|
PUBLICYSTYKA
|
|
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
|
|
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
|
|
Data artykułu: 2011-07-25
|
|
|
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
|
|
do góry ↑
|
|
ХОТІВ ЛЕМКО МАЛЮВАТИ
|
|
|
|
|
|
Наталя Кляшторна
|
|
|
Ошукували Никифора не один раз у житті. Забирали гроші, виманювали картинки (яким тепер на аукціонах немає ціни). Один художник із Криниці навіть викрав перший його молитовник. Інший художник із Кракова забрав у нього наступний. А хто порахує, скільки разів видирали образки з рук?! Працював далі, по 15 годин на добу і особливо не переймався втратами. Навіть власного імені і прізвища.
Справжнє ім’я художнику, котрий увійшов у історію світового мистецтва як Никифор Криницький, повернули тільки через 35 років по його смерті. П’ять років Об’єднання лемків у Польщі боролося за те, щоб довести районному суді в містечку Мушині, що знаменитість Никифор Криницький і лемко Єпіфаній Дровняк – одна особа.
Представники місцевого музею з Нового Санча, філія якого є власником найбільшої колекції майстра, не погоджувалася з цим. Але тепер, після ухвали суду, змушені змиритися з доконаним фактом.
Як так могло статися, щоб світова знаменитість жила і померла під вигаданим іменем, а правдиве ім’я маляра стало предметом дискусій і судових процесів?
ВІРТУАЛЬНА ОСОБА
Майже німий маляр-самоук жебрав у Криниці – курортному містечку на південному сході Польщі. З часом почав здобувати славу як художник-примітивіст. Запрошували його на вистави до інших міст. Однак він не міг мандрувати: не мав жодного документа, який би слугував йому посвідченням особи. Міська влада взялася виробити знаменитості документи, та виявилося, що невідомим є його ім’я, його батьки, дата і місце народження. Знали тільки, що на малюнках він підписувався Nikifor, Netyfor або Matejko.
Міськрада Криниці 1962 р. звернулася до суду в Мушині, щоб встановити особу художника. Суд визнав, що зробити це не в змозі. Тоді не знайшли кращого виходу, як згідно з пропозицією міської ради, подати фіктивні дані. Всередині 60-х польська преса рапортувала: «Життя знаного примітивіста поступово нормалізується. Одержав нове помешкання, встановили телефон і надали прізвище – Криницький. Отже, маляра записали Никифором Криницьким, дату народження взяли «зі стелі» – 1 січня 1865 р. З такими документами він жив до смерті.
ЛЕМКИ ВВАЖАЮТЬ ІНАКШЕ
Усе почалося з пам’ятної дошки, яку майже через тридцять років по смерті майстра лемківська організація з Горлиць вирішила встановити на стіні Музею Никифора. Напис на ній не збігався з рішенням вищезгаданого судового рішення. Натомість йшлося, що Никифор насправді називався Єпіфанієм Дровником і народився 21 березня 1895 р. Воєводська влада заборонила розміщення таблиці з таким текстом. Тоді Об’єднання лемків оскаржило судове рішення 1962 р. про народження Никифора.
Під час першого судового засідання 1997 р. суд заслухав кільканадцять свідків. Священик, котрий сповідав Никифора, та інші криниччани ствердили, що прізвище Никифора було Дровняк. І що він був позашлюбним сином лемкині Євдокії Дровняк. Отже, згідно з традицією, мав узяти дівоче прізвище матері.
Суд не виніс рішення, оскільки визнав правомірним твердження представника музею в Новому Санчі, що Об’єднання лемків не мало права спростовувати акт народження Никифора, а робити це мали право тільки родичі.
Криницькі – поширене прізвище серед лемків. До того ж, Криниць кою була бабця Никифора по матері, чисельна родина якої походить із села Поворозник поблизу Криниці Долішньої. Як писав Северин Вислоцький – останній свідок на судовому засіданні в Мушині, родинні почуття у кількох лемків-Криницьких прокинулися вже після смерті Никифора. Виявляли стурбованість долею його спадку. Доводили, що пов’язані з ним кровними узами і мають право на все, що залишив маляр. Але нічого з того не вийшло.
«Нам картин і майна не треба – тільки б повернули людині правдиве ім’я. А так виходить, що Никифор Криницький помер, а Єпіфаній Дровняк живе донині, бо немає документа про його смерть», – резюмував голова Об’єднання лемків Стефан Гладик під час з’їзду лемків взимку минулого року в Львові. – Не будемо чекати, поки помруть усі свідки і людина залишиться із фальшивою біографією».
НАЙВІДОМІШИЙ ПРИМІТИВІСТ ІЗ ПОЛЬЩІ
У 30-х роках продавав на тротуарі у Криниці свої наївні образки. Малював плакатними фарбами на картоні і звичайному папері криницькі пансіонати, палаци, санаторії, а також портрети. Всі знали, що він був лемком. Жебрацькі листи до перехожих писав двома мовами – лемківською та польською. На обкладинці свого молитовника намалював два хрести: католицький (однораменний) і православний (трираменний). Церква і образи були його академією мистецтв.
Іван Красовський, лемко знавець зі Львова, писав про Никифора: «Змалку малював образки з дивовижними спорудами, фантастичними святими, що їх обмінював у селян на хліб. Його доробок – понад 30 тисяч творів, виконаних у техніці акварелі… Серед малюнків немає двох однакових. Никифор не копіював природи, ніколи не повторювався. Створював бездоганну симетрію, мав почуття простору, відстані, досяг гармонії барв».
Після війни його праці потрапили до кращих галерей Польщі та Європи. Никифор був одним з не багатьох польських художників, який мав персональну виставку в Парижі. Найбільша колекція праць знаходиться у відкритому 1994 р. музею у віллі «Романувка» у Новому Санчі. 1995 р. в етнографічному музеї у Варшаві відбулася велика ретроспективна виставка примітивіста.
В Україні роботи Никифора востаннє були восени 1988 року, коли у Львові організували третю виставку творів художника.
До слави – поневіряння
Ім’я Никифор було, радше, прізвиськом. Позашлюбним дітям зазвичай давали чудернацькі імена. Єпіфаній у середовищі лемків було саме таким незвичним іменем. Хтось закинув, що, якби охрестили його вдруге, варто було би назвати його Никифором – теж незвично, але легше вимовити лемкові. Відтоді й пішло: Никифор, Никифор. Ім’я зрослося з чоловіком, а чоловік – з ім’ям.
Ольга Вислоцька, котра знала матір Никифора, згадувала про неї так: «Євдокія мала серйозні фізичні вади. Ходила на пальцях і завжди швидкою ходою. Тягнула за собою малого Никифора, завжди біжучи. Він так швидко не міг. Запліталися йому ноги, а вона гнівно щось вигукувала… Не могла говорити, лише видавала короткі високі звуки, тому її хлопець не навчився говорити. Доглядала його сама, носила на плечах. Тулилися вони в різних місцях, де тільки давали роботу. Тримали її переважно зі співчуття: нездара, та й ще з позашлюбною дитиною».
З фотокарток видно, що Никифор подібний до мами. Батька ніхто не знав. Коли здобув славу, почали поширюватися легенди, що його батьком був якийсь великий маляр, бо звідки в бідака такий талант. Польський публіцист Анджей Банах у своїх книгах про Никифора спонукає читачів до певних припущень, коли описує одного з відвідувачів криниць кого пансіонату «Три рози», заможного пана, котрий захоплювався малярством, а «у вільний час пощипував у темних коридорах веселих покоївок і рум’яних дівчат із кухні». Але хто би не був фізіологічним батьком Никифора, художника сприймали у Криниці як лемка. Жив у лемківському середовищі, ходив до церкви, і врешті зазнав насильницького виселення 1947 р., відомого під кодовою назвою «Вісла» – разом з усіма українцями. Пережив навіть більше: лемків виселяли один раз, Никифора – тричі.
1947 р. Никифора заарештували, коли він малював, як завжди, біля тротуару в Криниці. Звинуватили його, майже німого, у шпигунстві та співпраці з УПА. Так міліція потрактувала зображені ним фантастичні архітектурні трансформації. Контакти з бандерівцями доведені не були, але охороняли Никифора пильно. В липні його разом із іншими звинуваченими лемками потягом привезли до Гданського воєводства. А звідти він потихеньку вертався до своєї Криниці – трохи їхав, трохи йшов. Коли повернувся до рідного міста, вселенська акція була в самому розпалі. Його схопили і знову вивезли – вже як лемка, хрещеного у церкві. Никифор знову повернувся з півночі Польщі до своєї Криниці. І тоді втретє його задумали виселити – вже не як шпигуна і лемка, а як жебрака, котрий своїм виглядом «псував» образ чистого і культурного курорту. Никифор повернувся. У рідній місцевості йому вдалося залишитися тільки завдяки старанням польського публіциста Анджея Банаха. Він активно популяризував творчість художника-примітивіста у Польщі та світі.
Але відкрив Никифора все ж не Банах, а львівський художник Роман Турин ще у 1932 році. Тоді ж відбулася перша виставка майстра у Парижі, через шість років – у Львові. Зустріч з Банахом була пізніше. І вже тоді – виставки у Лондоні та у Римі.
НИКИФОР НОРМАЛЬНИЙ – НЕНОРМАЛЬНИЙ СВІТ
Маляра вважали неповноцінним, бо він мав великі проблеми з мовою і розуміли його одиниці. Під час обстеження лікарі не виявили в Никифора жодної психічної хвороби. Ларинголог встановив і причину белькотання: просто приріс язик. Мама не вміла говорити, тож не могла навчити і сина. Маленьке операційне втручання виправило б цей недолік назавжди, але в той час бідноті було не до лікарів, а тим паче не до операцій. Якби майстер не мав таких проблем із мовою, його правдиве ім’я не залишалося би стільки часу в тіні.
Хоч Стефан Гладик, голова Об’єднання лемків, не вважає так однозначно: «Никифор знав, ким є. Отець Стефан Дзюби на запитував його, чому він називає себе Криницьким, а не Дровняком, той відповів, що знає про це, але не признається, бо він – не дурень і не хоче сидіти в криміналі. Никифор хотів малювати – це було сенсом його життя. А те, що був лемком, могло йому в цьому завадити. Боявся репресій, як багато українців у Польщі в ті часи»…
«Газета виборча» цитувала слова антрополога і етнографа С. Вислоцького, останнього свідка у справі, про те, як поляки від початку прагнули вирвати Никифора з контексту лемківської культури. А Олександр Маслей, президент Світової Федерації лемків, пояснював для чого: щоб у світі не знали про виселення лемків і про операцію «Вісла».
Професор Алєксандр Яцковський, найбільший знавець наївного мистецтва, теж не сумнівався, що А. Банах як популяризатор творчості майстра «хотів притягнути Никифора до польської культури, бо був час, коли боролися за одно національну Польщу, а полонізації знаменитості мало сприяти фіктивне походження».
Мар’ян Влосінський, який від 1962 р. був опікуном Никифора, попри рішення суду солідаризується з позицією музею в Новому Санчі й не погоджується з аргументами представників лемківського руху. «Никифор був для лемків жебраком і невдахою. Вони не цікавилися ним, навіть коли став знаменитим. Не допомагали, коли тяжко хворів. А тепер усіх звинувачують в неповазі».
…Никифор був дивакуватим, як усі генії. Спав тільки на землі. Одна бідна жінка купила у Криниці для бідного художника ліжко. Мала потім багато клопотів, бо маляр не розумів і не хотів розуміти, чому йому тягнуть до хати якісь меблі. Ліжком не скористався жодного разу – воно стояло винятково як елемент інтер’єру.
Останній період свого життя Никифор мав усе... Та йому було важко відмовитися від звички жебрати за будь-якої нагоди. В ресторані знімав капелюха і йшов поміж людей із простягнутою рукою. Кожен, хто знав, за які гроші продають його картини, не приховував подиву. А Никифор радів тим грубим грошам менше, ніж колись копійкам на тротуарі: був старим, немічним.
Газети писали: 10 жовтня 1968 р. помер найвідоміший польський примітивіст Никифор Криницький. Про лемка Єпіфанія Дровняка пам’ятали тільки церковна метрика і покійниця-мати, покритка Євдокія Дровняк.
Никифор Криницький – знакова фігура у мистецтві. Єпіфаній Дровняк – не чуже ім’я для кожного лемка. Напис на надгробку Никифора у Криниці цього літа виправила лемківська організація.
Наталя Кляшторна
«Україна молода», 9 липня 2003 р.
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.
|
do góry ↑
|
|
Fotografie
|
|
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.
|
Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.
|
|
|
