1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS (przed przesiedleniem):
Wieś liczyła około 500 mieszkańców. Przeważała ludność ukraińska (ponad 400 osób), natomiast około 50 osób było wyznania rzymskokatolickiego.
2. Wiek w trakcie przesiedlenia:
18
3. Wyznanie:
Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:
Rodzice Jan i Maria, brat Włodek, brat Ostap i siostra Stefania (jeszcze żyje w Ukrainie).
Pierwszy raz byliśmy deportowani wiosną 1940 r. Sowieci wywieźli nas na Wołyń z tego względu, że nasza wioska znajdowała się w odległości 1 km od granicy niemieckiej. Otrzymaliśmy niewielkie gospodarstwo po polskim osadniku, który został zesłany na Sybir.
Dzięki staraniom stryja, jesienią 1943 r., dostaliśmy zezwolenie od władz niemieckich na powrót do domu.
Ponieważ nasza chata została spalona, zamieszkaliśmy u stryjenki (siostry taty) w miejscowości Glinne.
W 1945 r. rodziców oraz siostrę i braci wywieziono do Ukrainy. Natomiast ja w tym czasie należałem już do UPA.
5. Ile osób zostało na miejscu:
0
6. Ile osób przesiedlono:
1 [i 5 do Ukrainy].
7. Ile osób zaginęło:
0
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:
Polacy, nieznaczny odsetek.
9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?
Do 17 września 1939 r., czyli do czasu wkroczenia Sowietów, dobrze.
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:
Dom, stajnia, stodoła, 11 morgów ziemi. Nie pamiętam, co rodzice wzięli ze sobą na Ukrainę w 1945 r.
Zwolnienie warunkowe z więzienia, dokument potwierdzający tożsamość.
6.5. Przywiezione przedmioty - INNE:
Nic.
7. Które z nich zachowały się do dziś?:
Dokument zwolnienia z więzienia.
8. Czy mógłby Pan/Pani przekazać je lub część z nich na rzecz muzeum?:
Zdjęcia odznaczeń, skany dokumentów: nadający uprawnienia kombatanckie; zwolnienia warunkowego z więzienia; dokument o przyznaniu rekompensaty pieniężnej za okres pobytu w Gułagu.
9. Czy ukrył Pan/Pani jakieś przedmioty w miejscu skąd Panią/Pana wywieźli?:
W 1957 r. ożeniłem się i zamieszkałem u teściów w miejscowości Waliski.
W 1967 usamodzielniłem się. Kupiliśmy gospodarstwo w Soltmanach, składające się z domu, stajni, stodoły i chlewni oraz 10 ha ziemi. Zamieszkałem tam wraz z żoną i dwoma synami. Mieszkam w nim do dzisiaj.
2. Co Państwu przydzielono?:
----------
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:
-----------
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:
Po wyjściu z więzienia w Workucie i przybyciu do Polski byłem ciągle wzywany na UB. Nakazano mi, abym informował władze o wszelkich zmianach miejsca pobytu.
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:
O ile dobrze pamiętam, to po raz pierwszy w cerkwi byłem w Trzebiatowie w 1956 r.
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:
Ślub w Chrzanowie w 1957 roku. Urodziło nam się dwóch synów: Jan i Włodek. Obydwaj mieszkają w Polsce.
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?:
Tak.
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
Nauczyliśmy z żoną w domu.
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?:
Tak.
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
Tak, od rodziców i w szkole.
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):?
----------
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?:
Pozytywny.
3.1 Miałem kontakt z UPA:
Tak.
3.2 Byłem członkiem UPA:
Tak.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie):
Tak. Do UPA wstąpiłem w styczniu 1945 r. Początkowo byłem w kuszczu [formacja samoobrony], działającym w miejscowości Glinne.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA:
Nie.
4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?:
Mając 15 lat, ze względu na trudną sytuację materialną rodziny, rozpocząłem pracę przy korowaniu drzewa. Tam poznałem wielu ludzi, którzy dużo mi opowiadali o UPA. Cóż, każdy chciał swego.
W styczniu 1945 r. złożyłem przysięgę i zostałem przyjęty do UPA. Ze względów bezpieczeństwa przyjąłem pseudonim "Hirkyj" [Gorzki].
Na wiosnę 1945 roku dowiedziałem się, że „Chrin” organizuje sotnię. Zostałem przyjęty. Zmieniłem wówczas pseudonim na "Roża" [Róża].
Początkowo w sotni było nas niewielu, ale z czasem rozrosła się i chwilami liczyła 130, a nawet 150 osób.
1) 1945 – 1947. Walki z oddziałami NKWD i LWP; marzec 1947 r., potyczka z LWP w okolicach Jabłonek.
Kwaterowaliśmy w lesie w okolicy wsi Kalnica, niedaleko Chryszczatej [szczyt w Bieszczadach]. Rano, o godzinie 6.00, ogłoszono alarm. Gdy wszyscy się zebraliśmy na polance, wyszedł do nas „Stary” (tak nazywaliśmy naszego dowódcę, „Chrina”, mógł mieć wówczas około 30 lat). Na zbiórce dowódca kazał wystąpić chorym i rannym. Nam, jeszcze zaspanym, wskazał ręką kierunek marszu i ruszyliśmy.
Po jakimś czasie znaleźliśmy się w okolicy miejscowości Jabłonki. W pewnym momencie usłyszeliśmy szum silników samochodowych. Nieoczekiwanie pierwszy pluton otworzył ogień (ja byłem w drugim plutonie). Zginęło kilku Polaków, w tym oficerowie, reszta się rozbiegła.
Wg. mnie ta potyczka nie była planowana, choć stuprocentowej pewności nie mam. Trudno mi też powiedzieć, czy „Chrin” mógł mieć kontakty na odpowiednio wysokim szczeblu, aby zaplanować taką zasadzkę [na grupę Polaków, w której był wiceminister obrony narodowej K. Świerczewski]. Jeden z moich kolegów (snajper) powiedział potem: "Tego starego, łysego, to ja kropnąłem!".
Mogliśmy z powodzeniem dalej kontynuować ostrzał, ale padł rozkaz do odwrotu. Wróciliśmy do obozu.
Wkrótce odwiedził nas „Ren”, dowódca 26 odcinka taktycznego UPA, w skład którego wchodziła nasza sotnia. Przywiózł ze sobą gazety, dopiero wówczas dowiedzieliśmy się, że w tej potyczce zginął generał K. Świerczewski. Na apelu odebraliśmy od niego gratulacje.
Pamiętam, że potem najechało w nasze strony mnóstwo wojska polskiego.
2) lipiec 1947. Nieudana próba przebicia się na Zachód wraz z sotniami "Stacha" i "Bira".
3) sierpień 1947. Przekroczenie granicy polsko-sowieckiej. Na granicy doszło do ciężkich walk z NKWD i LWP. Wtedy był jeszcze z nami „Ren”.
4) Pierwsze wioski, które bliżej poznaliśmy na terenie Ukrainy, to były Krywka i Husyne.
5) Pod koniec 1947 r. wpadliśmy w „kocioł” zorganizowany przez 3 dywizje wojsk sowieckich. Dowództwo UPA przed walką wyznaczyło punkty zbiorcze, dokąd mieliśmy przybyć w maju 1948 r. Były to okolice miejscowości Myta i Rosochacz.
6) Rozproszyliśmy się i na zimę schroniliśmy się w trzech bunkrach w lasach koło Rosochacza.
7) w lutym 1948 roku zostaliśmy zaatakowani przez Sowietów. Walki były ciężkie. Zginął sotenny „Bir”. Mnie, a także koledze „Dańczukowi” i „Tretiakowi”, udało się uciec.
8) 28 marca 1948 r. NKWD zaaresztowało mnie i kilku kolegów, stało się to w miejscowości Tysowiec (Ukraina).
5. Czy był Pan/Pani więziony?:
Do Workuty przywieziono nas pod koniec listopada 1948 roku. Oprócz Ukraińców byli tam Polacy, Węgrzy, Rumuni, Rosjanie, a nawet Francuzi. Byliśmy nazywani "niebezpiecznym elementem społecznym" i tak nas traktowano.
Ciężka, niebezpieczna praca na dużych głębokościach, słabe jedzenie i brak opieki medycznej przyczyniały się do dużej liczby zgonów. Pracowaliśmy za darmo.
Mieszkaliśmy w ciasnych barakach, gdzie ciągle dokuczało nam zimno. Od 1955 roku płacono nam 25% zarobionej pensji (nie można było otrzymać więcej niż 100 rubli).
W Workucie odbywał wtedy karę późniejszy kardynał Josyf Slipyj. Pamiętam, że robiliśmy składki pieniężne, aby mu jakoś pomóc. 22.IX.1955 zostałem zwolniony i przekazany władzom polskim.
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:
Niewiele pamiętam z tradycji i zwyczajów z dzieciństwa. Natomiast, gdy już służyłem w UPA, to Wigilię i Wielkanoc spędzaliśmy u mieszkańców pobliskich wsi. Byliśmy zawsze ciepło przyjmowani, szczególne zainteresowanie wzbudzaliśmy wśród dziewcząt, a mali chłopcy zawsze chcieli pobawić się naszą bronią.
Pamiętam, że jedną Wigilię spędziliśmy w bunkrze.
2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:
Tak. W drodze do Ukraine odwiedziłem rodzinne miejscowości Wola Postołowa oraz Glinne. Niestety, nie odnalazłem naszych chat. Wszystko tam się zmieniło. Brak tamtej atmosfery i tamtych ludzi. Jedynie wspomnienia pozostały.
3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:
Rodzice i rodzeństwo zostali przymusowo wywiezieni w 1945 roku do Ukrainy do miejscowości Sambor. Do chwili obecnej żyje tam jeszcze siostra. Ja natomiast w tym czasie już służyłem w UPA.
4. Co w życiu było najważniejsze?:
Bardzo biedne dzieciństwo. Na dodatek wojna przysparzała wiele nowych problemów.
Mnóstwo upokorzeń i cierpień zaznałem podczas wywózki na Wołyń.
Gdy wróciliśmy w 1943 r. – naszego domu nie było. Przyjęła nas ciocia z Glinnego, która miała na dodatek sześcioro własnych dzieci. Brakowało jedzenia, musiałem więc szybko wydorośleć i zacząć pracować.
W wieku 16 lat zaufano mi i zostałem przyjęty w szeregi UPA, gdzie służyłem ponad 3 lata. Z czasem powierzono mi szereg odpowiedzialnych funkcji.
Dzisiaj jestem dumny, że na śledztwie, mimo tortur, nie wydałem kolegów i że walczyłem o wolność Ukrainy.
Cieszę się, że po latach zostałem zrehabilitowany, nabyłem prawa kombatanckie i otrzymałem odznaczenia, a także świadczenia finansowe od państwa ukraińskiego.
5. Dlaczego Was przesiedlili?:
Pamiętam, jak mnie wezwano na przesłuchanie w Nowej Różanej. Gdy wszedłem na salę powiedziałem "zdrawstwujtie". Siedzący naprzeciwko pułkownik odpowiedział, że należało raczej przywitać się słowami "Sława Ukrajini" i wszyscy zaczęli się śmiać.
Myślę, że ani Sowieci, ani Polska komunistyczna nie byli zainteresowani niepodległą Ukrainą, a tych, którzy o nią walczyli, osadzali w więzieniach i przesiedlali.
В селі жило близько 500 осіб, переважно українці (понад 400 осіб), приблизно 50 осіб були римо-католицького віросповідання.
2. Вік на момент переселення:
18
3. Віросповідання:
Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:
Батьки (Іван та Марія), брати Влодко та Остап, а також сестра Стефанія (вона досі живе в Україні).
Вперше ми були депортовані навесні 1940 р. Совіти вивезли нас на Волинь через те, що наше село опинилося на відстані 1 кілометра від нового німецького кордону.
Нам дали невелику господарку, конфісковану раніше в польського поселенця, якого відправили в Сибір.
Завдяки зусиллям стрийка, осінню 1943 р., німецька влада дала нам дозвіл на повернення додому.
Оскільки нашу хату спалили, ми поселилися у стрийни (татової сестри) в селі Глинне.
В 1945 р. батьків, сестру та братів вивезли до України. Я на той час був уже в лавах УПА.
5. Скільки осіб лишилося:
0
6. Скільки осіб переселено:
1 [і 5 до України].
7. Скільки осіб пропало безвісти:
0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:
Поляки, незначний відсоток.
9. Стан відносин з ними:
До 17 вересня 1939 р., тобто до приходу совітів, добрий.
10. Опишіть залишений Вами маєток:
Дім, стайня, стодола, 11 морґів землі. Не пам’ятаю, що саме батьки забрали з собою під час виселення в 1945 р.
Тисовець в Україні (затримання) – машини – Нова Ружана (слідство) – машини – Дрогобич (суд, вирок – смертна кара замінена на 25 років важких робіт) – потяг – Стрий (тюрма) – потяг – Львів (тюрма) – потяг – Воркута (Ґулаґ, робота в шахті до 22.IX.1955) – потяг – Мєлєнцін, Польща (робота в шахті «Вуєк») – потяг – Щецінек – Мястко (робота в лісі) – потяг – Сроково (1956 рік) – Валіскі (1957 рік) – Сольтмани (з 1967 р.)
4. Чи Ви знали куди їдете?
----------
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?
Ніхто.
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:
Жодних.
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?:
Жодних.
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?:
Те, що мав на собі.
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:
Документ про умовне звільнення з тюрми, документ про підтвердження особи.
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?:
Ніщо.
7. Які з них збереглися?
Документ про звільнення з ув’язнення.
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею?
Світлини відзначень, скани документів: про статус ветерана, про умовне звільнення з тюрми, документ про надання грошової рекомпенсати за період перебування в Ґулазі.
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли?
В 1957 р. я оженився і став жити у тестів в селі Валіскі.
В 1967 р. я усамостійнився. Ми купили господарство в Сольтманах, до складу якого входили: дім, стайня, стодола, хлів та 10 гектарів землі. Я став там жити разом з дружиною та двома синами. Живу в ньому дотепер.
2. Які умови Вам надали?
----------
3. Яку картину Ви побачили на новому місці?
----------
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?
Після звільнення з Воркути і прибуття до Польщі мене постійно викликали до УБ [служба безпеки]. Мене зобов’язали інформувати владу про будь-які зміни місця мого перебування.
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?
Якщо пам’ять не підводить, вперше в церкві я побував у 1956 році в Тшебятові.
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?
Вінчання в Хшанові в 1957 році. Нам народилося двох синів: Іван та Влодек. Обидва живуть в Польщі.
Так. В ряди УПА я вступив в січні 1945 р. Спершу я був в СКВ (Самооборонний Кущовий Відділ) в Глинному.
3.4 Хтось з моєї родини був у складі УПА:
Ні.
4. Чи мали Ви зброю у період перед переселенням?
Досягнувши 15 року життя, з огляду на складне матеріальне становище родини, я почав працювати як деревообробник (дер кору). Там я познайомився з багатьма людьми, які чимало розповідали мені про УПА. Що ж, кожен бажав свого.
В січні 1945 р. я склав присягу і був прийнятий до лав УПА. З причин безпеки я собі взяв псевдо «Гіркий».
Весною 1945 р. я довідався, що «Хрін» збирає сотню. Мене взяли туди. Тоді я поміняв псевдо на «Рожа».
Початково в сотні нас було мало, проте з часом вона розрослася, у якісь моменти вона нараховувала 130, а навіть 150 стрільців.
1) 1945 – 1947. Боротьба з загонами НКВД та Війська Польського [ВП]; березень 1947 р., сутичка з ВП на околицях Яблінок.
Ми мали тоді табір в лісі поблизу Кальниці та Хрищатої [вершина в Б’єщадах]. Уранці, близько 6.00 год. – тривога. Коли ми зібралися на галявині, до нас вийшов «Старий» (так ми називали командира «Хріна», він міг тоді мати років 30). На збірці командир наказав виступити хворим та пораненим. Нам, які ще піддрімували, вказав рукою напрямок маршу і ми рушили.
Через певний час ми опинилися на околицях населеного пункту Яблінкі. Почули гул двигунів на дорозі. Неочікувано перша чота відкрила вогонь по тих машинах (я був в другій чоті).
Загинуло кількох поляків, в тому числі офіцери, інші розбіглися. На мою думку ця сутичка не планувалася, хоча не знаю цього напевно. Важко мені також сказати, чи «Хрін» міг мати зв’язки на достатньо високому рівні, щоб запланувати таку засідку (на групу поляків, серед яких, як виявилося, був віцеміністр національної оборони, генерал Свєрчевський).
Один з колег (снайпер) сказав потім: «Цього старого, лисого, то я кропнув [шльопнув]». Ми могли з успіхом продовжувати обстріл, проте була команда «відступати».
Ми повернулися до табору. Через день чи два нас відвідав «Рен», командир 26 тактичного відтинку УПА, куди приписана була й наша сотня. Він привіз з собою газети і тільки тоді ми довідалися, що в цьому бою загинув Свєрчевський. «Рен» нас привітав. Пам’ятаю, що через певний час в наші сторони наїхало дуже багато польського війська.
2) Липень 1947 р. Невдала спроба рейдом пройти на Захід разом з сотнями «Стаха» та «Біра».
3) Серпень 1947 р. Ми пересікли польсько-совітський кордон. На кордоні були важкі бої з загонами НКВД та ВП. Тоді був з нами ще «Рен».
4) Перші села, з якими ми ближче ознайомилися на українському боці, це були Кривка та Гусине.
5) Під кінець 1947 р. ми опинилися в оточенні трьох совітських дивізій. Командування УПА перед боєм визначило запасні збірні пункти, куди ми мали прибути в травні 1948 року. Було це поблизу Мита та Росохача.
6) В лютому 1948 року на нас пішли совіти. Були важкі бої. Загинув сотенний «Бір». Мені, а також Данчукові та Третякову, пощастило відірватися від ворога.
7) 28 березня 1948 р. НКВД затримало мене та кількох моїх друзів, сталося це в Тисовці (Україна).
5. Чи перебували Ви під арештом?
До Воркути нас привезли під кінець листопада 1948 року. Окрім українців, були там поляки, угорці, румуни, росіяни, а навіть французи. Нас називали «небезпечним суспільним елементом» і так з нами поводились.
Важка, небезпечна робота на великій глибині, погане харчування та відсутність медичної опіки справляли, що люди масово помирали.
За роботу не платили. Жили ми в тісному бараці, де постійно надокучував холод. З 1955 року нам платили 25% заробленої зарплати (проте не можна було отримати на руки більше, ніж 100 рублів).
В Воркуті відбував покарання Йосиф Сліпий – в майбутньому кардинал. Пам’ятаю, ми збирали гроші, щоб якось йому допомогти.
22.IX.1955 мене звільнили та передали польській стороні.
В пам’яті лишилось небагато про традиції та звичаї з періоду дитинства.
Коли я був вже в УПА, то Святвечір та Великдень ми святкували разом з мешканцями наших сіл. Нас завжди тепло приймали, особливе зацікавлення ми викликали серед дівчат, а хлопчики постійно горіли бажанням погратися нашою зброєю.
Пам’ятаю, що один Святвечір ми провели в бункері.
2. Чи відвідували Ви свою батьківщину?
Так. Їдучи в Україну я навідав рідні села Воля Постолова та Глинне. На жаль, наших домів я не знайшов. Все там змінилося. Бракувало давньої атмосфери та колишніх мешканців. Тільки спогади лишились...
3. Чому ви не виїхали в Україну?
В 1945 р. батьки та частина дітей були насильно вивезені в Україну і поселені поблизу Самбора. Нині серед живих лишилася лише сестра.
Коли їх виганяли з дому – я був вже в УПА.
4. Що в житті було головне?
Надзвичайно убоге дитинство. На додачу війна прибавляла чимало нових проблем.
Безліч принижень та мук я досвідчив під час депортації на Волинь. Коли ми повернулися в 1943 р., нашого дому вже не було. Нас взяла до себе тітка з Глинного, яка, на додачу, мала шестеро власних дітей.
Бракувало харчів, мені довелося швидко дорослішати і шукати роботу.
Коли мені було 16 у мене повірили і я опинився в УПА, де служив більше 3 років. З часом мені довірили низку відповідальних обов’язків.
Сьогодні я пишаюся тим, що на слідстві, не зважаючи на тортури, я не зрадив своїх друзів. Я пишаюся тим, що боровся за волю України.
Радий також, що роками пізніше мене реабілітували, дали права ветерана та відзначення, а українська держава виділила мені фінансову допомогу.
5. Чому Вас переселили?
Пам’ятаю як мене викликали на допит в Новей Ружаней. Коли увійшов до зали, я сказав «здравствуйтє». Полковник, що сидів напроти, відповів, що більш правильним було б сказати «Слава Україні», і всі почали сміятися.
Думаю, що ні совіти, ні комуністична Польща не були зацікавлені у тому, щоб Україна стала незалежною, а тих, які за це боролися, закривали в тюрмах або переселяли.
