Крім того треба було надіятись на щирість відповідей. Людина завжди раніше сягає в давнину пам’яттю, а пізніше розумово привертає пережиті почуття та тим самим способом добирає стосовні слова, щоб передати суть справи. У це включаються емоційні і душевні переживання. Вдивляєшся в лице людини і бачиш переживаючу драму. Її розписує людське обличчя. Повага є відповіддю на запитання, а через зворушливе хвилювання людина відкриває своє серце. Триває істинний діалог.

Як багато можна розкрити з обличчя людини без слів, бачиш і думаєш, як щедро обдарив Бог людину. Відводиш свій зір, щоб не примушувати співрозмовника, і чуєш: «Знаєте, то треба б було...» – пояснює, що треба повернутися, треба сягнути назад. Здається, що легше було б ще раз це все пережити, щоб тільки не було того страху. Так розвивається мотто драми. Тепер пригадувати й оповідати, то неначе ще раз повертати у жорстокі часи.

З дальшої розмови виникає, що з пливом часу, заляканість вірних перед насильством зменшувалась. З їх клопотами в’язались побоювання, які торкалися людської спроможності, не так перемогти тривогу, як про неї забути. Отож забувалася вона довго, утримуючи постійно стан нервової напруги. Люди віддавалися тоді діалогові з Богоматір’ю, вимолювали милосердя в Спасителя, зверталися за допомогою до святих, адже вірили, що переживають наслідки сатанинських задумів. Вірою, яку виявляли в молитвах, поборювали заляканість, бо віра була далекосяжна, завжди піддержувала надію в Бога, а усім відомо, яким є життя без надії, коли немає чого тривкого ухопитися.

По якомусь часі розмова стає легшою, хоч кожне сповільнення свідчить про зупинення пам’яті та про силу переживань. Пригадуються моменти радісні, але багато серед них поважних. Звідси й беруться змінні відчуття та хвилювання голосу, настрою, а передовсім міняються слова. Через їх добір дається відчути розрізнення між предметом повсюдним і святістю. Заходить освоєння з фраґментами події, вони доповнюючись, збігаються у її цілість. Коли спогади переказує кілька людей, тоді стараються спочатку виловити факти важливіші, наголошувати моменти особливі, даючи тим своєрідний осуд. Таким чином твориться нарис минулого у сучасній перспективі. Потім приходить час на подробиці. Наші сумніви викликають запитання про раціоналізацію спогадів. Раціоналізація бо нищить надію, як іржа залізо. Мабуть деформувала вона уяву, свідомість і довір’я старшим в молодого покоління та його ототожнення з переказуваною істиною.

Зараз вірні увійшли до окремої, відтепер своєї святині з переконанням, що було це можливе завдяки вдалій віднові служити Богу 25 років раніше, що повернули тоді до люто перерваних богослужінь на рідній землі. Те, що за ворожим задумом мало загибати на вигнанні, саме тоді почало відроджуватись. Вигнанці чекали десять років, молили Бога, щоб здійснив їхні бажання, скоротивши нужду й терпіння та дозволивши відчути присутність Божого Духа серед них. Врешті, здійснилась можливість брати участь у недільних і святочних Літургіях.

Ця свідомість помагала їм відтворити душевні сили, повертала почуття християнської гідності, поширювала надії і кріпила віру в Боже милосердя. Позитивні явища брали верх над загальним пригнобленням. Такий висновок випливає із спогадів парафіян, що теж погоджується з їхніми оцінками минувшини. Ніхто з них не ствердив, що легко було пережити минулі літа. Остаточно потверджують своє вдоволення з насталих тепер змін.

Як охопити те, що й зараз сильно зворушує людей, хоча донині дошкульні тодішні проблеми покрились імлою часу. Втратила свою силу заляканість, під тиском якої, все ж таки, вигнанці тоді жили. Так було в усій діаспорі, не тільки тут. Кожна людина боролась внутрішньо сама з собою. Відвага і заляканість, загроза і почуття обов’язку, сили моральні та хмарна буденність перемагалися взаємно. Щоб усе те охопити, можна б пробувати з крихіток спогадів скласти якусь більшу частину минулого. Щоб уявити собі хоча б цю атмосферу здійснення, яка витворилася круг вірних, учасників Божої Служби, необхідно відкликатись до емпатії; щоб відчути те, що вони відчували і пережити так, як вони переживали. Все ж таки люди ці були учасниками сакральної дійсності.

У цій події, як у добрій землі, відновлюється і зростає лад релігійного життя, акт повернення суспільної форми культу, яка повинна тривати безперервно. Нині таке пояснення здається очевидним. Але в пам’ятне Благовіщення кожний паломник по-своєму входив в цю повертаючу Божолюдську дійсність з двома різними її нарисами. Один клався на шляху земних зносин, другий містився в нутрі людського єства. Цей другий є завжди ближчий совісті, голосу серця; утворюється в реляції людини з Богом. Обидва нариси, як два різні світи, можуть ставати супроти себе в опозиції, а людина попасти в кризу. Тому перед не одним паломником появлялися сумніви відносно тривалості почину, непевність і побоювання щодо згоди різних влад, адже спротиви греко-католицьким практикам з їхнього боку були скрізь відомі.

Людей турбували різні противні мотиви: політичні, суспільні, релігійні, об які могли розбитися їхні заходи. Ніхто з них тоді й не думав, що їхнє мислення почала точити міль згаданої раціоналізації. Переживали усе також емоційно, однак повага справи наказувала бути терпеливими та зберігати спокій. Горстка тих осіб, які клопоталися за дозволом, була найбільше впевнена, що усе поведеться успішно. Вони головно покладалися на Божу волю. Свідомість того, що мали переживати, скріпляла їх і підсилювала. Чимало було теж людей близьких їм духовним наставленням, навіть бадьорих.

Який був цей день: погідний, холодний чи мрячний, про це рідко згадують. Але, коли вже висловлюються, то стверджують коротко, що був це гарний день. Тоді найважливішим було те, що учасники несли у своїх серцях, переповнених почуттями досі не переживаними. В них наростала потреба ділитись радістю з іншими людьми, бути з ними, відчувати спільно сповнення, що обнімало їх усіх в однодушну громаду. Цього прекрасного дня поширився простір їх свободи, а Богородичний празник явився дуже величавим, адже спільно переживали щось святе й божественне. «Богу дякувати», говорили один одному і власне тому йшли, щоб виявити Богу вдячність за повернуте своє, рідне та дороге.

Подібні переживання з Великодня 1950 у Хшанові описала Марія Мозіль та переслала о. Декану [5]. Згадуючи першу Службу Божу у Хшанові [07.07.1947], о. Михайло Вудкевич, тоді дяк, записав, що по Літургії та Молебні до Матері Божої усі плакали, і тоді о. М. Ріпецький піддав: „Під Твою Милість...”[6]. Сльози були зовнішнім слідом внутрішнього зворушення, а також, додаймо, Великої Милості.

У Хшанові вигнанці відчували втрату земських дібр, але могли ще звертатися до Бога. Празник у Ґурові і першу Службу Божу святкували греко-католики на 10 років пізніше. Скрутне положення у так довгому часі приводило декого до роздумів, в яких лихо обмотувало плоть і духа. Врешті настав день відлиги. З їх сердець спадав тягар, уступало знесилення, напливало полегшення і відчуття свободи. Завтра мав бути Великдень, але в пам’яті залишається цей день початковий. Про Великдень не пригадував ніхто мимоволі.

Нині майже усі повторюють, як тоді вперше на вигнанні, з молитвою в серці йшли на свою Літургію, ведені одним покликом відновити служіння Богу за батьківським законом. Виявляють це по-різному. Вказують на велику кількість фірманок, якими з’їжджалися, інші пригадують численність людей, дехто