Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2011-04-02
WERSJA W J.POLSKIM
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
СЕЛО ДУДЧАНИ
Бойки на Херсонщині: проблеми збереження субетнічної самобутності. Чудова аналітична стаття нашої односельчанки Наталі Кляшторної, що містить історичні відомості про переселення бойків на Херсонщину та цікаві дослідження сучасного стану традиційної бойківської культури у переселенців та їх нащадків (себто нас з вами) на нових землях. Стаття публікується за згодою авторки.
НАТАЛІЯ КЛЯШТОРНА
Наталія Кляшторна народилася на Херсонщині в родині депортованих з Західної Бойківщини (Польща). Закінчила Інститут Журналістики Київського Університету ім. Тараса Шевченка.
СЕЛО ДУДЧАНИ

На північній Херсонщині бойки опинилися всередині 1951 року внаслідок примусової депортації у зв’язку з “обміном ділянками державних територій”, який відбувався на підставі міждержавного договору СРСР та Польщі від 15 лютого 1951 р. В цілому депортація охопила понад 32 тисячі бойків з 35 сіл Нижньоустрицького, 4 сіл Хирівського (Добромильський повіт) і 3 сіл Стрілківського (Турківський повіт) районів. Мешканці цих сіл були розпорошені по чотирьох південних областях УРСР – Донецькій, Миколаївській, Одеській та Херсонській.

На Херсонщині депортовані бойки з 7 сіл колишнього Нижньоустрицького району Дрогобицької області (зараз – гміни Устжикі Дольне та Лютовіска Прикарпатського воєводства РП) та їхні нащадки мешкають у 5 селах: Гаврилівці, Дудчанах, Золотій Балці та Михайлівці Нововоронцовського району і в Зміївці Бериславського району. На терен області були депортовані 1113 родин, у складі 5050 осіб. Найбільше бойків опинилися в Зміївці (2482 особи) й у Дудчанах (1043 особи), найменше – в Золотій Балці (400 осіб). В кожному з сіл бойки складають більшу половину населення.

Місцеві мешканці називають їх “переселенцями” або людьми, які “приїхали з Западни” (себто з західної України). На відміну від депортованих з території сучасної Польщі холмщаків і долинян, бойків на Херсонщині не називають поляками. Частковим поясненням цього може бути те, що бойки, депортовані 1951 року, походять із гірського регіону, який не зазнав потужного польського впливу. З іншого боку, з 1939 по 1941 та з 1944 по 1951 рік бойки знаходились під радянською владою і на момент депортації були громадянами СРСР.

Особливістю останньої депортації було те, що терен звільняли від всіх його мешканців, незалежно від походження. Отже, в 1951 р. поляки і члени українсько-польських (змішаних) родин розділили долю депортованих українців – разом з ними вони їхали в товарних вагонах на схід. Жодного пояснення, чому етнічним полякам не дозволили залишитися на терені, що відходив РП, в архівних документах і пресі тих часів віднайти не вдалося. Кілька реляцій, зібраних авторкою шляхом польових досліджень серед депортованих 1951 року українців, поляків і членів змішаних родин, дають підстави для наступного припущення: влада не залишала поляків в Бескидах, оскільки побоювалася, що частина українців свідомо змінять своє походження на польське, аби тільки залишитися на батьківщині і не їхати на схід, який асоціювався з репресіями і переслідуваннями, голодом і злиднями, безбожництвом і ненавистю до всього українського. В той же час радянська Україна, демографічно виснажена війною і голодоморами, потребувала “робочої сили” насамперед в степовій зоні. В 1956 р. полякам і членам змішаних родин дозволили повернутися на попереднє місце мешкання, вже на територію Польщі. Колгосникам-бойкам батьківщина могла тільки снитися. Будь-які натяки про існування української етнічної території за межами УРСР трактувалися в СРСР як прояви українського буржуазного націоналізму, за які можна було навіть ув’язнити людину.

Самі бойки на Херсонщині дуже рідко називають себе бойками. В своєму бойківському корінні не сумніваються лише найстарші люди, народжені ще за Австро-Угорщини. Молодші етнонім бойки часто сприймають як прізвисько.

Найчастіше бойки на Херсонщині самі себе називають “українцями, які жили в Карпатах і яких Сталін переселив”. Всі без виключення бойки свідчать про примусовий характер переселення.

Мешканців терену, що в 1951 році відійшов від УРСР до Республіки Польща, до бойків зараховували відомі польські і українські етнографи, включно з Іваном Франком, який у 1906 році провадив там свої наукові дослідження.

Бойківщина, що охоплює центральну частину Карпат обабіч їхніх схилів, розміщена між Гуцульщиною на півдні і Лемківщиною на Заході. Її своєрідність пояснюється впливом гірського ландшафтно-кліматичного середовища, значної географічної ізоляції від основного етнічного ядра.

Під бойківською самобутністю розуміємо своєрідні риси народно-традиційної культури і побуту населення етнографічної Бойківщини, де виникли і традиційно закріпилися певні локальні особливості окремих явищ матеріальної і духовної культури, відмінні від притаманних українцям інших регіонів.

Зберегти свою субетнічність в умовах українського півдня бойкам було не просто. Чотири ключові причини пояснюють це.

По-перше, бойки втратили свою малу батьківщину і поступово усвідомили неможливість повернення до неї. Така ситуація є стресовою сама по собі.

По-друге, бойки опинилися в незвичних географічно кліматичних умовах – після гір їм довелося пристосовуватися до степів. Степова зона має інші основні напрямки господарської діяльності і відмінні методи її здійснення порівняно з гірською. Це призвело до того, що трудові навички, якими володіли бойки, були знецінені, а з плином часу – втрачені і забуті. Окрім того, працюючи щодня в колгоспі, батьки мали дуже обмежену можливість передати дітям свої аграрно-ремісничі навички, якими вони володіли в природних для них історичних умовах.

По-третє, бойкам довелося жити в середовищі людей з іншим історичним досвідом, і відповідно, з іншою ментальністю. Розглядаючи цей аспект, слід врахувати, що на землях “Великої України” в сталінські часи і пізніше негласно культивувався негативний образ українця з західних теренів – “ненадійної людини”, “бандерівця”, “антирадянського елемента”. З іншого боку, на своїй історичній батьківщині бойки зустрічалися з українцями зі сходу виключно в якості комісарів, прикордонників, начальства з колективізації або вчителів російської мови. Все це також сприяло формуванню в їхній свідомості образа “східняка” як “комуніста” і “москаля”.

По-четверте, свідоме замовчування історичної долі і культури бойківського субетносу (закриття музею “Бойківщина”, табу на імена і діяльність провідників бойківського руху) також сприяло тому, що більша частина бойків не акцентувала увагу своїх нащадків на їхньому бойківському походженні. На користь цього красномовно свідчить схема стереотипів, не зруйнованих до сьогодні: бойко на сході сприймається як гуцул, а на заході – як лемко. Наприклад, у бериславській районній газеті в 1997 році писалося про 45-ту річницю від дня примусового переселення на Херсонщину жителів гуцульських (а не бойківських!) сіл і про масову депортацію людей із Закарпаття (насправді – з Бойківських Бескидів).

Все вищезазначене спричинилося до того, що бойки, які потрапили в 1951 р. на Херсонщину, зіткнулися з цілковитою неможливістю продовжувати на новому місці звичний для них спосіб життя і значними складностями в адаптації до нових умов своєї традиційної субетнічної культури. В жодному з сіл Херсонщини, куди спрямували бойків, не було церкви і священика. Не було звичних дерев’яних хат в один ряд з господарчими спорудами, а в кращому випадку – нашвидкуруч стулені землянки або “куток” у хаті місцевих жителів. Не було гір і лісів, які давали деревину на опал, траву – для худоби, гриби і ягоди – до столу. Була земля, в якій росла бавовна і не ріс льон, а тому остаточно зникло домашнє ткацтво. Отже, бойко на Херсонщині мав усі шанси лишитися бойком лише генетично.

Минулого і цього року я здійснила кілька досліджень у бойківських селах північної Херсонщини і зібрала матеріал, який залишається в рукописі.

В сільському господарстві бойки досягали добрих результатів. Швидко освоїли вони сільськогосподарську техніку, з якою раніше не зустрічалися. Одночасно відбувалася швидка асиміляція, якій сприяла розповсюдженість змішаних шлюбів.

Однією з виразних зовнішніх ознак асиміляції, що добре піддається фіксації та підрахунку, є явище фреквенції власних імен. Якщо в церковних метриках західнобойківських сіл початку ХХ століття нараховувалося не більше 25 традиційних для цього регіону імен, то в 70-х роках кількість імен серед нащадків депортованих збільшилася майже вдвічі, причому переважно за рахунок імен нетрадиційного для Бойківщини і західної України взагалі походження.

Теперішня найстарша генерація (70 – 80 річні) є останньою, яка хоч і не завжди голоситься до бойківського походження, в культурному відношенні залишається щиро бойківською: говорить і думає по-бойківському, співає бойківські пісні, дотримується бойківських звичаїв тощо. Середнє, а особливо молодше покоління, народжене вже на Херсонщині, інклінує вже до південноукраїнської культури. Знає з батьківського дому рідну говірку, але за межами рідної хати спілкується суржиком, а мовою листування переважно є російська.

За аналіз мови бойків на Херсонщині мають взятися мовознавці. Загальне враження від мови старшого покоління набагато приємніше, аніж від мови молодших людей, які ставляться до залишків бойківської говірки як до сленгу.

Окремі фольклорні жанри у бойківському середовищі на Херсонщині збереглися донині. З календарної обрядовості збереглася багата група звичаїв зимового циклу, пов’язаних насамперед з Різдвяними святами. На Святий вечір намагаються приготувати 12 страв, в хату приносять солому або сіно, після вечері у родинах, де є старше покоління, ворожать, який буде врожай, хто куди вийде заміж і т.д. Тим часом майже повністю забуті звичаї обмотуваннями ніжок стола перед Святим вечором (щоб Біда гризла ланцок, а не маєтки), а також намащування обличчя і рук часником (від Злих Духів).

Досі можна почути старовинні колядки десятискладового розміру з приспівом після кожного рядка, однак частіше співаються колядки церковного походження (“Нова радість стала”, “Небо і земля” і т.д.).

На Водохрещі (бойки кажуть “на Йордань”) разом із місцевими освячують воду на Каховському водосховищі.

З великодніх звичаїв збереглося урочисте свячення пасок, малювання писанок воском. У пам’яті старших людей збереглися поодинокі великодні пісні – веснянки, які супроводжувалися хороводними іграми. На новому місці вони вже не виконувалися. В деяких селах спостерігається намагання щороку на Івана Купала влаштовувати собітку, і взагалі відродження інтересу до русальних звичаїв.

Багато архаїчних елементів збереглося в сімейно-побутовій обрядовості: хрестинах, весіллі та похоронах, однак ці фольклорні жанри перебувають на межі зникнення.

Донині бойки намагаються, щоб весілля тривало три дні, хоч тепер воно вже не поєднане з дотриманням усіх давніх звичаїв. За свідченням бойків, весілля провадилося за “бойківським сценарієм” до 70-х років. Поступово з нього вилучалися окремі елементи, а згодом від бойківського весілля на Херсонщині залишилися лише ладкання і бойківські мелодії народних музик. При змішаних подружжях не почути навіть цього. Промови старости частіше лунають не бойківською говіркою, а “суржиком”. В 80-90-х роках весілля у селах, де мешкають бойки, були насичені місцевими елементами: танці з віниками, цигани, переодягання батьків наречених в молодих і т.д. Натомість цілком забутий такий архаїчний елемент бойківського весілля, як скликання роду молодої на знак прощання, що дівчина йде до роду іншого.

Поминальний день у депортованих відбувається традиційно в першу неділю після Великодня. Поводяться бойки вже на манер “східняків” – йдуть зі своїми стравами і “поминають” безпосередньо біля гробів. Тим часом бойки на їхній історичній батьківщині – наприклад, у Турківському і Старосамбірському районах Львівщини, з якими сусідували населені пункти, що відійшли до Польщі у 1951 році, – засуджують влаштування трапез біля могил, вважаючи його виявом зневаги до своїх предків. Цей випадок можна трактувати як один з виявів корозії релігійної етики бойків в херсонських степах.

Натомість Василь Моцьо, уродженець села Лодини Нижньоустрицького району (Ліського повіту – за Польщі), депортований у Зміївку, так описує своїх земляків: “Щодня вітаються, як і вдома: “Слава Ісусу Христу!” У неділю на своїх господарствах ніколи не працюють. І це після майже п’ятдесятирічного проживання там без церкви і священика. Духовна спадщина від дідів і батьків передалася нащадкам галичан досить міцно, бо корінні мешканці вітаються: “Здрастє”; у неділю перуть, копають, будують.” Бойки та їхні нащадки дійсно намагаються утримуватися від виконання робіт у неділю і в релігійні свята. Щоправда, “Слава Ісусу Христу” є вітанням лише старшого покоління.

Ще у 60-х роках, за свідченнями очевидців, можна було почути похоронні голосіння, аналогічні до тих, які виконувалися в горах. Нині вони майже занепали, оскільки суперечать естетичним поглядам місцевого населення.

Особливу стійкість в умовах півдня виявив такий поховальний бойківський звичай, як дуркання (ударяння) труною з мерцем тричі об хатній і сінешний поріг, коли її виноситься з хати перед дорогою на цвинтар. За віруваннями бойків, такий ритуал має на меті попрощати покійного з хатою. Цікаво, що його перейняли і корінні мешканці в селах, де мешкають бойки.

Прибувши на Херсонщину, бойки були шоковані тим, що місцеві не сидять цілу ніч біля покійника, а проводжають чужих із хати, і йдуть до сну. Є свідчення, як бойки попереджали місцевих про помсту, яку обов’язково заподіє покійник за вияв неуваги до нього. На сьогодні корінні мешканці вже не залишають померлих уночі, а чергують біля тіла покійника. Хоч не всі з них здогадуються про обряд лопаткування, який бойки виконували упродовж всієї ночі. Коли мертвий лежав на лавці, до хати сходилася молодь і поряд з мертвим забавлялася традиційними іграми: рушничком, дупаком та низкою інших. Важкі умови життя в горах виробили у бойків своєрідну життєву філософію, згідно якої заборонявся будь-який вияв страху людини перед смертю. Свідченням цього і було лопаткування, коли в одній хаті перепліталися голосіння і сміх. Ці архаїчні ігри суперечили сучасному поняттю жалоби, відтак їх вже не виконували на Херсонщині.

З пісенного фольклору бойків на Херсонщині найчисельнішу групу складають коломийки. Під час своїх експедицій я записала багату їхню колекцію. Коломийки знають і ті покоління, які народилися вже на Херсонщині, але їх репертуар значно збіднений. Виконуються вони в домашньому середовищі або на весіллях, щоправда, останнім часом – дуже рідко. В селі Зміївці знають набагато менше коломийок. Це можна пояснити близькістю населених пунктів, з яких тамтешні мешканці були депортовані, до смуги долинянських сіл. На пісенному репертуарі бойків цього села помітний певний влив польського і долинянського (надсянського) фольклору. З інших пісенних жанрів на увагу заслуговують соціально-побутові ліричні пісні: рекрутські, опришківські. Поважну групу складають стародавні пісні на релігійні теми. Бойки здавна відомі як найкращі виконавці великопісних пісень. На Херсонщині я записала кільканадцять варіантів двох таких пісень. З групи історичних балад вдалося зафіксувати лише фрагменти балади про Довбуша – очевидно, бойківський варіант балади, принесеної з Закарпаття.

На відміну від інших своїх односельців, серед бойків старшої генерації не знайти людини, котра б не заспівала відразу, без підготовки і спогадів, кількох десятків пісень. На жаль, основним їхнім репертуаром не є суто бойківські пісні, хоч вони з репертуару принесеного “з дому”. Але в ньому домінують відносно нові зразки загальноукраїнських пісень, що їх культивували місцеві осередки “Просвіти” і школа на західноукраїнських теренах.

Пісні більшою мірою виконують жінки. Чоловіки-музики охоче супроводжують свої пісні грою на сопілці і бубні. Трапляється, що носіями музичного фольклору є цілі сім’ї.

Менш розповсюдженими є жанри прозового фольклору, зокрема народних казок. В перші роки після переселення групи депортованих майже щовечора (особливо взимку) зустрічалися на товариських сходинах у хаті одного з земляків. На таких сходинах обговорювалися звичайні побутові справи та розповідалися казки, легенди, анекдоти. Оповідачі користувалися значною пошаною і авторитетом. Шкода, що всі вони вже померли, і жодну казку з вуст народних оповідачів не вдалося зафіксувати бодай на папері.

Найпоширенішим жанром народної прози бойків на Херсонщині є анекдоти. Центральною постаттю бойківських анекдотів є циган або “простий хлоп Іван”. Своїм розумом і винахідливістю вони часто перевершують війта, священика, суддю. Численною є група сучасних анекдотів на політичні теми. Молодше покоління майже не знає старих бойківських анекдотів, в кращому випадку запам’ятовує лише найоригінальніші фрази з них.

У зв’язку з тим, що бойки потрапили з одної географічної зони в іншу, вони не мали можливості плекати в степових умовах традиції своєї кухні, сформованої в горах. Отже, втратилися кулінарні навички з приготування чисельних страв з грибів, овечого сиру (бринзі), а також вівса. Наприклад, популярна серед бойків страва з вівса, кіселиця, не готується на нових землях.

Степові грунти не є вигідними для вирощування картоплі, а саме картопля була основним продуктом харчування бойків на історичній батьківщині. Це призвело до поступового зникнення з раціону бойків Херсонщини буляників та голубцей (голубців з тертою картоплею). Рідкістю є приготування мачанки, стиранки і чиру. Натомість такі страви, як пироги (вареники), росіл, чисельні страви зі свіжої та тушкованої капусти, приготовані за стародавніми бойківськими рецептами, не вважаються екзотичними. Майже на кожному бойківському обійсті на Херсонщині можуть почастувати квашеною капустою з дубових діжок, привезених з малої батьківщини.

Серед старшого покоління ще зустрічається пересторога щодо частого споживання м’яса. Старші жінки намагаються постити не лише у Великий Піст, але й щоп’ятниці, і також уникають скоромної їжі щосереди.

Одяг бойків давно втратив навіть будь-які натяки на їхнє субетнічне походження. Єдине, що впадає в око: жінки з бойківським корінням більш схильні до прикрас, майже у кожної є кульчики. На свята часто одягають намиста. У кількох жінок під час експедиції бачила на шиї тонкий ряд намиста сучасної роботи, але дуже подібного до бойківських драбинок і силянок.

Жінки-пенсіонерки бойківського походження багато вишивають, однак лише незначна частка їхніх робіт містять зразки бойківської вишивки. Разом з тим варто зазначити, що частина селянок свідомо намагається оздобити сорочки своїх нащадків узорами, перейнятими зі старих бойківських сорочок.

На жаль, до сьогодні бойкам на Херсонщині вдалося зберегти дуже скромну кількість автентичних взірців бойківських орнаментів з історичної батьківщини. Сорочка з домотканого полотна вважається великою рідкістю, хоч в 1951 році кожна родина везла у скринях десятки таких сорочок. Також підчас експедицій не пощастило натрапити на жоден чоловічий лейбик (камізельку) та жодні ходаки (постоли). Депортовані зберігали переважно сорочки, жіночі горсети (короткі камізельки, обшиті пацьорками) і запаски (фартухи).

Бойки мають велику традицію толеранції, міжнаціонального співжиття і респекту до інших народів і етнічних груп. Взагалі специфіка західної Бойківщини певною мірою пояснюється спілкуванням бойків з іншими етносами (поляками, словаками, євреями, німцями, циганами) і субетносами (лемками й долинянами). Майбутнім дослідникам ще належить з’ясувати, наскільки ця специфіка залежала від спілкуванням з сусідами, а наскільки здатна самовідтворюватись в нових умовах за відсутності цих сусідів і присутності інших.

Узагальнюючи викладене, можна констатувати, що примусове переселення бойків з земель, де їхні предки жили від незапам’ятних часів, а також свідоме розсіяння їх по областях, віддалених від місць колишнього мешкання, призвело до поступової втрати ними багатьох елементів своєї субетнічної культури. Цілком ймовірно, що через кілька десятиліть бойки Херсонщини як представники субетносу можуть опинитися на межі зникнення. На сьогодні вже очевидно, що в умовах дрібнодисперсного розселення відродження бойківської самобутності серед депортованих та їхніх нащадків вимагає державної підтримки.

Автор: Наталя Кляшторна, 01.11.2010 р.

Література
ЦДАГОУ. Ф.1, оп. 24, спр.869, арк. 9-13.
ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 24, спр. 886, арк. 298-305.
Багринець В. Про землю бойків та їх походження // Українські Карпати. – Ужгород, 1993
Бойківщина. – К., 1983.
Депортації. – Л., 1998. – Т.2
Горленко В. Етнографічні групи // Українці. Історико-етнографічна монографія. Книга 1. – Опішне – К., 1999.
Кляшторна Н. Пранащадки Захара Беркута // “Україна молода”, № 141, 7 серпня 2001 – с.10-11.
Кляшторна Н. Бойківське коріння – ознака фанатизму // Політика і Культура, № 19, 26 травня – 1 червня 2000 – с.21-24.
Моцьо В. Лодина. – Л., 2001
Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – М. – 1980. – Т.Х.
Buziewicz M. Stad nasz rod! – Ustrzyki Dolne, 2000
Bieszczady. Slownik historyczno-krajoznawczy. Gmina Lutowiska. – Warszawa, 1995
Подробнее http://www.turka.at.ua/publ/1-1-0-172#ixzz141wPowoA
Under Creative Commons License: Attribution
WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2018

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
827 248
Dziś:
Днесь:
371