1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS (przed przesiedleniem):
Duża wieś nad Osławą dokładnie opisana przez jej mieszkańca, także wysiedlonego p. Jana Kuraka w książce pt: ”Nad Bieszczadami słońce zgasło”.
2. Wiek w trakcie przesiedlenia:
1 rok
3. Wyznanie:
Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:
Rodzice, starszy brat, babcia i ja.
5. Ile osób zostało na miejscu:
0
6. Ile osób przesiedlono:
5
7. Ile osób zaginęło:
0
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:
Do II wojny światowej głównymi mieszkańcami wsi byli Ukraińcy, dużą grupę stanowili Żydzi i mniejszą – Romowie (Cyganie). Po wojnie przed wysiedleniem w ramach akcji „Wisła” liczba ludności znacznie zmalała z powodu eksterminacji Żydów i wysiedleń na Ukrainę. Mieszkali w niej tylko Ukraińcy i dwie rodziny polskie: wójta i naczelnika stacji kolejowej.
9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?
Dobrze.
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:
Moi Rodzice nie pochodzili z Woli Michowej. Oboje urodzili się w Sieniawie, babcia i dziadek ze strony mamy oraz dziadek ze strony taty - także tam. Mama taty w Wisłoczku lub innej pobliskiej wiosce. Pradziadkowie ze strony mamy na 90% - z Sieniawy.
Tato pracował w Urzędzie Gminy, mama – jakiś czas w przedszkolu. Mieszkaliśmy w opuszczonym domu nad małym dopływem Osławy w pobliżu stacji kolejowej. Uprawiali trochę pola i ogród, trzymali krowę, którą przyprowadziła ze sobą babcia, króliki i kury.
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony):
--------
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie?
Ja byłam jeszcze za mała, ale z transportu nikt nie wiedział, dokąd nas wiozą.
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony?
Babcia chyba w roku 1949 do swojej rodzinnej wsi. W późniejszych latach rodzice myśleli też o tym, ale nie było możliwości powrotu. Wola Michowa natomiast praktycznie przestała istnieć.
Na początku nieduży dom w bardzo złym stanie. Do tej wsi trafiło kilka rodzin z Woli Michowej, w tym jej były wójt – Polak z rodziną. Tato został zatrudniony w Urzędzie Gminnym i chyba dzięki temu, gdy do Niemiec wyjechała jedna z ostatnich rodzin (niemieckich), przeprowadziliśmy się do ich domu. Był większy, miał większe okna, stał przy głównej drodze przez wieś, ale - także bardzo zawilgocony. W podwórzu były zabudowania: obora, kuchnia z piecem do pieczenia chleba, szopa (drewutnia), kurnik i oszklony warsztat tkacki, oraz przydomowy ogród i pole za ogrodem.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:
W domu były meble, ale czy pozostawione przez właścicieli, czy gromadzone przez rodziców – nie wiem. Utrzymywaną małą gospodarkę stanowiły: przywieziona krowa, świnka, kury i pozostawione gołębie.
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:
Tak. Bardzo się bali, co ich spotka w nowym miejscu. Na postojach i stacji docelowej byli wyzywani i straszeni (np. „szlag was tu trafi banderowcy!”). Już na miejscu Mama zatykała trzyletniemu bratu usta póki nie nauczył się mówić po polsku. Sytuacja ludzi z akcji „ Wisła” była bardzo przykra i poniżająca. Nie dość, że państwo otoczyło ich szczególną „troską”, to sąsiedzi zza Buga dokładali swoje żale. Przykładów było wiele. Kiedy zbiegły się terminy Świąt wielkanocnych nowy ksiądz zgodził się, aby kościelny chór, do którego należała także moja Mama, odśpiewał także naszą pieśń. Niestety, już po pierwszych słowach wdarła się na chór grupa mężczyzn i bijąc, szarpiąc wypędziła kobiety z kościoła. Innym razem w trakcie zabawy podpity mężczyzna wstrzymał ze sceny orkiestrę i gromkim głosem zarządził: „Ukraińcy do domu, bawią się tylko Polacy!” Szczególnie drastycznym wydarzeniem było zaaresztowanie na oczach mieszkańców, w tym uczniów, i wywiezienie w kajdankach Ukraińca - kierownika szkoły! Wkrótce go wypuszczono i po odwilży udało mu się wrócić w swoje strony. Wydarzenia te opisane zostały w ówczesnej prasie w roku 1956. Tato bardzo przeżywał akcję kolektywizacji gruntów, za którą z urzędu był współodpowiedzialny.
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:
W Brzeziu i okolicy początkowo nie było cerkwi. Ze względu na nasz zły stan zdrowia, zwłaszcza brata (skutki ukrywania się w lasach przed wysiedleniem i wilgoci w nowym domu) musieliśmy zmienić klimat i zamieszkaliśmy na Dolnym Śląsku, także na wsi. Na większe święta jeździliśmy do cerkwi odległej o 60 km. Byliśmy też na kilku pięknych koncertach.
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:
Nieżyjący już Rodzice pracując w sferze budżetowej zdobyli zaocznie średnie wykształcenie. Byli cenionymi pracownikami i cieszyli się szacunkiem lokalnej społeczności. Mieszkaliśmy w mieszkaniu służbowym na terenie miejsca pracy gdzie pod naszymi drzwiami całą dobę kręcili się pracownicy. I dlatego nie rozmawialiśmy po swojemu. Żyliśmy właściwie w konspiracji, choć „Nasze Słowo” prenumerowaliśmy od początku. W nowym miejscu nie spotkaliśmy się z otwartą wrogością, czy niechęcią współmieszkańców.
My, dzieci, posiadamy wykształcenie wyższe. Także nie ujawniamy swego pochodzenia, choć z wiekiem, może z powodu przejścia na emerytury „odwagi przybyło” i czasem reaguję na jeszcze rozpowszechnianą nieprawdę o akcji „Wisła” i w ogóle o Ukrainie. W gronie naszych ludzi bywam rzadko i nie rozmawiam po ukraińsku. Uczę się go czytając systematycznie nasz tygodnik.
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?:
Tak.
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
Ale raczej biernie. W czasie studiów chodziły na lekcje religii, do klubu i jeden raz – udział w rajdzie „Karpaty”.
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
--------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?:
Nie.
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
----------
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
Trudno winić za to złożoną sytuację rodzinną. Wielką atrakcją są dla nich uroczyste odprawy w cerkwi, koncerty, lubią ukraińskie (łemkowskie) piosenki. Ale wiedzą, że nie należy się tym chwalić.
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:
W ubiegłym roku zrobiliśmy zdjęcie domu, w którym mieszkaliśmy przed wyjazdem z Pomorza. Potem zmienialiśmy miejsce zamieszkania trzykrotnie. Mimo to ja nadal nie jestem „u siebie”.
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):?
-------
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?:
Pozytywny.
3.1 Miałem kontakt z UPA:
Jak wszędzie, tak i do nas zachodzili, aby odpocząć, zagrzać się i posilić. Mój stosunek do UPA jest pozytywny, z dużym jednak zastrzeżeniem, co do stosowanego okrucieństwa.
3.2 Byłem członkiem UPA:
Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie):
Nie.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA:
Nie.
4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?:
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:
Jak moja Mama na Wielkanoc piszę woskiem pisanki, przygotowuję tradycyjne świąteczne potrawy, skromnie, ale pamiętamy o naszych świętach religijnych. Dwukrotnie byliśmy na Festiwalu Kultury Ukraińskiej i raz na watrze w Żdyni. Często witaliśmy Nowy Rok na tradycyjnej Małance. W miarę uzyskanych informacji biorę udział w różnych spotkaniach i odczytach.
2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:
W miejscu urodzenia byłam dwa razy. W wyludnionej i spalonej wiosce po wojnie powstało Państwowe Gospodarstwo Rolne, które już nie istnieje. Obecni nieliczni mieszkańcy to pracownicy leśni, w większości już emeryci. Nad malowniczą Osławą jest stanica harcerska i ośrodek turystyczny „Wagabunda”. Goszczą w nim tzw.: ”Zielone Szkoły” i plenery malarskie - artyści doceniają niezwykłe piękno tej okolicy.
Dom, w którym się urodziłam – to kupka gruzu, z którego wzięłam na pamiątkę sęk z drewnianej futryny drzwi. Na zarośniętym chaszczami cmentarzu nie znalazłam grobu małego braciszka. W budowie jest nowy kościół rzymskokatolicki. Ponoć ogromny szmat lasu kupił ktoś z niedawnego naszego rządu. Wspomniany na początku ankiety wysiedleniec – autor wspomnień o wsi - ufundował wielki kamień z płytą upamiętniającą dawnych jej mieszkańców.
W prawdziwie rodzinnej wsi nad Wisłokiem bywałam bardzo często u babci. Jej fizjografia była tematem mojej pracy dyplomowej.
3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:
Kiedy po wyzwoleniu nasiliły się napady i mordy na ludność wyznania grekokatolickiego, a zwłaszcza, gdy dotknęło to rodzinną wieś Rodziców (20.06.1945) i gdy część ich rodziny w popłochu wyjechała na wschód, Rodzice zdecydowali się wyjechać także, choć wówczas ich tam nie było. Ze stacji kolejowej zawrócił ich wójt Woli Michowej przestrzegając, że my, – czyli dzieci, tam po prostu nie przeżyjemy. Już na zachodzie długo snuliśmy plany powrotu, ale choć teoretycznie była taka możliwość, Rodzice nie zdecydowali się.
4. Co w życiu było najważniejsze?:
Solidne wykształcenie, wzorowa nauka i praca oraz oczywiście pamięć o swoich korzeniach. Mimo że cele zostały osiągnięte –pełni szczęścia i satysfakcji nie przyniosły. Ciągle czegoś brakuje. Może swobodnego oddechu niepolską duszą w swobodnej Polsce?
5. Dlaczego Was przesiedlili?:
Aby w końcu utworzyć jednolite narodowo państwo. Taki sam cel przyświecał wschodniemu zwycięzcy II wojny światowej, a Świat się na to zgodził!
Про це велике село над Ославою детально розповів колишній мешканець, також переселенець, Іван Курак у книзі «Над Бещадами сонце згасло».
2. Вік на момент переселення:
1 рік
3. Віросповідання:
Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:
Батьки, старший брат, бабуся і я.
5. Скільки осіб лишилося:
0
6. Скільки осіб переселено:
5
7. Скільки осіб пропало безвісти:
0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:
До ІІ світової війни основними мешканцями села були українці, доволі велику групу становили євреї і, меншу, - цигани. Після війни, ще до виселення в рамках операції «Вісла», кількість мешканців відчутно зменшилася через екстермінацію євреїв та переселення частини українців до України. Лишилися лише українці та дві польські родини: війта та начальника залізничної станції.
9. Стан відносин з ними:
Добрий.
10. Опишіть залишений Вами маєток:
Мої батьки не походили з Волі Мигової. Обоє народилися в Синяві. Бабуся та дідусь з боку мами та дідусь з боку батька – також там. Мати батька народилася у Віслочку або в іншому селі поблизу. Прадіди з боку матері – на 90% родом із Синяви.
Батько працював в районній управі, мама – протягом певного часу в садочку. Ми жили в покинутому будинку над невеличкою притокою річки Ослави поблизу залізничної станції. Батьки поралися в полі та на городі, займалися коровою, яку привела бабуся, були кролики та кури.
Я була ще маленька, але люди з ешелону не знали, куди нас везуть.
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?
Бабуся, мабуть, 1949 року повернулася до рідного села. Згодом і батьки думали про подібне, проте не було такої можливості. До того Воля Мигова на практиці припинила існування.
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:
Молитовник.
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?:
Корова, залізне ліжко, накаслик. Слово «накаслик» (нічна шафка) було вживане як у Синяві, так і тут, «на заході» (Польщі).
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?:
Вишивана блузка.
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:
Акт про переселення, декілька світлин, посвідка про роботу в районній управі в Ліську.
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?:
---------
7. Які з них збереглися?
Всі, крім ліжка.
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею?
Ні.
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли?
Початково нам дали невеликий дім у дуже поганому стані. У цьому ж селі опинилося декілька родин з Волі Мигової, в тому числі колишній війт–поляк з родиною. Батько знайшов роботу в місцевій районній управі і, мабуть, завдяки тому, коли до Німеччини поїхала одна з останніх німецьких родин, ми змогли переїхати до їхнього дому. Він був більший, мав більші вікна, стояв біля головної дороги, хоча, так само, відчувалася в ньому сильна вологість. Крім дому, були господарчі будинки: корівник (вбора), кухня з піччю для випікання хліба, дровітня, курник і засклений верстат ткацький, біля дому були також садок та поле з городом.
3. Яку картину Ви побачили на новому місці?
В будинку були меблі, от, не знаю тільки: залишені попередніми власниками чи нагромаджені батьками. Основою невеликого нашого господарства були привезена корова, свиня, кури та залишені голуби.
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?
Так. Люди дуже побоювалися того, що їх може зустріти на новому місці. На стоянках та кінцевому вокзалі їх обзивали та залякували (напр. «шляк вас тут трафить, бандерівці!». На новому місці мати затикала моєму 3-літньому брату рота, поки не вивчив польської. Люди з акції «В» опинилися в прикрій ситуації, вони були принижені. Мало того, що держава особливим чином «доглядала» за ними, та ще польські сусіди з-за Буга вносили лепту своїх жалів. Прикладів було багато. Коли Великодні Свята збіглися за календарем новий (польський) священик погодився, щоб костельний хор, членом якого була також моя Мати, заспівав також по-українськи. На жаль, вже після перших слів, на хори увірвалася група чоловіків, які, б’ючи та шарпаючи, вигнала жінок з костела. Інший випадок. Під час танців чоловік напідпитку заліз на сцену, зупинив оркестр і гучним голосом скомандував: «Українці додому, танцюють виключно поляки!» Особливо драстичною подією було затримання на очах мешканців, в тому числі учнів, та виведення в наручниках українця – директора школи! Його кудись повезли, незабаром відпустили. Після «відлиги» (пом’якшення комуністичного режиму), йому вдалося повернутися в рідні сторони. Ці події були змальовані в тогочасній пресі 1956 року. Мій батько дуже переживав з приводу нав’язаної урядом колективізації земель, за що, як урядовий виконавець, був особисто відповідальним.
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?
У Бжезю та околиці початково не було церкви. З огляду на наш поганий стан здоров’я, передусім брата (наслідки того, що до переселення доводилося переховуватися в лісі, а в новому будинку панувала сильна вологість), нам треба було міняти клімат і ми переїхали в регіон Долішня Сілезія, так само на село. На більші свята ми їздили до церкви на відстань 60 кілометрів. Взяли також участь у декількох прекрасних концертах.
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?
Батьки, які вже відійшли на той світ, працюючи як бюджетники, змогли заочно здобути середню освіту. Їх цінували як працівників, вони втішалися пошаною місцевих мешканців. Ми жили в службовому помешканні на території місця роботи, де біля наших дверей протягом цілої доби веретенилися працівники. Тому ми не розмовляли по-своєму. Фактично ми жили як у конспірації, хоча «Наше Слово» ми передплачували з самого початку. На новому місці ми не зустрілися з відкритою ворожістю, чи нехіттю співмешканців.
Ми, діти, здобули вищу освіту. Ми також не виявляємо своєї національності, хоча, з віком, можливо через вихід на пенсії, «відваги нам додалося» і часом реагую на все ще розповсюджену неправду про акцію «Вісла» і загалом, про Україну. Серед наших людей буваю рідко і не спілкуюся українською. Мову вивчаю, читаю наш тижневик.
7. Ваші діти знають українську мову?
Так.
7.1. Так - Де вивчили?
Так, проте радше пасивно. Під час університетського навчання ходили на уроки нашої релігії, до (українського) клубу і - один раз – приймали участь в рейді «Карпати».
7.2. Ні - Чому?
--------
8. Ваші онуки знають українську мову?
Ні.
8.1. Так - Де вивчили?
-----------
8.2. Ні - Чому?
Сталося так мабуть не через нашу складну родинну ситуацію. Великим пережиттям є для них врочисті відправи в церкві, концерти чи українські (лемківські) пісні. Проте вони свідомі, що не треба тим хвалитися.
9. Чи є у Вас світлини нового місця?
Минулого року ми зробили знимку (світлину) дому, в якому ми жили до того, як залишили Помор’я (Поможе). Згодом ми тричі міняли місце проживання. Попри те, я досі «не у себе».
Як і до всіх інших, так і до нас приходили, щоб відпочити, погрітися і підживитися. Моє ставлення до УПА позитивне, днак з серйозним зауваженням щодо стосованої жорстокості.
Так, як колись моя Мати, я також на Великдень розписую воском писанки, готую традиційні святкові страви, скромно, проте пам’ятаємо про наші релігійні свята. Двічі ми побували на Фестивалі Української Культури і один раз на «Ватрі» в Ждині. Часто ми вітали Новий Рік на традиційній Маланці. В міру поінформованості приймаю участь в різних зустрічах та доповідях.
2. Чи відвідували Ви свою батьківщину?
Я двічі відвідувала місце народження. В обезлюдненому, спаленому селі після війни створили «пеґеер» (колгосп), який вже не існує. Нині нечисленні мешканці села, це лісові робітники, які, переважно вийшли вже на пенсію. Над живописною Ославою є «гарцерска» (скаутська) станиця та туристичний осередок «Ваґабунда». Гостюють там т.зв. «зелені школи» та пленери малярства – художники цінують надзвичайну красу цього регіону.
З дому, де я народилася, лишилася жменька грузу, з якого я дістала на пам’ять сучок з дерев’яної рами дверей. На зарослому бур’яном кладовищі я не змогла знайти могилку малого братика. Триває будівництво римо-католицького костела. Кажуть, що чималу частину лісу купив хтось зт одного з наших минулих кабінетів міністрів. Згадуваний на початку анкети переселенець – автор спогадів про село – фундував великий камінь з пропам’ятною плитою про колишніх його мешканців.
У справді родинному селі над Віслоком я бувала дуже часто провідуючи бабусю. Його фізіографія була темою моєї дипломної роботи.
3. Чому ви не виїхали в Україну?
Після закінчення ІІ світової війни кількість убивст та нападів на населення греко-католицького віросповідання стала різко зростати. 20.06.1945 року таке сталося і рідному селі Батьків. Коли частина родини в паніці покинула село і подалася на схід, Батьки вирішили піти їхнім слідом. З залізничної станції розчвернув їх війт Волі Мигової перестерігаючи, що ми, діти, просто не виживемо там. Після акції «Вісла» ми тривалий час складали плани повернення, і хоча теоретично було це можливе, Батьки, кінець-кінців, не рішилися.
4. Що в житті було головне?
Солідна освіта, взірцеві навчання та праця, а також, звісно, пам’ять про свої корені. Попри досягнення тих цілей – повноти щастя та задоволення немає. Постійно чогось бракує. Можливо свобідного подиху непольської душі у свобідній Польщі?
5. Чому Вас переселили?
Щоби врешті-решт створити однонаціональну державу. Таку ж мету переслідував східній переможець у ІІ світовій, а Світ погодився на це!
