Mokre, gm. Szczawne, powiat Sanok, województwo lwowskie.
1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS (przed przesiedleniem):
------------
2. Wiek w trakcie przesiedlenia:
20
3. Wyznanie:
Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:
Ojciec Teodor, mama Tekla, brat Włodzimierz, siostra Anna z mężem Kazimierzem i pięciorgiem dzieci.
5. Ile osób zostało na miejscu:
Został szwagier Barna Kazimierz z żoną Anną i pięciorgiem dzieci, pozwolili mu zostać, ponieważ pracował w kopalni. My też mogliśmy zostać, ale ktoś ojcu powiedział, że tam są ładne gospodarstwa i ojciec zdecydował się na wyjazd.
6. Ile osób przesiedlono:
4
7. Ile osób zaginęło:
0
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:
Trochę Polaków, 4 rodziny żydowskie.
9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?
Fajnie było, była zgoda między ludźmi, ludzie pomagali sobie, nie było wrogości. Zdarzało się, że Żydowi sklep spalili, ludzie robili to z zazdrości, ale on się szybko odbudowywał i robił swoje.
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:
Około 5 hektarów ziemi, chatka pod strzechą, wszystkie zabudowania pod jednym dachem.
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony):
-----------
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie?
Nie wiedzieliśmy. Dopiero w Giżycku wskazali nam nowe miejsce, okazało się, że to Banie Mazurskie. Musiałem z naszą krowa przejść piechotą 50 kilometrów. To nie był problem. Człowiek był młody, wesoły, morze miał do kolan…
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony?
Tak, ja wróciłem, z żoną i dziećmi. To było w 1957 r. Po akcji „Wisła” nie planowałem powrotu, ale potem zmieniłem zdanie. Mieszkałem z żoną i dziećmi w kiepskim domu, a nowego nie chciałem budować na „ziemiach odzyskanych”, chciałem budować u siebie, w Mokrem. W naszym domu (z którego nas wysiedlili) w Mokrem mieszkała siostra ze szwagrem i dziećmi, dlatego kupiłem trochę ziemi i zbudowałem nowy. Można powiedzieć, że do tej pory tam mieszkamy, choć ostatnio częściej w Ameryce, na stałe tam mieszka obecnie syn. Często przyjmuje tam ludzi z Ukrainy, którzy przyjeżdżają z występami. Nie wiem, co nas z żoną pociągnęło do tej Ameryki? Znowu na obczyznę? I gdzie teraz umierać? Lepiej byłoby umierać na swoim, w Mokrem… Pewnie, że mogę wrócić, co prawda, dom zapisałem synowi, ale mam tam wciąż pokój i kuchnię, tego mi nie można odebrać, to moje.
6.1. Przywiezione przedmioty - RELIGIJNE:
Wiele rzeczy, w tym religijnych, ojciec zostawił u zięcia w Mokrem.
Banie Mazurskie. Moje pierwsze myśli po przesiedleniu: dobrze się stało, tu będzie spokój, żadnej rozróby powojennej. Tak spokojnie spaliśmy, nikogo się nie baliśmy, bo, w przeciwieństwie do Mokrego, nie było kogo się bać. Ci miejscowi Polacy, to się nas bali. Najbliżsi sąsiedzi uważali nas za wielkich banderowców, którzy mogą ich zabić. Ale potem, jak już się zżyliśmy, to mówili: „Panie, co oni mówili nam, że banderowców przywiozą! Przecież to ludzie tacy do życia.” Pomagaliśmy sobie wzajemnie, zgodnie żyliśmy.
2. Co Państwu przydzielono?:
Dali nam gospodarstwo. Ci, co mieli głowę na karku, mogli wziąć piękne gospodarstwa. Ale nie wszyscy mieli takie szczęście, ci, co poszli do PGR-ów, ci nic nie dostali. Wtedy było tak, że kto był mądrzejszy, to dostał dobre gospodarstwo, musiał trochę poszukać, a kto wlazł do byle jakiego, to w taki potem mieszkał. Moim największym problemem była ziemia – nic nie chciało na niej rosnąć. Rodzicom dali dom po biednym Niemcu, pokoik i kuchnia. Można było wziąć duży dom, ładny: stodoła oddzielnie, stajnia oddzielnie, chlew oddzielnie, ale sąsiadka z Suwałk powiedziała mamie: „Tam dadzą wam drugą rodzinę. Chce pani z obcymi ludźmi żyć pod jednym dachem?” Mama powiedziała, oj nie chcę, nie chcę… I tak zostaliśmy w takim dziadowskim domu. Siostra tam mieszka do dziś.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:
Rodzice poszli do biednego, małego domu, jak, gdy się ożeniłem, żyłem w podobnych warunkach. Do tego ziemia tam była licha. Odczuwało się niepewność jutra, wielu ludzi dostało piękne poniemieckie gospodarstwa, myślałem wówczas, że takie dobro nie może być dawane ot tak, że to się kiedyś skończy. Jak mówiłem, dom mieliśmy kiepski, nie rodzącą ziemię, to pomogło mi podjąć decyzję o powrocie, tym bardziej, że zdecydowanie nie chciałem budować nowego domu na Mazurach – jak już, to na swojej ziemi.
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:
Nie.
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:
Po akcji „Wisła” pierwszy raz na ukraińskiej mszy byłem w Chrzanowie, to było w latach 1950-ych. Jestem grekokatolikiem, ale obecnie należę do prawosławnej parafii.
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:
Żona pochodziła z Mokrego, a przesiedlili ją do Żabinki. Zapoznałem się z nią bliżej dzięki pegeerowi w okresie, gdy byłem traktorzystą. Orałem pole niedaleko jej domu i tak jakoś krok po kroku... W pegeerze pracowałem przez 10 lat, kierowałem także kombajnem. Niektórzy moi koledzy zginęli, gdyż wjechali na miny. To było tak. W komunistycznych czasach nauczanie trzeba było odrobić. Ja musiałem odrobić kurs kierowców, który przeszedłem w Kwidzyniu. Wysłali nas do Gołdapi, tam oraliśmy łąkę, taka wysoka trawa tam rosła, no i wtedy dwóch traktorzystów najechało na miny, zginęli. Jeden zginął po sąsiedzku, koło mnie, wtedy porzuciłem traktor i piechotą wróciłem do domu – 30 kilometrów szedłem. Takich przypadków było wtedy dużo. Jeździłem na niemieckim traktorze Buldog, na Formalu, w sumie mieliśmy około 10 traktorów i każdy był inny. Przysyłała je Polsce UNRRA.
Ślub braliśmy w kościele w Pozezdrzu. Urodziło się nam troje dzieci. Bardzo dbałem o to, aby moje dzieci dużo się uczyły. Bo to była zawsze nasza słaba strona – nie dawali do szkół, bo trzeba było w domu pomagać. To było bardzo głupie. Ja też z takiego powodu przerwałem nauczanie. Wnuki także się uczą, tak więc swoją robotę wykonałem.
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?:
Tak.
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
W domu.
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
-----------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?:
Tak.
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
Dziewięcioro wnuków, znają język ukraiński.
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):?
Nie sądzę.
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?:
Neutralny.
3.1 Miałem kontakt z UPA:
Tak. Przychodzili do nas jeść. Upowcy narobili wiele złego, swój swojemu. Brali do UPA młodych chłopców, a jak ktoś uciekł, to czekał taką osobę sznur, a nawet drut. Ogólnie UPA, to w porządku, walczyli o swoje, ale zło też czynili. Swoich dezerterów nie powinni byli zabijać… Miałem kolegę, nazywał się Włodek Mielnik. On był nawet z nimi w lesie, szył dla nich, pomagał, ale potem na niego donieśli, że on szyje także dla Polaków i powiesili go. Nie powinni byli tego robić. Podobnych przypadków było dużo.
3.2 Byłem członkiem UPA:
Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie):
Nie. Ale gdy przyszli, to trzeba było ich nakarmić, albo zanieść do lasu.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA:
Nie. Pewnego razu do nas przyszli upowcy, aby coś zjeść. Ojciec im wtedy powiedział: „Niemieckim karabinem Ukrainy nie zdobędziecie. Wojna się skończyła, pokój podpisany, nowej wojny nie będzie”. Ojca mogli za takie słowa powiesić, gdyż nie można było tak mówić. Wtedy upowcy mieli hasło, wywalczymy państwo ukraińskie, albo zginiemy. Ojciec te rzeczy dobrze rozumiał, był w austriackim wojsku, potem w niewoli rosyjskiej.
4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?:
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:
Lubiłem się modlić, modlitwa mi się podobała. W Morochowie był ksiądz greckokatolicki, Rybak, on uciekł na Ukrainę, do Lwowa, razem z dziećmi uciekł, bo tu zabiliby go. Оn tam po domасh odprawiał w podziemnej Cerkwi. To był starszy człowiek. Miał dwoje zdolnych dzieci, syna i córkę. Dlaczego zabiliby go tutaj? Bo tak wtedy Polacy robili: zabijali takich, zabijali uczonych, inteligentnych, Polacy uważali, że Ukraina nie potrzebuje takich ludzi i zabijali ich.
2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:
Tak, odwiedzałem, póki nie wróciłem na stałe.
3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:
W 1950-ych latach pojechałem do Lwowa do rodziny żony. Bardzo mi się spodobało: wszystko dokoła po ukraińsku! Poszedłem więc do władz, żeby zapytać, czy moglibyśmy wyjechać z Polski, a taki jeden do mnie: „A gdzie ty byłeś, gdy wszyscy jechali”. I jak zaczął mnie wypytywać, a ja pomyślałem sobie: zaraz będę miał kłopoty. I mi przeszło.
4. Co w życiu było najważniejsze?:
Spokój, zacisze. Nie szukać okazji, aby kogoś zabić, przecież człowiek krótko żyje, dlaczego go zabijać?
5. Dlaczego Was przesiedlili?:
Żeby z nas zrobić Polaków. Mam trzy siostry i wszystkie powychodziły za Polaków, tam z Suwałk, takie tam. Dużo naszych straciło korzenie, dużo, ale wszyscy ludzie, to chrześcijanie, tak trzeba na to patrzeć. Zapytałem kiedyś znajomego z Wołynia, dlaczego wy tych Polaków tak zabijaliście? A on mówi, słuchaj, to Moskale, przebierali się za upowców i mordowali, góry trupów układali, mordowali i Polaków i naszych. Tak robili Ruscy.
Мокре, ґміна Щавне, повіт Сянік, воєводство львіське.
1.2. Місце проживання до переселення:
----------
2. Вік на момент переселення:
20
3. Віросповідання:
Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:
Батько Теодор, мати Текля, брат Володимир, сестра Анна з чоловіком Казимиром, п’ятеро їхніх дітей.
5. Скільки осіб лишилося:
Залишився Казимир Барна, мій зять, його дружина Анна та п’ятеро їхніх дітей. Їм дозволили залишитися, оскільки Казимир працював в копальні.
6. Скільки осіб переселено:
4
7. Скільки осіб пропало безвісти:
0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:
Трішки поляків, 4 жидівські родини.
9. Стан відносин з ними:
Гарно було, люди жили в злагоді, один другому допомагав, не було ворожнечі. Бувало, правда, що жидові крамницю спалили, люди робили це через ревнощі, проте жид швидко відбудовувався і далі робив свою справу.
10. Опишіть залишений Вами маєток:
Гектарів 5 землі, хатинка вкрита стріхою, всі приміщення під одним дахом.
Ми не знали. Тільки в Ґіжицку вказали нам адресу нового місця, виявилося, що це Бані Мазурські. Мені довелося разом з нашою коровою пройти пішки 50 кілометрів. Це не була проблема. Я був молодий, веселий, море було тоді до колін...
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?
Так, повернувся я з дружиною та дітьки. Це було в 1957 р. Зразу після операції „Вісла” я не задумував повертатися, проте згодом я поміняв думку. Я жив з дружиною в поганющому будинку, а нового не хотів будувати на польських „відздобутих територіях”, моїм бажанням було будувати на своїх землях, в Мокрому. В нашій хатинці в Мокрому, звідки нас виселили, жила сестра з зятем та дітьми, тому я купив трохи землі і побудував новий будинок. Якоюсь мірою ми досі там живемо, хоча останнім часом частіше в США, натомість в Мокрому постійно живе мій син. У нього часто бувають люди з України, які приїжджають туди виступати. Сам не знаю, що за сила виштовхнула мене з жінкою до тої Америки? Знову в чужину? І де тепер помирати? Краще було б помирати на своїй землі, в Мокрому... Звісно, я можу повернутися, правда, будинок я записав синові, проте у мене надалі там моя кімната з кухнею, цього мені не можна відібрати, це моє.
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:
Чимало речей, в тому релігійних, батько залишив у зятя в Мокрому.
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?:
Ми мали одного коня, корову, фіру.
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?:
То, що на хребті.
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:
Не пам’ятаю.
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?:
Не пам’ятаю.
7. Які з них збереглися?
Дещо я б знайшов...
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею?
Ні.
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли?
Бані Мазурські. Мої перші думки після переселення: добре сталося, тут буде спокій, ніяких післявоєнних колізій. Ми так спокійно там спали, нікого не боялися, бо, в протилежности до Мокрого, нікого було боятися. Натомість ті місцеві поляки боялися нас. Навіть найближчі сусіди сприймали нас за великих бандерівців, які можуть їх вбити. Проте пізніше, коли ми зжилися, говорили: „Прошу пана, що вони розповідали таке, мовляв бандерівців привезуть! Адже це люди для життя.” Ми собі взаємно допомагали, жили в злагоді.
2. Які умови Вам надали?
Дали нам господарство. Ті, хто мав голову на в’язах, змогли взяти прекрасні господарства. Проте не всім щастило, ті, хто пішов до колгоспу, той не отримав нічого. Хто був мудріший, той взяв добре господарство, звісно, треба було шукати, а хто заліз в будь-яке, то в такому потім жив. Моєю найбільшою проблемою була земля – ніщо не хотіло на ній рости. Батькам дали дім по бідному німцеві, кімнатчина та кухня. Можна було взяти великий дім, був такий, стодола окремо, стайня окремо, хлів окремо, проте сусіда з Сувалк сказала мамі: „Вам додадуть іншу родину. Ви хочете жити з чужими людьми під одним дахом?” Мати сказала, та йой, не хочу, не хочу... І таким чином ми лишилися в такому злиденному домі. Сестра живе там донині.
3. Яку картину Ви побачили на новому місці?
Батьки жили в такому нужденному, маленькому домику, я, коли оженився – жив в подібних умовах. На додачу земля там була лиха. Я відчував невпевненість у завтрашньому дні, чимало людей отримало прекрасні німецькі господарства, я думав тоді, що такого добра не дають от так, що колись буде якийсь поворот в цій історії. Все це сприйяло, щоб прийняти рішення про повернення в рідну сторону, тим більше, що я не хотів будувати новий будинок на Мазурах – якщо вже, то тільки на рідній землі.
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?
Ні.
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?
Після акції „Вісла” уперше на рідній Службі Божій я був в Хшанові, це було в 1950-их роках. Я греко-католик, але зараз належу до православної парафії.
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?
Дружина була родом з Мокрого, переселили її до Жабінки. Я зблизився з нею завдяки колгоспу, орал поле поблизу її дому і так, крок за кроком... В колгоспі я працював 10 років, водив трактора, також комбайна. Деякі мої колеги загинули, коли попалися на міни. Ось як це сталося. В комуністичних часах навчання треба було відробити. Конкретно мені треба було відробити водійський курс, який я проходив в Квідзиню. Відправили нас до Ґолдапі, там ми орали луку, там була висока трава, і тоді двох трактористів попалися на міни, загинули. Один загинув поруч мене, тоді я кинув трактора і пішки повернувся додому – 30 кілометрів ішов. Таких випадків було тоді багато. Я водив німецького Бульдоґа, Формаля, загалом в колгоспі було 10 тракторів і кожен інший. Це їх Польщі УНРРА доставляла.
Ми повінчалися в костелі в Позезджу. Нам народилося троє дітей. Я чимало зусиль прикладав до того, щоб мої діти багато вчилися. Це було завжди мінусом українців – не посилали до шкіл, оскільки дітям треба було вдома допомагати. Це дурне було. Я також з такої причини мусив припинити навчання. Онуки також навчаються, таким чином своє життєве завдання я виконав.
Так. Ми їх годували, коли приходили до нас. Упівці накоїли багато лиха, свій своєму. Забирали до УПА молодих хлопців, а коли хто втікав від них, то таку людину чекала мотузка, а бувало, і дріт. Якщо загалом казати, то в порядку, боролися за своє, проте лихо також коїли. Своїх дизиртирів не повинні були вбивати... У мене був колега, його звали Влодко Мельник. Він був навіть з ними в лісі, шил для них, допомагав, проте потім на нього настукали, що він шиє також для поляків і повісили його. Вони не повинні були таке робити. Подібних випадків було багато.
3.2 Я був у складі УПА:
Ні.
3.3 Я допомагав/сприяв УПА (добровільно):
Ні. Проте, коли прийшли, то треба було їх нагодувати, або занести до лісу.
3.4 Хтось з моєї родини був у складі УПА:
Ні. Якось до нас прийшли упівці, щоб попоїсти. Батько їм тоді сказав: „Німецьким карабіном Україну не здобудеш. Війна закінчена, мир підписаний, нової війни не буде”. За такі слова батька могли навіть повісити, тому, що такого не можна було говорити. В той час упівці мали клич: здобудемо українську державу, або загинемо. Батько все це добре розумів, він був автрійським вояком, був в російському полоні.
Я любив молитися, молитва мені пасувала (подобалася). В Морохові був греко-католицький священик, Рибак звали, він утік до України, до Львова, разом з дітьми утік, тому, що тут його були б убили. Там він по хатах правив в підпільній Церкві. Це була вже літня людина. В нього було двоє обдарованих дітей, син та дочка. Чому його були б убили? Тому, що тоді так поляки чинили, таких, як цей священик убивали, вбивали освічених, інтелігентних, поляки вважали, що Україні такі люди непотрібні і вбивали їх.
2. Чи відвідували Ви свою батьківщину?
Так, провідував, поки 1957 року не повернувся на постійно.
3. Чому ви не виїхали в Україну?
В 1950-их рр. я поїхав до Львова. Мені дуже сподобалося, все довкола по-українськи! Я подався до представників влади, щоб запитати, чи ми могли б виїхати з Польщі, а тоді один з них мені каже: «А де ти був, коли всі їхали?. А тоді давай мене розпитувати про все, я подумав, ну, зараз у мене будуть проблеми! Я тоді позбувся ілюзій щодо можливости перебратися до України.
4. Що в житті було головне?
Спокій, затишшя. Не шукати причини, щоб кого-небудь убити, адже людина коротко живе, навіщо її вбивати?
5. Чому Вас переселили?
Щоб переробити нас на поляків. У мене три сестри і всі вони вийшли замуж за поляків, звітам, з Сувалк, таке воно... Чимало наших людей втратило корені, чимало, проте всі люди християни, так треба це спостерігати. Колись я запитував знайомого з Волині, чому ви там тих поляків так убивали? А він каже, слухай, це таке говорення лише, насправді це москалі переодягалися за упівців і мордували, з трупів складали бугорки, мордували поляків і наших. Отак чинили москалі.
