Fundacja Losy Niezapomniane cien

Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2020-05-28
WERSJA W J.POLSKIM
"Świadectwo Marusi"
(20.08.1920-11.01.2019)
Roman Kryk
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
«Свідчення Марусі»

(20.08.1920-11.01.2019)
Роман Крик


Пикуловичі, Львів

Я називаюся Марія-Магдалина Іванчук (моє дівоче прізвище), а по чоловікові Герасименко. Народилася 20.08.1920 р. у Львові з батьків Григорія і Катерини (з д. Ґовда).

Це було село Пикуловичі біля Львова, воно межується з Борщовицями. Це село найбільше мало прізвищ Ґовда і Барабаш. Назву села часто плутають з Пикуличами біля Перемишля, а то Пикуловичі. Навіть в альманаху, де було інтерв’ю зі мною, яке провів мій учень Починайло Андрій, то він там також помилково написав «Пикуличі», а то Пикуловичі. Ми цього не спростовували, бо то уже було надруковано.

Мій батько помер дуже рано. Мав 38 років, помер 1925 року. На польські різдвяні свята, на другий день [свят] його ховали.

А ми, діти, лишилися. Мені було тоді 5 років, і 11 років Осипові Іванчуку (народився у вересні, на 6 років раніше від мене).

Мама лишилася вдовою в 37 років. Вони з батьком були одного року, батько з січня, а мама з грудня. І так лишилася… Тоді жінки зовсім праці не могли знайти, навіть чоловіки не мали тоді праці, в Польщі.

Вже ми тоді були під Польщею. Коли вони одружувались – шлюб брали в Успенській церкві на вулиці Руській, де я хрестилася також. Коли вони вінчалися це був 1910 рік, 4 вересня, я навіть обручку маю ще, з ініціалами – не мою, а мамину. Якось так сталося… Коли вона загинула, то в той час не носила обручки.

Тоді була ще Австро-Угорщина. І тата мого взяли на фронт австрійський, Перша світова війна…

До речі, перша і друга дитина моїх батьків померли. Якось так тоді діти спочатку помирали, не було чим лікувати чи забезпечити. Маркіян мав уже півтора року, а Євгенія мала 2,5 року. Тоді вирішили, що якщо мама завагітніє, то вже не будуть вибирати імені, тільки якщо буде хлопчик, то буде як Йосиф святий, а якщо буде дівчинка, то буде Марія, як Матінка Божа. І ми двоє жили.

Брат народився в 1914 році і батько пішов на фронт, то не бачив, як дитина росла. Тому коли повернувся з фронту, то не був такий прив’язаний, бо не бачив перших кроків, перших слів… Не відчув того, оскільки був на фронті.

А на фронті дуже був простуджений, дуже простуджений. Якийсь грип «азіятка» панував, так що вже лишили їх без нагляду, думали що вже так помруть на пероні [на платформі], десь там у Відні чи де там.

Но але батькові прийшлося вийти з тієї хвороби, однак здоров’я вже було підірване. І як він повернувся, то я 1920 року народилася. І зі мною був так зв’язаний, що навіть мама мусила носити мене на роботу, щоб батько поцілував або притулився до своєї дитини. Такий вже був зв’язаний. Але дуже любив сина свого, тільки шкода, що не бачив зростання тієї дитини, то вже так не відчував ту доброту долі, коли приходить дитина.

Скільки ви мали братів, сестер?

Пізніше ще, в 1925-му році, на початку року помер Володимир, мав пів рочку. Тобто коли уже хворий був батько, то ще мали дитину. Але той хлопчик вмер, так що перша померла дитина, друга і п’ята. А третя [дитина], мій брат Осип, і я, четверта, то ми жили.

Тобто було п’ятеро дітей, двоє жили, але він [брат Осип] загинув, не знаємо де могила навіть. Був шість років старший за мене. Він коли вже був у державній гімназії у Львові… Бо були дві: філіал і головна, отже він був в мужеській [чоловічій] гімназії з українською мовою навчання. В якомусь класі, здається 8-му, коли вже готувалися до матури, заарештували майже весь клас. А посприяв тому їхній директор, доктор Бабій (мабуть Іван). Так… Посприяв цьому… Просто сказав поліції, що вони є членами ОУН і їх всіх арештували.

Отже, Осип сидів в тюрмі, а коли вийшов, то вже не мав права до державної гімназії повернутися. Матуру складав в духовній семінарії, адже жодна державна такого арештанта вже не приймала. То була така кара за політичну діяльність – патріотичну, кохану нашу діяльність! Без неї тої України, яка живе тепер, не було б. Без тих змагань, тих хлопців.

А Бабієві давали знати, щоб він опам’ятався, кого він зраджує, своїх учнів, своїх українців. Але не опам’ятався. І хтось-там його вбив.

Як називалася ця гімназія?

То була державна гімназія – філія, десь там біля Народного дому у Львові була, а друга була головна, то вона мабуть була десь там на Сапіги. Я ще тоді була зовсім мала, коли він почав ходити. Ходив 4 роки до народної школи імені Шевченка, хоч мама вдова лишилася і майже без засобів утримання, але якось профспілка соціалістів (там, де батько працював на державній роботі, це були водії трамваїв) постаралася щоб мама отримувала маленьку пенсію, а ми – сирітські виплати.

Яка була подальша доля Осипа?

Пізніше, коли вже вийшов з тюрми, не позбувся політичних поглядів, далі був націоналістом, бо тоді якраз була мода на націоналізм, патріотизм… Працював там, де міг отримати роботу, по-різному, і на будові – не мав постійного заняття і не міг студіювати.

Трохи порався з журналістикою. В Дрогобичі було таке товариство ремісниче «Сила». І він там дописував до газети, яка видавалася. І працював над тими ремісниками, щоб з них не було комуністів чи соціалістів, а щоб були українські патріоти. Таку мав ділянку, видно.

Навіть я не знаю, який був його псевдонім, бо була конспірація. Може мама знала. Бо мама дуже допомагала в Організації. Коли десь треба було вийти на зустріч, то вона йшла, тому що на жінку падає менше підозр. Вона чи зброю переносила, мене брала під руку і передавала. Вони вчилися, мусили вміти все. Польща не приймала української молоді навіть до війська, хлопців, бо не хотіла щоб вони знали більше. Отже, вони мусили десь таємно по лісах вчитися, щоб знати; як прийде пора, щоб бути готовими.

Отже, Осип поїхав до Дрогобича, що було далі?

Таке львівське було модне – Осипів називати «Юзьо». Так його називали зменшено. Тому він був Йосиф, що так постановили: як народиться хлопчик, [то буде Йосиф].

Яка була його подальша доля?

А, то ще і раніше була доля... Ще я була зовсім мала, так поліція вже робила ревізію у нашому помешканні на одну кімнату, де ми містилися, де батько помирав, де хворів туберкульозом. І як вмер, то ми далі лишилися в тій кімнаті. І кухня, і кімната, все разом було. Так…

На якій вулиці це було?

Супінського, а тепер вона називається… Вже забулося, [в честь] письменника якогось, українського.

Пам’ятаєте номер будинку?

Шість.

Супінського 6.

Супінського 6… І то було тоді при вулиці Пeлчинській, Стрийський парк близенько, Стрийський парк…

Ви сказали, що Осип загинув. Як то сталося?

То ще далека дорога до того. Але, якщо ви хочете знати…

Поліція все робила ревізію, брали, відпускали мене, казали мені газету купити десь в кіоску. Я мала така була, але вже нервово відчувала, що діється щось погане в хаті. Аж навіть сукенку догори ногами вдягла і так пішла на вулицю. Постійно таке нервове життя було з [моїх] дитячих і його молодечих років. Дуже нервове.

Було навіть так, що українці йшли на зраду з поляками. Прийшов до брата (товариш то був, чи не товариш) у вишиваній сорочці, щоб показати братові, що то українець, а пізніше він хотів його видати. Але брат отямився, а то була триповерхова кам’яниця, то він [подався] на дах і дахами втікав. І втік, тоді, позбувся [переслідувачів] і його не арештували.

А пізніше вже, коли отримав вирок, 12 років тюрми… Тоді був такий великий процес, [над людьми] з Сокальщини здається, бо там був Лебідь, мабуть отримав довічне ув’язнення. Мій брат отримав 12 років. Було так, що поляки не дозволили родині, таким молодим як я (я мала тоді близько 16 років), щоб ми ходили на розправу. Щоб ми не вчилися того, як бути чесним і як поводити себе під час розправи. А мама трималася, вдивлялася на нього. Він мав останнє слово, говорив, і говорив так як думав, вірив в ту ідею для якої жив.

12 осіб, здається, тоді судили. Не знаю, бо мені не дозволили піти поляки. Пізніше, коли брат отримав вирок, ми склали апеляцію, і на щастя, якось так, такий був елоквентний, вмів говорити, переконував, що не гріх бути таким патріотом свого народу. Так що отримав половину вироку – 6 років.

Правда, ми з мамою дуже молилися. Напроти нашого помешкання, де ми пізніше жили, Реваковича 20, напроти церкви [св.] Петра і Павла, так вверх, вже близько Кайзервальду… А той Кайзервальд тепер називається Шевченковий гай. Там скансени є [музеї під відкритим небом], перенесені церкви. Ревакочиа 20… Те помешкання вже було краще, але також однокімнатне.

Брат більше сидів в тюрмі, тож ми з мамою були вдвох, бо він ще до вироку довго сидів. Коли було свято, ми ходили під Бриґітки, це тюрма «славна» у Львові, і шукали його, у вікні може покажеться… І так думали, що ми хочемо бути разом з ним на свята, на Святвечір…

Складні були часи, бо мама мусила ходити на ті побачення, носити передачі. У Львові було Товариство політв’язнів, там жінки-українки складалися на передачі тим, хто не мав родини або був дуже бідним, селянським дітям, щоб була якась поміч.

Допомагали також таким дітям як я. Я вчилася в гімназії Сестер Василіянок, а спершу ходила до народної школи ім. Тараса Шевченка. На Мохнацького була та школа, треба було зійти до Академічної вулиці, між цитаделлю, а біля цитаделі був Український Академічний Дім, студентів, і він відрізнявся тим, що на фасаді була українська вишивка. Так зробили на вапні. А друга така українська вишивка була десь на вулиці Руській, напроти церкви Успіння Пресвятої Богородиці.

Осип відсидів всі роки? Шість років?

Ні, бо прийшла війна. Його забрали до тюрми у Бересті над Бугом. То така твердиня, тяжка тюрма. Але коли прийшла війна, люди відвалили браму і в’язні втікали де хто міг. Він так пішки майже прийшов до Львова, і майже без черевиків. Так виходив. І боками, боками йшов, щоб знову хтось не видав його, що то є арештант. Не знаю, як то було. Прийшов до мами, і мама тішилася, плакали ми з радості, що він є.

Але поляки в тюрмах і в слідчих кабінетах лишили всі документи, які торкалися наших патріотів, нашої молоді української: дівчат, хлопців, може старших людей, які були в тюрмі, не знаю. Поляки знали, що з часом вони дійдуть до кожного і арештують. І так було. Тобто поляки залишили документи, а совєти їх використали, коли прийшли до Львова, тоді 17-го [вересня 1939 р.].

Прийшов день, над раном, четверта [година], стукають вже до дверей, до вікна, щоб відчинили. Мама відчиняє, а то вже совєти по Осипа. Мама плаче, а вони кажуть: «Не плачтє, мамаша, он прідьот» [Не плачте, матінко, він прийде]. Але не прийшов. Замкнули знову.

Втеча

Напевно, тортурували, бо там вже поляки тортурували, а ті [совєти] ще краще вміли. Якось до нього дійшли, що він погодився, що він перейде кордон, що він буде подавати їм якісь інформації чи що. А до нас прийшов… Коли вже вийшов, прийшов і сказав, що мусить скоренько втікати, бо інакше буде Сибір чи Казахстан, «будете страждати за мене».

Зараз хтось прийшов з ОУН, нам зробили чужі документи. Микола Вовк, якому вже мама посвятила мене як дружину, хоч нас нічого не [пов’язувало], навіть поцілунок був товариський, бо він був набагато років за мене старший. Мама знала його коли він був ще хлопчиком, так він хотів зі мною одружитися і казав, щоб мама тримала мене для нього. Щоб не дала нікому. А коли він приходив до нас, або якісь товариші брата були, то він ставав де я сиділа і тримав ззаду крісло [стілець], щоб дати знати всім, що «вона вже буде для мене. Щоб ніхто її не брав». Зарезервував!

Микола Вовк. Я вам можу подати «Шлях Перемоги», де пишуть про нього. Маю його в оригіналі, той «Шлях Перемоги». Бо пізніше, через роки, я шукала його, власне в «Шляху Перемоги», ми не знали, що сталося, а його вже стратили. Здається, в Києві.

Отже, Осипа забрали ті совєти. Пізніше, коли він виліз з [тюрми], ще встиг повідомити деяких товаришів, що поляки всі документи лишили, а тепер совєти їх мають. Щоб хто може – нехай втікає. Багато попередив. А товаришам з ОУН сказав, щоб нами заопікувались і перевезли в спокійне місце.

Микола Вовк прийшов і провів нас до поїзду, але навіть не з головного вокзалу, а десь з Персенківки чи десь ми сідали, де нас ніхто не знав. Щоб ніхто нічого не доказав, різне бувало.

Ми їхали в сторону Рави Руської. Перевіряли документи, але нічого, без застережень. Потім ми висіли де треба було, і там вже були всі наші люди, то було близько річки Солокія. Угнів, Рава Руська, я точно не знаю… І там вже були люди, які на соломі в хаті одне біля одного лежали, відпочивали.

Чекали ми на 21 грудня (мабуть) 1939 р., бо то був день народження Сталіна або щось таке, було свято, ми думали менше будуть стерегти границю, кордон. Пам’ятаю, що зустрілися ми з о. Кладочним, священником, який наших хлопців сповідав в Бриґідках, в тюрмі у Львові, який переказував деякі вісті, які треба було, співпрацював також з ОУН.

І ми діждалися, що вже нас переводять. Сказали: мама з однієї сторони, я далеко від неї. Вода замерзла, мама щось вдягла мені на плечі… Навіть пам’ятаю, що брат, коли сидів в тюрмі до того дня як совєти прийшли, то навіть йому варення брала слоїчок [баночку], бо він того давно не їв. Мама так про нас дбала. Дуже дбала! Що могла – доробляла до тієї пенсії: то в аптеці, були такі східні львівські торги, там працювала сезонно… По-різному. В аптеці довго працювала, щоб ще допомогти нам. Ми могли безкоштовно ходити до польської школи, але вона – де там! Вони патріоти були з батьком.

Від початку мама влаштувала мене в народній школі ім. Шевченка, і вже платила. Там працювала вихователем в моєму класі Константина Малицька, поетка, яка повернулася з Сибіру, чудова поетка, присвятила себе українській молоді. Пам’ятаю, був якийсь ювілей Товариства «Рідна школа», бо ми під нього підлягали. Приватне така, як фундація. Так вона мене обрала декламувати свою поему, то був такий довгий сувій, я гарно вивчила на пам’ять, я мала добру дикцію, та й дотепер маю добру дикцію для декламації.

Тож вона мене обрала. І я декламувала у Львівській опері. На тім ювілеї «Рідної школи», але не пам’ятаю котрий то був рік? І не пам’ятаю в якому я була класі? Бо я ходила туди шість років, а потім здала до гімназії Сестер Василіянок, яка також була приватна. Жіноча. Була під патронатом митрополита Шептицького. Пізніше в нас директором був доктор Василь Щурат, також визначний поет, який переклав «Слово о полку Ігоревім». Я так все по дорозі вам скажу… То що пам’ятаю, для нових поколінь.

Отже, був такий Щурат… А пізніше патроном гімназії був отець-доктор Василь Лициняк. Це я при ньому скінчила [гімназію].

Пізніше ще я ходила після гімназії до [закладу] того ж Товариства «Рідна шкода», приватного, на вулиці Курковій, для випускників гімназій. Така професійна школа, що можна відразу працювати, а не студіювати. Маму не було стати, щоб оплатити мені студія, тож вона шукала чогось такого…

Я туди записалася, то була адміністративно-торгівельна школа другого ступеня адміністративно-торгівельної підготовки. Така була назва. «Рідна школа». Отже, її я закінчила. І після цього був конкурс до крамниці якоїсь бджільничої спілки, я туди потрапила. Але праця там починалася від першого вересня 1939 року. Мені було якраз 19 років і вже повинна була працювати, вже могла б трохи мамі допомогти, ну і братові, бо він сидів в тюрмі, тож потрібні і передачі, і якось підтримати. Я не знаю, чи після вироку мама їздила до Берестя на побачення, я того не пам’ятаю.

Повернімося до того, як ви мали річку, кордон пройти.

Солокію?

Так, Солокію.

Отже, [коли ми переходили кордон], то мама була в одній стороні, я в іншій, щоб якщо нас вбиватимуть, то не разом. Так хлюпала та вода! Відразу все замерзло і задубіло на мені, мій плащ відразу… І я переходжу вже кордон, виходжу на другу сторону, а там вже німці. І вояки німецькі.

Я після гімназії дуже добре знала німецьку мову. Вивчала латинську і німецьку, а польська була як чужа [мова], мовою навчання була українська. Ще дотепер пам’ятаю професорів, які вчили. Імена, прізвища. Але коли я вийшла, то взагалі, ані промовити не могла [нічого], бо був мороз. Вони мене так щось розпитують, а я німецькою щось відповідаю. Кажу, що я маму маю тут, і треба маму шукати, бо вона в іншому місці переходила кордон. Вони мені пообіцяли, що точно знайдуть маму.

Взяли мене під руки і завели до першої хати. Там наші селяни перевдягли мене, сушили. Така була дівчина, що також мабуть після школи вміла розмовляти німецькою, помагала і як дольмечер була трохи між селянами і німцями-вояками. І її послали, щоб пішла маму шукати. Тоді я вже трохи заспокоїлась, що зараз мама прийде до мене. І так ми з’єдналися з мамою.

Краків

Там ми чекали якогось транспорту на Краків, бо в Кракові був Центральний Допомоговий Комітет, який був створений Кубійовичем, професор з Ягайлонського університету, наш географ.

Отже, ми їхали, але мости були позривані війною. Так що ми їхали якось довкола, навіть на Варшаву, а пізніше десь через Колюшки, пам’ятаю, і до Кракова.

Ми приїхали, а брата ОУН відправила на якусь працю до Словаччини. Його товариші взяли нас в опіку, десь розмістили. Мене на другий день відразу записали на курс медсестри, в разі війни чи чого щоб я все те знала…

Мама не знаю чим тоді займалася, мабуть помагала, то тут, то там, чим могла. Бо мама привикла вже до такої праці, навіть організаційної.

Трошки вбік від теми… Знаєте, коли за братом прийшли і ревізію робили, то подумайте, туалет був поза нашою хатою [помешканням] в коридорі. Там ще сусідка полька була до того туалету призначена. І знаєте, за тим туалетом, уявіть, ззаду наверху були якісь труби, і там були револьвери сховані. І туди не дійшли! Якось ми так завжди молилися, за всіх і за вся, як то кажуть.

Ви є в Кракові і до вас приїхав Осип…

Так. Приїхали також з Підляшшя селяни, які колись були в біженстві, виселені аж за Москву, по-різному там. Коли була Польща, то росіяни православних брали, щоб ніхто на римо-католицтво не переходив, чи щось. І вони були в біженстві, а коли селяни повернулися з того заслання на своє місце, то не було вже хат, відтак вони ліпили собі землянки. І пережили. Трималися далі свого. Віра православна завжди була для них найдорожча. А так тотожність, щоб вони себе назвали українцями, то найбільше «руські». Ну але ми Русь-Україна. То й так не було зле.

Але там і комуністи дуже то Підляшшя атакували. Власне, комуністична західна партія [Комуністична партія Західної України], де власне Гаврилюк (таке ж прізвище [як в сучасного підляського журналіста і письменника Юрія Гаврилюка]), з Заболоття походив… І там було багато сіл, що співпрацювали з західною комуністичною українською партією. Вони [селяни] приїхали до Кракова і сказали: зробіть так, щоб якісь молоді люди приїхали до нас вчити, бо ми ще української мови в школі не мали, все була польська.

Було зібрання, але ніхто не знав Підляшшя, де Галичина, де Волинь – не дуже знали Підляшшя. А там розказали, що так і так… І також вже допомогові комітети були на Підляшші. Вже аґітували тих людей, що треба братися за молодь, за дітей, щоб їх вчити українською, бо є така можливість – німці дозволяють. Полякам вже не дозволяли, а ми були такі неначе упривілейовані.

Тобто було таке спрямування, щоб освічувати це Підляшшя, при тому ви сказали, що Північне Підляшшя німці чомусь зарахували як білоруське…

Ні. Бо Підляшшя ділилося на Південне і Північне. Там де Північне, то воно більш «підляське», де тепер [часопис] «Над Бугом і Нарвою» видають, і там є сьогодні українські школи; а Південне, то там, де Біла Підляська, Біла на Підляшші, і ані там, ані з тої сторони мови не було про українські школи. Працювали над тим, бо там на Підляшші є багато білорусів, українців, татар трошечки, но й євреїв було багато. А тут, Південне, то вже не чіпалися до білорусів, тільки їх усвідомлювали, що то білоруси також.

Але прийшов час, що на тих зборах люди не дуже піднімали руки, що хочуть працювати там. Вони не обіцяли платні, чи з’їдять, чи не з’їдять, чи будуть мати де спати. Тільки щоб приїхали, а далі буде видно. Ну і брат мій підняв руку, що він поїде. А я біля нього сиділа, він мене, знаєте, як сестру, штурхнув, і я підняла руку, що поїду. І дійсно, ми поїхали. А за нами… Оскільки брат мав такий авторитет, і в Організації, і серед молоді, то після нього дуже багато людей зголосилося.

На Підляшші. Полоски

Ми поїхали. І там [один селянин] дістав такий «шарварок», так це називається на Підляшші – ґміна наказала йому виїхати по мене до Білої Підляської з такого-то села. А село називалося Полоски, що коло Піщаця, ґміна Піщаць.

Був поїзд, а він саньми по нас виїхав. Сіли з мамою. Я уперше саньми їхала, і комунікаційну хворобу мала. Так що привіз мене… То було… Не знаю, 30 чи 40 кілометрів, не знаю скільки ми їхали. Пізніше я до інспекторату їздила, також чи саньми, чи фірманкою [підводою], до Білої на Підляшші.

Коли привіз мене до своєї хати – люди вже чекали, кого це він привіз? А він каже: Привіз вам учительку, але мабуть вона помре. Бо мене в дорозі, знаєте, нудило, мучило. Мама якось витримала, а я ні.

То мама поїхала з вами…

Так, ми з мамою їхали, а брата відправили до села Добринка, [то було] за лісом десь від Полосок 6-7 кілометрів. Його самого [відправили] на село, а мене з мамою, бо не було деінде їй місця. Як то мама, бідненька, з нами.

Ми там лишилися в тій його хаті. Там була така грубка – так вони кажуть на Підляшші. Палять в кухні, а піч з кухні одночасно огріває кімнату. Так там роблять. І такі ліжка є дерев’яні, такі мати, на тому сплять.

Це була моя перша зустріч з селом. Я навіть в Галичині не знала села, бо… Ну, це багато розповідати. Все відразу не розповім, хіба, що вам буде цікаво – то можу.

Шуляр Андрій

Ми мусили чекати. Збори влаштували в селі і виявилося, що вже в селі є українець-учитель. Приїхав ще першим якимсь транспортом. Він студіював в Кракові, полякам якось він не подобався через спорт. Що в українському спорті активно діяв, щось таке було. То мусило бути якось пов’язане з ОУН, тільки що [його] батько не дуже [про це] знав. А батько досить був багатий і вислав його вчитися до Кракова. Він жив в гуртожитку, і він перший, відразу сам поїхав, і про нього я маю до його 90-ліття книжку, син опрацював її.

Як його звати?

Шуляр Андрій. Архітектор пам’ятника Івана Франка, що напроти університету ім. Івана Франка. Отримав премію з Києва, за совєтів. Я ніколи його не питала, але мабуть він був в партії. Бо був першим архітектором на цілу західну Україну. Він пропонував новітні села, новітні гуртожитки чи навіть ділянки приміщень, і в Трускавці чи десь там пропонував вілли, проектував… Ну і взагалі займався...

Поблизу Руської вулиці у Львові була така башта, ще з війни, там також були такі вали, і він переробив її на архітектонічну офісну одиницю. І то нічого не коштувало, бо то було всередині, а зовні він зберіг все так, як треба було.

Ще вам скажу… Коли моя дочка вже познайомилась з моїм зятем, [якось] вони поїхали до Львова, бо там їх родина була. Колись з Польщі, з Бойківщини, з Лемківщини, Надсяння, з Холмщини, з Підляшшя – акція «Вісла» була, то ви про це знаєте. Саме тоді їхню родину виселили до України. Деякі повернулися ближче до Львова, а деякі лишилися там біля Миколаєва, десь там де Криве озеро. Отже, коли вони поїхали відвідати [ці місця], то при нагоді подивилися Львів, цікаві місця, пішли також до цієї башти.

Йдуть, а сходами з башти сходить якась людина, мужчина, і вони: «Перепрошуємо, ми шукаємо пана Шуляра». А він каже: «Це я». І так дивиться на мою дочку, на зятя, на дочку в профіль, і каже: «То ви, мабуть, Марусі дочка». Він її по мені пізнав, бо вона на мене схожа! А коли я була молода, то була схожа на неї в молодості. «То мабуть Марусі дочка»… Вона каже: «Так!».

Привітався, запросив до себе додому, познайомились ближче. І до кінця ми були знайомі. Навіть син мій туди їздив. Останній раз ми бачилися в 2006 році. А в 2010 році він вже помер. А до того йому виповнилося 90 років, так що мені вислав навіть ті два примірники і я вам покажу. Там і мої знімки є, як я їх відвідую. Я їм також робила знімки, і взагалі, багато чого робила, багато добра привозила для цієї родини, бо вони не мали де це купити, а у нас було, в Польщі. Вони не мали де купити, нічого не було, так як й у нас [в Польщі] колись не було. В газету загортали м’ясо тоді… І взагалі… Якщо я могла щось дістати, то мені не жалко було. Я в них завжди ночувала, в його кабінеті я могла відпочити; від них ходила оглядати Львів, познайомилась зі Львовом по-новому, повідвідувала, розшукала кого треба… Але не всіх могла знайти, навіть в телефонній книжці шукала.

То такий малий фрагмент із життя…

Пані Маріє, поясніть як це сталося, що Осип з тих совєтських рук втік, чи його звільнили. Як це було?

В тюрмі, коли вони його притиснули, що можливо якщо він допоможе, то вийде на волю, тоді він пообіцяв, що може допомогти. Обіцяв і вийшов. І в тому часі вже поміг своїм товаришам, сам втік за кордон, а нам дав знати, що маємо втікати, [а совєтам] ніяк не допоміг. Так що він вже мусив також втікати. Його і за кордоном могли знайти, тому його висилали то на Словаччину, щоб не знайшли його. Він признався своїм людям в Організації про все, що і як було.

Вчителька

Зрозуміло. Повернімося тепер до Полосків. От, ви приїхали, там уже є вчитель інший…

…А там вже вчитель інший, і він живе у багатого господаря, що має і тестя, і батька, і ще священника православного в одній кімнаті, а в другій кімнаті – учителя. А ми не мали де бути. Але там була ще польська школа. [Людям з] польської школи німці сказали: Ви підете до села де є поляки, а тут, де є українці, буде українська школа. І ті мусили піти зі свого місця, а коли вже звільнилося, то ми з мамою замешкали в тій школі.

Там були кімнати для навчання дітей – нижчих, вищих клас. Мапи були, все було! Поляки все лишили, а самі навіть не знаю до якого села переїхали. Вже шильд [вивіску] скасували польської школи, нашого не давали, але ми мали приміщення. І я вчила.

Незабаром з’явився інспектор, то був Яворський, а пізніше був… Знаєте хто!? Доктор Олесь Бабій! Він також вийшов з тюрми – чи з Перемишля, чи з Бриґідок у Львові. Бо вже був Конґрес… Ви знаєте, що був Конґрес ОУН у Відні, і вже місця, як міністрів, були готові. Стецько, ви знаєте, що був у Львові. Якби появилася така можливість, то все було вже підготовлене, довершене. Но, вони працювали над тим. І він вже був би міністром культури. В мене є знімок з того Конґресу.

А коли він був інспектором, то я мала такий показовий урок, і він слухав. Пізніше говорив такому Селякові, який учителював у Заболотті, про мене, що «вона би мене схотіла, якби я їй освідчився». Розумієте… А він був набагато років старший, такий повний. Ну але я дуже добре презентувала себе [на показовому уроці]. Тимчасом я мала учительську підготовку тільки в Холмі на курсі, і брат [був] на курсі. Бо після гімназії ми з педагогічними нічого спільного не мали. Але пам’ять ще була молода, 19 років, тож я приїхала до тих Полосків, молоденька.

Полоски згадую дуже, дуже добре! Час моєї праці не закінчувався навіть вночі, оскільки, може навіть до 12-ої [години] ми ще мали курси історії, географії України. І взагалі, привертали [учнів] до їх свідомості, тотожності: хто вони, що вони…

А там не були зовсім дурні люди, тільки що вони мали лише польську школу. Вони повернулись з біженства… А там [в біженстві] вони навіть аґрономію закінчували, ще щось, там в Росії, знаєте… Такі люди знають вже, чого хочуть.

Учитель – то була чудова людина, той Шуляр Андрій. Коли він запропонував зробити якісь курси, а це були жнива, чи викопки, то люди змучені, [проте вони] милися, перевдягалися і вже були в школі, вже були на зборах.

Ми організовували ті курси, а для розваги: «Сватання на Гончарівці», «Маруся Богуславка»… Де що ми здобули, щоб було з чого вчити… Я придумувала якісь танці… Коли [згодом] я приїжджала до Львова, то Шуляр нагадував [про це] і навіть знав на пам’ять те, що я видумала, якусь поезію, якусь мелодію.

Люди там були такі здібні. Там такі актори були б – шкода, що не мали освіти. Був один такий Нечипур, так він був надзвичайним коміком. Дуже цікава людина. Отож, ми уже мали обставу і з тими нашими виставами їздили по селах, по наших селах, всюди нас приймали чудово.

А люди були такі організовані… Коли ми були в тій школі, то мама думала: що я бідна буду варити, як нічого не маю? А вони усім що мали ділилися! Не головною дорогою, тільки боком, боком, десь кругом, завулками, довкола городів, якось приносили нам: то трошки сала, то трошки м’яса, то сиру, то молока, то ще чогось. Бо довкола вже були німці і треба було давати такий… Стягали за кожну вбиту тварину… Звірята були помічені, що не можна було робити з тим звірятком що господар, власник хоче, а треба було підпорядкуватися німцеві. І віддати контингент. А вони робили що могли, тихенько вбивали, ще й зі мною ділилися.

Маруся

Ви Маруся чи Марія?

Марія, зм’ягчено – Маруся. На селі мене [кликали] «вчителька Маруся». І в гімназії, і в школі, і вдома, називали [мене] «Маруся». Саме тому Андрій Починайло озаглавив статтю [про мене] – «Маруся».

До ОУН ви записувалися чи ні?

Ні. Я – ні, тільки брат [Осип] був в ОУН, а я ні. Я на шість років від нього молодша.

Подальша доля брата Осипа

Ви дотепер не довідалися де загинув ваш брат?

Довідувалася, дзвонила, писала до Канади, до Америки, до товаришів. Там редакція якась була, то вони казали, що навіть шукали пізніше, але туди прийшов фронт і пошуки призупинились. Точно не знають, [де помер мій брат]. Але він коли передав те, щоб решта втікали, то пізніше один з них втік з тюрми (уже його замкнули, не встиг заховатися [хоч його попередили]). Так він втік з тюрми, та ще якийсь поляк, чи двох поляків, яким не залежало на житті, і, не знаю, здається одного убили. І він написав книжку – написав книжку «Воля ціни не має» чи «Воля ціни не знає», в Мюнхені виходила та книжка. І ми позичили в бібліотеці в Мюнхені [цю книжку] (там тітка мала товаришку). Маю копію цієї книжки. Так що про нас там згадують, і про мене згадують, і про маму.

Українці в довоєнному Львові

Як у Львові перед війною почували себе українці?

То залежить від того, в якому середовищі. Бо я, наприклад, вдома відчувала тільки українське, а поза домом була одна, друга, третя школа, і всі українські. Серед тих людей я не мала якихось… Тільки той страх переживали, і люди переживали, що ОУН страждає, мучиться, Гайвас, Білас – повісили їх. Коли ОУН не мала грошей на якусь роботу, то мусили нападати на якийсь банк, правда. Це неприємні справи, але треба було пережити.

Як ви думали, пані Маріє, повернути Україні Львів, якщо перед війною українців було менше від поляків у Львові, а може і від євреїв?

То так було. Напевно так було. Бо поляки колонізували там. Давали їм фінансові засоби на утримання, до села, до міста… І тому в такому Львові не відчувалося… Але ми демонстрували. Наприклад на якісь свята, на Йордан, всі хто міг, і дошкільнята, і з початкової школи, і старші – всі йшли в поході і співали пісень.

То ви показували, що вас багато.

Так.

Найгірше відчувалося біду, коли… Ні, не першого листопада, мабуть, а тоді, коли на могилах треба було бути, то всі йшли, а поляки на конях вже довкола були. Обставлені поліцією… Після того, як ми співали «Жертвою в бою нерівнім лягли» і так до них промовляли, до тих воїнів, чи воїнів УНР, то поляки арештували пізніше всіх, до кібіток таких (накритих кримінальних автомобілів з Бриґідок)… А на конях то були ті улани, чи які там вони, не знаю.

Ні. Взагалі [ненависті] не відчувала. Наприклад, батька якась кузинка вийшла заміж за поляка, Стшалковська чи якось вона була… А наприклад мама мала тітку свою, яка вийшла також за поляка, Кашовська по чоловіку. Пізніше він її покинув, але вона була Кашовська і мене просила, щоб я приходила до неї, глянула як вона вдягнена, чи їй добре, чи їй пасує. І вона вже ходила до костела.

А окрім того, всі мамині товаришки, і з села, і з міста – всі були українки. Гостей, напримір – то ми не мали за що гостити, відтак нас брала до Винник, такого містечка біля Львова, де тютюнова фабрика була. Там була вулиця Шевченка, і був пам’ятник Шевченку на тій вулиці, уявляєте, в давніх часах! Так що я пам’ятаю, що на тій вулиці був дім маминої товаришки, яка мала дочку, що вийшла також за українця, і ми там весь час були запрошені на свята. А коли вони до нас приходили, то на свята все готове приносили і гостилися в нас. Мама теж щось приготувала, але багатий прийом ми не могли влаштувати, значить мама.

Коли ви почали відчувати, що є конфлікт між поляками і українцями, що є ворожість?

Була пацифікація, були нагонки на селян, не давали вчитися дітям, навіть семінар вчительський закрили, а коли він ще був відкритий, наші люди його закінчували, але не дозволяли їм працювати в Україні, тобто там на українських землях. Лише відправляли кудись на Помор’я чи десь, щоб вони асимілювалися, щоб не повернулися вже на наші землі. Так то було.

Дуже багато коштувало те, щоб люди з села могли вислати свого сина чи дочку до школи. Потрібно було коровою пожертвувати та іншим.

А разом із тим було так, що щось шукали по селах, в стрісі, підкидали те, що їм треба було, доводили, що то того господаря ті речі, якась зброя, чи щось. А ще засмічували криниці, чимось заливали, то нафтою, то ще чимось, щоб не можна було… Ну й пацифікації… Я була ще дуже мала і молоденька, щоб так то …але пам’ятаю, що так було.

А пізніше, пам’ятаю, це було протягом одного року, чи може то довше було… Бо там найбільше таких великих маєтків було у графів польських, або у руських людей, які полонізувалися, чи поженилися якось, чи втратили вже сенс до віри, чи ще щось… Належали до Костела [польського]… Тож вони мали великі маєтки, і був час що наші хлопці палили на полях уже заготовлене, яке треба були вже забирати кудись до клуні, до стодоли.

Пам’ятаю ще, такий знайомий хлопець був, написали про нього в газеті: „Jeszcze jeden podpalacz!” [Іще один палій!]. То я пам’ятаю, написали прізвище, ім’я…

Пізніше я вже більше читала, цікавилась тим, тому знаю, що багато було жертв, багато, і [серед] тих, хто навчали ту молодь, може десь їх вчили і зброєю орудувати, бо поляки не хотіли українських хлопців брати до війська навіть.

Пані Маріє, скажіть так щиро: перед війною ви мали реальну надію на те, що Львів буде українським?

Ні, ні. Не знаю. Він задовго був в чужих руках, задовго… Там були різні культури. І архітектура, і все інше…

Наприклад, коли я вже працювала, з поляками працювала, то там була така [жінка], можливо вона і з українського роду походила, мала мабуть п’ятеро дітей, а чоловік був поліцаєм. Совєти відразу таких знаходили і десь там їх може замучили, а може десь посадили… Тож вона пізніше їхала туди шукати того чоловіка, то по дорозі одна дитина з голоду вмерла, чи друга… І вона шукала того чоловіка там, де їм дали землю за дармо, де, як польською кажуть, «wyposażyli ich we wszystko» [оснащили їх всім необхідним], все готове мали в господарстві. І на опорядження їм давали, і поле… Нашим людям, українцям, не можна було купити навіть пів морґа поля, для нас не було землі, а тим [полякам] давали там за дармо, натомість ті хотіли купити і не було.

Старалися також, щоб люди були несвідомі, зовсім, не мали доступу до шкіл, а отже ми відчували, що біда.

Але про сам Львів, то не знаю, вони й дотепер не хочуть з тим змиритися… А як буде [далі] – не відомо.

Яке значення для вас, українців у Львові, перед війною мала вишиванка?

Ми демонстрували… Хоч поляки… Наприклад, навіть в тій державній школі, що брат до неї ходив, до гімназії (бо він 4 класи зробив, а пізніше 8 гімназії, і тоді була матура), вчитель польської [мови] та історії Польщі, так він навіть на другий рік залишав учнів в тому ж класі за одну лише вишиванку! Бо той чи другий приходив до школи у вишивці. А то була така демонстрація [з нашого боку], а ці знущалися… Але дівчата також були в вишиванці, всі вишивали, і рушники, і все…

Чи було таке, що ви на вулиці трішки боялися розмовляти українською чи ні? Перед війною. Публічно, в крамниці…

Я щось не знаю… Я мала таку товаришку, Надя Романів, яка пізніше стала… Як то сказати: не секретаркою в ОУН, вже в університеті, коли мене вже не було у Львові… Так ми з нею любили ходити разом, розмовляти з собою, були щирі одна з одною, мали довіру. Так от вона мене проводила до моєї хати, і вже могла попрощатися, а потім ще я її відпроваджую до її хати, де вона живе… І все по-українськи, ми голосно розмовляли.

Яких своїх професорів пам’ятаєте?

Дуже добре, прекрасно пам’ятаю доктора Василя Лева, який був вихователем в нашій гімназії і вчив української мови і літератури. Він був селянським сином, вивчився, мав докторат, і пізніше навіть в Мюнхені у Вільному університеті працював, викладав. І коли я туди заїхала якось, бо мені треба було за родиною, то він якраз 2 чи 2,5 роки до того помер. А так, могла б його зустріти.

Він так нашим людям говорив, наприклад коли проводили батьківські збори, знаєте, тоді вчитель читає, які оцінки ми здобули, так от він говорив: «Знаєте, буває по-різному, бо то є і наші діти, і їхні діти, і [всі] українці, але ці з бідності вийшли до гімназії, а ті – з адвокатів, священників, лікарів»… Діти, які з Коломиї їхали до Львова вчитися, жили на приватній квартирі, могли собі це дозволити. Монахиня, яка вчила, Богдана, викладала латину, то навіть учні бачили, що вона робила різницю, якісь хабарі може отримала, упаковку помаранч, чи чого… І над тою дитиною вже мала інше слово, милосердне якесь. А до іншої… Я, наприклад, аж під партою хрестилася-молилася, коли мене мала питати. Бо так неприємно.

Яких ще професорів пам’ятаєте?

Ну… Канд’як Софію, вчила хімії, фізики, математики. Пізніше вона… Бо той Лев був кавалір [холостяк], старий вже, сивий, а вона вдова, тож навіть побралися, і здається десь за кордоном були, він в Мюнхені, може і вона [була там].

Потім була Гузар Ірина, маґістер, вчила німецької мови.

Струтинська вчила польської мови, бо в неї, здається, батько був українець, а мати полька… Так що вона не робила різницю, ні.

В гімназії… Географії вчила Дашкевич! Вона з дому була Степанів! Вона була на Маківці в Січових Стрільцях. Про неї була пісня: «А дівчина, Степанівна, разом з ними воює. Б’ються стрільці на Маківці, вона бандажує. Бандажує, обмиває ті стрілецькі рани. Така була товаришка, ще й краща від мами». І ми мали таку можливість, що вона нас вчила. Чудова людина, чудова!

Мама того історика, Дашкевича, так?

Мама… Він також якось нещодавно помер, правда? Може два роки тому чи якось… В «Нашому слові» писали, що помер. Але з чоловіком, то вони розійшлися. Вона така була більше воячка, знаєте, така не жіночна дуже, постура також така була… Не знаю, що їх там ділило.

Ще когось пам’ятаєте?

Ну, латину вела мати Богдана [монахиня], історію – мати Северина, і ще була сестра Марта. Нагорі в тій гімназії, на Длуґоша 17 то було, отже нагорі були їх кімнати, монахинь, кляузулі.

Ну й дуже урочисті були академії, бо хором орудував Козак Євген, то такий композитор. Його брат писав слова, а він компонував мелодію. То був славний хор.

Наприклад з учениць, то пам’ятаю з Великої України була Ада Котко, того Котка Дмитра, що мав хор. Славний хор! Славнозвісний. Німці його, здається відразу арештували. І родину.

Ще з великої України була Голобродська Галина. Але тепер відчуваю, звіддалі тих всіх літ – ми замало знали. Замало нам повідомляли про Україну і про ті землі в Польщі: Лемківщина, Підляшшя, Холмщина… Я маю навіть жаль, що це мабуть тому, що ми були греко-католики в Сестер Василіянок і патронат над нами мали греко-католицькі отці.

Бо, наприклад, коли я вже приїхала, коли можна було уже з якоюсь прогулькою поїхати туди [до УССР], і пішла до товаришки, з якою вчилася вже після гімназії в Адміністративно-торгівельній школі другого ступеня Товариства «Рідна школа», то вона, коли почула, що мене [тепер] звати Герасименко: «Ооо, то якийсь східняк!». Отже, мала мені за зле, що я вийшла заміж за східняка.

Але, знов-таки, я почула, що вона… Греко-католицька церква Петра і Павла перейшла в руки православної автокефалії, чи яка там була. Знаю, що там був о. Яремія, який там навіть похоронений біля церкви на подвір’ї. Тож та дівчина після цього, як за совєтів Греко-Католицька Церква перестала існувати, замість того, щоб йти до православної [церкви], пішла до костела świętego Antoniego [св. Антонія]. Така була ментальність! І то люди, які тоді належали уже до інтелігенції! Бо тоді якщо скінчив гімназію, то щось вже було. А наші, щоб вищу освіту отримати, то до Відня їхали щоб студіювати, бо у Львові от так не приймали до Університету Казимира Великого.

Так що я маю то за зле. Не знаю, хто у цьому винен, але не повинно так бути. Ми повинні більше знати, більше товаришувати, не робити різниці, що то православний, а то греко-католик. Ми один народ. Один народ! І дотепер маю за зле, що ми замало знали. Якби не Кубійович, то і Підляшшя би не знали, Холмщини ми б не знали, Лемківщини… А він в Ягайлонському університеті… Там же похований Лепкий, правда? В Кракові, на кладовищі.

На ваше відчуття, перед війною, у Львові, багато українців піддавалося полонізації?

Я думаю, що ні. Можливо лише ті, що допомагали по дому. Але також думаю, що не забагато.

Та домашня допомога, що з села приходила?

Так. Бо то було так: зранку треба молоко носити, були такі плахти, зав’язувалось десь-там під шию, а тут такі конви [коновки] були. Тяжко працювали ті люди, які тільки приносили молоко до домів.

Тих, хто прибирали в хаті, я не знала… але точно були якісь дівчата. А чи полонізувалися – не знаю…

Але теж не знаю, не маю такого досвіду, щоб над тим поляки працювали. Щоб полонізували. Вони робили таку загальну умову, що, наприклад: закінчив школу українець, а працювати пішов на польські землі. Тоді, коли за Німеччини можна було вчити, але не забагато, бо там професійні або господарські школи, чи ремісничі, чи торгівельні, то 2-2,5 роки якось там було, але не було іншого, тож люди з села туди [дітей] віддавали, до таких шкіл.

Володимир Мадич

Коли шукали вчителів до тих шкіл, в Холмі, чи у Володаві, чи у Білий на Підляшші, Біла Підліська, то вони давали – може в газеті, може ще десь, [оголошення], щоб люди, які поїхали вчити в Польщі, українці, верталися на ті наші землі [в Польщі], де можна було вчити по-українськи у спеціалізованих фахах. І таких людей була маса.

Пам’ятаю, до торгівельної школи приїхав Володимир Мадич. Він був з Ярославщини, уже дуже добрий математик, економіст, викладав книговедення в тій школі. Так він все кинув, своє майно… Але був ще нежонатий, бо там польки не хотів за жінку і пізніше навіть їздив на село, де я вчила і ще мене хотів за жінку. А я кажу: Ні, мама мене не дасть нікому, бо мама поговорила вже з Миколою Вовком, що він має бути моїм чоловіком. Но й так…

А Володимир дуже хотів зі мною оженитися. Казав моїй мамі: Добродійко, я нічого не хочу від вашої дочки, бо я маю хутра, маю одягу до кінця життя, і я її візьму і все, нічого мені не треба, тільки щоб ви дозволили.

Коли прийшла Маланка, наприклад, то він приїхав, попросив маму, чи може взяти мене на Маланку, що я буду там ночувати у вчительській українській родині. Ночувати… І він мене до мами привезе на село таку, яку взяв. Недоторкану.

Там були наші вчителі, на тій Маланці… Пам’ятаю, що я навіть не мала у що вдягнутися, такого, щоб для Маланки підходило. Але якось… Мала може одну суконку. Бо там на контингент інспекторат дав нам один матеріал на сукню, другий матеріал на плащ. Бо я ж нічого не взяла з дому [у Львові], все лишилося і не було за що купити… Але я пішла в тій суконці, хоч і не личило, козачка танцювала із нашими вчителями.

А той Мадич трохи був старший від мене, може на 10 років був старший. Але гарний такий хлопець, талановитий. Він сидів і тримав мій такий зарукавник, такі були модні зарукавники, у яких взимку трималося руки, щоб тепло було. Він то тримав, спостерігав за всім, а я танцювала. Брали мене і танцювали, навіть не було коли з ним затанцювати. Щойно мене візьме, так відбивали. Так то було. Він лише підходив, щоб я не простудилася, щоб я при вікні не стояла відчиненому. Він точно був би добрим чоловіком.

Знаєте, навіть десь в Криниці він, здається, мав уже якусь жінку, вчительку, яка по віку йому більше підходила, не така молода, як я. І мав якусь шкіру. Так він ту шкіру мені передав якось. Щоб якщо я буду в якійсь біді, то я тою шкірою може відкупилася чи щось… Така була якась жовта шкіра…

Батько

Ваш батько перед війною водив трамвай, так?

Так. Ну, це були початки трамваїв. Батько був дуже добрим водієм, бо дали йому якусь премію, попри те, що він недовго там працював. Якась дитина підлізла під трамвай, а він так затримав, що дитина була ціла. Солідний був на роботі.

Коли вже захворів, тоді у 1923 році, бо тоді був загальний страйк поїздів, то перестудився сильно… До того ж відбилося те, що втратив здоров’я на австрійському фронті десь-там на бетоні… Хворів до 1925 року з 1923, і помер в грудні. Мені було 5 років, а йому тільки 38. Нас двоє залишив: Осипа, мого брата, він на 6 років був старший, і мене.

А було таке, що з нього вимагали, щоб він перейшов…

О так! Добре, що ви нагадали. Така була тема, що мій батько дуже старався потрапити на державну роботу. На державну – до трамваїв, до поїздів, бо ті люди мали стабільну зарплату, могли навіть щось відкласти. А він мав ще якесь поле в Липниках біля Мостиськ, то може б продав і був би купив якесь помешкання, домик чи що там.

Отже, прийшов проситися, щоб його прийняли на державну роботу. Чи то президент міста, чи хто там був тоді, що мав право голосу в тому [питанні]. Сказали: „Jak pan przejdzie na rzymokatolicką wiarę, to zaraz przyjmujemy. A jak pan zostanie grekokatolikiem, to nie” [Якщо ви перейдете на римо-католицьку віру, то одразу приймаємо. А якщо залишитесь греко-католиком, то ні].

І так не було, не було… Потім приймали його до Ув’єри, того пана звали Ув’єра, він мав багато крамниць з матеріалами. Батько мав добру презентацію [вигляд]: стрункий, високий, гарно виглядав, був приємний в поведінці. Так що він був там суб’єктом, так це називалося. Перекладав ті матеріали, міряв, якщо хтось приходив, продавав.

Родина Ув’єрів

Нам це було дуже вигідно. Ув’єри, того підприємця дружина, була хороблива. Він її легковажив, бо вона була добре освічена, а він кар’єрист, досягнув великого багатства, по всій Галичині в більших містах він мав кам’яницю, крамниці… Но а для жінки не мав особливо часу, вона була відчужена. Моя мама мала дуже добру дикцію, дуже добре вміла читати, гарно читала, і читала для цієї жінки. Вона уже навіть читати не могла – так хворіла.

Мого брата – не пам’ятаю, але мене, таку малу ще, завжди там приймали. Там була вілла на Понятовського вулиці, здається, так вгорі вілла, а там такий чудовий сад! Такі квіти, що я більше ніколи в житті не бачила таких! Вони все мали таке: садівник в них був, і лакей був, і кухарка була, і покоївка була, і прачка була…

Наприклад, коли наші свята прийшли, то вже та господиня, та пані хороблива, казала: Для Касі, відкласти щось доброго, тіста, чогось, щоб напекли і для нас.

А рештки товарів, які вони мали, такі що дівчинку можна було зодягти… Мама не вміла шити, але ми мали сусідку-українку, що вміла шити. Її дочка то все… Нам дали якісь матеріали, що лишилися з товару, в квіточки, щось таке, і я завжди була гарно зодягнена. Та вшила, ті дали товар…

А так щоб взагалі можна було щось купити, то жидівка ходила по домах, Штайнова, здається, чи як її звали… І в розстрочку. Не раз каже: якщо мама не має цього місяця [грошей] внести оплату, то на другий місяць, вона почекає. І вона, вже коли брат сидів в тюрмі, то вона мабуть мала з родини в тюрмі комуністів-жидів, знаєте… Тож вона відчувала, що треба якось допомогти і українцям. Так що я коли зодягалася, то на довго, на багато років те саме.

Перші совєти

Як ви запам’ятали прихід совєтів у 1939 році?

17 вересня, то я запам’ятала, бо то чи пенсії чи чогось не було для мами, і для нас з братом сирітської виплати (бо ми напівсироти були). Мама мене вислала навіть туди, щоб дали пенсію. З цього дня я лише це запам’ятала.

Ну і я вже старалася якусь роботу мати, була якась червоноармійська така… Не підприємство, а об’єднання квартирантів, чи щось. Я там на машині писала, українською.

Ви бачили совєтів на вулиці, коли вони заходили?

Ні. Не пам’ятаю того взагалі. Ми тоді мешкали під Кайзервальдом, на боці зовсім, не в центрі.

А німців, пам’ятаєте коли заходили?

Німців також не пам’ятаю, взагалі.

Ви раділи коли вони зайшли?

Я не пам’ятаю коли вони прийшли. Чекайте, якого то року було… В 1941 чи як? То ви про тих німців кажете?

Так, я про 1941 рік.

Мене там не було, я їх не бачила, не було мене там [у Львові].

Післявоєнні прогульки до України

Коли ви поїхали зі Львова на Підляшшя, згодом ви ще поверталися до Львова – коли то було?

То було коли вже організували якісь прогульки і я боялася їхати, що побачать, що пізнають, що українка. І дійсно, коли я вже перший раз поїхала, дочка мене навіть зареєструвала в такому туристичному підприємстві «Альматур», і вони брали всіх тоді, бо період був не відпустковий, це було в квітні. Я записалася, а вони відмовились, бо хотіли лише молодь брати. Але виявилося, що молоді вони не набрали і задзвонили туди, де я працювала, щоб я була готова, бо беруть і старших. Отже, я тоді поїхала.

Але я тоді Львів минала зовсім. [Поїхала] з Варшави, був Київ, і Донецьк, і далі, на Азовське море аж. Коли ми поверталися, то вже в Варшаві знали, що є Чорнобиль. Саме цього дня, 25 квітня, здається, це було. Вже тоді з Варшави до Зеленої Гори приїхала.

Так, щоб я до Львова їхала, то також були такі прогульки. Та, я ледве не цілувала ту землю львівську, так я тужила за Львовом. Дуже тужила...

Мама

А що є довкола Львова, то я мало що знала. Мама мала маленькі виплати для вдови, державні виплати, які вибила Профспілка. Бо якийсь Ґжеґож помер, молодий був, і та жінка отримала виплати, а мамі не давали нічого, жодної надії навіть. Що неначебто замало років служби на державній роботі. Але вони [Профспілка] здобули, і навіть вирівняння якесь було, маленьке, але було. Адже, не мали ми з чого жити.

Знаю, що мама закінчила 9 класів. І коли її мама померла на селі, їй було тоді 10 років, тоді той батько оженився з вдовою, у якої були свої діти, і у них потім з’явилися власні діти, з тим батьком маминим. Мама вже не мала місця тоді там, в тої мачухи. Тоді та полька… Тобто не полька, тільки сполонізована українка, що вийшла заміж за поляка, вона взяла маму до себе. Видно тоді вона 9 класів зробила. Але бачите, завжди ходила до церкви, а та до костела. І мама не сполонізувалася.

І взагалі в церкві були різні товариства, які очевидно щось давали молодим. Тато був такий молодий, а вже належав до Братства Доброї Смерті Успенської греко-католицької церкви на Руській. Коли він помер, то [на похоронах] навіть був звідти священник. А другого священника винайняла державна [служба], де тато працював. Але написали в газеті… Бо той греко-католицький священник якось вимагав високу оплату за похорон, отже, написали, я то пам’ятаю, хоч мала тоді 5 років, то того не пам’ятала, але пізніше мама розповідала. Отже, в газеті написали: „gruboskórny ksiądz grekokatolicki” [товстошкірий греко-католицький священник].

Чому?

Тому, що він… Тут вдова з двома малими дітьми, а він ще вимагав велику [оплату] за то, що піде на похорон. То так в цілому його засудили.

«Сокіл-Батько»

Я не мала колег серед поляків – хлопців чи дівчат. Я була завжди серед українців, тільки жаліла, що я не з села, бо ті з села мали такі чудові звичаї, вони навіть прислів’я мали такі гарні, а ми, міські, не мали того. Та культура була…

Зате я пам’ятаю, що ходила до «Емпіку», чи як це називалося, де реферати були… Все мене цікавило. І там навіть були свята Шевченківські, реферати про Шевченка. Але чи я не помилилась, чи це було перед війною, чи я вже в Зеленій Горі це робила… Може, на жаль… Так [після війни в Зеленій Горі].

А там «Сокіл-Батько» [спортивне товариство у Львові], ми чудові вправи робили: до музики, до співу, рухали руками як балерини, дуже нас це… но виховувало також…

То було на Стрийській вулиці, була велика площа, і там були концерти. Я вже згадувала, що була дуже доброю декламаторкою, в опері декламувала на ювілейне свято Товариства «Рідна Школа», але якого то було року – цього не знаю.

1944 рік. Криниця. Оремлаз

Перейдемо тепер до 1944 року, до Криниці. Оцей момент… Ваш брат першим поїхав, чи ви першими…

Ні, ні. Коли брат нас пакував вже (бо це була остання станція, вже далі не йшло, на Словаччину), то ми в такому більшому кошику братаницю мою Христю мали, мама братаниці піклувалася про неї, і я піклувалася… А брат мав до нас доїхати, коли все попакують там. Все наближалося, ми все чогось боялися, чи совєтів, чи кого…

Ми сіли, поїхали. Пізніше, пам’ятаю, коли ми вже приїхали, Оремлаз [табір] в лісі, такі величезні малини були, ми збирали собі. Не можна нічого сказати – їжа, яку нам давали, була смачна. Тільки там вже, коли нас стало дуже багато, східняків, що біженцями були зі східної України, від совєтів, то всі через той Оремлаз проходили…

І навіть пізніше я довідалась… Мій чоловік з Підляшшя, що був директором «Союзу кооперативів» (в книговодстві був сильний), він також був там. Ну, але ми тоді особисто не знали одне одного, лише може з прізвища десь. Я його там не зустріла.

Коли ми там прибули, то вже почала панувати тяжка хвороба, бігунка [понос], то щось було як червонка. Діти вмирали. Проте, коли я отримала в Криниці депутат [оплата натурою] тютюну, то мені так це пригодилося, що наша Христя, братаниця моя, живе завдяки тому тютюнові. Бо з Великої України була якась лікарка, (пам’ятаю її, така висока, курила цигарки), і не мала цигарок. Так я мала тютюн, а вона мала рис. І тим рисом ми затримали ту страшну якусь хворобу, на дієті була маленька наша дитинка… Скільки їй було? Народилася 19 березня 1943 році, а в 1944, коли ті малини були, ми вже були в Оремлазі, то скільки вона там мала тих місяців… Тоді гинули люди просто від хвороби.

В Оремлазі, коли прийшла неділя, то на площі з одного боку Греко-Католицька Церква поставила польовий престіл, з іншого боку – Православна Церква, і всі молилися в неділю, співали, хто яку віру визнавав від дитини.

28 серпня, то є Успіння Пресвятої Богородиці, тоді були мої іменини, я то пам’ятаю. І тоді, якщо не помиляюся, прийшла листівка від мого брата, що «їду до вас». «Їду до вас…» І вже ніколи ми його не бачили.

А пізніше… Може то навіть було того ж 28 серпня… Був такий дрібний, не якийсь багатий, підприємець зі Львова, і казав, що їх захопив совєтський десант, і що йому вдалося пройти – решту взяли. Можливо це було так, що була льора [відкрита залізнична платформа], що він мусив щось дати комусь, щоб визволитися, золотом якимось може… Він прийшов отже і нічого не хотів сказати, нічого! Ми нічого не знали. І стільки ми знаємо. Дотепер.

Коли ви виїхали з Криниці?

З Криниці ми поїхали разом з ними, тільки без брата: з дитинкою, братихою і мамою.

З Криниці на чому ви їхали: возами, поїздом?

До Словаччини ми їхали поїздом. Остання станція в Криниці була, звідти завезли на Словаччину.

Ми знали те, що Словаччина проросійська була, просовєтська, і нас Словаччина видала Німеччині. І кінець, вже позбулися нас. І ми їхали в сторону Відня.

Австрія

У Відні був табір [праці] Штрассгоф. У тому Відні не було поганих людей, були дроти чи що – не пам’ятаю добре. Але я перелізла через ці дроти, перелізла і сказала, що у Відні буду шукати Саляків [знайомі зі Львова], бо вони мали бути в Відні, в тій завірюсі переїхали до Відня.

Я їх знайшла. Вони порадили мені, щоб я сама не шукала праці, а пішла до арбайтсамту. Я туди пішла, і відразу… Я з собою навіть свідоцтва мабуть мала… Почули що я знаю німецьку мову настільки, що мені гімназія дала, то кажуть, що я би працювала фізично в них. А там шили військові однострої, в одному місці шили одне, в іншому друге, потім третє, партіями різними. І всіх брали, хто міг би їм допомогти на тому заводику. То було на вулиці Дюрерґассе [Dürergasse] (бачите, пам’ятаю!), [номер] 6, здається.

Там була німка, насправді австрійка, але їх мова майже не різниться, австрійська і німецька; і вона каже, що я їй пригоджуся як дольмечер [перекладач] серед інших слов’янських народів, буду їм передавати, що мають їм повідомити.

Там я вже мала б працю. Задоволена. Навіть не знаю, чи там би якоїсь кімнатки не змогла мати при тій робітні. Пізніше для мами в тому арбайтсамті я знайшла [роботу], що мама буде читати в такої старенької жінки, яка вже не може собі читати. А мама також німецьку знала, бо протягом тих 9 класів була німецька. Отже, мама [уже] забезпечена.

Моїй братовій Стефанії, що мала маленьку дитину на руках, не знайшла жодної праці. Ніхто нічого… З того всього я повернулась до того Штрасгофу назад, під Віднем десь. Але, бачите, ще пам’ятаю… Луна-парк там був по дорозі, коли я проїжджала через Відень… Ще молоденька була, давала собі раду.

До Німеччини

Пізніше далі нас везли, етапами такими, кварантани [карантини] по дорозі влаштовували, щоб зараза якась до нас не причепилася. До гола роздягали, там були і діти, і молодь, і старі люди, і всі мусили бачити одне одного голими. Навіть, пам’ятаю, я мала срібний медальйон, не дорогий, і поклала, доки роздягалася… І хтось вкрав з тих людей навіть. І то було комусь потрібне! Вже того не знайшла…

І так, від етапу до етапу, аж ми опинилися в Зуль (Suhl). Висадили нас до праці в Зуль. Але, здається, були два Зулі: Старий і Новий чи якось. І в тім Зулі була фабрика, Waffenfabrik, фабрика зброї, і нас туди спрямували працювати.

Там доводилось працювати, здається, 12 годин на день. Жили ми в бараках на полі. В бараках ліжка були, триповерхові. Там вже і зима була, навіть сильна зима. Пелюшки для нашої маленької ми гріли на цеглинах. Нагрівали цеглини і гріли біля них пелюшки. Бо ані води не було теплої, ані в чому це перепрати… Нічого.

Я була на ліжку на останньому, третьому поверсі, мама на другому, а Стефця наша з Христею на долині. У відрі замерзала вода! У відрі! Така зима була, мороз. Попри те така дитинка маленька витримала. Тепер вже 71 рік має, здається.

Де вона живе?

В Ольштині. До 70 років працювала в університеті, спершу була маґістром-інженером, пізніше габілітованим доктором і професором, ще президент [Польщі Александер] Квасьнєвський її номінував. Маю всі знімки, навіть була запрошена піти туди, але не змогла.

Як довго ви могли перебувати в Словаччині? Місяць? Тиждень?

Ну, як було літо, а пізніше позбулися нас... Я навіть не пам’ятаю добре, в якому місяці я в тому Відні була. Не знаю.

З Криниці вам казали їхати, чи ви самі хотіли?

Їхалі ті, що втікали. Від совєтів ми вже раз втікали, а якби не втекли, то також би з нами розпрощалися.

Тобто ви самі хотіли їхати.

Так. Всюди добровільно, ніхто до Німеччини мене на роботу не записав, з лапанки [облави] не їхала, тільки сама.

Транспорт до Словаччини організували німці, чи ви просто сіли до поїзду?

То не німці! Сіли до поїзду самі, хто як міг, так пакувався.

Що це означає, коли ви кажете: «словаки нас видали німцям»?

[Це означає, що] позбулися нас з того табору. Наприклад, коли мій чоловік згодом вже був моїм чоловіком [і розповів мені про це], то він переїхав до Австрії на роботу, а ми у свою чергу до Німеччини на роботу.

То було в Оремлазі, в Словаччині.

Так. А там – Штрассгоф, біля Відня.

І там була червонка…

Але то в Оремлазі… Там дуже… В ями так [кидали мертвих].

З Відня то вас уже завезли до Німеччини, так?

Так. Не знаю, які були по дорозі станції, тільки [знаю], що висадили нас в Зулі, то є Туринґія.

Коли вже прийшли американці, ви могли там залишитися, але ви не залишилися.

Так, так… Бомбардували і ми залишилися із тим, що мали на собі. І ще в такому бункері ми згубилися: мама десь зі мною, Христя біля, з тою дитинкою, не могли якось знайтися, натовп такий, бо ж були бомби…

Але ще коли ми ходили, то ті негри були [військові американці], вони звертали увагу на молодь, але не зачіпали, ні! Тільки йшли і за собою кидали шоколад.

Багато людей очевидно звідти до Америки чи до Канади переїхали, так… А ми з братовою, з мамою подалися туди, щоб дізнатися, чи мама моєї братової живе на своєму місці в селі, там де поле їхнє, де хата, там, де того батька замордували на очах 16-річного сина. Люди по вишках ховалися, коли боялися…

Ми думали, що якщо доїдемо до мами, то вона буде знати про свого зятя. Бо коли б зять був живий, то точно би приїхав туди до мами і сказав би, що він живий і що він буде шукати свою дружину і дитинку.

Носів, Підляшшя

Коли ми приїхали, то була мама, а її син змушений був десь ховатися по вишках. Тоді аковці [АК – польська Армія крайова] сказали своїй господині, польці, а та православна господиня, мама моєї братихи, мені передала, що я тут не можу лишитися. І вона мені давала нічліг, давала сніданок, якийсь обід. Я там допомагала, коли вони були в полі чи десь, я вже зварила для них [їсти]. Коли вони поверталися, то вже дим йшов з хати, з комина. Тоді вже тішилися, що буде щось гаряче з’їсти.

То було в Носові на Підляшші, так?

Так, то був Носів, і то було на колонії.

Коли вас перестерегли аковці, то ви подалися до кого? Як називалася ця жінка?

До мене прийшла Оля, яка скінчила торгівельну школу в Білій Підляській, українську. І вона ще була, не знаю – чи в Стрию, чи у Львові, вчилася далі, бо там були садочки з дітьми. Пізніше був фронт чи як там було, тому вона повернулася додому. І вона казала, що вона не може жити в своїх Борсуках, Борсуки, село, бо там вже нападають на наших людей поляки.

Ви колись сказали в інтерв’ю, що «дорогу підказала Оля Олексіюк, випускниця української торгівельної школи в Білій [Підляській], яка мені запропонувала скритись з нею у її двох сестер в Борсуках, які [ці сестри] були одружені з поляками».

Так. І ми там відразу… Був мороз. А вона мусила чекати, бо батько її… Такий чудовий той батько був, він не тесля був… він робив бочки, то як це називається – боднар чи бондар? Якось так. І він їй замовив чоботи. Бо вона казала батькові, що піде до УПА, но а там зима. Чоботи! І вона чекала, коли ті чоботи будуть готові.

А ми на тих вишках були, накривалися добре, ті сестри приносили їжу, і ми вже не виходили, щоб ніхто не бачив нас, щоб не розповів нікому.

Прийшов час, що ми вже вирушили, здається їхали вузькоторівкою [вузькоколійна залізниця]. Потім, коли ми уже поїздом їхали там де Хотилів, а потім висіли, це була Добровиця, Добровиця Велика, чи може то була Добровиця Мала? Ми туди зайшли, бо там мешкала товаришка Олі, з якою вона вчилася, з якою жила.

Зайшли до мами, а мама заломила руки. Ще лежала суконка, яку на дротах робила Леся, її дочка. А Лесю неначе вбили чи як, на цей раз наші, наші… Тому що вона якогось хлопця мала з АК, і йому переказувала, де містяться упівці, щось на зразок цього. Точно я ніколи не могла довідатися, не було в кого. Але її не було, вона просто вмерла. Але ненарушена, не було такого щоб хтось її ґвалтував, ні, тільки просто за кару якусь.

Ви є в Борсуках. В інтерв’ю 2008 року ви сказали: «Наступала зима, і ми вузькоторівкою вночі дістались до села Борсуки і залишились на вишках в сіні. Через мороз тут не можна було довго бути і Оля запропонувала йти з нею до Межилистя на терен, контрольований УПА».

Пізніше, коли я була в жалобі і була на Службі Божій в Носові, і там той священник походив з Носова, там якраз відправляв. Дивиться – а то я. А ми разом вчили: він – релігії українською, в Межилисті, а я всього вчила, була керівником школи, всього вчила. Там навіть були такі класи, що два роки вчилися – поширена [програма], але не було такої великої програми…

В Межилисті Оля пішла до УПА, так?

Так.

Там вона загинула…

Ні. Вона пішла до УПА, якось їх оточили, видно хотіли підпалити, а вони там не здавалися, відстрілювалися, але, здається, їх всіх взяли живими. І я як почула [про це], бо то люди зараз щось про це розповідали, то я подумала, що я не є в УПА, але я також піду за те… Бо там навіть за симпатію до УПА один [такий] Коляда Михайло, здається, десять років сидів. І в Явожні був, і сидів в тюрмах. За симпатію…

Він ще за царя закінчив учительський семінар. Вони не помилилися, бо він був симпатиком [УПА], навіть мене переховував в підвалі, до якого дверцята були на кухні. Сам там ховався, і мене переховував. Тепер я з його дочкою по телефону дуже часто розмовляю. Через те, що він сидів, вона – не стверджували, що він був в УПА, бо того не знали, він справді не був [в УПА], але за симпатію, чи якусь допомогу, посадили… Отже, ця Люба, після матури, не могла потрапити на студія, bo taki ojciec [бо такий батько]. Але вона написала листа до Бєрута, що вона хоче вчитися. І тоді дозволили. Згодом вона була якимось головним економістом на фабриці «Польфа» в Єлєній Горі [м. Єлєня Ґура].

Ще про Олю Олексіюк… Ви сказали, що після того, як її заарештували, вона довгі роки сиділа в тюрмі, згодом вийшла заміж за упівця Івана Новосада з Холмщини, у якого також був великий судовий присуд і вони жили у Вроцлаві. Таким чином Оля Олексіюк стала Олею Новосад.

У Вроцлаві мій чоловік був… Коли було УСКТ [Українське суспільно-культурне товариство], не ОУП [Об’єднання українців в Польщі], бо спершу було УСКТ, то у Вроцлаві вони мали якійсь збори, наше об’єднання українців в Польщі. Там вони познайомилися, договорилися. Тож пізніше ми знали, що вона живе у Вроцлаві. Вона мене запрошувала, я їх запрошувала до себе, і вже ми одне без одного не уявляли життя, настільки були пов’язані.

Вона була дуже замучена тією тюрмою і всім. Дуже себе звинувачувала в тому, що вона не витримала тортур. Її возом везло УБ по селі, по Межилисті, і казали, щоб вона показувала, хто співпрацював з УПА. Вона чорна була від побоїв! Чорна, лиця не було видно, тільки чорне все, синяки одні. Так її тортурували. Вона щось вже видала, що вже мусила… І то її дуже мучило. В книжці спогади були, їй докучали, що вона… А повненька була, неначе міцна…

Коли я там була, в Межилисті, і мені пропонували УПА, то я відповіла: «Запитайте у людей. Я тут була з мамою і учителювала тут. А тепер повернулася задля ложки зупи, щоб я пережила, бо не знаю, що мене далі жде. Але я так багато нервів втратила через смерть мами, через зникнення мого брата, що не знаю де одна могила, де друга могила, то для мене велика нудьга. Так що я не знаю… Бачите як живу – ледве тримаюся на ногах. Тож не знаю, у випадку тортур і допитів, чи я витримаю. Щоб я вас не зрадила. А ви запитайте в селі: яка я була, яка я є, яка мама була, про все».

І те все підтвердилось, і дали мені спокій. Тільки якось раз показали, як виглядає кріс [рушниця], як би була біда, що він у такому-то місці, щоб я їм допомагала чинити опір. Але я вже не пам’ятаю… Я була в такої господині, яка була дуже патріотичною, файненька така, Самошук Гандзя її звали. Вже її нема...

Далі ви сказали: «І одного разу…». Тобто ви ще є в Межилисті. «…І одного разу, десь під літо 1946 року, мене попередили, що наближається облава УБ. Я втекла з Межилистя до Хорощинки».

Так було. Я не знала лісу, і так по тих хуторах йшла, запитувала про дорогу в наших людей, і нічого навіть в руках не мала, нічого, так як стояла… Бо то була власне облава УБ і монголів. Я не знаю – так говорили, але звідки вони були? Я того не знаю.

Дійшла я до тої Хорощинки, знайшла тих, у кого я вже колись гостювала, з мамою. І виставу давали в Хорощинці, хоча там поляків трохи було… Не повністю українське село.

З Хорощинки була вдова по сенаторові, який був представником українського суспільства на Підляшші і Холмщині, в Сенаті. Його замордували в котромусь році… Пам’ятаю ще знімки, адміністративно-торгівельна школа і всі учні були, з’їхались з усіх сторін наші люди поклонитися перед могилою. В той час я ще не знала свого чоловіка, але він перед могилою [також] там був. І походом йшли Білою всі українці, які могли бути. І я знаю, де на цвинтарі біля церкви в Білій Підляській є його могила. Пастернак Іван, сенатор.

Отже, та жінка, коли побачила мене, почала Богу молитися, підбігати до ікон, каже: «То я буду мати дочку!». І хотіла мене уже – щоб я не тинялася по світі і не шукала нічого, бо не маю вже родини, і що вона мене візьме. Мала добре господарство і все інше. Тішилася мною дуже, а я кажу: «Ні, пані Пастернак. Я не зможу бути. Бо вони якщо почнуть розшукувати [мене], то перш за все до вас прийдуть». А вона відразу мені постіль давала, відпочити, наїстися… А я кажу: «Ні, десь мені дайте в сусідів, чи в кого, до кого маєте довіру, щоб мене переховали у той час – невідомо було, як довго буде та облава.

Ну й так що вона переказала мене до такої старшої самотньої жінки. Коли на Підляшшя збігалися учителі, щоб вчити по-українськи селянських, підляських дітей, то вона тримала двох закарпатців. Не знаю, чи це брати були, чи друзі. Учителі. Вони, коли прийшла біда, також втікали, не чекали смерті.

Вона мною так зайнялася, що я в хаті не спала, на вишках [спала], але солому дала мені туди. Біля стріхи такі були дірки, що я ще могла світ бачити – чи ясно, чи темно, чи як… І ми з нею домовились: вона сказала, що коли вже буде облава біля неї, то вона вийде з хати і буде кликати «Малюсь, малюсь, малюсь!». Так на Підляшші поросяток кличуть, щоб збігалися. Малюсь, малюсь…

Одного разу, коли я сиділа в тій соломі і дивилася на світ ще… А то мабуть вночі уже було, чи вдосвіта – чую: «Малюсь, малюсь!». Господи! А серце так калатало: бух, бух! Я нічого не знала, тільки чула те серце – бух, бух! І молюся до мами, і молюся до Господа Бога, і до Матінки Божої: стережи мене, стережи мене, тримай мене в своїй опіці!

І вже незабаром чую – вилами цю солому [штрикають], йдуть вгору… Завмерла. А пізніше [чую]: „Nie, tu nikogo nie ma” [Ні, тут нікого немає]… – один до другого [каже]. І сходять. Ну, і я залишилася жива. При тому я ні перед ким не завинилася, ні перед ким. Але, як тоді казали «аковці» [вояки польської Армії крайової]: „Ona i tak zginie, i pułk przez nią przejdzie. Niech stąd zmyka. Ukraińska nauczycielka...” [Вона і так помре, і полк солдатів через неї пройде. Нехай шугає звідти. Українська вчителька…].

Дотепер «Радіо Марія» дає [в етер]: „Podlasie było polskie i będzie polskie” [Підляшшя було польське і буде польське]. Там вже люди зі страху метрики з Православної Церкви переносять до Римо-католицького Костела. Так. Може є така пропаганда, що їм ще й дають [за це] які гроші… Не знаю.

Далі ви сказали так: «З переляку я пересиділа на тій вишці аж до копання картоплі. Бабуся, та Пастернакова, приносила мені їжу і навіть книжки. Чи це не героїні, ці прості підляські жінки? За той час мені допомогли встановити контакт з Носовом».

Так. З Носовом, з тим сином, що на його очах батька вбили. Тобто з моєї братової братом Олександром. Згодом він був маґістром статистики планування, тут в Варшаві отримав. А ще пізніше його, за кару, що мав такого батька українця, не взяли до війська, коли прийшов час, а відправили його до копальні. За кару. Копати вугілля.

Коли він уже став старостою в Кентшині, в Кентшині… Його вибрали, бо таких освічених мало було, навіть серед поляків. Отже, його вибрали старостою і вони мали там помешкання, таке на першому поверсі, з двома балконами, пам’ятаю. Він там приймав своїх клієнтів, як староста. Коли було засідання УСКТ, то він також був на тім, і пообіцяв навіть знайти якусь домівку для наших людей, що були об’єднані в УСКТ. Чи знайшов, чи ні – не знаю.

В будь-якому разі, він належав до освічених людей, і коли [посади] старости вже не було (бо були просто воєводства), то його перенесли до Ольштина. Там працював (це був солідний працівник), отримав серцевий напад, але такий, що вже не допустили навіть до праці, не був придатний.

Він далі працював, бо знайшов якесь [колишнє] німецьке господарство, відремонтував і там пасіку завів. Зайнявся пасікою. Я його один раз там з моєю братаницею та її чоловіком відвідала. Його дружиною була дальша кузинка, всі православні. Я навіть там у них побувала. В презенті дав мені білі мальовані флаконики з Влоцлавка, ось там вони є, подарував мені, [а ще] меду мені дав… А вона так близько мала ліс, що ягоди тоді збирала. Бо ми тоді якось не попередили, що приїдемо…

Нещодавно помер, захворів на Альцгеймера. Його мама і батько лежать в Носові біля церкви на цвинтарі. Він і маму туди завіз.

Місто Явор

Далі ви сказали так: «І тоді виявилось…». Коли ви ще сиділи в вишках в Носові. «…Що Стефця з Христинкою, боючись дальших ворожих дій АК, виїхали на західні землі [Польщі] у незвідане. Брат її Олександр, на очах якого свого часу було убито його батька, погодився мене завезти до неї.

Так було. Такий був час, що братова вже не могла бути у мами своєї, бо їй загрожували. Тому вона вирішила виїхати у незвідане на західні землі Польщі [до 1945 року це була територія Німеччини], які потребували загосподарення. Думала, що там можливо вдасться знайти роботу, десь там заховається від біди, і дитинка буде якось забезпечена.

Її брат зі мною домовився, коли я ще була в Хорощинці, по телефону, що буде чекати мене в такому-то місці, не в самому Носові, тільки на хуторі десь. Я ще переночувала у таких Гусевичів і звідти ми поїхали до Явору. Явор біля Лігниці, на західних землях.

Там я вже заопікувалась моєю братаницею, вже вона не мусила ходити до того сиротинця. Я варила для них, якісь були [харчові] картки, дуже мало було чого варити, оскільки не було з чого. Але якось ми жили.

Там вона вже зустріла з Підляшшя Герасименка Павла, який їй в дечому допоміг, бо він вже був в Яворі одним з директорів. То було меблеве об’єднання, і [там була] фабрика меблів. Вони належали до Єлєньої Гори [Єлєня Ґура], там, на західних землях.

З нього були дуже задоволені, там [були люди] з різних сторін, з Бельгії директор був з жінкою, і інші були… А мій чоловік займався книговодством. Його міністерство надало на ті землі, щоб там загосподарювати їх. І там він зустрів мою братову, а пізніше мене зустрів. Він давав якісь свої картки, відтак я варила для нього теж. Прибирала там, прала, і з дитинкою ходила на прохід [прогулянки].

Моя братова знайшла працю у фабриці мила і порошку. Мило на фронті [обгортки] називалося «Явор». Таке звичайне, не пахуче, звичайне мило. Вона там працювала у книговодстві.

На тому підприємстві була якась жінка з Варшави, родина приїжджала до них. І був такий інженер хімії, який, коли мене побачив, хотів освідчитися, женитися зі мною, вони би мені дали навіть помешкання, бо то досить маєтні люди були. Але я відмовила.

Мій чоловік був на 27 років старший, ніж я. Але мені то не заважало. Я взагалі мужчини як такого близько не знала до того, хоча на Підляшші було стільки хлопців, і кожен хотів женитися навіть зі мною, з мамою переговори вели, а мама казала: «Ні, я її тримаю для такого, що лишився у Львові». І так то вийшло.

Ми побралися з моїм чоловіком, а моя братова каже: «Як так! Адже він настільки старший, то як ти будеш жити!». А я кажу: ну якось буду жити. Будемо співати, обоє любимо спів, будемо ходити до церкви, молитися.

А пізніше я ніяк не могла завагітніти. Ми їздили до Лігниці до лікаря, а там був гінеколог жид. Каже: «О, то моя краянка, зі Львова, то я мушу спричинити, щоб мали дитину». Став мене «лагодити», боліло, я терпіла, ну і за якийсь час вже мала дитину.

Пізніше вже ті поляки, що були такі добрі, хотіли щоб я була в їх родині, то вони мені знайшли таку няню з німецького дому. То були німці, яких лишили тому, що поляки не вміли варити мило. А він був такий майстер той, ну й така в них донечка була, що на фортепіано грала, освічена, бавила мого Данка маленького. Ходила що другий день на прогулянку з візочком, а я що другий день також з ним ходила. А між тим то я варила, то вона варила. І так ми жили.

А пізніше то помешкання, яке колеги мого чоловіка з дирекції постаралися… Бо коли були совєти, то вивезли вікна, і двері, і клямки, все. Навіть кухні там не було, тільки голі стіни. І ті колеги… Тому, що чоловік був добрим фахівцем, з нього були задоволені, деякі після роботи в шахи з ним грали, він був непоганим шахістом.

Все, що подобалося якомусь полякові, що хотів зайняти те помешкання… Сказали в ґміні чи… то місто було, Явор. …Сказали, що з таким прізвищем як Герасименко ми не маємо права [тут] жити, бо кордон близько. І ми мусили лишити помешкання, бо не маємо прав. Всі мають право жити, а ми, з маленькою грудною дитиною, не маємо місця.

Зелена Гора

Десь чоловік мій довідався, що в Зеленій Горі в православній церкві шукають диригента хору, псаломщика, а він знався на тому, дуже добре знався, бо не раз і компонував, і сакральні хори вів, і по селах [виступав], і брав участь в конкурсах…

Так ми переїхали до Зеленої Гори. І не мали де жити. І з дитинкою маленькою. Церковний староста з жінкою взяли нас на квартиру, але то було дуже старе помешкання: газу не було, треба було кожного разу запалювати в кухні, холодильника не було, молоко дуже скоро кисло, вбиральня далеко, десь на подвір’ї. Відтак Данко отримав бігунку, ледве ми його врятували. Ну, але пережили то якось.

Пізніше чоловік знайшов працю в книговеденні, вже не на посаді директора, а просто яку-небудь працю. Був при тому радий, що взагалі знайшов. Він став жити в колеги, який разом з ним працював. І той колега каже: „Muszę sprzedać mieszkanie, dlatego, że będę mieszkał u takiej pani” [Змушений продати помешкання, тому що буду жити у однієї жінки].

Як чоловік почув, що він хоче продавати – не признався, що для нього треба таке помешкання, хоч яке-небудь, бо там дружина, і він, і дитина в поганих умовах для маленької дитини. Cказав церковному старості, що є така справа. Дав гроші їм, а вони пішли купувати те помешкання. І купили. І вже ми переїхали. Господар того помешкання лишив для себе кімнатку, а з часом продав і ту кімнатку, і ми вже мали приміщення. Так ми жили. Було таке помічне: старі меблі можна було купити, навіть піаніно чоловік купив, бо і сам трохи грав.

Я тут прочитаю: «З Герасименком мене познайомила Стефанія, яка його знала з Білої, де в роки війни він працював в українській кооперації одним з директорів. Був високого росту, походив з Житомирщини. Перед війною був начальником залізничних станцій на Поліссі, звідки його, як православного, влада звільнила. Якийсь час був безробітним. З наближенням більшовиків, в 1944 році, через Криницю та Оремлаз попав до Австрії, а звідти до австрійського баора. Знав мого брата Осипа. Після війни опинився в Яворі і був головним книговодом на фабриці меблів».

Так було.

Шлюб ви мали тільки цивільний?

Так. Він хоч і співав в хорі, але близько знав тих батюшків і навіть не знаю, чи сповідався.

Вам народилося двоє дітей, так?

Так.

Ви сказали, що це був Данило та Ірина.

Так.

Ірина була охрещена за греко-католицьким обрядом, а Данило раніше за православним.

Так, як й батьки.

Компроміс такий…

Ні, просто тоді я шанувала і ту віру, і ту. Я мала багато енергії, так що я ходила до церкви греко-католицької, співала, і бігом (не було автобусу) до православної церкви, і на крилосі співала, диригував хором мій чоловік, мені було там дуже приємно, і молитися, і бути з тими людьми.

Там були лемки, були українці з Білосточчини, туди за роботою їхали. Священник був знаменитий, лемко, Хабура Антін, який пізніше загинув в автокатастрофі. Я завжди приймала по коляді і греко-католицького священника, і православного. Взагалі жила тим життям церковним. Любила молитися. Но й якось там жилося.

А ще тому мала ту другу дитину, що мій син Данко, коли пішов до школи і починав другий [клас], дуже плакав. «І чому ж ти плачеш, коли приходиш зі школи?» «Бо я не маю з ким бавитися, всі мої колеги мають сестричку чи братчика і мають з ким гратися, а я сам і сам. Я дуже хочу мати сестричку або братчика. Я вас дуже прошу, бо я дуже хочу. І я все буду тримати, ти не змучишся, бачиш, тут є ясла, я буду сам возити дитину до ясел, щоб ти не мучилася.»

Бо я і працювала, і діти… І взагалі була такою соціальною людиною, мене вибирали десь до секції жінок, то я там і пральну машину придумала, що будемо мати. Таку машину, що жодна жінка не буде мучитися в балії і буде прати в електричній пральній машині. Одні були «за», інші казали, що воно порве білизну. А я кажу: спробуємо! І ми перебороли тих, хто не хотів мати електричну пральну машину, і мали. Вона «ходила» між людьми і кожен замовляв, коли хоче мати прання в домі, коли йому пральку [доставити]. Фірма мала авто, тож автом возили ту машину.

Я мала ще якісь такі помисли: курс шиття і крою організуємо, і що ми будемо вчитися, і у кого є дорослі діти то можуть їх записати. Будемо вчитися і то нам [нічого] не буде коштувати, бо то буде фірма платити.

А ще третя річ, кажу: багато людей в книговодстві працює, в статистиці, то вони після [робочих] годин [працюють], а коли баланс підбивають, то і ночами працюють. І не мають коли зварити [їсти] як треба. Тож фірма брала якусь іншу фірму, яка варила, і ми там ходили на обіди, а додому носили в якихось бідончиках. Нормальний був обід з трьох блюд, з компотом, з яринкою. Таким чином всі були забезпечені, а з зарплати стягали нам ті гроші за обіди.

Але було й так, наприклад, що жінка працювала в нас і мала маму вдома, то мама їй зварила і вона не хотіла тих обідів, то я, наприклад, їй платила, а її записали, що вона їсть. А я їй платила, щоб не була покривджена.

Так що було що їсти і я могла зайнятися… Навіть курс крою і шиття зробила, і синові вміла все пошити, і собі. Навіть сорочку одну пошила чоловікові, але то було складно пошити, з тим карчком... Ну але так собі радила, вишивала багато, в’язала на дротах, крючком таким також. Пізніше навчила дитину, а хто не вмів – то й їх вчила.

Я дуже боролася за тих, кого звільняють, якщо не було потреби звільняти. Я кажу, що та особа може доповнити свою освіту, потроху, не буде це легко, бо має сім’ю, дітей, і працює тут, поза домом, але треба їй допомогти, а не звільняти, бо їй буде тяжко залатати дірки в бюджеті, якщо лише одна зарплата буде. І так якось…

Любили мене дуже, дуже довіряли, і всі говорили (а там було багато людей, тисячі), що «нема більш справедливої людини, ніж пані Марія. Вона нам кривди не зробить». Вибирали мене всюди, до кредитної каси. Я ніколи не мала боргів, купувала лише те, що могла собі дозволити, а не те, чим я «захворіла», щоб те мати. Була я якимось таким прикладом [для інших].

Асесором в суді хотіли мене взяти, я відповідала що ні, «аж настільки гарного здоров’я не маю, щоб я змогла це переживати, бо потім жила б цією якоюсь трагедією або непорозумінням». Тоді трошки відчепилися вже з тим асесором.

Але взагалі я була задоволена і знала, що якби мені зробилася якась кривда, то всі люди за мене стояли б і не дали б мене звільнити.

Українська національність в умовах Польщі

До партії ніхто мене ніколи не намовляв. Вони більш-менш знали, хто я, навіть кадрова знала, що я не полька, і що я не римо-католичка. Я не давала свідоцтва, але коли від того вже залежала моя платня, то мені довелося дістати свідоцтво з дому і показати в кадрах, а та кадрова зналася на людях і сказала, що вона сама на машині перепише це свідоцтво і інші не будуть бачити. Тож вона там навіть не вказала, що я греко-католичка.

Ви сказали ще таке: «Часи почали мінятися. Хоча Герасименком УБ далі цікавилося, але не перешкоджали приймати участь в УСКТ-івському художньому русі. Павло був диригентом українського хору, який складався з лемків, що доїжджали з Нової Солі і далеких сіл». Розкажіть ще трохи про це культурне життя в Зеленій Горі.

Добре… Навіть дирекція з моєї праці і деякі люди ходили на ті концерти, бо вони були просто неба, там щороку відбувалося винобрання, то такі вечірки, лемків показували. Я співала в тім хорі, що чоловік вів. Лемківські пісні були гарні. Навіть в кінотеатрі нам давали зал і там також відбувалися концерти.

До мене особливо погано не ставилися на роботі. Для прикладу, запитували, казали: „To przecież nie twoje święto!” [Адже то не твоє свято!]. А я кажу: „No a co szkodzi, jak ja jedno i drugie mogę obchodzić? Abym zdrowa była i dawała radę.” [Ну і що, якщо я буду і одне, і друге відзначати? Щоб тільки здорова була і давала раду]. Так що не чіпалися.

Деяким на інших роботах дуже докучали, і навіть за те, що в хорі співали, їх брали на УБ: щоб не ходили, щоб мову не вчили, в п’єсі не виступали… Так…

Я знала, що слідкували на нашими кроками, бо в кадрах моїх казали: „O, dzisiaj pani sama w domu, to sobie porozmawiamy.” [О, сьогодні пані одна вдома, тоді поговоримо]. Або до чоловіка говорили: Дружина виїхала, то поговоримо. Але він був такий, що нікого би не зрадив і знав, як поступати. І я знала, як поступати. А своєю працею ми були для них прикладом того, як треба працювати.

Олександр Романюк, це брат Стефці, так?

Так.

Ви сказали: «Він з матір'ю був виселений з Носова у горезвісному 1947 році до кентшинського повіту ольштинського воєвідства. Туди з часом перебралась з Явора і Стефця з підростаючою дочкою. Моєї братової Стефанії вже немає в живих від листопада 1975 року (52 роки мала, коли померла), а племінниця Христина закінчила студії, зробила докторат і працює в Академії Рільничих Наук в Ольштині. Кілька років тому вийшла заміж».

Пані Маріє, на хвилинку вернемося ще до Німеччини, до вашої мами. Ви написали тут: «Тодішня Німеччина була зруйнована. Скрізь купи розвалин. Були також проблеми з харчуванням. Ми вирішили їхати до Носова, бо там залишились мама та брат Стефці, сподівались також, що Осип, якщо він живий, дасть знати про себе своїй тещі». Ви вирішили їхати поїздом, а в дорозі мама загинула. Як так сталося?

Ми купили білети, але не з тієї місцевості, яка називалася так. Бо якщо білет мав одну ціну, то всі з різних місцевостей могли сісти до поїзду по тому білету. Ми не мали де жити, жили надворі, бо фабрика була зруйнована, не було у що зодягнутися.

Тимченко Микола

Ще можу сказати, що я там могла вийти заміж! Я знайшла такого товариша з Валок [м. Валки] біля Харкова, який приїхав туди з мамою студентом медицини. Його батько був лікарем, мама, здається, оперною співачкою. Ми жили в Німеччині в таборі «Бісмарк», а вони жили в таборі «Зонненгоф», бо то був табір для східняків. Ми тоді були як Генеральна Губернія і [тому] не мали на рамені [плечі] жодних означень. А вони мали Тризуб, як українці зі сходу.

І він якось в їдальні (щодня ми мали однакову зупу [суп] з брукви) так виглянув і довідався, що я українка. Таким чином ми познайомились. Зверталися на «ви». Але він освічений, почав приходити до нас до того барака, де ми жили, познайомився з мамою, з братовою, з дитинкою… І там нам читав, бо він мав з собою кілька книжок, ну й навіть вірші говорив з пам’яті, бо то був такий доморослий поет.

Тоді був такий час, що не було як женитися, тож я б не погодилась, а його мама навіть хотіла, щоб ми розписалися, щоб ми були по шлюбі. Але ми одне з одним настільки близько не жили, тільки руками прощалися, віталися, і все. Але були близько душевно.

Можу сказати, які він для мене писав вірші. Хочете знати?

Хочу!

Добре… Бо він жив в іншому бараку, в іншому таборі, і їх мали перевозити до іншого табору в незвідане. І він так на собі лишив уже вірша [з думкою], що хтось побачить і мені можливо передасть. Тоді ми ще зверталися до себе на «ви». Він писав так:


Я познайомився із вами ненароком,

але цього знайомства серце прагло.

Невже тепер, коли все йде непевним кроком,

ми мусим розлучитись нагло?



Я не шукав красуні чарівної,

бажав лиш мати щиру й вірну душу –

потрібний орнамент до п’єдесталу слова-зброї.

Але тепер сказати більше мушу:



Не доведеться вам признання чути

про серця біль з уст східняка, чужинця.

Для мене ви були усім, чим українка може бути

для серця українця.


Але того виїзду не було, відмінили. Пройшов якийсь час…

Мама мала таку довіру до нього, що ми ходили по лісу самі, вдвох. Я не боялася, що він мені якусь біду, кривду [зробить]. Взагалі ми близько себе не були… Тож ми пішли до лісу, і то на провесні, а я дала йому поштовх до назви вірша. Я кажу: «Ми на грані!». І на другий день він приніс мені вірша «На грані».

Я скажу тепер той вірш:

На березі струмка дзвінкого

ніким не бачені, самі,

в промінні сонця золотого

сиділи ми.


По той бік бору сонце сяло [сяяло?],

життя будилось після сну.

І все так радо зустрічало

цю провесну.


Травинки вгору піднімались,

павук ногами ворушив,

метелики на сонці грались –

тут світ ожив!


А по той бік, під бором самим,

без сонечка, у холодку,

лежить сніг килимом білявим,

ще й на льодку!


На березі струмка дзвінкого

контрастом любувались ми.

В промінні сонця золотого,

на грані літа і зими.



Мені дуже той вірш подобався.

А ще, коли довелося, що знову його мали кудись переносити, то не знаю, чи я запам’ятала добре, але він написав знову вірш, останній, бо вже не побачимось, адже [його] переносили і не казали, куди.



Марусині, на спомин


Остання ніч. Нестримно серце б’ється.

Остання ніч сполохано летить.

До тебе думка пташкою несеться,

тебе одну бажаю я любить.


Остання ніч, тривожна і сувора.

Акорд останній у душі бринить.

Кохана! Не сумуй, не плач, бувай здорова!

Ми молоді, ми хочем, будем жить!


Остання ніч, а завтра у дорогу.

Сумує місяць, вітер не шумить.

Остання ніч, молюсь за тебе Богу.

Тебе одну бажаю я любить.



Пам’ятаю…

Могла вийти за нього, бо вже мама втратила віру, що Миколу Вовка ми взагалі знайдемо, того, якому мама призначила мене. І я могла б вийти...

Ми їхали разом: його мама, він, я з мамою, і братаниця з мамою. Так сталося, що поїзд завернув, а ми всі сиділи так, що ноги баламкали поза поїздом, знаєте, бо льора така була, без… Як то сказати… Без фірток таких. Напхали людей, одне на одного майже, і ті клунки, бо вже кожен придбав щось… Бо, наприклад мама того Колі, Миколи… Той також Микола, і перший був Миколою, і останній теж Микола, а чоловіком став вже мій чоловік, і то був мій перший мужчина. Набагато старший від мене, але я мала довіру, що він не був жонатий.

Отже, коли його мама побачила, що ми вже нічого не маємо, бомба нас знищила, і з тієї фабрики зброї, що ми там були, звідти стягали люди фіранки, так вона мені навіть, та мама його, пошила сукню. Так що я мала в що вдягнутися. Так… І взагалі була така мила і симпатична. Він в інституті медицини в Харкові [навчався]. [Згодом] мій знайомий з Зеленої Гори навіть писав туди і передав в листі ті вірші, щоб знайшли його там, в Балках, біля Харкова.

А ще він написав мені, що коли згубимось, щоб могли найтися, то він мав найкращого товариша, його звали Олександр… я собі пригадаю… Борисенко чи якось. А той був Тимченко Микола. Я з 1920 року, а він народився 14 жовтня 1921 року, в тих Балках. Це очевидно якесь маленьке містечко біля Харкова. І бачите, так близько Росія, а він так чудово писав українською, правда?!

Що сталося з Вовком, врешті-решт?

Коли ми могли вже писати до «Шляху перемоги», то я просила щоб мені розшукали мою найкращу товаришку Надію Романів, Миколу Вовка і ще когось, але вже не пам’ятаю, а може лише цих.

Ну й зголосилася з Відня якась [жінка], що була в ОУН, вона навіть Святвечір проводила з Надією Романів, а далі вже про неї нічого не знала. Про Миколу ніхто не згадав, але хтось там був, жінка, мала прізвище Іванчук (батька звали Рудольф Іванчук), і вона казала що вони в Єгипті (!), в Єгипті бачили Вовка Миколу. Відтак, ми не знали, чи він живий, чи ні.

Бо я знаю, що коли прийшли совєти до Львова, то він був тоді на германістиці і вже був асистентом. Він з 1911 року, я з 1920. Це тоді велика була [різниця]. Ну але так само – нічого нас не пов’язувало, лише поцілунок як сестри і брата. Тоді. Бо я ще була молоденька.

Пізніше ми довідалися, що його пропонували на кафедру західних мов в Києві. Вовкові Миколі… Бо він був асистентом на університеті у Львові, що тепер [ім.] Івана Франка. І кажуть: Запитайте у своєї пані, чи вона погодиться, щоб ви переїхали. А він моїй товаришці Наді, тій Романів, що я її розшукувала (та, що ми так ходили, проводжали себе, про що я говорила вам, у нас була одна думка на все)… Отже, він сказав тій товаришці: «А я їм не сказав де моя пані». А я вже була за кордоном, адже ми мусили втікати з мамою. Я була тоді на Підляшші.

А пізніше, вже в Зеленій Горі, час від часу я бачила той «Шлях перемоги», а ще мені переказував такий старший пан, бо йому десь на Волині передплачували і родина передавала. Відтак він ділився зі мною, я читала все. І дивлюся – Микола Вовк! На першій сторінці його знимка! І пишуть, що це герої наші. І всю його біографію пишуть: скільки їх вдома було, все інше. І далі пишуть, що та Надія Романів була зв’язковою його! Дивіться, а ми такі були друзі і вона ніколи не сказала того, що не можна було говорити в конспірації. Це вона полагодила мені це помешкання коли ми повернулися, щоб моя братова з лікарні з дитиною вже мали куди податися. Каже: «Ми вже спалені, а ви там будете жити».

То ви більше не бачились з Миколою...

Ніколи. Там було в газеті… Я цю газету маю, маю оригінал, знаю де вона лежить. Там написано на першій сторінці, в папці такій [лежить], можете самі прочитати… Дуже цікаво, там писали про всіх, хто де працював, цей загинув, на його місце той прийшов, те-тамте – все там є. Вся мережа ОУН.

Таким чином я довідалася, що його розстріляли. В тому самому році, що його арештували. В даному випадку також не знаю, де могила. До його села вже поїзди не ходили, то він пішки до мене прийшов, і до мами, з села. Бо то Бібреччина, село називалося мабуть Ятвяги, але тепер змінили на інше. Отже, всю родину Вовків вивезли за те, що він був в ОУН, бо таке було право: за одну людину вся родина страждала.

І ще про вашу маму…

Коли ми їхали, я мала білет і здається щось дала тому машиністу, щоб нас завіз – людей було повно. Не знаю, може тютюн ще який лишився і я йому дала? Так мені здається. Але вони всі ті совєтські машиністи в поїздах були п’яні! Їхали по-пияцьки. І на одному повороті якось дуже різко повернув, і не знаю скільки людей, але моя мама випала з того поїзду. Бо так ноги були… Тут сиділа, а ноги були біля вагону. Я не знала, чи маю скакати за мамою і лишити мою братову (молодша від мене на три роки, молоденька, молодша від мене та ще з дитинкою). Я не знала, що маю робити! Ми їхали далі, їхали і їхали. І врешті стали в полі.

Ми не маємо що дати дитині їсти, не маємо їсти самі, не знаємо, чи вертатися і шукати маму. І так я сиджу, сиджу, поплакую, а приходить дівчина, яка каже: «Ми вас знаємо, і вашу маму знали. Вона була в такому-то светрі, і коли випала, то ми пізніше роздивлялися те місце, де вона лежить, і мама не страждала, вона була наполовину перерізана (отже мусила померти відразу). Ми маму поховали біля плоту, в землі, з камінчиків хрест на тій могильці зробили. І ви не плачте, бо ми знаємо, що ваша мама не страждала, бо то відразу сталося».

Вже ми не розпитували, хто ще там випав, ми не знали. І, кажуть: «Як будете їхати, то ви вже їдьте туди, де ви з мамою разом мали їхати, вже не шукайте…».

То було ще в Німеччині?

Так.

І ми далі так сидимо, сидимо так… Я не могла отямитись взагалі, я думала що не переживу взагалі, не переживу! Ми [були] дуже зв’язані з мамою, бо вона була моєю приятелькою, не тільки мамою. Я все їй розповідала, а вона була з 38 років вдовою, також потребувала щоб хтось її вислухав. І ми так все, і з братом, ми дуже… Брат мій ніколи навіть за кордоном не залишився б, бо, каже, я тут маю маму, я тут маю сестру. Ми були зв’язані, сімейні, хоч бідно, але було родинно дуже.

Я так сиджу, знаєте, і так ми думаємо – як це буде, як нагодувати Христю… А поїзд не рушає, не рушає. І тоді приходить до мене старший пан, [дуже] старший і каже російською:

Ви голодні?

Я кажу: «Но… Трохи голодні».

А я маю хліба багато, я вам можу дати, хліба, на дорогу будете мати.

І бере мене за руку: «Але ти мусиш зі мною піти». А я кажу: «Та чого?».

А ти що, не давала німцям?

А я кажу: «Нічого я не давала німцям!».

А мені можеш дати?

Хотів мене зґвалтувати. Я вирвалася від нього, пішла і далі плачу. І такі були мої спогади…

Знову на Підляшші

Доки ми добилися до того Носова до мами [Стефці]… Мостів і того всього не було як треба, кругом десь об’їздили, об’їздили, і допленталися на те село. Мама є, брат мій ніколи не приходив…

Накормила нас. Вже моя дитина, ця братаниця моя, вже говорила українською, ледве-ледве. Я її засипляла вдень, щоб вона могла відпочити. Вона, коли йшла до мене, казала «атю» замість «тьотю», а себе називала не «Христя», а «аті». Дуже мацюпусінька ще була. «Аті суне до тебе», не йде, а суне до тебе! Я то дотепер пам’ятаю.

І так ми жили. Я їм помагала, все що могла робити – [робила]. Для мене все нове було, бо то село, та й ще хутір, файний сад і все.

Не почувалися ми там впевнено, аж до моменту… Мама завжди вранці дала нам на молоці такі крупинки якісь, так якось… Не знаю, чи мало мала, чи то так ощаджувала, бо завжди була рідка та зупка [супчик] на молоці. То було у Стефці мами, на хуторі, в Носові.

Операція «Вісла»

Чому поляки зорганізували акцію «Вісла» в 1947 році? Яку мали ціль?

Ціль? Вони думали, що Polska dla Polaków [Польща для поляків] і всі землі вже будуть польські. Що ми спольщимося там десь у тих засвітах. Багато виїхало, бо УБ навіть хористів мучило. Кажуть, одна жінка мало не втратила глузд, бо весь час перепитують, перепитують, перепитують… А вона не мала стільки сили, щоб дати опір так духовно, відрізатися від того. Відтак поїхали десь до Канади. Біда знає, куди ще роз’їхалися…

Але там [в Канаді] багато трималися свого. В альманаху за той рік Ротко Андрій пише, він там був навіть в Об’єднанні лемків на чужині, то він згадує мого зятя, мою дочку, бо він був молодший. [Пише] як заопікувалися, як вчили тотожності [в Зеленій Горі]. Бо лемки також різні. Серед православних є деякі українці, а деякі православні [лемки] є дуже проросійські. Лемки… Так. Там є поет Трохановський, якийсь він має поетичний псевдонім, не знаю. То він… Де там! Він проти, проти і все!

Наскільки успішно, на вашу думку, вдалося збудувати оту «Польщу для поляків»?

Но, вже Сенат признав [засудив акцію «Вісла»], а Сейм – ні. То для них [поляків] великий блуд, такий світовий. Бо так не робиться з людьми, які споконвіку жили на тих землях: Надсяння, Підляшшя, Холмщина, Лемківщина… А вони то того, то іншого шукали, ну і… Знаєте, що той Кіщак [Чеслав Кіщак, комуністичний діяч, міністр внутрішніх справ ПНР з 1981 по 1990 р.], що вмер нещодавно, похований на православному цвинтарі на Волі [у Варшаві].

Я то знаю, але чому?

Чому? Він, здається, з лемків, мабуть, бо там були Кіщаки, але не знаю в якому селі. В будь-якому разі з лемків є наприклад історик Гальчак Богдан, ви бачили як він пише. Його мама, його батько, то були мої добрі знайомі. Мама дуже рано померла. І він українець. Він історик, захистив докторську, може вже професор, не знаю. Там є свідомі люди [серед лемків].

Для прикладу… Не хочу тепер говорити, бо може не час для цього – що знають про Папу Римського [Івана Павла ІІ], чого саме світ не дуже знає [мабуть мається на увазі українське походження мами Івана Павла ІІ], а вони знають…

Може ви б бажали залишити такий заповіт для тих поколінь українців, які прийдуть після нас? Сказати їм, що, на вашу думку, в житті найважливіше, чого повинні триматися?

В нас (а може й в світі) погане те, що підупала, як то кажуть, найменша клітина – родина [сім’я]. Раніше було з покоління в покоління, якось жили разом, якось вміщувалися, гніздилися, родилися, шанувалися… А тепер родина не має такої вартості, це відчувається. Вони забігані, для старих вже ані часу, ані сили не мають.

Ну а соціальні будинки не є тим, чим повинні бути для людини. Як платять – так вони і працюють, і так то.

Я думаю, що [українці] не повинні ділитися на якихось східняків, не-східняків… Це все має триматися в одній державі. І щоб більше знань було про людину з тієї території, з іншої… Щоб всі мали інформацію про себе, і щоб шанували одне одного. І щоб не їхали кудись за кордон і залишалися, а щоб освіту здобували в Україні або на чужині, але те, чого навчилися, щоб пригодилося в своїй державі. Щоб більше дбали про державу. Не може бути мови щоб хабарі давати, від того треба відійти. Щоб не було жодних багатирів, які тільки для себе живуть. Треба ділитися і вчити тих маленьких, як жити, щоб не були голодні, щоб їх шанували, щоб не пили, щоб пияцтва не було…

І найбільше, напевно, щоб не різнилися релігіями. Бо релігія, то так як опіум. Тепер так багато війн, всього, а ще ті племені мають свої релігії. Багато воєн є на релігійному підґрунті. Ніхто не зможе це «перевоювати».

Тепер є дуже активний Папа Римський [Франциск], але він також нічого не вдіє. А він не сидить в якомусь народі, щоб він знав. Наш Святослав Шевчук видно знав його із давна, з Аргентини, бо то обидва аргентинці, то може розуміють один одного. Він так підтримує, любить той народ український, страждальний.

Але цього всього замало! Мені здається, що добре було б порозумітися з тими релігіями разом, взаємно шанувати себе і не тикати пальцем, мовляв, ти не знаєш Корану чи чого, то тебе вб’ємо, бо ти образив нас чи щось. Повинно бути так: як хтось є іншої віри, то треба шанувати те, що він є в іншій вірі. І мати на увазі, що треба якось єднатися.

А в українському народі, мені здається… Ну, Унія була тому, що нас хотіли спольщити, нічого іншого. Православні тоді були малоосвічені, знаєте, тож, просто кажучи, мали чого чепитися. А тут вища освіта… Ми пхаємося до того, але то не обов’язково… Бо ми себе замучуємо тим.

Так як я на своїй товаришці пізнала це. Вона до мене була зовсім ворожа, бо я вийшла за східняка, а не за греко-католика, але ж вони знають що там є православ’я.

Яка то товаришка?

Ота Салек Слава, що я її відвідала, коли вже можна було їздити до Львова. І коли вона почула «Герасименко», то вже знала, що то ані –чук, ані –ак, якщо –енко, так то вже східне прізвище.

Пані Маріє! Ви пережили довге життя і дай вам Боже ще. Скажіть, що так глобально в житті саме головне, на вашу думку? Коли ви споглядаєте з перспективи своїх років?

Мені здається – чесність людини перед людиною. Чесність дозволяє жити і під час добрих часів, і під час поганих. Щоб могли своєю поведінкою [собі] сприяти, вміти загамувати якусь розпуку, щоб підтримка була в другій людині. Бо тої розпуки багато в житті: хвороб, дітей. То мені навіть лікар сказав: Коли пані собою займеться? Бо я важила 48-49 кілограмів, і все анемічна. Але якщо вже дитина хвора, то й я хвора.

І вже на завершення... Може ви б хотіли якийсь вірш сказати, чи пісеньку заспівати навіть, якусь вашу улюблену?

Вже голос не той… Не знаю, чи буду пам’ятати в даний момент… Шевченкове, наприклад… Багато знаю напам’ять. Дуже любила таке – Шевченковий вірш…

Давно вже я сиджу в неволі,

Неначе злодій взаперті,

На шлях дивлюся, і на поле,

І на ворону на хресті…

За нас Син Божий на хресті,

Розп’ятий Син Божий на хресті.

Дивлюсь, дивлюся, помолюся:

І горе, горенько моє,

Мов нагодована дитина,

Затихне трохи. І тюрма

Неначе ширшає.

І плаче серце, оживає

І в тебе, Боже, і в святих твоїх

Та праведних твоїх питає,

Що він зробив їм, той Святий,

Той Назорей, той Син єдиний

Богом ізбранної Марії.

Що він зробив їм? І за що

Його, святого, мордували,

Во узи кували;

І главу його честную

Терном увінчали?

І вивели з злодіями

На Голгофу-гору;

І повісили між ними –

За що?!




А Лесі Українки, Contra spem spero (Проти надії сподіватись)…

Жити хочу! Геть думи сумні!


Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.


Я на гору круту крем’яную

Буду камінь тяжкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.


Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!




Леся Українка… А ще Франка щось… «Мойсей» – як це починається? Ні, не бачу, якби я побачила одне слово, то я б собі далі… Зараз… Ні, занадто якось втомилася…

Яка ваша улюблена пісня? Маєте одну чи багато різних любите?

«Рідна мати моя…», то люблю. Або «Повіял вітер степовий…». Чи «Засвистали козаченьки в похід опівночі, заплакала Марусенька в свої карі очі». Багато є, патріотичних дуже багато є гарних. Яка то [пісня], що тепер в школах також вчать?

«Засвистали козаченьки…»

Ні! Така патріотична, новітня… Ні, бачите, тепер, коли треба пригадати, то нема пам’яті. І так добре, що ще маю…

Таким чином ми дійшли до кінця, пані Маріє.

Так?

Дуже вам дякую, я бачу ви втомилися дуже.

Вже не можу пригадати собі, значить втомлена. Нічого…

Дай Боже кожному таку пам’ять!

Так?

Так.

Але подумайте… Ви уже вимкнули [запис], так?

Ні.

[Уявіть собі], що батько туберкульозник в одному помешканні, де сіяв цю заразу, і там ще була я, така маленька, я того всього наковталася, і я живу.

Ще про вчителювання в Межилисті

На Підляшші, в Межилисті, то я мала гірші життєві умови, ніж в Полосках, там мама одну пшоняну кашу варила у такого господаря, якого нам приділила ґміна щоб ми у нього мешкали. Він був такий психічно бідний, нездоровий, такий самітний, бурмутний, не можна була ані договоритися з ним, нічого. Він зранку якщо щось варив, то пічка і грубка були на той бік, що ми спали з мамою. Він в одній кімнаті варив, там кухня була, чи піч, а ми з другої сторони в грубці цілий день тримали одну ту саму страву, і так їли цілий день ту саму страву, майже щодня.

Одна радість була – нас з мамою запрошували на вечірки. Зимою і осінню пряли льон, вовну. Коловротки були на Підляшші, робили самі полотно, одяг з того шили, все що треба. І там збиралися люди – чи дівчата, чи жінки (можливо окремо дівчата, окремо жінки, то я вже добре не пам’ятаю) з коловротками. Раніше то й до місяця працювали, а там була карбідна лампа, не було керосинової тільки якась така з карбіду лампа. Вона там блимала а мама читала тій цілій громаді жінок з коловротками (може 10, може більше їх було). Чоловіки чи суджені приносили їм ті коловротки і потім за ними приходили, бо то з різних сторін сходилися до однієї хати на селі.

Господиня давала вечерю, щось доброго знаходила, чимось добрим пригощала, то ми хоч того трошки поїли. Мама раніше коловротка не бачила, і я також ні. Я старалася на коловротку працювати, але коли руки працювали, то ноги не встигали, відтак я це залишила і ходила вишивала, доки вони пряли.

Мама мала книжку Марка Вовчка і дуже чудово українською читала, і голосно, чітко, і дикція була. Читала, знаходила щораз нове. «Учительчина мати пішла!» – так казали на селі.

І потім, коли довідалися, що так [мама] загинула страшно, то дуже… Коли я до них приїхала, бо я була в Носові у тієї мами моєї братової, то я пішла на Службу Божу до села (бо вони мали хату на колонії, на хуторі), а там священник, який походив з Носова і вчив зі мною, коли я одна-однісінька, управитель школи, всі уроки вела. Добре, що ще була молодою і вміла. Підручників не дуже було, але якісь книжки нам давали, і «Дзвіночок» був, і «Малі друзі» були – з того можна було вчити.

Пізніше батьки дітям передплачували зі Львова дитячі журналики. Це дуже… Коли я довідалася в Полосках, що мені батько однієї дитини (учениці) приніс зшитий, такий високий [зшиток], но, багато примірників «Дзвіночка» – тоді я мала з чого вибирати! Вони один за другим вчили напам’ять.

Щодо Межилистя... Ми дійсно не мали що їсти і не мали кому сказати навіть. А потім нас перенесли до іншої хати, де був на станції православний священник з дочкою і жінкою. І вони перенеслися в іншу місцевість, а нас там помістили. Там трошки було ліпше, бо був господар, господиня, і діти, троє дітей, яких я вчила. Тож вже було краще.

Я навіть занепала зі здоров’ям, може тому що батько, як то кажуть, від чахотки [сухот] вмер. Отже, мене просвітлювали і мені давали уколи з вапном чи з чимось… Я ходила пішки аж кудись до ґміни на ті уколи. Бо в міжчасі там панувала… тая… яка то… що то воші приносять? Та хвороба була від військових полонених, вони втікали по селах і панувала хвороба. Нам, вчителям, зробили щеплення від тієї хвороби. Я ходила до такого польського села, бо то було на колонії, там людям все давали, щоб вони загосподарювалися серед українців. Я там вишукувала, хто хворий, щоб ізолювати. Отже, я знала ті умови.

Було тяжко. Тяжко. Тільки з тим було легко, що я мала такий запал до праці. Ті діти, то для мене були такі зірки, вони мене любили, і я їх любила. Дотепер старі бабусі вони ще просять Бога про моє здоров’я і ще хочуть зустрітися… То не було легке життя. За ту свою працю, то я навіть не знаю скільки отримала тієї платні, і чи отримала взагалі.

Коли ви уперше опинилися на Підляшші, ви мали проблему щоб розуміти місцевих людей, чи ви так більш-менш розуміли що вони говорять?

Ні, дуже добре говорили. Бо то говірка, відтак ми розуміли що чогось бракує. Але ті, що вже на –у: на вуз, кунь говорили, то вже майже така сама мова як східна десь в центрі. Дуже гарна! Наприклад, квіти, там казали чорнобривці. Це чудово! Правда? Тут називають наґєткі чи якось, а там чорнобривці. Багато таких чудових, прекрасних українських слів. І взагалі, їх говірка, їхня душевність, вони православні, такі закохані в тому православ’ї, дуже. І чесні люди, чесні.

Коли вже мене там не було, звідкись прийшли упівці. І мобілізували їх. Не всі годились на те, щоб піти. Бувало по-різному…

Доля учнів

Я навіть не знаю, яка доля тих моїх учнів. Пам’ятаю, такі найстарші, то були 1926 року народження. Один, з 1925 року, пішов з Андерсом, він був також в тій Ґаліцієн, знаєте? Та, що була в Галичині. Тепер не можу точно сказати яка то назва.

Отже, він перейшов і Італію, і все. Хотів далі вчитися, бо мав тільки українську торгівельну школу, що в Білій Підляській була. Згодом дійшов до того, що був професором в Англії, вчив чужою мовою і був в середовищі українському.

Його батько був поляк, і брат поляк. Той поляк лишив свою православну жінку, українку, і пішов кудись з другим сином, тож він і не знав, а того мама так виховала.

Як його звали?

Бродацький Едвард, обидва імена польські, батько дав. Я з ним листувалася, якось він мене знайшов через Починайла чи як…

То ваш колишній учень.

Так. Я маю багато листів учнів і учительки Шумовської, яка пізніше називалася Гошовська. Її чоловік був редактором газети у Львові, Гошовський. Вона мала двох синів, про своє життя, і про все писала мені… А її знайшла власне та Оля з Вроцлава. То вона навіть тій Олі долари висилала для внуків.

Ще таке загальне запитання. Ви думаєте, що то було правильне рішення створити тоді УПА, щоб боролася за Україну? Чи неправильне?

Я не знаю добре про ту Волинь. Як то там було? Бо, можливо, то було щось занадто, що вони [поляки] не можуть цього забути.

Не було вже іншого шляху, мені здається. Але в УПА були різні люди. Може євреї навіть були. Добре було в той момент, коли АК і УПА договорювалися, коли одне одного не чіпали. То було добре. Погано те, що вони не зрозуміли, що мають одного ворога, а не одне одного. Хтось вів погану політику.

Ну, а те, що на Волині… Може [це тому сталося], що наші не мали своєї землі, не були господарями на своїй землі через [польських] колоністів… Треба все дипломатично вирішувати, а не так сильно, щоб кров лилась.

Коли не раз мене хтось запитував, то я казала, що не можна виміряти, скільки на долонях тієї крові з обох боків пішло. Всюди пішло! Не можна сказати, що одні більше крові зазнали, а інші менше. А тепер, бачите, ніхто не скаже, що ми терпіли в Польщі від поляків. Правда? Ніхто не признається! А є виразні документи, є слідства, є все. Але вони своє пам’ятають. Так що то не варто так з тим легковірно [поводитись]: продумати 10 разів, а тоді лише почати.

Знаєте що мені ще не подобалося? Коли мене вже не було на Підляшші, і там така Ольга була, вона мала сина, і його завербували. Він, видно, не був годен воювати, не мав до того серця і просив маму щоб якось визволила його. Так, як то буває. Щоб його визволила від УПА чи що. Щоб може десь його заховала. Ті прийшли шукати, а тієї Олі мала донечка сказала: мама є там-то. І вони її вбили.

Я її пам’ятаю як добру людину. То є військове право, видно. Таке дезертирство, чи щось, правда? Я з військом ніколи нічого не мала, син мій на студіях [у вузі] зробив військо, чоловік мій ніколи в війську не був, бо він з зором був не в порядку.

Про поєднання польсько-українське

Давно і багато говориться про поєднання польсько-українське. Ви думаєте це поєднання вже сталося чи то ще треба далекою дорогою іти до того?

Ой, дуже далекою, дуже далекою! Мені здається, що французи з німцями настільки близько [себе] – не знаю чому вони так поєднані. Поляки з українцями, чи колись так будуть поєднані? Молоде покоління, звичайно, є інше. Але також отих «народовців» [шовіністів] стільки, і «Polska dla Polaków» [Польща – для поляків]. Тепер, певно, інша політика буде і все. Не знаю...

Вони б мабуть і Вроцлав і все віддали, щоб повернути собі Галичину, оті «кресов’які» [вихідці чи нащадки поляків, які жили на територіях сучасної західної України, західної Білорусі і Литви, що колись входили до складу Польщі]. Вони звикли, адже це було протягом багатьох років, це робить свою справу. Для них «orlęta» [орлята – молоді поляки які у 1918 році билися з українцями за приналежність Львова], це чудова формація, і приклад. Правда? А для нас також, там поруч «Січові стрільці» лежать [поруч польського цвинтаря].

Коли ще був там Квасьневський мабуть [президент Польщі 1995-2005], я маю на знімку, коли були такі таблиці, також так поєднувалися. Але я не дуже вірю, то такий [був] час, і так треба [було]. Ми, наприклад, з певністю уже силою не відбирали б ні своїх земель, нічого. Вони своє зробили. В Холмі навіть нема людей наших, а Холм був увесь православний, на пагорбі православна церква, чудова святиня, і князь був Данило Галицький, він мабуть там лежить (тепер розкопки роблять).

Ми мали «щастя» бути такими рабами, були підлеглі і Росії, і Польщі. Не мали доброї політики, ми також не мали добрих лідерів. За Петлюри… То Скоропадський, а то вже тамтой, а то вже Директорія, а там сям-то, і між собою [ми не погоджувалися], так як тепер поляки не уміють погодитися. Потрібен розум і ще раз розум. А ще далекоглядних [людей]: що з того може виникнути. Ляпнути слово можна швидко, чи образити когось, а потім важко це виправити.

Пані Маріє, все! Мусимо закінчувати. Дуже вам дякую за ваше свідчення!

Богу дякувати, що якось змогла. Перед тим я була дуже хвора, тому просила відмовити, Ірці казала: Скажи Михайлові, що я не зможу.

А що це за хатина у вас на стіні висить? Гуси пасуться, під стріхою хата?

Під стріхою?

Так.

Ага! То такий був в Зеленій Горі, хотів зі мною женитися, з Тернопільщини [він був], але я не хотіла.

То він вам це намалював.

Ні, то його сестри хата.

Бачите, коли хтось сюди заходить, навіть з цього будинку… Є тут така пенсіонерка, колишній психіатр, так вона відразу запитує – хто це? Коли [дивиться] на Шевченка… Я їй пояснюю хто це – „Tak jak u was Mickiewicz” [Так як у вас Міцкевич].

І вона уже передала цю інформацію кудись далі.

A u Marysi to na ścianie wisi taki Szewczenko! [Бач, у Марійки на стіні висить такий собі Шевченко!]

Так.

„Wiesz, ona, mimo wszystko, ona w Polsce, ale ona…” [Знаєш, вона, попри все, хоч й живе в Польщі, проте вона…]

Інша каже… Коли прийде Великдень, вона каже [українською] «Христос воскрес!», а я кажу: «Воістину воскрес!», і вже далі про ніщо не запитує. По-різному буває.

А ще інша каже: „Jaki ty akcent masz wschodni. Tyle jesteś w Polsce i nie nauczyłaś się jeszcze mówić jak trzeba!? [Який у тебе східний акцент. Ти так довго живеш в Польщі і досі не навчилася говорити належним чином!?].

Мабуть я вам про це не згадувала, але ця керівник освіту здобула десь у Парижі, мабуть. Вона тепер іспанської вчить, італійської вчить у нас там, там багато чого, і комп’ютери – все є, тільки очей вже не маю.

Якось вона сказала: «Цього року буде міжнародний Святий вечір». Я запам’ятала це і кажу: «Пані керівник! Якщо міжнародний Святий вечір, то чи не могли б ми влаштувати у нас міжнародного колядування?». «Яка чудова ідея, пані Маріє! Я це запишу собі для нагадування. Дуже добре! Організуємо!»

То ви заспіваєте?

Заспіваю.

І далі кажу: «Тоді я польською заспіваю „Серед тихої ночі” [Wśród nocnej ciszy], два куплети; далі я заспіваю німецькою „Штілє нахт! Гайліґе нахт!” [Stille Nacht! Heilige Nacht!] – „Тиха ніч”, коляда, яку у перекладах співають у всьому світі, я навчуся, також два куплети, а далі [заспіваю] українську». „Dobrze.” «А далі я ще подумала, що зроблю присвяту керівному складу і директору: «Добрий вечір тобі…».

Я то все вивчила, заспівала. Тоді одна така, що вона була правником, народжена 1916 року, вона ще перед війною закінчила студії, десь в Кєльцах, і вона каже: „Ale ty odważna! Wlazłaś w taki tłum, w tę masę i swoje.” [Ну й відчайдух з тебе! Ти залізла в таке товпище, в цю масу і своє просуваєш.»]. Я кажу: No, chyba jestem trochę może odważna. Ale nic nie ryzykuję, przecież to kultura, to trzeba znać.” [Ну, мабуть й справді я трохи відважна. Проте нема ніякого ризику, адже йдеться про культуру, це треба кожному знати.»].

Отже, я заспівала «Добрий вечір…», українську коляду, а далі з присвятою «нашому керівному складу, директорам та їх заступникам»; і також йому, так сильно – «Добрий вечір тобі, пане господарю…», заспівала два чи три куплети. Потім я його запитала, чи він зрозумів? Каже: „Zrozumiałem. Ale na drugi rok niech pani tylko polskie kolędy śpiewa!” [Зрозумів. Проте наступного року прошу співати виключно польські коляди!»]. Бачите! Так він зрозумів…

Звідки така закритість (у поляків)? Це що? Націоналізм, егоїзм?

Ні! То просто в них є. Такий менталітет. До речі, не знаю як із тим у нас? Але мені здається, що навіть оті оунівці, то вони любили своє, але чуже шанували. Не можна бути таким шовіністом. Ті всі «кресов’яки», чи той священник Залевскі, то що доброго… І ніхто його не скидає, з «Радіо Марія» Ридзика його ніхто не скидає. Та ще й Папа каже, що треба приклад брати з цього «Радіо Марія». Я не слухаю, я не знаю, але, в будь якому разі, вони мабуть й вчать цього фанатизму, вчать як поводитись із сусідами. Біда знає…






Розмову записав і провів Роман Крик. Варшава, 4-5 грудня 2015 р. Текст набрала Катерина Бедричук, остання редакція Р. Крика.






© Fundacja „Losy Niezapomniane”; Roman Kryk










WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2020

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
1 093 224
Dziś:
Днесь:
326