Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2012-04-02
WERSJA W J.POLSKIM
"Вісла" була вже потім..."
Brak tłumaczenia.
Віра Бродович
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
"Вісла" була вже потім..."
Джерело: Товариство «Любачівщина»
Віра Бродович
Добро і зло... Одвіку правили вони світом... І була рівновага... XX ст. внесло сумну коректуру в той віковічний баланс, дедалі помітнішим ставав небезпечний крен. Україна стала небаченим в історії людства кривавим полем воєн, чужинських оргій, де кати виконували жахливу вівісекцію на живому організмі українського народу. То було нічим іншим, як плановим, свідомим його винищенням. А ще – повоєнні лихоліття, лінгвоцид, етноцид, і недавній, чорнобильський, екоцид... Незрозуміло, як у XX ст., під гаслами демократії, рівноправності усіх націй, на рідній землі умирали від голоду тисячі і тисячі українців. Геноцид 1932-1933 років став ганьбою XX ст., ганьбою усього цивілізованого людства.

І ось іду чорнобильським Поліссям в нашу й уже не нашу Україну: Холмщина, Лемківщина, Любачівщина, Бойківщина... зона приглушеного, але ще такого сильного національного болю...

Кордон між Польщею і Україною... Лінія Керзона... 9 вересня 1944 р. було укладено злочинну угоду між урядом УРСР і нелегітимним Польським комітетом національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».

Уже з назви цієї угоди зрозуміло, що йдеться тут про тотальне виселення українського люду з його історичних етнографічних земель, які після Другої світової війни відійшли під юрисдикцію Польщі, і про переселення осіб польської національності з території УРСР. За масштабом ці акції нерівнозначні: українці на теренах Бойківщини, Лемківщини, Любачівщини, Холмщини, Підляшшя становили за національною ознакою майже монолітний і численний організм, поляків же в Україні налічувалось небагато: по кілька польських і змішаних сімей в селах, дещо більше – в містечках і трохи більше у великих містах Галичини та Волині. Події понад піввікової давності засвідчують, що внаслідок виконання цієї угоди найбільшу чашу терпінь довелось випити українцям, бо переселення поляків з «кресів», за поодинокими винятками, здійснювалось досить гуманно.

Режисером депортації був Кремль. За такими ж сценаріями виселяли німців Поволжя, калмиків, кримських татар. Без дозволу Москви комуно-шовіністичний режим Польщі не посмів би безкарно вчинити наругу над українським населенням. У Закерзонні, як у фокусі, збіглися імперські і шовіністичні інтереси Москви та Варшави. Не важко збагнути мотиви, якими керувались тогочасні політики. Москва виключала можливість існування будь-якої української сили поза межами змордованої УРСР. Вогнем і мечем орудували в Україні польські колонізатори. Навіть під час Другої світової війни вони робили все для того аби повернути собі землі України, які належали Польщі до 1939 р., виношували плани виселення українців і їхню асиміляцію. Найганебнішим було те, що угода ставила за мету етнічну чистку на споконвічних українських землях. І це тоді, коли мільйони солдатів-українців визволяли Польщу від німців, і тисячі з них заплатили життям за її свободу. Нам вкотре дали зрозуміти, що Україну трактують, як колонію, як предмет торгу.

Під час Другої світової війни український визвольний рух розпочав збройну боротьбу на два фронти – з гітлерівським німецьким і зі сталінським великодержавним імперіалізмом. Однак був і третій фронт, – супроти Великопольщі. Не українці запланували акцію «Буря», яка призвела до кривавого конфлікту між УПА та АК і до великих жертв. На півдні, на території Перемищини, поляки сконцентрували близько десяти тисяч вояків АК.

У Польщі українці становили приблизно мільйонну меншість. Від 9 до 22 березня 1944 р, лише на Холмщині поляки спалили 35 сіл. 9 березня АКівці у с. Сагринь вбили або спалили живцем 1200 осіб. У жовтні 1944 р. з'явилися на Закерзонні переселенські комісії для реалізації злочинної угоди від 9 вересня 1944 р. Але таких, хто хотів би покинути свою, одвічно українську землю, майже не було. Тоді польський уряд почав застосовувати проти українських сіл збройні напівофіційні цивільні групи, якими переважно керували енкаведисти. Тим душогубам допомагали польська поліція та війська НКВД. Вони тероризували, вбивали, палили – робили таку «масакру» з метою залякати решту українського населення, щоби воно не опиралося переселенню. Українці Закерзоння опинилися у страшному, безправному становищі. Їх позбавили вибору, де краще: під Польщею, що горіла ненавистю до них, чи в Радянському Союзі з колгоспами, голодом, Сибіром.

1944р... Іду дорогою до Перемишля... Листопад, зимно... Голову обсіли важкі думи. Поляки палять села і вбивають українців... Найгірше те, що передусім нищать села, з яких чоловіків забрали до війська! Прямують до Перемишля два лейтенанти червоної армії, обидва напідпитку. Вони сміються з мого горя: «Нічого, що вбивають «хахлів», у нас їх у 33-му мільйони з голоду подохли – списали, і цих спишуть. Є ж вказівка «зверху», щоб червоноармійці не втручались у конфлікти між польським і українським населенням – хай ріжуться. Маємо вже списки, за якими будуть вбивати українців, особливо «свідомих» і тих, що з «освітою». Недарма кажуть: «Що в тверезого на умі, те у п'яного на язиці».

На Закерзонні залишалось ще близько 700 тис. українців. Живучи в тривозі, з дня на день чекали лише поганого. Переховувалися в криївках, лісах.

Антиукраїнський терор був насамперед справою рук польської влади – Національних збройних сил (NSZ), а також частини крайньо-правого підпілля – Національної військової організації (NOW).

У селі Верховини 6 червня 1945 р. відділи NSZ вбили 194 українських селян, з них 65 дітей. Відділ АК замордував 366 українців в селі Павлокома (40 км на захід від Перемишля). Озброєна група «Волиняка» винищила майже всіх мешканців села Пискоровичі (близько 400 осіб). За даними УПА, «Волиняк» співпрацював з НКВД.

Іду через Пискоровичі... Велике село, гарне, 300 номерів. Чоловіки переховуються, жінки з дітьми – по хатах. Одна комісія обіцяла, що приїде друга і їх «повантажать» у вагони, вивезуть. Справді, друга «комісія» прибула, але це була банда, яка знищила всіх: багато молоді, жінок. Я бачу, як в триповерховій мурованій школі тече кров з третього поверху, кров мирних українців, які прийшли почути повідомлення про переселення.

20 січня 1945 р. у селі Вільшани (14 км на захід від Перемишля») польські міліціонери з Бірчі (30 км від Перемишля, не плутати з Бірчем Комарнівської округи на Львівщині, про яке йшлося в інших матеріалах нашого часопису - ред.) і з Красичина (7 км) вбили родини священика Копистянського, вчителя Сенишина, завідувача молочарні Війтовича. 19 січня їх повели до річки Сян. Дорогою глумилися, кпили, казали, що йдуть святити воду. Все це було зроблено за поданням Круліковського, єдиного поляка на все село, і руками шовіністів, яких старанно озброїла польська влада. Українські повстанці називали їх «червоні боївки». Грабунки, підпали і вбивства в українських селах стали їхнім ремеслом.

Наприкінці січня мешканці багатьох сіл, розташованих по сусідству з польськими селами, з майном і дітьми перебралося в ліси – там люди почувалися безпечніше. Українська молодь створювала відділи самооборони. У більшості сіл таких відділів не було, через відсутність чоловіків, яких мобілізувала на фронт червона армія.

1945 рік... Весна... Квітень... Масові погроми тривають... Іду Рутою Березькою... Моторошно на душі, передчуття біди не покидає. Бачу стареньку жінку на подвір’ї і чую її прохання: «Synulku, przywiez mi czarny z wiankiem chustku!». Моє здивування (це ж мати виряджає сина на грабунок) переміг кривдний тяжкий біль. Це ж знову йдуть мордувати наших...

«Червоні боївкарі» разом з міліцією ранесенько вимордували українців у селах Бахів і Березка. Під час цієї акції було вбито 465 українців. Дві третини з них – жінки та діти, а четверо дітей 1945 року народження. Все робили зненацька.

Іду селом Бахів... Страшно дивитися... Багато хат спалених, а в уцілілих все понищено, поламано. Забрали худобу, все покрали. Певно, та пані вже дістала від сина чорну хустку з вінком... Всюди кров, малесенькі діти без голів, без рук...

Тоді в с. Малковичі (12 км на північ від Перемишля) польські шовіністи вимордували 168 осіб.

Одним з осередків польського шовіністичною терору було село Борівниця. Тут, сліпий на одне око, колишній польський офіцер Котвіцький, псевдо «Сліпий», організував банду (близько 140 осіб). Вони влаштовували криваві оргії у навколишніх селах. Пощади не було нікому. Під найбільшою загрозою опинилися села Улюч, Явірник Руський, Жогатин. Явірник і Жогатин були між двома вогнями: з одного боку загрожувала банда «Сліпого», з другого – бандити з шовіністичного села Дильонгова, від яких постраждала Павлокома. Ще до війни с. Дильонгова «прославилося» бандитами.

Становище українців нагадувало часи татарських набігів. Люди не знали, коли і звідки чекати непрошених гостей. Окрім польської міліції і боївкарів, в акціях брали участь офіційна, державна Армія Людова і Батальйони хлопські, або Армія Крайова. Їх об'єднувала якась тваринна ненависть до українців.

Не зволікаючи, загони УПА об'єдналися і вирішили відповісти на терор. Поляки ще не вірили в існування військової сили, яка зможе стати в оборону українців, і були певні, що їм усе минулося безкарно.

Відразу після подій у Бахові та Березці на відправі Крайового проводу було прийнято рішення знищити Борівницю, яка була укріплена окопами, бункерами, сторожовими вежами. Про село зібрали точну інформацію. Комендант УПА Стебельський – «Хрін» – видав наказ: «Розстрілюємо стільки польських боївкарів, скільки згинуло наших селян, і палимо стільки хат, скільки згоріло наших. Всюди ясно говорім, що це помста за напад, за наших замордованих селян. Наказую повідомити боївкарів, що віднині за кожне вбивство будемо відповідати вбивством, за підпал – підпалом». «Хрін» наказав: «Невільно забивати жінок, дітей, старих. Хоч ворог чинить інакше, коли нападає на наші села».

Вночі на 21 квітня три сотні українських партизанів оточили Борівницю. «Сліпий» зі своєю п'ятіркою втік після перших пострілів. Розстріляли 27 боївкарів «Сліпого». Попередили все населення, щоб вибиралось – о 14 годині село буде спалено. Поляки боялися, що їх спіткає така ж доля, як українців з Бахова і Березки, тому повантажили своє добро і з плачем подалися за Сян.

...Я бачила там чорну хустку з вінком....

1945 рік... Осінь... Вересень... Копають люди бульбу. Іду полями села Радруж, душею відчуваю той страх, що темною силою витає між хатами. Чекають найстрашнішого – смерті чи виселення Вже й так від них позабирали худобу, постріляли курей, порізали телят, овець. Скрині порожні, пограбували, що краще.

Іду далі і раптом бачу польських боївкарів на пасіці господаря Гая. Поперекидали вулики, бджоли жалять, а вояки стріляють по них. Сумне і смішне видовище... В родині четверо дітей, батько розуміє, що виженуть у будь-якому разі. Через три дні почали палити. Бачу заграву над присілком Погари. Раненько приїхали сусіди, повантажили, що залишилося: подушку, перину, мішок зерна, два мішки бульби, півкорця меду (50 кг), взяли корову. Йду з ними до кордону, де майже все відібрали поляки. І бачу, як в евакуаційному листі прізвище Гай переправили на Гій. Викинули їх в полі... Риють землянку, дрова рубають – тиждень там сидітимуть. Мине не один місяць поневірянь, поки притуляться в селі Зубра біля Львова.

То був лише початок. Восени 1946 року було масове вигнання зі села Радруж: з 350 дворів залишилося 25 заможних польських родин. З церкви зробили костел. Дотепер стоїть церква фортечного типу Св. Матері Параскеви (1580 рік), яку вважають другою за віком у Перемиській єпархії.

1945 рік... І знову йду сумною дорогою розпачу і болю... Село Лази, 400 дворів. Великодня Субота, відправляють Богослужіння о. Евин і парох о. Ілля Левицький. Нагле вдираються до церкви польські боївкарі, виганяють людей з храму, роздягають, б'ють. Друга частина ватаги плюндрує хати, грабує. Людей по хатах, чи старий, чи молодий, б'ють до безтями, знімають зі стін ікони, кидають на підлогу, топчуть. Тісто, замішане на паску,скидають на землю і обливають нафтою. Така-то була трагічна Великодня Субота в українському селі Лази.

У лютому 1946 року поширилась сумна звістка: вивозитимуть. Люди ховалися, де могли. Цінніші, кращі речі закопували, бо поляки – сусіди забирали останнє. Ольга Кузяк показує мені криївку, де вся її родина і ще багато сусідів ховалися щоночі. Величезний кущ дикої рожі росте у коробці, закопаній в землю. Підходять два чоловіки, витягають коробку, а там – вхід у таку велику криївку, що може розвернутися машина.

Найперше вивозили тих, хто жив ближче до лісу. На початку села висіла гільза, в яку били тривогу, коли їхали поляки (цілодобово вартували).
Ніколи не забуде українець зі села Лази день 12 березня 1946 р. Люди цілували свої пороги, піднімали руки до неба і кликали Господа на поміч. Цілу ніч пекли хліб, щоб взяти в дорогу.

Польські боївкарі в 1946-1947 рр. заходили в Лази, хотіли вимордувати всіх українців. Але польські монахині з присілку Мощани доклали багато зусиль, щоби вберегти село від заглади. Боївкарі забралися з Лаз і пішли до сусіднього села Ляшки, де знищили багато невинного люду. Стріляли на дорозі, як звірів. У 1947 році Лази пережили третій і останній вивіз. Людей залишилося мало, бо хто хотів, «той українця застрілив без суду і слідства, і без провини». У п'ятницю 6 червня 1947 року виселили всіх українців з села Лази на східні Пруси. Перед тим, 3 червня, 21 особу з села Лази заарештували без жодної провини і вивезли в концентраційний табір «Явожно» – філію «Освенціма».

Іду околицями міста Белза до села Будинин. Я вже багато знаю про це село. Знаю, що кожний двір має дві-три криївки, що всі речі, документи, образи тощо закопано на полях. Вже два роки кажуть людям забиратися, щомісяця клеять афіші, які селяни здирають. Ніхто не хоче виїжджати. І не виїздить. Знаю про чорний день Великоднього посту 1944 року, коли була перша страшна облава в селі. Поляки і москалі палили село, вбили 60 осіб. Бідні люди чаділи, горіли по схронах – в деяких згоріло по 10—12 осіб.

За найліпші схрони слугували ті, які мали вхід з пивниці. В обійсті Марії Кравчук був такий. У пивниці в стіні вибирали пару цегол – то був вхід у криївку, куди залазили люди, а хтось зверху замуровував, шмарував глиною, притрушував попелом. Під ту стіну насипали купу бульби. З криївки виходила труба в малинник. Одного разу ледь не задушилося 12 людей, бо в люк набилося снігу. Потім, коли все замерзло, повітря не доходило. Відкрили її, а люди були вже сині.

... Вся родина сидить у схроні. Земля вкрита тілами вбитих. Страшно дивитися на малесеньку дворічну дитинку, в якої на грудях вирізана буква «Г» і вирване серце.

1946 рік... Квітень... Іду селом... Остання облога, допалюють рештки. Марія з німбом довкруг голови (горить волосся) і маленьким тримісячним Левчиком вискакує з хати, яка палає, і відразу за нею валиться. Навколо суцільне згарище. Марія з подушкою, периною (решта закопана біля криниці) і маленьким Левчиком сідає на віз. Починаються її поневіряння з України в Україну. Тиждень вони просидять на станції в Белзі... Викинуть їх в полі на Тернопільщині. Ходитимуть по селах за прошеним хлібом...

Після чорного польського смерчу в селі бачу тільки муровану школу, склеп (тобто крамницю) і церкву. Це все, що залишилося від величезного села Будинин.

Не дали спалити церкву Вільчики – Ясько і Тадек (вони народилися і жили в селі, людям зла не робили), а обікрали церкву москалі – забрали царські врата, бані, дзвони. Дзвони були дуже гарні і мелодійні: один – на похорон, один – на вечірню, великий та малий – на Службу Божу і один – на великі свята. Їх люди закопали, але якийсь сексот доніс москалям, і ті забрали.

Повертаюсь з цієї сумної і трагічної подорожі... Зі мною повертаються мої оповідачі, і я відчуваю біль в їхніх душах, скрижалі їхніх сердець.

Зворушує розповідь пана Гая, який у 5-6-річному віці пережив це пекло. Течуть по обличчях моїх співрозмовниць сльози болю за втраченою назавжди рідною землею, за її цілющим повітрям, за теплою росою буйних трав. Їх, як колись міфічного Ангея, душогуби відірвали від рідної землі, сподіваючись, що вони не переживуть тої страшної евакуації («и этих хахлов спишут»). Але вони вижили і сьогодні дають свідчення про тисячі тих, ні в чому не винних українців Закерзоння, котрі, підкошені кулями, спалені живцем, залишились навічно у рідній землі.

[1] Насправді втрат було набагато більше, - тільки на Холмщині жертвами польського терору у 1941-1944 рр. стали близько 15 тис. українців, спалено 150 сіл.


Віра Бродович
WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑
Brak tłumaczenia.

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.


Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2017

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
617 997
Dziś:
Днесь:
542