1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS (przed przesiedleniem):
Wieś liczyła ok. 50 gospodarstw. Należała do biedniejszych w okolicy. Ponad połowa mieszkańców została wywieziona na Ukrainę. Nam powiedziano, że jak zakończy się akcja przesiedleńcza do ZSRS, to granica zostanie zamknięta, i kto nie wyjedzie do tego czasu, ten będzie mógł zostać. Nas też próbowano wywieźć, to było jesienią 1945 r., byliśmy już nawet w drodze. Nie chcieliśmy jechać, bo dobrze wiedzieliśmy, jakim złem są Ruscy. Najpierw mamę Polacy zabrali do innej wioski i przez tydzień trzymali ją w piwnicy. Zmuszali ją, aby podpisała oświadczenie, że chce jechać na Ukrainę. Mama w końcu uległa, podpisała, więc nas wzięli. Ale naszych wywozili i bez podpisu, dlatego ludzie całe dnie spędzali w polu, w lesie, chowali się, a do domów wracali wieczorem, jak złodzieje. W 1945 r., gdy już nas wzięli i prowadzili na Ukrainę, ja strasznie płakałam. Byliśmy akurat w Kłokowicach, tu urodziła się moja mama, moja wujenka tu mieszkała, ale ją już wcześniej wywieźli na Ukrainę. Ja tak płakałam aż w końcu jakiś żołnierz powiedział, że jeśli mamy tu znajomych, rodzinę, to możemy u nich zostać. Mieliśmy w Kłokowicach dziadka i u niego zostałyśmy (ja, mama i siostra Olga). Wiem także, że niektórym udało się uniknąć wywózki do Sowietów dzięki temu, że zrobili sobie dokumenty, iż są Polakami. Ale, jak mówiłam, ponad połowę wioski i tak wywieźli. U dziadka mieszkałyśmy około roku i potem wróciłyśmy do domu.
2. Wiek w trakcie przesiedlenia:
19
3. Wyznanie:
Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:
Mama Rozalia, i moja młodsza o 11 lat siostra Olga.
5. Ile osób zostało na miejscu:
0
6. Ile osób przesiedlono:
3
7. Ile osób zaginęło:
Siostra Rozalia w 1941 r. pojechała na roboty do Niemiec i już nie wróciła, z czasem przeniosła się do Anglii, umarła 10 lat temu. Brat Jarosław (ur. w 1930 r.) w 1942 r. poszedł pracować do Ukraińca w Drozdowicach i tam został. W 1945 r., gdy przekraczał nową granicę udając się z domu do Drozdowic, został zatrzymany przez Sowietów. Pozostał już na stałe w ZSRS. Mnie i siostrę z czasem odnalazł przez Czerwony Krzyż. Potem, gdy mieszkałam już w Anglii (od 1962 r.) wysyłałam mu paczki. Umarł w obwodzie czelabińskim w Rosji w 1990 r. Poszedł z domu w wieku 15 lat i więcej go nie widziałam. Z kolei ojciec w lipcu 1941 r., poszedł w ślad za nacierającą armią niemiecką do Przemyśla i nie wrócił. Poszedł z innymi (sąsiad go namówił), gdyż mówiono, że w rosyjskich koszarach można wziąć różne rzeczy, które uciekając pozostawili Sowieci. Zawsze myślałam, że Niemcy go zabili (rozstrzelali), dopiero niedawno się dowiedziałam, że powiesili go. Dowiedziałam się tego z książki „Aksamanice. Wieś w parafii kłokowickiej w powiecie przemyskim”. (Autorzy Andrzej Krzywucki i Roman Szagała, Warszawa 2008 r. – Fundacja „LN”) Ojciec był Siczowym Strzelcem w czasie walk o niepodległość Ukrainy w okresie I wojnie światowej.
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:
Polaków nie było, a nawet jeśli ktoś był w rodzinie mieszanej, to się do polskości nie przyznawał. Żydów nie było.
9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?
----------
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:
Dom drewniany, kryty dachówką. W połowie domu żyliśmy, w drugiej były pomieszczenia gospodarcze. Pola ok. 2 morgów. Zasiane.
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony):
----------
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie?
Tak, ale ogólnie. Pamiętam, to było w niedzielę wieczorem. Tuż przed wysiedleniem żołnierze zorganizowali zebranie u sołtysa (czy w szkole) i powiedzieli nam, że pojedziemy na „ziemie odzyskane”. Nie wiedzieliśmy, co to takiego „ziemie odzyskane”, ludzie mówili, że to na terytorium Niemiec. Dali nam 2 godziny na spakowanie rzeczy.
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony?
Nie. Ja jak w 1962 r. wyemigrowałam do Anglii, to nie byłam w Polsce ani razu. Nie ma do czego wracać, a Berendowice zarosły lasem, tak myślę przynajmniej. Byłam za to trzy razy na Ukrainie. Gdyby Berendowice były w Anglii, to zrobiono by tam może park krajobrazowy czy coś takiego, bo to piękna ziemia. Rzeczka była koło naszego domu…
6.1. Przywiezione przedmioty - RELIGIJNE:
Figurka Matki Boskiej, którą moja babcia przywiozła z Ameryki. Babcia pojechała tam do pracy chyba w 1909 r. i była tam aż do wybuchu wojny. W 1962 r., jak jechałam do Anglii, to przywiozłam tę figurkę w poduszce. Tyle zostało majątku z okresu życia w Polsce…
Kromarki, 12 kilometrów od Bartoszyc. Długo tam nie mieszkaliśmy, jeździliśmy jak Cyganie od PGR-u do PGR-u.
2. Co Państwu przydzielono?:
Jakiś poniemiecki dom. Potem jeździliśmy od PGR-u do PGR-u.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:
Ani drzwi, ani okien, bo Polacy wszystko pozabierali. Pełno komarów i szczurów. Nikt nam nie pomagał. Dużo przeżyłam – wszystkiego nie da się opisać. Jak nas wieziono, to jedne piaski i małe sosny widzieliśmy. Polacy nie mają dobrych ziem… Widząc to ludzie płakali, mówili: co my na takiej ziemi będziemy robili!
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:
Tak. Przez 3 lata po akcji „Wisła” byłam pod nadzorem, choć dowiedziałam się o tym znacznie później. Pewnego razu samochodem przyjechali po mnie funkcjonariusze UB i zawieźli na strażnicę (mieszkaliśmy niedaleko od granicy z obwodem kalinigradzkim). Pytali mnie o UPA. Czy przychodzili do domu. Odpowiedziałam, że tak, ale jeśli raz widziałam człowieka, to skąd mogę wiedzieć, kto to był konkretnie, jak się nazywa, przecież się nie przedstawiali - odpowiadałam. Pytali też o siostrę, która wówczas mieszkała w Niemczech. Porucznik był niezadowolony z moich odpowiedzi i chciał mnie uderzyć, ale powstrzymał go ten, który spisywał moje zeznania. Potem mnie puścili i miałam z nimi już spokój.
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:
W Polsce chodziłam do kościoła, gdyż cerkwi nie było.
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:
W 1962 r. wyjechałam do Anglii, czego od dawna pragnęłam, gdyż tu mieszkały już obydwie moje siostry. Ułatwieniem było to, że w Anglii było wówczas dużo mężczyzn z Ukrainy (z I Dywizji – chodzi o 14 Dywizję Grenadierów SS - Fundacja „LN”). Chłopakom brakowało dziewcząt, wielu pożeniło się z Angielkami, Włoszkami, Niemkami. Oni dawali ogłoszenia do gazet, ja wzięłam adres z „Naszego Słowa” (ówczesny tygodnik Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego w Polsce - Fundacja „LN”). Napisałam więc do jednego z nich, wysłałam zdjęcie i on mnie ściągnął. Ale nie wyszłam za niego mąż, nie podobał się mi, w ciągu 3 miesięcy znalazłam innego, sama dałam ogłoszenie do gazety. Decyzję trzeba było podejmować szybko, bo groził powrót do Polski. Mój mąż okazał się bardzo dobrym człowiekiem, pasowaliśmy do siebie. Nazywał się Michał Pawelko, pochodził z okolic Drohobycza, z miejscowości Urycz. Urodził się w 1921 r., a umarł w 1994 r. Mam córkę z pierwszego małżeństwa Stefkę (miałam w Polsce męża Polaka). Mieszka w Anglii, wyszła za mąż za Anglika. Ma córkę Michelle.
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?:
Tak.
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
W domu.
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?:
Nie.
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
----------
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
Córka wyszła za Anglika.
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):?
Były. Konkretnie nie pamiętam. W domu koło cerkwi mieszkała rodzina. Kobieta miała dwóch synów, mąż ją zostawił i pojechał do Argentyny. Polacy znaleźli w lesie kryjówkę, wzięli jej syna, urodził się w 1925 r., pamiętam, i tam w kryjówce go zabili. Ta matka nie wiedziała jednak, gdzie on przepadł, a potem ją z drugim synem i córką wywieźli na Ukrainę. W Polsce pozostała jednak ciotka tego chłopca, ona strasznie płakała za nim. Przyśniło się jej, że on jest w tej kryjówce. Ta ciotka zaczęła więc go szukać i w końcu znalazła ciało.
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?:
Pozytywny.
3.1 Miałem kontakt z UPA:
Tak. Karmiliśmy ich, w domu i wynosiłam do lasu. Przychodzili często, gdyż nasz dom był blisko lasu.
3.2 Byłem członkiem UPA:
Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie):
Tak.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA:
Nie.
4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?:
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:
Pierogi robię lepsze, niż mama.
2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:
Nie nigdy. Raz mi się nawet śniło, że pojechałam, że jadę wozem i we śnie tak sobie myślałam: po co ja tu przyjechałam? A potem, po przebudzeniu, z ulgą stwierdziłam, że jestem w swoim łóżku. Berendowice dobrze pamiętam, każdy dom, i widzę w wyobraźni jak to wszystko lasem zarosło. To co, pojadę, żeby sobie popatrzeć na las? Po co? Ja sobie tu uwiłam gniazdo… Polaków to ja tu widzę, codziennie, wyjdę na ulice Luton i wszędzie słychać język polski, nie muszę jechać do Polski, aby ich widzieć.
3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:
Dobrze wiedzieliśmy czym „śmierdzi” Ruski. Gdy przyszli do nas w 1939 r., to wywozili ludzi, bieda była. Wiedzieliśmy więc dobrze kim oni są. Nienawidziliśmy ich. Nie mam sympatii do Ruskich. Dla Ukrainy stwarzają ciągle jakieś problemy. To są kłamcy, nie wierzę im, w telewizji kłamią, Putin łże jak pies, to pijacy, obrabowali narody Związku Sowieckiego, Ukraina niczego nie ma w muzeach, bo wszystko jest w Rosji, a całe złoto w Petersburgu.
4. Co w życiu było najważniejsze?:
Jestem konserwatystką. Nie lubię lejburzystów, w latach 1980-ych oni nawoływali, żeby wesprzeć Gorbaczowa, żeby powstrzymać upadek ZSRS. Nie do pomyślenia! To taka ich prawda, że oni nie chcieli wolności dla ujarzmionych narodów!
5. Dlaczego Was przesiedlili?:
Polacy przewidywali, że jak wywiozą ludzi, to UPA straci wsparcie. Może dlatego.
W 1945 r. przyszło wojsko, zabrali nam wszystkie krowy (chyba 46) i spalili 12 gospodarstw. Potem „upowcy” „odbili” te krowy i oddali ludziom. Wojsko Polskie zdążyło dojść z naszymi krowami aż pod Sanok.
Село нараховувало близько 50 господарств і вважалося одним з бідніших в регіоні. Більше половини мешканців переселено на Україну. Сказали нам, що коли завершиться переселенська операція до СРСР, тоді кордон буде ущільнено, закрито і кого не вивезуть до того часу, той зможе залишитися. Нас також намагалися вивезти, це було восени 1945 р., ми були навіть уже в дорозі. Ми не хотіли їхати, оскільки добре знали, що совєти, це зло.
Спершу однак поляки забрали маму до іншого села і утримували її тиждень в підвалі. Її примушували підписати заяву про бажання їхати на Україну. Мати врешті-решт здалася, підписала, тому нас взяли. Проте наших людей вивозили і без підпису, через це вони цілими днями просиджували в полі, в лісі, переховувалися, а ввечері, неначе злодії, поверталися додому.
В 1945 р., коли нас вже взяли і вели на Україну, то я дуже плакала. Ми були якраз в Клоковицях, тут народилася моя мати, моя вуйна тут жила, проте її вже раніше вивезли на Україну. Я так ридала аж, врешті-решт, якийсь польський вояк сказав, що якщо в нас тут є знайомі, родина, то можемо в них лишитися. В Клоковицях мешкав наш дідо і ми залишилися в нього (я, мати та сестра Ольга). Я знаю, що дехто з наших уникнув переселення до совєтів через те, що „записався” поляком. Однак, як я вже казала, більшу половину села все-одно вивезли. В діда ми прожили десь рік, а потім повернулися додому.
2. Вік на момент переселення:
19
3. Віросповідання:
Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:
Мати Розалія та моя молодша на 11 років сестра Ольга.
5. Скільки осіб лишилося:
0
6. Скільки осіб переселено:
3
7. Скільки осіб пропало безвісти:
Сестра Розалія в 1941 р. поїхала на роботу до Німеччини і там вже залишилася. Згодом виїхала до Англії, померла 10 років тому.
Брат Ярослав (нар. 1930 р.) в 1942 р. пішов на роботу до українця в Дроздовичах і там залишився. В 1945 р., коли пересікав новий кордон ідучи з дому до Дроздович його затримали совєти. Він залишився на постійно в СРСР. Згодом мене та матір він розшукав з допомогою Червоного Хреста.
Пізніше, коли я вже мешкала в Англії (з 1962 року), я йому посилала пакунки. Брат помер в Челябінський області в Росії у 1990 р. Він пішов з рідного дому, коли йому було 15 років і з того часу я його більше ніколи не бачила.
У свою чергу батько в липні 1941 р. пішов слідом за наступаючою німецькою армією до Перемишля і додому вже не повернувся. Пішов разом з іншими (сусід його умовив), оскільки була чутка, що в російській казармі можна забрати різні речі, які втікаючи залишили совєти. Я завжди була переконана, що німці його убили (розстріляли), тільки нещодавно я довідалася, що його повісили.
Я про це довідалася з книжки (польською мовою) „Aксманичі. Село в клоковицькій парафії в перемиському повіті”. (Автори Анджей Кшивуцкі та Роман Шагала, Варшава 2008 р. – Фундація „ЖД”). Батько був січовим стрільцем і боровся за незалежність України під час Першої світової війни.
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:
Поляків в нас не було, а навіть якщо хтось і був, то в мішаних родинах і до польських коренів не признавався. Жидів не було.
9. Стан відносин з ними:
----------
10. Опишіть залишений Вами маєток:
Дерев’яна хата вкрита черепицею. Ми мешкали в одній частині, а в другій були господарські приміщення. Поля приблизно 2 морги. Засіяне.
Береньдьовичі – Корманичі (збірний пункт) – фіри, військові машини (везли тих, хто не мав коня) – Переворськ – потяг – Люблін – Ольштин –
3.2. Маршрут переїзду:
(мабуть) Бартошиці (розвантаження) – Кромарки б. Бартошиць.
4. Чи Ви знали куди їдете?
Знали, але не конкретно. Пам’ятаю, це було в неділю увечері. За мить до виселення в солтиса (можливо це було в школі) військо польське організувало збори мешканців і сказали нам, що поїдемо на „зємє одзискане” (відздобуті території). Ми не знали, що це таке ті „зємє одзискане”, люди казали, що це на території Німеччини. Нам дали 2-ві години для підготовки до дороги.
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?
Ні. Коли в 1962 р. я емігрувала до Англії, то з того часу в Польщі не була ні разу. Нема до чого повертатися, а Береньдьовичі певно заросли лісом, так думаю принаймні. Зате тричі я побувала в Україні. Якщо Береньдьовичі були б на території Англії, то там створили б заповідник чи щось схоже на це, адже це красива земля. Біля нашої хати річка пливла...
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:
Фігура Божої Матері, яку моя бабуся купила в Америці. Бабуся поїхала туди за роботою, це мабуть було в 1909 р., і перебувала там аж до спалаху війни. В 1962 р. я поїхала до Англії і привезла цю фігуру в подушці. Це мій увесь маєток, що я його маю з Польщі...
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?:
Трохи одягу.
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?:
----------
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:
----------
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?:
Корова, трішки зерна.
7. Які з них збереглися?
Фігура Божої Матері.
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею?
Ні.
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли?
Кромаркі, 12 км від Бартошиць. Ми не жили там довго, їздили наче цигани від ПҐР-у до ПҐР-у (від колгоспу до колгоспу).
2. Які умови Вам надали?
Якийсь післянімецький дім. Згодом ми їздили від ПҐР-у до ПҐР-у (від колгоспу до колгоспу).
3. Яку картину Ви побачили на новому місці?
Ні дверей, ні вікон, бо поляки все забрали. Всюди комарі та щурі. Ніхто нам не допомагав. Я багато перейшла – всього не розповісти. Як нас везли, то повсюдно були малі сосни та пісок. Поляки не мають родючих земель... Бачачи це люди плакали, казали: „ що ж ми будемо робити на такій землі!”
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?
Так. Протягом 3 років після акції „Вісла” за мною наглядали, хоча я довідалася про це значно пізніше. Одного разу за мною приїхали на автомобілі співробітники УБ (служба безпеки) і завезли на сторожевий пункт (прикордонний блок-пост), (ми мешкали поблизу кордону з калінінградською областю). Розпитували про УПА. Чи приходили додому. Я відповідала, що приходили, проте, якщо один раз бачила людину, то як я можу знати хто це був конкретно, як її звати, адже „упівці” себе не представляли. Запитували також про сестру, яка тоді жила в Німеччині. Поручнику не сподобалися мої відповіді і він хотів мене ударити, але його зупинив цей, що списував мої покази. Пізніше мене відпустили і більше вони мене на навідували.
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?
В Польщі я ходила до костела, адже церкви не було.
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?
В 1962 р. я виїхала до Англії. Я давно цього прагнула, тому що, там уже жили обидві мої сестри. Полегшенням було те, що в Англії перебувало тоді багато хлопців з України (з І Дивізії, йдеться про 14-ту гренадерську дивізію Ваффен СС „Галичина”- Фундація „ЖД”). Юнакам бракувало дівчат, чимало з них повінчалися з англійками, італійками, німками. Вони давали об’яви в газетах. Я вибрала одного, адресу взяла з „Нашого Слова” (тодішній тижневик Українського Суспільно-Культурного Товариства в Польщі – Фундація „ЖД”) та й написала до нього, вислала фото, і він мене запросив до Англії. Однак я не одружилася з ним - він мені не сподобався. Протягом 3-ох місяців я знайшла собі іншого, я надрукувала об’яву в газеті. Рішення треба було приймати швидко, інакше я б мусила повертатися до Польщі.
Мій чоловік виявився дуже доброю людиною, ми підійшли одне одному. Його звали Михайло Павелко, він був родом з околиць Дрогобича, з місцевості Урич. Народився 1921 р., а помер в 1994.
З першого подружжя народилася мені доня Стефка (в Польщі я мала чоловіка). Стефка живе в Англії, вийшла за англійця. Має доню Мішель.
Були. Конкретно не можу однак сказати. В хаті, що була біля церкви, жила родина. Жінка мала двох синів, чоловік її залишив і виїхав до Аргентини. Поляки знайшли в лісі криївку, забрали її сина, пам’ятаю, він народився в 1925 р., та й там в криївці убили. Однак ця жінка не знала де він пропав. Пізніше її з другим сином та дочкою вивезли на Україну. Однак в Польщі залишилася тітка цього хлопця і вона страшенно плакала по ньому. ЇЇ приснилося, що він є в тій криївці, вона стала його шукати і таки знайшла тіло.
2. Яке Ваше ставлення до УПА?
Позитивне.
3.1 Я контактував з УПА:
Так. Ми годували їх вдома та в лісі. Приходили до нас часто, адже наша хата була близько лісу.
Ні, ніколи. Одного разу мені навіть приснилося, що я поїхала, що їду на возі і так увісні думаю: навіщо я сюди приїхала? Але коли я прокинулася і побачила, що я в своєму ліжку, то полегшено зітхнула. Я добре пам’ятаю Береньдьовичі, кожну хатинку і уявно бачу, як все там лісом заросло. Так що, поїду, щоб на ліс подивитися? Нащо? Я собі тут сплела гніздо... Поляків зустрічаю тут кожного дня, вийду на вулиці Лютона і всюди чую польську мову. Мені не треба їхати до Польщі, щоб їх бачити.
3. Чому ви не виїхали в Україну?
Ми добре знали чим «смердить» совєт. Коли прийшли до нас в 1939 р., то стали вивозити людей, біда була. Ми добре знали хто вони. Ми ненавиділи їх. До совєтів в мене нема краплі симпатії. Україні вони постійно створюють якісь проблеми. Це брехуни, не маю до них довіри, на телебаченні брешуть, Путін бреше як собака, це п’яниці, пограбували народи Совєтського Союзу, Україна не має нічого в музеях, оскільки все завезли до Росії, а золото опинилося в Петерсбурзі.
4. Що в житті було головне?
Я консерватистка. Не люблю лейбористів. В 1980-их рр. вони закликали підтримувати Ґорбачова, щоб зупинити розвал Совєтського Союзу. Це не міститься в голові! То це така їхня правда, що вони не бажали свободи для поневолених народів!
5. Чому Вас переселили?
Поляки передбачали, що коли вивезуть людей, тоді УПА залишиться без підтримки. Може саме тому.
В 1945 р. прийшло військо, забрали нам всі корови (приблизно 46), спалили 12 господарств. „Упівці” пізніше „визволили” ці корови і віддали людям. Польське військо дійшло з нашими коровами майже до Сянока.
