Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PROJEKTY - Ukraińcy
cień
Wersja: PL UA EN
Losy Niezapomniane wysiedlonych w ramach AKCJI „WISŁA”

Świadectwa przesiedleńców - szczegóły...
cień
Ankieta (0163)
Kiebało Bronisława z d. Sokolińska, córka Mateusza i Jadwigi z domu Rzyźniewska
ur. 03.10.1926
Nieśwież, powiat baranowicki, województwo Nowogródzkie, Polesie, obecnie Białoruś.
 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [wspomnienia] [pliki do ankiety] [video do ankiety]
Ankieta w j.polskim
A. METRYKA ANKIETY
B. NAJBLIŻSZA RODZINA I STRONY RODZINNE
C. PRZESIEDLENIE
D. NOWE MIEJSCE
E. KONTAKTY Z UPA
F. INNE ZAGADNIENIA
G. UWAGI
 
A. METRYKA ANKIETY
1. Data wywiadu: 18.04.2011 2. Numer kolejny: 0163
3. Dane osobowe uczestnika /uczestników wywiadu: Kiebało Bronisława z d. Sokolińska, córka Mateusza i Jadwigi z domu Rzyźniewska

Toronto
Canada – Kanada - Канада
4. Data urodzenia: 03.10.1926 5. Miejsce urodzenia: Nieśwież, powiat baranowicki, województwo Nowogródzkie, Polesie, obecnie Białoruś.
B. NAJBLIŻSZA RODZINA I STRONY RODZINNE
1.1. Miejsce zamieszkania przed przesiedleniem: Nieśwież, а potem różne majątki.
1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS
(przed przesiedleniem):
W 1939 r. przyszli do nas najpierw Sowieci, potem na krótko Niemcy, a gdy ustanowiono nowe granice, znowu znaleźliśmy się w ZSRS. Ojca zaaresztowali w 1944 r. Oni robili czystkę wśród inteligencji, a mój ojciec był oświecony, w czasach carskich uczył się w Humaniu. No więc zaaresztowali i wysłali na Sybir. Pamiętam, że gdy zatrzymani oczekiwali na podstawienie wagonu, wszyscy musieli siedzieć w kuckach na śniegu. Nasza tułaczka zaczęła się już w 1939 r., wtedy uciekaliśmy przed frontem. Przyszedł do nas Niemiec, powiedział, że w naszej okolicy front się zatrzyma, będzie duży bój, a potem z pewnością przyjdą tu Sowieci. „Dokąd uciekać”, zapytaliśmy go. A on – „do przodu”. I my uciekaliśmy. Zatrzymaliśmy się w jakiejś wiosce. O nocleg było trudno, nawet w piwnicy, gdyż ludzie mówili, że w obawie przed pożarem w piwnicach poskładali sprzęt. Nasza tułaczka trwała do 1946 r. Myśleliśmy, że nas też wywiozą na Sybir, gdyż ojca już wzięli. Ale poszła pogłoska, że zatrzymanych ludzi z Polski Sowieci będą wysyłać do polskich więzień, inni też będą mogli wyjechać. Zaczęliśmy się starać o wyjazd do Polski przez polsko-białoruski komitet, który takimi sprawami się zajmował. O ile wszystkie nasze dokumenty były polskie, to udaliśmy, że jesteśmy Polakami i 13 marca 1946 r. załadowali nas do takich brudnych wagonów, w których przewożono zwierzęta, i zawieźli do Stargardu Szczecińskiego. Nieco wcześniej – jesienią 1945 r. - z Syberii wrócił ojciec. Miał zaledwie 54 lata, a wyglądał, jak dziadek, trudno mi było go poznać. Miał długą brodę, ludzie zwracali się do niego „dieduszka”. Co Syberia robi z człowiekiem! Był tak słaby, że potrzebował całego dnia, aby pokonać 7 kilometrów, gdy szedł ze stacji do domu. Prosił, żeby mama dawała mu jedzenie w puszkach po „tuszonce”, żeby miał miarę ile może zjeść. Z tych, co wtedy wrócili, to niektórych wkrótce znowu zabierali za „szeptankę”, za to, że opowiadali prawdę o życiu w Sowietach. Tato umarł w 1978 r. w Przemyślu. Miał 87 lat. Mama umarła 2 lata wcześniej. Rodzice żyli ze mną w Przemyślu, zabraliśmy ich z sobą, gdy wyjeżdżaliśmy na zawsze z Rynu. W Terespolu zmienialiśmy wagony na takie, które mogły poruszać się po węższych polskich torach. Do tego czasu byliśmy przekonani, że nas wiozą na Sybir. Pamiętam, że po drodze, na stacjach, bardzo wrogo wobec nas zachowywali się Polacy, pewnie dlatego, że porzucamy te ziemie (formalnie wszyscy w pociągu byli Polakami), bo przecież tam przed wojną była Polska. W Stargardzie spotkaliśmy się z plotką (nie słyszałam, żeby to była prawda), że w nocy przychodzą Niemcy i mordują przyjezdnych.
2. Wiek w trakcie przesiedlenia: 21 3. Wyznanie: Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem: Ojciec Mateusz, mama Jadwiga, siostry: Jadwiga, Janina, Irena, Maria, Anna. Pierwszych dwoje dzieci umarło na szkarlatynę i dyfteryt. Tato dwie trumienki wynosił na cmentarz pod pachami, bo mama była ciężko chora. Sam jeden chował te swoje pierwsze dzieci. Potem cały czas rodzice „szukali” syna, ale nigdy już więcej się nie urodził. Tato kiedyś powiedział: „Tak szukaliśmy tego syna, aż znaleźliśmy 6 córek”.
5. Ile osób zostało na miejscu: 0 6. Ile osób przesiedlono: 8
7. Ile osób zaginęło: 0
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi: Nieświeża nie pamiętam, to na Białorusi. 9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi? Nie pamiętam konfliktów.
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny: W 1920 r. tato wydzierżawił majątek, ale nie zdążył w nim pogospodarzyć, gdyż Sowieci wyruszyli na Warszawę. Stracił wszystko, co zainwestował w ten majątek. Rodzice opowiadali, że gdy bolszewicy przyszli do domu, kazali wszystkim stanąć z rękoma na ścianie i obrabowali nas. Potem tato krótko miał sklep, ale musiał go porzucić, gdyż był zbyt blisko granicy. No a dalej, aż do 1944 r. był administratorem w różnych polskich majątkach. Majątki często upadały, gdyż odrodzona Polska wprowadziła wysokie podatki, dlatego często się przeprowadzaliśmy. Ale generalnie mieliśmy dobrze: mieszkanie przy majątku, czasami własną służbę (dziewczynę), ale częściej pracownicy w majątku mieli obowiązek dostarczać nam drewno, owoce i warzywa, a nawet nalewać wieczorami wodę do kadzi (pomp przecież wtedy nie było). Tato był administratorem także pod czas okupacji niemieckiej. Sowieci mieli mu potem to za złe. Gdy on tłumaczył, że przecież trzeba było jakoś żyć, to oni mu powiedzieli, że powinien iść do partyzantki… Tak więc niczego swego nie posiadaliśmy.
C. PRZESIEDLENIE
1. Kiedy Panią/Pana wywieziono? 13 marca 1946 r. 2. Kiedy Panią/Pana przywieziono? Długo jechaliśmy, a potem, ze Stargardu do Giżycka podróż trwała cały miesiąc.
3.1. Trasa przejazdu: Zelwa – pociąg - Terespol – Stargard Szczeciński – Giżycko – Ryn
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony): Jak wyjeżdżaliśmy do Polski, to jechaliśmy na stację wypożyczonym wozem, 5 moich sióstr, rodzice i ja. Co tam można było jeszcze zmieścić na ten wóz? Przed samym przesiedleniem zachorowałam na tyfus plamisty. Byłam bliska śmierci. Uratował mnie sowiecki oficer, chyba z Kazachstanu (słabo znał rosyjski, przechodząc czasami pytał rodziców: „Kak wasz docz?”). Wysyłali nawet samolot do Mińska po leki. Można więc powiedzieć, że Sowieci, konkretnie ten oficer, uratował mi życie. Potem się dowiedziałam, że w okolicy na tyfus wymierały całe rodziny. W Stargardzie oczekiwaliśmy na przydział z PUR-u. Ale długo tam nie byliśmy. Znalazł nas kuzyn, nazywał się Werbel, i przekonał nas, żebyśmy wszyscy jechali na Prusy. Powiedział, że on tam już był, znalazł dom, powiesił kartkę, że zajęty, ale trzeba się spieszyć, bo ktoś może tę kartkę zerwać, zająć dom i nie będziemy mieli gdzie żyć. Pamiętam, że do Giżycka jechaliśmy cały miesiąc. Jechaliśmy w wagonie towarowym, który doczepiali do różnych pociągów. Z Giżycka furmankami nas zawieźli do Rynu (30 kilometrów). Tak się dobrze dla nas stało, że potem w te strony przywieźli Ukraińców z akcji „Wisła”.
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie? Nie.
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony? Moja rodzina wróciła w rodzinne strony męża: w 1966 r. wyjechaliśmy do Przemyśla.
6.1. Przywiezione przedmioty - RELIGIJNE: ----------
6.2. Przywiezione przedmioty - CODZIENNEGO UŻYTKU: ----------
6.3. Przywiezione przedmioty - OSOBISTE: Kilka zdjęć.
6.4. Przywiezione przedmioty - DOKUMENTY: ----------
6.5. Przywiezione przedmioty - INNE: ----------
7. Które z nich zachowały się do dziś?: Zdjęcia.
8. Czy mógłby Pan/Pani przekazać je lub część z nich na rzecz muzeum?: Kopie zdjęć.
9. Czy ukrył Pan/Pani jakieś przedmioty w miejscu skąd Panią/Pana wywieźli?: Część rzeczy sprzedaliśmy, część zakopaliśmy jeszcze wtedy, w 1939 r., gdy Niemiec powiedział nam, żeby uciekać. Sąsiedzi szybko je znaleźli i wszystko zabrali (wiedzieli, że wyjechaliśmy z Nieświeża i niczego nie wzięliśmy z sobą, więc domyślali się, że rzeczy gdzieś schowaliśmy). Tak więc do Polski przyjechaliśmy niemalże goli. Mieliśmy ruble, które na granicy wymieniliśmy na złote. Dostaliśmy za nie 6 tys. złotych, tyle wówczas kosztowały buty na drewnianej podeszwie (teraz są takie nawet modne w Kanadzie).
D. NOWE MIEJSCE
1. Dokąd Państwa przesiedlono?: Ryn. Gdy przyjechaliśmy do Rynu, to tam było jeszcze dużo Niemców. Gdy miałam już dzieci, a ślub braliśmy w 1949 r., to nawet wśród Niemek szukaliśmy nianiek. Niemki były dobrymi pracownicami, doglądały cudze dzieci, jak swoje. A te inne młode dziewczyny, to sobie nie dawały rady z opieką. Nie dbały o dzieci, dzieciaki były brudne, dlatego mąż w jakimś momencie powiedział: „praca, albo dzieci”. Wybrałam dzieci. Ciężki był los tych Niemców. W większości to były kobiety, mężczyzn nie było, przez nich „przeszli” Ruscy, przeszli przez ich wioski, przez ich życie, wszystko im odebrali. Nowe władze nadawały Niemcom obywatelstwo i często zmieniali im nazwiska, żeby brzmiały po polsku. Oni bardzo się oburzali. W jakimś momencie wszyscy zrozumieli, że w Niemczech jest lepsze życie. I wtedy zaczęli wyjeżdżać. Nie wiem, jak to jest, czy rzeczywiście ktoś ich wyganiał z Polski, bo tak teraz mówią? Myślę, że wyganiały ich przede wszystkim warunki życia.
2. Co Państwu przydzielono?: Tato niemalże od razu został kierownikiem szkoły rolniczej w Rynie. Na początku płacono mu 300 złotych na miesiąc, co wystarczało na 3 chleby. Zajęliśmy dwa mieszkania w dawnym budynku dla urzędników miejskich. Poszłam najpierw do tych budynków, tam było zupełnie pusto, nikogo nie było. Prawdę mówiąc, bardzo nie chciałam mieszkać w czyimś domu, a te budynki należały do państwa, takie wyjście mnie satysfakcjonowało. Zajęliśmy tam dwa mieszkania naprzeciwko siebie. W jednym były dwa pokoje i kuchnia, pomyśleliśmy, że to za mało, bo rodzice mieli sześcioro dzieci, zajęliśmy więc dwa mieszkania. Z czasem zaczęłam pracować w urzędzie miasta, pisałam na maszynie. Wcześniej ten nasz kuzyn, Werbel, wysłał mnie do Warszawy do swojej rodziny, gdzie zakończyłam kurs pisania na maszynie i stenografii. Dzięki temu miałam podstawę, aby szukać pracy w urzędzie miasta. Jakiś czas potem, już jak pracowałam (w magistracie), miasto wysłało mnie do Gdańska na 6-miesięczny kurs pisania na maszynie.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?: Trzeba było szukać okien, żeby załatać dziury w naszych nowych mieszkaniach. Pamiętam, że ten budynek był wtedy zupełnie pusty. Ja musiałam się leczyć. Mieszkał wtedy w Rynie dobry lekarz, Francuz, który był w niewoli niemieckiej. On pracował razem z innym lekarzem, który mieszkał w Giżycku, Polakiem, on znał francuski. Oni obaj postanowili sobie, że w tak młodym wieku nie powinnam umierać. Ten Francuz przychodził i leczył mnie, przychodził codziennie, aby zrobić mi zastrzyk. I, dzięki Bogu, wyszłam z tego! W Rynie naszymi sąsiadami byli w większości Polacy z Ukrainy. Ale był też piekarz z Polesia. Powiedział kiedyś: „moja prababcia chodziło na piechotę do Częstochowy, dlatego, że oni byli grekokatolikami”. No, ale potem przyszła do nich Moskwa i zrobiło się prawosławie.
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?: Nie mówiliśmy sąsiadom, kim jesteśmy. Dzieci też były nauczone, żeby trzymać to dla siebie. Rzecz jasna, sąsiedzi domyślali się wszystkiego, choćby stąd, że w tajemnicy jeździliśmy do cerkwi (do Chrzanowa). Z moich obserwacji wynika, że byliśmy czymś strasznym dla Polaków do momentu, gdy oni patrzyli na nas przez okulary ówczesnej propagandy, potem, gdy poznaliśmy się, gdy oni nas poznali, to, można powiedzieć, że wszyscy się lubiliśmy. Z czasem, gdy Ukraińcom „zezwolono” już żyć, gdy przestali ich niszczyć, to sytuacja się trochę polepszyła. Władze zawsze jednak miały „czyste” nastawienie do nas. Gdy mój mąż starał się o wyjazd do Ukrainy, żeby odwiedzić rodzinę, usłyszał dwuznaczne: „akcja Wisła…”. To były dziwne czasy. Pewnego razu wezwali męża do jednostki wojskowej. Całą noc nie spaliśmy, zastanawiając się, czego od niego chcą. A on wrócił z medalem! Nagrodzili go za udział w kampanii wrześniowej, za walkę z Niemcami. Wiosną 1939 r. powołali go do Łańcuta, a jesienią była wojna. Trafił do szkoły motoryzacyjnej. Dzięki tej wojnie, która trwała 16 dni, potem mógł odejść na wcześniejszą emeryturę. Czy rozmawialiśmy z Polakami o przeszłości? Raczej nie. Mieliśmy świadomość, że oni w niczym nie ustąpią, a my, Ukraińcy, gdy się spotykaliśmy, to zawsze była ta tęsknota za swoim. Śpiewaliśmy, dużo śpiewaliśmy, żeby zabić tę tęsknotę… Od 1966 r. mieszkaliśmy w Przemyślu. Tam było tak, że Polacy przyjezdnych rozpoznawali, mówili, „o Ukraińcy, to Ukraińcy”. Polacy mówią, że Ukraińcy ich mordowali, męczyli. Spotkałam się też z taką opinią: „Rusini, to są dobrzy ludzie, ale Ukraińcy, to nie”. Oni myślą, że Rusini i Ukraińcy, to dwa narody. W Rynie natomiast było normalnie, nikt na moje dzieci nie wskazywał palcem, o, Ukraińcy…
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?: Modliliśmy się w Chrzanowie.
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?: W 1947 r. zaczęli przyjeżdżać Ukraińcy z akcji „Wisła”. Wtedy poznałam swego przyszłego męża Andrzeja Kiebałę. Pochodził z okolic Oleszyc, z miejscowości Jalina (teraz to chyba część Oleszyc). Był rzeźnikiem z dwoma dyplomami. Sierota, stracił mamę, gdy miał 1,5 roku, a ojca – 3 lata. To był człowiek bardzo religijny i wielki ukraiński patriota. Ślub w Chrzanowie w 1949 r. Wzięliśmy z sobą jedzenie i pojechaliśmy do Chrzanowa. Ksiądz Mirosław Ripecki przygotował stoły, wieczne odpoczywanie racz mu dać Panie! Wszystkie dzieci tam chrzciliśmy. Gdy urodziło się nam pierwsze dziecko, to mąż się rozpłakał, mówił, że nareszcie ma coś swego. Wesele w całości odbyło się u księdza Ripeckiego. Tańców nie było. Ślub cywilny był w Rynie. Akurat wtedy pracowałam w USC, musieliśmy wziąć innego pracownika, bo przecież nie mogłam sama sobie udzielić ślubu. Potem w naszym mieszkaniu było przyjęcie, taki obiad po prostu. Wyszłam pierwsza za mąż. Pięć sióstr jeszcze zostało... W 1966 r. wyjechaliśmy do Przemyśla. Mąż umarł w 1985 r. Potem mieszkałam przez wiele lat sama. Zajęłam się wyszywaniem ikon. Zachorowałam też na nowotwór złośliwy. Bardzo mnie pocięli, ale przeżyłam. Operował mnie znany w Lublinie ukraiński lekarz, profesor Kurylcio. On już nie pracuje, ale chirurgiem jest także jego syn, Andrzej Kurylcio. 15 dni przed ogłoszeniem stanu wojennego w grudniu 1981 r. prawie wszystkie moje dzieci, oprócz Mirka, wyemigrowały do Kanady. Zostałam w Przemyślu praktycznie sama, bo Mirek mieszkał w innym miejscu. On, jako jedyny z dzieci był koło ojca, gdy umierał. A potem i Mirek wyjechał. No a ja pilnowałam domu z nadzieją, że któreś z dzieci wróci. Mamy tam grobowiec na 4 osoby, a mąż sam tam leży… Dzieci namówiły mnie, żebym do nich dołączyła. W marcu 2005 roku pojechałam. Myślałam, że nie dojadę, że umrę po drodze, no bo straciłam wszystko, z dorobku życia zostały mi dwie torby. Nie znam języka… Ale Bóg sprawił, że mam bardzo blisko do cerkwi, dał mi też dobre dzieci, które bardzo tu dbają o mnie. W życiu wiele razy zmieniałam miejsce zamieszkania, 6 czy 7 razy, bez większego bólu, bo człowiek był młody, ale gdy wyjeżdżałam z Przemyśla, to było to dla mnie okropne przeżycie. Teraz mam tu polską emeryturę, to jest nic, w przeliczeniu, to są dosłownie centy, ale dzieci kupują mi wszystko, co jest potrzebne. Urodziło się nam 3 synów: Jarosław, Mirosław i Włodzimierz. Wnuki: Wiktor, Melania i Thomas. Wszystkie siostry żyją. Mieszkają w Przemyślu. Najstarsza urodziła się w 1923 roku. Bogu niech będą dzięki!
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?: Tak.
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?: W domu.
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?: ----------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?: Tak.
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?: Wiktor i Melania znają.
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?: Thomas nie zna.
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?: Poszukam.
E. KONTAKTY Z UPA
1.1. Czy we wsi były kryjówki UPA?: Nie.
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):? ----------
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?: Pozytywny.
3.1 Miałem kontakt z UPA: Nie. Szczerze mówiąc, o UPA to dowiedziałam się już po przesiedleniu, wcześniej nawet nie słyszałam o czymś takim. Najwięcej o nich opowiadał mi mąż i głównie na tej podstawie wyrobiłam sobie opinię o naszych partyzantach.
3.2 Byłem członkiem UPA: Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie): Nie.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA: Nie.
4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?: Nie.
5. Czy był Pan/Pani więziony?: Nie. Przesłuchiwali mnie tylko. Gdy byłam panną, a więc to mogło być w okresie pomiędzy 1947 i 1949 r., to odwiedziłam Tabakę w więzieniu w Bartoszycach. Znaleźli jego dokumenty, one potwierdzały, że był w UPA. Ja poznałam go wcześniej, gdy był na wolności, mieszkał w Rynie. Po zatrzymaniu postanowiłam go odwiedzić, przywiozłam mu czystą bieliznę. I wtedy, tam w więzieniu, mnie przesłuchiwali. Pytali, skąd go znam. Powiedzieli też: „To pani nie wie, że to bandyta?”. Na imię miał chyba Jan, Jan Tabaka. Już umarł. Mieszkał potem w Giżycku, był dobrym stolarzem. W czasie okupacji niemieckiej skończył szkołę handlową w Jarosławiu.
F. INNE ZAGADNIENIA
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne: Mój tato, który był członkiem chóru cerkiewnego, zawsze podczas Świąt Bożonarodzeniowych śpiewał, np., „O Pascha, Pascha, błogosławiona Pascha…”. Bardzo lubił piosenkę „Wyjdy diwczynońko hocz na chwyłynoczku w haj…” , a także „Rewe ta stohne Dnipr szyrokyj”. On znał dużo piosenek.
2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?: Nie, nigdy nie byłam w Nieświeżu, tam babcia leży na cmentarzu… Natomiast mąż stale myślał o powrocie w rodzinne strony. Mówił, że chce wyjechać, bo Prusy, to nie jego ziemia. Ukraińcy umierali, stawiali sobie pomniki, a on nie chciał zostawiać śladów w obcej ziemi. Ciężko pracowaliśmy, aby zarobić na mieszkanie w Przemyślu. W sumie dorobiliśmy się na hodowli macior, na sprzedaży prosiaków. Mieliśmy w Rynie chlewik. Zajmowałam się więc dziećmi i świnkami, dla mnie to była praca całkiem nowa, bo żyjąc z rodzicami ja nie zajmowałam się gospodarstwem, my go po prostu nie mieliśmy. No i w końcu kupiliśmy mieszkanie w Przemyślu, mieszkaliśmy tam przez następne 40 lat. Wyjechaliśmy z Rynu w 1966 r. Jechaliśmy do Przemyśla „Warszawą”, mąż kupił, to była pierwsza „Warszawa” na cały Ryn. Kosztowała 140 tys. ówczesnych złotych polskich. Można więc zażartować, że dekretem Warszawa wywiozła Ukraińców, a inna „Warszawa” zawiozła nas z powrotem w rodzinne strony.
3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?: Sowieci zesłali ojca na Syberię, do ostatnich dni baliśmy się, że wywiozą tam całą rodzinę, oni nie lubili inteligencji. Ucieczka do Polski była więc jedynym ratunkiem. Ogólnie mówiąc, tato od młodości nie lubił komunistów.
4. Co w życiu było najważniejsze?: Bóg. Człowiek niczego nie weźmie z sobą na tamten świat, niczego.
5. Dlaczego Was przesiedlili?: Wyjechaliśmy dobrowolnie podając się za Polaków, aby uciec od Sowietów. A jeśli chodzi o akcję „Wisła”… Cóż, Polacy potrzebowali ludzi, żeby zasiedlić poniemieckie ziemie.
G. UWAGI
1. Dodatkowe informacje: Ankietę przygotował Roman Kryk.



 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [pliki do ankiety]
Ankieta українська
A. ОСНОВНІ ДАНІ
Б. ВІДОМОСТІ ПРО РОДИНУ І МІСЦЕВІСТЬ
В. ПЕРЕСЕЛЕННЯ
Г. НОВЕ МІСЦЕ
Д. КОНТАКТИ З УПA
Е. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
Є. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
 
A. ОСНОВНІ ДАНІ
1. Дата анкетування: 18.04.2011 2. Номер анкети: 0163
3. Прізвище, ім’я, по-батькові: Кєбало Бронислава, уроджена Соколинська, дочка Матвія та Ядвиги, уроджена Жизневська.

Торонто
Canada – Kanada - Канада
4. Дата народження: 03.10.1926 5. Місце народження: Несвіж, повіт Барановичі, воєводство новгородське, Полісся, нині Білорусь.
Б. ВІДОМОСТІ ПРО РОДИНУ І МІСЦЕВІСТЬ
1.1. Місце проживання до переселення: Несвіж, а далі різні маєтки.
1.2. Місце проживання до переселення: В 1939 р. до нас спершу прийшли совєти, потім на короткий період німці, а далі, коли встановили нові кордони, ми знову опинилися в СССР. Батька заарештували в 1944 р. Вони влаштовували чистку серед інтелігенції, а батько був освіченою людиною, в царських часах він навчався в Умані. Так ось заарештували його та вивезли в Сибір. Затримані очікуючи, коли подадуть вагони, мусили сидіти почіпки прямо на снігу. Наше блукання почалося вже в 1939 р., тоді ми втікали від фронту. Прийшов до нас німець, сказав, що в нашому районі фронт зупиниться, буде великий бій, а потім точно сюди прийдуть совєти. „Куди втікати” – запитали ми його. Відповів – „вперед”. І ми втікали. Зупинилися в якомусь селі. З ночівлею було складно, навіть в підвалі, оскільки люди говорили, що побоюючись пожежі позносили в підвали знаряддя. Наші мандри-блукання продовжувалися аж до 1946 р. Ми побоювалися, що нас теж вивезуть в Сибір, оскільки батька вже забрали. Проте пішла чутка, що затриманих людей з Польщі совєти будуть відправляти до польських тюрем, інші теж можуть їхати. Ми почали клопотатися про право на виїзд до Польщі за допомогою польсько-білоруського комітету, який розглядав такі питання. Оскільки всі наші документи були польські, то ми записалися поляками і 13 березня 1946 р. нас завантажили до брудних вагонів, якими возили худобу, і завезли до Старґарду Щецінського. Дещо раніше – осінню 1945 р. – з Сибіру повернувся батько. Йому було лише 54 роки, а виглядав, неначе дідусь, мені було важко його пізнати. У нього була довга борода, люди зверталися до нього „дєдушка”. От, що Сибір робить з людини! Був такий слабий, що йому треба було цілого дня, щоб пройти 7 кілометрів, коли йшов з вокзалу до дому. Просив, щоб мати подавала йому їсти в банках з-під „тушонки”, щоб знав міру, скільки йому можна з’їсти. Серед тих, які тоді повернулися з Сибіру, декого скоро знов затримали і відправили назад за „шептанку”, за те, що вони розголошували правду про життя в Совєтах. Батько помер в 1978 р. в Перемишлі. Йому було 87. Мати померла двома роками раніше. Батьки жили зі мною в Перемишлі, ми їх забрали з собою, коли переїжджали з Рину до Перемишля. В Тересполі ми перейшли до вагонів, які могли рухатися по польських, вужчих рейках. До тої хвилини ми були переконані, що нас везуть в Сибір. Пам’ятаю, що дорогою, на вокзалах, дуже вороже до нас ставилися місцеві поляки, грозили нам, мабуть тому, що ми покидали ті землі (формально в ешелоні їхали лише поляки), адже до війни там була Польща. В Старґарді гуляла плітка (я не чула, щоб це була правда), що в ночі приходять німці і вибивають поляків, що понаїжджали.
2. Вік на момент переселення: 21 3. Віросповідання: Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення: Батько Матвій, мати Ядвига, сестри: Ядвига, Яніна, Ірена, Марія, Анна. Перші двоє дітей, які народилися у батьків, померли від скарлатини та дифтериту. Батько під пахвами виносив на кладовище дві домовинки, оскільки мати дуже хворіла. Батько сам один хоронив тих своїх перших дітей. Потім батьки постійно „шукали” сина, проте ніколи більше він не народився. Тато колись сказав: „Ми так шукали цього сина, аж знайшли 6 дочок”.
5. Скільки осіб лишилося: 0 6. Скільки осіб переселено: 8
7. Скільки осіб пропало безвісти: 0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі: Несвіжа я не пам’ятаю, це на Білорусі. 9. Стан відносин з ними: ----------
10. Опишіть залишений Вами маєток: В 1920 р. батько взяв в оренду маєток, проте не встиг погосподарювати в ньому, тому, що цього ж року більшовики йшли на Варшаву. Батько втратив все, що встиг придбати для господарювання. Батьки розповідали, що більшовики наказали всім стати з руками на стіні і пограбували їх. Потім коротко у батька була крамниця, змушений був її залишити з огляду на близькість кордону. А далі, аж до 1944 р., батько був адміністратором у різних поляків - власників маєтків. Маєтки обанкрочувалися, оскільки молода польська держава запровадила високі податки. Саме тому ми часто міняли місце проживання. Вцілому однак ми добре жили: нам давали помешкання в маєтках, часом була власна служба (дівчина), хоча частіше таку роль виконували працівники в маєтку, вони мали обов’язок доставляти нам дрова, фрукти та овочі, а навіть на кінець дня наливати воду до кадки (насосів адже не було тоді). Тато був адміністратором також в період німецької окупації. Совєти потім йому через це докоряли. Коли він їм пояснював, що тримався цієї роботи оскільки треба було якось жити, вони відповіли: треба було іти до партизантки... Таким чином ми ніякого маєтку не мали, то нічого і не залишили.
В. ПЕРЕСЕЛЕННЯ
1. Коли Вас вивезли? 13 березня 1946 р. 2. Коли Вас привезли? Ми довго їхали, а потім, зі Старґарду до Ґіжицка ми в дорозі були цілий місяць.
3.1. Маршрут переїзду: Зельва – потяг - Тересполь – Старґард Щецінскі – Ґіжицко – Рин
3.2. Маршрут переїзду: Коли ми вирушали до Польщі, то на вокзал нас везла позичена фіра, там було 5 моїх сестер та батьки. Що там можна було іще запхати на цю фіру? Напередодні переселення я захворіла на тиф. Була при смерти. Життя врятував мені совєтський офіцер, він мабуть був з Казахстану (слабо володів російською, проходячи повз часом запитував батьків: „Как ваш доч?”). Відправляли навіть літака до Мінська за ліками. Можна отже сказати, що совєти, а конкретно цей офіцер, повернули мене до життя. Пізніше я довідалася, що в тих сторонах від тифу вимирали цілі родини. В Старґарді в Державному Управлінні з Питань Репатріації ми очікували рішення про виділення нам житла. Однак ми не були там довго. Віднайшовся наш кузен, його звали Вербель, він нас умовив, що треба їхати далі, що всім нам треба їхати на Пруси (до Прусії). Він сказав, що вже там був, знайшов порожній дім, повісив на ньому листочок з інформацією, що дім зайнятий, проте, додав, треба поспішати, оскільки листочок хтось може зірвати і зайняти наш дім, а тоді нам ніде буде жити. Пам’ятаю, що до Ґіжицка ми їхали цілий місяць. Ми їхали в товарному вагоні, який чіпляли до різних поїздів. З Ґіжицка фірами нас завезли до Рину (30 кілометрів). Так щасливо для нас сталося, що згодом в ці сторони привезли українців з акції „Вісла”.
4. Чи Ви знали куди їдете? Ні. Слід додати, що в житті ми часто міняли місце проживання, 6 чи 7 разів.
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони? Моя родина повернулася в рідні сторони чоловіка. В 1966 р. ми виїхали до Перемишля.
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?: ----------
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?: ----------
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?: Декілька світлин.
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?: ----------
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?: ----------
7. Які з них збереглися? Світлини.
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею? Копії світлин.
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли? Частину речей ми продали, частину закопали ще в 1939 році, коли німець сказав, щоб ми втікали. Сусіди швидко їх знайшли і все забрали (вони знали, що ми виїхали з Несвіжа і нічого з собою не взяли, тому здогадувалися, що ми десь ті речі заховали). Таким чином до Польщі ми приїхали майже голі. У нас були рублі, які на кордоні обміняли на польські злоті. Ми отримали за них 6 тисяч злотих, стільки тоді коштували чоботи на дерев
Г. НОВЕ МІСЦЕ
1. Куди Вас переселили? Рин. В той час, як ми ми приїхали до Рину, то там було ще багато німців. Коли в мене появилися вже діти, а я вінчалася в 1949 році, то я навіть підбирала нянь серед німок. Вони добре працювали, доглядали чужих дітей, наче своїх. А от ті інші молоді дівчата не давали собі ради з опікою, не дбали про дітей, діти були брудні. Саме тому в якийсь момент мій чоловік сказав: „праця або діти”. Я вибрала дітей. Важкою була доля тих німців. В більшості це були жінкі, чоловіків не було. По них пройшлися „руські”; „руські” пройшли крізь їхні села, крізь їхнє життя, все у них відібрали. Нова влада наділяла німців громадянством і заодно, часто-густо, міняла їм прізвища, щоб звучали по-польськи. Їх це дуже обурювало. В якийсь момент всі зрозуміли, що в Німеччині жити краще. Тоді почали виїжджати. Не знаю як воно насправді, чи дійсно хтось їх виганяв з Польщі, бо тепер так говорять? Думаю, що їх виганяли передусім обставини.
2. Які умови Вам надали? Батько майже відразу став керівником рільничої школи в Рині. На початку йому платили 300 злотих на місяць, що хватало на 3 хлібини. Ми зайняли два помешкання в колишньому будинку для міських чиновників. Спершу я пішла до тих будинків, там було зовсім порожньо, живої душі не було. Щиро кажучи, я дуже не хотіла іти жити до будинку, який мав власника, а ось ті були власністю держави, таке вирішення проблеми мене влаштовувало. Ми зайняли два помешкання навпроти себе. В одному були дві кімнати та кухня, ми подумали – мало, адже у батьків було шестеро дітей, тому ми взяли два помешкання. Через певний час я стала працювати в міській управі, я друкувала на машинці. Дещо раніше цей наш кузен, Вербель, відправив мене до своєї родини до Варшави і там я закінчила курс машинодрукування та стенографії. Через це у мене були основи, щоб шукати роботи в управі міста. Через певний час, коли я вже працевлаштувалася (в магістраті), місто відправило мене на 6-місячний курс машинодрукування до Ґданьска.
3. Яку картину Ви побачили на новому місці? Довелося щукати вікон, щоб залатати діри в наших нових помешканнях. Пам’ятаю, що цей будинок на той момент був зовсім порожній. А мені довелося знову лікуватися. Тоді жив в Рині добрий лікар, француз, який був в німецькому полоні. Він співпрацював з іншим лікарем, який мешкав в Ґіжицку, поляком, він знав французьку. Вони обидва вирішили, що в так молодому віці я не повинна помирати. Цей француз приходив і лікував мене, навідувався щоденно, щоб зробити мені укол. І, слава Богу, я вийшла з цього! В Рині нашими сусідами були в більшости поляки з України. Проте був також пекар з Полісся. Він сказав: „моя прабабуся ходила пішки до Ченстохови, тому, що вони були греко-католиками”. Ну, але пізніше до них прийшла Москва і зробилося православ’я.
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці? Ми не інформували сусідів про нашу національність. Діти теж були навчені, щоб цю інформацію тримати при собі. Звісна річ, сусіди здогадувалися хто ми, ну хоча б через те, що ми тайкома їздили до церкви (до Хшанова). З моїх спостережень випливає, що ми були чимось жахливим для поляків до хвилини, поки дивилися на нас через штамп комуністичної пропаганди, згодом, коли ми краще зазнайомилися, коли вони зрозуміли, які ми люди, то, можна сказати, ми всі там стали себе любити. Згодом, коли українцям було дано вже право на життя, коли перестали їх знищувати, ситуація покращилася. Однак влада завжди була цілеспрямовано налаштована до нас. Коли мій чоловік готував поїздку до України, щоб провідати рідних, почув двозначне: „акція Вісла...”. Це був дивовижний період в історії. Якось викликали чоловіка до військової частини. Ми всю ніч не спали, думали, чого хочуть? А він повернувся з орденом. Нагородили його за участь в боях з німцями в 1939 р. Весною 1939 р. його призвали до Ланьцута, а на осінь була війна. Спрямували його до механізованої школи. Завдяки цій війні, яка продовжувалася всього 16 днів, згодом він зміг раніше вийти на пенсію. Чи ми розмовляли з поляками на історичні теми? Скоріше ні. Ми були свідомі, що вони в нічому не поступляться, а ми, українці, коли зустрічалися, то постійно виринала ця туга за своїм. Ми співали, багато співали, щоб приспати цю тугу... З 1966 р. ми жили в Перемишлі. Там було так, що приїжджих місцеві поляки розкривали, казали, „о, українці, вони українці”. Поляки кажуть, що українці їх мордували, мучили. Я зустрілася також з такою думкою: „Русини, це добрі люди, проте українці – ні”. Вони думають, що русини та українці, це дві нації. Натомість в Рині було нормально, ніхто не вказував пальцем помітивши моїх дітей, о, українці ідуть...
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву? Ми молилися в Хшанові.
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних? В 1947 р. стали прибувати українці з акції „Вісла”. Тоді я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком Андрієм Кєбалою. Він був родом з околиць Олешиць, з села Ялина (нині це мабуть один з районів Олешиць). Він був м’ясником з двома дипломами. Сирота, втратив маму, коли йому було 1.5 року, батька – 3 роки. Це була надзвичайно релігійна людина та великий український патріот. Ми повінчалися в Хшанові в 1949 році. Ми взяли з собою харчі та й поїхали до Хшанова. Отець Мирослав Ріпецький підготував столи, вічна йому пам’ять! Він хрестив всіх наших дітей. Коли народилася перша дитина, чоловік розплакався, сказав, що нарешті в нього є щось своє. Весілля повністю відбулося в отця Ріпецького. Таньців не було. Державна реєстрація шлубу відбулася в Рині. Саме тоді я працювала в ЗАГСі, нам довелося брати іншого працівника, оскільки я не могла вінчати сама себе. Потім в нашому помешканні був бенкет, простіше – урочистий обід. Я повінчалася першою, залишилося ще 5 сестер. В 1966 р. ми виїхали до Перемишля. Чоловік помер в 1985 р. Згодом я багато років жила одна. Я навчилася вишивати ікони. Захворіла на злоякісну пухлину (рак). Порізали мене добряче, проте я вижила. Операцію проводив відомий в Люблині український лікар, професор Курильцьо. Вні уже вийшов на пенсію, проте хірургом є його син, Андрій Курильцьо. За 15 днів до проголошення воєнного стану в Польщі в грудні 1981 р. майже всі мої діти, окрім Мірка, емігрували до Канади, в Перемишлі я лишилася фактично одна, оскільки Мірко жив деінде. Він, як єдина наша дитина, був при смерти батька. А потім і Мірко емігрував. А я лишилася на сторожі дому сподівачись, що хоч хтось з дітей повернеться. Маємо в Перемишлі гробницю (склеп) для 4 осіб, чоловік один там лежить... Діти переконали мене, щоб я приєдналася до них. Я виїхала в березні 2005 року. Думала, що не доїду, що помру в дорозі, адже я втратила все, з життєвого доробку мені лишилися дві сумки. Не знаю мови... Проте Бог дав мені церкву близько та добрих дітей, які піклуються про мене. Протягом життя я багато разів міняла місце проживання, 6 чи 7 разів, робила це без більших страждань, тому, що була молодою, проте, коли я виїжджала до Перемишля, то це вже було страшно. Тепер маю тут польську пенсію, це ніщо, в перерахунку це буквально центи, проте діти купують все, що мені треба. Нам народилося троє синів: Ярослав, Мирослав та Володимир. Онуки: Віктор, Меланія та Томас. Всі сестри живі, мешкають в Перемишлі. Найстарша народилася в 1923 році. Хвала Тобі, Господи!
7. Ваші діти знають українську мову? Так.
7.1. Так - Де вивчили? Вдома.
7.2. Ні - Чому? ----------
8. Ваші онуки знають українську мову? Так.
8.1. Так - Де вивчили? Віктор та Меланія знають.
8.2. Ні - Чому? Томас не знає.
9. Чи є у Вас світлини нового місця? Пошукаю.
Д. КОНТАКТИ З УПA
1.1. Чи в селі були криївки УПА? Ні.
1.2. Чи в селі були криївки УПА? ----------
2. Яке Ваше ставлення до УПА? Позитивне.
3.1 Я контактував з УПА: Ні. Щиро кажучи про УПА я довідалася вже після переселення. Раніше я навіть не чула про таке. Найбільше мені розповідав про „упівців” чоловік і в основному на основі його розповідей я виробила собі думку про наших партизанів.
3.2 Я був у складі УПА: Ні.
3.3 Я допомагав/сприяв УПА (добровільно): Ні.
3.4 Хтось з моєї родини був у складі УПА: Ні.
4. Чи мали Ви зброю у період перед переселенням? Ні.
5. Чи перебували Ви під арештом? Ні. Лише мене допитували. Коли я була дівкою, а отже це могло бути в період між 1947 та 1949 роками, я відвідала Табаку в тюрмі в Бартошицях. Знайшли документи, які підтверджували, що він був членом УПА. Я познайомилася з ним, коли він був ще на волі і мешкав в Рині. Після ув'язнення я вирішила його провідати, завезла йому чисту білизну. Там мене взяли на допит. Розпитували звідки його знаю? Сказали також: „То ви не знаєте, що він бандит?” Його ім’я було мабуть Іван... Іван Табака. Вже відійшов у вічність. Згодом мешкав в Ґіжицку, був добрим столярем. Під час німецької окупації закінчив торгівельну школу в Ярославі.
Е. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
1. Звичаї втраченої батьківщини: Мій батько був членом церковного хору і на кожні Різдвяні Свята співав напр. : „Ой Пасха, Пасха благословенна Пасха...”. Дуже любив пісню „Вийди дівчинонько хоч на хвилиночку в гай...”, а також „Реве та стогне Дніпр широкий”. Знав багато пісень.
2. Чи відвідували Ви свою батьківщину? Ні, я ніколи не була в Несвіжу, там бабуся лежить на кладовищі... Чоловік постійно думав про повернення в рідні сторони. Пояснював, що хоче виїхати, оскільки Пруси (Прусія), це не його земля. Українці помирали, ставили собі надмогильники, а він не хотів лишати слідів в чужій землі. Ми важко працювали, щоб заробити на помешкання в Перемишлі. За великим рахунком ми доробилися на годівлі свиноматок, на продажі поросят. Не зважаючи на те, що Рин, це місто, ми мали там хлівець. Отже, я займалася дітьми та свиньками, для мене це була зовсім нова робота, оскільки в період, коли я жила біля батьків, ніяким господарством я не займалася, просто його в нас не було. Врешті-решт ми купили помешкання в Перемишлі, ми жили там наступні 40 років (з 1966). Ми поїхали до Перемишля „Варшавою”, чоловік купив, це була перша „Варшава” в місті. Коштувала 140 тисяч польських злотих. Можна отже пожартувати, що указом Варшава вивезла українців, а інша „Варшава” завезла нас назад в рідні сторони.
3. Чому ви не виїхали в Україну? Совєти заслали батька в Сибір, ми до останніх днів боялися, що вивезуть туди всю родину, вони не любили інтелігенції. Втеча до Польщі була отже єдиним виходом. Загалом кажучи, батько з юних літ не любив комуністів.
4. Що в житті було головне? Бог. Людина нічого не візьме з собою на той світ, нічого.
5. Чому Вас переселили? Ми поїхали добровільно записавшись поляками, щоб втекти від Совєтів. Коли говорити про акцію „Вісла”... Щож, полякам потрібні були люди, щоб заселити колишні німецькі території.
Є. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
1. Інше: Анкету підготував Роман Крик, мовне оформлення Маруся Хомин.
 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [pliki do ankiety]
Ankieta english
A. MAIN DETAILS
B. FAMILY & LOCATION DETAILS
C. RESETTLEMENT
D. THE NEW PLACE
E. CONTACTS WITH UPA
F. ADDITIONAL INFORMATION
G. INFORMATION
 
A. MAIN DETAILS
1. Application Date: 04.07.2011 2. Application Reference Number:
3. Surname, Name, Paternal Name: brak


4. Date of Birth: 04.07.1909 5. Place of Birth:
B. FAMILY & LOCATION DETAILS
1.1. Place of Residence before deportation:
1.2. Place of Residence before deportation (information):
2. Age at time of deportation: 3. Religion: dark
4. Number of family members at the time of deportation/ resettlement:
5. Number of family members left: 6. Number of family members deported:
7. Of which went missing:
8. Number of people of different nationalities resident in the village? 9. Inter-ethnic relations could be considered?
10. List your lost assets/property:
C. RESETTLEMENT
1. When were you deported? 2. When did you arrive?
3.1. Deportation Itinerary:
3.2. Deportation Itinerary (information):
4. Did you know where you were being deported to?
5. Have any of your relatives returned to your homeland?
6.1. What personal items did you take with you - Religious:
6.2. What personal items did you take with you - Household objects:
6.3. What personal items did you take with you - Personal belongings:
6.4. What personal items did you take with you - Documents:
6.5. What personal items did you take with you - Other:
7. Of these items, what is left?
8. Would you be prepared to donate these (in whole, or in part) to the museum?
9. Did you hide any of the items that you brought with you?
D. THE NEW PLACE
1. Where did they deport you to?
2. What amenities were you granted?
3. What did you see when you arrived at your new place of settlement?
4. Did you encounter any persecution?
5. Where & when did you start going to church?
6. How did your children fare?
7. Do your children know Ukrainian?
7.1. Yes - Where did they learn it?
7.2. No - Why?
8. Do your grandchildren know Ukrainian?
8.1. Yes - Where did they learn it?
8.2. No - Why?
9. Do you have photos of your new place of settlement/residence?
E. CONTACTS WITH UPA
1.1. Were there UPA bunkers in the village?
1.2. Were there UPA bunkers in the village (information)?
2. What is your view of UPA?
3.1 I contacted UPA:
3.2 I was part of UPA:
3.3 I helped/facilitated UPA (voluntarily):
3.4 Were any of your family in UPA?
4. Did you ever hold firearms before the period that you were deported?
5. Were you ever arrested?
F. ADDITIONAL INFORMATION
1. Lost customs/traditions of your homeland:
2. Have you visited your homeland?
3. Why did you not choose to live in Ukraine?
4. What was your priority in life?
5. Why were you deported/resettled?
G. INFORMATION
1. Information

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Wspomnienia


Na tę chwilę brak jest w naszej bazie wspomnień osoby, której ankieta dotyczy.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików (filmowych, dźwiekowych, itp.)
powiązanych z niniejszą ankietą.

 
do góry ↑
VIDEO






„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2018

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
827 286
Dziś:
Днесь:
409