Wioska liczyła 83 gospodarstwa, w latach 1945/46 jedną trzecią mieszkańców wysiedlono do Rosji [Ukrainy sowieckiej].

Siostra Stefcia, Olena i Barbara, bracia Roman i Wasyl, rodzice Anna i Jan.

Siostra Marysia, ponieważ w czasie przesiedlenia pracowała w Jedliczach koło Krosna, dołączyła do nas kilka miesięcy później.

Typowa łemkowska chata (wszystko pod jednym dachem, krytym gontem i blachą).

Zdaje się 8 czerwca byliśmy już na miejscu – w sumie jechaliśmy tydzień.

Krowa, wóz, worek ziemniaków, żarna, maszyna do czyszczenia ziarna.

Moskierzyn (dziś Moskorzyn), PGR, powiat Głogów później Lubin Legnicki.

Mieszkanie w niemieckim budynku robotniczym, trzy pokoje, jeden przerobiliśmy na kuchnię, a krowę trzymaliśmy w piwnicy, dlatego musiała się nauczyć chodzić po schodach.

Początki były trudne, na szczęście ludzi z Małastowa było sporo, więc źle nie było. Wśród Polaków byli i tacy, którzy nas wyzywali od różnych… Na przykład sołtys powiedział kiedyś: „Ja bym z tych Ukraińców pasy darł”.

Na początku lat 1950-ych w Rudnej-Gwizdanowie (ksiądz grekokatolicki z Wołowa przyjeżdżał).

Przyszłego męża poznałam już „na zachodzie”. To było wiele lat po przesiedleniu. W Małastowie widzieliśmy się tylko raz, gdy wrócił z robót w Niemczech. „Na zachodzie” mieszkał w Żukowie. Wzięliśmy ślub w kościele i z czasem kupiliśmy domek, gdzie pozostała jedna z moich córek. Ogółem urodziło się nam 5-ro dzieci: Roman, Luba, Michaś, Mila, Janek.

Mam 10-o wnuków i jednego prawnuka. W domu się nauczyły. Gorsza sytuacja z trójką wnuków, którzy mieszkają w USA.

Tradycje, to to, jak długo trzeba przestrzegać postu, tu istotne są pierwsze piątki miesiąca; ważne jest to, żeby chodzić na modlitwę do cerkwi. Trzeba znać i śpiewać majowe pieśni do Matki Boskiej [nagranie w wideowywiadzie], w czerwcu trzeba śpiewać różne pieśni do Jezusa, wtedy należy porzucić pracę, bo taki jest obowiązek.

Rodzice nie chcieli. Dlatego, że „jest swój dom, swój las, swoja ziemia, to po co szukać wiatru w polu".

W życiu najważniejsza jest miłość, to, żeby mojej rodzinie dobrze się żyło; najważniejsze jest to, aby człowiek żył na swojej ziemi, niestety, wydaje mi się, że wszystko kiedyś przepadnie, gdyż naszych ludzi mało zostało. Co, którzy pozostali „na zachodzie” [Polski] – już tu nie wrócą, a nas jest tu niewielu. Strasznie cieszę się, że wróciłam w swoje strony. Teraz jest dobrze, życie teraz jest łatwe, niczego nie brakuje.

Państwo chciało zasiedlić zachodnie ziemie [tereny, które po II wojnie opuścili Niemcy]. Młodych nie było sensu tam osiedlać, a Łemkowie mieli konie, krowy i nieodzowne narzędzia, zamiłowanie do pracy – to trzeba było ich wysłać, żeby tam pracowali.

Polacy to tak sobie myślą: Polacy mają prawo żyć gdziekolwiek na świecie, ale u siebie nie chcą mieć innego narodu.

B селі були 83 двори, в роках 1945/46 одну третину мешканців переселено до Росії [совєтської України].

Я, сестри Стефця, Олена та Варвара, брати Роман та Василь, батьки Анна та Іван.

Сестра Марійка, оскільки на момент переселення вона працювала в Єдлічах біля Коросна, вона приєдналася до нас кілька місяців піз

Мешкання [житло] в німецькому робітничому будинку, три кімнати, одну ми перелаштували на кухню, корову ми тримали в підвалі, тому їй довелося навчитися ходити по сходах.

На початку було складно, на щастя людей з Маластова було багато і це допомагало; серед поляків траплялися і такі, які нас обзивали різними словами. Наприклад солтис [сільський староста] колись сказав: „Я б з тих українців шкуру дер”.

На початку 1950-их років в Рудней-Ґвіздановє (греко-католицький священик з Волова приїжджав).

З майбутнім мужем [чоловіком] я познайомилася уже „на заході”. Це було багато років після переселення. В Маластові ми бачилися тільки раз, коли він вернувся з робіт в Німеччині. „На заході” він мешкав в Жукові. Ми повінчалися в костьолі і згодом купили собі домик, в якому залишилася моя дочка. Загалом нам народилося 5 дітей: Роман, Люба, Міхась, Міля, Іванко.

У мене 10 внуків та один правнук. Вдома навчилися. Гірша ситуація з трійкою онуків, які живуть в США.

Традиції, це те, як довго треба дотримуватися посту, важливі є перші п’ятниці місяця, важливо, щоб ходити на Службу Божу, треба знати і співати церковні майові [травневі] пісні до Матері Божої [запис пісні у відеододатку], в червні треба співати різні пісні до Ісуса, тоді треба відмовитися від будь-якої роботи, бо це обов’язок.

Батьки не хотіли, тому, що „є своя хата, свій ліс, своя земля, то нащо вітру в полі шукати”.

В житті головна є любов, щоб моїй родині добре жилося; головне є те, щоб жити на своєму, але, на жаль, так здається, все колись пропаде, оскільки наших людей лишилося мало. Ті, які лишилися на заході [Польщі] – сюди уже не повернуться, а нас тут мало. Я дуже радію з того, що я повернулася на рідну землю. Тепер є добре, тепер є легке життя, нічого не бракує.

Держава хотіла заселити західні землі [території, які після ІІ світової війни залишили німці]. Молодих не було смислу туди селити, а лемки мали коней, корів і всю необхідну техніку, любов до праці – тому треба було їх туди відправити, щоб працювали там.

Поляки то так собі думають: поляки мають право жити будь-де у світі, проте вони не хочуть мати у себе інший народ.

The village consisted of 83 households, during the years 1945/46 one third of the villagers was deported to Russia (Soviet Ukraine).

Sister Stefcia (Stefania), Olena and Barbara, brothers Roman and Vasyl, parents Anna and Ivan.

My sister Mariyka, since she had worked in Jedlicze near Korosno during the resettlement, she joined us few months later, on her own account.

Typical Lemko cottage (everything under one roof, covered with shingles and brass).

Moskierzyn (now Moskorzyn), PGR (state collective farm), Głogów district, later Lubin Legnicki.

An apartment in a German working house, it had three rooms, we had made a kitchen out of one of them, and the cow was kept in a cellar, and that is why it had to learn to climb stairs.

The beginning was hard, but fortunately many people from Małastów moved there, so it wasn’t that bad. Some Poles would call us names… For instance, the commune leader said once: “I used to skin those Ukrainians alive!”

During the early 1950., in Rudna-Gwizdanów (Greek Catholic priest from Wołów used to come over there).

I met my husband „in the West” (lands that they were exiled to in Poland) That was many years after the resettlement. We met only once in Małastów, when he came home from work in Germany. “In the West” he used to live in Żukowo. We got married in a Roman Catholic church, and after some time we bought a house, where one of my daughters stayed behind. Altogether we had 5 children: Roman, Luba, Michaxs, Mila, Ivanko.

I have 10 grandchildren and one great grandchild. They learnt the language at home. The language situation is not so good with the three grandchildren who now stay in the USA.

I understand traditions as adhering to fasting, which includes the importance of the first Friday of each month; it is also important to go to church. Also, to know and sing the May songs about Virgin Mary (recorded on video interview), and about Jesus in June, and at this time you should rest from work, because that is the religious duty.

My parents didn’t want to. Because “here is our house, our forest, our ground, so why should we chase the wild goose”.

The most important thing in life is love, and well-being of my family; the most important is to live on your on land, but I’m afraid it will all be gone soon, because there are not many of our people left. Those who stayed in “in the West” (Poland) will never come back, and those who had stayed here are very few. I’m extremely happy I came back to my homeland. It’s good now that life is easy, and we have everything we need.

The Polish State needed to settle the Western area (the terrain left by Germans). It was difficult to settle young people in these lands, but the Lemkos had horses, cows, necessary tools and they loved working – so the State saw them as the best people to settle and work there. The Poles think like this: Polish people can live anywhere in the world, but they don’t welcome any other nation at their place.