1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS (przed przesiedleniem):
----------
2. Wiek w trakcie przesiedlenia:
8
3. Wyznanie:
Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:
Mama Rozalia, siostra Marysia.
5. Ile osób zostało na miejscu:
0
6. Ile osób przesiedlono:
3
7. Ile osób zaginęło:
Brat Jarosław. W 1946 r. zaaresztowali go Rosjanie i wywieźli do Rosji. Po latach odnalazł nas przez Czerwony Krzyż. Urodził się w 1930 r., zmarł w 1990 r. w obwodzie czelabińskim w Rosji.
W 1941 r. moja siostra Rozalia wyjechała na roboty do Niemiec, potem przez jakiś czas była w polskich obozach przejściowych w Niemczech, aż w końcu wyjechała do Anglii. Wybrała Anglię, gdyż zgodę na wyjazd można było uzyskać w ciągu 2 lat, a w przypadku USA trzeba było czekać 4 lata.
Ojca w 1941 r. zabili Niemcy.
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:
Polaków u nas nie było (nie licząc rodzin mieszanych), Żydów też.
9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?
----------
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:
Dom drewniany, kryty dachówką. W połowie domu mieszkaliśmy, w drugiej były pomieszczenia gospodarcze.
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony):
----------
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie?
Mama przyszła z zebrania w szkole i powiedziała, że za godzinę czy dwie wyjeżdżamy. Biedni byliśmy, bo obrabowani przez „ruskich” i Niemców.
W 1946 r., jak nas wywozili do Ukrainy, to udało się uciec, siostra schowała się z krową w lesie, a ja na kartoflisku, potem byłam z dziadkiem. No, a w 1947 r. to weszli do nas nieoczekiwanie i wywieźli. Nie udało się uciec...
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony?
Nie.
6.1. Przywiezione przedmioty - RELIGIJNE:
Wzięliśmy figurkę Matki Boskiej, którą babcia przywiozła z „Hameryki” (tak wtedy mówiono).
Kromarki koło Bartoszyc. Długo tam nie mieszkaliśmy, jeździliśmy od PGR-u do PGR-u.
2. Co Państwu przydzielono?:
Pamiętam, przyjechaliśmy wozem i rzucili nas do jakiegoś pustego domu.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:
Nie było okien, niczego nie było. Baliśmy się, że w środku mogą być miny, mama nie chciała tam wchodzić. Dlatego w pierwszą noc spaliśmy na pierzynie w trawie.
Rano zrozumieliśmy jak dużo komarów jest w tych Prusach, byliśmy tak pogryzieni, że zaczęliśmy zastanawiać się, czy czasem Polacy czymś nas nie otruli (w drodze, gdy jechaliśmy z Ukrainy do Prus, wojsko z kuchni polowej dawało nam jakieś jedzenie).
Mama znalazła gdzieś kilka szyb, załatała te okna, a jedno zabiła deskami.
Pamiętam jeszcze, że szczury przechadzały się tam jak koty.
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:
Tak.
Żeby opuścić wioskę, musieliśmy najpierw uzyskać pozwolenie od wojska. W domu nie mieliśmy prawa zamykać drzwi wejściowych.
Pamiętam, pewnego razu zezwolono, żeby nasz ksiądz odprawił mszę w polskim kościele. To było na Boże Narodzenie. Strasznie się cieszyłam, bo Ukraińcy ładnie śpiewają. Mama kupiła nowe wstążki do włosów, skarpetki, bieda przecież była. Poszłam do tego kościoła, ludzie tak pięknie śpiewali… Potem poszłam do szkoły, a za mną biegnie Bóg wie ile dzieci i krzyczą „Hospody pomyłuj”, robią znak krzyża trzy razy i mówią, że „ukraiński Bóg” był bosy, dlatego przyszedł 2 tygodnie później, niż polski. Teraz, to ja się z tego śmieję, ale wtedy nie było mi do śmiechu.
Przed pierwszą komunią (w polskim kościele) miałam nocować u koleżanki ciotki, w Bartoszycach. Gdy powiedziałam jej, że jestem Ukrainką i pochodzę z ukraińskiego miasta Przemyśl, to mnie wyrzuciła na noc z domu. Powiedziała: „To nie jest Ukraina, to jest Polska”. Szłam po tych Bartoszycach w nocy i po raz pierwszy bałam się nie duchów, a żywych ludzi. Pamiętam, że strasznie dziwiłam się wtedy, jak dorosły człowiek może nie wiedzieć, że Przemyśl, to ukraińskie miasto! Myślałam wtedy, że dorośli wszystko wiedzą.
My Polaków nie lubiliśmy, a oni nas nienawidzili, nie uznawali nas i nienawidzili. Już przed wojną było źle. Ukraińcy byli grekokatolikami, stąd pracodawca od razu wiedział, że to Ukrainiec, pracę dawali tylko rzymokatolikom.
Sprawiedliwości nie było. To było trochę tak, jak kiedyś w Irlandii: rzymokatolicy byli osłabieni, nie mogli się nigdzie przebić, gdyż państwo wspierało wyznawców Kościoła Anglikańskiego.
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:
Moja mama przez 9 lat nie chodziła do spowiedzi, cały czas żyła nadzieją, że wrócimy do domu. W końcu poszła do polskiego księdza w Bartoszycach. Wtedy zapisała mnie do pierwszej komunii świętej.
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:
W 1961 r., na zaproszenie siostry Rozalii pojechałam do Anglii i tam już zostałam. Moja siostra rozpłakała się przed swoim szefem w fabryce tekstylnej i powiedziała: „Słyszałam, że gdyby ktoś zagwarantował mojej siostrze pracę, ona mogłaby zostać w Anglii”. Szef poszedł z tym do „większego szefa”, potem się z nim spotkałam i on mi zagwarantował pracę. Mogłam więc zostać, ale jedynie na okres ważności mego polskiego paszportu. Nie było wyjścia, musiałam w ciągu 6-ciu miesięcy wyjść za mąż.
Wyszłam za Ukraińca, to nie był zły człowiek, ale pod względem charakterów byliśmy dwiema przeciwnościami. On szukał kobiety, żeby robiła mu pierogi i gotowała barszcz, a ja miałam romantyczną naturę, zamiast lepić pierogi, chciałam iść do teatru, do restauracji, chciałam świat poznać…
Mam troje dzieci.
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?:
Nie.
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
----------
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
Znały, ale zapomniały, ponieważ wyszłam powtórnie za mąż za Anglika i od tego czasu w domu rozmawiamy po angielsku. Ale moje dzieci mają ukraińskość we krwi.
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?:
brak danych
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
----------
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):?
----------
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?:
Pozytywny.
3.1 Miałem kontakt z UPA:
Tak. Miałam w UPA „narzeczonego” „Czyżyka” (miałam wtedy 7 lat). Polacy go potem zabili i okradli ciało (zostawili go w błocie w kalesonach). Byłam na jego pogrzebie, to było w nocy w lesie.
My lubiliśmy „upowców”, bo to byli nasi chłopcy, dobrze ich znaliśmy.
3.2 Byłem członkiem UPA:
Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie):
Tak. Oni często jedli u nas w domu.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA:
Nie.
4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?:
4. Кількість людей в родині на момент переселення:
Мати Розалія і сестра Марися.
5. Скільки осіб лишилося:
0
6. Скільки осіб переселено:
3
7. Скільки осіб пропало безвісти:
Брат Ярослав.
В 1946 році його заарештували росіяни і вивезли до Росії. Згодом він нас розшукав за допомогою Червоного Хреста. Народився в 1930 році, помер в 1990 в Челябінській області в Росії.
Сестра Розалія в 1941 році поїхала на роботу до Німеччини, а звідтам після війни подалася до Англії. Вибрала Англію, тому що згоду на переїзд туди можна було отримати протягом 2 років, а у випадку Америки треба було чекати 4 роки.
Батька в 1941 році убили німці.
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:
Поляків в нас не було (не враховуючи мішаних родин), жидів також.
9. Стан відносин з ними:
----------
10. Опишіть залишений Вами маєток:
Дерев'яна хата вкрита черепицею. Ми мешкали в одній частині, а в другій були господарські приміщення.
Береньдьовичі – Корманичі (збірний пункт) – фіри, військові машини (везли тих, хто не мав коня) – Переворськ – потяг – Люблін – Ольштин – (мабуть) Бартошиці (розвантаження) – Кромарки б. Бартошиць.
3.2. Маршрут переїзду:
----------
4. Чи Ви знали куди їдете?
Мати повернулася зі зборів в школі і сказала, що через годину або дві виїжджаємо. Ми були бідні, окрадені „руськими” та німцями.
Коли в 1946 році нас намагалися вивезти до України, нам вдалося втекти. Сестра сховалася з коровою в лісі, а я в картоплинні. Потім я перебувала у діда.
Проте в 1947 році поляки зайшли до нас несподівано і вивезли. Втекти не вдалося.
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?
Ні.
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:
Ми забрали фігурку Божої Матері, яку бабуся привезли з Гамерики (тоді так говорили).
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?:
Перину, подушки, декілька курей, корову.
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?:
----------
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:
----------
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?:
----------
7. Які з них збереглися?
Фігурка Божої Матері (в сестри Марії). [Анкета но. 0144 Павелко Марії з д. Курган.]
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею?
Ні.
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли?
Крамаркі б. Бартошиць. Ми не мешкали там довго, їздили від ПҐР-у до ПҐР-у [від колгоспу до колгоспу].
2. Які умови Вам надали?
Пам'ятаю, що ми їхали підводою. Кинули нас до якоїсь покинутої хатини.
3. Яку картину Ви побачили на новому місці?
Не було вікон, нічого не було. Ми боялися, що всередині будуть міни. Мати не хотіли туди заходити, тому першу ніч нам довелося провести на перині в траві.
Вранці ми зрозуміли, що в тих Прусах [Прусії] є дуже багато комарів. Ми були так покусані, що аж задумалися, що може поляки нас отруїли (в дорозі з України до Прус нас годували з військової кухні).
Мати знайшла декілька шиб і залатала ними вікна, а одне забила дошками.
Пам'ятаю також, що щурі прогулювалися там неначе коти.
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?
Так.
Щоб залишити село, нам доводилося просити дозвіл у військових. Вдома не можна було закривати вхідних дверей.
Пам'ятаю, що одного разу дозволили, щоб наш священик відправив Службу Божу в польському костелі. Це було на Різдво Христове. Я неймовірно раділа цьому, оскільки українці так гарно співають. Мати купили нові стрічки для волосся, шкарпетки – біда ж була. Я пішла до цього костела, люди так гарно співали... Потім я пішла до школи, а за мною біжить Бог знає скільки дітей і вони кричать «Господи помилуй!», тричі хрестяться і кажуть, що «український Бог» був босий, тому прийшов 2 тижні пізніше, ніж польський. Нині я з цього сміюся, але тоді мені було не до сміху.
Перед першим причастям [в польському костелі] я мала ночувати в тітчиної товаришки в Бартошицях, однак коли я їй сказала, що я українка родом з українського міста Перемишль, вона вигнала мене з хати. Сказала: «Це не Україна, це Польща». Ідучи вночі вулицями Бартошиць я уперше в житті боялася не духів, а живих людей. Я дуже тоді дивувалася, як таке може бути, щоб доросла людина не знала, що Перемишль це українське місто! Я була впевнена, що дорослі все знають...
Ми поляків не любили, а вони нас ненавиділи. Не шанували нас і ненавиділи.
Вже перед війною було зле. Українці були греко-католиками, тому працедавець відразу знав, хто українець, а хто поляк. Роботу давали лише полякам, не було справедливості... Тоді було трохи так, як колись в Ірландії: римо-католики були послабленими, не могли нікуди пробитися, тому що держава підтримувала прихильників Англіканського Костела.
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?
Моя мати не сповідалися 9 років, вони жили надією, що повернемося додому. Врешті-решт мати пішли до польського священика в Бартошицях. І тоді мене записали до першого святого причастя.
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?
В 1961 р. на запрошення сестри Розалії я поїхала до Англії і там залишилася. Вона розплакалася перед своїм босом в текстильній фабриці і сказала: «Я чула, що коли б хто гарантував моїй сестрі роботу, вона могла б тут залишитися». Бос пішов з цією інформацією до більшого боса, пізніше я з ним зустрілася і він дав мені гарантії роботи.
Отож я могла залишитися, проте лише на період дійсності мого польського паспорта. Не було виходу, мені довелося протягом 6 місяців вийти заміж.
Я вийшла за українця. Це не була погана людина, однак наші характери були протилежними, як північ та південь. Він шукав дружини, яка буде ліпити вареники і варити борщ, а я мала романтичну душу і замість ліпити вареники, я хотіла іти до театру, до ресторану. Я хотіла пізнавати світ...
Маю троє дітей.
7. Ваші діти знають українську мову?
Так.
7.1. Так - Де вивчили?
Знали, але забули коли я вдруге повінчалася.
7.2. Ні - Чому?
Я вийшла за англійця і з того часу в хаті розмовляємо англійською. Однак мої діти є українцями в крові.
Так. В УПА я мала „нареченого” „Чижика” (мені було тоді 7 років). Через певний час поляки його вбили і пограбували тіло (залишили його в підштанцях в болоті). Я була на похороні. Ховали його в лісі, вночі.
Ми любили упівців, адже це були наші хлопці, ми їх добре знали.
В холодильнику завжди маю заморожені вареники. На випадок чого не потрібен пеніцилін, бо є вареники...
Я свідчу про Україну всюди, де б я не жила.
2. Чи відвідували Ви свою батьківщину?
----------
3. Чому ви не виїхали в Україну?
Старші люди добре розуміли, що таке Совєтський Союз. В 1946 р. нас намагалися туди вивезти, проте нам вдалося втекти. Сестра сховалася з коровою в лісі, а я в картоплинні. Потім я перебувала у діда.