Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2011-07-24
WERSJA W J.POLSKIM
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
«ЗАПОРОЖЕЦЬ – НЕ МАШИНА, ВИСЕЛЕНЕЦЬ – НЕ ЛЮДИНА»
Останніми депортованими із західних земель в СРСР були бойки
Вкладаючи своїх онуків спати, 80-річна Марія Роман на Донеччині часто розповідає їм не казку, а бувальщину. «Коли я жила в горах, священик завжди говорив після проповіді: «Борони нас, Боже, від голоду, від хвороб і від дикої орди». Але Бог не вберіг , і прийшла до нас дика орда. Священик помер у Сибіру, дітей його забрали до тюрем, а нас усіх та дика орда вигнала зі своїх хат і вивезла за тисячу кілометрів…
Наталя Кляшторна
Наталія Кляшторна народилася на Херсонщині в родині депортованих з Західної Бойківщини (Польща). Закінчила Інститут Журналістики Київського Університету ім. Тараса Шевченка.
Після цих слів баба Марія робить тривалу паузу. Внуки запитують, за що орда вивезла людей і чому так далеко.

– Орда боялася, щоб ми додому не вернулися, тому й завезла в глушину, звідки багато людей втікали в міста, бо в колгоспах не платили грошей. Орда кинула нас у степи, а документи забрала, і ми були тут, як у тюрмі – нікуди не мали права поїхати.

Потім баба Марія розповідає про причини тієї біди. Біля Червоногруда, який тоді належав до Польщі, знайшли поклади вугілля. І Сталін вирішив заволодіти тим вугіллям, а полякам натомість віддав бойківську землю, дуже багату на нафту. Так обмінялися ділянками територій, а людей з цих земель вивезли.

– Бабцю, а як у нас знайдуть вугілля або нафту, то теж виселять за тисячу кілометрів? – запитує наймолодша онука і тулиться до старенької.

– Моліться, діти, щоб не прийшла знову дика орда, – так відповідає їм баба Марія.

…Понад 32 тисячі бойків із 42 сіл у Карпатських Бескидах були дійовими особами цієї бувальщини. Рівно 50 літ тому, впродовж усього літа й осені в товарних вагонах везли їх з Нижньоустріцького, частини Хирівського і Стрілківського районів Дрогобицької області в південні області УРСР – Донецьку, Миколаївську, Одеську та Херсонську. Це була остання депортація в Радянському Союзі – найретельніше спланована і проведена без жодного пострілу. Про її причини, перебіг та наслідки розповідають архівні документи. Тільки мовчать вони про те, чого коштував цей «обмін територіями» бойківським селянам.


ДОРОГА НА ПІВДЕНЬ

«Коли виселяли сусідні села, ми чули, як голосили жінки і діти», – розповіла Роза Минзяк із Донеччини про добровільність переселення 1951 року.

Бойків запланували розкидати по степах. Так і зробили, позбавивши усіх права вибору нового місця мешкання. Поселяли не окремими родинами, а компактними групами. Траплялося, що людей із одного села розподіляли по трьох колгоспах, а було, що усіх односельців спрямовували в один населений пункт.

Більшу частину майна депортовані 1951 р. мали змогу перевезти. Однак певні обмеження були. Наприклад, в окремих селах уповноважені з переселення забороняли брати картоплю. Говорили, що вона заражена страшною інфекцією. Молодь, яку виселяли у першу чергу для будівництва житла на новому місці листовно повідомляла, щоб брали із собою все, навіть сіно для худоби, бо тут – пустка. На городи з лопатами виходили вночі, потайки від влади. Наступним завданням було завантажити «заборонені» речі. Наприклад, люди із с. Стебник Хирівського району сипали картоплю у скрині, а тоді для маскування накладали згори яблука. Хтось прикривав «отруту» одягом або ковдрами – інакше конфісковували.

Та ховали не лише продукти. Іван Н. їхав на південь також у скрині. Був в УПА, а отже, переховувався. Все село знало, який скарб везуть в одному з вагонів, але ніхто не видав. Правда, через кілька років Івана таки знайшли на хуторі, де його переховували рідні. Подейкують, що проговорився один чоловік із місцевих, котрий увійшов у довіру до переселенців і вивідав їхню найбільшу таємницю. Відтак молодість Івана минула в таборах.


ПЕРША ЗУСТРІЧ

В 50-му і 51-му на Миколаївщині була страшна посуха. Ніхто з селян особливо не радів, що до них в колгоспи привезуть ще й західників з-під польського кордону. Боялися, що за таких умов не виживуть і вони самі. Та як почали прибувати нові люди, сталося диво: землю окропив дощ.

«Завозили їх в чотири етапи, і чотири рази тоді йшов рясний дощ. Усі казали, що то Бог послав нам спасіння, бо були ті переселенці дуже віруючими», – згадувала Клавдія Панасенко з Пересадівки.

Два українських світи зустрілися тоді в 51-му році. По-різному розмовляли, по-різному вдягалися, по-різному думали. Згадують про ту зустріч, як про щось особливе у своєму життя.

Степовики не могли збагнути особливостей народної медицини бойків. Бойкинь шокувала степова мода, всі ці фронтові фасони – вузька спідниця трохи вище коліна і чоловіча сорочка. Цей одяг увечері прали, а зранку одягали вологими. При цьому на поле або на ферму спідницю одягали виворіт, а коли йшли на танці – вивертали на «парадний» бік.

Те, що привезли із собою бойки у скринях, не викликало у степовиків особливого захоплення, хіба що цікавість. Домоткані льняні сорочки, дрібно вишиті мережками, полотняні штани, ткані з вовни куртки – все це для південної України в 50-х роках уже було екзотикою. «Місцеві ходили в дуже поношеному одязі, не мали зміни на свято, та все одно вважали нас відсталими, бо ми носили одяг домашньої роботи, а вони – фабричний», – розповідав депортований із Одещини.

Онуфрія Юристовського вважали на батьківщині сільським інтелігентом. Керував хором, мав бібліотеку, грав у шахи, слідкував за модою. На Донеччині всі його манери визнали буржуйськими. Приїзд цього чоловіка в село Октябрь викликав фурор.

«Коли тато вперше пройшовся вулицею в капелюсі, костюмі і наглянсованих черевиках, тутешні вийшли на вулицю і думали, що в село приїхали артисти знімати фільм», – розповідає донька, пані Дарія. Тут колгоспи усіх одягнули в куфайки і кирзові чоботи.

В одному елі надовго запам’ятали, як наполохали усіх бойки на Різдвяні свята. Коли місцеві побачили вертеп і його учасників, одягнутих у костюми Ірода, Чорта і Смерті з косою, перелякані до смерті, степовики викликали міліцію: «Наші переселенці чокнулися!» Довелося пояснювати, що переодягнені – не головорізи і не божевільні.


«ОСЬ ВАМ, ЛЮДИ, НОВІ ХАТИ»

На новому місці для депортованих будували житло… самі депортовані. Для цього спочатку вивезли на південь молодих і усіх самотніх працездатних, сформували з них будівельні бригади. Єдиним критерієм успішності була швидкість здачі об’єктів. У стислі строки – за один сезон – обіцяли забезпечити житлом усіх новоприбулих. Звичайно, це не вдалося. Тому частині людей довелося тулитися по квартирах, а в окремих випадках – навіть по коморах. Хоча й тим, кому пощастило зайти в нову хату, важко було позаздрити. «Це були не хати, а самі коробки – не мазані, без вікон, без дверей, без стелі і підлоги. На це давали матеріали, але доробляти доводилося батькам своїми руками, щоб восени не замерзнути», - розповідає Поліна Сомар із Миколаївщини.

За кожну хату з колгоспників вираховували по 5 тисяч карбованців. Самі бойки говорять, що та хата слова доброго не коштувала. Трухляві колоди, привезені зі старих будинків, розібраних у Люблінському воєводстві, склали і оббили т.зв. дранкою, а тоді замастили глиною і побілили. «Наша хата підтікала, а з-під сусідської коти вилазили», - розповідав Федір Мазур із Миколаївщини про «палаци» на своїй вулиці.

Ганні Кльок на Донеччині особливо пощастило: їй дісталася хата в якій через кілька місяців завалилася стіна, точніше – верхній шар – рейки з глиною. «Впало все просто на ліжко, в якому бавилися діти, поки я була на фермі. Врятували їх високі бильця ліжка, бо якби сиділи на стільцях поруч, то наряд чи лишилися б живі», - згадує пані Ганна. В колгоспі багатодітній родині поспівчували, та рихтувати хату їм довелося із чоловіком удвох.

Скарги до Києва Василь Марич із Донеччини писав особисто. Не розумів він, куди поділися сотні кубометрів лісу, що їх заготовляли бойки на рідних землях для будівництва нового житла. Лист не залишили поза увагою. Люди пам’ятають, як один місцевий «князьок» наклав на себе руки, коли не зміг відзвітувати, куди подівся той ліс. «Приїхала комісія – побачила, які теплі хати – вода взимку у відрі замерзала, а зі стелі за ніч намерзало льоду на кілька діжок. Деяких начальників зняли з роботи, а нам ніхто нічим не допоміг», - резюмує пан Василь. Потім він, як і решта молодших бойків, будували собі нові будинки вже з цегли. Старі доживали віку в переселенських хатах, трохи переробляли чи перебудовували їх. За 50 літ не в кожному селі, куди спрямовували депортованих, можна натрапити на такі переселенські хати – так швидко вони руйнувалися. Натомість на історичній батьківщині бойків, що перебуває тепер в кордонах Польщі, донині стоять будинки, збудовані ще батьками і дідами депортованих.

За ці залишені будинки бойкам сплатили. Але оцінили їх так, що хата разом з усіма господарчими забудовами коштувала удвічі чи навіть утричі менше, аніж стулена нашвидкуруч коробка на півдні. Тепер цим людям важко довести свої матеріальні втрати наслідок депортації, бо на папері все виглядає дуже переконливо: за старі хати заплатили, на новому місці житлом забезпечили. Та коли вчитатися в документи уважніше, ілюзії розвіюються. Наприкінці року колгоспники отримували за свою роботу хоч якусь копійку, а переселенці не мали з неї навіть половини – треба було розраховуватися за хати. Старенька вдова Катерина Магац із Воскресенського показала документи, які свідчили, що гроші за хату з неї вираховували упродовж 9 років. Наприкінці, щоб розплатитися з колгоспом, довелося віддати годувальницю – корову.


«НЕ НАШ, БО КРОВ ПЕРЕСЕЛЕНСЬКА»

Як привезли у степи корів, від раптової спеки напали їм на очі більма. Хтось думав: може, то місцеві наврочили нашим коровам. Але страшнішим від злого ока було те, що не було де тих корів випасати.
Наступною проблемою, з якою зіткнулися на нових землях, депортовані згадують відсутність деревини на опалювання. «Жінки ходили на роботу з мішком. Йшли вулицею і не минали жодного кізяка. Брали його в мішок, удома сушили, а тоді палили цими коржами», - розповідає про старі колгоспні звичаї Василь Протиняк. – Для нас це було дикістю, бо в горах ми ніколи не мали проблем з опалом. Але в голоді і холоді довго сидіти не будеш. Довелося й нам плити соломою і кізяком, хоч як курило і смерділо».

Практика землеробства у приїжджих і місцевих теж мала суттєві відмінності. 2Люди в степу вивозили курячий послід і гній на сміття. Ми ж удобрювали ними землю. На нас дивилися, як на вар’ятів. – розповідала Ольга Гентіш. Однак після першого ж урожаю несприйняття обернулося визнанням. Агроном одного колгоспу вирішила скористатися практикою бойків. У колгоспі їй виділили експериментальну ділянку, де вона застосовувала методи удобрювання переселенців. Кажуть, що саме це допомогло агроному стати Героєм праці.

Відмінності проте дратували. В п’ятдесятих роках в одному селі на півдні Донеччини голова сільської ради, переповнений любовю до новоприбулих колгоспників, взяв та й спалив переселенські квитки – єдині на той час посвідчення їхніх осіб. Й досі згадують, як недопалки документів люди знаходили десь у балці, як відбувався суд над порушником. Засудили чиновника на кілька років, але поновлювати квитки не поспішали. «Навіщо вам ті документи, ви що, в Америку будете їхати?!», - запитували партійні діячі. Всі знали: якщо видати людям на руки документи – відразу поїдуть в західну Україну. Після смерті Сталіна багато хто так і зробив. Лише й там перед ними ніхто не стелив килими. Хіба що на сході їх називали «бандерами», а на заході – «москалями».

Взагалі бойки сміються, що найгірша національність – це переселенець В жодному довіднику не знайдете такої національності, але фактично її визнають у кожному селі, де є ткі люди. «Запорожець – не машина, виселенець – не людина», – ці слова з південного фольклору врізаються у пам'ять. Переселенськими піснями називають коломийки, переселенською музикою – скрипку і бубен, переселенькоюмовою – бойківську говірку. «На наших дітей кажуть так: місцевий, але кров переселенська», – поінформували на Херсонщині.


НЕВТІШНІ ПЕРСПЕКТИВИ

На півдні бойки були цілковито відірваними від рідної землі. Лише одиницям пощастило її відвідати. Для цього необхідно мати закордонний паспорт і заощадити як мінімум три місячні пенсії на транспортні витрати. Для більшості це не по кишені.

В деяких селах, де мешкають депортовані, при школах або при Будинках культури засновані етнографічні або краєзнавчі музеї. Їх керівники зізнаються, що більшість експонатів – речі, виготовлені бойківськими руками. Багато тут вишивок, писанок, предметів побуту з дерева. «Матеріальна і духовна культура людей із заходу виявилася багатшою порівняно з культурою місцевих українців», – так прокоментувала ситуацію засновниця музею в с. Калинівка на Миколаївщині. Тільки на питання про те, чи є нові бойківські речі для поповнення фондів, ніхто на півдні не відповідає ствердно.

Бойки з Польщі заздрять бойкам в Україні. Мовляв, останнім не загрожує асиміляція і вони почуватимуться тут українцями, хоч і дещо русифікованими. Насправді ж переселені, точніше, їхні діти і внуки, не мають на півдні шансу зберегти свою самобутню культуру.


Наталя Кляшторна

«Політика і Культура», 20–26 листопада 2001 р., с. 32–34
WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.


Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.

 
do góry ↑
Pliki


  • Plik do pobrania





















  • „Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
    „Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
    „A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

    Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
    Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2018

    stat4u

    Liczba odwiedzin:
    Число заходжень:
    796 037
    Dziś:
    Днесь:
    293