Ojca zabrali na wojnę, mama została sama z trójką dzieci. Potem [w 1947 roku] mama przyjechała tutaj.

Miałam dwie młodsze siostry, najmłodsza miała 2 lata, gdy tu przyjechaliśmy.

Tato poszedł na wojnę i nie wrócił, do dziś nie wiemy co się stało. Mama do nich pisała, ale odmowne było i koniec.

Tato pracował w piekarni w Rawie Ruskiej. Pojechał do roboty i tam wzięli tych wszystkich chłopów, ostrzygli i wysłali na wojnę, chyba do Rosji.

Mama nawet nie wiedziała, gdzie jest jego grób, gdzie jest pochowany.

Mama widziała się z ojcem… Bo tato trzy miesiące był w szpitalu, a mama nie mogła… Starała się, trudno jej było dostać się do niego, bo tam była Rosja, a tu Polska. Trudno było pojechać do Lwowa do szpitala, ale potem ona to załatwiła. Ale już zabierali ich na front. Mama dała jedynie chleb czy coś (mówiła), i już wszystko szło na front, nawet nie porozmawiali.

[Jak pani zapamiętała rodzinną wieś. Co prawda, była pani wówczas małym dzieckiem, a dzieciństwo przypadło na okres wojny, tak więc…] Nie pamiętam. Troszkę pamiętam jak tato jechał do pracy, bo z naszego domu było niedaleko do pociągu. Niby go odprowadzałam, ale jak to było – tego nie pamiętam.

W Dziewięcierzu do szkoły nie chodziłam, zaczęłam chodzić dopiero gdy przyjechaliśmy tu [na Mazury].

Mama, ja, dwie młodsze siostry.

Zabrali moje siostry, mamę i przywieźli do Jagodnego. Mama przyjechała razem z jej ojcem, miał żonę i czworo dzieci. Trzymaliśmy się razem, gdyż mówiono, że lada moment będziemy wracać do domu, trzeba więc być razem. Nikt nie wrócił. Wszyscy się zestarzeli, poumierali i nikogo nie ma. Tylko młodsze pokolenie zostało.

Były polskie, i żydowskie rodziny, nawet niemieckie były, były rodziny mieszane. Mama opowiadała. Polacy chodzili do cerkwi, a na wielkie święta – do kościoła, ale gdzie był kościół, w innej wiosce czy w naszej, tego nie pamiętam.

Mieliśmy i trzodę, i las dębowy, i ziemię też mieliśmy. Dom był kryty słomą, ale mieliśmy zapas drzewa na budowę nowego domu. Wyjechaliśmy i wszystko tam zostało.

Konia mama nie miała, gdyż była sama.

Jedną krowę mama przyprowadziła [na nowe miejsce].

Wysiedlali nas na Zielone Świątki w 1947 roku, a jaki to był miesiąc – tego nie pamiętam.

To, jak nas przywieźli do Giżycka – pamiętam, ale jak wsiadaliśmy do pociągu – tego już nie pamiętam.

Pamiętam jak tu jechaliśmy. Pociągiem jechaliśmy. Było dużo ludzi. Przywieźli nas do Giżycka i potem rozwozili po gospodarstwach.

Przyjechaliśmy do Jagodnego. Nie było ani okien, ani niczego – spaliśmy na podwórzu. Potem trochę nam pomagali remontować.

Nikt nie wrócił.

Skrzynię z ubraniami przywieźliśmy. Czy wzięliśmy ziemniaki – nie wiem.

Mama mówiła, że miała takie duże garnki, wywiozła je do wujka do piwnicy. Powiedziała: Jakby co, to będą mieli. No i wszystko zostało.

Przywieźliśmy jedną krowę.

Nie posiadam niczego z [rodzinnego] domu.

Nie. Mama niczego takiego nie miała, no bo jak – była sama.

Zapomogi dawali. W domu mieszkaliśmy z dziadkiem.

Dom był w ruinie i wszystko robiliśmy sami. Była tam także stajnia, ale gdy przyjechaliśmy, to była już spalona. Nie było ani okien, ani drzwi. W środku żadnych mebli, tylko gołe ściany.

Przebywaliśmy tam do 1957 roku. Potem przenieśliśmy się tu, gdzie jesteśmy teraz. Tu też niczego nie było, trzeba było wszystko remontować.

Nie. Chodziliśmy do szkoły, niczego takiego nie było. I Niemcy chodzili (chłopcy i dziewczęta), i Ukraińcy, i Polacy – wszyscy razem. Panowała zgoda.

Urodziło się nam sześcioro dzieci. Wnuków mam dziesięcioro. [Z ankiety męża ankietowanej Buszka Włodzimierza, ankieta № 0387.]

Niczego nie pamiętam z domu. [Jakie zwyczaje mama przekazała pani? Czego panią nauczyła, a teraz tego pani brakuje? Może siana na Boże Narodzenie?] Siano akurat przynosimy. Mam zięcia Polaka – on przynosi na polskie [Boże Narodzenie], a ja na ukraińskie. A gdy mnie już nie będzie – to nie wiem, jak oni będą tam sobie robili.

Na Boże Narodzenie u nas w domu jako pierwszą śpiewało się kolędę „Boh predwicznyj” [Bóg się rodzi].

Tam, gdzie mieszkaliśmy, nie ma ani jednej rodziny, w tej miejscowości. Ludzi wywieźli do Ukrainy, potem nas [wywieźli], więc ja nawet nie wiem kto tam został. Nie wiem, czy ta wieś jeszcze istnieje. Nigdy tam nie jeździłam. Chciałabym obejrzeć, ale co tam – wszystko pozarastało, niczego tam nie ma.

Ludzi z naszej wioski porozrzucali po północnej Polsce, ale oni wszyscy już poumierali, ci starsi, zostało młodsze pokolenie. W Malinkach był stryjek, ale oni tam poumierali już, nikogo nie ma – ani tych dzieci, ani ich.

Z rodziny mamy wszyscy pojechali do Ukrainy. Mama miała trójkę dzieci, była sama, więc jej nie wypędzali. Powiedzieli: „Niech zostaje”. Wszystkich innych wywieźli, dużo ludzi z wioski.

Mama mówiła, że się nabiedowała, była bez męża, dzieci małe, narobiła się.

Mama uczyła nas rozmawiać po ukraińsku.

Skąd ja mogę to wiedzieć? Wywieźli i już. Przyszedł rozkaz i po wszystkim. Teraz Ukraińców już nie ma, są tylko mieszani w naszej rodzinie.

[Ma pani żal do organizatorów akcji „Wisła”, że was wywieźli z ziemi przodków?] Jaki ja mogę mieć żal. Wywieźli i już. Tyle lat minęło, ja już nie tęsknię, nawykłam. Przyzwyczailiśmy się i żyjemy.

Żeby wam było dobrze, żebyście się trzymali swego. [Ma pani wiarę w młodych Ukraińców, że oni przetrwają jako Ukraińcy?] Nie mam takiej wiary, teraz nie te czasy.

Тата взяли на війну, мама залишилася сама з трьома дітьми. Потім [в 1947 році] мама сюди приїхала.

У мене було дві молодші сестри, наймолодшій було 2 роки, коли ми сюди переїхали.

Батько пішов на війну і не повернувся, досі не знаємо, що сталося. Мама туди писала, але не дали такої інформації і все.

Він працював у пекарні у Раві-Руській. Поїхав на роботу, а там взяли тих всіх хлопів [мужчин], пообстригали і відправили на війну, мабуть до Росії.

Мама навіть не знала, де його могила, де він похований.

Мама була з татом… Бо тато три місяці був у лікарні, а мама не могла, старалася… Годі їй було до нього потрапити, бо там була Росія, а тут – Польща. Годі було поїхати до Львова до лікарні, але потім вона це залагодила. Тільки що їх вже забирали на фронт. Мама дала лише хліб, чи щось (казала), і вже всьо йшло на фронт, навіть не переговорили.

[Як ви запам’ятали своє рідне село. Ви, правда, були ще малою дитиною, а ваше дитинство випало в період війни, так що…] Я не пам’ятаю. Трошки пам’ятаю, що тато їхав на роботу, наш дім був недалеко потягу [залізниці]. Я ніби його проводжала, але як то відбувалося – того я не пам’ятаю.

В Дев’ятирі до школи я не ходила, лише після переїзду сюди [на Мазури] почала ходити.

Мама, я, дві молодші сестри.

Моїх сестер і маму забрали і привезли до Яґодного. Мама приїхала разом з її татом, який мав жінку і четверо дітей. Ми були всі разом, бо казали що зараз будемо повертатися додому, то треба бути разом. Ніхто не повернувся. Всі постаріли, повмирали і нема нікого. Тільки молодше покоління залишилося.

Були і польські, і жидівські родини, навіть німецькі були, були мішані. Мама розповідала. Поляки ходили до церкви, а на великі свята – до костела, але де був костел, в іншому селі чи в нашому, того я не пам’ятаю.

Ми мали і худобу, і дубовий ліс, і поле мали. Халупа була під соломою, але мали запас дерева для побудови нового дому. Коли їхали – все залишилося там.

Коня мама не мала, бо була одна.

Одну корову мама привела [на нове місце].

Нас виселяли на Зелені свята 1947 року, а який був місяць – того не пам’ятаю.

Як нас привезли до Ґіжицька – це я пам’ятаю, але як сідали до поїзду – того не пам’ятаю.

Як ми їхали сюди – пам’ятаю. Потягом ми їхали. Було багато людей. Привезли нас до Ґіжицька і потім розвозили по господарствах.

Ми приїхали до Яґодного. Не було ані вікон, ані нічого – ми спали на подвір’ї. Потім трохи допомагали нам ремонтувати.

Скриню з одягом мама привезла. Чи привезла картоплю – не пам’ятаю.

Мама розповідала, що мала такі великі горці [баняки, каструлі], то вивезла їх до вуйка до підвалу. Казала: Якщо що – то будуть мати. І так все залишилося.

Одну корову привезли.

Не маю нічого з дому.

Ні. Мама особливо нічого не мала, но бо як – сама була.

Допомогу [від держави] давали. В хаті ми мешкали з дідом.

Хата була зруйнована і ми все робили самі. Там була також стайня, але вже була спалена, коли ми приїхали. Не було ані вікон, ані дверей. В хаті жодних меблів, голі стіни.

Ми пробули там до 1957 року. А потім прийшли туди, де ми зараз. Тут теж нічого не було і треба було ремонтувати все.

Ні. До школи ходили і все. І німці ходили (хлопці та дівчата), і українці, і поляки – всі разом. Але ми були у згоді.

У нас народилося шість дітей. Внуків маю десять. [З анкети чоловіка анкетованої Бушка Володимира, анкета № 0387.]

З дому нічого не пам’ятаю. [Які звичаї передала вам мама? Чого вас навчила, а тепер вам того бракує? Може сіна на Різдво?] Сіно приносимо. Маю зятя поляка, то він приносить на польське [Різдво], а я на українське. А як мене не буде – то не знаю як вони там будуть робили собі.

На Різдво у нас вдома першою співали колядку «Бог предвічний народився».

Там, де ми мешкали, немає ні однієї родини, в тім селі. Людей вивезли до України, потім нас [вивезли], то я не знаю хто там залишився. Не знаю, чи те село ще існує. Я туди ніколи не їздила. Хотіла б оглянути, але що там – все позаростало, нічого нема.

Людей з нашого села порозкидали по північній Польщі, але вони всі повмирали, ті старші, залишилося молодше покоління. В Малінках був стрик, але вони повмирали вже, нема нікого – ані тих дітей, ані їх.

Мамина родина вся поїхала до України. А у мами було троє дітей, вона була одна, тож її не виганяли. Сказали: „Niech zostaje” [Хай залишається]. А так, всьо вивезли, багато людей з села.

Мама розповідала, що набідувалася, була без чоловіка, діти були малі, наробилася.

Мама вчила нас розмовляти українською.

Звідки я можу знати? Вивезли і все. Прийшов наказ і по всьому. Тепер українців вже нема, є тільки мішані в нашій родині.

[Маєте жаль до організаторів акції «Вісла», що вас вивезли з рідної землі?] Який я можу мати жаль. Вивезли і все. Стільки років пройшло, я вже не тужу, звикла. Призвичаїлися і живемо.

Щоб вам було добре, щоб трималися свого.[Маєте віру в молодих українців, що вони залишаться українцями?] Я не маю такої віри, зараз не той час.