, wówczas zapakowali nas i dwie inne rodziny do wagonu towarowego. Wzięliśmy do wagonu swoją najbliższą rodzinę, bo powiedzieli, żeby wsiadać po trzy rodziny, krowy i konie były w oddzielnych wagonach. Brat pilnował koni, chodził tam z ojcem, bo trzeba było od czasu do czasu napoić je, jakiegoś siana rzucić czy trawy nakosić, akurat był czerwiec, więc… No i ruszyliśmy na te „ziemie zachodnie”.

W Werbkowicach na stacji była kuchnia – dawali kawę. Pamiętam, stałem w kolejce po tę czarną kawę, żołnierze ją zaparzali. Wszędzie stali żołnierze i pilnowali, żeby partyzanci się nie podkradli. Tyle że chłopcy, którzy służyli w UPA, też chcieli jechać z rodzinami, przecież to nie byli jacyś oficerowie, to byli prości chłopcy.

UB miała swoich szpiegów. Chodził tam taki Polak, który kiedyś był w Uhrynowie, znał tych chłopców i udało mu się niektórych wyłapać. Zabierali ich wówczas do więzienia. Niektórych, pamiętam, ten Polak bił po twarzy, „bo to partyzant”. A oni nie byli jacyś szczególni (jak to chłopcy ze wsi). Był polskim żołnierzem, chodził w mundurze, ale znał tych chłopców, gdyż kiedyś mieszkał w Uhrynowie. Później zaciągnął się do wojska i rozpoznawał ich. Pamiętam, że ich bił. Im w większości udało się gdzieś ukryć w wagonach i dojechać do celu. W taki sposób uciekali od tych Polaków.

Jeden wagon zajęli polscy żołnierze i jechali z nami aż do Mrągowa – mieliśmy eskortę. Prawdę mówiąc, nie czepiali się nas.

Pamiętam, że długo staliśmy w Lublinie. Tam również można było dostać kawę.

Jechaliśmy przez Ostrołękę, jakoś przez Siedlce. Koło Ostrołęki maszynista zatrzymał pociąg w polu, żeby ludzie nakosili sobie trawy, bo nie było czym karmić trzody (jechaliśmy cztery czy pięć dni, a może nawet dłużej). Zwierzęta ryczały i trzeba było je czymś karmić. Maszyniści na tyle już rozumieli, że trzeba gdzieś w polu zatrzymać pociąg. Ludzie wówczas wyskakiwali, kosili, rwali trawę, żeby było dla krów. Krowy się doiły, było mleko. Krowę miał każdy. Nie wszyscy mieli konia, ale krowę miał każdy.

[Ci polscy żołnierze w wagonie jechali z przodu czy z tyłu?] Widzi pan, tego nie pamiętam, chyba z tyłu. Wiem natomiast, że jeden żołnierz siedział w takiej budce, która była przyczepiona do wagonu i miał „diechtiarowa”, taki karabin maszynowy, z którego w razie czego… Ale nie strzelał ani razu, gdyż nikt nie uciekał. Ludzie wiedzieli, że on tam pilnuje. W starych wagonach z tyłu były wmontowane takie budki obserwacyjne, i tam z tej budki on obserwował. Myślę, że siedział z tyłu.

No więc żołnierze mieli oddzielny wagon, pilnowali nas, nie pozwalali odchodzić. Jedynie w Siedlcach, pamiętam, można było wyjść kupić chleba. Niektórym, kto miał pieniądze, pozwolili wówczas pójść do sklepu, żeby kupić chleba. Ludzie nie mieli już jedzenia, w końcu był to jakiś kolejny dzień, czwarty czy piąty, w drodze.

Gdy zabieraliśmy się z Uhrynowa, to każdy miał przygotowane suchary, coś tam jeszcze do jedzenia. Najczęściej suszyli suchary. Pamiętam, że mama w domu przez kilka tygodni suszyła na drogę suchary z miodem, bo wiedziała, że to będzie potrzebne. Miała cały worek tych sucharów i my to jedliśmy. Krowę doiła – było mleko. Była też woda, no i kawa była. Na niektórych stacjach dawali czarną kawę. Dobrze to pamiętam, bo, jako dziecko, chodziłem po tę kawę. Dawali tym, kto miał jakieś naczynie.

W Mrągowie, gdy przyjechaliśmy, pojawił się człowiek z PURu. PUR decydował, dokąd kto dalej pojedzie. Rozdzielali w taki sposób, żeby w jednej wiosce nie było więcej, niż dwie [ukraińskie] rodziny.

Mama i jej siostra chciały być razem – nie pozwolili, porozrzucali po całym powiecie. Rozwozili nas z Mrągowa po powiecie chyba tydzień.

Przyjeżdżali z pegeerów traktorami, zabierali co się dało, resztę rzeczy trzeba było wieźć swoimi furmankami. Każdemu przydzielili adres i z tych wagonów nas tam wysyłali.

Gdy zakończyli rozdzielanie ludzi po wioskach, wojsko zabrało się i pojechało z powrotem, tam gdzieś w lublińskie, bo trzeba było wysiedlać kolejnych: z Chełmszczyzny, podlaskie województwo, Biała Podlaska, Włodawa itd., no bo oni przemieszczali się na północ. Taką mieliśmy drogę…

[Z Mrągowa jechaliście furmanką?] Z Mrągowa jechaliśmy furmanką, ale nie bezpośrednio do Kiersztanowa. Najpierw pojechaliśmy do Wyszemborka, tam była nasza gmina. Rozlokowali nas w świetlicy, spaliśmy na scenie przez dwie noce. Potem pojechaliśmy (razem z przedstawicielem gminy) do Kiersztanowa, to było jakieś 8 kilometrów od gminy Wyszembork. Tam nam przydzielili dom.

4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie?

Nie wiedzieliśmy. Wiedzieliśmy tylko, że gdzieś na północ, ale konkretnie, że to będzie w olsztyńskim – tego nie wiedzieliśmy. Jechaliśmy w nieznane.

5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony?

Nie. Nie było takiej możliwości, ponieważ potem [w 1951 r.] Uhrynów znalazł się w sowieckiej Ukrainie.

Ojciec jeździł do Uhrynowa, chciał osiedlić się koło granicy. Były nawet takie pomysły w pierwszych latach [po akcji „Wisła”]. W tych pierwszych latach wszyscy chcieli wracać. Tata planował pobudować się koło granicy, ale władza nie zezwoliła, zresztą, nie zezwoliła nie tylko na powrót do wioski, ale nawet na to, żeby zamieszkać po polskiej stronie koło granicy.

Ludzie myśleli, że minie rok, dwa i wszyscy wrócimy. Jeździli tam, szukali miejsca, chcieli całą wioską wracać. Ale z czasem przyzwyczaili się i przestali o tym myśleć. No, a oprócz tego, władze nie zezwalały [na powroty]. Choć wiem, że część ludzi z innych miejscowości wróciła.

6.1. Przywiezione przedmioty - RELIGIJNE:

Mój ojciec był diakiem. Przywieźliśmy obraz święty Matki Bożej i psałterz. Tata czytał, a potem, już tu, jeździł, gdy ktoś zmarł, i czytał psałterz. Mam tę książkę do dziś. Te książki, które ojciec miał w Uhrynowie, wzięliśmy z sobą, również obrazy święte.

Mam też oryginalny pamiątkowy krzyż, prawdopodobnie wykonany przez Hucułów, u nas były one popularne. To takie serce Jezusa i krzyż. Taką oryginalną pamiątkę z Uhrynowa mam do dziś.

[Pokazuje krzyż.] To jest pamiątka, jaką przywieźliśmy z Uhrynowa, z rodzinnego domu. Wisiała u nas w domu na głównym miejscu, pamiętam ją z czasów, gdy byłem małym chłopcem. Babcia kupiła, pewnie na odpuście, nie wiem – w Krechowie czy w Hoszowie, jeździła tam i przywiozła ten krzyż. Ładnie wykonane serce Jezusa, krzyż, na którym zawieszona jest szata. Dla mnie jest to bardzo ważna i drogocenna pamiątka, która została mi z tamtych czasów.

6.2. Przywiezione przedmioty - CODZIENNEGO UŻYTKU:

Pierzyny, poduszki.

6.3. Przywiezione przedmioty - OSOBISTE: -------------
6.4. Przywiezione przedmioty - DOKUMENTY:

Ojciec miał chyba kenkarty, ale u mnie ich nie ma. Miałem kartę przesiedleńczą, i, zdaje się, gdzieś ona jest. Tam wyszczególniono, co ojciec z sobą przywiózł. Jest to dokument urzędowy.

6.5. Przywiezione przedmioty - INNE:

Kury, jedna krowa, dwa konie, wóz, pług, trochę zboża, zdjęcia.

7. Które z nich zachowały się do dziś?:

Krzyż, zdjęcia, psałterz.

8. Czy mógłby Pan/Pani przekazać je lub część z nich na rzecz muzeum?:

Mogę przekazać zdjęcia. Więcej niczego nie mam. Mam wyszywane koszule, ale są już tak bardzo zniszczone, że nie da się tego pokazywać ludziom. Był jeszcze kabat, ale kabat mole zjadły, a więc, nie nadaje się, no ale zdjęcia mogę przekazać, pewną część.

9. Czy ukrył Pan/Pani jakieś przedmioty w miejscu skąd Panią/Pana wywieźli?:

Osobiście zakopałem pozłacane portrety Tarasa Szewczenki i Iwana Franki. Zastanawialiśmy się z kolegą, co możemy jeszcze schować? W tamtych czasach w każdym ukraińskim domu był portret Franki i Szewczenki. Wziąłem ten portret (mama nie miała do tego głowy) i zakopałem w ogrodzie. Niestety, gdy potem tam byłem, to nie zostało po nim śladu, ponieważ zakopałem go bezpośrednio w ziemi, byłem dzieckiem i nie zabezpieczyłem. Ale pamiętam to do dziś, takie w pozłacanych ramkach portrety Iwana Franki i Tarasa Szewczenki. Wisiały u nas nad drzwiami, to było w każdym ukraińskim domu. Mam to w pamięci.

[Czemu akurat portret Szewczenki?] Pomyślałem, że to i tak trzeba będzie zostawić. Szewczenko zawsze wisiał obok Franki, zdjąłem obydwu i zakopałem. Po prostu – dziecko, pomyślałem, że trzeba ich uchronić od zniszczenia.

[Nie chcieliście zabrać z sobą?] Po prostu się baliśmy.

D. NOWE MIEJSCE
1. Dokąd Państwa przesiedlono?:

Moi rodzice znaleźli się w miejscowości Kiersztanowo, 10 kilometrów od Mrągowa.

Tam dostali poniemieckie gospodarstwo, potrzebny był, rzecz jasna, remont. Pomału wstawali na nogi, dostali dom, co prawda, zrujnowany, ale udało się to odremontować. I tak, powoli, zagospodarzyli się. Mieszkali na kolonii.

Okolica tam była ładna, ale ziemia bardzo słaba – sam piasek, bez porównania z naszymi ziemiami, które zostawiliśmy, bo tam był czarnoziem, bardzo urodzajny. Dlatego nastawiliśmy się wyłącznie na hodowlę trzody. Rodzice pracowali, a my wraz z nimi. Miałem siostrę Halinę, miałem brata, oni także pomagali rodzicom. Przyjechała z nami również babcia, mama taty. Tak oto sobie mieszkaliśmy, gospodarzyliśmy.

Tata był dosyć aktywnym członkiem Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego. Zajmował się również cerkiewnymi sprawami, był diakiem. Organizował cerkiew w Reszlu, w Kętrzynie. No i tak tam rośliśmy.

Najbliżsi sąsiedzi Ukraińcy byli od nas w odległości jakichś 5 kilometrów, nie byliśmy więc tam jedynymi Ukraińcami. Było tam dużo Niemców i kilka rodzin polskich. Ale jakoś nikt nam kłopotów nie robił.

Rodzice mieszkali tam aż do lat 1970. Tata wiedział, że tam nie ma perspektyw i dlatego wszystkich nas, po kolei, wysyłał do szkół.

Ja ukończyłem średnią szkołę w Mrągowie, zdałem maturę. Moja siostra Ola, o sześć lat młodsza ode mnie, również ukończyła tę szkołę, a brat Stefan ukończył technikum rolnicze w Karolewie i został zootechnikiem.

Potem poszedłem na medycynę do Białegostoku. Tam zakończyłem studia. Zostałem lekarzem i pojechałem do pracy w Olsztynie.

Siostra ukończyła w Toruniu mikrobiologiczny fakultet na uniwersytecie, również przyjechała do Olsztyna i pracowała tu w szpitalu dla psychicznych jako kierownik laboratorium.

Brat ukończył potem w Kortowie zootechnikę i został inżynierem. Był takim kierownikiem na trzy powiaty, zootechnikiem, kontrolował pegeery i gospodarstwa, w których były krowy. Pracował prawie do emerytury. Zmarł trzy lata temu, siostra jeszcze żyje w Olsztynie. Również mam emeryturę, ale jeszcze pracuję. Siostra jest o sześć lat młodsza ode mnie, a brat był o sześć lat starszy. Siostra – Ola, a brat – Stefan.

2. Co Państwu przydzielono?:

Dali nam dom, murowany, pod dachówką, były dwie stajnie, dwa chlewy, była też dosyć duża stodoła.

Jak już mówiłem, początkowo tam mieszkały dwie rodziny. Baliśmy się sami mieszkać, dlatego poprosiliśmy, żeby były dwie rodziny. Przedstawiciele władzy chcieli, żebyśmy byli osobno, ale tata z sąsiadem chodzili prosić, żebyśmy mogli być razem. No po prostu, baliśmy się, że mogą nas skrzywdzić, pobić, a było to na kolonii, więc poprosili, żeby dwie rodziny mogły razem mieszkać.

Mieszkaliśmy z rodziną Golara Mikołaja. To był nasz znajomy z Uhrynowa. Nazywał się Golar…

3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:

Jak już mówiłem, początkowo mieszkaliśmy razem z sąsiadem, Ukraińcem z Uhrynowa. Ludzie bali się, nie było jasne co z nami zrobią. Tam wszystko było zarosłe pokrzywą, nie wiedzieliśmy kto i co na nas tam czeka. Dogadaliśmy się z tym sąsiadem, że będziemy razem mieszkać w tym gospodarstwie.

Rozstaliśmy się po 10 latach. Przeniósł się do innej miejscowości, a my zostaliśmy w tym samym miejscu.

Dom był poniemiecki, zrujnowany, bez okien, bez drzwi. Pokrzywa była tam taka, że mogłem się w niej schować razem z głową i nie było mnie widać. Nie było ani jednego okna, ale przede wszystkim nie było kuchni, żadnego pieca, wszystko było rozwalone, w domu, tak samo w stodole, w chlewach. Najgorsze było to, że nie było szkła, no i przede wszystkim kuchni.

Przez cały miesiąc gotowaliśmy na cegłach, położyliśmy na nich blachę. Rodzice pomyśleli o tym, żeby zabrać płytę od kuchni. To było bardzo mądre, bo potem było na czym gotować. Przynieśliśmy cegły, położyliśmy na nich tę płytę i na tym gotowaliśmy jakąś zupę czy coś innego, podgrzewaliśmy mleko. Dopiero potem wyremontowaliśmy piec, wyremontowaliśmy kuchnię.

Nie było ani łóżka, ani stołu, musieliśmy spać na podłodze. Pomyliśmy, posprzątaliśmy, okno zawiesiliśmy jakąś płachtą. Potem pomału przystąpiliśmy do remontu.

Najważniejsze były okna, znaleźliśmy je w innych budynkach, chodziliśmy po ludziach, szukaliśmy. Jeden pokój wyremontowaliśmy, potem drugi. No i stopniowo tam się zagospodarowywaliśmy.

I jeszcze coś takiego. Gdy tylko tam przyjechaliśmy, to ziemia była tak bardzo zarośnięta perzem, że nie można było niczego sadzić. Chcieliśmy coś zasiać, bo przyjechaliśmy na początku lipca, gdzieś 7 lipca. Na sadzenie było za późno, ale chcieliśmy oziminę, oziminę zasiać. Niemalże przez cały miesiąc, wrzesień, październik czyściliśmy ziemię, no i udało się zasiać żyto i pszenicę, udało się zasiać kawałek oziminy. Mieliśmy swoje konie, pługi.

Wielkim plusem było to, że mieliśmy konie. W całej wiosce nie było ani jednej pary końskiej. Wioska była poniemiecka, tam byli jeszcze niemieccy robotnicy, było kilku Polaków, ale chyba tylko jeden miał konia. Mieliśmy parę koni, mogliśmy więc swoje obrobić, jak również trochę Niemcom zaorać, oprócz tego chodziliśmy do pracy do polskiego majątku, oraliśmy tam, no bo przecież trzeba było na zimę zarobić jakieś pieniądze. Nie było ani ziemniaków, ani zboża, więc chodził tata z końmi, woził snopy w majątku, potem dali mu trochę zboża, również słomy. Oprócz tego nakosił trawy na siano, żeby przezimować, jeszcze był czas, żeby to przygotować.

No i Niemcom orał. Niemcy orali takimi beczkami (nie mieli koni). Beczka miała długi dyszel, dwie osoby pchały z jednej strony, dwie z drugiej, takim w koło orali. Ta metoda miała zastosowanie przez wiele lat, gdyż nie mieli czym orać, nawet pod ziemniaki. Takie beczki przez wiele lat stały na poniemieckich ziemiach, żeby choć kawałeczek zaorać dla siebie. Ponieważ u nas były konie, to mogliśmy im trochę zaorać, a oni za ta coś dali: czasem to były jabłka, czasem jakieś warzywa, żeby tylko przezimować.

[W jaki sposób oni orali tą beczką?] To była metalowa beczka po benzynie, przez beczkę przechodził obciosany dyszel, ona kręciła się na takim słupku, 2-3 kobiety z jednej strony pchały, a ktoś inny trzymał pług i orał, wychodziło koło. Taka to była metoda, żeby choć taki okrągły kawałek zaorać. Trochę przypominało to karuzelę. Beczka kręciła się na takim słupku.

To była taka metoda tych Niemców, którzy nie posiadali konia. Tu, w tych wioskach, jeszcze długo takie beczki można było zobaczyć. One, być może, miały jakąś swoją nazwę, ale ja nie pamiętam. To była prymitywna metoda, żeby zaorać choć troszkę, bo nie było ani krowy, ani konia. Ludzie ciągnęli z jednej strony za dyszel, a z drugiej strony był przymocowany pług i jedna osoba nim orała.

Niemców stopniowo wysiedlali z Kiersztanowa. W 1948 r. była pierwsza fala wysiedleń, jak mówili, „za Odrę”, czyli do Niemiec. Przychodziły nakazy, a oni jakoś specjalnie się nie bronili. Wyjechało wtedy kilkanaście rodzin, bo wioska była dosyć duża.

Rolników wśród nich było niewielu, w większości to byli robotnicy. Przed wojną pracowali w różnych przedsiębiorstwach, budowlanych czy rolniczych, no ale mieli swoje domy. Z jakichś powodów nie zdążyli uciec przed oddziałami Armii Czerwonej, front po prostu zaskoczył ich. Rokossowski odciął im drogę do morza i musieli zostać, nie zdążyli uciec.

Oprócz tego było dużo takich Niemców, którzy uciekali, m.in. z okolic Ełku, z tych stron. Uciekali, ale nie zdążyli i zostali w naszej wiosce. Pamiętam, że kilka rodzin było z okolic Ełku, Gołdapi. Opowiadali, że uciekali wozem, aż tu nagle „krasnoarmiejcy” odcięli im drogę, a chcieli się dostać do Gdańska. To było zimą 1945 r. W ten sposób ci ludzie zostali w naszej wiosce.

[„Wasi Niemcy” z czasem wszyscy wyjechali?] Tak. Było kilka okresów przesiedlenia. Pierwszy był w 1948 roku. Dosyć masowy był wyjazd w latach 1954/55. Wtedy odbywało się to na prośbę tych, którzy złożyli podanie o zgodę na połączenie z rodziną w Niemczech. Części zezwolili – wyjechało dużo. Ostatecznie w latach 1970 wyjechali prawie wszyscy.

Wówczas wyjechali również ci Niemcy, którzy posiadali własne gospodarstwa. Byli Niemcy, którzy posiadali własne gospodarstwa i dostali zgodę, żeby się nimi zajmować. Byli dosyć dobrymi gospodarzami, umieli to robić. Dostali z czasem dobre konie z UNRRy, hodowali krowy, pracowali, byli wzorcowymi gospodarzami. Ale, wyjechali wszyscy, zostawili nawet te duże gospodarstwa, gdzie było 20 hektarów ziemi, bywało, że nawet 30. Tak więc, nikt tam nie został.

Zostały, być może, mieszane rodziny, niemiecko-polskie małżeństwa, tacy, którzy z różnych przyczyn nie chcieli wyjeżdżać, ale takich rodzin było 2-3. Generalnie – wyjechała cała wioska.

Na ich miejsce przyjechali Polacy z tej repatriacji 1955/56, z Wileńszczyzny, była wtedy taka repatriacja. To była ostatnia repatriacja. Do naszej miejscowości przyjechało wówczas kilkanaście rodzin.

Do nas [Ukraińców] odnosili się dobrze, oni również nie umieli [dobrze] mówić po polsku, bo to byli tacy w połowie Białorusini czy Litwini. Do dziś tam mieszkają.

[Te dwie wioski, o których pan mówił, ich nazwy się zmieniły czy nie?] Najpierw nas zawieźli do Wyszemborka. Ta nazwa została, ale Wyszembork nie jest już gminą, teraz gmina jest w Mrągowie, a kiedyś tam była nasza gmina, i poczta tam była. Kiersztanowo kiedyś nazywało się Krystynowo, zmienili na Kiersztanowo. Są trzy miejscowości o takiej nazwie, jedna w pobliżu Ostródy, inna koło Olsztyna. Mylili się na poczcie, dlatego trzeba było pisać „Kiersztanowo koło Mrągowa”.

[Jak Polacy traktowali Niemców?] Polacy traktowali ich, jak to się mówi, tak trochę z góry. Namawiali ich, żeby przepisali się na Mazurów, ale nie wszyscy chcieli. Kto zmienił narodowość, ten dostał pracę i różne inne tam, a opornym kazali zabierać się „za Odrę”, czyli do Niemiec. Połowa wioski wyjechała od razu w 1948 roku.

4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:

Tak. Raz, a może i dwa razy w tygodniu do nas przyjeżdżała milicja, sprawdzali, czy ktoś u nas nie nocuje. Gdy ktoś do nas przyjechał czy przyszedł, musieliśmy o tym zameldować sołtysowi, Polakowi, który był we wsi, bo tam była jedna polska rodzina. No więc, trzeba było iść do niego i powiedzieć, że do mnie przyjechała rodzina, bo w tym czasie ludzie już zaczęli się odwiedzać. Za każdym razem trzeba było meldować się.

Przyjeżdżała milicja z Wyszemborka, tam była nasza gmina, tam był posterunek milicji. Przyjeżdżali wieczorem, sprawdzali kto jest w domu, trzeba było się meldować.

[W jaki sposób sprawdzali? Wchodzili…] Wchodzili do domu, kazali wszystkim się zebrać, interesowało ich, czy jest ktoś obcy. Pukali nie raz w nocy: „Milicja, Wyszembork”. Pamiętam to stukot. Wówczas pytali, kto jest w domu. Tata wychodził, wszyscy tam stawaliśmy. Tak było w pierwszym roku, może trochę i w drugim.

[Gdy byli do domu, zaglądali do innych pomieszczeń?] Tak, zaglądali.

Na początku Polacy odnosili się do nas tak trochę ostrożnie, gdyż nam zawczasu wyrobili opinię, że jesteśmy „banderowcami” czy kimś takim. Ale to nie trwało długo. Od tych kilku polskich rodzin, które tam były na początku, przychodzili, że niby chcą się zapoznać. W rzeczywistości władze ich ostrzegły, że nas trzeba pilnować. Później sami nam powiedzieli, że dostali zadanie, aby nas obserwować.

To nie trwało długo. Potem sami zobaczyli, że niczego złego nie robimy, nikogo nie okradamy, i te kontakty zrobiły się dosyć przyjazne.

Niemcy odnosili się do nas lepiej. Niemcy od razu przychodzili, chcieli u nas pracować, pomagać, mieliśmy krowę – prosili mleka dla dzieci. Oprócz tego, jak już mówiłem, mieliśmy konie, więc chcieli, żeby im pomagać. Oni tak samo odczuwali naciski ze strony polskich władz, ciążyli ku nam jakoś bardziej, choć były problemy z porozumiewaniem się, ale mój ojciec dobrze znał niemiecki, pisał więc im różne podania w sprawie wyjazdu, gdyż sami nie potrafili. Potem go polubili, szanowali ojca, gdyż pomagał im w rozwiązaniu różnych administracyjnych spraw, żeby dostać zgodę na wyjazd. Oni chcieli, prawie wszyscy chcieli wyjechać do Niemiec.

5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:

Po raz pierwszy [w ukraińskiej mszy] uczestniczyłem w Chrzanowie. Bardzo dobrze to pamiętam. Byłem wtedy chyba w szóstej klasie. Szliśmy na piechotę do Mrągowa. Tam przenocowaliśmy u pewnej kobiety Ukrainki, wsiedliśmy do pociągu i zajechaliśmy do Ełku.

Z Ełku na piechotę szliśmy aż do Chrzanowa. Pamiętam, że bardzo bolały nogi. To było nad razem. Do Chrzanowa zjeżdżali się ludzie. Było to latem, chyba na Piotra i Pawła, gdyż było dużo ludzi. Pamiętam moje zdziwienie, że tak dużo nas tam się zebrało. Jechali od strony Giżycka, wysiadali na dworcu w Woszczelach, również z Ełku szli – nie było możliwości, żeby wziąć taksówkę czy czymś innym podjechać, trzeba było iść na piechotę. Byłem tam jako małe dziecko…

Tata znał księdza Ripeckiego jeszcze z domu, ponieważ ksiądz Ripecki bywał w Uhrynowie, miał parafię w Liskach, a z Lisek do Uhrynowa było gdzieś 8 kilometrów. Tak więc oni się znali.

Oprócz tego, żona księdza Ripeckiego była córką proboszcza z Uhrynowa, była córką naszego proboszcza Smółki, więc oni spotykali się jeszcze w Uhrynowie.

Tata jeździł [do Lisek] i śpiewał w chórze. Chór z Uhrynowa zbierał się specjalnie (bo mój tata prowadził chór cerkiewny) i jeździliśmy tam z tatą na każde święto. Chór z Uhrynowa śpiewał księdzu Ripeckiemu. Pamiętam, że potem to nawet częściej jeździliśmy.

Pamiętam Boże Narodzenie [w Chrzanowie]. Był silny mróz, nie było gdzie się ogrzać, więc nocowaliśmy tam na piętrze. Nad kaplicą, na piętrze, były pokoje. Herbatę tam dawali. Niektórzy spali w stodole. Zjechało się wtedy tak dużo ludzi, że brakowało miejsca, a mróz był.

Najgorsza była ta droga z Ełku do Chrzanowa, trzeba było iść na piechotę – znosiłem to z trudem.

Jechaliśmy z Mrągowa przez Orzysz, inaczej nie pasowało. A ci z Kętrzyna jechali przez… Wychodzili na stacji… Woszczele. A my jechaliśmy… Potem znaleźliśmy stację Barnowo przed Ełkiem, jest tam do dziś, taka mała stacja, więc potem to już tam wychodziliśmy, w następnych latach. Później trzeba było iść przez pola, przez wieś Chrzanowo, tam mieszkało kilku Ukraińców, wstępowaliśmy do nich. Ale to już było później, początkowo wychodziliśmy [na stacji] w Ełku.

6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:

W Olsztynie mieszkam już ponad 40 lat, jestem lekarzem. Po ukończeniu studiów w akademii medycznej w Białymstoku przyjechałem tu, odbyłem staż i zostałem tutaj na laryngologii. Byłem asystentem, potem zostałem zastępcą ordynatora, i w końcu ordynatorem. Na emeryturze pracowałem jeszcze na stanowisku ordynatora szpitala wojewódzkiego na oddziale laryngologii. Wciąż jeszcze pracuję, ale teraz w przychodni.

Po akcji „Wisła” chodziłem do szkoły w sąsiednich miejscowościach, bo w naszej wiosce nie było szkoły. Prawdę mówiąc, każdą klasę kończyłem w innej miejscowości.

Trzecią klasę ukończyłem w Gizewie, leży od razu za jeziorem, bo w naszej wiosce jeszcze nie było szkoły. Czwartą klasę ukończyłem w Kiersztanowie, bo tam była czteroklasowa szkoła. Piątą klasę ukończyłem w sąsiedniej wsi Lembruk, szóstą w Pilcu koło Świętej Lipki. Do siódmej klasy poszedłem w Mrągowie, gdyż ojciec powiedział tak: „W tych wiejskich szkołach, to ty, dziecko, dużo się nie nauczysz, idź do prawdziwej szkoły”.

W Mrągowie mieszkałem w internacie i tam ukończyłem siódmą klasę. Potem dostałem się do szkoły średniej, do ósmej klasy, bo w tamtych czasach szkoła podstawowa kończyła się na siódmej klasie, a liceum było czteroklasowe. Tam, w Mrągowie, z siódmej klasy poszedłem od razu do liceum i ukończyłem je, zdałem maturę. Mieszkałem w internacie, aż do matury przebywałem w Mrągowie.

Na studia poszedłem do Białegostoku do akademii medycznej. Zdałem egzamin i dostałem się na medycynę. Wybrałem Białystok, bo było to dla mnie najbliżej.

[Co zadecydowało o takim wyborze?] Przede wszystkim moje zainteresowanie chemią, biologią. Poza tym interesowałem się medycyną. Byłem humanistą, w tym kierunku dużo czytałem, dlatego myślałem, żeby zostać prawnikiem lub lekarzem. Ale gdy tak sobie porozmawialiśmy w rodzinie, wówczas pomyśleliśmy, że prawnik może być… To dobra praca, ale nie zawsze jest na miejscu, a lekarz wszędzie potrzebny. Oprócz tego, tak pomyślałem, że jednak lepiej być lekarzem, rodzice mnie poparli i dlatego znalazłem się na medycynie. Istotne w wyborze było to, że lubiłem chemię i biologię.

[Gdzie pan zapoznał swoją przyszłą małżonkę?] Poznaliśmy się tu w Olsztynie.

[Skąd pochodzi?] Moja żona jest Polką. Pochodzi z Lidy. Wiesława.

[Ile macie państwo dzieci?] Jedną córkę.

7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?: Tak.
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?: Zna język [ukraiński], trochę zna, nie za dobrze. Jest nauczycielką.
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?: -----------------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?: brak danych
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?: Mamy wnuka Piotrusia. Ma 3.5 roku.
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?: -----------------
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?: Mam.
E. KONTAKTY Z UPA
1.1. Czy we wsi były kryjówki UPA?: Tak.
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):?

Z pewnością były, ale tylko o tym słyszałem, mnie do czegoś takiego nie dopuszczano. Z pewnością [UPA] miała [kryjówki], była nawet drukarnia, która wydawała biuletyn informacyjny, miał swoją nazwę, ale nie pamiętam jaką. To było w samej wiosce. Kryjówki były również dokoła w lasach, tam partyzanci mieli swoje bazy.

Partyzanci korzystali również z naszych szop w lesie, z domków letniskowych. Przez pewien czas tam stacjonowali, potem spalili im to. Tam stacjonowały całe oddziały.

Ale gdzie konkretnie to było – byłem za mały, żeby ktoś mi coś takiego mówił, ale z pewnością były [kryjówki UPA we wsi].

Były również kryjówki żywnościowe, z odzieżą, w innych sami się chowali. Prawie każdy z tych chłopców miał kryjówkę w domu, ale to była tajemnica.

2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?: Pozytywny.
3.1 Miałem kontakt z UPA:

Byłem za mały, żeby mieć takie kontakty. Pamiętam, że przychodzili na posiłki, mama im gotowała. Przychodzili wieczorem lub w nocy. Jedli, myli się.

3.2 Byłem członkiem UPA: Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie):

Raz kupowałem im cukierki. U nas były dwa sklepy. Dawali nam pieniądze, żebyśmy poszli… Mieszkali pod wioską. Ale kto to dawał, kim byli ci ludzie? Dali pieniądze, kazali kupić cukierków, przynieść, poczęstowali nas. Ale żeby… Oni mi niczego nie mówili, a ja z kolei byłem za mały, żeby ich o coś pytać.

[Nie chcieli sami sobie kupić?] Bali się, sklep był w centrum wioski.

3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA: Nie.
4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?: Nie.
5. Czy był Pan/Pani więziony?: Nie.
F. INNE ZAGADNIENIA
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:

Zwyczaje u nas były ciekawe. Pamiętam święta wielkanocne, święcenie pasek, liturgie w cerkwi. Na święto Jordanu robili z lodu krzyż. Chodziliśmy tam, tam odprawiano, pamiętam te śpiewy.

Ja to wszystko bardzo dobrze pamiętam, gdyż tata był diakiem, więc zabierał mnie na piętro, gdzie stał chór, stamtąd mogłem oglądać całą cerkiew z góry. Mszę świętą znałem niemalże na pamięć, choć mały jeszcze byłem. Stałem koło chórzystów i zapadło mi to w pamięć.

Zwyczaje były ciekawe, jako mały chłopiec chodziłem kolędować. Szliśmy od domu do domu, śpiewaliśmy za jakieś drobne pieniądze – zbieraliśmy na cerkiew. Ktoś ze starszych nas organizował i chodziliśmy, żeby zbierać na cerkiew. Raz czy dwa razy chodziliśmy z jakimś starszym panem, właściwie to był taki mój wujek, który zbierał, a my, chłopcy, kolędowaliśmy.

Przypominam sobie jeszcze Dzień Zaduszny, wówczas [ludzie] szli na cmentarz, wędrowali od grobu do grobu. Będąc dzieckiem, zapamiętałem to. Było bardzo uroczyście i, pamiętam, jakoś zawsze było ciepło.

I jeszcze… Nie wiem kiedy to było, ale szli na pola i ksiądz poświęcał pola. My, dzieci, biegłyśmy przed nim. Ludzie stawali przy swoich polach, ksiądz czytał Ewangelię, ludzie pochylali głowy, modlili się, a ksiądz trzymał nad nimi Ewangelię i czytał modlitwę. To również dobrze pamiętam, bo to była taka moja pierwsza wycieczka za wieś. Wszędzie było zielono, możliwe, że to było na Zielone Świątki, nie powiem jednak konkretnie kiedy, gdyż miałem wtedy 8 lat. Tak mi się zapamiętało, że szła procesja po polach.

2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:

Byłem tam. Po raz pierwszy pojechałem w 1974 roku, jeszcze przy Sowietach. Dostałem zaproszenie od rodziny, do Lwowa. Ze Lwowa zawieźli mnie samochodem do Uhrynowa. W samym Uhrynowie nikogo z rodziny nie było. Pojechaliśmy do Sokala, a potem do Uhrynowa.

Byłem wtedy w swoim domu, na cmentarzu, na grobie dziadka. Tam był jeszcze kołchoz. Było jeszcze sporo takich ludzi, którzy kiedyś w Uhrynowie mieszkali, rozmawiałem z nimi.

Ale najważniejsze było to, żeby znaleźć się w swoim domu. Rozpoznawałem tam niemalże każdy sęk (dom był drewniany). Dziwiło mnie bardzo, że wszystko było takie jakoś znajome, rozpoznawałem zapachy. Tak bardzo pamiętałem te zapachy, przypominały mi się z dzieciństwa.

[Wcześniej mówił pan, że po zmianie granicy w 1951 roku cmentarz znalazł się po polskiej stronie.] Nie, cmentarz był koło samej granicy, ale w Ukrainie. W Polsce zostały dwa hektary naszej ziemi, ziemi mego ojca.

Gdy potem tam jeszcze kilka razy jeździłem, zrobiliśmy wówczas porządki na cmentarzu. Znalazł się przy samej granicy. Planują zrobić tam przejście [graniczne], bo gdy teraz było Euro [2012], wówczas tam sezonowo, przez miesiąc działało przejście samochodowe. Tam wszystko jest gotowe, jedynie po ukraińskiej stronie trzeba zbudować jakiś urząd celny, Polacy już mają ze strony Dołhobyczowa. Były na ten temat rozmowy w Sejmie, nawet w gazetach o tym pisali, że ma tam być przejście. Dziesięć lat już się o tym mówi, ale nic się nie zmienia. Przez 10 lat to tam można było zbudować… Jest droga, na Lwów, tam można byłoby zorganizować przejście graniczne. Po polskiej stronie w Dołhobyczowie jest stacja benzynowa, jest urząd celny, są pogranicznicy, tylko po ukraińskiej stronie niczego nie ma.

Kilka lat temu ksiądz z Lublina zorganizował tam spotkanie – wówczas ludzie przechodzili. Jak się nazywa ten ksiądz… [Batruch…] Tak, Batruch. Wówczas tam na samej na granicy było spotkanie.

[Kto mieszkał w pana domu?] To byli Bojkowie, którzy przyjechali… Ukraińcy, którzy przyjechali z Bojkowszczyzny… Gdy Polakom dali wspomniany kawałek terenów koło Ustrzyk Dolnych, wówczas Bojków wysiedlili stamtąd i niektórzy z nich zamieszkali w Uhrynowie. Ponad 20 rodzin mieszka, przeważnie z Bojkowszczyzny. W naszym domu mieszka taka pani Buńko Anastazja, bardzo fajna kobieta, jej mąż zmarł, mieszkali tam we dwójkę, a teraz sama została, opiekuje się domem, zawsze bardzo serdecznie zaprasza i my do niej zajeżdżamy, ugaszcza nas. Od czasu do czasu piszę do niej [listy]. No, już się zestarzała, ma jeszcze krowę, ale… Pracowała w kołchozie, dostaje jakąś tam emeryturę, ale niedużą. Wciąż uprawia ogród.

Dom jest zadbany, bardzo ładny, pokazywała nam, jak ona tam mieszka (może będzie pan chciał zobaczyć zdjęcie). Kobieta patriotyczna, bardzo ładnie śpiewa. Zawiązali chór w Uhrynowie, ale to już ludzie z nowego pokolenia, bo z tych starszych mieszkańców Uhrynowa to już prawie nikogo nie ma, są tylko ci, którzy przyjechali.

3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:

To oczywiste, wszyscy wiedzieliśmy… Do nas uciekali ludzie z sowieckiej Ukrainy (z tej grupy, którą wcześniej przesiedlili), wracali, przez Bug przepływali (bo my za Bugiem byliśmy) i mówili: „Ludzie, nie jedźcie tam, bo tam bieda, nie ma co jeść, tam więźniowie mają lepiej, niż normalni ludzie, bo więźniowi dają jeść, a normalny człowiek może z głodu umrzeć. Zabierają całą trzodę, cały majątek do kołchozu. Nie czeka tam na was ani mieszkanie, ani nic”. Tak więc ludzie uciekali, dzięki temu byliśmy poinformowani. Do granicy było niedaleko, więc informacje roznosili wszyscy – i swoi, i obcy. Wiedzieliśmy, że tam panuje głód i nędza, dlatego nie chcieliśmy tam jechać.

4. Co w życiu było najważniejsze?:

Zdrowie i zgoda, ale przede wszystkim zdrowie.

5. Dlaczego Was przesiedlili?:

Myślę, że Polacy chcieli po prostu nas zasymilować, dlatego nie chcieli, żebyśmy żyli w zwartej grupie.

Nie było podstaw, ani wojskowych, ani związanych z walką z UPA, gdyż w tym czasie UPA była już rozbita, zostały nieduże oddziały, które przedzierały się na Zachód lub do Ukrainy. To był tylko pretekst. Oznacza to, że wywieźli nas stamtąd tylko w celach asymilacyjnych, żeby nas rozproszyć, żeby sprawa ukraińska przestała drażnić Polaków. Myślę, że tylko dlatego.

Oni więcej z tego powodu stracili niż zyskali, gdyż tereny te opustoszały. Po naszym odjeździe Polacy nie chcieli tam się osiedlać, gdyż się bali. Gdy potem tam jeździłem, na to pogranicze, to widziałem opustoszałe ziemie, pola nie zasiane, wszystko zarosło krzakami. Tak więc – dla Polski sensu militarnego ani gospodarczego to nie miało. Chcieli po prostu pozbyć się ukraińskiego etnosu. Myśleli sobie, że nas wywiozą i spolonizujemy się szybciej, niż tam na swoich ziemiach, gdzie żyliśmy w zwartej społeczności.

W znacznym stopniu im się to udało – akcja „Wisła” spolonizowała nas. To prawda, zbudowaliśmy cerkwie, stworzyliśmy różne organizacje, ale to nie na swoich ziemiach, tu ludzie mieszkają w rozproszeniu. Ci starsi już poumierali, szczególnie na wsi, młodzież wyjechała do miast, tak więc z tych ludzi tylko część zachowała narodowość, czyta ukraińskie gazety, wychowuje dzieci po ukraińsku, no bo szkół jest bardzo mało.

G. UWAGI
1. Dodatkowe informacje:

[Ma pan swoją teorię co do konfliktu polsko-ukraińskiego, który do dziś nie może zakończyć się pojednaniem, takim prawdziwym? Od czego to się zaczęło? To się zaczęło w jakimś konkretnym momencie, czy po prostu narastał od dawna?]

Konflikt zaczął się od ekspansji Polaków na ukraińskie ziemie, gdy, jak to się mówi, co stulecie coraz bardziej przesuwali granicę na wschód. Ziemia w większości należała do magnatów, do polskich magnatów. To byli spolszczeni Ukraińcy lub po prostu polscy magnaci, którzy dodatkowo, w okresie pańszczyzny, mieli pod sobą po kilkanaście wiosek i ludzie musieli na nich pracować, ukraińscy chłopi pańszczyźniani pracowali.

Już wtedy dochodziło do różnych powstań. A dalej konflikty tylko narastały. Gdy znieśli pańszczyznę, wówczas część ziemi musieli oddać.

Tata opowiadał mi o dziedzicu, który musiał podzielić ziemię. Byliśmy wówczas pod Austrią, był dekret cesarza, że trzeba podzielić ziemię. Przychodził geodeta, wyznaczał grunty i każdemu przydzielał jakąś działkę. No, ale w nocy przychodzili posiepaki, którzy u niego służyli, i przestawiali paliki, które geodeta ustawił. W taki sposób kradli ziemię.

Mój pradziadek przez całe lato siedział tam i pilnował. Wykopał rów, żeby odgrodzić swoją część i w ten sposób obronił kawałek lasu, który dostał, obronił swoją ziemię. A ci, którzy nie zdążyli, no, takim te działki po prostu poucinali.

Panował wielki głód ziemi, ludzie chcieli dostać ziemi, a ziemia była we władaniu polskich dziedziców, magnatów. Z tego powodu już wtedy były konflikty, ale na naszych ziemiach nie były jeszcze takie zbrojne, to była taka normalna kłótnia, jak to się mówi, były takie rozbieżności.

Dopiero wówczas, gdy wzrosła świadomość [narodowa] Ukraińców, po roku 1918, gdy doszło do rozpadu Austrii i Rosji, wówczas Polska zaczęła na nasze ziemie… Najpierw u nas długo stał front pomiędzy polskimi i ukraińskimi wojskami Armii Halickiej, w Uhrynowie stał. Przez pół roku nasze sotnie trzymały front, aż nadeszła armia Hallera, wówczas przerwali front.

Przyszli do nas na wieś, pobili dużo ludzi, również cywilnych. Pokonali naszą armię, która musiała się wycofać niemalże za Zbrucz (to szło etapami). Polacy byli w ofensywie, zabrali nasze ziemie, rozpoczęli okupację.

Potem Polacy nie wywiązali się z zobowiązań, które wzięli na siebie w Wersalu. Rada Ambasadorów zobowiązała ich, żeby dać Galicji autonomię, stworzyć uniwersytet ukraiński we Lwowie. Polska z niczego się nie wywiązała.

Wtedy zaczęła się rywalizacja. Początkowo pokojowa, a potem zaczęło dochodzić do różnych wystąpień, również zbrojnych, m.in. były napady na polskie majątki. Ale w naszej wiosce jakoś tego nie było, bo u nas dziedzic był… co prawda Polak, ale to był człowiek, który chciał żyć pokojowo, wiedział, że nie wygra, bo cała wioska była ukraińska, a on chciał jakoś tam się utrzymać. Brał do pracy naszych ludzi, jako pomoc w czasie polowań itd.

Nie zmieniało to faktu, że nasi ludzie nadal nie dostawali ziemi, i nie mogli jej kupić. Pamiętam, że w pobliżu naszej wioski założyli polską wioskę, w której zamieszkali kolonizatorzy. Specjalnie sprowadzali polskich kolonizatorów z centralnej Polski. W ten sposób pojawiła się miejscowość Kalinowiec. Było tam kilkanaście chat, gdzie mieszkali wyłącznie Polacy. Chodziło o to, żeby dać im ziemię, a Ukrainiec nie mógł kupić, choć ludzie mieli już pieniądze, bo się dorabiali. Konflikt na tle ziemi trwał więc nadal.

Potem, gdy już Niemcy napadli na Polskę… To prawda, bezpośrednio po wojnie nie było aż takiego konfliktu, ale potem to już się zaczęło na dobre, gdyż Polacy… Powstała OUN, powołano różne organizacje ukraińskie, wtedy zaczęła się już otwarta walka. To narastało postępowo. Polacy chcieli zabrać swoje kresy, a Ukraińcy zdążyli już odczuć, że stoją przed szansą na odzyskanie niepodległości, że może odrodzić się niepodległa Ukraina, przede wszystkim po tym, gdy we Lwowie proklamowano powstanie niepodległej Ukrainy. Wówczas na wsi masowo powstawały ukraińskie organizacje, które tworzyły podwaliny nowej administracji. W tym czasie, jak to się mówi, wszystko się bardzo zradykalizowało.

Pomimo to, ludzie na wsi nie rwali się do walki, czy do tego, żeby walczyć ze swoimi polskimi sąsiadami. Powstał po prostu partyzancki ruch, przy czym jak po stronie polskiej, tak i po stronie ukraińskiej, wówczas konflikt eskalował.

Konflikt, jak sądzę, miała źródło w bardzo, bardzo odległej przeszłości, gdy Polacy krok za krokiem odbierali [Ukraińcom] ziemie, a z Ukraińców robili niewolników. W rzeczywistości była to polska kolonia, gdyż oni tam się obławiali się, mieli darmową roboczą siłę. Wojsko polskie stało na granicy. Starali się spolonizować Ukraińców na wszelkie możliwe sposoby. Mówiąc wprost, rozwijali swoją polską kulturę, a nam odbierali nawet szkoły. W Uhrynowie szkoła była kiedyś ukraińska, potem już podwójna polsko-ukraińska, a pod koniec już tylko polska. Zwalczali więc ukraińską oświatę. Prawie wszystkie ukraińskie gimnazja zostały zamknięte. Ojciec opowiadał, że w Sokalu kiedyś uczyli ukraińscy nauczyciele, a potem już tylko polscy.

Ukraińcy odczuwali te naciski ze strony władz polskich. Niszczono kulturę, niszczono szkolnictwo.

A były jeszcze tzw. pacyfikacje, w 1933 czy w 1935 roku. Wówczas nasłali na nas wojsko, kawalerię, pobili naszych działaczy, między innymi mego dziadka. Tak go zbili, że ledwie z tego wyszedł. Chcieli złapać mego ojca, gdyż był diakiem i działaczem, ale ojciec uciekł. Dużo ludzi pobili, zniszczyli dom kultury, zniszczyli bibliotekę, zniszczyli radio, które było w świetlicy, powybijali okna, pocięli kurtynę.

Robili więc wszystko, co mogli, żeby Ukraińców nie przybywało. Polacy w sposób jawny zaczęli niszczyć ukraińską kulturę, taką wiejską, masową. To, rzecz jasna, spowodowało zwrotną reakcję w formie nienawiści. Tak powstała wrogość między Polakami i Ukraińcami. Ukraińcy wyraźnie odczuwali, że Polacy ich gnębią.

[Obecnie po obu stronach granicy odbywa się taka… Słyszymy głosy, prawda: jak to zakończyć, jak dojść do pojednania? Takiego prawdziwego. Co, według pana, należałoby zrobić, żeby to w końcu zakończyć, postawić kropkę w tym konflikcie, żeby zacząć budować inną przyszłość?]

Nie raz zastanawiałem się nad tym, gdyż trwa to już dosyć długo. Jeszcze żyje to pokolenie, które pamięta, dlatego, tak myślę, musi jeszcze minąć kilkanaście, a może kilkadziesiąt lat, żeby to wszystko wymarło, ci ludzie, którzy pamiętają. Młodzi myślą inaczej. Po ukraińskiej stronie, jak mi się wydaje, tam nie ma takiej wrogości, nie ma takiego nastawienia, gdyż oni doświadczyli piekła sowieckich rządów, wiedzą, jakie to były trudne czasy.

Polacy i Ukraińcy muszą się pojednać, gdyż ani Ukraina, ani Polska nie zaznała niczego dobrego od władzy sowieckiej, jedynie wspólnym frontem można się jakoś trzymać. O tym mówił i Giedroyć, i Piłsudski, i Petlura – oni do tego dążyli (jeśli spojrzeć na to z perspektywy historycznej). Teraz również należy pomyśleć o tym, że te dwa państwa mogą mieć wspólną ideę, wspólną politykę, przede wszystkim odnośnie Rosji, bo to stamtąd płynie zagrożenie w postaci rusyfikacji czy osłabienia naszej kultury, przede wszystkim zagrożenie dla naszego języka.

Polacy z tymi swoimi kresami… Wciąż myślą, że to ich ziemie. Niektórzy mówią, spotykałem się z tym, że to są ziemie pod tymczasową ukraińską administracją, które „i tak kiedyś będą nasze”. Oni myślą, że kiedyś jeszcze tam wrócą. Za wszelką cenę chcą odrestaurować te pałace, budynki. Weźmy dla przykładu Cmentarz Orląt we Lwowie. Rozbudowali to do takiego stopnia, że, jak mówią ludzie, jest teraz dwa razy większe niż przed wojną. Tam już grzebią żołnierzy z całej Ukrainy, myślą, że kresy kiedyś do nich wrócą, że Lwów będzie zawsze „wierny Polsce”.

Takie jest to starsze pokolenie. Teraz dużo wszystkiego wydają, książki, albumy, żeby wzbudzić, może nie sympatię, po prostu, żeby było jakieś wspomnienie o tych ziemiach. To normalne. Tak byłoby z każdym. Każdy tęskni za miejscem urodzenia. Ludzie, którzy się tam urodzili, będą tęsknić za tymi miejscami, będą do nich wracać. Ale, gdy na zmianę przyjdzie młode pokolenie, wówczas będzie całkiem inna sprawa.

Polacy i tak mają dużo do zrobienia tutaj. Koło samej granicy jest dużo niezagospodarowanych terenów. Te spotkania, gdy ludzie spotykają się na granicy… Już od kilku lat na granicy odbywają się takie spotkania. One wzmacniają poczucie jedności między ludźmi.

Bardzo ważne, żeby Polska zlikwidowała wizy dla Ukraińców, żeby Ukraińcy mogli swobodnie przekraczać granicę. W tej chwili takie prawo mają jedynie mieszkańcy strefy nadgranicznej, ale gdyby całkiem znieść wizy…

No i za mało jest przejść granicznych. To, co się tam odbywa, a jest ich 5 czy 6, te kolejki tirów i samochodów, które stoją tam całymi dniami. Gdyby było 15 przejść, a mówi się, że właśnie tyle powinno być, wówczas ludzie bez problemów mogliby przekraczać granicę. To trzeba rozbudować, ja to obserwuję od kilkunastu lat i nic się nie zmienia. Gdy trzeba długo stać na granicy, wówczas ludzie zniechęcają się do odwiedzin.

Najważniejsze jest jednak zniesienie wiz dla Ukraińców, żeby Ukraińcy mogli przyjeżdżać do Polski. To bardzo ważne, i to, z kolei, pomogłoby Ukraińcom poznać Polskę, poznać te ziemie, handlować tutaj, przyjeżdżać na zakupy. A z drugiej strony, Polacy mogliby jeździć do Ukrainy. Co prawda, oni i tak mogą jeździć, bo nie muszą mieć wizy, ale muszą długo stać na granicy, a to zniechęca. Właśnie ta komunikacja, te przejścia graniczne, są głównymi przyczynami hamowania dwustronnych kontaktów.

[Kiedy pojawił się pomysł, żeby stworzyć muzeum?] Gdy zacząłem pracować, wówczas zacząłem myśleć o tym, że trzeba coś zrobić, żeby zachować pamięć o stronach rodzinnych, o Uhrynowie. Pomysł był taki: w budynku, który kupiłem po rodzicach, gdy wyprowadzili się stamtąd, z Kiersztanowa… Budynek był własnością państwa, kupiłem go, rodzice przenieśli się do Mrągowa, tam kupili dom, a ten dom na wsi ja kupiłem od państwa.

Urządziłem sobie tam takie miejsce wypadowe na lato, dla odpoczynku. Tam było dużo pokoi i postanowiłem zorganizować tam muzeum.

To miało być skromne muzeum. Uzbierałem dużo zdjęć, oprawiłem w ramki ze szkłem. W sumie uzbierałem koło setki zdjęć, zawiesiłem je na ścianach. Zebrałem też trochę ubiorów z Uhrynowa: kabaty sukniane, koszule. To również tam porozwieszałem.

[Po ludziach pan to zbierał?] Najwięcej dostałem od swojej rodziny, od mamy, trochę od ludzi. Zrobiłem tam takie mini muzeum. Były tam wyszywane ręczniki, były sukmany, czy kabaty (jak u nas mówili), chustki, ale przede wszystkim były zdjęcia.

Planowałem to rozbudować. Okazało się jednak, że, po pierwsze, pojawili się złodzieje, włamywali się tam, no bo dom stał na kolonii; po drugie – wilgoć i zimowe warunki niszczyły te eksponaty. Dlatego po dwóch czy trzech latach musiałem zrezygnować, eksponaty zabrałem do domu, żeby leżały w cieple.

To moje muzeum odwiedzali ludzie, którzy mieszkali w pobliżu Mrągowa, przyjeżdżali tam. Latem, gdy ja tam byłem, pokazywałem to znajomym.

Dla mnie był to pomysł na to, aby ożywić wspomnienia o Uhrynowie. Okazało się jednak, że w moim przypadku nie da się tego utrzymać na dłuższą metę. Żeby utrzymać takie muzeum, trzeba byłoby wynająć ochronę, również trzeba byłoby zimą ogrzewać budynek, a to przekraczało moje możliwości.

Ale zrobiliśmy inną sprawę. My, dawni mieszkańcy Uhrynowa, którzy teraz mieszkali w Mrągowie, na ogół ci młodsi, postanowiliśmy zbierać się raz w roku na takie specjalne posiedzenia. Wybraliśmy w tym celu radę. W Krutyni nad rzeczką Krutynią zbieraliśmy się w restauracji, raz w roku przyjeżdżaliśmy tam na takie posiedzenia. Specjalnie na tę okazję przygotowywałem wystawy, wykorzystując moje zdjęcia, wyszywanki, również inne rzeczy z Uhrynowa, które się zachowały.

Dotychczas zorganizowaliśmy pięć takich spotkań. Zjeżdżają się dawni mieszkańcy Uhrynowa, którzy mieszkają w Polsce, którzy chcą przyjechać, bo tam trzeba zapłacić za kolację, za miejsce w hotelu. Wynajmowaliśmy ukraińską orkiestrę, która nam grała, śpiewała ukraińskie piosenki. To była taka po prostu rozrywka.

Jednym z tematów takich spotkań było te, żeby zebrać pieniądze na remont naszej cerkwi w Uhrynowie. Gdy byłem tam kilka razy, wówczas miejscowi prosili mnie, żeby pomóc im w remoncie cerkwi. Nasze spotkania były jedyną okazją, żeby to zrobić. Dawni mieszkańcy Uhrynowa składali się i zebraliśmy ponad 17 tys. złotych na remont cerkwi. Tę inicjatywę wsparli potem Ukraińcy z Kanady, którzy kiedyś mieszkali w Uhrynowie.

Przekazaliśmy te pieniądze do Uhrynowa. Dzięki temu cerkiew wyremontowano. Bo tynki były dosyć poważnie zniszczone. Wnętrze też było zniszczone, gdyż w okresie rządów komunistycznych tam przechowywano nawozy. Te nawozy chemiczne zniszczyły posadzkę, ściany, ludzie musieli wszystko to odnowić.

Mieszkańcy Uhrynowa dali sobie z tym radę. Pomogło im trochę nasze wsparcie, ale w większości sami zebrali [środki]. Obecnie cerkiew w Uhrynowie ma nowy dach, nową blachę, wyremontowane ściany. W tym celu zawiązał się tam komitet.

Utrzymuję kontakt z proboszczem, z ks. Romanem, który tym wszystkim tam kieruje. Jest parafialna rada, która tym się zajmuje. W ten sposób cerkiew uratowaliśmy, wszyscy, wspólnie.

[A co z eksponatami? Uległy zniszczeniu?] Część. Jak już mówiłem, one tam znajdowały się w wilgoci, część zjadły mole, ale zdjęcia zachowały się i przewiozłem je do domu, mam je tu u siebie, przede wszystkim zdjęcia. Eksponaty materialne, czyli odzież – część z nich uległa zniszczeniu, nie da się tego uratować. Nie było gdzie trzymać…. A chustki to jeszcze mam. Nie było gdzie tego podziać, w mieszkaniu w mieście jest na to wszystko za mało miejsca.


Ankietę przeprowadził i nagrał Roman Kryk. Tłumaczenie na polski R. Kryka. Ostatnia redakcja 07.04. 2021 r.




 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [pliki do ankiety]
Ankieta українська
A. ОСНОВНІ ДАНІ
Б. ВІДОМОСТІ ПРО РОДИНУ І МІСЦЕВІСТЬ
В. ПЕРЕСЕЛЕННЯ
Г. НОВЕ МІСЦЕ
Д. КОНТАКТИ З УПA
Е. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
Є. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
 
A. ОСНОВНІ ДАНІ
1. Дата анкетування: 07.06.2013 2. Номер анкети: 0456
3. Прізвище, ім’я, по-батькові: Сава Володимир, с. Семена та Марії з д. Опалинська.

Ольштин.
Polska - Польща
4. Дата народження: 20.08.1938 5. Місце народження: Угринів, повіт Сокаль.
Б. ВІДОМОСТІ ПРО РОДИНУ І МІСЦЕВІСТЬ
1.1. Місце проживання до переселення: Угринів.
1.2. Місце проживання до переселення:

То було велике село, колись воно було навіть містом – до XVI століття. Згодом, після нападів татар та інших, занепало і стало селом.

То було велике село – майже 2 тисячі мешканців. Переважали українці, вони становили майже 90% від усіх мешканців. Було може кільканадцять родин польських. Було також 5 чи 6 родин жидівських, так, як то переважно тоді у селах було.

До війни в селі між людьми не було ніяких непорозумінь чи сутичок. Лише влада направляла поліцію. Коли в нас готували виставу в Народному домі, тоді приходила поліція, щоб не допустити людей з інших сіл, як правило, щоб з Холмщини молодь не приходила. Відтак, поліція вартувала на дорогах і розвертала таких людей.

Пам’ятаю нарікання мого батька, бо батько був місцевим діячем, казав, що поліція на дорогах стояла і не допускала чужих. Правда, нам, тут в селі, не забороняли підготовляти свої вистави, чи провадити хори. Був такий кордон сокальський (так це називають, історики так пишуть), щоб тільки Сокальщина мала можливість отримувати культуру українську, отримувати зі Львова книжки, журнали, але було заборонено передавати це на Холмщину.

Батько мав товаришів на Холмщині, бо то були сусідні села. В неділю вранці, коли виводив пасти коней, брав з собою цілу торбу газет, книжок, виносив на пасовисько. Туди до нього приходили хлопці з холмських сіл, з Гонятина, з Долгобичова, і він їм передавав ці книжки. Такий то був обмін. Інакше ніяк було, бо всюди стояли сторожі.

Розказував, як ті поліцаї на тих дорогах ловили наших хлопців. Не раз розповідав про те, як вони намагалися зламати той кордон, той сокальський кордон.

Поляки інакше ставилися до Греко-Католицької Церкви, і зовсім інакше до Православної. Православні церкви в 1938 році повалили. У нас по сусідству в селі Гонятин, Павловичі, там церкви в наших часах просто розвалили. Люди плакали, ходили, але поліція йшла з групою людей, яких називали «кракусами», і вони валили ті церкви в 1938 році. Тоді був початок якоїсь такої розбіжності поміж поляками і українцями, тоді, це відчувалося, був початок ворожого ставлення до себе.

Після війни [державний] кордон встановили на річці Буг, село приєднали тоді до повіту Грубешів. До 1951 Угринів знаходився на території Польщі.

Після зміну кордонної лінії між Польщею і радянською Україною в 1951 році, сокальський округ, Белз та інші приєднали до України (там знайшли вугілля), а полякам передали території в горах, землі біля Устрик-Долішніх. В той час також Угринів перейшов до України. Там він розташований впритул до кордону, два кілометри від кордону. Так склалося, що поле моїх батьків залишилося на польській стороні, тут відразу біля села Долгобичів, яке є на польському боці.

Я мав 8 чи 9 років, неповних 9 років, коли нас виселяли, відтак я вже можу трохи пам’ятати про ті села, про Угринів. Пам’ятаю село, пам’ятаю німців, коли прийшли, потім фронт, як радянські війська відступали.

В нашому селі великих боїв не було, але трапився нам такий прикрий випадок. Прилетіли радянські літаки і розбомбили нам стодолу, хліви, бо думали, що там німці стоять. Саме тоді мій дідусь втратив руку, був сильно поранений. Помер декілька днів пізніше у військовій лікарні, бо відірвало йому руку.

А ми схоронилися в підвалі, якось то пережили. Згоріла наша стодола та хліви, але хату якось зберегли. Великих боїв тоді не було.

Німецькі війська вели обстріл з гармат і розвалили в церкві двері. Церкву потім люди відремонтували власними силами. Не було шиб, відтак, пам’ятаю, ходили по хатах і діставали скло з образів святих, бо треба було вставити вікна в церкві. Пам’ятаю, ми, малі діти, ходили, питали у кого є скло, бо святі образи, як правило, були під склом, щоби було для церкви. Купити скло було тоді неможливо. Церкву ми гарно відремонтували.

Потім, коли прийшла польська влада, то були облави, були бої на околиці. Наше село було останнє на пограниччі Холмщини і Галичини, так, що ми безнастанно спостерігали, як горять села на Холмщині. Сусідні села майже всі згоріли. Там відбувалися серйозні бої, до нас привозили поранених повстанців. Пам’ятаю, що по селах переховували їх, допомагали. В селі було так, знаєте, що вночі приходили партизани, а вдень польське військо, багато людей було арештованих.

Так було до 1946 року, потім половина села поїхала до радянської України, частина була насильно виселена. А ми, мої батьки і, так можна сказати, половина села, переховувалися в лісах чи в сусідніх селах. Там ми перечекали той час, коли вивозили [на схід].

Здається, під кінець червня 1946 року перестали переселяти, військо вже не приходило, і ми залишилися. Але не надовго, бо тільки на один рік. Незабаром, в 1947 році, була акція «Вісла» і нас всіх з Угринова виселили на [т. зв.] західні землі.

[Ви розповідали, що горіли села на Холмщині. Який то міг бути рік?] Це почалося в 1943 році, так думаю, точно не пам’ятаю. Тоді почали банди нападати, звідси від Замостя, Грубешова, передусім «Батальйони хлопські». Відома була банда «Рися», він командував тими «батальйонами». Їхній план був спалити по черзі всі українські села. Задум був такий: від Замостя і до Буга має бути чорна смуга. Вони частину сіл на Холмщині спалили, щоб там ніхто не залишився.

Мали напасти також на Угринів, і на сусідні села, але в нас зав’язалася самооборона. Дорослі мужчини отримали якусь зброю, чи викопали, і почергово пильнували, вартували довкола села, цілий час була сторожа. Мали свою розвідку, знайомих і знали, що готують напад на Угринів. Таким чином вони до нашого села не дійшли. А тамті села не мали самооборони, і тому багато пішло з димом: Махнівок, Діброва, Черничин, Крилів…

Потім, як пригадую, прийшов сотник, такий «Ягода», який привів з собою сотню, і він тоді… Тоді вже була Українська повстанська армія, яка нас захищала. То був організований підрозділ, і вже ті банди просто не підходили так сміливо.

Потім вже було якесь примирення, поєднання поміж АК [Армія крайова] і УПА. Була спільна боротьба за Грубешів, українські повстанці і польські жовніри з АК разом наступили на УБ в Грубешові [UB – ужонд безпєченьства, служба безпеки], розбили там ті структури, які використовувались для проведення операції переселення, документи спалили.

В будь-якому разі, потім АК вже не наступала і нападів на Угринів не було. Но, але то вже в цьому останньому році [так було], а протягом 1943, 1944 та 1945 років то ми тільки дивилися на численні заграви на Холмщині. Коли виходили вночі, ввечері, то небо світилося, казали, що то холмські села горять. Щасливо, до Угринова ті банди не дійшли. Там вбивали людей.

Люди привозили різні вістки. Потім ті люди втікали через наше село, втікали до України, розповідали, що там мало хто лишився. Так що ті з Холмщини переїжджали через Угринів на Забужжя, на Сокаль, на Львів, втікали туди на Галичину від погромів, від побоїв, бо там поляки рядили і робили що хотіли.

[Я, власне, вас запитав про те, чи ви пам’ятаєте, коли це було, бо весь час іде суперечка польсько-українська довкола Волині – хто почав? Українці кажуть, що поляки почали на Холмщині, ну а поляки, у свою чергу, навіть не згадують Холмщини, кажуть, що це українці почали на Волині і тільки вони винні, і тільки вони мають просити вибачення у поляків. Власне, нещодавно сказав таке митрополит римо-католицький в Україні Мокшицкі, що він не підпише спільної заяви з греко-католиками, тому, що це українці мають просити вибачення.]

Так, я читав… Вони кажуть, що початок був на Волині, а виходить, що мабуть він був на Холмщині, я так думаю. Бо там вже ті села, Сагринь, чи інші, пішли з димом скоріше. Наші навколишні села були спалені бандами – бо то не було навіть АК, то були банди, а переважно така збиранина, «Батальйони хлопскє». Я знаю, що тоді говорили про такого «Рися», він командував тими бандами.

2. Вік на момент переселення: 9 років. 3. Віросповідання: Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:

Бабуня Текля Сава (вона була найстарша); батько Семен Сава; мама Марія Сава; брат Степан Сава; я Володимир Сава; сестра Ольга Сава.

5. Скільки осіб лишилося: 0
6. Скільки осіб переселено: 6
7. Скільки осіб пропало безвісти: 0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:

Переважали українці, вони становили майже 90% від усіх мешканців.

Було може кільканадцять родин польських.

Було також 5 чи 6 родин жидівських, так, як то переважно у селах [тоді] було.

9. Стан відносин з ними:

В селі між людьми не було суперечок, але були натиски ззовні, з ґміни [району], від старости, що українець не може бути ні війтом, ні взагалі ніякої посади займати. Відтак брали, хоч бідного, хоч неписьменного, але поляка, щоб тільки був поляк, а українців взагалі іґнорували і не допускали [до державних посад].

Між собою люди змішувалися, женилися, поляки і українці жили мирно.

Була церква українська, греко-католицька, був польський костел, поляки собі побудували.

Поляки мали свою читальню, українці – свою (Народний дім). Так, що то було окремо, але між собою жили дуже мирно. Було багато змішаних родин, тобто, якщо дружина була українкою, то дівчат потім виховували в українському дусі і були хрещені в церкві; а коли родилися хлопці, то їх виховували в дусі батька. Так то вже було з австрійських часів. Так собі передавали.

Багато змішаних родин одні одним допомагали. Потім, під час війни, українці хоронили поляків, також від загибелі, бо були на них різні натиски, а поляки потім хоронили українців від наступів польських банд, чи просто попереджали їх.

10. Опишіть залишений Вами маєток:

Ми мали досить велике господарство, мабуть було 12 гектарів землі, а отже, це достатньо багато, в тому було 2 гектари лісу. Була велика пасіка, це мало велике значення, оскільки, маючи пасіку і мед ми могли найняти для роботи, для допомоги, робітників. За мед люди приходили працювати.

З періоду прадіда у нас завжди була пасіка. Прадідунь, потім дідунь… Ми мали в лісі таку свою дачу. Там була обгороджена хата і там ще батьків дідусь вів кооператив. Потім батько влаштував так, що там трьох його товаришів мали спільну пасіку, обгороджену в лісі, щоб звірі туди не зайшли. В цій дачі протягом літа хтось завжди мешкав, пильнував. Коли приходив час забирати мед, тоді туди всі з’їздилися, пікнікі влаштовували. З того меду був найбільший пожиток. Там мали також сіножаття, возили.

Хату ми мали дерев’яну, але криту бляхою. При хаті мали хлів мурований, другий хлів із дерева, но й стодолу дерев’яну. Було десь пів гектара городу, при городі був сад великий, так що то все було в одному місці.

Хата була розташована майже в центрі села, фронтом до села. При хаті був такий гарний квітник, там завжди росли гарні квіти, ясмин там цвів, там були також фруктові дерева. То було біля головної вулиці.

Так що ми там собі жили досить добре, адже, господарство було достатньо велике, рілля була добра. Переважно в нас наймали [людей] на допомогу, бо самі не здужали все робити. Приходили люди на відробок, були бідніші, які хотіли заробити. Пам’ятаю, що всі хотіли того меду. В нас було багато людей, які мали пасіки і на тому базували своє господарство. То була у нас єдина можливість підзаробити.

[Скільки тих вуликів могло бути?] Як пригадую, у батька було тридцять чи трохи більше тридцяти вуликів. В будь-якому разі то було таке досить атракційне, бо то було в лісі, 5-6 кілометрів за селом, там була дача, соломою крита, стояла хата, і тато там займався до спілки з друзями, товаришами, які також мали вулики.

Таких пасік було декілька, таких кооперативів, які тримали в лісі свої вулики. Мій вуйко мав таку пасіку, також до спілки з іншими товаришами. І з того жили.

В. ПЕРЕСЕЛЕННЯ
1. Коли Вас вивезли?

До нас це прийшло 23 або 24 червня [1947 р.].

2. Коли Вас привезли?

Майже чотири чи п’ять днів були в дорозі, а може навіть довше.

То був початок липня, коли ми приїхали, близько 7 липня.

3.1. Маршрут переїзду: Угринів – Долгобичів – Вербковичі – Люблин – Сєдльце – Остроленка – Мронґово – Вишемборк – Кєрштаново
3.2. Маршрут переїзду:

Нас в 1947 році в рамках акції «Вісла» переселили (як і майже всіх інших з тих територій) на т. зв. відздобуті території [до 1945 року територія Німеччини].

Наш поїзд опинився в Мронґові. І там близько 40 родин розселили по селах повіту Мронґово. Люди стали жити в тих селах.

[Розкажіть як виглядав день депортації? Як це відбувалося?] Чутки про депортацію появилися вже навесні, тому, що це почалося в горах, про це писали в газетах. Люди розуміли, що по черзі це прийде й до нас. З півдня, від гір воно йшло до нас, село за селом. В нас цього сподівалися і вже почали потроху підготовлятися. Люди не знали, коли точно то буде, але знали, що воно прийде.

І все ж, люди всі поля засіяли навесні, посадили городи, думали, що може перечекаємо, може цього року ще нас не заберуть, були різні надії. Знаю, що наш город був повністю посаджений, вже була велика цибуля. Коли ми від’їжджали, тоді бабуня нарвала тієї цибулі. Все було оброблене, вже капуста зійшла.

До нас це прийшло 23 або 24 червня. Все було просто: приїхало військо, виглядало так, як під час звичайної облави – обступили село, прийшли до села й оголосили, що «маєте декілька годин, щоб зібрати речі, завантажте це на фірманку. У кого є коні, нехай вантажить на свою, а хто не має – отримає від нас». Ходили від хати до хати, казали збиратися і пакуватися.

Ми, кажучи правду, були готові до цього. Мій брат зробив такі клітки, всадили туди курей. Була одна корова і було два коні. Коні запрягли до воза, корів причепили позаду до воза. Перини, подушки, збіжжя трохи, і що там ще вдалося завантажити на віз.

Казали нам зібратися в селі в колону і повезли нас до Долгобичова, там була наша ґміна [районний центр]. То було десь 5 кілометрів від Угринова. Там ми перебували два дні, тому що вони не змогли вивести ціле село за один день, не було такої можливості. Через це наше село вивозили два дні. І то були тільки ті, які не поїхали до України.

В Долгобичові ми сиділи під мурами панського маєтку, який був спалений, але мури стояли. Пам’ятаю, що ми там від дощу ховалися під такими цельтами [брезентами], зробили з цього такий дашок. Мій брат забрав з собою дашок, який був зроблений для накривання кирату (то така машина для молочення), відтак ми сиділи під тим дашком.

Після двох днів, коли вже позбирали нас та людей з сусідніх сіл, тоді колона рушила до Вербкович. Там була залізнична станція поблизу Грубешова. Станція була в полі. Туди звозили українців із всіх сторін. Раз на кілька днів прибував поїзд, тоді у ті товарні вагони пакували людей.

Там, під відкрити небом, ми сиділи декілька днів, думаю чотири до п’яти. Діти пасли корів, бо там над річкою Гучвою було пасовище.

Ще така цікава річ, но, цікава, для мене трагічна. Напередодні акції «Вісла», на наш Великдень, мого батька арештували. Прийшли до села і майже всіх мужчин військо арештувало. Без жодних звинувачень, просто казали збиратися. Забрали до Грубешова. Батькові закидали, що він допомагає партизанам, хоч мій батько не належав до жодної організації, бо вже був старший. Вони просто майже всіх мужчин завезли до в’язниці, до УБ.

Там батько майже місяць сидів без слідства, не проводили допитів, просто їх там утримували.

Моя мама довідалася, що є спосіб, щоб батька звідтам вирвати. Це завдяки тому, що деякі ув’язнені з сусідніх сіл вже змогли вирватися з УБ. Там в Вербковичах, де ми чекали на поїзд, одна жінка сказала моїй мамі, що треба поїхати під будинок, де розташоване УБ і кричати. Причому так кричати, щоби це дістало начальника УБ. Ця жінка ось так кричала і її чоловіка відпустили.

Моя мама поїхала. З Вербкович до Грубешова була вузькоколійка. Мама поїхала, казала, що іншого способу нема, бо там не було з ким говорити. Знайшла те УБ, сіла під вікном і кричала. Кричала польською, українською, що вона не поїде одна з дітьми на чужину, що коли не пустять чоловіка, то вона тут буде сидіти до загину.

І вона таки дістала того коменданта УБ. Він розпорядився, щоб сторож вийшов і запитав, про кого вона так кричить. Вона сказала, що її чоловік Семен Сава. Мама чула, як він запитав: «За що він сидить?». Сказали: «Для профілактики» чи якось так сказав. «Відпустіть його к чортам, бо я вже не витримую скімлення цієї баби».

Батька відпустили. Не було ніякого суду, ніякої провини. Пам’ятаю, у Вербковичах був уже вечір, коли батько повернувся, і зразу наступного дня ми поїхали на «відздобуті території». Так, що мамі вдалося вирвати, якимось таким жіночим способом, батька з рук УБ.

Тато приїхав, але коли ми виїжджали [з дому], то його не було, тому кажу, що всю підготовку взяв на себе мій старший брат Степан. Так ось ми зібралися, а коли приїхали до тих Вербкович, коли вже був батько, тоді завантажили нас і ще дві родини у товарний вагон. Ми взяли до вагону свою найближчу родину, бо казали, щоб сідали по три родини, а корови і коні були в окремих вагонах. Брат мій доглядав коней, з татом туди ходив, бо треба було час від часу їх напоїти, трохи сіна кинути чи накосити трави, якраз був червень, то… Но й рушили ми на ті «західні землі».

У Вербковичах на вокзалі була кухня – каву давали. Пам’ятаю, як я стояв в черзі за тією чорною кавою, її вояки заварювали. Там всюди стояли вояки і пильнували, щоб хтось з партизанів не підступив. Але ті хлопці, які служили в УПА, також хотіли з родинами їхати, адже то не були якісь командири, а, натомість, прості хлопці.

УБ мала своїх шпигунів. Ходив там такий поляк, який колись був в Угринові і знав тих хлопців, і він деяких виловлював. Тоді їх забирали до в’язниці. Деяких, пам’ятаю, він, той поляк, бив по обличчі, «бо ти партизан». Вони ніким особливим не були, як то сільські хлопці. Він був польським вояком, ходив в однострої, але знав тих хлопців, бо колись мешкав в Угринові. Він згодом подався до польського війська і упізнавав тих хлопців. Пам’ятаю, що він їх бив. Більшості хлопців вдалося заховатися десь у вагонах і переїхати. Так ось вони втікали від тих поляків.

Один вагон зайняли польські вояки і їхали з нами аж до Мронґова – ми були під ескортом. Правду кажучи, вони нас не зачіпали.

Пам’ятаю, що ми довго стояли в Люблині. Там також можна було отримати каву.

Ми їхали через Остроленку, якось через Сєдльце. Біля Остроленки машиніст зупинив поїзд в полі, щоб люди накосили собі трави, бо не було чим кормити худобу (чотири чи п’ять днів їхали, а може навіть довше). В будь-якому разі худоба ревіла і треба було її чимось годувати. Машиністи вже настільки розуміли, що треба десь в полі зупинити поїзд. Тоді люди вискакували, косили, рвали траву, щоб було для корів. Доїли корів, було молоко. Корову мав кожен, не всі мали коня, але корову то мав кожен.

[Ті вояки польські у вагоні їхали спереду чи позаду?] Бачите, я того не пам’ятаю, мабуть ззаду. Знаю натомість, що один вояк сидів в такій будці, яка була начеплена до вагону і мав «дихтяра», такий кулемет з якого у випадку чого-небудь… Але ні разу не стріляв, оскільки ніхто не втікав. Люди знали, що він там пильнує. На старих вагонах ззаду були вмонтовані такі спостережні будки, і там з тої будки він надзирав. Думаю, що він ззаду сидів.

Отже, вояки мали окремий вагон, вони нас пильнували, не дозволяли відходити. Пам’ятаю тільки, що в Сєдльцах можна було вийти купити хліб. Деяким людям, у кого були гроші, вони дозволили вийти до крамниць, щоб купили хліба, бо люди вже не мали що їсти, адже це вже був якийсь черговий день, четвертий чи може п’ятий, в дорозі.

Коли ми забиралися з Угринова, то кожен собі заготовив сухарів, щось там ще їстівне. Переважно сушили сухарі. Пам’ятаю, що мама вдома декілька тижнів сушила з медом такі сухарі на дорогу, бо знала, що це буде потрібне. Цілий мішок таких сухарів мала і ми то їли. Корову доїла, було молоко. Була також вода, но й кава була. На деяких станціях давали чорну каву. Я то пам’ятаю, бо як дитина, я за нею ходив. Давали тим, хто мав якийсь посуд.

В Мронґові, коли ми приїхали… Появилася там людина з ПУРу [державна установа з питань репатріації]. ПУР вирішував, хто куди далі поїде. Направляли таким чином, щоб більше двох [українських] родин в одному селі не було.

Мама та сестра хотіли бути разом – не дозволили, порозкидали по цілому повіті [адміністративна одиниця середнього рівня]. Розвозили нас з Мронґова протягом аж мабуть одного тижня по цілому повіті.

З колгоспів прибували трактори, забирали що там змогли, а з іншим треба було їхати своєю фірою. Кожен вже мав призначену адресу і з тих вагонів нас туди відправляли.

Коли закінчився розподіл людей по селах, військо забралося і поїхало назад, туди кудись в Люблинське воєвідство, бо там ще треба було виселяти наступних: з Холмщини, Підляське воєвідство, Біла-Підляська, Володава тощо, адже вони рухалися на північ. Така ось в нас була дорога…

[З Мронґова ви їхали фірою?] Ми з Мронґова їхали фірою, але не прямо до Кєрштанова. Спершу ми поїхали до Вишемборка, то була наша ґміна. Там нас помістили в світлиці, на сцені ми там спали дві ночі. Звідтам потім поїхали (разом з представником ґміни) до Кєрштанова, це було якихось 8 кілометрів від ґміни Вишемборк. Там нам призначили хату.

4. Чи Ви знали куди їдете?

Ми не знали. Знали лише, що кудись на північ, але конкретно, що то буде на Ольштинщині – того ми не знали. Їхали в незвідане.

5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?

Ні. Не було такої можливості, оскільки Угринів згодом [в 1951 р.] опинився в радянській Україні.

Батько їздив до Угринова, думав поселитися біля кордону. Навіть такі були думки в перших роках [після акції «Вісла»]. В перших роках всі хотіли повертатися. Тато думав побудуватися біля кордону, але влада не дозволяла, не тільки [повертатися] до села, але навіть будуватися на польському боці біля кордону.

Люди думали, що пройде рік, два і всі повернемося. Їздили туди, шукали місця, хотіли цілим селом повернутися. Але з часом кожен якось тут влаштувався і перестали про це думати. До того, влада не дозволяла [повертатися]. Хоча частина людей з інших місцевостей, знаю, що повернулася.

6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:

Батько мій був дяком. Ми привезли святий образ Матері Божої і псалтир. Батько читав, потім, вже тут, їздив, якщо хтось помер, і читав псалтир. Ця книжка є у мене донині. Ті книжки, які батько мав в Угринові, то ми їх привезли сюди. Також святі образи.

Маю також оригінальний хрестик на пам’ять, імовірно гуцулами виконаний, в нас вони популярні були. То таке серце Ісуса і хрестик. Таку оригінальну пам’ятку з Угринова маю донині.

[Показує хрестик.] То є пам’ятка, яку ми привезли з Угринова, з рідної хати. Висіла в нас в хаті, пам’ятаю малим хлопцем, на головному місці. Купила бабуня мабуть на відпусті, не знаю – в Крехові, чи в Гошові, вона туди їздила і привезла цю пам’ятку. Гарно зроблене серце Ісуса, хрест, на якому завішена шата. Для мене це є дуже важлива і дорогоцінна пам’ятка, яка залишилася мені з тамтих часів.

6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?:

Перини, подушки.

6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?: -----------
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:

Батько мабуть мав кенкарти, але їх у мене немає. Мав переселенський листок, і, мабуть, він у мене десь є. Там було перераховано, що батько з собою привіз. То офіційний документ.

6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?:

Кури, одна корова, два коні, віз, плуг, трохи збіжжя.

7. Які з них збереглися?

Хрестик, фотографії, псалтир.

8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею?

Можу передати фотографії. Більше я нічого не маю. Маю вишивані сорочки, але вони вже настільки знищені, що їх нема що показувати. Був ще кабат, але кабат молі з’їли, отже, непридатний, але фотографії можу вам передати, якусь частину.

9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли?

Я особисто закопав позолочені портрети Тараса Шевченка і Івана Франка. Ми з товаришем задумалися: що ми можемо ще заховати? Тоді в кожній українській хаті був портрет Франка і Шевченка. Я той портрет взяв (мамі було не до того), закопав в городі. Але, коли я потім там був, то вже не лишилося сліду по ньому, бо я його звичайно прямо в землі закопав, був дитиною і не забезпечив. Але пам’ятаю то донині, такі у позолочених рамках портрети Івана Франка і Тараса Шевченка. Вони у нас висіли над дверима, у нас таке було в кожній українській хаті. Я то запам’ятав.

[Чому якраз Шевченка?] Подумав собі, що то й так треба тут залишити. Той Шевченко завжди висів поруч Івана Франка, я зняв їх обидвох і закопав. Просто, як дитина, подумав, що треба їх захоронити, щоб цього не знищили.

[Ви не хотіли з собою забрати?] Ми просто боялися.

Г. НОВЕ МІСЦЕ
1. Куди Вас переселили?

Мої батьки опинилися в селі Кєрштаново, 10 кілометрів від Мронґова.

Там отримали понімецьке господарство, звісно, потрібен був ремонт. Потроху вони вставали на ноги, отримали дім, правда, зруйнований, але вдалося це відремонтувати. І так, поволі, вони там загосподарилися. Мешкали на колонії.

Територія там була гарна, але земля була слабенька – один пісок, не йшла в порівняння до наших земель, які ми залишили, бо там був чорнозем, дуже плодоносний. Тому ми налаштувалися лише на вирощування худоби. Батьки працювали, а ми їм допомагали. Я мав ще сестру Галю, мав брата, які також працювали з батьками. З нами приїхала також бабуня, батькова мати. І так ми там мешкали, господарювали.

Батько наш був досить активним членом Українського суспільно-культурного товариства. Займався також церковними справами, був дяком. Організував церкву в Решлі, в Кентшині. Но й так ми там росли.

Найближчі сусіди-українці були від нас на відстані десь 5 кілометрів, так що ми там не були єдиними українцями. В селі було багато німців та декілька родин польських. Але, якось, ніхто нам проблем не створював.

Батьки там жили аж до 1970-их років. Тато знав, що там нема перспективи і тому всіх нас, дітей, по черзі посилав до школи.

Я закінчив середню школу в Мронґові, склав іспит зрілості. Моя сестра Оля, на шість років молодша від мене, також закінчила цю школу, а брат Степан закінчив хліборобський технікум в Каролеві і там став зоотехніком.

Потім я подався до медичного училища в Біломустоці, там я завершив навчання. Став лікарем і переїхав до Ольштина працювати.

Сестра закінчила в Торуню мікробіологічне відділення на університеті, а тоді також приїхала до Ольштина і тут працювала в психлікарні як керівник лабораторії.

Брат закінчив в Кортові зоотехнічне відділення і став інженером. Був керівником таким на три повіти [райони], зоотехніком, який контролював колгоспи та [приватні] господарства, де були корови. Так він працював майже до пенсії. Помер три роки тому, сестра ще живе в Ольштині. Я також отримую пенсію, але ще працюю. Сестра на шість років молодша від мене, а брат був на шість років старший. Сестра Оля, а брат – Степан.

2. Які умови Вам надали?

Нам дали будинок, мурований, під черепицею, були дві стайні, два хліви і досить велика стодола була.

Початково там жили дві родини, як я вже говорив. Ми боялися мешкати там наодинці, відтак ми попросили, щоб були дві родини. [Влада] не хотіла дві родини туди давати, хотіла окремо, але тато й той сусід ходили просити, щоб ми були разом. Просто ми боялися, що можуть нам кривду заподіяти, побити, а то було на колонії, відтак попросили, щоб разом дві родини мешкали.

Ми жили з родиною Ґоляра Миколая. То був наш знайомий з Угринова. Звали Ґоляр…

3. Яку картину Ви побачили на новому місці?

Як я вже говорив, початково ми мешкали разом з сусідом, українцем з Угринова, адже, люди боялися, не знали, що з нами зроблять. Там все було заросле кропивою, ми не знали хто і що нас там чекає. Ми домовилися з тим сусідом, що будемо разом мешкати в цьому господарстві.

По 10 роках ми розійшлися. Він пішов до іншого села, а ми залишилися на цьому ж місці.

Хата була понімецька, зруйнована, без вікон, без дверей. Кропива була така, що я у ній міг заховатися на повний зріст – не було мене видно. Не було ні одного вікна, не було передусім кухні, ніякої печі – все було розвалене, як в хаті, так й в стодолі та в хлівах. Найгірше, що не було скла, но й передусім кухні.

Протягом одного місяця ми готували на цеглах, поставили на них плиту. Батьки завбачливо подумали, щоб забрати з собою плиту з нашої кухні. То було дуже мудро, бо потім було на чому готувати їжу. Принесли цеглини, поклали на них плиту і на цьому готували якусь зупу чи щось інше, гріли молоко. Потім ми відремонтували піч, відремонтували кухню.

Не було ні ліжка, ні стола, відтак ми спали на підлозі. Помили, прибрали, на вікно повісили якусь плахту. Потім приступили помалу до ремонту.

Насамперед зайнялися вікнами, ми їх знайшли в інших будинках, ходили по людях, шукали. Одну кімнату відремонтували, потім другу. Но й поступово ми там загосподарювалися.

Ще таке скажу. Коли ми тільки туди приїхали, то земля була настільки заросла пирієм, що там неможливо було що-небудь посадити. Ми збиралися засіяти, бо то був початок липня, коли ми приїхали, десь 7 липня. Щоб щось садити – то вже було запізно, але хотіли зимове, озиме засіяти. Цілий майже місяць, вересень, жовтень ми чистили землю, і таки посіяли жито і пшеницю. Вдалося посіяти шматок озимого. Мали своїх коней, свої плуги.

Великий був плюс, що у нас були коні. В цілому селі не було ні однієї пари коней. То було понімецьке село, де ще були німецькі робітники, було декількох поляків, але тільки мабуть один мав коня. Ми мали пару коней, відтак ми змогли своє обробити та й ще тим німцям орали шматками і ще ходили на роботу до польського маєтку [колгоспу], орати, адже треба було на зиму заробити якісь гроші. Не було ні картоплі, ні збіжжя, відтак тато ходив з кіньми, возив снопи у маєтку, потім йому дали трохи збіжжя, також соломи. Крім того тато накосив трави на сіно, щоб перезимувати, ще для цього був час.

Но й німцям [батько] орав. Німці орали такими бочками (не мали коней). Бочка була з таким довгим дишлем, дві особи попихали з однієї сторони, дві з другої, і так кільцем орали. Такий метод був у вжитку довгі роки, оскільки не мали чим орати, навіть під картоплю. Такі бочки стояли довгі роки на понімецьких землях, щоби заорати хоч шматок для себе. Оскільки у нас були коні, то ми могли їм трохи заорати, а вони за це щось дали: часом то були яблука, часом ярина́, щоб тільки перезимувати.

[Як вони тією бочкою орали?] То була металева бочка з-під бензину, через бочку проходив обтесаний дишель, вона крутилася на такому стовпі, 2-3 жінки з однієї сторони пхали, а інший тримав за плуг і орав, кільце виходило. Такий то був метод, щоб хоч шматок такий круглий заорати. Це трохи нагадувало карусель. Бочка крутилася на такому стовпці.

То був такий метод тих німців, у яких не було коня. Тут по тих селах довго такі бочки стояли. Вони, можливо, мали свою назву, але я не пам’ятаю. Це був примітивний метод, щоб заорати хоч шматочок, бо не було ні корови, ні коня. Люди тягнули з однієї сторони за дишель, а з другої сторони був прикріплений плуг і одна людина ним орала.

Німців поступово виселяли з Кєрштанова. В 1948 році була перша хвиля, коли їх виселили, як вони говорили, «за Одер», тобто до Німеччини. Приходили доручення, вони особливо не противилися. Тоді поїхало кільканадцять родин, бо село було досить велике.

Серед них хліборобів було мало, в більшості то були робітники. До війни вони працювали на різних підприємствах, фермерських чи будівельних, но, але мали доми тут. Вони якось не встигли втекти від підрозділів Червоної армії, просто фронт застав їх зненацька. Рокоссовський відрізав їм шлях до моря і вони залишилися, не встигли втекти.

Було ще багато інших німців, які втікали, м. ін. з околиць м. Елк, з цього напрямку. Вони втікали, але не встигнули і залишилися в нашому селі. Пам’ятаю, що декілька родин було з околиць Елку, Ґолдапу. Розповідали, що втікали фірою, аж тут «красноармійці» відрізали їм дорогу, а добиралися до Ґданьска. То було зимою 1945 року. Таким чином вони залишилися в нашому селі.

[«Ваші німці» згодом всі виїхали?] Так. Було декілька періодів переселення [німців]. Перший був в 1948 році. Потім був такий досить масовий виїзд в 1954/55 роках. В той час це відбувалося на прохання тих, які склали заяви про бажання злучитися з родиною [в Німеччині]. Деяким дозволили – виїхало багато. Остаточно в 1970-их рр. поїхали майже всі.

Тоді виїхали і ті німці, які мали свої господарства. Бо були німці, які мали свої господарства і їм дозволили ними займатися. Вони були досить добрими господарями, вони це вміли робити. Отримали згодом добрих коней з УНРРИ, вирощували корів, працювали, були взірцевими господарями. Проте, виїхали всі і залишили навіть ті великі господарства, де було 20 гектарів землі, бувало що й 30. Так, що не залишився ніхто.

Залишилися, можливо, змішані родини, німецько-польські подружжя, такі, які з інших причин не бажали виїжджати, але таких лише 2-3 родини було. А так – ціле село виїхало.

На їхнє місце приїхали поляки з тої репатріації 1955/56 років, з Віленського краю, була тоді така репатріація. То була остання репатріація. До нашого села тоді приїхало кільканадцять родин.

Вони до нас [українців] ставилися добре, вони також не знали [добре] польської, бо то були такі наполовину білоруси чи литовці. Там, в тому селі, вони живуть дотепер.

[Оті два села, які ви називали, ці назви змінилися чи ні?] Насамперед нас завезли до Вишемборка, то воно так називається донині, але вже не є ґміною, тепер ґміна є в Мронґові, а колись там була наша ґміна, і пошта там була. Кєрштаново колись називалося Кристиново, а змінили на Кєрштаново. Є три села з назвою «Кєрштаново», одне поблизу Оструди, також поблизу Ольштина. Не раз помилялися на пошті, тому треба було писати «Кєрштаново біля Мронґова».

[Як поляки ставилися до німців?] Поляки ставилися до них так трохи грубо. Намовляли їх, щоб переписали свою національність на мазурську, проте не всі вони хотіли. Хто змінив національність, той отримував роботу та інше, а тим, які опиралися, казали забиратися геть «за Одер», тобто до Німеччини. Половина села поїхала відразу в 1948 році.

4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?

Так. До нас майже кожного тижня, а може й двічі на тиждень приїжджала міліція для перевірки, чи може в нас хтось ночує. Якщо до нас хтось приїхав чи прийшов, ми зобов’язані були повідомити про це солтиса, поляка, який був в селі, бо там була одна польська родина. Отже, треба було іти до нього і сказати, що до мене приїхала родина, бо в той час люди вже почали відвідувати один одного. Кожного разу треба було звітувати.

Приїжджала міліція з Вишемборка, там була наша ґміна, там було відділення міліції. Приїжджали ввечері, перевіряли хто присутній в хаті, треба було мельдуватися.

[Як вони перевіряли? Заходили…] Заходили в хату, казали всім зібратися, цікавилися, чи є хтось чужий. Бувало, стукали вночі: «Міліція, Вишемборк». Пам’ятаю той стукіт у двері. Тоді запитували, хто є в хаті. Тато виходив і ми всі там ставали. Так було у першому році, може трохи й в другому.

[Коли приходили до хати, вони заглядали в інші кімнати?] Так, дивилися.

Початково поляки до нас ставилися так трохи обережно, бо нам зробили опінію, що ми є «бандерівці», чи якісь інші. Але то не було довго. Від тих декількох польських родин, які там на початку вже були, приходили, хотіли, мовляв, познайомитися. Насправді їх влада налаштувала, що за нами треба стежити. Вони згодом самі нам сказали, що вони мали завдання слідкувати за нами.

Але то було недовго. Потім вони побачили, що ми нічого злого не робимо, нікого не грабуємо, відтак встановилися достатньо дружні відносини.

Німці ставилися до нас краще. Німці відразу приходили, вони і працювати хотіли у нас, допомагали, ми мали корову – просили дітям молока. Окрім цього, як я говорив, у нас були коні, то вони хотіли, щоб їм допомогти. Вони так само відчували оцей тиск збоку польської влади, і вони якось тяжіли до нас більше, хоч й складно було нам з собою розмовляти, але мій батько добре знав німецьку мову, відтак писав їм різні заяви на виїзд, бо вони не вміли. Вони його потім полюбили, шанували мого батька, бо він їм допомагав вирішувати адміністративні питання, щоб змогли виїхати. Вони хотіли, майже всі хотіли виїхати до Німеччини.

5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?

Перший раз [на своїй Службі Божій] я був в Хшанові. Пам’ятаю це дуже добре. Я був тоді мабуть в шостому класі. Ми йшли пішки до Мронґова. Там переночували в однієї жінки-українки, сіли у поїзд і заїхали до Елку.

З Елку пішки йшли аж до Хшанова. Пам’ятаю, що дуже боліли ноги. То було вдосвіта. Туди з’їжджалися люди. То було влітку, мабуть на Петра і Павла, бо було багато людей. Пам’ятаю, мене це дивувало, що так багато нас [українців] там зібралося. Їхали з напрямку Ґіжицька, виходили на вокзалі у Вощелях, також з Елку йшли – не було можливості взяти таксі чи скористатися іншим транспортом, пішки треба було іти. Я малою дитиною там був…

Мій тато знав отця Ріпецького ще з дому, бо отець Ріпецький бував в Угринові, він мав в Лісках парафію, а Ліски від Угринова були на відстані десь 8 кілометрів. Так, що вони зналися.

До того, жінка отця Ріпецького була дочкою пароха з Угринова, була дочкою нашого пароха Смулки, відтак, вони зустрічалися ще в Угринові.

Батько туди їздив і співав в хорі. З Угринова хор збирався спеціально (бо мій тато провадив хор церковний) і ми їздили туди з татом на кожне свято. Угринівський хор співав отцю Ріпецькому. Пам’ятаю, що потім вже частіше їздили.

Пам’ятаю одні Різдвяні свята [в Хшанові]. Був сильний мороз, не було де зігрітися, то ми ночували там на поверсі. Бо там над каплицею, на поверсі, були кімнати. Там чай роздавали. Дехто спав в стодолі. Тоді з’їхалося так багато людей, що бракувало місця, а мороз був.

Найгірша була та дорога з Елку до Хшанова, піхотою. То, пам’ятаю, було для мене тяжко.

Ми їхали з Мронґова через Ожиш, бо нам інакше не пасувало. А ті з Кентшина їхали через… Виходили на станції… Вощелє. А ми їхали… Ще потім була станція Барново перед Елком, донині є, така маленька станція, то потім вже там виходили, в наступних роках. А тоді треба було іти через поля, через село Хшаново, бо там в Хшанові мешкало декілька українців, відтак ми до них вступали. Але то вже було в пізніших роках, а вперше ми виходили [на залізничній станції] в Елку.

6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?

В Ольштині я живу вже більше 40 років, працюю лікарем. Після закінчення медичної академії в Біломустоці [Białystok], приїхав сюди, відбув стажування і залишався на ларингології. Був асистентом, згодом став заступником ординатора, потім ординатором. Коли вийшов на пенсію, то я ще працював на посаді ординатора воєвідської [обласної] лікарні на відділенні ларингології. Досі працюю, але зараз лікарем першої ланки.

Після акції «Вісла» я ходив до школи в сусідніх селах, бо в нашому селі не було школи. Правду кажучи, кожен клас я завершував в іншому селі.

Третій клас я закінчив в селі Ґізево, яке було зараз за озером, бо в нашому селі ще не було школи. Четвертий клас закінчив в селі Кєрштаново, бо там була чотирикласна школа. П’ятий клас закінчив в сусідньому селі Лембрук, шостий в Пільцу, поблизу Святої-Ліпки. До сьомого класу пішов до Мронґова, батько каже: «В тих сільських школах, ти там, дитино, багато не навчишся, іди до школи справжньої».

В Мронґові я мешкав в інтернаті і там закінчив сьомий клас. Опісля мене прийняли до середньої школи, до восьмого класу, бо тоді початкова школа була семикласна, і був чотирикласний ліцей. Там, в Мронґові, з сьомого класу пішов відразу до ліцею, і там його закінчив, склав матуру. Мешкав я в інтернаті, аж до матури перебував в Мронґові.

Студіювати я подався до Білогостоку до медичного училища. Я склав іспит і мене прийняли на медицину. До Білогостоку, бо там було мені найближче.

[Що переважило у такому виборі?] Передусім те, що у мене була певна обдарованість до хімії, біології. Окрім того, я цікавився медициною. Я був гуманістом, в цьому напрямку багато читав, тому думав стати або юристом, або лікарем. Але ми так поговорили, подумали, що юрист може бути… Це добра робота, але не завжди вона є на місці, а лікар завжди потрібний. Крім того, я так подумав, що краще бути лікарем, батьки також підтвердили мою думку і тому я опинився на медицині. Вирішальним було те, що я любив хімію і біологію.

[Де ви познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?] Я познайомився тут в Ольштині.

[Вона звідки родом?] Моя дружина полька. Вона з Ліди. Вєслава.

[Скільки вам дітей народилося?] Одна дочка.

7. Ваші діти знають українську мову? Так.
7.1. Так - Де вивчили? Знає мову, трохи знає, не дуже добре. Є вчителькою.
7.2. Ні - Чому? -------------
8. Ваші онуки знають українську мову? немає відповіді
8.1. Так - Де вивчили? Маємо онука Петруся. Йому 3.5 року.
8.2. Ні - Чому? ---------------
9. Чи є у Вас світлини нового місця? Маю.
Д. КОНТАКТИ З УПA
1.1. Чи в селі були криївки УПА? Так.
1.2. Чи в селі були криївки УПА?

З певністю були, але я тільки про це чув, мене до такого не допускали. З певністю [УПА] мала [свої криївки], бо була і друкарня, де друкувалися вісті, вони мали свою назву, але не пам’ятаю. І це було в самому селі. Криївки були також навколо в лісах, оскільки партизани мали свої бази в лісі.

Партизани використовували також наші шопи на дачах, певний час вони там перебували, потім їм це спалили. Там перебували цілі підрозділи.

Але де то конкретно було – я був замалий, щоб мені таке говорили, але з певністю були [криївки в селі].

Були також такі криївки, де переховували харчі, одяг, де самі ховалися. Майже кожен з тих хлопців мав криївку вдома, але то була таємниця.

2. Яке Ваше ставлення до УПА? Позитивне.
3.1 Я контактував з УПА:

Я замалий був для таких контактів. Пам’ятаю, що приходили харчуватися, мама готувала їм. Вони приходили ввечері, або вночі. Їли, милися.

3.2 Я був у складі УПА: Ні.
3.3 Я допомагав/сприяв УПА (добровільно):

Одного разу я купував цукерки. У нас були дві крамниці. Давали нам гроші, щоб ми пішли… Вони мешкали на окраїні села. Але хто це давав, які то були люди? Дали гроші, казали купити цукерків, принести, почастували нас. А так то… Вони нічого мені не говорили, а я був замалий, щоб їх розпитувати.

[Самі не хотіли купувати?] Вони боялися, бо крамниця була в центрі села.

3.4 Хтось з моєї родини був у складі УПА: Ні.
4. Чи мали Ви зброю у період перед переселенням? Ні.
5. Чи перебували Ви під арештом? Ні.
Е. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
1. Звичаї втраченої батьківщини:

Звичаї у нас були цікаві. Пам’ятаю Великодні свята, свячення пасок, Служби Божі в церкві. На Йордан на річці робили з льоду хрест. Пам’ятаю, як ми туди ходили, там були Служби Божі, співали.

Мені це дуже добре запам’яталося, оскільки батько був дяком, відтак забирав мене на хор і я там міг дивитися на всю церкву зверху. Службу Божу я майже напам’ять знав, хоч й малим був, я стояв біля співаків і це мені запам’яталося.

Були цікаві звичаї, бо малим хлопцем я ходив з колядою. Ми ходили від хати до хати, співали за дрібні якісь гроші. На церкву збирали. Хтось старший організував нас малих і ми ходили, щоб збирати на церкву. Пам’ятаю, один раз чи два рази, ми ходили з якимось старшим паном, властиво з моїм вуйком, який збирав, а ми, хлопці, співали, колядували.

Ще пригадую провідну неділю, тоді [люди] йшли на цвинтар, ходили від могили до могили. Це мені, малій дитині, запам’яталося. Було дуже урочисто і, пам’ятаю, завжди було тепло.

А ще… Не знаю, коли то було, але йшли в поле і священник освячував поля. Ми, діти, бігли перед ним. Люди ставали при своїх полях, а священник читав Євангеліє, люди схиляли голови, молилися, а священник над ними тримав Євангеліє і прочитував молитву. Якось то мені так запам’яталося, бо то була неначе перша моя прогулька за селом. Всюди було зелено, може то було на Зелені свята, не скажу однак точно коли, бо я мав тоді 8 років. То мені запам’яталося, що була така процесія по полях.

2. Чи відвідували Ви свою батьківщину?

Я був там. В 1974 році вперше поїхав, ще за Радянського Союзу. Я тоді отримав запрошення від родини, до Львова. Зі Львова мене завезли машиною до Угринова. В самому Угринові родичів не залишилося. Ми поїхали до Сокаля, а потім до Угринова.

Я тоді побув в своїй хаті, на цвинтарі, на могилі діда. Там ще був колгосп. Було багато таких людей, які колись в Угринові мешкали, відтак я з ними розмовляв.

Саме головне було побувати в своїй хаті. Я там упізнав майже кожен сучок, бо хата була дерев’яна. Пам’ятаю, я так дивувався, що все там мені якось так знайоме, знайомо пахло. Так я ті запахи запам’ятав, вони мені пригадалися з дитинства.

[Ви раніше сказали, що після зміни кордону в 1951 році цвинтар опинився на польському боці.] Ні, цвинтар був біля самого кордону, але в Україні. В Польщі залишилися два гектари нашої землі, землі мого батька.

Коли я потім їздив туди ще декілька раз, то ми тоді зробили порядки на цвинтарі. Він опинився на самому кордоні. Є плани, щоб там зробити [митний] перехід, бо коли було Євро [2012], то там тимчасово, протягом одного місяця був перехід для автомобілів. Там все готове, тільки на українському боці треба поставити якусь митницю, бо поляки поставили збоку Долгобичова. Про це говорили в Соймі [парламент у Польщі], навіть в газетах писали, що там має бути перехід. Десять років вже говорять, але все залишається на місці. За десять років, то там можна було поставити… Дорога є, на Львів, там можна було зробити митний перехід. На польській стороні в Долгобичові є заправка, є митниця, є прикордонники, тільки на українській стороні нема нічого.

Священник з Люблина декілька років тому організував зустріч – тоді люди переходили. Як його звати того отця… [Батрух…] Так, Батрух. Тоді там прямо на кордоні була зустріч.

[Що за люди жили в вашій хаті?] То були бойки, які приїхали… Українці, які приїхали з Бойківщини… Коли полякам дали отой шматок землі біля Устрик-Долішніх, тоді бойків виселили звідтам і частина з них стала жити в Угринові, понад 20 родин мешкає, переважно з Бойківщини. В нашій хаті мешкає така пані Бунько Анастазія, дуже файна жінка, її чоловік помер, жили там удвох, а тепер вона одна лишилася, опікується хатою, завжди дуже ласкаво запрошує і ми заїжджаємо, гостить нас. Від часу до часу я їй пишу [листи]. Но, вона вже постаріла, ще корову тримає, но, але…. Працювала в колгоспі, має якусь там пенсію, але невелику. Ще город тримає.

Хата задбана, дуже гарна, показувала як вона там живе (може будете хотіли подивитися знимку). Жінка патріотична, дуже гарно співає. Хор заснували в Угринові, але то вже з нового покоління, бо з тих старших угринівців майже вже нікого нема, є тільки ті, які приїхали.

3. Чому ви не виїхали в Україну?

Звісно, ми всі знали… До нас втікали люди з радянської України (з тих, яких туди переселили), поверталися, через Буг перепливали (бо ми за Бугом були) і казали: «Не їдьте люди туди, бо там нужда, нема що їсти, там ув’язнені мають краще, ніж нормальні люди, бо там в’язневі дають їсти, а нормальній людині можна з голоду померти. Забирають всю худобу, все майно до колгоспів. Нема там для вас ні помешкання, ні нічого». Так, що люди втікали, поверталися, і завдяки цьому ми мали інформацію. Окрім цього, до кордону було недалеко, відтак вістки приносили всі – і свої і чужі. Ми знали, що там голод і нужда, тому й не хотіли туди їхати.

4. Що в житті було головне?

Здоров’я і злагода, але передусім здоров’я.

5. Чому Вас переселили?

Думаю, що поляки хотіли нас просто ополячити, через це не хотіли, щоб ми жили сукупно.

Не було причин, ні військового характеру, ні якихось зв’язаних з боротьбою з УПА, оскільки в той час УПА була вже розбита, залишилися лише невеликі підрозділи, які втікали на Захід або до України. То був тільки претекст. Отже, вивезли нас звідтам тільки для того, щоб нас ополячити, щоби ми розпорошилися, щоби українське питання перестало дратувати поляків. Думаю, що тільки такі були причини.

Вони більше втратили через те, що нас виселили, [ніж здобули], оскільки ті землі стали спустошеними. Поляки не квапилися там оселятися після нашого від’їзду, оскільки боялися. Коли згодом я туди їздив, до цього прикордоння, то там ті землі були обезлюднені, поля не засіяні, все заросло кущами. Таким чином – смислу економічного чи військового для Польщі це не мало. Вони просто хотіли позбутися українського етносу. Думали, що нас вивезуть і ми ополячимося скоріше, ніж там на своїх землях, де ми жили в скупченні.

Значною мірою їм це вдалося – акція «Вісла» ополячила нас. Щоправда, ми поставили церкви, створили різні організації, але то не на своїй землі, тут люди розпорошені. Особливо в селах ті старші вже повмирали, а молодь подалася до міст, так, що з тих людей тільки частина залишилася українцями, читає українські газети, виховує дітей українською мовою, адже шкіл є дуже мало.

Є. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
1. Інше:

[Ви маєте для себе якусь теорію про отой конфлікт польсько-український, який дотепер ніяк не може закінчитися примиренням, справжнім? З чого він почався? Він почався в якийсь один момент, чи він просто наростав від давна?]

Конфлікт почався з наступу поляків на українські землі, коли, як то кажуть, кожного століття вони все більше просували свій кордон більше на схід. Всі землі переважно маґнати мали, польські маґнати – то були ополячені українці, або просто польські маґнати, які, ще за панщини, мали під собою по кільканадцять сіл і люди на них працювали, українські кріпаки працювали.

Вже тоді були різні повстання. А далі конфлікти тільки наростали. Коли зліквідували панщину, тоді частину земель змушені були віддати.

Мені батько розказував про дідича, який мусив поділити землю. Ми тоді були під Австрією, був указ цісаря, що треба поділити землю. Приходив геодезист, визначав землі і кожному приділяв якусь ділянку. Вночі приходили головорізи, які в нього служили, і переставляли ті кілочки, які геодезист поставив, таким чином вони крали землю.

Мій прадідусь ціле літо сидів там і пильнував. Викопав рів, щоби відгородити свою ділянку і таким чином захистив шматок лісу, який отримав, захистив свою землю. А ті, які не вспіли, но то їм просто ці ділянки зрізали.

Був великий голод землі, люди хотіли отримати землю, а землею володіли дідичі польські, маґнати. Через це вже тоді були конфлікти, але в той час на наших землях вони не були ще такі збройні, бо то була така нормальна сварня, чи як то кажуть, такі розбіжності.

Щойно тоді, коли [національна] свідомість українців зросла, після 1918 року, коли наступив розпад Австрії та Росії, тоді Польща почала на наші землі… Спершу у нас довго стояв фронт між польськими і українськими військами Галицької армії, в Угринові стояв. Там півроку наші сотні тримали фронт, а тоді прийшла армія Галлера, і тоді прорвали фронт.

Прийшли до нашого села, завдали побоїв багатьом, також цивільним. Перемогли нашу армію, яка мусила відступити аж майже за Збруч, але то поетапно. Таким чином поляки наступали, забрали наші землі, встановили окупацію.

Ну, а далі, поляки не дотримали своїх зобов’язань, які взяли на себе в Версалі, того, до чого їх зобов’язала Рада амбасадорів, що Галичина мала отримати автономію, що у Львові мав бути створений український університет. Поляки нічого із того не виконали.

Відтак почалося змагання. Початково мирне, а вже згодом мали місце різні виступи, також збройні, зокрема напади на польські маєтки. Проте в нашому селі якось таке не траплялося, бо в нас дідич був… правда, поляк, але то була людина, яка хотіла жити в мирі, бо знала, що не переможе, адже ціле село було українське, а він хотів якось втриматися. Брав на роботу наших людей, як допомогу під час полювання тощо.

Але, попри те, наші люди не отримували землі, не могли купити. Пам’ятаю, що біля нашого села заснували польське село в якому жили колонізатори. Спеціально спроваджували польських колонізаторів з центральної Польщі. Таким чином з’явилося село Каліновєц. Там було кільканадцять хат в яких жили лише поляки. Йшлося про те, щоб їм надати землю, а українцям не можна було купити, хоч люди мали вже й гроші, бо дороблялися. Таким чином земельний конфлікт продовжувався.

Потім, коли вже напали німці на Польщу… Правда, зразу після війни не було аж такого конфлікту, але потім вже почалися конфлікти, бо поляки… Було створено ОУН, створено різні організації українські, так що тоді вже була відкрита боротьба. Це наростало поступово. Поляки хотіли східні окраїни забрати, а українці вже почули, що стоять перед шансом повернути собі незалежність, що може повстати незалежна Україна, передусім після того, коли у Львові проголосили незалежну Україну. Тоді повсюдно по наших селах повстали українські організації, які створювали нашу владу. Тоді вже ситуація, як то кажуть, дуже загострилася.

Попри те, селяни не рвалися до бою, чи до того, щоб боротися зі своїми польськими сусідами. Просто, було створено партизанський рух, як по стороні польській, так і по стороні українській, і тоді той конфлікт підсилився.

Сам конфлікт, думаю, мав джерело в дуже, дуже давніх часах, коли поляки поступово забирали [українські] землі, а українців перетворювали просто у рабів. Фактично це була польська колонія, бо там вони наживалися, мали безкоштовну робочу силу. Польське військо стояло на кордоні. Так, що вони намагалися ополячувати українців на всі можливі способи. Просто кажучи, організували собі свою польську культуру, а нам забороняли навіть школи. В Угринові школа була початково українська, потім вже була подвійна, польсько-українська, а під кінець вже була тільки польська. Таким чином вони забороняли вчитися по-українськи. Майже всі українські ґімназії були закриті. В Сокалі колись, батько розказував, навчали українські учителі, а потім вже виключно польські.

Так, що українці відчували той тиск збоку польської влади. Відбувалося знищення культури, знищення освіти.

Окрім того, була ще т. зв. пацифікація, мабуть в 1933 чи 1935 році. Тоді до нашого села прийшло військо, кіннотники, побили всіх наших діячів, між іншими мого діда. Так його збили, що він ледве вижив. Мали упіймати мого батька, бо він був дяком і діячем, але батько втік. Побили багато людей, читальню знищили, знищили бібліотеку, знищили радіо, яке було в читальні, вибили вікна, порізали завісу.

Таким чином, вони робили все можливе, щоб українців не було багато. Поляки в явний спосіб почали знищувати українську культуру, таку сільську, масову. Це, звісно, викликало зворотну реакцію у вигляді ненависті. Тоді стартував такий польсько-український рух ворожості. Українці чітко відчували гноблення збоку поляків.

[В даний час по обидві сторони кордону українсько-польського йде така… Голоси чуємо, правда: як то закінчити, як дійти до примирення? Такого справжнього. Що, на вашу думку, треба зробити, щоб це закінчити нарешті, поставити хрест на тому конфлікті, будувати інше майбутнє?]

Я не раз про це задумувався, оскільки це продовжується достатньо довго. Ще живе те покоління, яке пам’ятає, тому, я думаю, має ще пройти кільканадцять чи кількадесят років, поки то все вимре, ті люди, які пам’ятають. Молоде покоління по-іншому думає. По українському боці там, мабуть, нема такої ворожнечі, нема такого налаштування, бо вони там пережили лихоліття радянської влади, то вони знають, як це було не весело.

Поляки і українці мусять примиритися, бо ні Україна, ні Польща не зазнали нічого доброго від совєтської влади, і тільки спільним фронтом можна якось триматися. Про це говорив і Ґєдройць, і Пілсудський, і Петлюра – вони хотіли це зробити (якщо подивитися так історично). І тепер також треба подумати, що ті дві держави можуть мати спільну ідею, спільну політику, передусім відносно Росії, бо то звітам нам загрожує небезпека русифікації чи послаблення нашої культури, передусім небезпека для нашої мови.

Поляки з тими «кресами»… Вони все ще думають, що то їхні землі. Деякі говорять, я зустрічався з такими думками, що то є землі тимчасово під владою українців, але «то й так колись буде наше». Тобто, вони думають, що вони ще туди повернуться. За будь-яку ціну хочуть відновити ті всі палаци, будинки. Візьмім для прикладу цвинтар «орлят» у Львові. Вони це розбудували вже до такої міри, що, як розказують люди, воно вдвічі більше, ніж до війни. Там вже ховають польських вояків із всієї України, бо вони думають, що «креси» будуть колись їхні, що Львів буде завжди «вірний Польщі».

Оце старше покоління, то воно таке є. Тепер друкують багато видань, книжок, альбомів, щоби розбудити, може не симпатію, просто якийсь спогад про ці землі. Але то є нормальне відчуття. Так було б з кожним. Кожен тужить за місцем народження. Люди, які там народилися, вони будуть тужити за тими місцями, будуть до них повертатися. Натомість, коли прийде на заміну молоде покоління, тоді буде зовсім інша справа.

Поляки і без того мають ще багато чого зробити. Біля самого кордону є ще багато земель, які незагосподаровані. І ті зустрічі, коли люди зустрічаються на кордоні… Адже, на кордоні вже декілька років відбуваються такі зустрічі. Вони зміцнюють почуття єдності між людьми.

Дуже важливо було б, щоб Польща знесла візовий режим українцям, щоб українці могли свобідно пересікати кордон. Поки що тільки мешканці прикордонної зони можуть таке робити, але якби повністю ліквідувати візовий режим…

Окрім того, замало є митних переходів. Те, що відбувається на тих переходах, а їх 5 чи 6, там черги фур та автомобілів, які стоять цілими днями. Коли було б 15 переходів, а кажуть, що саме стільки повинно бути, тоді був би свобідний перехід і переїзд людям, машинам. То має бути збільшене, я за цим спостерігаю кільканадцять років і нічого не міняється. Коли треба так довго стояти на кордоні, тоді люди знеохочуються до відвідин.

Передусім однак треба ліквідувати візовий режим для українців під час поїздок до Польщі, щоб українці могли приїжджати. То було б дуже важливо і це, в свою чергу, допомагало українцям пізнати Польщу, пізнати ті землі, торгувати тут, приїжджати на покупки. Но, а з другої сторони, поляки могли б їздити до України. Правда, вони й так можуть їздити, бо не мусять мати ніякої візи, але мусять довго стояти на кордоні, а це знеохочує. Саме оця комунікація, ці митні переходи, це основне, що гальмує двосторонні контакти.

[Коли у вас з’явилася ідея, щоб створити музей?] Коли я почав працювати, тоді подумав, що треба щось зробити, щоб зберегти пам’ять про свою рідну сторону, про мій Угринів. Надумав таке: в будинку, який я купив по батьках, коли в ньому перестали мешкати батьки, там в Кєрштанові… Я купив його у держави, батьки переїхали до Мронґова, там вони купили будинок, а той дім на селі я купив у держави.

Я собі влаштував там таку дачу на літо для відпочинку. Там було багато кімнат, вирішив створити там музей.

То мав бути скромний музей. Я зібрав багато світлин, оправив їх у рамки під склом. Зібрав близько сотні світлин, розвісив їх по стінах. Зібрав також трохи угринівського одягу: сукняні кабати, сорочки. І це також там розвісив.

[Ви то по людях збирали чи як?] Найбільше зібрав у своєї родини, від мами, і трохи серед людей. Там я влаштував такий міні-музей. Були там вишивані рушники, були кабати, як в нас казали, хустки, але передусім світлини.

Думав це розбудувати. Виявилося однак, що, по-перше, там з’являлися крадії, які туди вломлювалися, хата, адже, стояла на колонії; по-друге, вологість і зима нищили ті експонати. Тому, після двох чи трьох років змушений був це закрити, всі експонати забрав до дому, щоб вони в теплі були.

Цей мій музей відвідували люди, які мешкали поблизу Мронґова, приїжджали. Влітку, коли я там перебував, показував це знайомим.

Для мене це була ініціатива, яка мала підтримати мої спогади про Угринів. Виявилося, що це неможливо продовжувати тривалий час. Щоб утримувати такий музей, довелося б там завести якусь охорону, також треба було б топити взимку, а це перевищувало мої можливості.

Зате ми зробили іншу справу. Ми, угринівці, які мешкали в Мронґові, переважно молодші, постановили збиратися раз у рік на таке спеціальне засідання. Обрали раду. Є місцевість Крутиня над річкою Крутиня, ми там в ресторані збиралися, один раз у рік приїжджали на такі особливі збори. Для цього я готував виставки, використовуючи мої світлини, вишиванки, також інші речі з Угринова, які збереглися.

Ми провели дотепер п’ять таких зборів. Туди прибувають угринівці, які живуть в Польщі, які хочуть приїхати, бо там треба заплатити за вечерю, за місце в готелі. Орендували український оркестр, який співав і грав нам українських пісень. Просто розважалися в такий спосіб.

Іншою проблематикою таких з’їздів було те, щоб зібрати гроші на ремонт нашої церкви в Угринові. Коли я їздив до Угринова декілька раз, то мене місцеві просили, щоб допомогти їм відремонтувати церкву. То була єдина нагода, щоб це зробити, коли з’їжджалися угринівці з Польщі. Вони робили внески і ми зібрали понад 17 тис. злотих на ремонт церкви. До цієї ініціативи приєдналися потім українці-угринівці з Канади.

Ми ті гроші передали до Угринова. Завдяки тому було проведено ремонт в церкві. Бо штукатурка була достатньо знищена. Всередині також була знищена в період комуністичної влади, бо там зберігали різні сільськогосподарські добрива. Ті хімічні добрива знищили підлогу, стіни, людям довелося це все відновлювати.

Угринівці справилися, відновили. Трохи наша поміч їм допомогла, але в більшості, то вони зібрали [кошти]. Церква в Угринові тепер має новий дах, нову бляху, відновлені стіни. Для цього там було створено комітет.

Я утримую зв’язок з парохом цієї церкви, з отцем Романом, який тим всім керує. Є парафіяльна рада, яка тим займається. Таким чином ми церкву врятували, всі, разом.

[А що з експонатами? Вони знищилися?] Частина знищилася. Як я говорив, вони там у волозі перебували, трохи моль поїла, проте світлини я зберіг і перевіз до дому, маю тут у себе, передусім світлини. Експонати матеріальні, тобто одяг, частина знищилася, неможливо відновити. Не було де переховувати… А хустки ще маю. Не було де зберігати, в місті в помешканні мало місця для цього всього.


Анкету провів та записав Роман Крик. Текст українською мовою набрав Р. Крик. Остання редакція 16.03.2021 р.

 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [pliki do ankiety]
Ankieta english
A. MAIN DETAILS
B. FAMILY & LOCATION DETAILS
C. RESETTLEMENT
D. THE NEW PLACE
E. CONTACTS WITH UPA
F. ADDITIONAL INFORMATION
G. INFORMATION
 
A. MAIN DETAILS
1. Application Date: 16.03.2021 2. Application Reference Number:
3. Surname, Name, Paternal Name: brak


4. Date of Birth: 16.03.1909 5. Place of Birth:
B. FAMILY & LOCATION DETAILS
1.1. Place of Residence before deportation:
1.2. Place of Residence before deportation (information):
2. Age at time of deportation: 3. Religion: dark
4. Number of family members at the time of deportation/ resettlement:
5. Number of family members left:
6. Number of family members deported:
7. Of which went missing:
8. Number of people of different nationalities resident in the village? 9. Inter-ethnic relations could be considered?
10. List your lost assets/property:
C. RESETTLEMENT
1. When were you deported? 2. When did you arrive?
3.1. Deportation Itinerary:
3.2. Deportation Itinerary (information):
4. Did you know where you were being deported to?
5. Have any of your relatives returned to your homeland?
6.1. What personal items did you take with you - Religious:
6.2. What personal items did you take with you - Household objects:
6.3. What personal items did you take with you - Personal belongings:
6.4. What personal items did you take with you - Documents:
6.5. What personal items did you take with you - Other:
7. Of these items, what is left?
8. Would you be prepared to donate these (in whole, or in part) to the museum?
9. Did you hide any of the items that you brought with you?
D. THE NEW PLACE
1. Where did they deport you to?
2. What amenities were you granted?
3. What did you see when you arrived at your new place of settlement?
4. Did you encounter any persecution?
5. Where & when did you start going to church?
6. How did your children fare?
7. Do your children know Ukrainian?
7.1. Yes - Where did they learn it?
7.2. No - Why?
8. Do your grandchildren know Ukrainian?
8.1. Yes - Where did they learn it?
8.2. No - Why?
9. Do you have photos of your new place of settlement/residence?
E. CONTACTS WITH UPA
1.1. Were there UPA bunkers in the village?
1.2. Were there UPA bunkers in the village (information)?
2. What is your view of UPA?
3.1 I contacted UPA:
3.2 I was part of UPA:
3.3 I helped/facilitated UPA (voluntarily):
3.4 Were any of your family in UPA?
4. Did you ever hold firearms before the period that you were deported?
5. Were you ever arrested?
F. ADDITIONAL INFORMATION
1. Lost customs/traditions of your homeland:
2. Have you visited your homeland?
3. Why did you not choose to live in Ukraine?
4. What was your priority in life?
5. Why were you deported/resettled?
G. INFORMATION
1. Information

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Wspomnienia


Na tę chwilę brak jest w naszej bazie wspomnień osoby, której ankieta dotyczy.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików (filmowych, dźwiekowych, itp.)
powiązanych z niniejszą ankietą.

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie plików (filmowych, dźwiekowych, itp.)
powiązanych z niniejszą ankietą.

„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2021

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
1 210 840
Dziś:
Днесь:
186