Karczmarze, powiat Jarosław, województwo rzeszowskie.
1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS (przed przesiedleniem):
Wieś liczyła ok. 30 numerów. Nie istnieje. Spalili ją Polacy. Ludzie w większości przeżyli, gdyż wszyscy chowali się w lasach. Dokoła było dużo lasów. Zabijali naszych, różnie bywało…
Był moment, że nasze chłopy poszły do UPA, we wsi krzyże stawiano, święcenie było, naprawdę wierzyliśmy, że Ukrainę zdobędziemy, ale potem, jak się Polacy z Ruskimi zwąchali, jak nas spalili, mieliśmy już dość tej Ukrainy… No i w końcu nas wypędzili stamtąd i taki to był koniec.
2. Wiek w trakcie przesiedlenia:
21
3. Wyznanie:
Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:
Tato Wasyl, mama Maria, młodsza siostra Justyna, bracia Jan i Eliasz, dziadek (po mamie) Michał oraz ja.
5. Ile osób zostało na miejscu:
0
6. Ile osób przesiedlono:
7
7. Ile osób zaginęło:
0
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:
Żydów nie było. Polacy tylko w mieszanych rodzinach, ci, którzy „żenili się na ukraińskie gospodarstwa”. Polskich świąt nikt nie obchodził.
9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?
----------
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:
Nasz dom spłonął chyba w 1945 roku, kiedy wojsko polskie paliło wsie. Wszystko spłonęło. Większość domów we wsi spłonęła, ludzie zostawiali otwarte domy i uciekali do lasu, potem po dwie rodziny w jednym domu żyło. Takie to było… Mieliśmy 7 morgów ziemi.
Wtorek, 03 czerwca 1947 r., gdyż Zielone Świątki jeszcze w domu obchodziliśmy, na trzeci dzień Zielonych Świątek wypędzili nas z domu. Zrobili zebranie we wsi, powiedzieli: „Za 2 godziny już was tu nie ma”.
2. Kiedy Panią/Pana przywieziono?
W czwartek, 13 czerwca 1947 r., byliśmy już w Harszu.
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony):
----------
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie?
Nie, nie wiedzieliśmy. Zapytałam raz pewnego „moskala”, to powiedział, że wiozą nas pod granicę. Powiedział: „Spod granicy na granicę”.
Kiedy dojechaliśmy do Giżycka starsi ludzie zaczęli płakać. Gdy zobaczyli taką „wielką wodę”, byli pewni, że nas w niej potopią. Na naszych ziemiach takiej „wielkiej wody” nie było. Lasy u nas były, ale takiej wody nie.
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony?
Nie.
6.1. Przywiezione przedmioty - RELIGIJNE:
Mieliśmy niewiele rzeczy, ponieważ nasz dom spłonął. Religijne rzeczy też spłonęły, kufry, obrazy, wszystko… Oprócz tego nas polskie wojsko okradało.
Harszyn, gmina Pozezdrze, powiat Węgorzewo. Tylko co przyjechaliśmy w niedzielę, przyszedł Polak, że kucharka potrzebna. Poszłam, aż tam pod Świdry. Ale tam tylko 10 dni służyłam.
Potem ludzie się rozeznali, to wielu do PGR-u chodziło do Okowizny. Ja też chodziłam. Jak Cyganie chodziliśmy. Ale co ja tam zarobiłam w tym PGR-e! 6 kg ziemniaków, 2 kg żyta, 70 deka pszenicy i tyle jęczmienia plus 40 złotych. Tyle wynosiła dniówka. No, ale co mieliśmy robić? Jak człowiek miesiąc popracował, to trochę się nazbierało. Na wiosnę 1948 r. było już co posadzić na naszym polu. I tak to się żyło. Ciężko było, ale jakoś przez to przeszliśmy.
2. Co Państwu przydzielono?:
Spalony chlew, spalona stodoła, rozwalony bunkier, popękany dom (prawdopodobnie od wybuchu).
Niebawem, w niedzielę 18 czerwca 1947 roku, przywieziono kolejnych przesiedleńców. W tym rozwalającym się domu zamieszkała z nami rodzina Wuszków. Nas było 7 osób, a ich – 6! Półtora roku mieszkaliśmy razem, potem Wuszkowie przenieśli się do domu w Kolonii Harszyn.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:
Ruinę. Pokrzywy i osty. I co było jeść?
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:
Nie, nie odczuwaliśmy represji. Pamiętam, że podczas świąt majowych Polacy chodzi pod naszymi oknami, zaglądali, a my nie mieliśmy czym okien zasłonić. Tato zapytał jednego z nich, takiego Zdankiewicza, po co tak łazi pod naszymi oknami, jeśli chce posłuchać, to niech wejdzie do środka. Odpowiedział, że rzekomo szuka koni, bo mu uciekły.
Jeden taki Saczek powiedział, że niektórzy ludzie w Harszynie przed naszym przyjazdem zaopatrzyli się w broń, aby bronić się przed uzbrojonymi bandami z lasu, czyli przed nami.
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:
Do Chrzanowa, a potem do Bań Mazurskich, ale w obu przypadkach, to było daleko.
Zaraz po przesiedleniu uczęszczaliśmy do kościoła, a nawet tam chyba nagrzeszyliśmy… Chodziliśmy do PGR-u, a tam polskie dziewczyny nas pytały: „Dziewczyny, dlaczego nie chodzicie do kościoła?” Na początku byliśmy bardzo biedni, nie mieliśmy nawet butów. Kilka groszy, które zarobiłam, oddawałam na potrzeby domu. Była jakaś pomoc materialna, ale żyliśmy biednie. W końcu doczekałam się tenisówek, ale i tak chodziłam do kościoła na boso. Polacy śmiali się, że szkodujemy butów, a nóg nie. Myślałam sobie wtedy: „Do choroby z tymi Polakami i z całym tym życiem”. Wtedy droga z Harszyna do Pozezdrza nie była jeszcze asfaltowa, tylko brukowana kamieniami.
W kościele nabożeństwo było odprawiane w języku łacińskim, my niczego nie rozumieliśmy. Obecnie, kiedy czasem zajdę do angielskiego kościoła, to też nie rozumiem. Po jakimś czasie mszę przetłumaczono i nabożeństwo zaczęto odprawiać w języku polskim, wtedy to ja wszystko rozumiałam. Tam się modlili: „Baranku Boży, który gładzisz grzechy świata…”, a my się śmialiśmy, że oni w kościele baranów wychwalają. A to była modlitwa taka…
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:
Ślub w Chrzanowie w 1956 roku.Wyszłam za mąż za mężczyznę, który przed wysiedleniem mieszkał 7 km od mojej wioski, ale poznaliśmy się dopiero w Harszynie.
W 1986 roku, 4 lata po śmierci męża, wyjechałam do Anglii, do mojej młodszej siostry Justyny. Siostra znalazła tam męża, z ogłoszenia, z „Naszego Słowa”. Ona miała kawiarnię, ale co z tego – już 13 lat jak umarła. Teraz jej synowie mi pomagają (do cerkwi nie chcą chodzić).
Młodszy brat Jan – roznosił listy w Harszynie - również wyjechał do Anglii i tutaj odszedł do wieczności. Starszy brat Eliasz nadal mieszka w Polsce.
Nie żałuję, że wyjechałam, tam na Mazurach nie było łatwego życia. Jak wyszłam za mąż, to wzięliśmy kredyt i kupiliśmy gospodarstwo, nie ma nic gorszego, niż spłacać kredyt. Biednie żyliśmy, a jak już się trochę dorobiliśmy, to mąż umarł i po wszystkim.
Dzieci nie mieliśmy.
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?:
brak danych
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
----------
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?:
brak danych
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
----------
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):?
No nie wiem… Tego nikt nie afiszował…
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?:
Pozytywny.
3.1 Miałem kontakt z UPA:
Tak.
3.2 Byłem członkiem UPA:
Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie):
Tak. Gdy była taka potrzeba nosiłam upowcom żywność i prałam odzież. Nie było łatwo, bo wtedy nie było proszku ani mydła. Czasami i wiaderko kawy trzeba było zanieść. Kawę, taką z palonego jęczmienia, zabielaną mlekiem. Więcej jak 6 razy nie nosiłam, ale niektóre dziewczyny chodziły więcej razy. Zanosiłyśmy do granicy lasu, a upowcy wychodzili i zabierali.
Polaków też musieliśmy karmić. Przychodzili, mówili: „A co, dla nas nie ma!” Trzeba było dać jeść i jeszcze coś pod pachę. Kury nam zabrali, świnie, Polacy mieli większe prawo do nas. Mieliśmy dość tego! Ale co robić, każdy, kto żył, chciał jeść.
Był u nas taki Pisker Mikołaj. Najpierw był w UPA. Potem poszedł do Polaków. To była kara dla nas – wszystko im pokazywał. Potem znów od Polaków poszedł do naszych. Poszedł i przepadł. Nasi chyba go zlikwidowali, bo słuch po nim zaginął.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA:
Nie.
4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?:
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:
Utrzymywaliśmy się z gospodarki. Kto ile miał morgów, tyle było jego bogactwa. We wsi byli bogaci ludzie, którzy mieli dużo pola, ale byli też tacy, jak się mówiło: „Do Bożego Narodzenia nie mógł zjeść, a po Bożym Narodzeniu nie miał сo jeść”. Niektórzy tylko z torbami chodzili. Przychodzili do domów, klękali i modlili się – po prostu żebracy. Różni ludzie byli.
2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:
Nie. [Gdy jadę] do Polski, to tylko na dawne Prusy, dokąd nas wywieźli. Wiosną ubiegłego roku tam byłam...
3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:
W 1946 r. wywozili do Ukrainy, ludzie mówili, że tam Moskale, kołchozy, nie chcieli jechać. W 1947 r. już nie było ratunku – wywieźli „na zachód” i po wszystkim. Część ludzi wywieźli do Ukrainy, ale większość została wywieziona podczas akcji „Wisła”.
Корчмарі (Качмарі), повіт Ярослав, воєводство Ряшів.
1.2. Місце проживання до переселення:
В селі було близько 30 дворів. Село спалили поляки. Люди в більшості вижили, тому, що всі ховалися в лісі. Довкола було багато лісів. Вбивали наших, по-різному бувало...
Настав такий час, що наші мужчини пішли до УПА, в селі хрести ставили, освячували, ми тоді направду вірили, що здобудемо Україну, проте потім, коли поляки з москалями знюхалися, по тому, як нас спалили, то ми вже мали досить тої України... І нарешті нас звітам вигнали, такий то був фінал.
2. Вік на момент переселення:
21
3. Віросповідання:
Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:
Батько Василь, мати Марія, молодша сестра Юстина, брати Іван та Ілько, дідо по мамі Михайло та я.
5. Скільки осіб лишилося:
0
6. Скільки осіб переселено:
7
7. Скільки осіб пропало безвісти:
0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:
Жидів не було. Натомість поляки були тільки у мішаних родинах, ті, які „женилися на українські господарства”. Польських свят ніхто не відзначав.
9. Стан відносин з ними:
----------
10. Опишіть залишений Вами маєток:
Наша хата згоріла мабуть в 1945 році, коли палили села. Все згоріло. В селі згоріла більшість будинків, люди залишали відчинені доми і втікали до лісу, потім по дві сім'ї в одній хаті сиділи. Таке то було....
Був вівторок, вивезли 03 червня, тому, що на Зелені Свята ми ще були вдома, а на третій день Зелених Свят нас вигнали з дому. Скликали збори і сказали: «Через 2 години щоб вашого сліду тут не було».
2. Коли Вас привезли?
У четвер, 13 червня 1947 р., ми були вже в Гаршині.
Ні, ми не знали. Якось я запитала такого „москаля”, то сказав, що нас везуть під кордон. Сказав: „З-під кордону на кордон”.
Коли нас привезли до Ґіжицька, старші люди почали плакати. Побачивши „велику воду” [мазурські озера] подумали, що нас в ній потоплять. В нас такої „великої води” не було. Ліси були, але такої води не було...
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?
Ні.
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:
Ми мали мало речей, тому, що наш дім згорів. Релігійні речі також згоріли, скрині, образи, все.... Окрім того, польське військо нас обкрадало.
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?:
Корову та коня. Стільки всього нам лишилося. З цим ми „на захід” приїхали.
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?:
Те, що на собі.
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:
Жодних. Мої документи, в тому числі кенкарта, згоріли разом з будинком.
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?:
----------
7. Які з них збереглися?
----------
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею?
----------
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли?
Гаршин, ґміна Позездже, повіт Венгожево. Тільки ми приїхали - в неділю зайшов поляк, каже, куховарка потрібна, аж туди, біля Сьвідрів. Там я лише 10 днів служила.
Потім, коли люди розвідали що й як, то багатьох до колгоспу в Оковізьні ходило. І я ходила. Ми як цигани ходили. Що я там заробила в цьому колгоспі! 6 кг картоплі, 2 кг жита, 700 грам пшениці і стільки ж ячменю до того 40 злотих. Стільки платили за робочодень. Ну, але що було робити? Коли хтось пропрацював один місяць, то трохи назбирав. Весною 1948 р. вже було що посадити на нашому полі. І так ми жили. Важко було, проте якось протягнули.
2. Які умови Вам надали?
Спалені хлів та спалена стодола, розвалений бункер, хата з тріщинами (очевидно від вибуху).
Незабаром, в неділю 18 червня 1947 року, привезли чергових переселенців. В цій хаті-розвалюсі з нами стала жити сім’я Вушків. Нас було 7 осіб, а їх – 6! Півтори року ми жили разом, потім Вушки переїхали до будинку в Колонії Гаршин.
3. Яку картину Ви побачили на новому місці?
Руїну, бур’яни. І що ми мали їсти?
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?
Ні, утисків не було. Пригадую собі, як на Маївку поляки ходили під вікнами і заглядали, а ми не мали чим ті вікна заслонити. Батько запитав одного з них, такого Зданкєвіча, чого так лазить попід вікнами, якщо хоче послухати, хай заходить до хати. Він відповів, мовляв, коней шукає, бо втекли.
Був такий Сачек, розповідав, що окремі люди в Гаршині напередодні нашого прибуття озброїлися, щоб захищатися від збройних бандитів з лісу, тобто від нас.
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?
До Хшанова, потім до Бань Мазурських. Зразу після переселення ми ходили до костела, навіть нагрішили там мабуть...
Ми працювали в колгоспі, а там польські дівчата нас зачіпали: „Дівчата, чому ви до костела не ходите?”. На початку ми були дуже бідні, не мали навіть взуття. Копійчини, які я заробила, віддавала на потреби дому. Була деяка матеріальна підтримка збоку держави, але й так біда панувала. Нарешті я дочекалася кросівок, проте все-одно дорогу до костела я долала босяком. Поляки сміялися з нас, мовляв кросівок шкодуємо, а ніг ні. Думки у голові ходили такі: „Ну й з тими поляками і з таким життям!” Тоді на дорозі до Позезджа не було ще асфальту, бруківка з каменя була.
В костелі Службу відправляли латинською, ми нічого не розуміли. Тепер, коли, буває, зайду до англійського костела – теж нічого не розумію. Після певного часу літургію переклали польською, то я вже все розуміла. Поляки молилися: „Баранку Божий, що приймаєш на себе гріхи світу...”, а нам то смішно було, що поляки в костелі баранів вихваляють. А це була молитва така...
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?
Вінчання в Хшанові в 1956 році. Я вийшла за мужчину, який до переселення мешкав 7 км від мого села, однак ми познайомилися тільки в Гаршині.
В 1986 році, 4 роки після смерті чоловіка, я виїхала до Англії до молодшої сестри Юстини. Сестра знайшла там чоловіка, з об’яви в „Нашому Слові”. У неї була кав’ярня, але що з того – 13-й рік як померла. Тепер допомагають мені її сини (до церкви не хочуть ходити).
Молодший брат Іван – колись листоноша в Гаршині – також виїхав до Англії, і тут спочив у Бозі. Старший брат Ілько досі живе в Польщі.
Не жалію, що я еміґрувала до Англії, там, в Польщі, теж не було просто. Коли я повінчалася, ми взяли кредит, купили господарство, знаєте, немає нічого гіршого, ніж сплачувати кредит. Ми бідно жили, а коли трохи доробилися, тоді чоловік помер і по всьому.
Так. При потребі я носила упівцям харчі і прала одяг. Важко було - ні порошку, ні мила. Часом відерце кави треба було занести. Кава з жареного ячменю, розбавляли молоком, але більше як 6 разів я не ходила, тяжко було. Були такі дівчата, що часто ходили. Ми заносили попід ліс - упівці виходили і забирали.
Поляків нам теж доводилося годувати. Приходили, казали: «Що таке! Для нас нема!” Треба було нагодувати та ще щось в руку дати. Курей нам забрали, свиней, у поляків було більше права до нас. Нас це замучило! Проте, куди дітися? Адже кожен, хто живий, хотів їсти.
Був у нас такий Піскер Микола. Спершу то він був в УПА. Потім пішов до поляків. Це ж було лихо для нас – все показував полякам! А далі він від поляків знову пішов до наших. Пішов та й пропав. Наші мабуть його ліквідували, бо більше про нього не чули.
Нашою годувальницею було господарство. Хто скільки мав морґів, стільки було його багатства. В селі були багаті люди, які мали чимало землі, але були й такі про яких казали: „До Різдва не міг з'їсти, а після Різдва не мав що з'їсти”. Деякі тільки з торбами ходили. Приходили до хати, клякали і молилися – жебраки просто. Розмаїті люди були.
2. Чи відвідували Ви свою батьківщину?
Ні.
Коли їду до Польщі, то тільки до давніх Прус [Прусії], куди нас вивезли. Останнім разом я була там весною минулого року.
3. Чому ви не виїхали в Україну?
В 1946 р. вивозили в Україну, люди казали, що там москалі, колгоспи, не хотіли їхати. В 1947 р. вже не було порятунку – вивезли „на захід” і стільки. Частину людей вивезли в Україну, проте більшість переселили під час акції „Вісла”.