Zyndranowa, powiat Krosno, województwo (chyba) Lwów.

Zyndranowa, powiat Krosno, województwo (chyba) Lwów.

Mama Anna, brat Jan (Wanio), ciocia (siostra mamy) Ewa (Jewka), jej mąż Jan (Wanio) Gojdycz, ich dzieci: córka Maria, syn Michał, syn Teodor, pradziadek Kukieła Teodor (był pisarzem gromadzkim zarówno w czasach austriackich jak i w niepodległej Polsce), dziadek Michał Macek (po mamie), żona dziadka Anastazja Macek.

Został pradziadek Kukieła Teodor, dziadek Michał Macek i jego żona Anastazja. *

W 1944 r. w czasie przechodzenia frontu zginął wujek (mamy brat) Piotr, stanął na minę i zginął. Tak po prostu. On był związany ze słowackimi i sowieckimi partyzantami, którzy przygotowywali się do powstania przeciwko Niemcom. Wiedział o nim pewnie sowiecki wywiad, bo w 1939 r. on razem z dwoma kolegami wyjechał do Związku Sowieckiego, uległ agitacji sowieckiej, pojechał tam szukać nowego życia. Nie tylko zresztą sowieckiej.

Zanim to się stało przyjechał jego brat z Ameryki, on tam był działaczem w organizacjach robotniczych. Wzięli go na taką swego rodzaju wycieczkę propagandową do Związku Sowieckiego. Wrócił stamtąd i mówi, tam jest dobrze, warto tam pojechać, bo z tego, co on widział, to tam jest cudowne życie. No i potem ten Piotr pojechał. Tam trafił do kopalni i uciekł z powrotem, gdy Niemcy wyzwolili Ukrainę. Złapali go Niemcy, trzymali w więzieniu w Sanoku, on tłumaczył się, że zabrało go wojsko polskie razem z transportem i Niemcy mu uwierzyli. Piotr opowiadał potem, że w Sowietach bieda z nędzą.

Trzeba powiedzieć, że w czasie przechodzenia frontu w Zyndranowej i okolicy zginęło dużo ludzi.

W Zyndranowej przed wojną mieszkało 180 rodzin, a numerów było 175. Oprócz łemkowskich, były 4 rodziny żydowskie i 5 rodzin cygańskich. Polaków w ogóle u nas nie było.

Cyganie to tak wędrowali, zajmowali się muzyką i kowalstwem. Żyli na „watrzysku”: chatka, ziemianka, tam spali. Mieli swoje miejsce w centrum Zyndranowej. Biedni byli. Kobiety żebrały, ale tu nie kradły, tylko w innych wioskach.

Naszych Żydów Niemcy zabrali do getta w Rymanowie. Przyszła policja, powieźli ich na furmankach. Nasi ludzie za nimi płakali. Moja mama była z nimi związana, można powiedzieć, życiowo. Pamiętam, Zelman, taki wysoki, powiedział, „nami zamiesili, a wami pewnie podpalą”, czyli, że od nich zaczęli, a nami zakończą. Do dziś pamiętam jego słowa, bo on jakby przewidział nasze wygnanie, naszą tragedię. No a potem wszystkich ich wieźli do Słowacji (tak na niby) – w sumie około 500 osób i zabili u podnóża wzgórza Błudna. To byli biedni Żydzi. Dół kopali młodzi Ukraińcy z Galicji. To byli chłopcy z grup robotniczych, które Niemcy wykorzystywali przy różnych pracach. Żydowskie dzieci Niemcy wrzucali do tego dołu żywcem, gdy kazali to zrobić Ukraińcowi, ten odmówił, wtedy go zastrzelili.

No, a naszych Cyganów Niemcy nie zabrali, gdyż oni uczciwie zachowywali się wobec Niemców, a kowal zajmował się końmi w niemieckich oddziałach przygranicznych.

Stosunki z Cyganami i Żydami były bardzo dobre. Jedna rodzina żydowska zajmowała się handlem końmi, inni pracowali w rolnictwie, jak i nasi Łemkowie.

Mój ojciec był biedny, dlatego w 1930 r. wyjechał do Ameryki, miałem wówczas zaledwie 9 miesięcy. Mieliśmy do niego dołączyć, ale papiery przygotowaliśmy dopiero w 1939 r. i akurat wybuchła wojna. W Zyndranowej mieszkaliśmy w domu pradziadka, tam, gdzie teraz jest Muzeum Kultury Łemkowskiej. W tym czasie był to jeden z ładniejszych budynków we wsi.

Moją rodzinę wywieziono w czerwcu 1947 r., chyba 3 czerwca. Akurat były nasze Zielone Świątki.

Moją rodzinę wieźli ponad tydzień.

W Oświęcimiu zabierali na przesłuchania, brali do obozu w Jaworznie. W Jaworznie było 800 kobiet! Nie mogę do dziś zrozumieć, co za banderowcy siedzieli w obozie. Bo banderowców, tych, którzy zostali złapani z bronią, to ich albo od razu zabijali, albo potem wieszali. A kogo brali do Jaworzna? Tam brali ludzi o których gdzieś ktoś coś powiedział. Strasznie się nad nimi tam znęcali.

Nie, rodzina nie wiedziała.

Tak, ja wróciłem, do Zyndranowej, do pradziadka. To było w roku 1951, gdy wyszedłem z więzienia. W tym czasie moja mama już od lat mieszkała w Kanadzie, także mój brat Wanio. Tam połączyli się z ojcem.

Po 6 miesiącach od powrotu na 2 lata zabrali mnie do batalionów górniczych. Taki los. Pracowałem w kopalni „Wiktoria” w Wałbrzychu. 2 lata później przyjechałem do Zyndranowej, ale tu nie było co robić, ciężko było. Trochę pracowałem w spółdzielni produkcyjnej „Solidarność”, trochę sprzedawałem w sklepie, w końcu pojechałem do Lubina Legnickiego, tam przez 2 lata pracowałem dla wojsk sowieckich, jako krawiec. Potem z ramienia Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego (UTSK ) w Jadwisinie k. Warszawy przeszedłem kurs dla działaczy kulturalno-oświatowych i wróciłem do Zyndranowej. Nie było łatwo.

Wróciła także ciocia (siostra mamy) Ewa (Jewka), jej mąż Jan (Wanio) Gojdycz.

Niczego nie wzięli. Obrazy zostały na ścianie w domu, tam, gdzie dziś jest muzeum, można je obejrzeć.

Pamiętam, że w 1944 r. w naszym domu przez 7-8 dni mieszkał sowiecki generał, prawdopodobnie był to Iwan Afonin. Zanim się wprowadził, „krasnoarmiejcy” przetrząsnęli cały dom, dosłownie każdy zakątek. Generała wprowadzał do naszego domu kapitan. Pamiętam, że w tym momencie siedziałem z bratem na piecu (potem nas wszystkich usunęli do stajni). Ten generał zwrócił uwagę na obrazy, które wisiały w pomieszczeniu, gdzie była dziadka kancelaria. Kapitan pyta: „Towarzyszu generale, zdjąć to?”. Do dziś stoi mi w oczach ta scena. Generał podszedł, mówi, „To przecież Mikołaj, a to Jezus, to święci, puskaj astawliaj, to kultura narodu, my tu długo nie będziemy”. Te obrazy wiszą tam do dziś.

Także w cerkwi prawie wszystko zostało, a samą świątynię zniszczyli w latach 1960-ych. Ona była poważnie uszkodzona w wyniku działań wojennych, miejscami zaciekało, ludzie zbierali już pieniądze na remont, ale w 1947 r. ich wypędzili. I tak stała, póki się nie zawaliła. Władze nie zezwalały na remont, a tych, którzy mimo to próbowali ją ratować, karano administracyjnie. Potem nakazali rozebrać ją i zniszczyć.

Niektóre rzeczy cerkiewne przechowała rodzina, która zdobyła metrykę, że oni są rzymokatolikami. Oni potem przekazali jedną ewangelię. A inną wziął nasz sąsiad, kościelny, taka nieświadoma rodzina, mieszkali po akcji „Wisła” w Kijach Sulechowskich koło Świebodzina, i oni dali tę ewangelię dziadkowi do trumny. Jak się dowiedziałem o tym, to po prostu nie mogłem tego przeżyć.

Odzież, coś do jedzenia, wszystko inne zostało.

Mnie zabrali do więzienia.

Wyciąg z wyroku sądowego.

Obrazy, trochę książek. Książki pradziadek palił, gdy przyszło wojsko, ja z płomieni wyciągałem. Pradziadek bał się po prostu i miał podstawy, bo jeśli Polacy znaleźli jakąkolwiek książkę pisaną cyrylicą (nieważne, cerkiewna czy nie), to wtedy znęcali się nad ludźmi. Ludzie byli świadomi tego. Coś niecoś zostało z odzieży. Jest trochę pasterskich rzeczy, gospodarczych, kuchennych.

Mam własne muzeum.

Lubrza w województwie zielonogórskim.

W Lubrzy pod lasem mojej rodzinie dali mieszkanie w wielorodzinnym budynku, ale takie do remontu, także pracę w lesie. Tam było dużo naszych ludzi, m.in. z Hańczowej. Mama wznowiła starania o wyjazd do Kanady, żeby połączyć się z mężem (mój tato pojechał do Ameryki, gdy miałem 9 miesięcy). Spotkaliśmy się po 30 latach, gdy w 1963 r. przypłynął „Batorym” do Gdyni. Poznawaliśmy się ze zdjęcia. On mnie zapytał: „Czy ty jesteś moim synem?”, a ja: „Czy wy jesteście moim ojcem?” Obaj płakaliśmy, jak dzieci.

W 1948 r. mama z bratem Iwanem przyjechała do więzienia do Wiśnicza, żeby się ze mną pożegnać. Pytali mnie, czy mają jechać, czy nie. Powiedziałem, lepiej jedźcie, nie wiem, czy ja przeżyję, ale wy musicie ratować siebie. I pojechali. W 1948 r.

Tato i mama są pochowani w Toronto. Brat jeszcze żyje, ma ponad 80 lat. Tam w Kanadzie urodziła się moja siostra Luba. Jeździłem do nich 4 razy, raz także jeździłem na występy z „Łemkowyną”. Dla mnie było już za późno na emigrację. Powiedziałem sobie: dla mnie lepiej jeść pod gruszą pieczone ziemniaki, niż szukać szczęścia za granicą.

Mama opowiadała, że cały czas ich śledzili. To tak, jak z tą dziewczyną, Pelagią Gojdycz, która wróciła w swoje strony, aby szukać (chyba) żołnierza z którym miała dziecko - zatrzymali i wysłali do Jaworzna. Ci ludzie cały czas byli pod obserwacją. Moją mamę ratowało tylko to, że starała się o wyjazd do Kanady.

Tam, dokąd przesiedlili mamę i brata żadnej naszej cerkwi nie było. Z czasem zaczęły powstawać prawosławne parafie, o grekokatolikach nie mogło być wówczas mowy. Wielu naszych ludzi chodziło do kościoła rzymskokatolickiego. Ochrzczony byłem jako grekokatolik, jestem prawosławny z przekonania.

Z Marią Buriak poznał mnie Fedak Teodor, działacz UTSK, poznałem go w Warszawie na jednym z posiedzeń. Pochodził z miejscowości Polany Dukielskie, a przyszła małżonka ze Smerecznego na Łemkowszczyźnie, które zostało unicestwione w czasie przechodzenia frontu. Maria Burak akurat zakończyła liceum pedagogiczne w Stargardzie Szczecińskim. Ślub w 1962 r. w cerkwi prawosławnej w Szczecinie, tak, że wkrótce będziemy obchodzić 50-lecie pożycia, niełatwego pożycia... W Zyndranowej zamieszkaliśmy w 1963 r. w domu pradziadka. Urodziło się nam dwóch synów: Bogdan i Roman.

Jak mogliby nie znać! W domu. A także (Roman) jeździł na praktykę do Kijowa.

Dwoje wnuków (na razie), znają język.

Ja, rzecz jasna, wiedziałem, co to jest UPA i o co walczy, ale nigdy nie miałem z nimi kontaktu, nie znałem ich ideologii. W Zyndranowej ludzie nie specjalnie mieli świadomość, że istnieje UPA.

Pamiętam raz do nas przyszło czterech upowców. To było zimą. Szukali butów, odzieży. Mnie i brata mama schowała pod łóżkami, bała się, że nas zabiorą. Chcieli wziąć cielaczka, ale ciotka Ewa była w ciąży z dzieckiem, dużo ludzi w domu, prosiła, „dajcie spokój, bądźcie miłosierni”, i zostawili. Ale najwięcej kontaktów z upowcami miałem w więzieniu, bo tam ich dużo było.

Nie, ale podziwiam tych ludzi, którzy za długo w lesie siedzieli, podziwiam, za ich ogromne cierpienia. Walczyli o swoje państwo, jak Armia Krajowa.

Nie, ale wiele lat odsiedziałem w więzieniu, gdyż uznano, że jednak miałem.

Tak.

Członkiem UPA nie byłem, ale wypędzili mnie stąd, jak banderowca. Złapali mnie, bili i pytali: gdzie banderowcy, gdzie masz broń? Do zatrzymania doszło przypadkowo. Sąsiadka, dziewczyna, powiadomiła żołnierzy, że we wsi był banderowiec (Teodor Jawylak). Nie wiem, co to za banderowiec bez oka, chłopak akurat z Niemiec wrócił. Podobno chciał iść dalej na Ukrainę, do rodziców, a u nas miał brata i do niego zaszedł, pewnie aby się najeść. No być może, że go wciągnęli do UPA, choć wątpię. A ta durna, do której, można powiedzieć, polscy żołnierze chodzili, powiadomiła ich o tym. Wtedy wzięli jej brata, Turkowskiego Teodora (starszy był ode mnie o rok), strasznie go bili. Pytają go, jakich masz sąsiadów, kolegów. Wskazał na Wojcia Jana (wrócił z Niemiec) i na mnie. Wzięli nas trzech na UB i mordowali w straszliwy sposób. Byłem w rękach różnych oprawców, pisali o mnie, co chcieli. Przebywaliśmy w celach wśród prawdziwych ludzi z UPA. Jeden z nich podszedł do mnie i powiedział, żebym nie zaprzeczał temu, co jest napisane, co już zeznałem, gdyż znowu będą bić i mogę umrzeć. A ja cyganiłem, powiedziałem, że znalazłem karabin, gdzieś tam schowałem, ale nigdy z niego nie strzelałem. Że miałem 200 ruskich naboi, mimo, że ich nie miałem, choć w lesie u nas pełno tego było. Tymi kłamstwami próbowałem ratować siebie. Potem był sąd, dali mi 8 lat!

A jak doszło do zatrzymania. W Cergowej koło Dukli uczyłem się wtedy na krawca. Akurat szedłem przez górę, patrzę, wojsko leży. Myślałem, może trenują, czy co. Przyszedłem na przystanek autobusowy w Tylawie, podchodzi do mnie major, wysoki, dosyć ludzki człowiek, wyglądało tak, jakby robił to z bólem. Zapytał, jak się nazywam, a potem zaprowadził mnie na milicję (w szkole). Tam od razu zaczęli bić. Bili, wodą polewali – trwało to kilka godzin. Pytali, gdzie mam broń, gdzie są banderowcy. A ja broni nie miałem i banderowców nie widziałem. Wiele lat później tego milicjanta spotkałem, gdy byłem w batalionie robotniczym. Nazywał się Paszek Józef. Cóż, on miał pistolet, a ja tylko bagnet, ale miałem ochotę odpłacić mu. On pochodził z okolic Dukli, straszny bandyta. Jak on mnie w Tylawie bił, to inny milicjant, taki Piróg Józef, mówił, no przestań bić, bo zabijesz tego chłopaka.

Z Tylawy zawieźli mnie na KBW do Cergowej. Tam nas trzymali w piwnicy u sołtysa. Byliśmy tam we trzech. Przywieźli dwóch innych z Zyndranowej, potem oni trafili do Jaworzna. Tam tak samo bili, kopali, tyle, że wojskowi i ubowcy.

Z Cergowej zawieźli nas na UB do Jasła. W drodze nas bili, rózgami. Z nami był taki starszy pan, który wrócił z Niemiec, Filip Pyłyp. Kazali mu bić nas. Ale on słabo bił, więc dali mu lepiej, niż nam. Za Żmigrodem zatrzymali się w lesie, przygotowali sobie partię nowych rózg i dalej bili. Bili ot tak, nawet nie pytając o nic, taka zabawa sadystów.

Przywieźli nas do Jasła, nawieszali na nas amunicji, broni, i prowadzą na UB. Na ulicy było tam dużo ludzi, nie wiem, ale pewnie specjalnie ich tam zebrali. Wtedy mówią, że złapali banderowców, a ludzie plują na nas, kamieniami rzucają, a my, niewinni ludzie… To są fakty. Aż trudno uwierzyć, że tak było i nikt nigdy za to nie odpowiedział. Do dziś tych przestępców nie odnaleziono i nie sądzono. Domagamy się kary dla niemieckich zbrodniarzy, i sowieckich, a tymczasem w Polsce akcja „Wisła” wciąż trwa. Pradziadek zostawił mi las, ziemię, ja do dziś nie mogę tego odzyskać.

W Jaśle straszliwie bili. Pisali, co chcieli. Po 2-3 dniach przewieźli nas do Rzeszowa, do więzienia. A tam, Boże mój, bez przerwy w nocy brali tych z UPA i wieszali. Moja rozprawa sądowa trwała 10 minut. Adwokat prosił dla mnie o niski wyrok, gdyż broni nie używałem, młody wiek. Dali 8 lat. Nam dwóm młodszym (mnie i Turkowskiemu) dali po 8 lat, a Wojciowi dali 10 lat. Wojcio znalazł w krzakach automat… Wie pan, w 1944 tu starło się 100 tys. wojsk, pan rozumie, ilu tu broni i amunicji zostało. Pamiętam, przed bitwą, jak szkolili sowieckich żołnierzy. To byli chłopcy przeważnie z Galicji. Chodzili, maszerowali, śpiewali po ukraińsku („Rozpriahajte chłopci koni…”). Pięć dni szkolenia, a potem na górę, ura i do ataku. Niektórzy nie mieli nawet broni, tylko mundur.

Z Rzeszowa nas przewieźli do Wiśnicza Nowego w powiecie bochnieńskim. Tam było więzienie. Przesiedziałem tam 4.5 roku. Stale prosiłem Boga, żeby pomógł przeżyć to. Okropne to było. Niektórych i tu brali, bili, ale to nie było zasadą. Pracowałem tam jako krawiec. Tam było dużo Polaków, głównie takich, co poszli na współpracę z Niemcami. Był też żołnierz polski, który znęcał się nad Ukraińcami. Straszny bandyta. Ale w zakładzie krawieckim, gdzie pracowałem, to byli sami Ukraińcy, głównie z UPA, w tym świetny, bardzo zdolny majster krawiectwa z Przemyśla Mikołaj Markowicz, który szył dla UPA. Dziwię, się, naprawdę, że po takich przeżyciach dożyłem do 82 lat.

W 1951 r. na dzień Wojska Polskiego zwolnili mnie i Turkowskiego. Kilka miesięcy byłem w domu, a wiosną skierowali mnie do batalionów robotniczych. I znowu 2 lata więzienia.

Najbardziej pamiętam święta cerkiewne. Pamiętam mamę mego ojca, która na Wielkanoc zawsze dawała nam pod cerkwią jakąś bułeczkę, cukierka, jajeczko. Czas okupacji był trudny. Ale żyliśmy nadzieją, że z czasem wszystko wróci do normy. Gdy przyszli Sowieci wydawało się, że będziemy żyć według nowych zasad, ale zamiast tego spotkała nas tragedia, wygnanie, kto się mógł tego spodziewać?

Dopiero w 1951 r. po odbyciu kary więzienia.

Mama pokazała dokumenty, że staramy się o wyjazd do ojca do Kanady, i to nas ratowało, ale jak się zaczęła akcja „Wisła”, to już ratunku nie było. Z Zyndranowej dobrowolnie do Sowietów wyjechało 10 rodzin. Jechali ci, którzy mieli spalone domy lub ulegli agitacji sowieckiej. Przesiedlali ich na wschodnią Ukrainę do obwodu dniepropietrowskiego i donieckiego. Potem ci ludzie uciekali na zachodnią Ukrainę. Ale wysiedlali też przymusowo do Sowietów, scenariusz był podobny, jak podczas akcji „Wisła” – dwie godziny na spakowanie rzeczy i do widzenia.

Grasowały wówczas polskie bandy, które rabowały naszych ludzi w trakcie wysiedlania, a gdy ktoś stawiał opór – zabijali. Z Zyndranowej do Sowietów przesiedlili większość ludzi, zostało 35 rodzin (ze 180), dla nich przygotowano akcję „Wisła”.

W życiu trzeba trzymać się ojczystych tradycji. Marzę o tym, aby nastało takie prawo, które pozwoliłoby wrócić z wygnania tym, którzy chcą wrócić, to prawo powinno dotyczyć także deportowanych do Ukrainy. Może to nie będzie za mego życia, ale bardzo bym tego pragnął, bo ci ludzie ożywiliby nasz region, region, gdzie skrzywdzono, zniszczono mój naród i kulturę.

Akcja „Wisła” to była zbrodnia zaplanowana wspólnie przez polskich komunistów i moskiewską klikę, ale poparła ten pomysł także (polska) emigracja w Londynie (rząd londyński). Trzeba powiedzieć otwarcie, to była czystka etniczna. To była zbrodnia czasów stalinowskich podyktowana ogólną wrogością do wszystkiego, co ukraińskie. Nikt nie stanął w naszej obronie. Społeczeństwo polskie do dziś nie zna prawdy o akcji „Wisła” – to wielka bieda. 22 lata już nie ma komuny i ani „prawica”, ani „lewica” nie odkryła prawdy o nas. To mnie bardzo boli. Często mnie pytają o papieża Jana Pawła II. Odpowiadam, że to wielki polski patriota i wielki polski przywódca, ale dla nas on nie zrobił niczego dobrego. To wynikało z jego braku rozeznania i zbałamucenia.

Akcja „Wisła” nie opuściła nas, procesy asymilacyjne nabrały strasznych obrotów (myślę, że połowa naszych ludzi już uległa asymilacji). Tym „profesjonalnie” zajmowała się kiedyś partia komunistyczna, ale trzeba powiedzieć prawdę, tak samo kler rzymokatolicki tym się zajmował, aby tylko nas wynarodowić. W Czechosłowacji komuna była silniejsza i groźniejsza, ale tam nie zniszczono ani jednej naszej cerkwi, ani jednego cmentarza, ani jednej kapliczki. Dlaczego w Polsce zniszczono około 600 cerkwi? Do tego 300 przejął Kościół rzymskokatolicki, 24 Kościół prawosławny (i chwała mu za uratowanie tych świątyń, bo Kościół katolicki przeważnie przebudowywał przejęte po grekokatolikach świątynie, a prawosławni nie). Grekokatolicy uznają zwierzchnictwo Watykanu, tak samo jak rzymokatolicy, ale wtedy w Polsce nikt ich nie bronił. Trudno nawet sobie uzmysłowić, dlaczego wówczas Polsce tak było? Może jakiś polski historyk to wyjaśni…

Zastosowano zasadę odpowiedzialności zbiorowej. Rzekomo za UPA, za Świerczewskiego. Ale to wszystko kłamstwo. Z tego, co ja wiem, co mi mówili oficerowie z tamtych czasów, to Świerczewskiego oni sami zabili. Nie jest też tajemnicą, że akcja „Wisła” została przygotowana w 1946 r. A jeśli chodzi o UPA… UPA tu nie było.

*Gdy do naszego domu przyszło wojsko, pradziadek powiedział żołnierzom: nie wyjadę, bo Polsce, ani Polakom żadnej krzywdy nie uczyniłem, zastrzelcie mnie więc lub zostawcie, bo ja stąd nie wyjadę. Żołnierze, jak to żołnierze, „k… twoja mać ukraińska” itd., jeden z nich uderzył pradziadka kolbą, pociekła krew. Nadjechał oficer na koniu. „Pane oficere, proszu, bo bjut”. Oficer podszedł. Pradziadek znów to samo: chcą mnie wysiedlić, a ja nigdzie nie pojadę, chcę umrzeć tu, gdzie się urodziłem, ty, jako oficer, możesz zezwolić mi zostać”. I zezwolił, a tego żołnierza, co starca uderzył, kazał oddać pod sąd polowy, choć nie jestem pewien, czym się dla niego skończyła ta historia. W ten sposób pradziadek, dziadek i jego żona uniknęli akcji „Wisła”. To był cud! Dom, w którym mieszkał, został zbudowany w 1860 r. Obecnie jest tam muzeum kultury łemkowskiej.

Мати Анна; брат Іван (Ваньо); тітка (сестра мами) Євка; її чоловік Іван (Ваньо) Ґойдич; їхні діти: дочка Марія; син Михайло; син Федір; прадідо Кукєла Федір (був громадським писарем як в період Австро-Угорщини так і незалежної Польщі); дідо Михайло Мацек (по мамі); дідова дружина Анастазія Мацек.

Лишився прадідо Кукєла Федір, дідо Михайло Мацек та його дружина Анастазія.*

В 1944 році, коли прокочувався фронт, загинув вуйко (мамин брат) Петро, наступив на міну та й загинув. Так просто. Він був зв’язаний зі словацькими та совітськими партизанами, які готували повстання проти німців. Про нього очевидно знала совітська розвідка, оскільки в 1939 р. він разом з двійкою колег виїхав до СССР, піддався тодішній совітській аґітації, поїхав шукати там нового життя. А втім, не лише совітській.

Поки це сталося, з Америки прибув його брат, він там був активістом в робітничих організаціях. Забрали його на таку собі пропаґандистську екскурсію до СССР. Повернувся звітам і каже: там є добре, варто туди їхати, бо на основі того, що йому показали, то там було чудове життя.

І ось згодом цей Петро поїхав. Там попав до шахти, і коли німці визволили Україну, утік назад. Його зловили німці, утримували в тюрмі в Сяніку, він пояснював, що його забрали до транспорту польські вояки і німці йому повірили. Петро розповідав потім, що в Совітах нужда та злидні.

Варто зазначити, що під час проходження фронту в Зиндрановій та околиці загинуло чимало людей.

Перед війною в Зиндрановій жило 180 родин, а дворів було 175. Окрім лемківських були 4 родини жидівські та 5 циганських родин. Поляків у нас взагалі не було. Цигани мандрували, займалися музикою та ковальством. Мешкали на „ватриську”: хатинка, землянка, там спали, жили. Мали своє місце в центрі Зиндранової. Бідно жили. Жінки жебрували, проте в нас не крали, крали в інших селах.

Наших жидів німці забрали до ґетто в Римановій. Прийшла поліція, повезли їх фірами. Наші люди по них плакали. Моя мати були з ними зв’язана, можна сказати, життєво. Пам’ятаю, Зельман, такий високий, сказав: «Нами замісили, а вами певно підпалять», тобто, з них почали, а нами закінчать. Досі пам’ятаю його слова, бо він неначе передбачив наше вигнання, нашу трагедію.

Через певний час їх всіх везли неначебто до Словаччини – загалом чоловік 500 і убили їх під пагорбом Блудна. Це були бідні жиди. Яму копали молоді українці з Галичини. Це були юнаки з робітничих загонів, які німці використовували для різних робіт. Жидівських дітей німці кидали в яму живими, коли сказали, щоб зробив це українець, цей відмовився, тоді його застрелили.

Ну, а наших циганів німці не забрали, тому, що вони поводилися чесно відносно німців, а їхній коваль доглядав коней з німецьких прикордонних застав.

Відносини з циганами та жидами були дуже добрі. Одна жидівська родина займалася торгівлею коней, інші були хліборобами, як і наші лемки.

Мій батько був бідний, тому поїхав до Америки в 1930 році, коли мені було 9 місяців. Ми мали до нього приєднатися, але документи були готові тільки в 1939 році, саме коли спалахнула війна. Ми жили в хаті прадіда, де зараз Музей Лемківської Культури. На той час це був один з красивіших будинків в селі.

Мою родину вивезли в червні 1947 р., мабуть 03 червня, на Зелені Свята.

Мою родину везли більше тижня.

В Осьвєнцімю був „перегляд”: забирали до табору в Явожні. В таборі було 800 жінок! Дотепер не можу зрозуміти, що це були за бандерівці, яких вони там утримували? Адже справжніх бандерівців, тих, яких зловили зі зброєю, поляки або відразу убивали, або пізніше вішали. Кого ж тоді забирали до Явожна? Там брали людей на яких хтось десь щось наговорив. Жахливо знущалися там над людьми...

Ні, родина не знала.

Так, я повернувся, до Зиндранової, до прадіда. Це було 1951 року, коли мене відпустили з тюрми. В той час моя мати та брат Ваньо вже давно жили в Канаді, де вони з’єдналися з батьком.

6 місяців після мого повернення мене забрали до гірничого батальйону [військова служба поєднана з роботою в шахті]. Така доля... Я працював у шахті «Вікторія» у Валбжиху.

2 роки пізніше я повернувся до Зиндранової, проте тут не було роботи, важко давалося життя. Певний час я працював у виробничому підприємстві «Солідарність», трохи я продавав в крамниці, нарешті я подався до Любіна Лігницького на заході Польщі. Там два роки я працював для совітської частини як кравець.

Далі, з ініціативи Українського Суспільно-Культурного Товариства (УСКТ), в Ядвісіні біля Варшави я пройшов курс для культурно-освітніх організаторів і повернувся до Зиндранової. Легко не було...

Повернулася також тітка (мамина сестра) Євка, її чоловік Ваньо Ґойдич.

Нічого не взяли. Образи залишилися в хаті на стіні, там, де нині музей, можна їх оглядати.

Пам’ятаю, 1944 року в нашій хаті 7-8 днів жив совітський генерал, мабуть це був Іван Афонін. До того, як поселитися, червоноармійці обшукали увесь дім, кожну шпарину. Генерала поселяв в нашій хаті капітан. Пам’ятаю, що саме в цю хвилину я з братом сидів на печі (пізніше всім нам казали забиратися до стайні). Увагу генерала привернули саме образи, які висіли в приміщенні, де була дідова канцелярія. Капітан запитує: «Товаришу генерале, забрати це?» Я навіть сьогодні немов бачу цю ситуацію. Генерал підійшов, каже, «це ж Миколай, а це Ісус, це святі, пускай аставляй, це культура народу, ми тут довго не затримаємося». Ці образи висять там дотепер.

Також в нашій церкві все залишилося, а остаточно знищили її в 1960-их роках. Храм був серйозно пошкоджений унаслідок воєнних дій, місцями просочувалася вода, люди вже збирали гроші на ремонт, проте 1947 р. їх вигнали. Церква стояла [без догляду], поки не завалилася. Влада не дозволяла ремонтувати церкву, а тих, які попри те намагалися щось робити, штрафували. Врешті-решт наказали її розібрати та знищити.

Деякі церковні речі зберегла родина, яка отримала метрику про те, що вони римо-католики. Згодом ці люди передали одне євангеліє. Інше забрав наш сусід, паламар. Це була несвідома родина, після операції «Вісла» вони жили в Кіях Сулєховскіх біля Сьвєбодзіна, і вони це євангелія дали своєму дідові в домовину. Коли я довідався про це – простити не міг...

Образи, трохи книжок. Книжки прадідусь спалював, коли приходило військо, я їх з полум’я діставав. Він просто боявся і знав чому: коли поляки знаходили будь-яку книжку написану кирилицею (байдуже, чи це була церковна книга чи ні), тоді вони знущалися над людьми. Люди про це знали.

Дещо залишилося з тодішнього одягу, є пастирські речі, господарські, кухонні.

Любжа в зеленогірському воєводстві.

В Любжи попід лісом моїй родині дали помешкання в багатородинному будинку, його треба було ремонтувати, помешкання було знищене, також роботу в лісі дали. Там було чимало наших людей, зокрема з Ганьчової.

Мати відновили клопотання про виїзд до Канади, щоб злучитися з чоловіком.

Мій батько поїхав до Америки, коли мені було 9 місяців. Ми зустрілися 30 років пізніше, коли в 1963 р. він приплив на кораблі «Батори» до Ґдині. Ми впізнавали себе зі світлини. Він мене запитав: «Ти мій син?», а я: «Ви мої тато?» Обидва ми плакали як діти.

В 1948 р. мама та брат приїхали до мене до тюрми в Вісьнічу, щоб попрощатися зі мною. Запитували: мають їхати чи ні? Я сказав, краще їдьте, мені не відомо, чи я виживу, проте вам треба себе рятувати. І поїхали. В 1948 р. поїхали...

Батько та мати похоронені в Торонто. Брат ще живе, йому більше 80-ти років. Там, в Канаді, народилася моя сестра Люба. Я їздив до них 4 рази, один раз також з виступами з хором «Лемковина». Я не хотів еміґрувати – пізно. Я сказав собі: мені краще їсти під грушею печену картоплю, ніж шукати щастя за кордоном.

Мати розповідали, що постійно слідкували за ними. Це так, як з тією дівчиною, Пелагією Ґойдич, яка повернулася в свої сторони, щоб шукати (мабуть) вояка, з яким мала дитину, а її затримали та відправили до табору в Явожні. За тими людьми постійно спостерігали. Для моєї матері рятівним було лише те, що вона клопоталася про виїзд до Канади.

Там, куди переселили маму та брата, ніякої церкви не було. Згодом почали засновувати православні парафії, про греко-католицькі в той час не могло бути й мови. Чимало наших людей відвідували римо-католицькі костели.

Я охрещений в греко-католицькій церкві, але я обрав православ’я.

З Марією Буряк мене познайомив Федак Федір, активість УСКТ, я познайомився з ним у Варшаві на зборах. Він був родом з села Поляни Дукельські, а майбутня дружина була родом зі Смеречного на Лемківщині, яке було стерте з лиця землі під час проходження фронту (дивись анкету Марії Ґоч). Марія Буряк саме закінчила педагогічний ліцей в Старґарді Щецінському.

Ми вінчалися 1962 року в православній церкві в Щеціні, так, що незабаром будемо відзначати 50-річчя спільного життя, нелегкого життя... В Зиндрановій ми поселилися 1963 р. в хаті прадіда. Нам народилося двох синів: Роман та Богдан.

Ясна річ, я знав, що таке УПА і за що бореться, проте я ніколи не контактував з упівцями, я не знав їхньої ідеології. В Зиндрановій люди також не особливо були свідомі того, що існує УПА.

Пам’ятаю, одного разу прийшло до нас чотирьох упівців. Це було взимку. Шукали взуття, одягу. Мене та брата мати заховали під ліжко, побоювалися, що нас можуть забрати. Хотіли взяти телятко, проте тітка Євка була вагітна з дитиною, багато людей в хаті, просила «дайте спокій, будьте милосердні», і лишили.

Проте найбільше контактів з упівцями у мене було в тюрмі, оскільки там їх було багато.

Ні, проте я захоплювався і захоплююся тими людьми, які надто довго в лісах сиділи, з подивом ставлюся до їхніх великих страждань. Вони боролися за свою країну, так само як поляки з Армії Крайової [за свою].

Ні, не мав, проте я просидів багато років в тюрмі, оскільки влада вирішила, що зброя у мене все-таки була.

Так.

Я в УПА не був, проте мене вигнали звідси, як бандерівця. Зловили мене, били і запитували: де бандерівці, де твоя зброя?

Затримали мене через випадковість. Сусідка, дівчина, повідомила польських вояків, що в селі був бандерівець (Федір Явиляк). Я не розумію що це за бандерівець без ока, хлопець саме з Німеччини повернувся. Неначе він хотів іти далі, до батьків на Україну, а в Зидрановій мав брата і зайшов до нього, мабуть, щоб попоїсти. Можливо, його втягнули до УПА, хоча я сумніваюся. Ну, а ця дура до якої, можна сказати, польські вояки ходили, повідомила їм про це. Тоді поляки взяли її брата, Турковського Федора (був старший на рік), в жахливий спосіб його били. Запитують: які в тебе сусіди, колеги? Цей назвав Войця Ваня (повернувся з Німеччини) та мене. Всіх трьох забрали на УБ [служба безпеки] і катували невиносним чином. Я пройшов крізь руки різних катів, писали про мене – що хотіли.

В камерах ми перебували зі справжніми упівцями. Один з них якось підійшов і каже, щоб я не міняв нічого у своїх свідченнях, щоб я не заперечував тому, що вже про мене написали, тому, що знову стануть бити і я можу померти. А я циганив, сказав, що знайшов карабін [гвинтівку], десь заховав, проте я ніколи з нього не стріляв. Що знайшов 200 совітських патронів, хоча насправді я їх не мав, правда, в лісі було того не міряно. Такими вигадками я намагався рятувати себе. Потім відбувся суд, дали мені 8 років!

В яких обставинах мене затримали? В Церґовій біля Дуклі я тоді навчався кравецтва. Саме йшов вершиною гори, дивлюсь, військо залягло. Думав, вправи у них чи як? Зайшов на автобусну зупинку в Тильовій, тоді підходить до мене майор, високий, досить людяний, виглядало це так, неначе йому болісно це робити. Запитав, як мене звати, а потім завів на міліцію (до школи).

Там відразу стали бити. Били, поливали водою – це продовжувалося декілька годин. Хотіли знати, де моя зброя, де є бандерівці. А я зброї не мав, і бандерівців не бачив. Багато років пізніше я зустрів цього міліціонера (коли я служив в гірничому батальйоні). Його звали Пашек Юзеф. Що ж, у нього був пістолет, а у мене лише багнет, проте було в мене бажання відплатити йому за скоєне. Він походив з околиць Дуклі, бандит повномордий. Коли в Тильовій він мене лупцював, то інший міліціонер, такий собі Піруґ Юзеф, казав, ну, зупини це побоїще, інакше уб’єш цього хлопця.

З Тильової мене завезли на КБВ-у [спецчастини, призначені до боротьби зокрема з УПА] в Церґовій. Там нас тримали в підвалі у солтиса. Всіх трьох. Привезли ще двох з Зиндранової, потім вони опинилися в Явожні. В Церґовій так само били, копали, тільки вже не міліціонери, а військові та убовці [представники УБ].

З Церґової завезли нас на УБ до Ясла. Поки везли – били, різками. З нами був такий старший пан, який повернувся з Німеччини, Филип Пилип. Сказали, щоб він бив. Проте йому це не вдавалося як слід, тому дали йому більше, ніж нам. За Жмигородом зупинилися в лісі, підготували новий набір різок і далі били. Били от так, просто, про ніщо не запитували, такі розваги садистів.

Привезли нас до Ясла, а тоді навішали на нас патронних стрічок, зброї, ведуть до УБ. А на вулиці там було багато людей, не упевнений, проте мабуть спеціально їх там зібрали. Тоді вони оповіщують, що ось зловили бандерівців, люди плюють на нас, каміння жбурляють, а ми невинні люди... Це факти.

Важко просто повірити, що саме так було і досі нікого за це не покарали. До нині тих злочинців не знайшли та не судили. Ми домагаємося покарання для німецьких злочинців, для совітських злочинців, а тимчасом в Польщі акція «Вісла» досі продовжується. Прадід залишив мені ліс, землю, проте мені досі цього не віддали.

В Яслі жахливо били. Писали, що хотіли. Після 2-3 днів перевезли нас до Ряшева, до тюрми. А там, мій ти Боже, по ночам безнастанно брали тих з УПА і вішали.

Суд в моїй справі засідав хвилин 10. Адвокат просив пом’якшити мені покарання, тому, що зі зброї не стріляв, молодий... Дали 8 років. Нам двом молодшим (мені та Турковському) дали по 8 років, а Войцьові дали 10 років. Войцьо знайшов в кущах автомат... Знаєте, в 1944 р. тут зійшлося на прю 100 тисяч війська, ви розумієте скільки тут лишилося зброї та боєприпасів?

Пам’ятаю як перед боєм вишколювали совітських вояків. Це були хлопці головно з Галичини. Марширували, ходили, співали по-українськи («Розпрягайте хлопці коні...»). П’ять днів вишколу, на вершину, ура і в атаку. Деякі не мали навіть зброї, лише однострій.

З Ряшева нас перевезли до Вісьніча Нового в повіті бохненському. Там була тюрма. Я там відсидів 4.5 роки. Постійно молив Бога, щоб допоміг вижити. Жахливий був період! Декого й тут брали та й били, проте це не було нормою.

Я працював там як кравець. Там було чимало поляків, головно таких, які співпрацювали з німцями. Був також польський вояк, який знущався над українцями. Бандит хоч куди. Проте в кравецькій конторі, де я працював, були лише українці, головно з УПА, в тому чудовий, дуже обдарований майстер кравецтва з Перемишля, Микола Маркович, він шив для УПА.

Я справді дивуюся, що після всього цього я дочекався 82 року життя.

1951 року, у свято Війська Польського, відпустили мене та Турковського. Близько півроку я перебував вдома, а навесні мене забрали до гірничого батальйону. І знов 2 роки тюрми.

В Зиндрановій, відразу після того трапунку з Явиляком, почалася акція «Вісла», в страшний спосіб стали наших виганяти...

Цього Явиляка згодом зловили в Чехословаччині разом з групою упівців. Дали йому здається 15 років, проте скільки просидів – не знаю. Коли повернувся з відсидки, лемківською вже не розмовляв, тільки польською. Знайшов собі жінку польку. Ніколи не підтвердив, що був в УПА, проте не говорив також, що в минулому був лемком.

Найкраще я запам’ятав церковні свята. Пам’ятаю матір мого батька, яка на Великдень біля церкви завжди давала нам чи булочку, чи цукорка, чи яєчко.

Період окупації був важким. Утримувала нас надія, що колись все повернеться на свої місця. Коли прийшли совіти здавалося, що станемо жити за новими принципами, проте замість цього нам організували драму, вигнання, хто міг цього сподіватися?

Тільки 1951 року, коли мене відпустили з тюрми.

Мати показала документи, що ми клопотаємося у справі виїзду до батька до Канади, це нас рятувало, проте коли почалася акція «Вісла», то тоді порятунку вже не було.

З Зиндранової добровільно до совітів виїхало 10 родин. Їхали ті, у яких згоріли доми або ті, які піддалися совітській агітації. Переселяли їх на східну Україну до дніпропетровської та донецької областей. Потім, як правило, ці люди втікали на західну Україну.

Проте людей також змушували переселятися до совітів за сценарієм подібним до того, який розіграли під час акції «Вісла» – дві години для того, щоб зібрати речі і до побачення.

Бушували тоді польські банди, які під час виселення грабували наших людей, а коли хтось спротивлявся – убивали.

Загалом з Зиндранової до совітів переселили більшість мешканців, залишилося 35 родин (зі 180), для них було заготовлено операцію «Вісла».

В житті треба триматися рідного. Мрію про те, щоб встановлено такий закон, який дозволив би повернутися з вигнання тим, хто хоче повернутися, цей закон повинен поширюватися на людей депортованих до України. Можливо це не буде за мого життя, проте я б дуже цього прагнув, тому, що ці люди оживили б наш регіон, регіон, де скривджено, знищено мій народ та культуру.

Акція «Вісла» – це був злочин спланований спільно польськими комуністами і московською клікою, проте підтримала цю ідею також польська діаспора в Лондоні [лондонський польський уряд]. Треба сказати прямо, це був геноцид. Це був злочин сталінського періоду, інспірований загальною ворожістю до всього, що українське.

Ніхто не став нас захищати. Польське суспільство навіть нині не знає правди про акцію «Вісла» – це велика біда. Пройшли 22 роки з часу, як нема комунізму, проте ні ліві, ні праві не відкрили правду про нас. Це мене дуже болить.

Часто мене запитують про папу Івана Павла ІІ. Відповідаю, що це був великий польський патріот і великий польський вождь, проте для нас він не зробив нічого доброго. Це випливало з його непоінформованості та збаламучення.

Акція «Вісла» не залишила нас, процес ополячення набрав нечуваних масштабів (думаю, що половина наших людей вже піддалася ополяченню). Ополяченням «професійно» колись займалася партія комуністів, проте, годиться сказати правду – це ж саме робила верхівка польского Костела, щоб тільки нас денаціоналізувати.

В Чехословаччині комунізм був серйознішим та більш лютим, проте там не знищили ні однієї нашої церкви, ні одного цвинтаря, ні однієї каплички. Чому в Польщі знищено близько 600 церков? Ще 300 забрав римо-католицький Костел, 25 православна Церква (і дяка їй за це, що вона врятувала ці храми, адже католицький Костел, як правило, перелаштовував перехоплені у греко-католиків храми, а православні цього не робили).

Греко-католики визнають зверхність Ватикану, як і римо-католики, проте тоді в Польщі ніхто не хотів їх захищати. Це навіть складно мислено уявити собі, чому тоді в Польщі так було? Можливо, хтось з польських істориків це з’ясує...

Було використано принцип збірної відповідальности. Неначебто через УПА, через Сьвєрчевського... Проте, це брехня. З того, що мені відомо, що говорили офіцери тих часів, Сьвєрчевського поляки самі убили. Не таємниця також, що акція „Вісла” була заготовлена ще 1946 року. А коли говорити про УПА... УПА в нас не було.

*Коли до нашої хати прийшло військо, прадідо сказав воякам: не поїду, адже ні полякам, ні Польщі ніякої кривди я не заподіяв, застрельте мене, або лишіть, тому, що я звідси не поїду. Вояки, як це вояки, «курва твоя мати українська» тощо, один з них ударив прадіда прикладом, пішла кров. Над'їхав офіцер на коні. «Пане офіцере, прошу, бо б’ють». Офіцер підійшов. Прадід знов своє: хочуть мене виселяти, а я нікуди не поїду, хочу померти тут, де я народився, ти офіцер, ти можеш мені дозволити лишитися. І він дозволив, а цього вояка, що вдарив дідуся, доручив віддати під польовий суд, хоча я не упевнений, якою насправді була його подальша доля. Таким чином прадідо, дідо та його дружина уникнули акції «Вісла». Це було чудо! Тепер в цій прадідовій хаті, що була побудована 1860 року, музей лемківської культури.