|
PUBLICYSTYKA
|
|
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
|
|
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
|
|
Data artykułu: 2010-02-08
|
|
|
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
|
|
do góry ↑
|
|
Доля як історія
|
|
(фрагмент книги)
|
|
Київ, 2006 р.
|
|
Юрій Шаповал
|
|
Юрій Шаповал народився у 1953 році, закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка (1975), професор (2000), доктор історичних наук (1994), автор понад 400 публікацій. Член редакційної колегії, один з упорядників, співавтор вступних статей науково-документального видання „Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб”. Працює в Києві. Книга „Доля як історія” надрукована у Києві в 2006 році.
|
Уроки двох репатріацій
Напевно, розпочну з того, що влітку 1944 року Микита Хрущов, який очолював ЦК КП(б)У і Совєт Народних Комісарів УССР, зробив спробу приєднати до території УССР Підляшшя, Холмщину, Надсяння. Було складено навіть кар¬ту Холмської області. Однак Кремль відкинув ці пропозиції, оскільки вже було сформовано інше бачення повоєнного облаштування Європи.
Люблінська угода
Хрущов отримує несподіване і навіть трохи дивне завдання: від імені Уряду УССР підписати серйозний міждержавний документ — угоду з Польським Комітетом національного визволення (ПКНВ) про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УССР. Кілька разів Хрущов вилітав до Любліна, де перебував ПКНВ. 9 вересня 1944 ро¬ку, власне, була підписана угода, з якої переселення і почалося.
Угодою передбачалося переселення на територію УССР всіх українців, які проживали в Хелмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Лесківському, Замостівському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах. Це стосувалося також інших районів Польщі, де жили українці, які б побажали переселитися з території Польщі в Україну, а також евакуації до Польщі всіх поляків і євреїв, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року, мешкали в УССР і які б виявили бажання переселитися на територію Польщі. В угоді на¬голошувалося на тому, що евакуація є добровільною, і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Термін проведення евакуації встановлювався з 15 жовтня 1944-го і до 1 лютого 1945 року. На вимогу однієї із сторін цей термін міг бути продовжений за взаємною згодою.
І тут виникає простеньке, але цікаве запитання: а чому цю угоду було підписано між Польщею і Україною, а не з Совєтським Союзом? На думку багатьох дослідників, виглядає це доволі дивно, адже в аналогічних випадках кремлівські вожді не доручали УССР підписувати договори. Скажімо, у 1945 році договір щодо Закарпатської України підписали уряди Чехословаччини та Совєтського Союзу.
Дехто з науковців навіть твердить, що Люблінською угодою було закладено своєрідну міну, що спрацьовує донині. Цією угодою імітувалося усталення кордону між двома народами - українським і польським; при цьому Москва начебто залишалася осторонь. Крім того, СССР резервував за собою можливість маневру: якщо б країни антигітлерівської коаліції виявилися занадто принциповими, то він мав би можливість сказати: «Це ж не ми підписали договір, а Україна». Водночас Кремль фактично інспірував загострення польсько-українських взаємин і юридично не ніс відповідальність за це.
Угода є угодою. І її потрібно реалізовувати. Совнарком УССР і ЦК КП(б)У 19 вересня 1944 року прийняли постанову про створення на території УССР і Польщі відповідного апарату, а також про затвердження переліку відповідної документації по оформленню населення, яке підлягало евакуації. Протягом жовтня були створені апарат Головного Уповноваженого Уряду УССР в місті Любліні й апарати районних уповноважених на польській території.
Всі апарати формувалися відділом кадрів ЦК КП(б)У з числа відповідальних працівників наркоматів, центральних і обласних організацій та установ. У жовтні 1944 року Головний Уповноважений і Представник Уряду УССР, районні уповноважені і представники розпочали роботу на місцях. Заступниками керівників цих структур були затверджені працівники спецслужби. Все начебто відбувалося за планом, однак невдовзі стало зрозуміло, що поляки мають свою точку зору на проблему переселення.
Жан-Жак Руссо і переселення
Як розуміє читач, Руссо не мав стосунку до подій, про які йдеться. Одначе саме він колись, звертаючись до поляків, сказав: «Якщо ви не можете зробити так, щоб вас не з′їли, то зробіть хоча б так, щоб вас не перетравили». Згадувалися мені ці слова, коли я працював з документами про переселення. Втім пригадався не лише Руссо, а й відома колись письменниця і дружина Олександра Корнійчука Ванда Василевська. Ця прокомуністич¬но налаштована активна полька очолювала у 1944-му Спілку польських патріотів у СССР, що проводила ідеологічну роботу у Війську Польському. Так-от ця пані в момент, коли наближалося звільнення Варшави і їй почали натякати на необхідність повернення для роботи там, відповіла, що нікуди не поїде: «З Києва я поїду лише тоді, коли Польща стане 17-ю союзною республікою СССР» (в СССР тоді було 16 «республік-сестер»).
Як відомо, - Богові дякуючи! - цього не сталося, оскільки, крім полковника Червоної армії Василевської, були інші поля¬ки. Вони, хоч і змушені були опинитись «під Советами», залишалися-таки поляками. Тому мене не здивувало те, що з польського боку спостерігалася затримка у реалізації Люблінської угоди. Наприклад, у формуванні апарату Головного Уповноваженого ПКНВ та його районних уповноважених, а також у підготовці польських громадян до евакуації з території УССР до Польщі. Представники ПКНВ пояснювали це тим, що поляків з УССР не було куди приймати, оскільки значна частина Польщі ще знаходилася під німецькою окупацією. Проте наявні документи дають підставу побачити інші мотиви такого зволікання. Це -відстоювання претензій на землі Західної України, сподівання на виникнення війни між Великобританією, США та Совєтським Союзом, незадоволення поляків діяльністю ПКНВ. Підтверджень цього багато.
29 вересня 1944 року Хрущов писав Сталіну: «Поляки, особливо в місті Львові, головним чином інтелігенти, зв′язані з польським еміграційним урядом у Лондоні, розпускали чутки, що питання про кордони остаточно не вирішене і тому виїжджати не треба. Нам відомо, що польський еміграційний уряд у Лондоні дав директиву своїм організаціям у Львові та інших містах Західної України утриматися від евакуації, обіцяючи, що під час мирної конференції він доб′ється включення міста Львова та інших міст до складу Польської держави».
Заступник Головного Уповноваженого ПКНВ прибув до Луцька з апаратом кількістю 10 осіб лише 23 жовтня 1944 року. До 1 листопада того самого року з польського боку був сформований апарат районного уповноваженого лише в Луцьку, а в міста Ковель, Рівне і Володимир-Волинський прибули лише районні уповноважені та їхні заступники. На прохання Головного Уповноваженого ПКНВ ЦК КП(б)У надав йому допомогу по укомплектуванню всіх 18 районів західних областей України районними уповноваженими. Було також укомплектовано значну частину їхніх апаратів за рахунок поляків із західних областей УССР.
Однак уже на початку 1945 року заступник Головного Представника Уряду УССР, полковник держбезпеки І. Гребченко інформував секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка про те, що більшість апаратів районних уповноважених Тимчасового польського уряду засмічена націоналістичним елементом, членами Армії Крайової (АК) та іншими «ворожими совєтській владі особами». Органи НКВД і НКГБ західних областей розпочали перевірку і значну кількість поляків звільнили з роботи й заарештували за антисовєтську діяльність. Заарештовувати «органи» вміли, а от «перетравити», як висловився Руссо, поляків, як показала зрештою історія, так і не змогли...
Поїхали!
Тим часом прокомуністична (але ж при тому) польська влада фундаментально взялася за депортацію українського населення з Польщі. Вже на початку листопада 1944 року перші транспорти з українцями прибули до УССР. На цих людей тут чекали відсутність житла, їжі, елементарних побутових умов, жорстке ставлення місцевої влади, вимога вступати до колгоспів... І зворотна реакція не забарилася: українці, яким зовсім не солодко було у Польщі, зрозуміли, що у сталінському «раю» ще гірше, і почали шукати шляхів назад. Декому вдава¬лося повертатись, і ці люди розповідали про те, що насправді для них означає виїзд до України. Агітація зробила свою справу: до 3 вересня 1945 року з Польщі було виселено 22 123 українців, себто менше ніж 50% осіб, призначених для пересе¬лення. За цих умов польська влада почала «тиснути»: польські вояки тероризували українське населення, були здійснені масові вбивства українців, сталися пограбування, підпали майна і цілих сіл. Документи совєтської спецслужби повною мірою висвітлювали факти такого роду насильства, що покликане було стимулювати виїзд українців з Польщі.
Натомість поляки їхати додому не поспішали: лише в грудні 1944-го рушили перші транспорти з польським населенням з території УССР. Щоправда, і цих переселенців приймали часто-густо приблизно так само, як і українців. Ось уривок з листа одного із поляків — мешканців Галичини: «Ті, що вже виїхали до Польщі, пишуть нам про те, що на станції Хелм декілька родин сидять багато часу під відкритим небом, під дощем, з малими дітьми. Ніхто уваги на них не звертає і ніякої допомоги не дає».
Однак і влада в УССР почала «тиснути» на поляків. А це вона вміла робити. І тоді частина з поляків запротестувала, зважувалася на одчайдушні кроки. Наприклад, у листопаді 1944 року 3-4 тисячі поляків провели акцію протесту на Личаківському цвинтарі у Львові. Вони виставили карту Польщі до 1939 року з написом: «Що ворог відібрав у нас силою - шаблею повернемо!». На могилах совєтських вояків, які загинули у боях за Львів, з′явилися написи: «Слава борцям за польський Львів!», «Не віддамо Львова СССР!». Демонстранти заспівали «Єще Польська не згінела!», вигукували антикомуністичні гасла, а також таке: «Поляжемо трупом, впадемо за Львів, та він буде наш!». Одне слово, навіть сталінський режим не перетравив поляків... Декого, щоправда, заарештували, але не вбивали.
Отже, у Варшаві, Києві і Москві зрозуміли, що Люблінська угода не дістала масового схвалення ні з боку українського, ні з боку польського населення. І з кінця літа — початку осені 1945-го вирішили перейти до застосування винятково примусових за¬ходів щодо переселень. Ці дії супроводжувалися міждержавними (польсько-українськими і польсько-совєтськими) переговорами і підписаннями спільних документів. Так і діяли - переговори і переселення, переселення і переговори...
Нарешті, 6 травня 1947 року у Варшаві було підписано Підсумковий протокол до Люблінської угоди, в якому українська і польська сторони стверджували, що переселення польських громадян з території УССР до Польщі й українського населення з території Польщі до УССР відбувалось і було завершене в атмосфері взаємного розуміння і згоди. 7 травня 1947 року з′явило¬ся повідомлення урядів Польщі і УССР про завершення пересе¬лення. За офіційною статистикою, на жовтень 1946 року з України до Польщі було переселено 812 688 осіб, а з Польщі до УССР станом на березень 1947-го переселили 472 635 осіб.
У згаданому повідомленні зазначалося, що «здійснена евакуація польських громадян з УССР і українського населення з Польщі є для обох сторін важливим чинником, який служитиме справі подальшого зміцнення приязні, взаємного розуміння і співпраці між нашими братніми народами». Зрозуміло, це була офіціозна риторика. Якою мірою здійснена акція насправді зміцнила приязнь між українцями і поляками, свідчить реакція на переселення українського і польського антикомуністичного підпілля.
Спротив
Йдеться про Організацію українських націоналістів і Українську повстанську армію (ОУН і УПА), а також про дії Армії Крайової (АК), Народових сил збройних (НСЗ), організації «Воля і незалежність» (ВІН), Національного військового об′єднання (НВО). Обидва збройні антикомуністичні підпілля діяли на території УССР і Польщі. На українській території більший опір переселенській акції чинили польські військові організації, а на польській території - УПА.
Спротив поляків переселенню протягом кінця 1944 - першої половини 1945 року, як уже зазначалося, був викликаний, зокрема, небажанням залишати «свої» території. Опір евакуації був викликаний також методами примусу, що застосовували органи НКВД і НКГБ для забезпечення виїзду поляків із західних областей УССР до Польщі.
Після підписання 16 серпня 1945 року Договору між Совєтським Союзом і Польщею про совєтсько-польський державний кордон, а також посилення в зв′язку з цим заходів сталінського режиму щодо переселень, опір з боку польського збройного підпілля згасає. До кінця 1945-го підпільні структури АК у Західній Україні фактично припинили існування, хоча арешти діячів польського підпілля тривали ще і в 1946 році.
Важливим чинником у проведенні переселення польського населення з території УССР на завершальному етапі була зацікавленість польського уряду у прискоренні евакуації з ог¬ляду на необхідність освоєння земель, що за рішенням Потсдамської конференції відійшли від Німеччини до Польщі. Йдеться про «зємє одзискане» (повернуті землі), себто про Південну Пруссію та Сілезію.
Цілком по-іншому вплинуло підписання Договору про совєтсько-польський державний кордон на характер опору переселенням з боку ОУН і УПА. Як уже зазначалося, керівники тодішньої Польщі дозволили міліції, а також окремим озброєним групам цивільного польського населення за допомогою насильства «стимулювати» виїзд українського населення до СССР.
Тоді керівники УПА вирішили взяти під захист українське населення. Наприкінці березня 1945 року Головний провід ОУН виділив Закерзоння (йдеться про давні українські землі - Холмщину, Підляшшя, Надсяння, Лемківщину, що опинилися на польському боці лінії кордону. Саме цю лінію запропонував ще у 1920 році міністр закордонних справ Англії лорд Керзон ленінському урядові як межу для припинення наступу Червоної армії) в окремий організаційний край, провідником якого було призначено Я. Старуха («Стяга»), заступником - В. Галасу («Орлана»), керівником служби безпеки (СБ) - П. Федоріва («Дальнича»), а командиром УПА - М. Онишкевича («Ореста»).
УПА розгортала свою діяльність у Закерзонському краї в той момент, коли польська прокомуністична влада почала розправу із своїми політичними супротивниками, тобто антикомуністично і антимосковськи налаштованими діячами і структурами. Наприклад, розпочалися переслідування діячів АК (що, зокрема, мало наслідком створення підпільної організації АК «Воля і незалежність», ВІН). Така ситуація надавала шанс для альянсу антикомуністичних польських і українських сил. У червні 1945 року польське підпільне керівництво звернулось до ОУН на Закерзонні з листом, у якому зазначалося: «...Ми не будемо сьогодні розбиратися в тому, хто став винуватцем того, що ми опинилися у ворожих таборах... Сьогодні про це треба забути... Ми закликаємо вас об′єднати і згуртувати ваші сили з нашими для спільної боротьби».
Проте досягти домовленості не вдалося. Порозуміння було лише в низових структурах польського збройного підпілля і УПА на Підляшші, Ряшівщині, Південно-Східній Люблінщині. На найвищому рівні ці контакти не було закріплено, оскільки кожне з керівництв вважало, що воно б′ється за «свою» землю. Це й породжувало криваві ексцеси. Цим скористалася польсь¬ка прокомуністична влада.
Переселення після переселень
Покликаючись на дії УПА, вона розгорнула боротьбу проти потенційних «націоналістів», до яких тепер легко було зарахо¬вувати мешканців фактично кожного українського села. УПА, вважаючи територію Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, що залишилась у кордонах Польської держави, споконвічно українською, виступала на захист прав і життя автохтонного українського населення. Насамперед, її загони почали знищувати переселенські комісії, польських військовиків, а також спалювати села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків.
Офіційна Варшава, підтримувана з Москви, вважала власні насильницькі дії цілком логічними проти «бандитських» дій УПА, виходячи з перспективи остаточного розв′язання «українського питання» в Польщі. У документах цього періоду поляки пишуть про український «бандитизм» і «тероризм», а українці - про польський. Так само обидві сторони часто вживають поняття «відплатна акція». Не варто надавати цим термінам сакрального значення. Обидві ворогуючі сили (на війні як на війні) вдава¬лися до антигуманних методів.
Проте всі заходи польських і совєтських каральних органів й регулярного війська, спрямовані на боротьбу з УПА, не дали в 1945-1946 роках бажаних наслідків. Залучення війська до переселенської акції не забезпечило депортації всіх українців. Наприкінці 1946 року на південно-східних територіях Польщі мешкали близько 200 тисяч українців. Українська проблема не була остаточно розв′язана.
Таке «остаточне» розв′язання, тобто остаточне виселення українців (160 тисяч осіб), було досягнуте у ході акції «Вісла», що розпочалася 28 квітня і тривала до липня 1947 року. Всього в цій акції брали участь 20 тисяч польських вояків, не беручи до уваги відділів місцевої міліції, безпеки і прикордонників.
Совєтське командування перекинуло з Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон. Чехи виставили спеціальну оперативну групу, надали полякам транспорт, аби їхні частини могли швидше пересува¬тись.
Якщо УПА називають армією без держави, то акція «Вісла» зробила її ще й армією без перспективи у Закерзонні. Польські вояки здійснили 357 бойових акцій, було ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок; було заарештовано майже 2800 осіб з цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні. Депортація українського населення позбавила збройну боротьбу УПА в Закерзонському краї основної мети - збройного захисту цього населення. Ось чому головнокомандувач УПА Роман Шухевич віддав наказ припинити боротьбу на Закерзонні.
...Дослідники люблять підкреслювати, що переселення поляків та українців залишили психологічну травму у свідомості обох народів. Напевно це так. Та видається мені, що і у ході депортацій поляки не дали себе «перетравити», як і рекомендував безсмертний Руссо. А от щодо українців з Польщі - маю сумнів. Частину з них сталінський режим «проковтнув», а частину вже самі поляки «перетравили», оскільки власні інтереси мали. Не дорікаю. Просто це ще один урок для українців: співпрацюйте з тим, з ким кон′юнктура вимагає, сповідуйте різні «вектори», але не забувайте, хто ви. На цьому і завершу, адже краще за Руссо не скажеш.
Юрій Шаповал
|
do góry ↑
|
|
Fotografie
|
|
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.
|
Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.
|
|
|
