Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PROJEKTY - Ukraińcy
cień
Wersja: PL UA EN
Losy Niezapomniane wysiedlonych w ramach AKCJI „WISŁA”

Świadectwa przesiedleńców - szczegóły...
cień
Ankieta (0230)
Cikuj Roman, s. Mikołaja i Anny z d. Pawłów
ur. 28.10.1909
Korków, pow. Hrubieszów.
 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [wspomnienia] [pliki do ankiety] [video do ankiety]
Ankieta w j.polskim
A. METRYKA ANKIETY
B. NAJBLIŻSZA RODZINA I STRONY RODZINNE
C. PRZESIEDLENIE
D. NOWE MIEJSCE
E. KONTAKTY Z UPA
F. INNE ZAGADNIENIA
G. UWAGI
 
A. METRYKA ANKIETY
1. Data wywiadu: 21.11.2011 2. Numer kolejny: 0230
3. Dane osobowe uczestnika /uczestników wywiadu: Cikuj Roman, s. Mikołaja i Anny z d. Pawłów

Zalbki k. Olsztyna
Polska – Польща
4. Data urodzenia: 28.10.1909 5. Miejsce urodzenia: Korków, pow. Hrubieszów.
B. NAJBLIŻSZA RODZINA I STRONY RODZINNE
1.1. Miejsce zamieszkania przed przesiedleniem: Korków, pow. Hrubieszów.
1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS
(przed przesiedleniem):

Wieś była... Jak by to powiedzieć... No jak to określić? To był raj! Ludzie byli... Nie w takim sensie, gdy mówimy ...gdy mówimy o współczesnych czasach, że połowa wioski jest wierząca, a druga połowa – niewierząca. U nas nie było takiego określenia, u nas byli pobożni albo łajdaki, no i u nas, przeważnie byli pobożni. No... W tej miejscowości, w Korkowie...

Atmosfera była bardzo dobra, gdyż ludzie obchodzili święta... Trudno to opisać, bo nawet nie uwierzą.

Na przykład, po sąsiedzku mieszkał biedny człowiek. Nie mieli pola, bo ten jego dziadek... Była karczma, bo przyszli Żydzi i założyli karczmę. Zapraszali tam ludzi, najpierw dawali im wódkę za darmo, no nie wiem, pewnie szklankę, czy pół, gdy wypił, to jeszcze chciał, to normalne, wiem jak to jest: gdy wypijesz kieliszek, to nie raz ciągnie żeby wypić drugi, bo to nie zaszkodzi. No więc dawali tym ludziom wódkę „na krzyżyk”, bo niepiśmienny był [podpisywał się krzyżykiem]. To jeden z przykładów, bo takich było kilka. I potem Żydzi zabierali za to pole, ogrody... A władze zezwalały na to, gdyż chodziło o to, żeby ludziom odebrać ziemię.

Tego człowieka wieś wzięła na utrzymanie. Latem kazali mu paść owce i on pasł. Każdy z wioski po kolei dawał mu bochenek chleba, bo on miał dwójkę dzieci, był mąż, żona i dwoje dzieci. Mówię o tym, co widziałem każdego dnia. Takie były stosunki między ludźmi.

Gdy czyjaś krowa... [W gospodarstwie] była co najmniej jedna krowa, choć byli i tacy, którzy nie mieli nawet jednej, no więc gdy komuś zabrakło mleka... No bo gdy krowa się cieliła, to nie dawała mleka, wówczas każdy z sąsiadów przynosił dla dzieci mleko. Na ten temat można powiedzieć więcej ciekawych rzeczy, ale to trzeby byłoby długo opowiadać...

Ludzie byli szczęścili, mimo iż gnębili ich okupanci. W naszej wiosce jedni [okupanci] przychodzili, inni odchodzili. Byli Austriacy, była Polska, polski rząd, a przed Austriakami byli Rosjanie. I tak się wymieniali. Niemcy przyszli, i znowu zmiany... I ludzie odczuwali na sobie te zmiany.

[Mimo to, jak pan mówi, ludzie byli szczęśliwi.] Tak.

2. Wiek w trakcie przesiedlenia: 11 lat. 3. Wyznanie: Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:

Do 1946 r. było nas sześcioro, w naszym domu. W 1946 r., w Wielki Czwartek, czyli przed Wielkanocą, przyszło ludowe wojsko polskie i spaliło całą wioskę, i mieszkaliśmy już w piwnicy, bo mieliśmy piwnicę. I w tej piwnicy w maju 1946 r. urodził się mój brat Włodzimierz. Tak że było nas już więcej.

A dziadzio i babcia Tekla zmarli wcześniej. Tak to wyglądało przed deportacją.

Nikt nigdy nie dowiedział się, dlaczego [wojsko polskie spaliło naszą wioskę]. Nikt się nawet nie spodziewał, że przyjdą i spalą.

W czasie pożaru zginęło dwoje ludzi. Kobieta, miała chyba 65 lat, i jej mąż, ratowali kozę. Paliło się, a nam nie wolno było niczego ratować, wioska była obstawiona wojskiem, i kto chciał ratować... Mimo wszystko ci się odważyli [ratować kozę], bo mieli tylko jedną, dla nich była to kwestia życia, bo to koza, mleko dawała. Tak więc, ratowali [kozę] i ich zastrzelili.

Ale nam się udało. Mój tata był sołtysem. Nas udało się uratować... Bo podpalili szkołę, a szkoła była drewniana, kryta strzechą, czyli słomą. Mocno się paliła, ledwie zdążyliśmy uciec. Przejechał tata, jako sołtys, spotkał się z oficerami, jeszcze z kimś, i jakoś nie dopuścili... Bo to była III i IV klasa, łączone klasy, tam byliśmy. Tak wyglądała sprawa.

5. Ile osób zostało na miejscu: 0 6. Ile osób przesiedlono: 7
7. Ile osób zaginęło: 0
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:

W naszej wiosce mieszkało dwóch Polaków, a tego... To ciekawa sprawa, ja tego swego wujka ...bo to wujek był, nazywali go wujek Maciej, on mieszkał daleko, jego zostawili.

Tato był sołtysem. Był mróz i na zimę tato zabrał go do nas do domu. W kwietniu nas spalili, do listopada tato zdążył jeszcze postawić drewnianą chatę, to znaczy pokój z wejściem, i tam można było mieszkać. Postawili piec, było w miarę ciepło, tam mieszkaliśmy, i tego dziadzia Polaka wzięliśmy na zimę, bo by zamarzł. Siostry nie mogły go wziąć z sobą, gdyż one też, jak to się mówi, do kogoś się przytuliły, w Wariażu. A jego musieliśmy zabrać i jeszcze jedną rodzinę.

O tym również napisałem w swojej książce, to znaczy, w tym swoim życiorysie, tam dokładnie wszystko przedstawiłem, to znaczy w miarę dokładnie, bo inaczej to trzeba byłoby napisać kilka tomów na temat tych wydarzeń, a są to ciekawe sprawy, ponieważ na ten temat jest dużo kłamstw, jak to nam „dobrze” było za „władzy ludowej” i inne rzeczy.

9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?

Nikt nawet nie wiedział kto jest Polakiem. O tym też napisałem. U nas byli rzymokatolicy, jeden baptysta, prawosławnych...

Nawet mój brat jest prawosławny, ten, który urodził się w 1946 r. w maju, gdyż grekokatolickiego księdza zamknęli w więzieniu, siedział. W sąsiedniej wiosce (mówili, że to już Chełmszczyzna) był jeszcze prawosławny ksiądz, chrzcić zawieźli więc tam.

Jeszcze kilku innych prawosławnych było... Tak więc różni... Ale ogólnie u nas tam różnicy nie było, nie było istotne, czy ktoś jest taki czy inny.

10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:

Widzi pani, tu już wchodzimy w politykę, i to nie jest dobre, gdyż telewizja, środki masowego przekazu przekonują nas, że my tu spotkaliśmy bogactwo. A to jest kłamstwo! Każdy, kto tak mówi – kłamie. Oni umieją jedynie kłamać, gdyż są to nieuczciwi ludzie. W telewizji nawet ksiądz kłamie, występuje w koloratce, nie będę mówił jak on się nazywa, żeby nie robić mu reklamy.

Tak jak już mówiłem: nam trudno to zrozumieć, gdyż u nas byli [ludzie] pobożni i łajdaki, dlatego dzielę ludzi trochę według innej kategorii.

Mieliśmy dom pod blachą, duży sad, dużo pszczół, dużo ziemi (7-8 hektarów), no i co?

[To dużo...] No nie wiem... A ten, co miał hektar, to co? A tu mu dali [po deportacji w 1947 r.]. No właśnie, muszę jeszcze powiedzieć... Ktoś kłamie, że nam coś dali [w 1947 r.]. Na przykład mojej rodzinie nic nie dali.

Nie wiem, czy mam już powiedzieć, czy potem będziecie pytać: co my zostawiliśmy? Niczego nie zostawiliśmy, bo nie zdążyli nas wywieźć za wioskę, a za wzgórzem już czekali jacyś ludzie z wozami, żeby rabować to, co zostało. Nasz dom od razu rozebrali, bo tam było drzewo itd. Tak że z „bogactwem” to ja bym... Dla mnie, na przykład, „dużo” – to 5 morgów, no i co z tego?

I nie jest prawdą, że nam coś dali, bo nie dali nikomu! Rozmawiałem, interesowałem się, czy komuś coś dali? „Tak, dali!” Mówię: pokaż akt własności! Bo to ciekawa sprawa. Może ktoś zna takich, którym wręczono akt własności? Bo nam tylko nadali. Jeśli ktoś zna trochę historię, to wie, że za pańszczyzny również dawali [ziemię]: [człowiek] miał pracować [na niej], ale sprzedać jej nie mógł, gdyż to nie jego była. To jest kłamstwo!

Nam wszystko „dawali”: budynki, ziemię. Tylko że nie dali. Taka jest prawda, ale tej prawdy nikt nie chce słuchać.

C. PRZESIEDLENIE
1. Kiedy Panią/Pana wywieziono? To było chyba 27 czerwca, pod koniec czerwca. 2. Kiedy Panią/Pana przywieziono? Przywieźli na początku lipca, 2 czy 4 lipca.
3.1. Trasa przejazdu: Korków – Werbkowice – Ostróda – Witulty
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony): -------
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie? -------
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony? -------
6.1. Przywiezione przedmioty - RELIGIJNE: -------
6.2. Przywiezione przedmioty - CODZIENNEGO UŻYTKU: -------
6.3. Przywiezione przedmioty - OSOBISTE: -------
6.4. Przywiezione przedmioty - DOKUMENTY: -------
6.5. Przywiezione przedmioty - INNE: -------
7. Które z nich zachowały się do dziś?: -------
8. Czy mógłby Pan/Pani przekazać je lub część z nich na rzecz muzeum?: -------
9. Czy ukrył Pan/Pani jakieś przedmioty w miejscu skąd Panią/Pana wywieźli?: -------
D. NOWE MIEJSCE
1. Dokąd Państwa przesiedlono?:

Nas przywieźli do miejscowości Witulty, gmina Olsztynek. Najpierw dzielili na gminy, a gminy miały już wyznaczone miejsca, gdzie nas będą rozdzielać. Ciekawe jest to, że przywieźli nas w nocy i zostawili na tym podwórzu. Wojskowy powiedział: broń Boże nam się gdzieś ruszyć. A do środka nie można było wejść, gdyż było pełno szkła, podłogi były połamane, pozrywane, nie było więc możliwości.

Były trzy rodziny: Wasyl Moroz z rodziną, Paweł Kisyk...

Rano, no, gdzieś tak przed porą obiadową, przyjechał wójt z Olsztynka i mówi tak: dwóch zostaje tutaj, na tym placu, w tych zrujnowanych budynkach – Moroz i my. A jeden idzie do innej miejscowości, gdyż nie możemy być razem. A byli to nasi najbliżsi sąsiedzi.

Tato zaczął prosić wójta: „Panie wójcie, tu przecież tyle miejsca jest!”. Rzeczywiście, były tam puste budynki. „Nie, nie wolno nam tego robić, ja nie mogę. Wie pan, chyba że...” Oni mieli opinię na nasz temat. „Wiem, że ma pan brata w Kanadzie, i pan dostaje dolary”. Tato mówi, że nas tak zrewidowali, iż niczego nie mamy. „Tak, ale pan będzie dostawał. Więc tak, w tym roku do jesieni pan da 100 dolarów, niech pan pisze, że są potrzebne”. Plus pewną ilość zboża żeby dać, wówczas oni zostawią tego człowieka. A ten człowiek niczego nie miał, oprócz dzieci. My coś tam mieliśmy, a on nawet krewnych za granicą nie miał. No i, jak to się mówi, wykupiliśmy go, i on mieszkał w tej wsi.

Gdy nas tu przywieźli w 1947 roku, było lato. W 1948 roku tato powiedział, że jednak dobrze byłoby skończyć tę szkołę podstawową. Tam chodziłem do IV klasy, jeszcze w Korkowie. Najbliższa szkoła znajdowała się w odległości 9 kilometrów (z Witult do Olsztynka). I ja się zapisałem, razem ze swom bratem Jankiem. Aha! Ale skąd się wziął ten brat?

W 1948 roku, gdzieś na początku roku, mego stryjecznego brata... Ich [w 1947 r.] rozdzieli i wywieźli do Szczecińskiego [województwa], do PGR-u, to chyba było w powiecie Pyrzyce. [W 1948 r.] tato dostał list: „Przyjeżdżaj (ludzie już po trochu zaczęli pisać do siebie), gdyż mama Janka i jego maleńkiej siostry Heli zginęła w polu pod kołami przyczepy”. Jak do tego doszło – nikt nie wie. W każdym bądź razie – zginęła.

To maleńkie dziecko zabrali do domu dziecka, a Janek miał 11 lat i kazali mu iść pracować do kuźni, ale nie płacili, gdyż był za mały żeby mu płacić. Dali jeść, albo i nie, i to wszystko. Znajomi napisali, żeby tato przyjechał, bo to syn jego brata, a ten brat zmarł wcześniej. I tato przywiózł go do nas, czyli był jeszcze on, tu, w Witultach.

No i tato zawiózł nas do Olsztynka, zapisał do szkoły. W szkole były klasy A i B. Od razu zapisaliśmy się do V klasy, bo w IV już byłem. Byłem jako tako rozgarnięty, jako tako umiałem czytać i pisać, liczyć umiałem dobrze, ale pisać po polsku, to już nie bardzo.

Zapisaliśmy się do V klasy i wówczas nas rozdzielili! Jego wzięli do A, a mnie do B, bo dwóch braci Ukraińców z akcji „W” nie mogło być [razem]. Tak jak rozdzielali sąsiadów [w 1947 r.], tak samo nawet nas w klasach podzielili, żeby broń Boże [nie byli] razem.

Jeździliśmy... Szliśmy (na piechotę, nie było czym [jechać]) na ósmą godzinę razem. Wracaliśmy wieczorem, musiałem czekać, a gdy nie raz ja kończyłem wcześniej, to on czekał, czy na odwrót, ja czekałem.

Była taka nauczycielka, moja wychowawczyni, wyjątkowa. „Aaa, to ty Ukrainiec!”, ty to, ty tamto. Widzicie, jaki tego!.. – przy dzieciach.

[Czemu tak powiedziała? Po czym poznała?] Jak po czym! Przecież wiedziała, gdy tato nas zapisywał [do szkoły], to powiedział skąd [jesteśmy]. Zresztą byliśmy jeszcze z akcji „Wisła”, bo to był 1948 rok, dopiero w 1951 roku zacząłem być ze Związku Radzieckiego [gdy rodzinna miejscowość ankietowanego Korków znalazła się w ZSRS po korekcji granicy polsko-sowieckiej]. No i wówczas dzieci jak zaczęły... Przeważnie chłopcy, nie wszyscy, broń Boże, ale część... [Stawali] na rogatkach Olsztynka i rzucali w nas kamieniami, bo to Ukraińcy.

Janek rzucił szkołę, a ja nie chciałem, na złość, bo nauczyciele tacy źli, mówię – nie, skończę jednak. Pomyślałem wówczas: Jak to jest! Powiedziałem sobie – nie, muszę zostać nauczycielem, żeby bronić dzieci.

No i się udało, jakoś ukończyłem [szkołę], ale nie chcieli min dać świadectwa ukończenia VII klasy. Bali się. Wezwała mnie dyrektorka, zapytała: Co ty będziesz robił? Mówię, że chcę skończyć kurs rolniczy (wtedy już jakieś kursy były), bo mamy duże gospodarstwo. Skłamałem, to prawda. I wydali mi świadectwo ukończenia VII klasy.

Gdy dostałem świadectwo, to poskładałem sobie wszystkie papiery, jedynie metrykę urodzenia to mi Ripecki [grekokatolicki ksiądz Mirosław Ripecki] dawał, bo był tu u nas taki ksiądz, który pomagał, tato pojechał [do Chrzanowa i przywiózł].

Pojechałem z tymi papierami do Mrągowa. Złożyłem je w liceum i zostałem przyjęty. Zdałem egzaminy. Nawet ze śpiewu, co ciekawe. Trochę ćwiczyłem, śpiewałem sobie hymn Polski „Jeszcze Polska nie zginęła”, tak mi doradzili.

Już w pierwszych dniach, akurat na egzaminie ze śpiewu, poznałem tę koleżankę Nadię Sawczuk. Stała za mną, powiedziała: „Ty chyba z naszych jesteś?". Mówię – tak. Tam w Mrągowie było dużo dzieci z naszych [z rodzin ukraińskich]. Nie wszystkim udało się zdać.

Do dziś nie wiem, jaką mi opinię dali, bo w tajemnicy wysłali opinię do Ostródy, gdzie miałem nakaz pracy. Ale pewnie niedobrą. Uważali, że jestem przeciwko socjalizmowi. Ale to była nieprawda, ja do dziś jestem „za”. Tylko że tam w ogóle nie było ani socjalizmu, ani komunizmu. To był ustrój barbarzyński! W liceum mnie uczyli, że wszyscy będą równi, to, tamto, ale to była nieprawda. To ja mówiłem dyrektorowi: „Panie dyrektorze! Jestem za socjalizmem, ale tutaj widzę, że nawet niektórzy nauczyciele nie są”.

Ukończyłem liceum i zacząłem pracować w Ulinowie, to taka miejscowość koło Grunwaldu, tam dzieci chodziły z tego terenu do szkoły. Zacząłem tam organizować wiejskie zabawy w szkole. Tam byli Ukraińcy, i już jeden z drugim się dogadał, przychodzili do mego mieszkania, tam się spotykaliśmy. Tam też spotkałem takiego Piotra Sawickiego, on już brał „Nasze Słowo” (a ja jeszcze nie).

Poszedłem [w 1956 r.] do wojska, tam mnie wzięli do szkoły podoficerskiej, gdyż byłem nauczycielem. I jeszcze w wojsku ciekawe było... Spotkałem tam kapitana ¬– dusza człowiek. No ale tu też można dużo mówić, bo poznałem naszych ludzi, wojskowych, którzy Kołobrzeg zdobywali, uciekali z Wołynia, Ukraińcy, ale od komunistów uciekali, nie od Ukraińców.

Kapitan mówi: „Roman, co się dzieje! Trzy wnioski o awans na plutonowego i z Ostródy odmowa. Czy z twojej rodziny był ktoś w UPA?”. Mówię, nie, ja jestem najstarszy. A on: „Tu coś nie tak jest”.

Gdy wróciłem z wojska, to od razu w Biesalu poszedłem do pracy. W 1958 r. (w lipcu wróciłem z wojska) zorganizowałem punkt nauczania języka ukraińskiego. Tak że to się zaczęło już wtedy. Od razu również UTSK [Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne] w Ostródzie. Tam poznałem takiego działacza, strażnika, oficera, Eugeniusza Mohyłę. Bardzo porządny człowiek, zaangażowany. Razem w Ostródzie kierowaliśmy działalnością UTSK.

Od razu zostałem delegatem. Trochę pisałem do „Naszego Słowa”, to znaczy o swoim terenie. No i taki Bojarski, mówili co prawda, że on nie był w porządku, ja tego nie wiem, ale to on zaproponował, żebym został sekretarzem i namówił mnie do tego, mówi, bierz to stanowisko, bo ty...

Zostałem sekretarzem rezygnując z kariery, a miałem czego żałować, gdyż materialnie bardzo na tym straciłem. Ale dla mnie sprawy ludzkie, nasze [ukraińskie], były ważniejsze niż kariera. Bo niektórzy już za byle ochłap się łapali, donosili na swoich.

I tak to się zaczęło. Zostałem sekretarzem... Jest to ciekawa historia, ale o tym można tylko tam [w mojej książce] przeczytać, bo to zbyt dużo trzeba byłoby opowiadać. Wtedy dopiero dowiedziałem się, jacy są nasi działacze: sługusy [janyczary]. Jak oni na początku siali wrogość pomiędzy prawosławnymi i grekokatolikami. Ci działacze, na szczeblu wojewódzkim. „A co tam, to moskal, bo prawosławny”. Mówię: Jak to! On jest porządniejszy od ciebie! Bo ja mówiłem prawdę w oczy.

Ale ja jeszcze nie rozumiałem, że tak jest. Dopiero gdy zaczęli mi opowiadać, żebym uważał, bo tu to, tamto, żebym był ostrożny. I byłem. To mi trochę pomogło, gdyż za moją pracę, zresztą napisałem, co ja robiłem...

Proszę bardzo, pytałem was, ile mamy obecnie punktów nauczania [języka ukraińskiego], ile zespołów? A gdy spojrzę, to serce boli. Zniszczyli... Ale swoi zniszczyli. Nie mam pretensji do Polaków. Bo Polak powie: on jest u siebie i nie będzie tego robił. Ale dlaczego swoi niszczą, tego nie potrafię zrozumieć.

Był taki człowiek, działacz, bardzo dobry człowiek, doktor Jerzy Kwiatkowski. Pracował w stadninie koni, gdzieś koło Pisza, a potem koło Barczewa. Jedynie on... No, był tam jeszcze Radwaniecki, ten jeszcze jakoś się starał, pozory... Więc tych dwóch, a reszta – to byli ludzie tacy... nie ciekawi.

No a potem w czasie zjazdu mnie podstępnie wyrzucili z UTSK. Osobiście to jestem wdzięczny, że tak ze mną postąpili. [Dlaczego pana wyrzucili?] No właśnie, dobre pytanie! W książce napisałem dlaczego. Partyjna łajza, dygnitarz, przepraszam, nie dygnitarz, jakiś tam pionek, nadzorca nad UTSK. Wezwał całe prezydium, od lewej do prawej po kolei pyta każdego – „Co wy myślicie...”, a on ich wcześniej przygotował... Wszyscy, z wyjątkiem Kwiatkowskiego... W prezydium było chyba siedem osób... „No, nie udał się nam sekretarz”. Nikt nie wyjaśnił jednak, dlaczego?

Wszystko to opisałem w książce, warto przeczytać, bo tam jest cały obraz tej działalności. Zależy mi na tym, żeby z tej książki powyciągać cytaty, jak to wszystko się odbywało. To jest mój życiorys. I tam jest wyjaśnienie – dlaczego? No... Tam są ciekawe rzeczy, na jej podstawie można napisać pracę naukową. To nie są żarty: w jaki sposób niszczyli i jak nasi [ludzie] pomagali. Gdy teraz spoglądam na to wszystko, to serce boli.

[W którym roku pana wyrzucili?] W 1963. [Można powiedzieć – szybko, bo pan w 1958 roku...] Nie, wyrzucili ze stanowiska sekretarza, bo społecznie to ja dalej pracowałem, a sekretarzem byłem prawie przez dwa lata. Zaraz... W 1961?.. W książce jest to dokładnie opisane, są dokumenty kiedy mnie przyjęli, kiedy...

No więc wyrzucili mnie ze stanowiska sekretarza. Jako sekretarz odpowiadałem za stan, za działalność, bo przewodniczącym to ja byłem społecznie, a sekretarz – to stanowisko etatowe. Z tego właśnie powodu pozbyli się mnie, partia [pozbywała się], a ci przytaknęli. Co ciekawe, niektórzy z nich działają tam do dziś. No ale to nieważne.

Jeden taki pytał mnie: „Słuchaj, a co ty możesz powiedzieć na temat jednego z działaczy wojewódzkich?”. Odpowiedziałem: „Słuchaj, otwierasz książkę, na takich to stronach jest napisane co on robił”. Nie mam nic do niego, taki sam człowiek jak inni. Jeżeli ktoś jest garbaty, to co? Można mieć do niego pretensje? Chodzi o działania, które były złe. Mam pretensje tylko do działalności [tego człowieka]. A jeżeli chcesz wiedzieć jakie to działania, to one są następujące [opisane w książce]. Być może nie mam racji. Ale to, co ten człowiek zrobił – to są fakty. Ja tylko z tego powodu... Bo nie można mieć pretensji do człowieka za to, że jest czarny, czy że jest murzynem.

2. Co Państwu przydzielono?:

[Jak wyglądało nowe miejsce, mówił pan, że zastaliście tam ruiny.] Są zdjęcia, w książce opublikowałem.

Rzeczywiście, był tam murowany budynek, ale wszystko było zdewastowane. Nie było okien, nawet podłogi były zerwane.

Autochtoni byli Niemcami, w większości były to kobiety, mężczyzn nie było, był jeden dziadek, może dwóch.

Nazywali ich szabrownikami: przyjeżdżali i zabierali, co mogli, w kuchni nawet blat zerwali.

Tak to wyglądało, już nie mówię o tym, że dach był również zniszczony, woda ciekła. Tak wyglądały budynki.

3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:

To był lipiec, zdążyliśmy nazbierać mchu, żeby okna założyć gdzieś tak powyżej połowy, potem Niemcy nam dali jakieś szyby, zresztą Niemcy nam pomogli...

Nam zazdrościli, mówili: Macie dobrze, trafiliście na Niemców, a oni tak samo biedni, jak i wy. Oni się dzielili, bardzo nam pomogli. Łóżka nam przynieśli, jakąś szafę, stół do kuchni, te blaty. Pomogli nam, to prawda.

4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:

Nie było [represji], ponieważ u nas Polaków nie było. Był jeden, z Mławy, gdzieś tam z powiatu Mława, mieszkał w sąsiedniej wiosce (dwa kilometry od naszej wsi), przychodził do nas.

Ludzie żartowali potem (i ja w to wierzę), że każdy z nas, deportowanych, czy zesłańców, bo deportowany i zesłaniec to to samo (w słowniku, w encyklopedii), no więc każdy z nas musiał mieć „opiekuna”. I tym „opiekunem” był właśnie ten człowiek. No bo ta kobieta, Niemka, to pojęcia nie miała, dlatego nie mogła być naszym „opiekunem”.

[Za oknem XXI wiek, wojna i okres krwawego starcia pomiędzy Polakami i Ukraińcami daleko, daleko za nami, a Ukraińcy w Polsce – bardzo wielu, nie twierdzę, że wszyscy, wciąż boją się na ulicy w swoim języku rozmawiać. Dlaczego tak się dzieje?] To proste, ja też nie rozmawiam. A co, mam po głowie dostać?

Zaraz, zaraz... Dlaczego mi wyszło? To znaczy wyszło... Nie mogę narzekać, miałem autorytet, mogę to udowodnić. Dlatego [mi wyszło], że uratowała mnie sytuacja w 1951 roku. Gdy przesunęli granicę, mój Korków znalazł się w ZSRS. We wszystkich ankietach [wskazywałem], że urodziłem się w ZSRS. I już nie byłem z akcji „W”, nigdy tego nie pisałem, pisałem, że przyjechałem z rodzicami [z ZSRS]. I to mi bardzo pomogło.

[Mimo wszystko proszę powiedzieć, dlaczego mówi pan „ja też nie rozmawiam”? Pan się boi? Jaki jest powód? Chodzi o brak tolerancji ze strony Polaków? Dziwnego stosunku do innych narodowości?] Wie pan co... Trochę niezręcznie jest mówić o takich sprawach przed kamerą, publicznie. Choć (nie pamiętam, czy napisałem o tym w książce)...

Byłem członkiem komisji egzaminacyjnych [przyznających tytuł] robotnika kwalifikowanego i mistrza. Na ogół to było w PGR-ach. Po egzaminach zawsze robili jakąś imprezę z kawą i jeszcze z czymś mocniejszym. Kawę wypili, czy po kieliszku i dyrektor zapraszał komisję. A komisja składała się przeważnie z trzech osób, to znaczy była administracja i związki zawodowe, a ja akurat reperentowałem związki zawodowe w oświacie. Tak więc ja też byłem w tej komisji.

Na przykład, jest taka miejscowość Ławka, koło Srokowa. Był tam dosyć przyjemny dyrektor. Z ciekawości pani magister z urzędu wojewódzkiego i druga pani magister zapytały: „Panie dyrektorze, jak się panu tu pracuje?”. To ważne, bo liczyły się wyniki. On odpowiada: „Bardzo dobrze! Tu są ludzie z akcji „W”. To są pracowici, uczciwi ludzie”. „No, to dobrze, dobrze, ale wie pan co (jak i druga tak mówi) – jest problem, bo oni pchają się też na stanowiska. Tu jest problem”.

To jest raz. A po drugie, jeszcze coś powiem, co jest dla mnie również przykre. Zapoznałem się z młodym człowiekiem, miał problem z pracą. Ja wielu ludziom pomogłem znaleźć pracę. Mówię mu: Zabierzemy cię do Olsztyna. Już chyba sekretarzem byłem. I zatrudniliśmy go. Skarga była, na mnie również, że miałem z nim kontakty, i w ogóle do okręgu, do przewodniczącego. „Ja wy mogliście zatrudnić faceta (podał imię i nazwisko), który jest zięciem banderowca, który siedział 10 lat w więzieniu”. Faktycznie, tak było.

To jak się nie bać przyznawać się [do swojej narodowości]? Ja przedstawiłem fakty...

Wróciłem z wojska i zorganizowałem nauczanie języka ukraińskiego w Biesalu, to na trasie pomiędzy Ostródą i Olsztynem. Z tego powodu kierownik i kierowniczka szkoły (wtedy jeszcze dyrektorów nie było, to była duża szkoła) namawiali nauczycieli, żeby ze mną nie rozmawiali, unikali mnie, jeśli to możliwe – poniżali, bo ja jestem Ukraińcem. Tylko z tego powodu, że Ukrainiec, bo oni mnie nawet nie znali! A ja już miałem bardzo dobrą opinię, również z wojska, byłem kapralem, ukończyłem szkołę podoficerską. Tylko dlatego...

Dobrze, że jakoś mi się poszczęściło, mówię – miałem szczęście, że się utrzymałem i po roku miałem w Biesalu autorytet. O tym również napisałem w książce.

[Jak pan sądzi... Zna pan dobrze ukraińską społeczność tu, w Olsztyńskiem, i w Polsce, proszę powiedzieć, czy Ukraińcy w Polsce przetrwają?] To zależy jaki sens? Przetrwają jednostki. Powiem jedno... Dopóki w Kijowie będzie okupacyjny reżim Janukowycza (czy jak tam jeszcze ich nazywają), to, oczywiście, szanse są słabe. Jeśli tam się zmieni, to i tu się zmieni, i część Ukraińców się utrzyma. A reszta tak jak dotychczas – za ochłapy rodzoną matkę sprzeda. I tak się dzieje. Znam tu wielu ludzi, niektórzy mnie dziwią, że przechodzą na to donosicielstwo... Ja bym sam siebie się wstydził. Nawet nie wiem co na ten temat można powiedzieć, bo to kwestia osobistej moralności.

5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?: ----------
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:

Poznałem się [z przyszłą małżonką] w czasie, gdy byłem pracownikiem terenowym, jeździłem po terenie. Przypadkowo zajechaliśmy do domu mojej przyszłej małżonki. W ten sposób się poznaliśmy. To było w Gerzewie, powiat Lidzbark Warmiński. Poznaliśmy się, i, jak to się mówi, pobraliśmy się.

Spodobała mi się, bo była normalną dziewczyną. Ja w ten sposób oceniam ludzi. Takich, którzy za bardzo zadzierają nosa, to ja takich... No, to ich sprawa... I dlatego [spodobała się].

Z powodu tego ślubu w rodzinie pojawiły się problemy... Pracowałem wtedy jeszcze w związkach zawodowych. A w tym czasie, gdy ktoś pracował na takich stanowiskach i brał ślub – cerkiewny czy kościelny, to wyrzucali z pracy, jeśli kościelny, a jeśli, nie daj Boże, cerkiewny, to w ogóle...

Pojechałem do księdza w Dobrym Mieście, porozmawiałem z nim. Mówię, proszę księdza, mi nie chodzi o jakąś pompę, chcę tak wziąć ślub, żeby nikt o tym nie wiedział. On mówi, dobrze, załatwimy, tylko że muszę napisać podanie do biskupa. Napisałem, zaniosłem, biskup niechętnie, ale się zgodził. Nawet nie pamiętam, co ja tam mówiłem... Że mam taką poważną sprawę, a żona grekokatoliczka, i jeszcze tam coś, krótko mówiąc, przekonałem go.

Ślub braliśmy w nocy. Bo w dzień nie można było. To było w Dobrym Mieście. Ale... Rodzina religijna, bliższa i dalsza. Jak to! Ich kuzynka czy córka nie bierze kościelnego ślubu! Bo u nich wszyscy kościelny brali, ci co z dalszej rodziny, no, nie wszyscy, ci z bliższej. No i było trochę takich zgrzytów w związku z tym ślubem. No ale wzięliśmy ślub 15 sierpnia 1964 roku. [Informacja z książki ankietowanego: żona Maria Macełko, ślubu udzielił greckokatolicki ksiądz Teodor Majkowicz.]

7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?: brak danych
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?: -------------
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?: -------------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?: brak danych
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?: -------------
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?: -------------
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:

Zdjęć nie ma, dlatego że to nawet niemożliwe. To była typowo niemiecka wieś [Witulty], gdzie odległość między budynkami stanowiła 200 metrów, 100 metrów, takie oddzielone były. Mam natomiast zdjęcie tego domu, w którym zamieszkaliśmy.

E. KONTAKTY Z UPA
1.1. Czy we wsi były kryjówki UPA?: Nie wiem.
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):? ----------
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?: brak odpowiedzi
3.1 Miałem kontakt z UPA:

[Jaki jest pana stosunek do UPA?] Hm... Jeśli sąsiad, leśniczy zapyta o mój stosunek [do UPA], to będzie to samo, tak? No bo to sprawa publiczna! Zaraz, zaraz, chodzi o publiczny stosunek. Jeśli ktoś uważa, że w Polsce można takie rzeczy opowiadać, do takich rzeczy się przyznawać, to jest w błędzie.

W błędzie... Dlatego, że Polacy, nawet bardzo porządni, oni tego nie rozumieją, dlatego, że oni nie mają możliwości, żeby to rozumieć. Oni widzieli jak sierżant Kaleń [bohater filmu „Ogniomistrz Kaleń”] ...jak UPA rąbie głowy, oni tylko takich [upowców] znają, z filmu, z książek tego Prusa i Gercharda. Czy można więc mieć pretensje do mego sąsiada, jeśli powiem, że jestem za UPA, a on powie, że jestem złym człowiekiem. Więc jak, czy mogę mieć do niego pretensje? Jeżeli w szkole latami mu wpajali, że UPA to bandyci. Nie można mieć pretensji.

[Chodzi o pana osobisty stosunek.] No jak osobisty... Zaraz, zaraz... Ja nie wiem, bo każdy ma swoje wyczucie. W ciągu swojej kariery, do emerytury, ani razu, podkreślam – ani razu nie plunąłem na UPA. Ani razu. I tam, gdzie to nie było potrzebne, tym się nie chwaliłem. Dlaczego? Ponieważ w Polsce nie ma takich warunków.

W Olsztynie miałem przyjaciół, mogę ich wymienić, bardzo porządni ludzie, którzy mnie bronili, którzy nawet mi pomagali, wiedząc, że jestem Ukraińcem. W swojej książce napisałem, że w okresie mojej pierwszej pracy gospodarz po cichu powiedział mi: «Ja wiem, że pan Ukrainiec... (No bo gdzieś przypadkowo się dowiedział.) …ale ja nikomu nie powiem, niech pan się nie martwi”. Jest treść w tych słowach? Jest wielka treść! Jest. Jak można bać się swojej narodowości!? Jednak tak, trzeba się bać. W tym jest sens...

[Niech pan jednak zwróci uwagę, że to nie będzie odpowiedź tylko dla Polski, to będzie odpowiedź dla całego świata. Ma pan tu powiedzieć, jaki jest pana stosunek do UPA. Pan nie mówi tego tylko Polakom w Polsce, nie tylko oni będą to widzieć i czytać.] W takim razie my nieprawidłowo zaczęliśmy od samego początku. Może więc powiem inaczej.

Jest takie powiedzenie: „Trzeba znać swoje miejsce w szeregu”. Gdy nas tu przywieźli, to po pewnym czasie jakaś siła nadprzyrodzona podpowiedziała mi: zawsze zachowuj godność człowieka, masz również znać swoje miejsce w szeregi. Jesteś zesłańcem!

I jestem nim, dopóki ktoś mnie nie zrehabilituje. Ja nie mogę, nawet wobec świata nie mogę mówić... Światu to ja mogę powiedzieć: jestem zesłańcem i muszę zachowywać się jak więzień, jak przestępca. Nie jestem przestępcą, ale ze mnie zrobili przestępcę, mówili, wmówili mi, ukarali mnie. Jestem skazańcem! Świat powinien mnie bronić, oczywiście, ale świat jakoś tak – bywa różnie. Dlaczego świat się nie zainteresował, napisałem o tym [w książce]. Kto wie, może kiedyś ktoś napisze do Unii Europejskiej i dołączy tę książkę? Na podstawie jakiego prawa w Unii Europejskiej mieszkają zesłańcy z akcji „Wisła”?

I dlatego te słowa, no pewnie – „przesiedlenie”... Występuje prezydent [Polski]: Co tam, to przesiedleńcy. Jak! Bardzo proszę, zapytajcie o to mnie. Już na początku mówiłem, że nie jestem przesiedleńcem, jestem skazańcem i zesłańcem. Niektórych zesłali do Jaworzna [do obozu], i niektórzy stamtąd już nie wyszli, a moi rodzice nie wyszli z zesłania, bo do ziemi poszli, przebywają na cmentarzu. Tak więc, prawda jest taka. To trzeba mówić do świata. Ale jakoś ludzie ze światem...

Nie chcę z siebie robić ...jestem zbyt poważnym człowiekiem, nie chcę, żeby wnuki śmiali się ze mnie, żeby mi wytykali, że bałamuta jestem, że jestem bałamutnym człowiekiem. Nie, ja muszę pokazać autorytet.

Jest wywiad z posłem, czytam w internecie. [Pytają go] a co tam z Banderą, tym bohaterem? „A no tak...” Nasz poseł [Ukrainiec] tak mówi! „No, rzeczywiście, jemu nie można dawać” [tytułu bohatera]. On tak bezpośrednio tego nie powiedział: „No tak, dlaczego wcześniej nie dali?”. To znaczy, że nie powinni mu dawać tytułu bohatera. Ludzie! Jak to jest? No jak to jest?! W moim moralnym rozumieniu, w moim moralnym wychowaniu czegoś takiego nie może być. Jak ty możesz?! Można tylko tak, jak pan powiedział: niczego nie mów, nie odpowiadaj na pytanie, „trudno mi coś powiedzieć na ten temat”, a nie od razu Ukraińców oczerniać. Polacy śmieją się z nas z powodu tych bałwochwalczych rzeczy.

Pokażcie mi Polaka, który by tak robił, żeby na Litwie, czy w Ukrainie, czy nawet na Białorusi takie rzeczy się działy. Tam jest to potępiane. A co się u nas dzieje! Szkoły polikwidowali i się śmieją z Ukraińców.

A jeszcze występują, i mnie to denerwuje, nie tylko zresztą mnie – uczciwych ludzi denerwuje to: „Jak się nie przyznacie, że jesteście Ukraińcami, to stracicie”. Ale już nie dopowiada co ja stracę. A ja chcę wiedzieć, co dokładnie ja stracę? I ja bym wolał, żeby obecnie mówili na mnie, że jestem z akcji „Wisła”... Ale w rządzie są już cwaniaki, już nie mówią, że z akcji „Wisła”, bo gdyby mówili, że z akcji „Wisła”, to oznaczałoby to, że z tymi ludźmi trzeba coś zrobić, z tymi deportowanymi, i teraz się to kamufluje – tu są Ukraińcy...

3.2 Byłem członkiem UPA: Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie): Nie.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA:

Tu wyszedł [na jaw] problem... Nie. Ale dlaczego ja mam o tym mówić? Nie powiem.

Ale, mam problem. Jest taka organizacja więźniów i represjonowanych. Muszę powiedzieć, że te obecne organizacje, a takich organizacji jest dużo, odnoszę jednak wrażenie, że coś jest [z nimi] nie tak.

Spotykają mnie ludzie w Olsztynie, mówią: «Ale cwaniak jesteś!». Pytam: „Dlaczego?”. „To ty byłeś w UPA i nie chcesz się teraz przyznać!” Ja tak patrzę, co za głupoty pleciesz! Jak mogłem być w UPA w wieku 10 lat? Ale to nie o to chodzi, bo oni tego nie śledzą. Mogłem być, dlaczego nie? Mogłem nosić ulotki czy coś. Ale nie o to chodzi. Mówię im, że nie byłem. A oni odpowiadają: „Jak to, przecież czytaliśmy, że byłeś.”.

Spotyka mnie inny: „Ale ty świnia jesteś! Byłeś upowcem!”. Ukraińcy rzucają mi to śmiechem w żartach, a Polacy na poważnie. I już się oni odsunęli ode mnie.

Okazuje się, w Przemyślu była jakaś impreza tego związku [Ukraińców więźniów politycznych], i był tam sam szef [tej organizacji], chyba Myca się nazywa. Pozbierali upowców, no i mój wnuk, to prawda, miał tam referat, jakieś wystąpienie w każdym bądź razie. Czytałem, w polskiej gazecie napisali, że Cikuj Mikołaj, bo tak on się nazywa, przedstawił dzieje swego dziadka w UPA. Dziadka... No i Polacy napisali, że to się zebrali bandyci, negatywnie napisali. No i każdy czyta, czyta „Cikuj” ...i UPA! No to tylko ja jestem jego dziadkiem. UPA, Cikuj...

Okazuje się, że niby to (ja tego nie wiem, nie dochodziłem tego, nie chcą mi nawet tego powiedzieć) jego dziadek, Mazurek, był w UPA. No ale mnie to dziwi, dlaczego dzieciaka puścili, dlaczego on sam [nie opowiedział o tym]... Gdy ja coś mówię, to na swój temat sam mówię, nie chcę, żeby ktoś inny mówił, ponieważ ktoś inny może się pomylić, coś nie tak powiedzieć. Mnie to dziwi: jak to jest możliwe, żeby na takiej poważnej imprezie coś takiego się pojawiało, bo przecież automatycznie można dojść, że to nie jest tak? Że jego dziadek nie był w UPA. Tak że zdarzają się nawet takie lapsusy. Nie wiem, czy to celowo, czy nie, no ale co robić... Tak więc z tym UPA, to sprawa tak wygląda...

A po drugie, jestem zdziwiony... U nas tam napisali: „Ukradli wszystkie konie”, tam, we wsi, w Korkowie. No ale przecież UPA złapała tych złodziei, jak się okazuje. Tak więc co do UPA...

Druga sprawa... Nikt nie dał mi możliwości przeczytania, czy jest coś negatywnego w programie UPA? To mnie interesuje. Nawet moi znajomi czasami opowiadali, jak na Wołyniu koło wioski zabili niemieckiego policjanta, a potem [Niemcy] palili całą wieś, ukraińską wieś. I jeszcze się tym chwalili. I co z tego? Czy on coś dobrego zrobił? To tak samo jakby on kogoś zamordował. Tak że tu jest kwestia tego UPA. No nie wiem, ale dla mnie to coś takiego ...no małe to jest, to wszystko, co mówią [o UPA], że to, że tamto... [Ma pan na myśli sam fakt istnienia UPA?] Nie, chodzi mi o opinię na temat UPA, o to, że ktoś [w ten sposób] mówi o powstańcach... Była Armia Krajowa, była UPA, była chińska powstańcza armia, była jakaś tam ormiańska armia, wyzwoleńcze armie były w każdym kraju, w każdym państwie. Ludzie zatruci są wielkim szowinizmem, dlatego wyrażają takie opinie. Tu jest coś nie tak...

4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?: ----------
5. Czy był Pan/Pani więziony?: ----------
F. INNE ZAGADNIENIA
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:

Oj, zwyczaje były bardzo ciekawe. Na przykład, z okazji każdego święta były uroczystości, a największe – chyba na Mikołaja. Nawet nie wiem dlaczego? Myślałem, że to dlatego, iż mój ojciec był Mikołajem, ale to nie dlatego.

Ludzie zbudowali świetlicę, za swoje pieniądze, świetlica, to coś w rodzaju niewielkiego domu kultury. Była tam scena, biblioteka. Takie centrum kulturalne. I tam [ludzie] się schodzili, młodzież spotykała się tam codziennie, tam były sportowe takie...

Jeśli ktoś miał urodziny, no takie swoje rodzinne święto, chrzciny, nie mówiąc już o weselu, wtedy również organizowali w tej świetlicy. Dzieciom mocno to zapadło w pamięci, no, nie tylko, dorosłym również, bo bardzo to przeżyli.

Na Mikołaja dzieci dostawały cukierki i inne podarunki, kładli jej pod poduszkę. Robiło się to rano, niektórzy jeszcze w nocy się zrywali. A potem, po obiedzie, organizowali – u nas mówili „predstawłennia” [przedstawienia], czyli coś takiego teatralnego, były również śpiewy. Demonstrowały to dzieci. Przychodziły całe rodziny. Pamiętam, śpiewali piosenkę „Oj, kto, kto Mikołaja lubi...”. Dalej nie pamiętam, tylko tyle w głowie [zostało].

Z większych świąt, to było Boże Narodzenie. My, małe dzieci, także starsze, chodziliśmy kolędować z wertepem. Również tańczyliśmy. Oprócz tego, że był wertep (przebieraliśmy się za anioła, diabła i innych), była jeszcze druga grupa, która tańczyła w strojach ludowych, to znaczy w wyszywanych soroczkach, bluzkach itd.

Święta były różne, były również przedstawienia patriotyczne – ja zapamiętałem „Bój pod Krutami”, były i inne.

[Co to był za obraz, którego pana ojciec zaniósł na próg domu i się modlił?] Taki normalny, takiej wielkości jak ten [pokazuje obraz na ścianie]. U nas w domu na ścianie były dwa, zawsze modliliśmy rano i wieczorem, taki był zwyczaj. Był obraz Jezusa Chrystusa i Matki Boskiej. Nie wiem dlaczego ojciec tak się zachował? Chodziło pewnie o to, że to święte miejsce...

[I dlatego zostawił ten obraz na progu?] Tak. Jest w tym trochę racji, ja się zgadzam, że rzeczy świętych nie trzeba przemieszczać, że trzeba je bronić, one muszą zostać. Taki był sens [zachowania ojca]. Bo ja się go pytałem: A mogliśmy wziąć z sobą? Odpowiedział: Co święte, nasze – trzeba bronić, a nie wyrzucać z tej ziemi. I to prawda.

Mieliśmy takie możliwości, mieszkanie było duże, no tak w miarę, wieczorami schodzili się ludzie, szczególnie zimą. Rozmawiali na różne tematy. Pamiętam, był u nas baptysta. Również mieliśmy Biblię. No i tak zawsze dyskutowali, gdyż on stwierdzał, że to tak czy owak, że to trochę inaczej jest... Dyskutowali, ale tak szczerze dyskutowali. Na przykład, zapamiętałem, niby nic ważnego, ale zawsze – coś. Mówi, że Jezus Chrystus chodził i nauczał ludzi, gdy żył. No to jak, nauczał w swojej wiosce czy gdzie? Nie, w różnych krajach, przecież i w Ukrainie jest Chrystus, prawda?

2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:

Wieś [Korków] odwiedziłem raz. Pojechaliśmy z dziećmi. To chyba był 1972 rok, dzieci chodziły jeszcze do podstawówki.

No ale co tam było? We wsi zostały trzy starodawne lipy. Mówili, że tam jeszcze Kozacy z Chmielnickim zbierali się pod tymi lipami. Został też żeliwny krzyż, już połamany był pomiędzy tymi lipami: były trzy lipy, a w środku między nimi był ten krzyż, zapamiętałem to, gdy tam byliśmy.

Na cmentarzu nie byliśmy. Jak to powiedzieć... Nasza wioska została zaorana, niczego nie ma, tylko te trzy lipy zostały, śladu nie zostało. Do lip doszliśmy przez błoto. A do cmentarza nie doszliśmy, gdyż on był z drugiej strony, nie daliśmy rady tam dojść. Bo [Korków] jest teraz za granicą [w Ukrainie], nie mogliśmy... Przyjechaliśmy autobusem i zaraz musieliśmy wracać. Bo gdy byliśmy we Lwowie, to tam „ruscy” rządzili i mówili: „Nielzia nikuda jezdit!” [nie wolno nigdzie jeździć!], to było wtedy, gdy się meldowaliśmy, a nie chcieliśmy sprawiać kłopotu rodzinom, u których byliśmy, tam mój wujek mieszkał.

[A co się stało z cerkwią?] W naszej wiosce nie było [cerkwi]. Mieliśmy wspólną cerkiew, jak to powiedzieć – mieliśmy trzy wspólne cerkwie. Był Waręż – miasto, był Waręż – wioska i był Łubów – miejscowość w pobliżu miasta, oddalona o pół kilometra, Korków był oddalony o kilometr, tak samo oddalona o kilometr od Waręża była Polanka, gdzie moja babcia z dziadziem mieszkała. Do cerkwi chodziliśmy przeważnie do Waręża. W Warężu była stara górna cerkiew, ale jej już... Gdy zostaliśmy „wyzwoleni” przez armię radziecką, to przyszła nowa władza i starą cerkiew rozwaliła, górna się nazywała. Ale o tym więcej mogą powiedzieć ludzie z Waręża. [nieczytelnie]

3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?: ------------
4. Co w życiu było najważniejsze?: ------------
5. Dlaczego Was przesiedlili?:

Każdy może odpowiedzieć na to pytanie: żeby zniszczyć ukraińską ludność. Przywieźli, mówią, ponad 50 tysięcy [Ukraińców], do województwa olsztyńskiego, jakoś tak było w statystykach. Nie wiem, może pan redaktor wie [Roman Kryk], niedawno był spis powszechny: ilu Ukraińców jest teraz w Olsztyńskiem? [Nie ma jeszcze wyników.] Nie ma... Ale daję głowę, że będzie bardzo mało. I o to chodziło [organizatorom akcji „Wisła”].

Byli to ludzie pracowici, uczciwi, nie byli bandytami, nawet zwykłymi złodziejami nie byli, bo ja w swoim środowisku takich nie spotkałem. A byłem nauczycielem, miałem kontakt z całym powiatem ostródzkim, potem pracowałem w związkach zawodowych i znałem ludzi z województwa i spoza województwa. I nie było czegoś takiego, że ludzie z akcji „Wisła”, to źli ludzie, na odwrót (rzecz jasna oni nie wiedzieli, że jestem z akcji „Wisła”, bo ja też ukrywałem [swą narodowość]), zawsze ocena [była pozytywna]. Może będzie jeszcze pytanie do mnie: w jaki sposób udało mi się zostać szefem wojewódzkich związków zawodowych i obejmować wysokie stanowisko? Rzeczywiście, tak było.

[Jeżeli pan stwierdza, że akcję „Wisła” zorganizowano po to, żeby zniszczyć Ukraińców, to skąd u Polaków pojawił się taki pomysł, dlaczego chcieli zniszczyć Ukraińców, skąd taka postawa?] Zaraz, zaraz, to pytanie nie do mnie, sam zadaję pytanie, dlaczego moja wieś, która liczały ponad 100 mieszkańców, nie, chyba więcej, numerów było chyba 60, no, nie ważne, 100 czy 300... Bo mówią – „spalili 300 Żydów, a nie 500”, a jaka to różnica? Wychodzi, że 300 można było spalić, a 500 – nie. Tak samo i z moją wioską: można powiedzieć, że to nieduża wieś, można więc spalić. Sam sobie zadaję pytanie: dlaczego zniszczyli naszą wioskę, i ludzi?

[Czy ten pomysł, żeby wywieźć, deportować Ukraińców, pojawił się rok przed tym wydarzeniem, czy może Polska pracowała nad takim planem już wcześniej, nad planem pozbycia się ukraińskiej ludności z tych terenów? Jak pan sądzi?] Opieram swoje stanowisko na literaturze i na faktach. Mój dziadek Filip był nawet wójtem, przed wojną tak mówili. I za to, że budował świetlicę ze swoim synem Józefem, który jest w Kanadzie (o tym też napisałem w książce, jest ksero jego listu), zabrali go do Brygidek [więzienie we Lwowie]; zabrali dlatego, że on był [rzekomo] jakimś antypaństwowcem, coś w tym sensie. Siedział, a potem jakoś go, zdaje się, wykupili. Ja nie przypominam sobie, żeby on chodził, pamiętam go wyłącznie leżącego na łóżku, już nie wstał po tym więzieniu. Wiem tyle, co sam opowiadał, bo do nas przychodzili sąsiedzi, i on pokazywał półlitrowy kubek (mówiliśmy „baniaczok”): o, mówi, to było na 10 osób, tyle soczewicy dawali, w tych Brygidkach we Lwowie. To jak w takich warunkach człowiek mógł stamtąd wyjść o własnych siłach?..

[To oznacza, że stosunki polsko-ukraińskie już przed wojną były złe, naprężone, to wynika z pana słów.] Przed wojną... To jest pytanie do tych ludzi. U nas tato był sołtysem. Był tzw. „napad na Waręż”, czyli UPA... Następnego dnia... Bo tam [UPA przeprowadziła atak na więzienie i uwolniła więźniów], i na tym wszystko się skończyło.

Następnego dnia rano przyszedł do nas kolonista, który wyjechał, czy wygonili go, czy może kazali mu wyjechać, nazywał się Maciarz czy Szmaciarz. Bo on mieszkał pomiędzy Warężem... Bo oni koło dróg [mieszkali], ci koloniści, tak ich nazywali. Przyszedł [a ojciec mówi]: „A skąd pan się tutaj wziął?”. Mówi, że chciał się zobaczyć z sołtysem, porozmawiać. „No i co tam, u was w Warężu strzelali?” Mówi, proszę pana, [upowcy] złapali mnie na ulicy (bo to było późno wieczorem, a on gdzieś, nie wiem, z knajpy wracał, czy od sąsiada, może był trochę podpity) i zapytali się, co ja tu robię. Powiedział im, że chciał się zobaczyć z sąsiadami. „A co ty za jeden?” „Mieszkam tu”. Przyznał się, że był kolonistą, że wyjechał, bo im kazali się wyprowadzić. No więc on mówi, że chciał się zobaczyć [z sąsiadami]. „Aha...” Wówczas ten ich dowódca – tak on opowiada – przydzielił jednego żołnierza, upowca, i powiedział: „Ty pilnuj go, żeby mu się krzywda nie stała. Bo jakieś nieszczęście, kula się zabłąka i go zabije, to potem powiedzą, że go Ukraińcy zamordowali, no bo w Warężu napad był”.

[A gdzie on był tym kolonistą?] Tam u nas, w Korkowie, między Korkowem a Warężem, bo była droga... Im dawali [państwo polskie] dużo ziemi, Ukraińcom tam nie dawali, tylko tym kolonistom dawali.

No więc on mówi do ojca tak, przy ludziach (tam się zaraz ludzie poschodzili, bo to sensacja była): „Wiecie co, ja nie rozumię tych Ukraińców. Gdyby do nas przyjechali [Ukraińcy] (on pochodził z Kielecczyzny czy gdzieś tam), gdyby było tak, jak tu, gdzie Polacy przyjechali, to nikt [z Ukraińców] nie dożyłby do rana. A tu tyle wszystkiego się wydarzyło, tak bardzo skrzywdzono Ukraińców, a oni – nic...”. Tak dosłownie ten Polak opowiadał. Dlatego jak ja mogę odpowiedzieć, jeżeli sam Polak nie wie czemu nas niszczyli?

G. UWAGI
1. Dodatkowe informacje:

Ankietę przeprowadzili Marusia Chomyn i Roman Kryk. Tłumaczenie na polski Romana Kryka. Opublikowano w listopadzie 2019 r.




 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [pliki do ankiety]
Ankieta українська
A. ОСНОВНІ ДАНІ
Б. ВІДОМОСТІ ПРО РОДИНУ І МІСЦЕВІСТЬ
В. ПЕРЕСЕЛЕННЯ
Г. НОВЕ МІСЦЕ
Д. КОНТАКТИ З УПA
Е. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
Є. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
 
A. ОСНОВНІ ДАНІ
1. Дата анкетування: 21.11.2011 2. Номер анкети: 0230
3. Прізвище, ім’я, по-батькові: Цікуй Роман, с. Миколи і Анни з д. Павлів

Зальбкі б. Ольштина.
Польща – Polska
4. Дата народження: 01.01.1936 5. Місце народження:

Корків, повіт Грубешів.

Б. ВІДОМОСТІ ПРО РОДИНУ І МІСЦЕВІСТЬ
1.1. Місце проживання до переселення:

Корків, повіт Грубешів.

1.2. Місце проживання до переселення:

Село було… Як сказати… Ну як це назвати? То був рай! Люди були… Не в такому смислі, коли ми кажемо, про теперішні часи коли кажемо, що половина села – віруючі, а друга половина – не віруючі. У нас не було такого терміну, у нас були побожні [люди], або пройди, і у нас, власне, переважно, були побожні. Но… У цьому селі, в Коркові…

І атмосфера була дуже добра, значить, люди відзначали свята… Но, важко то все представити, бо то навіть не повірять.

Наприклад, по-сусідству мешкав бідний чоловік. Вони не мали поля, бо той його дід… У нас була корчма, бо прийшли жиди і відкрили корчму. Брали туди людей, давали їм насамперед горілку безкоштовно, не знаю, мабуть склянку чи півсклянки, коли випив, то захотів більше, так просто є, я це знаю, коли вип’єш один келишок, то не раз тягне випити другий, бо то не зашкодить. Так ось вони брали [людей] і давали [горілку] на хрестик [підписувався хрестиком], бо він неписьменний був, це як приклад кажу, таких було декілька. І тоді жиди забирали за те [за випивку] поле, сади… А влада дозволяла на те, бо йшлося про те, щоб у людей забрати землю.

Цього чоловіка утримувало село. Влітку казали пасти овець і він пас. Кожен з села почергово давав буханку хліба, адже той чоловік мав двох дітей, був чоловік, дружина і двоє дітей. Кажу про це, що я кожного дня бачив. Такі були відносини між людьми.

Якщо у когось корова… Переважно мали хоча б одну корову, хоч були й такі, що навіть однієї не мали, то коли у когось забракло молока… [На такі ситуації казали], що корова «запустилася», тобто не давала молока перед народженням теляти, тоді кожен сусід приносив молоко для дітей. На цю тему можна більше цікавого розповісти, але то треба багато говорити…

Люди були щасливі, хоча й гнобили їх окупанти. В нашім селі одні [окупанти] приходили, інші відходили. Були австрійці, була Польща, польська влада, а перед австрійцями – росіяни. І так змінювалися. Німці прийшли… І знову люди відчували на собі зміни.

[І все ж, кажете, люди були щасливі.] Так.

2. Вік на момент переселення: 11 років. 3. Віросповідання: Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:

До 1946 року нас було шестеро, у нашій хаті. В 1946 році, у Великий четвер, тобто перед Великоднем, прийшло людове [народне] польське військо й цілком спалило село, і ми мешкали вже у підвалі, бо у нас був підвал. І в тому підвалі у травні 1946 року народився брат Володимир. Так що нас стало більше.

А дід і бабуся, ця Текля, померли раніше. Так все це виглядало до депортації.

Ніхто досі так і не довідався, чому [польське військо спалило наше село]. Ніхто цього навіть не сподівався, що прийдуть і спалять.

Під час пожежі двоє людей загинуло. Жінка мабуть 65-ти років і її чоловік, вони рятували козу. Горіло, а нам було заборонено що-небудь рятувати, село було оточене військом, і хто рятував… Але вони все ж наважилися [рятувати козу], бо мали одну лише, тому для них це було питання життя, бо то коза, молоко давала. Отже, вони рятували [козу], і їх застрелили.

Але нам вдалося. Мій тато був солтисом. Нас вдалося врятувати… Бо підпалили школу, а школа була дерев’яна, крита стріхою, тобто соломою. Вона сильно горіла, ми ледве повтікали. Приїхав тато, як солтис, там зустрівся з офіцерами, там ще з кимось, якось не допустили… Бо то був третій і четвертий клас, то були, як кажуть, з’єднані класи, і там ми були. Так це виглядало.

5. Скільки осіб лишилося: 0 6. Скільки осіб переселено: 7
7. Скільки осіб пропало безвісти: 0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:

В нашому селі мешкало двоє поляків, а того… То цікава справа, я того свого вуйка, бо то вуйко був, казали вуйко Мацєй, він мешкав далеко, його залишили.

Тато був солтисом. Був мороз і на зиму тато забрав його до хати. У квітні нас спалили, а тато до листопада встиг ще поставити дерев’яну хату, тобто кімнату одну, з входом, і там можна було жити. Поставили піч, було відносно тепло, там ми мешкали, і того дядька-поляка ми прихистили взимку, бо він був би замерз. А сестри не могли його взяти з собою, бо вони також до когось, як говорять, притулилися, у Варяжі. А його ми мусили взяти і ще іншу сім’ю.

Я про це також написав у своїй книжці, тобто в цьому своєму життєписі, там точно я все представив, тобто відносно точно, бо інакше то довелося б написати декілька томів про ті події, а це цікаві справи, оскільки на цю тему є багато брехні, про те, як нам було «добре» за «народної влади», та інші речі.

9. Стан відносин з ними:

Ніхто навіть не знав, хто є поляком. Я про це також написав. У нас були римо-католики, один баптист, православних…

Но, навіть мій брат православний, той, який народився вже в 1946 році у травні, бо греко-католицького священника замкнули у в’язниці, він сидів. А у сусідньому селі (говорили, що то уже Холмщина) ще був православний священник, отже хрестити завезли туди.

Ще інших кілька православних було… Так що різні… Але загалом там у нас різниці не було, не дивилися, чи хтось є такий чи інший.

10. Опишіть залишений Вами маєток:

Видите, тут ми заходимо уже в політику, а це погана справа, оскільки телебачення, мас-медіа нас переконують, що ми тут зустріли багатство. А це брехня! Хто так каже – він бреше. Вони вміють лише брехати, бо то нечесні люди. На телебаченні навіть ксьондз [священник] бреше, виступає в колоратці, не хочу називати його прізвище, щоб йому не робити [рекламу].

Так як я говорив: нам складно це зрозуміти, бо у нас були побожні [люди] і пройди, тому у мене інший ключ як людей ділити.

Ми мали хату під бляхою, великий сад, багато бджіл, багато землі (7-8 га), но й що? [То багато…] Но я не знаю… А той, що мав один гектар, то що? А йому дали тут [після депортації в 1947 р.]. От саме, ще маю сказати… Дехто бреше, мовляв, нам щось дали [після депортації в 1947 р]. Для прикладу, моїй родині нічого не дали.

Не знаю, чи маю вже сказати, чи потім будете запитувати: що ми лишили? Ми нічого не лишили, бо нас ще не встигли вивезти за село, так вже за горою чекали якісь люди з возами, щоб грабувати те, що лишилося. Нашу хату одразу розібрали, бо там було дерево і так далі. Так що, щодо того «багатства» я б... Для мене, для прикладу, «багато» – це 5 морґів, ну і що з того?

І не правда, що нам щось дали, бо не дали нікому! Я розмовляв, я цікавився, чи комусь щось дали? «Так, дали!» Я кажу: покажи мені акт власності! Бо то цікава справа. Може хто знає таких, хто отримав акт власності? Бо нам лише надали. Якщо хтось знає трохи історію... За часів панщини також давали [землю]: чоловік повинен був працювати [на даній землі], але продати її не міг, бо вона йому не належала. Це є брехня!

Нам все «давали» – будинки, землю. Тільки не дали. Така є правда, але її ніхто не хоче чути.

В. ПЕРЕСЕЛЕННЯ
1. Коли Вас вивезли? То було мабуть 27 червня, під кінець червня. 2. Коли Вас привезли? Привезли на початку липня, 2 чи 4 липня.
3.1. Маршрут переїзду: Корків – Вербковиці – Оструда – Вітульти
3.2. Маршрут переїзду:

[Чи з вашої сім’ї, з вашого родинного дому хто-небудь був переселений?] Ні. Ми були депортовані. Ціла сім’я, і ціле село були депортовані, за винятком трьох мешканців, тобто двох жінок і одного чоловіка, які були поляками. Це важливо, тому що поляка вони залишили, він мешкав... Бо наше село спалили в 1946 році...

В 1947 році приїхало військо і нас депортувало. Нам дали дві години і сказали виїжджати. Докладніше про це сказано в моїй книжці „Napiętnowany akcją "Wisła”" [«Забракований операцією «Вісла»»].

Нас завантажили до вагонів для перевезення худоби в Вербковицях, а вивантажили в Оструді, воєводство Ольштин.

Нас трактували як якихось виняткових бандитів. Коли нас привезли, кинули на подвір’я постнімецької руїни. Бур’яни були такі великі, що навіть наш брат, якому був рік і який ще лазив, ще не вмів добре ходити, загубився у нас в тих бур’янах.

Нам було сказано: «Ані кроку без дозволу! Взагалі!», нам не було дозволено кудись вийти, сказали, що це під загрозою кари смерті. Я знаю трохи історію, бо маю трохи освіти, закінчив педагогічний ліцей, це було важливо, оскільки я навчав дітей: так навіть у Сибірі не було!

Фахівці сиділи і ділили [людей] – не дай Боже, щоб люди [депортовані українці] з одного села опинилися в тому самому місці! Скажіть, де, депортованих так, як нас, розділяли живцем, розділяли родини? Де ще таке було? Людей депортували і до Казахстану, німців депортували, але про таке розділення я не чув! Я про таке не читав, може десь й було. Таке розділення, то щось виняткове. То таке без аналогів, що в цих людях був такий садизм, що так ділили людей…

Нас вивантажили з вагонів в Оструді на станції і потім розвозили. Дали машину з водієм та озброєною охороною. В одній машині везли три сім’ї, і ще був віз, я був на возі, машина поїхала раніше.

4. Чи Ви знали куди їдете? ----------
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони? --------
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?: ---------
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?: -----------
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?: ----------
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?: ------------
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?: -------------
7. Які з них збереглися? ------------
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею? ------------
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли? -------------
Г. НОВЕ МІСЦЕ
1. Куди Вас переселили?

Нас привезли до села Вітульти, ґміна [район] Ольштинек. Спершу ділили [депортованих] на ґміни, а ґміни мали вже опрацьовані місця, куди нас розділять. Цікаво, що нас привезли вночі і так залишили на подвір’ї. Військовий сказав, що не дай Боже нам кудись ворухнутися. А до середини не можна було увійти, бо було побите скло, підлоги зірвані, не було можливості.

Були три сім’ї: Василь Мороз з сім’єю, Павло Кісик…

Зранку, но, так ближче до обідньої пори, приїхав війт з Ольштинку і каже так: двоє залишається тут, у цьому дворі, на тих руїнах – Мороз і ми. А один йде до іншого села, бо не можемо бути разом. А то були наші найближчі сусіди.

Отже, тато почав просити війта: „Panie wójcie, tu przecież tyle miejsca jest!” [Пане війте, адже тут стільки місця!]. Справді, там були пусті будинки. „Nie, nie wolno nam tego robić, ja nie mogę.” [Ні, нам заборонено таке робити, я не можу.] «Хіба що…» У них була інформація про нас. «Я знаю, що ви маєте брата у Канаді і ви отримуєте долари». Тато каже, що нам таку ревізію влаштували, що ми нічого не маємо. „Tak, ale pan będzie dostawał. Więc tak, w tym roku do jesieni pan da 100 dolarów, niech pan pisze, że są potrzebne.” [Так, але ви будете отримувати. Отже, цього року дасте 100 доларів, пишіть йому, що треба грошей».] І якусь кількість ще збіжжя, щоб дати, тоді вони залишать того чоловіка. А той чоловік нічого не мав, окрім дітей. Ми щось трохи мали, а він навіть родичів за кордоном не мав. Но й, як говорять, ми його викупили, і він залишився в селі.

Коли нас тут привезли у 1947 році, це було влітку. В 1948 році тато сказав, що добре було б все-таки скінчити початкову школу. Бо там я ходив до 4-го класу, ще в Коркові. Найближча школа (з Вітульт до Ольштинка) була за 9 кілометрів. І я записався зі своїм братом Іваном. Ага! Звідки він взявся, той брат?

В 1948 році, десь на початку року, мого брата стриєчного [зі сторони стрийка, дядька]… Їх розділили [в 1947 р.] і вивезли до Щецінського [воєводства], до колгоспу, то був мабуть повіт Пижице. Тато отримав [в 1948 р.] лист: «Приїжджай (люди вже по-троху почали писати до себе), бо мати Івана і його маленької сестри Гелі загинула під колесами причепи що їхала на полі». Як це сталося – ніхто не знає. В будь-якому разі – загинула.

Маленьку дитину забрали до сиротинця, а Іван мав 11 років, йому казали йти працювати у кузні, але не платили, бо він був замалий. Їсти дали, чи ні і все. Знайомі написали, щоб тато приїхав, бо це син рідного брата тата, і цей брат помер раніше. І [тато] привіз його до нас, тобто він ще був, тут в Вітультах.

Отже, тато завіз нас до Ольштинка, записав до школи. У школі були класи А і Б. Ми записалися одразу до п’ятого класу, бо я у четвертому вже був, я був доволі притомний, більш-менш вмів читати і писати, рахувати вмів добре, але писати польською – не дуже.

Отже, ми записалися до п’ятого класу і тоді нас розділили! Його взяли до А, а мене до Б, бо двоє братів-українців з акції «Ву» ["Вісла"] не могли бути разом. Так як ділили сусідів [в 1947 році], так ще й нас [у класах] навіть поділили, щоб, борони Боже, разом [не були].

Їхали… Йшли (бо то пішки ми ходили, не було на чому [їхати]) на восьму годину разом. Поверталися увечері, я змушений був чекати, оскільки він закінчував не раз раніше, тоді чекав мене, або навпаки, я його чекав.

Була одна така вчителька, моя вихователька, особлива. „Aaa, to ty Ukrainiec!” [Ааа, виявляється ти українець!], а ти це, а ти інше… А бачите!.. – при дітях. [А як вона упізнала у вас українця?] Як? Адже знала, коли тато записував нас [до школи], він там сказав звідки [ми]. До того ми ще [тоді] були з акції «Вісла», бо то був 1948 рік, а я почав бути з СССР лише з 1951 року [коли рідне село анкетованого опинилося в СССР після зміни кордону]. Но й тоді діти давай… Як правило хлопці, не всі, борони Боже, але частина… [Ставали] на в'їзді до м. Ольштинка і кидали у нас камінням, бо ми українці.

Іван залишив школу, а я не хотів залишати, на зло, бо вчителі такі погані, думаю, ні, я все-таки завершу [навчання]. І тоді я подумав: Як так! Сказав собі – ні, мушу стати вчителем! Щоб захищати дітей.

І вдалося, бо я якось завершив [навчання], але мені не хотіли дати свідоцтво закінчення 7 класу. Боялися. Мене викликала директор, запитала: Що ти будеш робити? Я кажу, що хочу закінчити курс рільництва (тоді уже були якісь курси), бо господарство у нас велике. Я збрехав, то правда. І мені видали свідоцтво сьомого класу.

Коли я отримав свідоцтво, тоді поскладав собі всі документи, метрику мені давав [отець Мирослав] Ріпецький, бо тут у нас був такий священник, що він допомагав, тато поїхав [до Хшанова і привіз].

Я з тими паперами поїхав до Мронґова. Подав ці папери до ліцею і мене прийняли. Я здав екзамен. Навіть зі співу, що цікаво. Я трохи тренувався, співав гімн Польщі «Ще не загинула Польща» вдома, так мені радили.

І вже в перших днях, саме під час екзамену зі співу, я познайомився з тією колегою Надею Савчук. Вона за мною стояла, сказала: «Ти, здається, з наших?». Я кажу «Так!». Там багато було дітей з наших [українських сімей], у Мронґові. Не всі змогли здати екзамени…

Я до сьогодні не знаю, яку характеристику мені дали, бо характеристику давали неявно, до Оструди, де я мав наказ працювати. Але очевидно що недобру. Вони вважали, що я проти соціалізму. Але це була неправда, я донині «за». Тільки що там не було ні соціалізму, ні комунізму, то було варварство. Варварський устрій! Мене в ліцеї вчили, що всі будуть рівні, всі той-во, але це була неправда. Це я говорив директору: «Пане директоре! Я за соціалізм, але бачу, що тут навіть деякі вчителі не є за ним».

Я закінчив ліцей і став працювати в Улінові, це така місцевість біля Ґрунвальду, звідти, з цього району діти ходили до школи. І там я почав організовувати сільські забави у школі. І там були українці, і вже ми один з другим знайшли спільну мову, вони приходили до мого помешкання, там ми зустрічалися. Там я зустрів Петра Савіцького, який вже отримував «Наше слово» (а я ще ні).

Тоді [в 1956 р.] я пішов до війська, мене взяли у підофіцерську школу, адже я був вчителем. Ще цікавим у війську було… Я такого капітана зустрів – людину до душі. Но, але то багато говорити, бо я познайомився там з нашими людьми, військовими, які здобували Колобжеґ, українці, а втікали з Волині. Від комуністів втікали, не від українців.

Капітан каже: «Романе, що відбувається! Є три рекомендації присвоїти тобі звання плютонового [командир чоти], але з Оструди прийшла відмова. Чи з твоєї родини був хтось в УПА?». Кажу, ні, я найстарший. Він тоді: «Щось тут не те…».

Коли я повернувся з війська, то одразу в Бєсалю пішов на роботу. В 1958 році (в липні я повернувся з війська) я організував пункт навчання української мови. Так що це почалося вже тоді. Відразу також УСКТ [Українське суспільно-культурне товариство] в Оструді, там я познайомився з таким діячем, стражником, офіцером, Могилою Євгеном. Дуже порядний чоловік, заангажований. І ми разом в Оструді проводили діяльність УСКТ.

Мене одразу взяли делегатом. Я трохи дописував до «Нашого слова», значить про свій район. І один чоловік, Боярський, хоч на нього казали, що він був не в порядку, я не знаю, але він запропонував мені бути секретарем і намовив мене до цього, каже, ти погоджуйся на секретаря, бо ти…

Я став секретарем, відмовившись від кар’єри, а було чого жаліти, бо матеріально від цього я дуже постраждав. Але для мене важливішими були ті людські справи, наші [українські], ніж кар’єра. Бо деякі за будь-які подачки хапалися, доносили на своїх.

І так це почалося. Я став секретарем, а це цікава історія, але про це можна тільки там [в моїй книжці] прочитати, бо то надто довго розповідати. Лише там я дізнався, якими є наші діячі: яничари. Як вони насамперед сіяли ворожнечу між православними і греко-католиками. Ті діячі, на воєводському рівні. «А що, то москаль, бо то православний». Я кажу: Як так! Він більш порядний, ніж ти! Бо я говорив прямо в очі.

А я ще не розумів, що так є. Мені лише почали розповідати, щоб я вважав, бо тут таке, щоб я був обережний. І я був. І це трохи мені допомогло, бо за мою роботу, я про це написав, що я робив…

От я запитував вас, скільки ми маємо тепер пунктів навчання [української мови], скільки гуртків? А коли подивлюся, то серце мене болить. Знищили… Але свої [люди] знищили. Я не маю жалю до поляків. Бо поляк скаже: він у себе і не буде це робити. Але чому свої нищать, цього не можу зрозуміти!

Була така людина, діяч, дуже добра людина, доктор Єжи Квятковський. Він працював на кінному господарстві, десь там біля м. Піш, бо потім біля Барчева. То він, одна людина… Но, там Радванецький був, то ще так, він старався, робив вигляд… От тих двох, а всі інші – то були люди такі… не цікаві.

Но а потім мене підступно викинули з УСКТ під час з’їзду. Особисто то я дякую, що так зі мною вчинили. [Чому вас викинули?] От саме, хороше запитання! В книжці я написав чому. Партійна приблуда, високопосадовець, ой, вибачте, насправді якийсь там пішак, що наглядав за УСКТ. Так він викликав всю президію, зліва направо кожного запитує – «Ну, яка ваша думка?», а він раніше підготував… Всі, за винятком Квятковського… Там в президії було мабуть сім осіб… «No, nie udał się nam sekretarz». [У нас не вдався секретар.] Проте ніхто не пояснив чому?

Я то все написав у книжці, варто прочитати, бо там є увесь образ того, як відбувалася вся діяльність. Для мене важливо, щоб з цієї книжки взяти цитування, як все відбувалося. Там мій життєпис. І там пояснено – чому? Но… Там цікаві справи є, на основі цієї книжки можна наукову роботу написати. Там не жарти: як нищили і як наші [люди] допомагали. Коли я зараз дивлюсь на це все, то серце болить.

[Якого року вас виключили?] В 1963. [То можна сказати – швидко, бо ви у 1958 році…] Ні, усунули з посади секретаря, а суспільно то я й надалі працював, а секретарем я був майже два роки. Чекайте… В 1961?.. Ну, в книжці про це конкретно написано, є документи, коли мене приймали, коли…

Так ось, виключили з посади секретаря. Як секретар я відповідав за стан, за діяльність, бо головою то я був суспільно, а секретар – це штатна посада. І за це мене позбулися, партія [позбулася], ну а ті «підтакнули». Що цікаво, деякі з них дотепер там діють. Ну але це неважливо.

Один мене запитував: «Ти, а що ти можеш сказати на рахунок одного воєводського діяча?». Я кажу: «Слухай, відкриваєш книгу, на таких-то сторінках написано що він робив». Я до нього нічого не маю, це така ж людина, як і всі. Якщо хтось горбатий, то що? Можна до нього претензії мати? Ідеться про дії, які були погані. Маю претензії тільки до дій [цієї людини]. А якщо хочеш знати його дії, то вони такі і такі [описано в книжці]. Можливо, я не правий. Але те, що він зробив, – це факти. То я тільки через це. Але не можна мати претензій до людини за те, що вона чорна, чи негр.

2. Які умови Вам надали?

[Як виглядало нове місце, ви сказали, що ви там побачили руїну.] Є світлини, у моїй книжці я їх опублікував.

Справді, був мурований будинок, але все було здевастоване [понівечене]. Не було вікон, навіть підлоги були зірвані.

Місцеві люди були німцями, переважно жінки, чоловіків не було, один дідусь був, чи двоє.

Їх називали «szabrownicy» [грабіжники]: вони приїжджали і забирали, що могли, навіть панель на кухні зірвали.

Так це виглядало, уже не згадую про те, що й дах був знищений, вода текла. Так виглядали будинки.

3. Яку картину Ви побачили на новому місці?

То був липень, ми встигли назбирати моху, щоб закласти вікна десь понад половину, а потім німці дали нам якісь шиби, правду кажучи, німці нам допомогли.

Нам заздрили, казали: вам добре, ви натрапили на німців, а вони так само бідні, як ви. І так ділилися, вони багато в чому нам допомогли. І ліжка нам принесли, якусь шафу, стіл до кухні, ті панелі. Допомогли нам, це правда.

4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?

Не було [репресій], бо у нас поляків не було. Був один з Млави, десь там з повіту Млава, у другому селі він був (наше село було за 2 кілометри), і він до нас приходив.

Потім люди жартували (і я в це вірю), що кожен з нас, депортованих, чи засланців, бо депортований чи засланець, то одне й те ж (в словнику, в енциклопедії), отже кожен з нас мусив мати «опікуна». І цим «опікуном» був власне той чоловік. Бо жінка-німка не була в курсі справ, відтак не могла бути нашим «опікуном».

[Маємо зараз ХХІ століття, війна і період кривавого протистояння між поляками і українцями далеко, далеко позаду, а українці в Польщі – багато хто, не кажу, що всі, досі бояться на вулиці українською розмовляти. Чому так є?] Це просто, бо я теж не говорю. А що, я маю отримати по голові?

Чекайте… Чому у мене вийшло? Вийшло… Я не можу нарікати, я мав [у людей] авторитет, я можу це доказати. Тому [у мене вийшло], що мене врятувала ситуація у 1951 році. Коли пересунули кордон, мій Корків вже був в СССР. В усіх анкетах я вказував, що я народжений у СССР. І вже я не був з акції «Ву» [«Вісла»], бо ніколи цього не писав, писав, що я приїхав з батьками [із СССР]. І це мені сильно допомогло.

[І все ж скажіть, чому ви кажете «я також не говорю»? Ви боїтеся? Яка причина? Причина в нетолерантності поляків? Якогось дивного ставлення до інших національностей?] Знаєте що… На камеру про такі речі говорити трохи незручно. Хоча (не знаю чи я в книжці про це написав)...

Я брав участь в екзаменаційній комісії для визначення кваліфікації робітників і майстрів. Це, як правило, було в колгоспах. Після цих екзаменів завжди влаштовували невелике святкування з кавою і чимось міцнішим. Випивали каву або по чарці і директор запрошував комісію. А комісія переважно складалася з трьох осіб: була адміністрація і профспілки, а я якраз представляв профспілку освітян. Отже, я був також в тій комісії.

Для прикладу, є така місцевість як Лавка, біля Срокова. І там був директор, доволі приємний. З цікавості пані маґістер з воєводської адміністрації і інша пані маґістер запитали: «Пане директор, як вам тут працюється?». Це було важливо, адже рахувалися результати. Він відповідає: «Дуже добре. Тут є люди з акції „Вісла”. Вони працелюбні і чесні люди». «Ну, то добре, добре, але, знаєте що (одна і друга так кажуть) – є проблема, бо вони пхаються на посади. В цьому проблема».

Це – одне. А по-друге, ще щось скажу, від чого мені також прикро. Я познайомився з молодою людиною, яка мала проблему з роботою. Я допоміг багатьом людям знайти роботу. Кажу йому: Ми тебе заберемо до Ольштина. Я вже мабуть був секретарем. І ми його працевлаштували. Була скарга на мене, що я мав з ним контакти, і взагалі до окружного голови. «Як ви могли працевлаштувати чувака (він назвав ім’я і прізвище), який є зятем бандерівця, що сидів 10 років у в’язниці»? Фактично, так було.

Ну то як не боятися признаватися [до української національності]? Я представив факти…

Я повернувся з війська і зорганізував навчання української мови у Бєсалю, це на автотрасі поміж Острудою і Ольштином. Через це керівник і керівничка школи (тоді директорів не було, то була велика школа) намовляли вчителів, щоб зі мною не розмовляти, уникати мене, принижувати при можливості, бо я українець. Тільки за те, що я українець, не зважаючи на те, що мене навіть не знали. Тимчасом я мав уже дуже добру репутацію, також з війська, я був капрал, я закінчив підофіцерську школу. Тільки тому…

Добре, що мені якось пощастило, мені щастило, що я втримався [на плаву] утримався і після року мав вже авторитет. Про це я також написав у книжці.

[На ваше відчуття… Ви добре знаєте українську громаду тут на Ольштинщині, і в Польщі, скажіть, чи українці в Польщі втримаються?] То залежить який сенс? Втримаються одиниці. Скажу одне… Допоки в Києві буде окупаційний режим Януковича (чи як там іще їх називають), то, звісно, шанс невеликий. Якщо зміниться щось там, тут теж зміниться, і частина українців утримається. А решта так, як до тих пір, за подачки навіть рідну маму продасть. Така дійсність. Я знаю багато людей тут, дехто мене дивує, що переходить на доноси… Я б соромився сам за себе. Я навіть не знаю, що на цю тему сказати, бо це питання особистої моралі.

5. Де і коли ви почали відвідувати церкву? -------------
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?

Ми познайомились [з майбутньою дружиною], коли я був «pracownikiem terenowym» [польовим працівником], їздив по області. Ми їхали по тій області і так сталося, що заїхали до дому до моєї майбутньої дружини. Так ми познайомились. Це було в Ґожеві, Лідзбарський повіт. Познайомилися і, як говорять, побралися.

Вона мені сподобалась, бо була нормальною дівчиною. Я так оцінюю людей. Таких, що сильно задирають носа, я таких… Но, то їхня справа… І тому [сподобалася].

Через це вінчання в родині появилися проблеми, в родині… Я був ще у так званих профспілках, працював. А в той час, коли хтось працював на таких посадах і брав церковний чи костельний шлюб, то викидали з роботи, якщо костельний, а якщо, не дай Боже, церковний, то взагалі…

Я поїхав до ксіондза [священника] до Доброго Міста і з ним переговорив. Кажу, прошу отця, мені не ідеться про якусь помпезність, хочу так повінчатися, щоб ніхто не знав. Він каже, добре, ми це залагодимо, тільки треба написати заяву до єпископа. Я написав, заніс і єпископ крутився, але врешті погодився. Не пам’ятаю навіть, що я там говорив... Що маю таку серйозну справу, а жінка греко-католичка, і ще там щось, коротше, переконав його.

Ми вінчалися вночі. Бо вдень не можна. Це було в Доброму Місті. Але і ближча, і дальша родина була релігійна. Як це! Їх кузинка чи дочка не бере костельний шлюб! Бо у них всі брали костельний шлюб, ті з дальшої родини, но, не всі, тільки ті, що ближче. Появилося деяке тертя у зв’язку з тим шлюбом. Але ми одружилися 15 серпня 1964 року. [Інформація з книжки анкетованого: дружина Марія Мацелко, вінчав греко-католицький священник о. Теодор Майкович.]

7. Ваші діти знають українську мову?
7.1. Так - Де вивчили? -----------
7.2. Ні - Чому? -----------
8. Ваші онуки знають українську мову? немає відповіді
8.1. Так - Де вивчили? ------------
8.2. Ні - Чому? --------------
9. Чи є у Вас світлини нового місця?

Світлини нема, тому що це навіть неможливе. Це було типове німецьке село [Вітульти], де відстань між будинками була 200 м, 100 м, розділені були. Маємо натомість світлину цього дому, в якому ми стали жити.

Д. КОНТАКТИ З УПA
1.1. Чи в селі були криївки УПА? Не знаю.
1.2. Чи в селі були криївки УПА? -----------
2. Яке Ваше ставлення до УПА? немає відповіді
3.1 Я контактував з УПА:

[Яке ваше ставлення до УПА?] Гм... Якщо сусід-лісничий запитає про моє ставлення [до УПА], то буде одне і теж, так? Адже це справа публічна! Стривайте, адже це публічне ставлення. Якщо хтось вважає, що в Польщі можна говорити про такі речі, у таких речах зізнаватися, то він помиляється. Помиляється, тому, що поляки, навіть ті порядні, вони того не розуміють, тому, що вони не мають можливості це розуміти. Вони бачили як сержант Калень [герой одноіменного фільму] …як УПА відрубує голови, вони тільки таких [упівців] знають, з фільму, з книжок того Пруса і Ґерхарда того. То чи можна мати претензії до мого сусіда, якщо я скажу, що я за УПА, а він скаже, що я погана людина, то що, хіба я можу щось йому закинути? Якщо йому роками в школі втлумачували, що УПА – бандити. Не можна мати претензій.

[Ідеться про вашу думку.] Ну як думку… Ану стривайте… Я не знаю, бо кожен має своє розуміння. Я протягом своєї кар’єри до пенсії ні разу, наголошую – ні разу не плюнув на УПА. Ні разу. І там, де не треба, тим не хвалився. Чому? Тому що у нас в Польщі немає таких умов.

В Ольштині я мав приятелів, я можу їх перерахувати, дуже порядних людей, котрі мене захищали, котрі мені навіть допомагали, знаючи, що я українець. Я тут у книжці написав, що під час моєї першої праці хазяїн мені конфіденційно сказав: «Ja wiem, że pan Ukrainiec... [Я знаю, що ви українець…] (Но бо десь принагідно довідався.) …ale ja nikomu nie powiem, niech pan się nie martwi" […але я нікому не скажу, не переживайте]. Є зміст в цих словах? Є великий зміст? Є. Як можна боятися своєї національності!? Але так, треба боятися. В цьому є сенс…

[Майте тільки на увазі, що то не буде відповідь тільки для Польщі, то буде для всього світу. Ви тут маєте сказати, який ваш стосунок, ваше ставлення до УПА. Ви це не кажете тільки полякам в Польщі, що тільки вони це будуть бачити, це будуть читати.] Тоді ми неправильно почали з самого початку. Тоді я може скажу інакше.

Є такий вислів: «Trzeba znać swoje miejsce w szeregu» [Треба знати своє місце в шерензі]. Коли нас сюди привезли, то після певного часу надприродна сила підказала мені: завжди зберігай гідність людини, маєш також знати своє місце в шерензі. Ти засланець!

І я є ним, аж доки хтось мене не реабілітує. Я не можу, навіть світові не можу говорити… Світові я можу сказати: я засланець і мушу поводитися як в’язень, як злочинець. Я не злочинець, але з мене зробили, мені казали, мені вмовили, мене покарали. Я засудженець! І світ повинен мене захищати, звичайно, але світ якось так – буває по-різному. А чому світ не зацікавився, я написав про це [в книжці]. Хто знає, чи колись хтось про це не напише Євросоюзу і не приєднає цю книжку? На основі якого закону в Євросоюзі живуть засланці з акції «Вісла»?

І тому ті слова, звісно – «переселення»… Президент [Польщі] виступає: А що там, це переселенці. Як! Будь ласка, запитайте про це мене. Я уже на початку говорив: я не переселенець, я засудженець і засланець. Деяких заслали до Явожна [до концтабору], і деякі звідти уже не вийшли, а мої батьки із заслання не вийшли, бо в землю пішли, на цвинтарі перебувають. Так що правда є така. І це треба світові говорити. Але якось люди зі світом…

Не хочу з себе робити …бо я надто серйозна людина, не хочу, щоб онуки наді мною сміялися, щоб мені дорікали, що я баламут, що я баламутна людина. Ні, мені треба демонструвати авторитетність.

Надрукували інтерв’ю з депутатом [польського парламенту], читаю, в інтернеті. [Запитують його] а що там з Бандерою, тим героєм? «Ну, справді…» Наш депутат [українець] таке говорить! «Ну, справді, йому не можна давати» [звання героя]. Прямо він так не сказав: «Ну так, чому раніше не дали?». Тобто йому не мали б присвоювати звання героя. Люди! То як воно? Но як воно!? В моєму моральному розумінні, в моєму моральному вихованні, такого не має бути. Як ти можеш?! Можна тільки так, як ви тут сказали: нічого не говори, не відповідай на запитання, «складно мені щось сказати на цю тему», а не одразу українців очорнювати. Поляки сміються з нас за ті вірнопідданські виступи.

Покажіть мені поляка, який би так робив, щоб в Литві, чи в Україні, чи навіть в Білорусі таке діялося. Там це засуджують. А що у нас відбувається! Ось уже школи поліквідували і сміються з українців…

А ще виступають, і мене це дратує, не тільки мене – чесних людей дратує те: «Якщо ви не зізнаєтеся, що ви українці, то ви втратите». Але уже не доповість, що саме я втрачу. А я хочу знати що саме я втрачу. Я б волів, щоб сьогодні вказували мені, що я з акції «Вісла»… Але влада уже хитрує, уже не говорять, що з акції «Вісла», бо якби говорили, що з акції «Вісла», то означало б це, що з тими людьми треба щось зробити, з тими депортованими, а тепер вони це камуфлюють – тут українці є...

3.2 Я був у складі УПА: Ні.
3.3 Я допомагав/сприяв УПА (добровільно): Ні.
3.4 Хтось з моєї родини був у складі УПА:

Тут появилась проблема… Ні. Але чому я маю про це говорити? Не скажу.

Але, маю проблему. Є така організація в’язнів і репресованих. І маю сказати, що ті сьогоднішні організації, таких організацій є багато, і моє відчуття, що щось [з ними] є не так.

Зустрічають мене люди в Ольштині, кажуть: «Ale cwaniak jesteś!» [Ну й з тебе хитрунчик!]. Я кажу: «Чому?». «То ти був в УПА і не хочеш тепер зізнатися!» Я так дивлюсь, що за дурниці плетеш! Як я міг бути в УПА, якщо мені було 10 років? Але не про це ідеться, бо вони не стежать. Но, міг бути, чому ні? Міг носити листівки чи щось. Але справа не в цьому. Я кажу, що не був. А вони відповідають: «Як це, якщо ми читали що ти був.».

Інший мене зустрічає: «Ale ty świnia jesteś! Byłeś upowcem!» [Але ти свиня, ти був упівцем!»]. Українці мені це жартома, сміхом кажуть, а поляки серйозно. І вже вони відсунулися від мене.

Виявляється, у Перемишлі був якийсь захід тої спілки [українців-політв’язнів], і там був сам шеф [цієї організації], мабуть Мица його звати. Там вони зібрали упівців, но й онук мій, то правда, виступав там з доповіддю, якийсь виступ мав. Я читав, в польській газеті про це написали, що Цікуй Миколай, бо так його звати, представляв історію свого дідуся в УПА. Діда… І поляки написали, що це зібралися бандити, інші негативні речі. Но й тепер кожен читає, бачить «Цікуй!» ...УПА! А дідусем то тільки я можу бути. УПА, Цікуй…

Виявляється, що неначебто (я цього не знаю, я не досліджував, мені навіть не хочуть цього сказати) його дідусь, Мазурек, був в УПА. Загалом то мене дивує, чому дитину пустили, чому він сам [про це не сказав]… Я, коли щось говорю, то про себе сам говорю, не хочу щоб хтось інший говорив, бо хтось інший може помилитися, щось не так сказати. Мене то дивує: як це можливо, що на такому поважному заході щось таке з’являється, коли автоматично можна вирахувати, що це не так? Що його дідусь не був в УПА. Так що трапляються навіть такі небилиці. Не знаю – це спеціально зроблено, чи ні, але, що поробиш... Отож, з тим УПА то воно так виглядає…

А по-друге, я дивуюся… У нас написано: «У нас обікрали всіх коней», там, в селі, в Коркові. Але ж УПА піймала тих злодіїв, як виявляється. Так що щодо УПА…

Інше питання… Ніхто мені не дав можливості прочитати, чи є щось погане в програмі УПА? Це мене цікавить. Навіть мої знайомі іноді розповідали, як на Волині біля села вбивали німецького поліцейського, а потім [німці] йшли палити ціле село, українське село. І ще хвалились тим. І що? А чи він зробив хороше щось? То так само, якби він замордував когось. Отже, є питання того УПА. Ну, не знаю, для мене то щось таке низьке, то все що говорять [про УПА], що те, тамте… [Ви маєте на увазі сам факт існування УПА?] Ні, така оцінка УПА, те, що хтось [так] говорить про повстанців… Була Армія Крайова, була УПА, була китайська повстанська армія, була якась там вірменська армія, визвольні армії були в кожній країні, у кожній державі. Просто люди отруєні великим шовінізмом, що вони дають такі оцінки. Тут щось не те…

4. Чи мали Ви зброю у період перед переселенням? ----------
5. Чи перебували Ви під арештом? ----------
Е. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
1. Звичаї втраченої батьківщини:

Ой, звичаї дуже цікаві. Наприклад, на кожне свято були урочистості, а найбільше мабуть – на Миколая. Навіть не знаю, чому? Я так думав, що це тому, що мій батько був Миколаєм, але то не тому.

Люди побудували читальню за свої гроші, читальня, то щось в роді малого будинку культури. Там була і сцена, і бібліотека. Такий культурний центр. І там [люди] збиралися, молодь збиралася щодня, там були спортивні такі...

Якщо у когось було день народження, но таке своє родинне свято, хрестини, не кажучи уже про весілля, тоді також організували у тій читальні. Так що спогад дітей, но, не тільки, також батьків, є великий, бо переживали це сильно.

На Миколая діти отримували цукерки та інші подаруночки, їх клали під подушку. Це було зранку, дехто навіть вночі зривався. А пізніше, після обіду, робили – в нас говорили представлення [вистави], тобто щось такого театрального, були також співи. Це показували діти. Приходили цілі сім’ї. Пам’ятаю, співали пісню «Ой, хто-хто Миколая любить…». Дальше не пам’ятаю, тільки це в голові [залишилося].

Натомість з більших свят, то було Різдво. Ми, малі діти, та старші ходили колядувати з вертепом. Ми також танцювали. Окрім того, що [стоїть] вертеп (ми перевдягалися в ангела, чорта та інших), була ще друга група, яка танцювала у народних костюмах, вишитих сорочках, блузках і так далі.

Свята були різні, також були патріотичні вистави – я запам’ятав «Бій під Крутами», були й інші.

[Що то був за образ, якого батько взяв на поріг хати і молився?] Такий, нормальний, такої величини як цей [вказує на образ на стіні]. У нас вдома на стіні було два, ми завжди молилися зранку і увечері, такий був звичай. Був образ Ісуса Христа і Божої Матері. Не знаю, чому [батько] так зробили? Йшлося мабуть про те, що то святе місце…

[І тому залишили цей образ на порозі.] Так. Є в цьому трохи рації, я погоджуюся, що святих речей не треба перевозити, їх треба захищати, вони мають лишитися. Такий сенс був [батькового вчинку]. Я запитував: ми могли взяти з собою? А він каже: що святе, наше, треба берегти, а не викидати з цієї землі. І це правда.

У нас тоді були можливості, наше помешкання було велике, так відносно, вечорами сходилися люди, особливо взимку. Розмовляли на різні теми. Пам’ятаю, у нас був баптист. І також у нас була Біблія. Но й так завжди дискутували, бо він казав, що то так-овак, що то трохи інакше... Дискутували, але так щиро дискутували. Наприклад, я запам’ятав, неначебто нічого важливого, але все ж – щось. Каже, що Ісус Христос ходив і навчав людей, коли жив. То як, навчав в своєму селі чи де? Ні, в різних країнах, адже і в Україні Христос є, правда?

2. Чи відвідували Ви свою батьківщину?

Село [Корків] відвідував один раз. Ми були з дітьми. Це був мабуть 1972 рік, діти ще були у початковій школі.

Но але що там було? В селі залишилося три стародавні липи. Казали, там ще козаки збиралися з Хмельницьким під тими липами. І залишився хрест. Він був чавунний, він уже зламаний був поміж тими липами: були три липи, а в центрі поміж ними був той хрест, це я запам’ятав, коли ми там були.

На цвинтарі ми не були. Як то пояснити… Бо наше село було заоране, нічого нема, лише ті три липи залишилися, по селі й сліду нема. До лип ми дійшли через болото. А до цвинтаря ми не дійшли, бо він був з іншого боку, вже не могли туди пройти. Бо [Корків] тепер за кордоном [в Україні], і ми не могли… Ми приїхали автобусом і одразу повинні були повертатися. Бо коли ми були у Львові, там господарювали «руські» і казали «Нєльзя нікуда єздіть!» [Не дозволено нікуди їздити!], це тоді, коли нас прописували, а ми не хотіли завдавати клопоту родинам у яких ми були, там мій вуйко [дядько] жив.

[А що сталося з церквою?] В нашому селі не було [церкви]. Ми мали спільну церкву, як то сказати – ми мали три спільні церкви. Був Варяж – місто, був Варяж – село і був Лубів – місцевість при місті, за півкілометра, Корків був за кілометр, ще за кілометр від Варяжа була Полянка, де мої бабуся з дідусем жили. Переважно до церкви ми ходили до Варяжа. Там була стара нагірна церква, але її уже… Коли радянська армія нас «визволила», прийшла нова влада і стару церкву розвалили, нагірна вона називалася ця церква. Але то більше можуть знати люди, які з Варяжа. [нерозбірливо]

3. Чому ви не виїхали в Україну? -------------
4. Що в житті було головне? -------------
5. Чому Вас переселили?

Кожен може відповісти на це: щоб знищити українське населення. Нас привезли, кажуть, понад 50 тисяч, до Ольштинського воєводства, було якось так, в статистиках. Я не знаю, може пан редактор знає [Роман Крик], був нещодавно перепис населення: скільки зараз українців є в Ольштинському [воєводстві]? [Ще немає результатів.] Немає… Але даю голову, що буде дуже мало. І про це йшлося [організаторам акції «Вісла»].

То були люди працелюбні, чесні, не були бандитами, навіть звичайними злодіями не були, бо я у своєму середовищі таких не зустрів. А я працював вчителем, мав контакт з цілим Острудським повітом, а пізніше працював у профспілках і знав людей з воєводства і поза воєводством. І не було такого, що люди з акції «Вісла», то люди погані, а навпаки (звісно, вони не знали, що я з акції «Вісла», бо я також приховував [свою національність]), завжди оцінка [була позитивна]. Може ще буде запитання до мене: як мені вдалося стати головою воєводських профспілок і займати високу посаду? Справді, так було.

[Якщо ви кажете, що акція «Вісла» була тому, щоб знищити українців – звідки у поляків взялася така ідея, чому вони хотіли знищити українців, звідки таке ставлення, така ідея?] Чекайте, це не мене треба про це запитувати, оскільки я сам запитую, чому моє село, у якому було понад 100 мешканців, ні, мабуть більше, дворів мабуть було 60, ну, не важливо, в будь-якому разі це не суттєво – 100 чи 300... Бо говорять – «жидів спалили 300, а не 500», але що це міняє? Виходить, 300 можна було спалити, а 500 – ні. Так само й з моїм селом: можна сказати, що то невелике село, то можна було спалити. Я сам себе запитую: чому знищили наше село, і людей?

[Чи ця думка, щоб вивезти, депортувати українців, вона з’явилася за рік до події, чи може Польща будувала такі плани уже раніше щоб позбутися українського населення на тих теренах? Яка ваша думка?] Я беру свою думку з літератури і фактів. Мій дідусь Филип був навіть війтом, перед війною так називали. І за те, що будував читальню зі своїм сином Йосифом, що він в Канаді (я про це також написав в книжці, є ксеро його листа), його взяли до Бриґідок [тюрма у Львові]; взяли за те, що він якийсь антидержавник, щось на зразок цього. Сидів, а потім його якось викупили, здається. Я не пам’ятаю, щоб він ходив, я його пам’ятаю лише в ліжку, він після в’язниці вже не встав. Знаю тільки те, що він розповідав, бо до нас приходили сусіди, і він показував таке півлітрове горнятко, банячок називали, на півлітри: о, каже, то було для 10 людей сочевиці що давали, в тих Бриґідках у Львові. Ну тож як чоловік міг вийти на ногах при таких умовах?..

[Це означає, що стосунки польсько-українські уже до війни були погані, напружені, так з ваших слів випливає.] До війни… То є запитання до тих людей. У нас тато був солтисом. І був т. зв. «напад на Варяж», тобто УПА… Наступного дня… Бо там [УПА напала на тюрму і відпустила ув’язнених], і на тому все закінчилося.

Наступного ранку до нас прийшов колонізатор, який виїхав, чи його вигнали, чи може йому наказали виїжджати, на прізвище Мацяж, Шмацяж. Бо він мешкав поміж Варяжем… Бо вони біля доріг [жили], ті колонізатори, так їх називали. Прийшов [а батько каже]: «А звідки ви тут взялися?». Каже, що хотів побачитись з солтисом, переговорити. «То що там, у вас у Варяжі стріляли?» Каже, прошу пана, мене [упівці] піймали на вулиці (бо то було пізно увечері, а він десь, не знаю, з кнайпи повертався, чи від сусіда, може випив), і запитали мене, що я тут роблю. Він відповів, що хоче побачитись з сусідами своїми. «А хто ти такий?» «Я тут мешкаю». Він зізнався, що він був колонізатором, що виїхав, бо їм наказали виїхати. Так ось він відповідає, що хотів побачитись. «Он як». Він каже, що тоді той їх сотник дав одного вояка, упівця, і каже: «Ти пильнуй його, щоб з ним нічого не сталося. Бо раптом яка біда, прилетить якась куля і його уб’є, то потім скажуть, що його українці замордували, адже у Варяжі напад був».

[А він тим колоністом де був?] У нас, в Коркові, між Корковом і Варяжем, бо була дорога… Їм давали [польська держава] багато землі, українцям там не давали, тільки тим колонізаторам давали.

Отже, він говорить до батька так, при людях, бо то люди зараз поприходили, бо то сенсація була: «Знаєте, що? Я не розумію тих українців. Якби до нас приїхали [українці] (а він з Кєлецького воєводства походив чи десь там), якщо б так було, як ми [поляки] сюди приїхали, то ніхто б [з українців] ранку не дочекався. А тут стільки всього сталося, стільки кривди завдано українцям – а вони нічого...». Це так буквально поляк розповідав. Тоді як я можу відповісти, якщо сам поляк не знає чому нас нищили?

Є. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
1. Інше: Заповіт наступним поколінням українців

Від себе я раджу одне: зберігати людську гідність. Тобто зберегти свою націю, людяність, бути людиною. Така людина може багато досягнути.

Я міг ще більше досягнути, я, але не хотів, бо у мене були батьки, я хотів бути поруч з ними. У мене був шанс працювати у Варшаві, але не міг залишити хворих батьків. І тільки тому, що я зберігав гідність… Мене поляки любили за те, що я був людиною, а не тому, що я був якимось фахівцем, но, фахівцем також, бо то зв’язане одне з другим, я не брався за те, чого я не умів робити.

Мені було прикро, що в Бєсалю… То цікаве... Жив такий пан Кантор, наш знайомий, він був з Себечева, він каже: «Романе, якщо ви будете тут навчати української мови, вас вб’ють, бо такі тут люди». Це правда, були такі люди. А я був молодий, повернувся з війська, то людина не боягузлива була. Так знаєте, після одного року, навіть неповного, всі діти, батьки до мене, як говорять, припадали. Вони хотіли щоб тільки я їх вчив, щоб був їхнім вихователем (в книжці про це написано), всі речі, функції щоб робив з ними я. Це правда, я організовував їм екскурсії. Но прямо щось неможливого. І знали, що я українець, бо я української мови навчав.

Справді, були й люди, які створювали мені проблему, хотіли зробити кривду, але це у них не вийшло. Потім таких людей було щораз менше, доки не залишилося кілька осіб, котрі ненавиділи українців. Може мали причину? Маю вам сказати, що це прикро. Знаю людей, котрі ненавиділи українців тому, що чоловік був українцем, а дружина полькою. Він не був аж настільки поганим, але як це в подружжі буває… І навпаки теж знаю. Дружина українка, чоловік поляк, щось було не так і тому ненавиділи. Навіть якби ці люди були однієї національності, вони все одно б ненавиділи одне одного, бо були причини.

Мені це трохи навіть смішно, але деякі жінки і чоловіки мені звірялися. Один співробітник залізниці, посадовець, він навіть начальником був одного з вокзалів, українець, він був православний, прийшов до мене, розжалівся. «Пане керівнику, допоможіть мені, я маю проблему, родина мені так докучає, розповідає блюзнірства, що українці це такі погані люди» і подібне, щось в цьому плані, йшлося про українські справи. Було ніяково, але я пішов туди, хоча й не мав бажання. То було ввечері. У них була якась зустріч, очевидно що трохи напилися, кажу, тут щось з українцями не те. Ні, кажуть, то такі вийшли проблеми родинні, і якось вони згладили це, проте залишається фактом, що однім другим можуть надокучити.

Я про це написав [в книжці]. Чому потрібна реабілітація? Я не хочу, щоб моєму онукові перша-ліпша пройда говорила, що твій дідо, це засудженець акції «Вісла». Як вже навіть прем’єр-міністрові [Польщі Дональду Туску] закидали, що його дідо був у Вермахті. А іншому… Першому прем’єр-міністрові закидали, що його прадід був євреєм. Я не хочу, щоб мені закидали, бо я не був бандитом, але, оскільки я депортований, то вписуюся у це, я засудженець, і цього ніхто не відмінив. Тому сусід має право сказати мені: «Eee, ty, sąsiedzie, skazańcu, a co ty tutaj tak się mądrzysz!» [Еее, ти, сусіде, засудженцю, а що ти тут так чванишся!]. Має право!

Я не вигнанець, подивіться в словник, адже не можна когось вигнати з його землі, з його хати, но, з хати то виганяють... Вигнанцем я не є, то неправда. Такого юридичного терміну нема. Вигнати можна корову з конюшні, але вигнати людину… Но, вигнати можна, але це справа індивідуальна. Знаю такий випадок, у тій місцевості, де я працював, прийшов один чоловік, десь у 1946 році то було, якось скоро після війни, [прийшов] до таких старих людей, вони мали гарний будинок, вони саме обід готували, а він прийшов і каже: «Proszę się wynosić!» [Забирайтеся геть!]. То німці були, місцеві. «Ну але, ну знаєте...» «Ану давай, забирайтеся!» І вони пішли на вокзал, бо тут залізниця була. Вони залишили суп на кухні. Оце приклад вигнання. Мене також може хтось вигнати, прийде сюди… Мені про це люди розповідали. «Бачиш цей дім?» «Так». «А знаєш того пана?» «Знаю». «То він живе на такій основі». Справді, володіє найгарнішим домом, бо він вигнав, німця. Я це розумію, але мене не прийшов хтось і вигнав, мене депортували, мене депортували сюди, а мого вуйка до Явожна, і інших. Так що це неправда, що я вигнаний.

Щиро кажу, мені допомогла тільки гідність, якої мене навчили. «Будь людиною!» З цікавості ще скажу…

Коли я пішов до школи, а це 9 кілометрів в одну сторону, зимою то неможливе, то мені найняли кімнату. Прийшли сусіди, то було в V класі, то я був ще малим хлопцем. «Ромку пам’ятай, борони Боже, бо можуть тобі підкидати гроші, ти візьмеш і станеш злодієм». Мали рацію, бо я не знав, не мав ще досвіду, то вже згодом багато досвідчив і багато чого побачив – доброго і поганого. І так було, лежали там де-не-де гроші, підкидали…


Анкету записали Маруся Хомин та Роман Крик; текст українською мовою набрала Катерина Бедричук; оприлюднив Роман Крик в листопаді 2019 року.

 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [pliki do ankiety]
Ankieta english
A. MAIN DETAILS
B. FAMILY & LOCATION DETAILS
C. RESETTLEMENT
D. THE NEW PLACE
E. CONTACTS WITH UPA
F. ADDITIONAL INFORMATION
G. INFORMATION
 
A. MAIN DETAILS
1. Application Date: 28.10.2019 2. Application Reference Number:
3. Surname, Name, Paternal Name: brak


4. Date of Birth: 28.10.1909 5. Place of Birth:
B. FAMILY & LOCATION DETAILS
1.1. Place of Residence before deportation:
1.2. Place of Residence before deportation (information):
2. Age at time of deportation: 3. Religion: dark
4. Number of family members at the time of deportation/ resettlement:
5. Number of family members left: 6. Number of family members deported:
7. Of which went missing:
8. Number of people of different nationalities resident in the village? 9. Inter-ethnic relations could be considered?
10. List your lost assets/property:
C. RESETTLEMENT
1. When were you deported? 2. When did you arrive?
3.1. Deportation Itinerary:
3.2. Deportation Itinerary (information):
4. Did you know where you were being deported to?
5. Have any of your relatives returned to your homeland?
6.1. What personal items did you take with you - Religious:
6.2. What personal items did you take with you - Household objects:
6.3. What personal items did you take with you - Personal belongings:
6.4. What personal items did you take with you - Documents:
6.5. What personal items did you take with you - Other:
7. Of these items, what is left?
8. Would you be prepared to donate these (in whole, or in part) to the museum?
9. Did you hide any of the items that you brought with you?
D. THE NEW PLACE
1. Where did they deport you to?
2. What amenities were you granted?
3. What did you see when you arrived at your new place of settlement?
4. Did you encounter any persecution?
5. Where & when did you start going to church?
6. How did your children fare?
7. Do your children know Ukrainian?
7.1. Yes - Where did they learn it?
7.2. No - Why?
8. Do your grandchildren know Ukrainian?
8.1. Yes - Where did they learn it?
8.2. No - Why?
9. Do you have photos of your new place of settlement/residence?
E. CONTACTS WITH UPA
1.1. Were there UPA bunkers in the village?
1.2. Were there UPA bunkers in the village (information)?
2. What is your view of UPA?
3.1 I contacted UPA:
3.2 I was part of UPA:
3.3 I helped/facilitated UPA (voluntarily):
3.4 Were any of your family in UPA?
4. Did you ever hold firearms before the period that you were deported?
5. Were you ever arrested?
F. ADDITIONAL INFORMATION
1. Lost customs/traditions of your homeland:
2. Have you visited your homeland?
3. Why did you not choose to live in Ukraine?
4. What was your priority in life?
5. Why were you deported/resettled?
G. INFORMATION
1. Information

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Wspomnienia


Na tę chwilę brak jest w naszej bazie wspomnień osoby, której ankieta dotyczy.

 
do góry ↑
Pliki


  • Plik do pobrania

  •  
    do góry ↑
    VIDEO


    Na tę chwilę brak jest w bazie plików (filmowych, dźwiekowych, itp.)
    powiązanych z niniejszą ankietą.

    „Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
    „Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
    „A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

    Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
    Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2019

    stat4u

    Liczba odwiedzin:
    Число заходжень:
    953 768
    Dziś:
    Днесь:
    220