Zdjęcia, książek mieliśmy niewiele, odznaki i medale dziadka, który był oficerem w armii carskiej.
6.4. Przywiezione przedmioty - DOKUMENTY:
Gdzie są wszystkie dokumenty (akt własności itd.) - nie pamiętam w tej chwili.
6.5. Przywiezione przedmioty - INNE:
Dwa konie, krowa, wóz, drobne narzędzia gospodarskie, trochę żywności, kufry, naczynia. Cały nasz majątek pozostał na miejscu, do 1958 roku nic z niego nie pozostało.
Dom, chlew, 8 ha ziemi, trochę zboża, kukurydzy. Początków nie pamiętam, bo zaraz po przyjeździe, jeżdżąc na koniu, spadłam z niego, złamałam nogę i przez parę miesięcy byłam w szpitalu w Olsztynie.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:
Dom musiał oberwać pociskiem, bo brakowało w nim jednej ściany, nie mówiąc o oknach, drzwiach, piecach, futrynach, podłogach, których po prostu nie było. Ściany były pochlapane krwią, najwidoczniej była w tym miejscu jakaś potyczka. Jednym słowem - można tam było kręcić horror.
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:
Nie.
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:
W naszej miejscowości była przepiękna cerkiew prawosławna zbudowana w XV wieku, która, po kapitalnym remoncie w 2000 r., jest jeszcze bardziej okazała niż przed wojną.
Obecnie chodzę do cerkwi w Węgorzewie (greckokatolickiej i prawosławnej).
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:
Z pierwszego małżeństwa urodziło się nam dwóch synów.
Mój drugi mąż dużo pisał i jego spuściznę do muzeum przekazuję.
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?:
Tak.
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
W domu.
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?:
Tak.
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
W domu.
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:
Na naszym stole zawsze leżał bochenek chleba, owinięty wyszywanym ręcznikiem, obok ewangelia i Kobziarz. Z tymi symbolami wyrosłam.
Przed posiłkiem ojciec czytał wszystkim ewangelię, a po spożytym posiłku czytał Kobziarza (już przed pójściem do szkoły znałam go na pamięć). Szkoda, że ta tradycja do dzisiaj nie przetrwała.
Nie wolno było ukroić chleba nie żegnając go przedtem nożem.
Gdy kończono żniwa z ostatnich kłosów robiono zdobiony kwiatami bukiet i święcono go. W następnym roku rozpoczynano siew z poświęconych ziaren.
Na Szczedryj Weczir (w drugiej połowie stycznia przed świętem Jordanu), gdy poświęcono wodę, wkładano do niej kłosy zboża z ubiegłorocznych żniw i święcono wszystkie drzwi w domu i budynkach gospodarczych. U nas było tyle drzwi, że pod koniec święcenia kłosy już zamarzały.
W naszej wsi było rozwinięte czytelnictwo, organizowano spotkania z ludźmi, którzy pokończali studia we Lwowie czy Brześciu nad Bugiem. W czasie takich spotkań przedstawiono sytuację polityczną w Europie, uczono jak zachowywać się w towarzystwie, przy stole, jak prosić do tańca itp.
Bardzo często śpiewaliśmy takie pieśni jak "Trysta lit mynaje", "Tam za Dunajem".
2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:
Tak, pierwszy raz byłam w 1959 roku.
3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:
Baliśmy się kołchozów i sowchozów. Z perspektywy czasu żałowaliśmy, że pozostając w Polsce, podjęliśmy złą decyzję.
4. Co w życiu było najważniejsze?:
Moje dzieciństwo i młodość były cząstką tamtego świata. Będąc we Włodawie w gimnazjum, ze względu na swój talent artystyczny, brałam udział w wielu przedstawieniach, gdzie recytowałam klasykę literatury światowej. Dużo tańczyłam i śpiewałam. Dobrze znałam język rosyjski, polski, starosłowiański i niemiecki. Zamierzałam uczęszczać do szkoły średniej w Chełmie Lubelskim, ale wojna to wszystko przerwała...
Wojna tyle dramatu, nędzy i poniżenia mi ukazała… Pamiętam, niedaleko od nas był obóz jeniecki, w którym przebywali Rosjanie. We Włodawie znajdowała się stacja, gdzie rozładowywano węgiel. Codziennie z obozu szli jeńcy, obok jechały potężne wozy "tałamechy", które ciągnęły wielkie, rosłe konie Peszerony, a wszystko pod eskortą Niemców. Gdy robiło się ciemno, tabor powracał. Na wozach wypełnionych węglem zawsze leżało kilku nieżywych jeńców. Wieczorem, gdy ich ciała palono, naszą wioskę napełniał ten zapach, którego nigdy nie zapomnę.
Z czasem dużo Rosjan uciekło z obozu do pobliskich lasów. I tak powstała partyzantka radziecka na naszych terenach.
Cała nasza inteligencja weszła w struktury UPA i OUN. Moja mama, gdy przychodzili do nas partyzanci, często do nich mówiła: "Stracicie młode życie, a ono jest tak potrzebne dla narodu, a trzeciej wojny i tak nie będzie".
Pamiętam mego kolegę Czumaka. Z początku działał w UPA, potem widocznie zwątpił w sens walki i w 1946 przeszedł do UB. Pewnej nocy AK i UPA wspólnie zorganizowały akcję na więzienie i placówkę UB we Włodawie. Zastrzelili wszystkich, tylko Czumaka powiesili z kartką na plecach: "Dla sobaki, sobacza smert" [Psu pieska smierć].
Przez kilka pokoleń dorabialiśmy się pozycji społecznej i majątku. Przez lata wojny karmiliśmy biednych, partyzantkę radziecką i UPA, a po wojnie staliśmy się nędzarzami.
5. Dlaczego Was przesiedlili?:
Problem ukraiński istniał dla Polski przez setki lat, na terenie PRL-u chciano go raz na zawsze zlikwidować.
Podam przykłady ze swojego życia. Przed wojną, w 1937 r., w naszej miejscowości rozpoczęto akcję polonizacyjną. Religii uczyliśmy się w języku ukraińskim i starosłowiańskim, a od 1937 tylko w polskim. Kazania nasz ksiądz Buzyński zaczął wygłaszać po polsku, przez co ludzie zaczęli wychodzić ze świątyni, a tam czekali „krakusy” na koniach i zawracali nas z powrotem.
Na lekcji dostałam od nauczyciela po twarzy (za to, że urywek czytanki przeczytałam po ukraińsku) i na znak protestu wyszłam z klasy? A za mną wszyscy inni.
Te wydarzenia będę pamiętać nawet jeśli miałabym żyć milion lat, jestem dumna z siebie i prawosławnych Ukraińców.
Jednym z celów akcji „Wisła” było unicestwienie słowa "Ukrainiec" i zastąpienie go słowem "Rusin". Nasze dzieci przez nasz strach przestały być Ukraińcami, przez co straciliśmy jedno a może więcej pokoleń. Dzieci urodzone po 1947 roku wiedziały od nas, że trzeba ukrywać swoją tożsamość, a więc w ich świadomości zaczęły kodować się myśli, że język ukraiński to coś gorszego, coś czego należy się wstydzić.
Przez lat 60 wyrosły pokolenia, które rzadko używają ojczystej mowy, np. Kobziarza w mojej rodzinie (młodszej) nikt nie przeczytał, a ja, mimo 80-u lat, do dzisiaj połowę mogę recytować z pamięci.
Невелика місцевість на Підляшші, яка нараховувала 87 осель, ми там жили споконвіку.
2. Вік на момент переселення:
19
3. Віросповідання:
Православне.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:
Батько Григорій, мати Оксана, брат Іван.
5. Скільки осіб лишилося:
0
6. Скільки осіб переселено:
4
7. Скільки осіб пропало безвісти:
0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:
6 польських родин, 6 жидівських родин.
9. Стан відносин з ними:
Добрий.
10. Опишіть залишений Вами маєток:
Велика хата, дві клуні, хлів, дві конюшні, мішальня корму, сарай на господарське устаткування, свинарник, лимарський та столярський верстати, дровітня, шпихлір (комора), великий сад, де росли мої улюблені акації та жасмини, 42 морґи землі, 7 морґів лісу, 2 рибні стави, 12 корів, 6 коней, свині, домашня птиця, 40 овець. На службі у нас були 3 особи.
Лєхово, ґміна Орнета, повіт Бранєво, воєводство Ольштин.
2. Які умови Вам надали?
Дім, свинарник, 8 гектарів землі, трохи збіжжя, кукурудзи. Початків не пам'ятаю, тому, що незабаром після приїзду я упала з коня, переламала ногу і кілька місяців перебувала в лікарні в Ольштині.
3. Яку картину Ви побачили на новому місці?
В дім правдоподібно попав снаряд, одну стіну відвалило, також бракувало вікон, дверей, печі, одвірок та підлог.
На стінах була кров, очевидно тут відбулась якась сутичка, словом, це виглядало так, що там можна було б знімати фільм жахів.
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?
Ні.
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?
В нашій місцевості була прекрасна православна церква, побудована в XV столітті, яка після капітального ремонту в 2000 році, стала ще більш величною, ніж перед війною.
Нині ходжу до церкви у Венгожеві (греко-католицької та православної).
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?
З першого шлюбу маю двох синів.
Мій чоловік багато писав і його спадщину передаю музею.
На нашому столі завжди лежав буханець хліба, загорнутий у вишиваний рушник, поруч нього євангеліє та «Кобзар». Я зростала з тими символами.
Перед їдою батько читав всім євангеліє, опісля «Кобзаря» (заки я пішла до школи, знала всі вірші напам'ять). Жаль, що ця традиція не збереглася.
На хлібі треба було спершу ножом накреслити хрест, а щойно потім його різати.
Коли жнива закінчувалися, тоді з останніх колосків робили в'язку і освячували ії. В наступному році сіяння починалося з цих освячених зернят.
На Щедрий Вечір (в другій половині січня перед святом Йордану), коли освячували воду, то в ній змочували колоски збіжжя з минулорічних жнив і посвячували всі двері в хаті та господарські будинки. В нас було стільки дверей, що під кінець освячування колоски вже замерзали...
В нашому селі було сильно розвинене читання книжок, організовано зустрічі з людьми, які завершили студії у Львові чи Берестю над Бугом. Під час таких зустрічей розмови йшли про політичну ситуацію в Європі, демонстрували, як треба себе вести у товаристві, за столом, як просити до танцю та ін.
Дуже часто ми співали пісні «Триста літ минає...», «Там за Дунаєм...».
2. Чи відвідували Ви свою батьківщину?
Так, вперше я була у 1959 році.
3. Чому ви не виїхали в Україну?
Ми боялися колгоспів та совгоспів. Згодом жаліли, визнали, що рішення залишитися у Польщі було неправильним.
4. Що в житті було головне?
Моє дитинство та молодість бути частиною тамтого світу. Коли я була в гімназії у Володаві, а тому, що я мала артистичні здібності, отже часто виступала на сцені, читала вірші поетів – класиків світової літератури. Багато танцювала та співала. Добре вивчила російську, польську, старослов'янську та німецькі мови. Думала поступити в середню школу в Холмі Люблинському, але війна це все перервала.
Війна показала мені стільки драми, нужди та приниження... Пам'ятаю, недалеко від нас був табір полонених, де перебували росіяни. У Володаві була станція, де розвантажували вугілля. Щоденно з табору ішли полонені, поруч їхали потужні вози тзв. «таламехи», які тягнули великі, рослі коні першерони, а все це під ескортом німців. Коли темніло, табір повертався. На возах, повних вугілля, завжди лежало кількох мертвих полонених. Вечером, коли спалювали їхні тіла, наше село наповняв такий запах, що я його ніколи не забуду. Згодом багато росіян втекло з табору до навколишніх лісів. Таким способом виникла радянська партизанка на наших землях.
Вся наша інтелігенція ввійшла у структури УПА та ОУН. Коли приходили до нас партизани, моя мати часто до них говорила: «Втрачаєте молоде життя, воно так потрібне народові, а третьої війни й так не буде».
Пам'ятаю мого колегу Чумака. Спочатку діяв в УПА, потім правдоподібно зневірився в сенс боротьби і в 1946 році став працювати для польської Служби Безпеки. Однієї ночі Армія Крайова та УПА спільно напали на в'язницю та участок Служби Безпеки у Володаві. Застрелили всіх, тільки Чумака повісили з листочком на спині: «Собаці, собача смерть».
Декілька поколінь нашої родини дороблялося суспільної позиції та маєтку (роками годували бідних, радянську партизанку та УПА), а після війни ми стали нуждарями.
5. Чому Вас переселили?
Українське питання було проблемою для Польщі протягом століть, тому на території Польської Народної Республіки вирішили покінчити з цим раз і назавжди.
Дам приклад зі свого життя. Перед війною, у 1937 році, в нашій місцевості започаткували полонізаційну акцію. Релігії ми навчалися українською та старослов'янською мовами, а від 1937 року – тільки польською. Проповіді наш священик почав голосити по-польськи, через це люди виходили з храму, а там чекали «кракуси» на конях і завертали їх назад.
Під час уроку вчитель вдарив мене в лице (за те, що я прочитала по-українськи фрагмент читанки), на знак протесту я вийшла з класу. За мною пішов увесь клас.
Ті події буду завжди пам'ятати, навіть якщо мала б жити мільйон років, я пишаюся собою та православними українцями.
Однією з цілей акції «Вісла» було знищення слова «українець» і заступлення його словом «русин». Наші діти зі страху перестали бути українцями, через це ми втратили одно або й більше поколінь. Діти народжені після 1947 року знали від нас, що треба приховувати свою тотожність, отже в їх свідомості зародилися думки, що українська мова то щось гірше, щось, чого треба соромитися.
Протягом 60-ти років виросли покоління, які рідко використовують українську мову, нп. «Кобзаря» в моїй (молодшій) родині ніхто не прочитав, а я, хоча мені вже 80 років, навіть сьогодні можу продекламувати половину цієї книги.
