Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2011-07-23
WERSJA W J.POLSKIM
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
БЕЗ ПРОВИНИ ВИННІ
Про життя депортованих українців на Донеччині, яких тут називають переселенцями, прочитати ніде.
Грубі томи історії області радянського взірця мовчать про те, як потрапили і як живуть тут вже п’ятдесят років тисячі західних українців. Сучасне краєзнавство зорієнтоване на дослідження грецького або німецького минулого. Вивчати українців в Україні – що є банальнішим у краї, багатому на екзотику? Насправді ж частина вигнанців – лемки, західні бойки, долиняни-надсянці і холмщаки – були спрямовані в східний регіон України. Насправді ж частина вигнанців – лемки, західні бойки, долиняни-надсянці і холмщаки – були спрямовані в східний регіон України. Мічуріно – село на півдні Донеччини, в якому мешкають представники майже усіх гілок українства, частково або повністю позбавлених своїх батьківських земель.
Наталія Кляшторна
Наталія Кляшторна народилася на Херсонщині в родині депортованих з Західної Бойківщини (Польща). Закінчила Інститут Журналістики Київського Університету ім. Тараса Шевченка.
Мічуріно – село на півдні Донеччини, в якому мешкають представники майже усіх гілок українства, частково або повністю позбавлених своїх батьківських земель.


ВІД КОЛОНІСТІВ ДО ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ (з історії одного села)

Мічуріно розташоване за 70 км від Донецька і за 1 км від райцентру Тельманове. Першими цю місцевість освоїли німецькі колоністи декілька століть тому. Коли оглядаєш панораму села, віддаєш належне влучності вислову перших поселенців, котрі назвали цей закуток Грінталь – зелена долина.

Місцева архітектура цілком вписується в сучасні рамки степового українського села. Тут лише три вулиці, зате тягнуться на кілька кілометрів. ДО того ж, вони тут широченні, особливо із серпантинними вулицями грецьких сіл, де почуваєшся туристом, який заблукав у передмісті Стамбула чи Баку. Довжелезні цегляні будинки з високими просторими вікнами – німі свідки життя німецьких родин, вигнаних на початку війни. Взагалі, історія Мічуріно – це історія того, як одних звідси виганяли, а інших – приганяли. Точніших дієслів на означення міграційних процесів, що відбувалися в середині ХХ століття в СРСР, не знайти. Німців оголосили винними перед радянським народом, а українців визнали небажаними на рідних землях в Польщі. В селі після «очищення від німців» було лише 40 родин, коли сюди навесні 1945 р. прибули перші поселенці – українці з Польщі. А на кінець минулого року в Мічуріно налічувалоя понад 300 дворів. Іншими словами, переважна більшість мешканців села – переселенці та їхні нащадки.


КОЛГОСПНИЙ РАЙ ЗРІВНЯВ УСІХ

Першими з переселенців ступили на цю землю холмщаки. Їхній приїзд місцеві люди й досі згадують із захопленням. Виглядали новоприбулі, як «куркулі» – в незаношеному до дірок одязі та взутті. Реманенту ці кілька родин мали стільки ж, як і місцевий колгосп, а корів вели таких відгодованих, що в череді місцеві корови поруч із ними виглядали козами. Коней та частину худоби забрали у колективне господарство, а з вимоги дати обіцяні гектари лише посміялися. Через рік і в холмщаків позападали щоки: хоча 47-й рік був урожайним, але зерно з сіл вивезли і люди їли лободу. В Мічуріно пухли майже три місяці. На той час в ньому вже осіли й лемки (руське населення сучасного польсько-словацького пограниччя), котрі приїхали сюди зі зруйнованих війною сіл Ясельського та Горлицького повітів. Новосели були бідними (все їхнє майно знищив фронт) і голодними ( бо не мали достатньо харчів навіть на дорогу). Дали їм німецькі будинки – один на три родини. Місцеві досі не можуть второпати, хто ці люди: українці, поляки чи якийсь окремий народ. Колгоспний лад зрівняв усіх – і убогих лемків, і заможніших холмщаків, а ще «замішанців» – українців з-під Ряшева, котрі, за тероризовані погрозами про польську помсту за Волинь, прибули сюди наприкінці 1945-го.


«ТІШТЕСЯ, ЩО НЕ ВИКИНУЛИ ДАЛІ!»

Люди з Надсяння знали про велику Україну лише з переказів ветеранів І та ІІ світових воєн. Тому коли в 1948 році населення близьких до прикордонної смуги сіл «переселили» в села за декілька кілометрів на схід, виконавці переселенської акції кричали безборонним людям: тіштеся, що не викинули вас далі. Але тішитися особливо не було чому, бо належних умов для переселенців, за старою радянською традицією, не створили. Тоді в селі Воютичі, де поневірялися надсянці, почали вчащати агітатори з Донеччини. Їхнім завданням було привезти на схід України якомога більша «робочої сили». Так в Мічуріно опинилася жменька надсянців, котрі тепер визначають свою належність як «швидше бойки».

Твердо переконані в своєму бойківському походження в Мічуріно також є. І їх серед переселених – більшість. Внаслідок обміну територіями між Польською Республікою та СРСР 1951 р. мешканців с. Чорна Нижньоустріцького району Дрогобицької області в товарних вагонах привезли на Донеччину – вибору місця помешкання вони були позбавлені категорично. Частину чорнян – 200 родин – було спрямовано у Мічуріно.

Будинки для бойків на Донеччині ліпили із суміші глини та соломи, з так званого саману. Горяни такий підхід до будівництва не вважали серйозним, марячи своїми скромними дерев’яними будиночками, залишеними на батьківщині. Критика бойками саманних хат виявилася небезпідставною: незабаром будівлі почали швидко руйнуватися. «Не можна було будуватися, як хто хоче, а лише за вказаним планом», – згадують бойки про сталінські часи.

Про те, як виглядало колгоспне господарство до приїзду переселенців, розповідають із сумом. «Був 1 трактор, 1 комбайн, 7 корів, ще 6 свиноматок і 1 хворий вепр, якого боялися злучати з ними, щоб не здох», – згадує лемко Дмитро Терек, який працював агрономом у колгоспі. 28 років господарство очолював бойко Микола Гальків, і до розвалу колгоспної системи в Мічуріно було близько 1200 корів, 3000 свиней, 12000 овець, 7000 курей, великий сад і городи. Тепер колгоспне господарство таке занедбане, що в попередні успіхи важко повірити.


НЕ ТАК СКЛАЛОСЯ, ЯК ГАДАЛОСЯ

Виселені упродовж 1944–1946 р. українці з Польщі мали змогу, хоча й досить обмежену, обирати місце нового мешкання. Розповідали, що на сході було багато родючої землі. На малоземельних лемків, які неясно уявляли собі колгоспний лад, це справляло враження. Розчарування було страшним. Людей кидало у піт від однієї згадки, що на роботу поженуть у неділю, у свято. Думка повернутися туди, звідки «попросили», довго не полишала їх. Кількох вдалих випадків перетину кордону (внаслідок придбання документів у поляків, котрі не хотіли їхати у Польщу) було достатньо, щоб лемки почали хапатися за клунки. Їхали здебільшого молодші і сильніші, старші ж плекали надію, що поїдуть слідом за нами. Через кордон нікого не пропустили, та повертатися на схід лемки не хотіли.

«Ходили по селах, дивилися, де зосталися хатки після поляків, доплачували за них по пару тисяч рублів і там залишалися. Йшли в найми, бо нічого у нас не було. А коли землю на Западні почали забирати і колгоспи організовувати – ми знову без землі і без роботи», – розповідала Анастасія Климовська, уродженка Дошниці Ясельського повіту. Її доля мала продовження, типове для лемків, що мешкають тепер в Мічуріно і належать до так званої «другої» хвилі лемківських поселенців. Було так. Приїхав у 1953 році на Іванофранківщину з Донеччини бойко Федір Зигар і загітував пригнічених нуждою лемків їхати в заможний колгосп. Чоловік не обманював: попередні роки були урожайними, тож люди заробляли. Та разом із лемками привіз агітатор в село неврожаї на кілька років поспіль. Лемки знову затягнули паски і докоряли самі собі: чому завжди добре там, де нас немає. Ще в Мічуріно українці з Польщі мають таку думку: на Західній Україні місцеві люди ставилися до них в цілому гірше, аніж східняки.

«Ми, лемки, як приїхали сюди, то запряглися за палички в колгоспі, а бойки все робили так, щоб грошей заробить, вони більше гроші любили і все для цього організовували», – розповідав Павло Павельчак, лемко, народжений у Тихані Ясельського повіту. «Бойківська організація» полягала в тому, аби втекти в радгоспи, де людям дійсно платили гроші і де бракувало робочих рук, тому «органам» перебіжчиків не здавали. Внаслідок цього у селі Новозарівка Старобешівського району опинилося багато бойків із Чорної. Працювали так, що радгосп став мільйонером (чого не скажеш про трудівників).


ВОНИ СУМУЮТЬ ЗА ДЗВОНАМИ

В селі запевняють, що переселенці не ділилися тут на бойків, лемків, холмщаків. Хоч насправді ментальні відмінності між лемками і бойками – яких тут багато і тому є можливість їх порівняння – відчуваються донині.

«Коли моя мати співала мені бойківські пісні – я плакала, а коли тато співав лемківських – ми танцювали», – згадувала тридцятирічна Анна Терек, нащадок бойківсько-лемківського подружжя. Найсоковитішою в Мічуріно є мова тих, хто фактично обмежився своєю говіркою – лемківською чи бойківською. Переважно це покоління людей, котрим уже переважно за сімдесят. Цікаво спостерігати за бесідами сусідів: обговорюють одну й ту ж проблему, але кожен – «своєю мовою». Тут не завжди почуєш слово «гарно» – зате красно, ладно, шварно. Тут дулями називають великі груші і навіть сваряться м’яко: «Та йди-йди…»
Дивом вціліла своєрідність не мала шансу повно успадкуватися в нових умовах наступними поколіннями. Хіба що русифікація не досягла тут таких успіхів, як у селах, де мешкають росіяни і греки.

Чотири роки тому громадська активність почалася із будівництва церкви. Для цього переобладнали і перебудували колишній німецький будинок. Тепер споруджується дзвіниця. Вважають, що здолали лише півдороги. Лемки переймаються тим, що не мають гарної Євангелії – такої, якою колись послуговувалися священики на рідних землях. Бойків непокоїть відсутність дзвонів. У селі Чорна, звідки їх депортували, вони залишили дві дерев’яні церкви: кажуть, що біля кожної було по троє дзвонів. Доля їхня не до кінця з’ясована, а одна вціліла церква слугує за костел. Тут, на Донеччині, у греко-католиків бойків, як і в частини греко-католиків лемків, церква православна. Але це не означає, що хрещені в одному обряді люди механічно перейшли на інший. Поки живі, вони починатимуть день зі «Слава Ісусу Христу», співатимуть Псалми, як вони кажуть, «правильно, по-нашому», а хтось у закутку ще зберігатиме пожовкле за півстоліття фото митрополита Андрея Шептицького.

Стороннім людям важко усвідомити, чому це так важливо для них – простих селян, які вже понад 50 років живуть на цій землі, а все ж згадують і моляться за втраченою. Тож чи буде для їхніх онуків та земля просто кутком на мапі чужої держави?

Наталя Кляшторна

«Політика і Культура», 17–23 липня 2001 р., с. 38–40
WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.


Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2018

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
827 281
Dziś:
Днесь:
404