Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2013-10-04
WERSJA W J.POLSKIM
Akcja "Wisła". Deportacja z Ulucza
Wspomnienia Pana Wasyla Szlachtycza
Tekst ze strony internetowej ukraińskiego "Memoriału".
Wasyl Szlachtycz
Urodzony w 1946 r. Opowiada o losach swojej rodziny i Ulucza na podstawie opowieści ojca i innych członków rodziny.
В поточному 2011 році, в свято Вознесіння Господнього, промине 65 років, коли прийшло польське військо палити наш рідний Улюч. Спалити лиш тому, що він був свідомий свого українства.

Нині посилаю Вам кусочок нашої історії. Якщо будете вважати, що можна, то дуже прошу помістити його на сторінках Ваших видань.
З повагою Василь Шляхтич, Зеленогірщина, Польща.

Говорили мені тато

Не легко було злочинцям в один день спалити чудовий і великий Улюч. Щойно третім разом довершили свій ганебний задум. Коли почали його палити, як говорили мої батьки і родина, люди розбігалися куди хто. Тут наведу цитату з вірша НАШОГО Генія - Тараса Шевченка : "... ми розлізлися поміж людьми, мов мишенята..." Той, в кого була родина в околишніх селах, пішов кочувати до родини. Інші в лісах і околишніх горах поробили собі криївки, тобто тимчасові хатинки, в яких крилися від дощів і злих людей, віруючи, що там можна буде дочекатися кращих часів. Не всім з моєї родини вдалося втекти від того лихоліття. Як говорили мені батьки, а потім родина і знайомі з Улюча, в ті тривожні часи в час одного з нападів на село був вбитий поляками, точніше польським військом, моєї мами наймолодший брат - Микола, називали його Никольо Куликів. Мав він в час смерті десь несповна двадцяти років.

З оповідань родини і знайомих, між іншими Панства Софії і Ярослава Холявків, які родом з Улюча, знаю, що мій вуйко, Микола Кулик - моєї мами рідний брат, писав вірші. Колись, коли я був в Улючі, коли ще жила тата сестра - Софія, вона показала мені місце на горі Дубник в Улючі, де біля церкви є похоронене тіло вбитого вуйка Миколая.

Ця церква стоїть по нинішній день. Вона, як найстарша дерев'яна церква на території Закерзоння , а тим самим в межах нинішньої Польщі. В минулому році відзначено її 500 річчя.

Згорів Улюч. За згодою тодішньої влади польське населення з околишніх сіл розібрало і було зруйновано нову церкву. В забуття відійшли, разом з улючанами епізоди пережитих трагедії, згоріли і вірші мого вуйка Миколи. В поточному, 2011 році, улючани будуть відзначати 65 річчя загибелі того нашого, українського села. Хто тільки зможе, в кого заграє іскорка любові до РІДНОГО, приїжджайте на ті сумні святкування до НАШОГО РІДНОГО УЛЮЧА. Особливо своє звернення керую до живучих ще, розкинених по чужинах, улючан і їх нащадків. Приїжджайте! Будьмо разом хоч один день у році на попелищі рідного села.

Тут пригадую собі слова мого батька про той день, коли був палений Улюч. З того, що почув від свого тата - почитайте.

Відбулося це пізньою весною 1946 року.

Ішла чутка, що поляки палять наші села. Хто ж вони були ці поляки? Як говорили тато, це були люди з околишніх сіл, яким підтримку давало польське військо. Вже спалили кілька українських сіл недалеко від Улюча. В Улючі, як говорили тато, жили мирно між собою поляки і українці до часу війни, але і через війну, через час окупації німецькими фашистами, ніякої ворожнечі в селі не було. Завжди одні одним в міру своїх можливостей допомагали перетривати війну. Улючани не готовилися на те, що таке лихо і до нашого села може прийти. Раптом, котрогось дня, до села дійшли чутки про наближення польського війська. Поблизу вже було чути постріли з карабінів. Тоді, хто що міг, брав у руки і тікав. Той з коровами у ліс, той з кіньми, інші з тлумаками тікали, бодай з села втекти. Також і тато зі своєю кобилою і жереб'ятком втікали до лісу. Разом з ними була моя найстарша сестра Ольга, якій тоді було одинадцять років. Мама, вагітна зі мною (я народився у серпні 1946 року), і друга моя сестра Ганя, якій було дев'ять років, вже раніше втекли до лісу.

Татові втекти не вдалося. Тата, разом зі згаданими кіньми і сестрою, поляки схопили десь біля лісу і привели на площу паленого села, рідного Улюча. На цій площі вже було багато пійманих і багато польського війська. Сестра моя Ольга стояла біля тата і плакала, і просила жовнірів, щоб відпустили тата. Але ніщо не помагало. Один з жовнірів відштовхнув сестру, тата вдарив прикладом карабіна і сказав до другого жовніра, показуючи на мого тата: "Weź go na bok i kropnij" (візьми його набік і вбий). Сестра почала плакати і молитися, і кричала наскільки в неї було сили. Той її плач і крик почув хтось із командирів, прибіг до сестри і тата та питає:

- Co się stało? (Що сталося?)

Жовніри до командира говорять:

- Banderowca złapaliśmy. (Ми вхопили бандерівця).

Той питає: - A gdzie on? (А де ж він?)

Ті польські жовніри показують рукою на мого тата. Тато стояли і мовчали. Лицями стікала кров по ударі жовніра. Біля нього сестра і кобила та мале жереб'ятко, яке лизало тата руку. Командир глянув на тата і питає жовнірів:

- A miał przy sobie karabin? (Чи мав він біля себе карабін?)

Ті говорять: - Nie. (Ні.)

Той далі питає: - A miał naboje? ( А мав він патрони?). Вояки заперечують. Кажуть : - Nie.

Командир, вже знервований, питає: - To może miał chociaż łuski od naboi? (то може були в нього хоча гільзи від патронів?)

Жовніри заперечують і кажуть: - Nie.

Тоді командир ще більше знервувався і далі питає, але тепер мого тата:

- Ten koń czyj? (Чий це кінь?) - Mój. (Мій.)

- A źrebię czyje? (а жереб'я чиє?) - Moje. (Моє.)

- A dziecko czyje? (А чия це дитина?) - To moja córka (То моя дочка.)

Тоді командир вийняв з кобури пістолю і підійшов до того жовніра, який казав вбити тата, приставив пістолю йому до голови і сказав: - My posyłamy was, żebyście pilnowali ładu i porządku na tych ziemiach, a wy chcecie zabijać niewinnych ludzi? Jeżeli jeszcze raz coś takiego będzie miało miejsce, to zabiję każdego z was jak złego psa. (Ми посилаємо вас, щоб ви наводили лад і порядок на тих землях, а ви хочете вбивати невинних людей? Якщо ще раз повториться щось подібне, то вб'ю кожного з вас як лютого пса.)

Татові і сестрі казав піти до своїх односельчан які були на тому майдані, а жовнірам що стояли опісля в злості і польських прокльонах щось голосно пояснював. Так тато мені розповів, коли я став дорослішим хлопцем, який вже розумів, що таке ДОБРО, а що ЗЛО.

- Знай сину, що поляки вбили твого вуйка. Як почув ти від мене, також поляк хотів і мене вбити. Але знай також, що іншій поляк врятував моє життя.

І тато завжди повторювали, що в кожному народі є ЛЮДИ і є «людці».

З повагою Василь Шляхтич з Польщі
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
Операція "Вісла". Депортація з Улюча.
Спогади Пана Василя Шдяхтича
Текст ми взяли з інтернетсторінки українського "Меморіалу"
Василь Шляхтич
Народжений 1946 р. Розповідає про долю своєї олдини та долю Улюча на основі розповідей батька та інших членів сім`ї.
В поточному 2011 році, в свято Вознесіння Господнього, промине 65 років, коли прийшло польське військо палити наш рідний Улюч. Спалити лиш тому, що він був свідомий свого українства.

Нині посилаю Вам кусочок нашої історії. Якщо будете вважати, що можна, то дуже прошу помістити його на сторінках Ваших видань.
З повагою Василь Шляхтич, Зеленогірщина, Польща.

Говорили мені тато

Не легко було злочинцям в один день спалити чудовий і великий Улюч. Щойно третім разом довершили свій ганебний задум. Коли почали його палити, як говорили мої батьки і родина, люди розбігалися куди хто. Тут наведу цитату з вірша НАШОГО Генія - Тараса Шевченка : "... ми розлізлися поміж людьми, мов мишенята..." Той, в кого була родина в околишніх селах, пішов кочувати до родини. Інші в лісах і околишніх горах поробили собі криївки, тобто тимчасові хатинки, в яких крилися від дощів і злих людей, віруючи, що там можна буде дочекатися кращих часів. Не всім з моєї родини вдалося втекти від того лихоліття. Як говорили мені батьки, а потім родина і знайомі з Улюча, в ті тривожні часи в час одного з нападів на село був вбитий поляками, точніше польським військом, моєї мами наймолодший брат - Микола, називали його Никольо Куликів. Мав він в час смерті десь несповна двадцяти років.

З оповідань родини і знайомих, між іншими Панства Софії і Ярослава Холявків, які родом з Улюча, знаю, що мій вуйко, Микола Кулик - моєї мами рідний брат, писав вірші. Колись, коли я був в Улючі, коли ще жила тата сестра - Софія, вона показала мені місце на горі Дубник в Улючі, де біля церкви є похоронене тіло вбитого вуйка Миколая.

Ця церква стоїть по нинішній день. Вона, як найстарша дерев'яна церква на території Закерзоння , а тим самим в межах нинішньої Польщі. В минулому році відзначено її 500 річчя.

Згорів Улюч. За згодою тодішньої влади польське населення з околишніх сіл розібрало і було зруйновано нову церкву. В забуття відійшли, разом з улючанами епізоди пережитих трагедії, згоріли і вірші мого вуйка Миколи. В поточному, 2011 році, улючани будуть відзначати 65 річчя загибелі того нашого, українського села. Хто тільки зможе, в кого заграє іскорка любові до РІДНОГО, приїжджайте на ті сумні святкування до НАШОГО РІДНОГО УЛЮЧА. Особливо своє звернення керую до живучих ще, розкинених по чужинах, улючан і їх нащадків. Приїжджайте! Будьмо разом хоч один день у році на попелищі рідного села.

Тут пригадую собі слова мого батька про той день, коли був палений Улюч. З того, що почув від свого тата - почитайте.

Відбулося це пізньою весною 1946 року.

Ішла чутка, що поляки палять наші села. Хто ж вони були ці поляки? Як говорили тато, це були люди з околишніх сіл, яким підтримку давало польське військо. Вже спалили кілька українських сіл недалеко від Улюча. В Улючі, як говорили тато, жили мирно між собою поляки і українці до часу війни, але і через війну, через час окупації німецькими фашистами, ніякої ворожнечі в селі не було. Завжди одні одним в міру своїх можливостей допомагали перетривати війну. Улючани не готовилися на те, що таке лихо і до нашого села може прийти. Раптом, котрогось дня, до села дійшли чутки про наближення польського війська. Поблизу вже було чути постріли з карабінів. Тоді, хто що міг, брав у руки і тікав. Той з коровами у ліс, той з кіньми, інші з тлумаками тікали, бодай з села втекти. Також і тато зі своєю кобилою і жереб'ятком втікали до лісу. Разом з ними була моя найстарша сестра Ольга, якій тоді було одинадцять років. Мама, вагітна зі мною (я народився у серпні 1946 року), і друга моя сестра Ганя, якій було дев'ять років, вже раніше втекли до лісу.

Татові втекти не вдалося. Тата, разом зі згаданими кіньми і сестрою, поляки схопили десь біля лісу і привели на площу паленого села, рідного Улюча. На цій площі вже було багато пійманих і багато польського війська. Сестра моя Ольга стояла біля тата і плакала, і просила жовнірів, щоб відпустили тата. Але ніщо не помагало. Один з жовнірів відштовхнув сестру, тата вдарив прикладом карабіна і сказав до другого жовніра, показуючи на мого тата: "Weź go na bok i kropnij" (візьми його набік і вбий). Сестра почала плакати і молитися, і кричала наскільки в неї було сили. Той її плач і крик почув хтось із командирів, прибіг до сестри і тата та питає:

- Co się stało? (Що сталося?)

Жовніри до командира говорять:

- Banderowca złapaliśmy. (Ми вхопили бандерівця).

Той питає: - A gdzie on? (А де ж він?)

Ті польські жовніри показують рукою на мого тата. Тато стояли і мовчали. Лицями стікала кров по ударі жовніра. Біля нього сестра і кобила та мале жереб'ятко, яке лизало тата руку. Командир глянув на тата і питає жовнірів:

- A miał przy sobie karabin? (Чи мав він біля себе карабін?)

Ті говорять: - Nie. (Ні.)

Той далі питає: - A miał naboje? ( А мав він патрони?). Вояки заперечують. Кажуть : - Nie.

Командир, вже знервований, питає: - To może miał chociaż łuski od naboi? (то може були в нього хоча гільзи від патронів?)

Жовніри заперечують і кажуть: - Nie.

Тоді командир ще більше знервувався і далі питає, але тепер мого тата:

- Ten koń czyj? (Чий це кінь?) - Mój. (Мій.)

- A źrebię czyje? (а жереб'я чиє?) - Moje. (Моє.)

- A dziecko czyje? (А чия це дитина?) - To moja córka (То моя дочка.)

Тоді командир вийняв з кобури пістолю і підійшов до того жовніра, який казав вбити тата, приставив пістолю йому до голови і сказав: - My posyłamy was, żebyście pilnowali ładu i porządku na tych ziemiach, a wy chcecie zabijać niewinnych ludzi? Jeżeli jeszcze raz coś takiego będzie miało miejsce, to zabiję każdego z was jak złego psa. (Ми посилаємо вас, щоб ви наводили лад і порядок на тих землях, а ви хочете вбивати невинних людей? Якщо ще раз повториться щось подібне, то вб'ю кожного з вас як лютого пса.)

Татові і сестрі казав піти до своїх односельчан які були на тому майдані, а жовнірам що стояли опісля в злості і польських прокльонах щось голосно пояснював. Так тато мені розповів, коли я став дорослішим хлопцем, який вже розумів, що таке ДОБРО, а що ЗЛО.

- Знай сину, що поляки вбили твого вуйка. Як почув ти від мене, також поляк хотів і мене вбити. Але знай також, що іншій поляк врятував моє життя.

І тато завжди повторювали, що в кожному народі є ЛЮДИ і є «людці».

З повагою Василь Шляхтич з Польщі
WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.


Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2017

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
661 122
Dziś:
Днесь:
571