|
PUBLICYSTYKA
|
|
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
|
|
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
|
|
Data artykułu: 2012-04-25
|
|
|
WERSJA W J.POLSKIM
|
|
Дійсна стидлива причина акції «Вісла» (wersja tylko ukraińska)
|
|
|
|
|
|
Петро Коваль
|
|
|
|
|
|
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
|
|
do góry ↑
|
|
Дійсна стидлива причина акції «Вісла»
|
|
|
|
|
|
Петро Коваль
|
|
|
У польській історичній літературі спостерігаються тенденції до промовчування акції «Вісла», або до трактування її як малозначної події, якій не варто приділяти особливу увагу, хоч насправді залишається вона одним з найбільш значимих фактів в багатовікових польсько-українських стосунках. У шкільних та академічних підручниках досі бракує однозначної її оцінки; серйозні застереження викликають спроби оправдовування рішення польського уряду про її проведення державним інтересом.
Сьогодні щораз помітнішими стають погляди вірних історичній правді поодиноких польських публіцистів, які трактують акцію «Вісла» як нічим неоправданий великомасштабний злочин. Ян Гастан, вирослий у польському середовищі Львова, до того як син учасника боїв за це місто з українцями в 1918 р., в гідній уваги статті, присвяченій польсько-українському конфліктові в роки війни та після неї, позначеної суворим об'єктивізмом та ґрунтовною знайомістю цілісності складної проблеми, у частині обговорюючій методи та масштаби антиукраїнського терору на Закерзонні, увінчаного акцією «Вісла», рішуче стверджує, «що за рішення, які стосуються розправи з українським народом в кордонах ПНР у випадку поставлення Владислава Ґомулки і Едварда Осубкі-Моравського перед об'єктивним міжнародним трибуналом, не уникнули б вони найвищого виміру покарання»(1).
(1)(J. Hastan, Nie tylko o Wołyniu, „Trybuna” 22-23 XVIII 1998, nr 196.
У нових публікаціях, присвячених історії Польщі, видна, однак, тенденція до промовчування проблеми. Нерідко представляється її у надалі спрощеному зафальшованому вигляді. І так, у книжці «Історія Польщі в датах» (2005) в частині, присвяченій 1947 р., можна прочитати таке: «28 квітня розпочалася акціа «В». Виселено 150 тисяч українців,також лемків та бойків [sic! – ?!]. Акція була спрямована передусім проти УПА в Бєщадах, у сприянні якій оскаржувано українське населення»(2) ((2)J. Вorowiec, H. Niemiec, Dzieje Polski w datach, Warszawa 2005, s. 414.) У виданому цього ж самого року «Словнику історії Польщі взагалі» брак згадки про цю подію. Не помічає її Антоні Чубинський в обˮємистій «Історії Польщі XX століття», виданій в 2003 р., хоч окремо озаглавлює обговорення таких фактів як референдум 1946 р., терор проти опозиції (звичайно, лише польської), Кєлєцький погром, внаслідок якого у липні цього ж року згинуло з рук польських антисемітів 39 невинних жидів, про довготривалий і великомсштабний жорстокий антиукраїнський терор, жертвою якого лише одного дня, 3 березня 1945 р. стало З66 українських мешканців Павлокоми убитих відділом Армії Крайової, але про акцію «Вісла» в книжці зовсім не згадується. У великій п’ятитомній «Історії Польщі», виданій під егідою Ягайлонського університету, А. Сова у розділі «Від II до III Речі Посполитої» близький правди, коли стверджує лише при нагоді короткого обговорювання смерті К. Свєрчевського, що акція «Вісла» «мала служити в головному остаточній ліквідації в Польщі територій компактного українського населення» (3)(Wielka historia Polski, Kraków 2005, t. V, s. 460.). В цьому сформулюванні вкривається, однак, істотний фальш, оскільки після весни 1946 р., так насправді, в границях польської держави таких територій вже ніде не було.
Для тих, хто ґрунтовніше обізнаний з політично-суспільною ситуацією на теренах південно-східної Польщі в перших повоєнних роках, а передовсім на початку 1947 р., мотивування мілітарною конечністю насильного виселення 150 тисяч українці з їх рідних сторін є доказом або необізнаності з життєвими реаліями тих часів, або просто тенденційним спотворюванням правди. Оскільки УПА, як збройна формація, не могла вже становити загрози, а українське населення, що після масових депортацій в Україну, закінчених весною 1946 р. становило на цих теренах розпорошену меншість, не могло творити для незначущого тилу. У цьому контексті до сьогодні до кінця невиясненою в суто раціональних категоріях залишається дійсна причина проведення цієї великомасштабної, злочинної, військової операції, якої головною метою була прискорена полонізація останків української людності шляхом її розпорошення по величезних просторах північно-західної Польщі. Твердження, що акція «В» назавжди мала розв'язати «українське питання» в Польщі, є безпідставне, бо така квестія, як значуща політична проблема, не могла вже існувати в новій повоєнній дійсності. Від самого початку влада не відчувала навіть потреби її розвязувати, наполегливо прямуючи до насильного усунення українського населення, цим самим штучно загострюючи міжнаціональні конфлікти. Немає жодних переконливих аргументів для тверджень, що цей послідовно реалізований злочинний намір був спричинений якоюсь істотною ситуаційною конечністю або повязувався з наростанням серйозної загрози для безпеки держави. Причини проведення акції «В» в час, коли вже вичерпалися можливості дальшого збройного опору українського населення, треба передовсім шукати в ірраціональній сфері менталітету, характерного для тоді правлячої еліти польської влади. Не підлягає сумніву: ідейний напрямок людей цього менталітету далеко відбігав від світлих гуманних традицій польської політичної думки, відкритої на складні історичні процеси, а з далекозорою передбачливістю, з належною пошаною трактуючої національні прагнення українців.
Провідні представники цих традицій вже від перших років існування незалежної II Речі Посполитої вказували на можливі, згубні для Польщі, наслідки ворожого ставлення до непольського населення т. зв. Кресів. Були вони, однак, позбавлені більшого впливу на біг подій у державі, оскільки політичне життя в країні здомінували сили, які сучасний політичний діяч Адам Міхнік назвав «обскурантським ринштоком» (4) (A. Michnik, Smutek rynsztoku, «Gazeta Wyborcza», 10-11IX 2005, s. 13.) погруженим у вузькому колі утопійних міфів, ксенофобії та національної сліпої мегаломанії. Для досягнення своїх, нерідко ближче незˮясованих, цілей вони не бачили потреби розв'язування конфліктних ситуацій шляхом мирних переговорів з опонентами. Не визнаючи компромісів, непримиренно прямували до їх приниження або фізичного знищення. Поширювання пропаганди про потребу творення могутньої Польщі в значній мірі базовано на відвертому презирстві і принижуванні інших націй, що проживали в її межах.
Результатом значної присутності «ринштокової» ідеології було вбивство в 1922 р. Ґабрієла Нарутовича, першого демократично обраного президента, який, як бувший довголітній професор університету в Швейцарії, намагався прищепити на польський ґрунт добре функціонуючі в цій країні механізми демократії, опертої на пошануванні права громадян до вживання відмінних мов та плекання рідних культур та релігії. Після його смерті набирають сили активні дії прихильників націоналістичної ідеології Романа Дмовського. Його програму, відверто ворожу національним аспіраціям українців, вони намагаються втілювати в життя методами брутальної насильної полонізації «кресів», стосуванням терору і запроторюванням до в'язниць тих, що осмілювалися проявляти опір. Після 1924 р. проявлено ненависну пропагандивну атаку на видатного письменника Стефана Жеромського за те, що в повісті «Провесінь» піддав безпощадній критиці погані явища в польській політичній дійсності. Його запеклим противникам найбільш не подобалося відверте засудження у творі безглуздя тогочасної влади в розв'язуванні складних національних проблем на етнічно непольських землях. Цей визначний літератор, визнаваний за моральний авторитет поляків, серйозно перестерігав перед катастрофічними наслідками встановлювання там порядків шляхом стосування злочинного насильства. Результатом подальшого верховенства «ринштокової» ідеології було заснування в 1933 р. табору суворого режиму в Березі-Картузькій, де без жодного суду вміщено тисячі українських патріотів. Яскравим доказом політичної сліпоти та обскурантизму, характерних для тогочасних польських еліт, було планове нищення українських церков на Холмщині в кінці тридцятих років під проводом заступника міністра національної оборони.
Треба зауважити, що антиукраїнську позицію займала також впливова селянська партія ПСЛ (поль. Polskie Stronnictwo Ludowe), яка у своїй програмі передбачала специфічні методи полонізації «кресів». То з ініціативи її авторитетного провідника, Вінценти Вітоса, який у 1923 р. став прем'єр-міністром уряду, застосовано метод «мітли», тобто усування з адміністрації та інших установ українців. Змушувано вчителів та представників іншої інтелігенції до виїзду на польські землі або за кордон, введено заборону продажу ґрунтів «русинам». Ці заходи мали знамена етнічної чистки, оскільки таке усування небажаного коріння елементу було продумане для поступового заселювання етнічних непольських теренів поляками.
На підставі уважного аналізу змісту документів, повязаних з акцією «В», а також ближче придивляючись діям польської влади проти українського населення в часі, що її значно випереджав, можна переконливо ствердити, що цей негідний ідейний напрямок в національній польській думці, який відіграв значну роль в історії II Речі Посполита й в роках війни, рішуче заважив на остаточній розвˮязці «української квестії» в формі проведення масового виселення останків українського населення та його планового розпорошення. З прикрістю треба також пригадати, що тодішнє духовенство, як і верхівка польського Римо-католицького костела, не виявляли спротиву щодо жорстокого антиукраїнського терору і пов'язаного з ним нищення пам'яток церковної культури.
Жалюгідна ситуація українців, яким вдалося залишити в своїх селах після депортації тисяч співвітчизників в Україну в 1945-1946 рр. з різних причин не дає жодних підстав для логічного обґрунтування твердження про мілітарну конечність проведення акції «В». В опрацюваннях, присвячених цій проблемі, не береться до уваги факту, що українське населення становило тоді вже малочисельну меншість на здомінованому польськими поселенцями значному просторі від річки Попрад на півдні аж до північної границі Володавщини на сході. Після весни 1946 р. у нещодавно великих українських селах залишилося лише по кільканадцять, а інколи лише по декілька родин українців. Для прикладу, у Мякіші Новому ярославського повіту, звідки походжу, проживало 296 сімей, лишилося їх не більше двадцяти, тобто, приблизно 5%. Подібно було в Корениці, Ляшках та інших відомих мені сусідніх місцевостях. Зваживши на те, що в містах та містечках традиційно чисельно домінували поляки, то на згаданому терені в 1947 р. обійнятому акцією «В», залишки українців не становили більше, як 10% всього населення. До цього, опинившись у польському оточенні, були вони позбавлені власного культурного й релігійного життя, бо вивезено в Україну священиків та і так нечисельну інтелігенцію. Церкви та читальні «Просвіти» стояли порожні. Брак однонаціональної компактності сприяв посиленому слідкуванні, що не дозволяло на продовжування якої-небудь підпільної зорганізованої діяльності.
Внаслідок безустанних грабунків із сторони польських банд, а також війська, економічна ситуація українських родин була вкрай скрутна: бракувало одягу, взуття, необхідних харчових продуктів. Зимою діти не виходили з домів з приводу нестачі взуття чи теплого одягу. Повсякденно ширилася сверблячка, спричинена відсутністю елементарних засобів гігієни таких, як мило, порошок для прання. Не було чим обробляти землі, бо забрано коней. Діти та дорослі, захворівши, вмирали, позбавлені необхідної лікарської допомоги. Крім крайньої злиденності, панувала боязнь перед безустанно навислою небезпекою втрати життя, перед увˮязненням, жорстокими тортурами, які повсякденно стосовано у військових та убівських казематах, де можна було потрапити кожному без жодної вини.
Чимала частина бувших членів самооборони, партизанів, а також зовсім неповязаних із збройним підпіллям молодих чоловіків, з конечності вкривалися, щоб уникнути увˮязнення. Як правило, кожного пійманого тоді молодого українця трактовано як потенційного бандита і піддавано жорстоким тортурам, а потім запроторювано з будь-якої причини у вязниці. Існуюча ще конспірація зводилася до захисту власного життя в ситуації, коли зовсім невинних людей висліджувано, немовби небезпечних звірят з наміром принизливого поневолення або фізичного знищення. Ось що можна прочитати про це в тайному звіті УПА від 11 липня 1946 р.: «Українець тепер є позбавлений всякого права, не тільки людського, бо існує ще на світі право захисту звірят. Українця можна де-небудь застрелити, без права та суду забрати його майно, зґвал-тувати дочку на очах матері, а матір на очах дочок на вулицях, площах, а навіть у церкві, ще одержати за це похвалу» (5) Nadsanie latem 1946, [w:] M. Siwicki, Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich, Warszawa 1994, t. III, s. 328.). В оцінках боєздатності УПА після весни 1946 р., подаваних польськими істориками, якось ніколи не береться до уваги вирішального фактора, яким тоді була нестача зброї та амуніції, запаси яких вже вичерпалися і не було жодних можливостей заповнення опорожнілих арсеналів.
Про вигасання опору українського підпілля засвідчує звіт ген. Я. Белецького, писаний маршалові М. Жимерському в першій половині 1946 р.: «В терені панує спокій. Автомобільна і залізнична комунікація відбувається нормально, без обави на евентуальні напади бандитів. Терен опанований військом і владою безпеки, а бандитські групки, що рідко появляються^' південній і південно-східній полосі, є надалі вистежувані нашими відділами та нищені» (6)(Akcja „Wisła”. Dokumenty, opr. E. Misiło, Warszawa 1993, s. 46.).
Як семирічна дитина, був я тоді свідком такого буцімто «вистежування та нищення бандитських групок» УПА одним із підрозділів Польського війська підпорядкованого генералу Я. Белецькому. У сонячну неділю 8 червня 1946 р. в нашому присілку Загороди біля Ляшок у обід несподівано почули ми постріли від сторони дороги до Запалова. Незабаром над головами нісся дим від підпалених декількох хат українців, які, так як і ми, не виїхали в Україну. З острахом помітив я тікаючих краєм городів двох молодих чоловіків, що мимо свисту куль, пролітаючих побіч, добігли живими до недалекого лісу. Як потім показалося, були це брати Солили, які ледь місяць тому повернулися з робіт в Німеччині і самі проживали в опорожнілій хаті батьків, виселених в Україну. Моя мати і тато, перелякані вогнем, у поспіху виносили з дому перини і інші речі, побоюючись, що все наше майно може згоріти. Незабаром на нашому подвірˮї появилося двох жовнірів з багнетами. Замість шукати нібито «бандитів», ввійшовши у хату, почали її плюндрувати, вкладаючи в свої сумки все, що могло мати якусь вартість. Один відчинив скриню та жадібно вибирав святковий одяг. Другий викинув на підлогу вміст шухляди та вихапнув годинники, що люди принесли батькові для ремонту. Моя мати почала боронити скрині, відважно, з відчайдушним плачем, намагалася вирвати щось там з рук грабіжника, благаючи „Bądź człowiekiem, nie zabieraj ostatnich koszulek i majteczek, bo w co ja dzieci ubiorę”. Жовнір відвернувся і вдарив її кулаком в лице та, націливши гвинтівку, вульгарно скрикнув: „Odejdź, ty p...na Ukrainko, bo cię zastrzelę!”. Мати, перелякавшись, вибігла на подвірˮя, тікав за нею і я, стривожений смертельною загрозою. На подвірˮї побачив, як інші солдати бˮють нагайками батька. Дошкульно побитого, із звˮязаними руками повели його незабаром з собою в сторону фір, що стояли на майдані за нашими воротами. Бачив я, як привели туди так само зв'язаних і покривавлених від побиття декількох сусідів-українців. Як знаю, ніхто з них не був повˮязаний з УПА, мій тато як інвалід не був навіть здібний до ношення зброї. Після закінчення в нашому присілку цієї акції „tropienia і niszczenia bandyckich grupek”, як це окреслив ген. Белецький, а яка, так насправді, мала характер бандитсько-грабіжницького нападу, на моїх очах командир підрозділу, поставний офіцер в парадній уніформі, у штивній рогативці на голові, дуже голосно видав приказ: „Chłopcy, koniec akcji, wsiadać na wozy! Teraz pojedziemy na wesele!”. Бачив я, як жовніри, почувши це, в поспіху збігалися з сумками, заповненими награбованим майном. В короткому часі фіри відˮїхали в сторону села Ришкова Воля, що знаходилося за лісом приблизно 2,5 км від нас. Мого тата разом з іншими пійманими погнано до Запалова, де була військова одиниця.
Незабаром почули ми постріли від сторони Ришкової Волі, а над гаєм побачили високі стовпи диму. Там дійсно цього дня відбувалося весілля нашої кузенки Марії Струж, яка недавно повернулася з Німеччини. Заставши на господарстві лише стареньку бабусю, бо в квітні батьків виселено в Україну, вирішила повінчатися зі своїм нареченим Іваном Старком, що також повернувся з чужини. Після вінчання в місцевій церкві (вінчав їх польський священик), разом з нечисленними гістьми засіли за весільний стіл. Час тоді був спокійний, відносини з місцевими сусідами-поляками укладалися добре, і ніхто не сподівався якоїсь небезпеки в святковий день. Коли постріли втихли, а дим над лісом зник, занепокоєна моя мама пішла подивитися, що там сталося. Побачила догоряючі згарища дому Стружів, навколо яких, немов збожеволіла, кружляла бабця Марії. Помітивши маму, неспроможна вимовити слова під впливом розпачливого плачу, старенька вимахувала руками в сторону дороги. Там попрямувала мати, де побачила серед піщаного шляху мертву Марію в калюжі свіжої крові. Потім довідалася, що жовніри несподівано окружили весільну хату та почали її обстрілювати. Люди, помітивши вогонь, спричинений запальними кулями, почали з переляку тікати. Деякі попали в руки напасників, деяким вдалося вийти з окруження. Солдати стріляли за втікаючими, немов до зайців. Захоплених чоловіків, в тому й молодого, міцно побито та із звязаними руками та ногами кинуто на вози. Коли віїжджали, Марійка, одягнена в біле шлюбне плаття, бігла за фірами і вголос благала звільнити її чоловіка Івана, бо він ні в чому не може бути винним, ледь кілька неділь як повернувся в ці сторони. У відповідь, певно з дозволу командира, одержала кілька смертельних куль. Цього ж дня знайдено на полях ще кілька трупів. Останки вісімнадцятилітнього брата Марії, Олекси, щойно по кількох тижнях вислідили круки у високому житі і вказали, де він впав тікаючи (7)(Правдивість описаних подій підтверджує слідство прокуратури ІНП, кінцевий підсумок якого я недавно одержав на письмі.).
Чимало подібних подій з цього 1946 р. ніде досі не записано, бо їхні свідки відійшли з-посеред живих. Тут варто пригадати, що цього ж літа, на початку липня Польське військо декілька разів нападало та ограблювало українських селян села Терка, в якому після виїзду в Україну залишилося кільканадцять родин (перед тим було їх тут більше ста). Під час наїзду 9 липня загнано до однієї із хат 28 старих чоловіків, жінок та дітей і живцем спалено. Цього ж дня жовніри вбили ще пˮять невинних осіб під час палення цілого села. В таких обставинах прояви збройного опору протягом 1946 р. мали передовсім характер розпачливого само-захисту і в ніякому разі не могли зводитися до продовжування діяльності УПА з наміром відірвання цих земель від Польщі, як то ще донині доводять незорієнтованим читачам навіть науково авторитетні публікації. Вже зовсім безпідставним є стверджування існування такої загрози на початку 1947 р., коли після посилених облав восени 1946 р. та внаслідок пануючої суворої зими не було ніяких умов для дальшого існування цієї організації. Можна навіть припускати, що неохоплення проголошеною тоді амністією членів цієї формації повˮязувалося з продуманим наміром творення фіктивного ворога, який був чомусь ще потрібний тодішній правлячій верхівці. В доступних тепер документах з цього часу, писаних високими представниками влади і Польського війська, виразно помічається не так намір знищення українського озброєного противника, якого навіть не згадувалося як якусь уперту волю цілковитого очищення терену з решти залишеного українського населення. Не знаю, на якій підставі і чим керувався ген. С. Моссор, довоєнний високий польський офіцер, коли у звіті з проведеної інспекції в комітетах безпеки в Катовицях, Кракові і Любліні у лютому 1947 р. інформував центральну владу, що «чимало одиниць, а навіть українських родин скрилося в лісах або в приграничних місцевостях на терені Чехословаччини і повернулося потім до своїх служб, становлячи базу для банд УПА та небезпеку всілякої ірреденти в майбутньому». Не наводячи жодних конкретних фактів повˮязування цих втікачів з існуючим де-небудь збройним підпіллям, генерал наполягає на конечності проведення весною «енергічної акції переселення тих людей поодинокими родинами в розпорошенні по цілих т. зв. землях відзисканих, де швидко асимілюються». Генерал у своєму звіті промовчав запевне знану йому прикру правду про те, що ці беззахисні залишки українського населення просто тікали зі своїх сіл та де могли скривалися, аби уникнути терору і грабунків з боку безустанно ґрасуючих військових підрозділів. З подібним постулатом звернувся до уряду 14 лютого новотарський староста, пропонуючи виселення з підлеглого йому терену лемків, «аби усунути лемківську квестію з питань польської політики». Тут треба відмітити, що українське збройне підпілля на цій території Західної Лемківщини від початку не виказувало великої активності. Двадцять пˮятого лютого конечність виселення всіх українців зголосив також начальник Воєводського управління безпеки в Ряшеві. В ситуації, коли нечисельні залишки українського населення, заляканого і обезсиленого терором, не могли становити помітної загрози для польської держави, ці намагання та їхня недоречна аргументація здаються просто чимось дивним.
Слід зазначити, що прийняте 29 березня рішення про проведення акції «В» не повˮязувалося з добачанням якої-небудь небезпеки зі сторони українців. Зі змісту протоколу з перебігу засідання Політбюро Польської робітничої партії ясно виникає, що було воно скликане перш за все для обговорення організації проведення на державному рівні похорону ген. Кароля Свєрчевського, упалого день скоріше в сутичці з відділом УПА під Яблінками. Постанову про насильне виселення усього українського населення потрактовано лише як один із пунктів наміченої програми гідного вшанування пам'яті ген. «Вальтера», бувшого заступника міністра оборони. Окреслено це коротко – «репресивною акцією відносно українського населення (8)( R. Drozd, I. Hałagida, Ukraińcy w Polsce. Dokumenty i materiały, Warszawa 1999, s. 46.). Всю увагу зосереджено виключно на обговоренні методів, як цю мету осягнути в якнайскорішому часі, але ні слова не присвячено вказанні якихось ситуаційних причин. На схвалення рішення відносно долі в нічому невинних 150 тисяч людей заважило тут передовсім раціонально необґрунтоване почуття помсти.
Не можна серйозно брати до уваги припущення Ґ. Мотики, що «комуністи, які не мали більшості підтримки в суспільстві, хотіли приподобатися полякам, які у більшості вороже ставилися до українців і висловлювалися за ї виселенням» (9)(G. Motyka, Kilka nieprawdziwych poglądów na temat konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1943-1948, [w:] В пошуках правди про акцію «Вісла», упор. М, Козак, Перемишль 1996, с. 59-60.). Мушу тут ствердити, що польські сільські середовища, поза нечисельними винятками, від віків привиклі до дружнього спілкува з сусідами-українцями, такої ворожості зовсім не проявляли. Памˮятаю, як наші односельчани-поляки з Корениці та Мˮякіша зі сльозами в очах прощалися з нами в день виселення, а потім деякі із них приїжджали на «відзискані землі», довго писали нам листи, як близьким друзям. Про відсутність ворожнечі між поляками й українцями на тих теренах пише також перемиський історик С. Стемпєнь, сучасний дослідник цієї проблеми (10)( S. Stępień, Społeczność ukraińska w Polsce, [w:] Tematy polsko-ukraińskie, Olsztyn 2001. Пише він, що в ті роки «доходило до сусідської солідарності між поляками і виселюваними українцями. […] Добрі відносини, а також родинні споріднення ставалися причиною підіймання деякими поляками спроб захисту українців перед виїздом» (с. 168).). Носіями ворожнечі були лише деякі переселенці, прибулі з Волині та середовища поодиноких сіл, де перед війною, під час її тривання і після неї активно діяли націоналістичні антиукраїнські організації. Прояви антиукраїнізму не могли виступати на теренах північно-західної Сілезії, а навіть центральної Польщі. Щойно в значно пізніших роках був він там поширюваний засобами державної пропаганди. Не відповідає правді обвинувачення лише польських комуністів за акцію «Вісла», оскільки не належав до них згаданий вже ген. Моссор, як і тогочасний премˮєр-міністр уряду, а одночасно провідний діяч Польської соціалістичної партії – Едвард Осубка-Моравський.
Є підстави припускати, що ключеву роль в ініціюванні рішення про акцію «В» відіграв Владислав Ґомулка, генеральний секретар ППР, який у ранзі віце-прем’єр-міністра очолював важливе тоді Міністерство Відзисканих земель. Як виникає з протоколу, він вів засідання політбюро 29 березня 1947 р. В міністерстві, яке очолював, ще 10 листопада цього ж року, тобто чотири місяці після закінчення акції «В», опрацьовано інструкцію, яка зобов’язувала всі теренові органи влади суворо перестерігати визначені правила запланованого розпорошення українців на нових землях. При чому підкреслювалося, що це конечний спосіб на їх «прискорену асиміляцію в новому середовищі». У звˮязку з цим рекомендовано також «безпощадно уміщати інтелігентський елемент здаля від громад, де живуть поселенці з акції „В”» (11)(Ukraińcy w Polsce, op. cit., dok. 13, s. 53.). У цій інструкції ні слова не присвячено потребі організувати яку-небудь допомогу цим поселенцям. Адже чимало пізніше виселених українських родин, не зібравши жодних врожаїв, позбавлені були елементарних засобів, необхідних для перетривання зими.
Взявши до уваги просто трагічну ситуацію значної частини українського населення, можна ствердити, що з цієї інструкції визирає якась непримиренна фанатична ненависть, спрямована на чимскоріше знищення ознак національної тотожності залишеної в Польщі решти українського населення. Важко повірити, що її зміст зредагований був у міністерстві, очолюваному людиною, яка виросла в мішаному польсько-українському середовищі Прикарпаття, а до цього, під час німецької окупації, перебуваючої там посеред українців, користаючої з їхньої відданої помочі. Недавно видані спогади В. Ґомулки засвідчують, однак, про його просто маніакальну недовірливість і упередженість до них, мимо того, що ніколи як поляк не зазнав з їхнього боку ніякої кривди чи проявів дискримінації. У 1939-1940 рр. працюючи начальником відділу фабрики паперу у Львові, завжди шанований і добре трактований, відчував якісь прикрі комплекси, коли спостерігав близькі відносини між місцевими галицькими українцями та цими, прибулими із Сходу. Не знати, наприклад, на якій підставі «зажилі відносини одного із українців з директором фабрики Гришиним» (українцем з Одеси) вважає він за «уформовані на базі антирадянського українського націоналізму» (12)(W. Gomułka, Pamiętniki, Warszawa 1994. t. I, s. 52.). Звичайні признаки патріотизму, висловлювані у щоденному спілкуванні між українцями, є завжди для нього чимось негативним і ворожим. У «Спогадах» ніколи не висловлює пошани до українського народу, який для нього майже не існує. По роках, з перспективи часу, помічав неналежне доцінювання поляків, недопускання їх до займання вищих становищ, при чому дратувало його «надто велике фаворизування українців радянською владою» (13)(Там само, с. 53.). На дальших сторінках згадок про минуле, Ґомулка наводить вагомі приклади помочі, яку давали йому українці під час гітлерівської окупації, коли вів конспіраційну діяльність як провідний член ПРП. Дуже часто укривався тоді в квартирі Михайла Донського в Сяноці, якого називає «лемком, що став українцем» (14)(Так само, t. ІІ, с. 106.). Мав там навіть можливість неодноразово слухати польськомовні передачі радіо Лондону та Москви. Треба тут зазначити, що за саму наявність радіоприймача грозило тоді смертне покарання. Однак пізніше тов. Вєслав, ставши в 1956 р. провідником держави як І секретар ПОРП, не відчував потреби віддячитися своєму давньому ідейному соратникові, який у 1947 р. разом з тисячами своїх земляків був насильно депортований на Західні землі. Лише в шістдесятих роках, прихилившись до його наполегливих прохань, звелів видати посвідку, підтверджуючу особисту участь у конспіраційній діяльності ПРП. Ґомулка, однак, потім зовсім легковажив та не відповідав на звернення діячів УСКТ, керовані до ЦК ПОРП відносно неналежного трактування української меншості, під якими на першому місці видніли підписи його колишнього українського партійного товариша, що наражував для нього себе і свою родину в смертельно загрозливих окупаційних обставинах. Після повернення в 1956 р. Ґомулки та його соратників до влади, тогочасна правляча верхівка під впливом стихійних процесів демократизації виражала співчуття скривдженому українському населенню, але не дозволяла вважати акцію «В» безпідставною. Польському суспільству представлювано її як оправданий акт збірної відповідальності за смерть ген. Сверчевського, як вагому історичну конечність, підпорядковану інтересам держави. Навіть найбільш критичні публіцисти відносно недавнього минулого в статтях, присвячених цій темі, поміщуваних на сторінках радикальної преси не підважували політичної оправданості цього прикрого історичного факту. Відомий тоді відважний демаскатор всяких поганих явищ в роках сталінської диктатури Збіґнев Новацький у підсумковій частині циклу статей, поміщених на сторінках тижневика „Rzeczywistość”, під заголовком Люди з акції «Вісла» співчував досі принижуваним і кривдженим українцям, насильно вигнаним зі своїх рідних земель. У відповідь на їхні чисельні листи вважав за виправдані і слушні виражені думки про національну дискримінацію, але одночасно зазначав, мусять вони зрозуміти та усвідомити собі неминучість страждань і кривд навіть тисячі невинних людей, коли якась «влада застосовує збірну відповідальність)» (15)( Z. Nowacki, Ludzie z akcji „Wisła”, „Rzeczywistość”, 14 VI 1956.). Доцільності її застосування він, однак, не підривав.
Подібне відношення до акції «В» спостерігається в художній літературі цього часу. Визначний поет Є. Гарасимович у виданій в 1963 р. поемі Lichtarz ruski, присвяченій примусовій депортації лемків 1947 р. у високопоетичній формі снував рефлексії над трагічною долею обезлюдненої Лемківщини, де попадають в руїну памˮятки своєрідних культурних традицій. За лихо, що навідало цю країну, обвинувачує однак не тих, що силою брутально вигнали її корінний люд, а самих лемків за їхню непокору відносно Польщі, за сприяння ворожій їй страхітливій Україні з вискаленими «вовчими іклами».
Погане світло на тогочасну ґомулківську правлячу еліту кидає вельми прихильне сприйняття нею антиукраїнської повісті Яна Ґергарда Заграви в Бєщадах, виданої вперше у 1959 р. В її змісті якби зовсім не помічається на південно-східних теренах Польщі присутності населення приналежного до якоїсь однієї української нації. Читач довідується, що до l947 р. проживали там кочівничі, не зовсім цивілізовані, племена бойків та лемків, неприязні полякам, у своїй природній ненависті до них здібні до найбільш жорстоких злочинів. Таке потрактування місцевого корінного етносу є відомим продовженням суто націоналістичних ідей Р. Дмовського та запереченням офіційно голошених тоді комуністичних лозунгів, де український народ визнавано як такий. Безсумнівно, частина тодішньої верхівки влади, до якої належав і Я. Ґергард, не трактувала їх серйозно, оскільки беззастережно сприймала зміст твору. Тут варто зацитувати з нього вимовний фрагмент, який представляє акцію «Вісла» як вагому історичну конечність, вельми корисну для світлої прийдешності нової польської держави. Освічений офіцер, учасник змагань з УПА, інтелектуально роздумуючи навколо подій, що відбуваються на його очах, завдає таке запитання прибулому до військової частини високому партійному функціонерові: «Секретарю, я хотів поставити вам таке запитання […]. Давно, давно тому прибули тут, женучи перед собою череди худоби, люди-кочівники з далеких сторін. На протязі сотень років перетворилися в лемків і бойків. Сьогодні ці люди відходять. Залишається пустка, точно така сама, як перед тисячами років. Що далі буде, секретарю?». Секретар, як авторитетний представник влади, у відповідь виявляє ширший контекст проблеми, яку розвˮязується планово, згідно з глибоко продуманою ідеєю благодатної прийдешності держави: «Крім бойків і лемків, є ще ціла країна, капітане [...]. Віки будуть, очевидно, плисти, а історія цивілізації на загал пˮять-шість тисяч років [...]. Змінилася свідомість людини. Здається, не берете того до уваги, капітане. Свідоме, а не, як давніше, в минулих віках стихійне будування життя. Кільканадцять тисяч людей відходить звідси з огляду на конкретну історичну конечність. Ми є цього свідомі. Така сама свідомість спричиниться колись, в недалекому певно майбутньому, коли остаточно запанує тут спокій, до заселення тих земель. Буде воно планове й систематичне, не матиме нічого спільного давнішими стихійними мандрівками кочівничих племен. Я є того певен» (16)( J. Gerhard, Łuny w Bieszczadach, Lublin 1973, t. II, s. 148 (переклад П. Коваля).). Придивляючись ближче змістові цієї цитати, спостерігається його ідейна спорідненість з добре знаною половині XX ст. ідеологією, що проголошувала планове творення світлого майбутнього німецької нації шляхом елімінування з території держави шкідливих і небажаних чужих племен і народів.
Широке розповсюдження на книжковому ринку, а також у формі кінокартини цього антигуманного літературного кічу засвідчує про невисокий інтелектуальний рівень та про справжнє моральне обличчя інспіраторів таких дій. Про близьку спорідненість рис їі менталітету з туманною «ринштоковою» національною ідеологією, яка відіграла неславну і шкідливу роль в історії Польщі минулого століття, засвідчує введення його на початку сімдесятих років як обовˮязкової для учнів усіх типів шкіл. Можна припускати, що ініціатива вийшла з Міністерства оборони очолюваного тоді ген. В. Ярузельським, бувшим учасником поборювання УПА і проведення депортацій українців. Возвеличування геройських подвигів Польського Війська, що остаточно зуміло розгромити ворожі українські «банди», мало служити плеканню патріотичних почуттів, підвищення обороноздатності та пробуджуванню національної гордості у свідомості молодих поляків.
Ближчого розгляду вимагає питання справдовування акції«В» збірною відповідальністю за смерть ген. К. Сверчевського, якого міфічну славу як геройського польського патріота-інтернаціоналіста, через майже усі повоєнні десятиліття утверджувано у свідомості суспільства. Однак показується, що був він лише покірливим сталінським прислужником, від тридцятих років запопадливо виконуючим доручення радянської контррозвідки. Досі ще повністю не виявлена ціла правда про його буцімто геройську смерть під Яблінками в сутичці з відділом УПА. Завісу літа ми скриваної таємниці дещо ширше відслонено в документальній телепередачі з циклу Rewizja nadzwyczajna авторства Д. Балішевського, емітованої в трьох частинах в першій програмі державного телебачення на початку 1997 р. Виступали в ній бувші солдати і офіцери Польського війська, що тоді знаходилися в тій околиці та незабаром після битви прибули на місце, де впав генерал. З їхніх свідчень однозначно виникає, що жовніри та командири з конвою, що охороняв Сверчевського, втекли з зони несподіваного густого обстрілу, залишивши його разом з іншими вбитими й пораненими. Говорили також про вередливий характер генерала, прикрий і часто незносимий для підвладних. Існувало навіть підозріння, що з цієї причини хтось з них міг скрито піднести на нього руку. Учасники телепередачі виявили також, що він був безпросипним п'яницею та цілу ніч перед виїздом на інспекцію військових станиць провів на алкогольній пˮянці в комендатурі дивізії в Сяноці.
Вибравшись зранку на зовсім несподівано вибраний шлях, затримався ще в штабі військової одиниці в Ліську, де під час сніданку також, певно, не обійшлося без горілки. Є підстави твердити, що Ян Ґергард як тодішній командир конвою, не обманює тоді, коли у фрагменті своєї повісті, зображуючому перебіг бою, представляє дивну поведінку Сверчевського. Замість шукати надійного затишку перед градом куль, летючих з узбіччя гори, він з піднесеною головою виходить на дорогу для оцінки ситуації. Зовсім не реагує на наполегливі заклики підвладних негайно ховатися. Автор твору пише про те для возвеличення постаті завжди незламного ген. «Вальтера», що буцімто, ніколи не кланявся кулям. Однак, хто хоч дещо обізнаний з елементарними правилами бойової тактики, зразу помітить втішну гротескність такого зображення, оскільки командир військового підрозділу, в обличчі загрози, перший повинен опинитися в надійному сховищі, аби ефективно командувати підлеглим відділом. Сверчевський не дотримувався, звичайно, цього правила не як незламний герой, як це хоче вказати Я. Ґергард, а просто як людина в стані алкогольного спˮяніння.
У гідній уваги телепередачі авторства Балішевського вперше публічно виявлено і показано подовгасту діру в шинелі генерала, збереженій в Центральному музеї Польського війська як беззаперечний слід від проколу багнету. Це може бути свідченням добиття його багнетом кимось із партизанів відділу Степана Стебельського, що міг на коротко зайняти залишене противником поле бою для забрання від полеглих і з опущених машин дуже потрібної тоді зброї. Недарма Ян Ґергард як командир конвою, був потім покараний військовим начальством карою догани. Адˮютант генерала, якому тоді чудом вдалося уникнути смерті, пропав десь безвісті, правдоподібно скрито зліквідований владою за спроби виявлення компрометуючої правди про дійсні обставини смерті «Вальтера». Взявши до уваги беззаперечний факт, що тодішнім найвищим провідникам польської держави від самого початку обставини ці мусили бути добре відомі, є вповні обґрунтовані підстави оцінювати обтяження збірною відповідальністю всього українського населення за смерть генерала, командуючого під час бою в стані алкогольного спˮяніння як беззаперечне свідоцтво особливо підлої аморальності тa відразливого цинізму.
Розглядаючи різноманітність основних напрямів у польській національній ідеології від початку XIX ст., тобто від епохи романтизму, можна впевнено вважати акцію «Вісла» за ганебний акт знеславлення найбільш світлих, раціонально уґрунтованих та далекозорих ідей, проголошуваних найвизначнішими представниками польської політичної думки та культури. Є вона також беззаперечним проявом безглуздої руйнації цінної тканини спільних тривалих, культурних надбань, сформованої віками внаслідок гармонійного дружнього співіснування двох братніх національностей на одній території. Надбання ці відіграли благодатну роль у збереженні і загроженої тотожності в часах панування чужих держав. Брутально знищено чимало пам'яток своєрідної церковної архітектури, неповторне багатство місцевого фольклору, пісенності, обрядів. Обезлюднено значні простори, де до 1947 р. простягалися великі села, а значна частина рільничо використовуваних земельних ареалів досі лежить перелогом або поростає лісом.
Цей великомасштабний антиукраїнський акт беззаконня, крім вищенаведених втрат, на довгі літа посіяв атмосферу ворожості і недовір'я між обома сусідніми народами, підірвав основу триваючого століттями процесу взаємопроникання і взаємозбагачування у сфері духовної культури. Поширювана пропаганда ненависті та презирства відносно українських національних стремлінь затьмарила беззаперечну вагому істину про існування природніх братерських зв'язків, духовного споріднення, яких безумне надірвання в дальшій перспективі може призвести до поганих непередбачливих наслідків. У цьому контексті всякі спроби оправдування акції «Вісла» інтересами „polskiej racji stanu" є нічим раціонально необгрунтовані і просто абсурдні. Переглядаючи методи і масштаби стосованого терору проти українського населення, організованого владою від 1945 р., можна дійти висновку, що є вони плодом схрещення «ринштокової» вкрай націоналістичної ідеології Романа Дмовського, позначеної проросійськими симпатіями та запеклим антиукраїнізмом і антисемітизмом, офіційно голошеною після війни більшовицькою комуністичною діалектикою, спрямованою на цілковите придушення української національної свідомості. Тут слід зазначити, що В. Ґомулка здобув вершину своїх політично-ідеологічних знань як слухач Міжнародної Ленінської школи в Москві в 1932-1936 рр., тобто в період проведення сталінським режимом найбільш жахливого терору в Україні, який поглинув приблизно вісім мільйонів українців, а в тому числі фізично знищив майже всю найвартіснішу українську інтелігенцію.
Професор Александер Бохенський у книжці Історія глупоти в Польщі, написаній у Варшаві в роках німецької окупації, як тонкий аналітик напрямків у польській політичній думці від кінця XVIII ст., вказує на безустанну присутність в ній сарматської пихатості, переваги безрозсудливих емоцій над розумною оцінкою ситуації в підніманні важливих для життя нації рішень, що нерідко доводило до трагічних наслідків. Однією, вкрай шкідливою, рисою менталітету провідних еліт було «легковаження елементу національної гордості» східних сусідів і ця фатальна помилка вже в період заборів сприяла погруженню народу в ситуації закуткової ізольованості від вагомих історичних процесів, характерних для окружаючого світу; сприяла провінційній обмеженості. Хоч книжка присвячена історичному минулому, виразно видно в ній нав'язання до політичних явищ у Польщі міжвоєнних років та тих, що розігравалися актуально на очах автора. Міг він брати до уваги також кривавий польсько-український конфлікт на Волині, розпочатий у 1943 p. У підсумковій її частині одним із найістотніших його висновків є заклик «відсувати від керма справування влади кожного патріота, якому любов вітчизни мішає розум та викривлює картину дійсної ситуації» (17)(A. Bocheński, Dzieje głupoty w Polsce, Warszawa 1988, s. 263.). Коли б проф. А. Бохенський свою книжку писав значно пізніше та піддав критичному аналізу доцільність політичних рішень польського правління в половині XX ст., запевне мав би повністю обґрунтовані підстави залучити акцію «Вісла» до найбільш важливих і вимовних, а заразом стидливих сторінок у найновішій Історії глупоти в Польщі.
У світлі міжнародного права і контексті глибшого аналізу ситуації в 1946 та на початку 1947 рр. на теренах південно-східної Польщі акцію «Вісла», а також випереджуючий її терор, організований владою,треба вважати як великомасштабний злочин, заподіяний українській нації. Ті, що несуть за нього відповідальність, повинні бути викриті та справедливо осуджені історією. Виявлення вимагають також неславні ідейні причини, які до нього довели, аби назавжди були відкинені з політичного життя народу. Вона повинна також знайти чільне та тривале місце в історичній пам'яті теперішніх і майбутніх поколінь українців, як вагоме остереження перед всякими спробами легковаження необхідності зміцнювання сили і авторитету у світі незалежної України, що завжди спроможна буде захистити своїх дітей перед подібним лихом.
Ольштинек, З0 червня 2006 р.
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.
|
do góry ↑
|
|
Fotografie
|
|
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.
|
Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.
|
|
|
