Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2015-05-19
WERSJA W J.POLSKIM
"Wspomnienia o Hrubieszowie 1943-1944" (wersja tylko ukraińska)
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
"Спомини про Грубешів 1943-1944"
о. Дам’ян Богун, ЧСВВ

Одного разу підійшов до мене в церкві старик літ найменше 70-80. Він назвав себе Зінь-Маляр і оповів про себе та про унію, яку добре пам'ятав. Він був тоді ще десь 10-річним хлопцем, але добре пам'ятав, як у церкві відбувся перехід на православ'я. Міліція й військо зігнали до Грубешова людей з усього району. На відкритім майдані зібралися попи і архієреї. Прочитали указ царя і закликали людей відрікатися унії, і приймати православ'я. Люди як почули чого їх зігнали - заридали. Благочинний закликав успокоїтися: "Таж батюшка-цар бажає вам щастя. Ви повинні радіти, що будете такої віри, як сам цар, а не польської унії".

Минали літа, Зінь виріс, розвивав свій малярський талант. Аж тут війна. Грубешів переповнений військом. Крики - "Ура!!!" "Наші б'ють германа і австріяка!" Уже впав Львів, вже окружили Перемишль. Уже в Карпатах. Але радість не довга. У Карпатах їх розбили. Армія вицофується. Від царя наказ вивезти всіх новонавернених, щоб на них не мстилися аглічани (так перекручено називали галичан-австріяків). Люди плачуть, але рятуються від смерті, якою їх страшать власть імущі. Зі сльозами їдуть на Схід. Осталися тільки ті, що не переходили на православ'я. "А ви?" - питаю. "Я? Чого мені боятися було? Я ворогів не мав. Хліб маю в руці - кісточки й фарби завжди знайдуть кусень хліба." І дальше оповідав, що старий, маю кусок хліба, який годує мене все життя. "Ось недавно принесли до мене дівчата з села (імена не пам'ятаю), образ, який носять під час процесії. Просять їм відновити. Я обіцяв їм це зробити. Вони відійшли, а я приступив до роботи. Придивився і бачу: цей образ святої Варвари наліплений. Я відліпив і дивлюся – це ж образ св. Йосафата, його заліпили образом св. Варвари. Знаєте отче чого я прийшов?" "Догадуюсь", - кажу. "Добре, що догадуєтеся. Я цей образ св. Йосафата підправлю, зроблю нову раму та подарую вам. Шкода руйнувати пам'ятку унії." "Дуже буду радий і вдячний", - відповідаю.

Тиждень пізніше Зінь знову в мене, вже з образом. "Буду щасливий, - каже, - як приймете від мене цей подарок". "Пане Зінь! Я плачу за роботу, а за образ щиренько дякую." "Ні, ні, отче. Ви мене ображаєте. Я з сльозами по унії його рятував від затрати. Прийміть це від серця." "Пане Зінь! - кажу, я був би щасливим, як ви від сьогодні, були б моїм парафіянином". "Отче, я все розумію, але боюся, щоб ще раз не треба було переходити на православ'я." Він якби передчував. Під сталінградом фронт німцям заломився. Вони швидше тікали, як ішли вперед.

От і знову на Грубешівщині російська армія під назвою: Радянська. Нові держави, нові кордони. Холмщина під Польщею. Українців виселають за Буг. Чи Зінь поїхав, чи остався так, як 1915 року, не знаю, бо я остався без парафіян, які виїхали на Захід, і сам виїхав до Кристинополя з образом св. Йосафата, що його мені подарував маляр Зінь. Отці Василіяни з Кристинополя не їхали на Схід, але на Захід і повезли образ св. Йосафата до Варшави. Що він там є оповідав мені недавно (1997 р.) о. Йосафат Романик, який приїздив до Львова.

Ще інший свідок унії знайшов мене в Грубешеві. Він якийсь час приходив на мою Службу Божу до церкви св. о. нашого Миколая (Поунійної), в якій мені, а взагалі греко-католикам, дозволяв відправляти для греко-католиків капелян тієї гарнізонової церкви О.Н.Н. (прізвища не пам'ятаю), яку було замінено на костел.

Нарешті одного разу осмілився, підійшов до мене й сказав, що дуже радіє, що бачить уніятського священика. Я запитав хто він, але замість відповіді він сказав: "Прошу зайти до нас на... (не пам'ятаю назви). Це передмістя Грубешева. "Добре, але як я вас там знайду? " "Мене всі знають", - відповідає, - скажете: стари уніят, Захарій (чи так, не буду твердити) і вам покажуть". "Добре дідусю. Прийду завтра."

Наступного дня після Служби Божої вже чекає на мене старичок. "Добре, дідусю. Піду, піду, тільки поснідаю і піду." "Отче, я хотів, щоб ви в нас поснідали. Вас чекають онуки з матір'ю, бо син... захлиснувся старик сльохами... син пішов на війну й пропав". "Не плачте дідусю. Усе в Божих руках. Одним, краще вмерти, ніж жити калікою, або валятися по тюрмах чи лагерах. Зрештою, ще війна не скінчена й через фронти не переходять вісті. Будьте доброї думки, Бог хоче всім добра, а люди людям заздрять добра й звідси війни, ллється кров, остаються каліки, виростають нові могили.

У такій розмові дочапали до Загір'я (мабуть так називалося це передмістя Грубешева). Мене витають його внуки, вже парубки й їхня мама чи невістка, жінка одного з внуків. Усі прекрасно говорять по-українськи. Є вже й правнуки. Усі радіють, що я не погордив їхнім запрошенням. "Оповідайте дідусю про себе, про свою сім'ю, а найважливіше про унію, яку ви добре певно пам'ятаєте, нехай і внуки почують?" "Я їм не раз оповідав, як насилу гнали до православної церкви. Хто не пішов, того уважали ворогом. Не одного загнали на Сибір, чи на Біле Озеро, чи ще де там." І дальше оповідав дідусь подібно як Зінь. Мило мені було між ними. Для мене і для них це був святочний день, хоч жодного свята не було. Я був радий, що бачив людей, які свято бережуть пам'ять про унію, а вони раділи, що бачили й гостили в себе уніятського священика, хоч я називав себе греко-католиком. Вони розуміли, що це все одно й ми разом тими спогадами раділи і були, хоч на хвильку щасливі (ет гаце немініссе іувабіт - і те мило згадати), - казав римський поет.

Одного разу на мою Службу Божу зайшов незнаний мені чоловік. Після Служби Божої підійшов до мене й цікавився Греко-Католицькою Церквою. Цій нашій розмові придивлявся здалека мій знайомий греко-католик, що приєднався з села... (не пам'ятаю прізвища, його також не знаю, мабуть Фурман). Після розмови з незнаним підійшов до мене Фурман і запитав, чого хотів від мене цей пан. Я запита звідки його знає. Він відповів: "Це мій родич". "Який"? - питаю. Він на те: "Я Фурман, а він Фурманський. Колись і він, чи то його батьки, були також Фурманами. За царської Росії не хотіли перейти до православної Церкви й переходили до костела, а щоб маскуватись, змінювали своє прізвище. Пізніше за Польщі було їм також добре з тим зміненим прізвищем, бо легше було дістати роботу". Така доля унії і уніятів. Треба було критись з своєю вірою перед схизматицьким російським урядом, і за католицької Польщі те саме, словом критися з своїм національним і релігійним походженням.

ГРАБОВЕЦЬ
Люблинський латинський єпископ Фульмана попросив митр. Андрея Шептицького прислати двох місіонерів до Грабівця і Города. Митрополит А. Шептицький від себе звернувся у тій справі до протоігуменату оо. Василіян. Протоігуменат це прохання вирішив так, що до Грабівця послав о. Андрія Труха, а до Городця о. Йосафата Федорика. У містечку Грабівці говорили по-польськи. Латинський священик радив отцю говорити проповіді по-польськи, мабуть боявся, щоб люди не перейшли на українську мову в щоденнім житті. Рада латинського пароха й второпність душспастирська підказували, щоб говорити по-польськи, бо яка користь з проповіді українськоя мовою, як люди не будуть її розуміти?

Отож у найближчу неділю латинський парох представив їм нового душпастиря, польською мовою й отець Андрій також польською мовою представив себе людям. Він заявив, що він василіянин (такий як ще перед 50-ма роками в Холмі й Замістю були василіяни. Може про них вам оповідали батьки, діди. Отож ці отці яких силою вигнали звідси царські укази, тепер вертаються до вас знову. Василіяни ті самі хоч особи не ті самі, бо вік людини короткий. Останній з старих василіян, як о. Фурман, умер у Варшаві кілька років тому. А от тепер знову вертаються до вас отці василіяни. Люди не знали чи радіти, чи плакати. Вони себе уважали українцями, чекали українського католицького священика. А тут приїхав і не той, якого чекали. Заворушилися. Після відправи між ними справи вияснилися. О. Трух перепросив їх і люди успокоїлися. Він ревно працював між ними, говорив по-українськи, але тільки один рік, бо дістав призначення до Америки.

Після нього також був один рік і працював у Грабівці о. Маланяк, Іринарх, ЧСВВ, який також виїхав до Америки, але Південної, до Бразилії. Після нього там працював кілька років о. Сироїд Доротей, ЧСВВ. Він про це написав цікаві спомини (ще в рукописові). О. Доротей був уже діяльний, виїздив на села, де його просили. Це було колонізаційній польській владі не на руку. Поляки простір до Буга, тобто всю Холмщину і Піддляша уважали за терени, які планували спольщити. З православними було легше. Вони на домагання влади говорили до людей в церкві, та в школі по-польськи, а о. Доротей сміливо навчав по-українськи. Тож вони заборонили йому виїжджати поза Грабовець, а коли це не помагало, звернулися до єпископа, щоб його змінити іншим. Того року й майже того місяця о. Доротей виїхав. Того ж чи наступного місяця зачалася німецько-польська війна.

Польщу поділили німці з більшовиками. Кордон становила ріка Буг, як поляки планували, але не на їхню користь. На Холмщину, яка була під німцями, тікали загрожені українці й в кожнім селі повідчиняли українські школи. У Грабівці було без греко-католицького пастиря. Якийсь час пішов туди працювати о. Юрій Янтух, ЧСВВ.
Як поляки від приголомшення по упадку держави трохи опритомніли, люблинський єпископ прислав туди священика білоруса з Дубнинської теології, і о. Янтух мусив залишити Грабовець. Грабівцяни були незадоволені з такої заміни, бо білорус виконував дані йому вказівки й говорив до людей по-польськи. Люди з сіл, які, щоб мати працю, зголосилися до Католицької Церкви, не хотіли до нього приходити. Вони казали: "Маємо такого в своїм селі". Він був "такий", бо говорив по-польськи, але "не такий", бо не був католиком. Для людей вирішальне було, що не говорив по-українськи. Деякі грабівцяни ходили деколи до Грубешева, або нікуди. До таких сіл, де Греко-Католицька Церква мала більше свідомих українців і при тім добрих католиків, належало село Гостинне. Воно лежало десь у половині дороги між Грубешевом і Грабівцем. Я заходив до них декілька разів, відправляв Службу Божу, сповідав, давав шлюби.

До найсвідоміших, на мою думку, належала родина Марухачів. Двоє дівчат з цієї родини згадаю. Старша Надя закінчила фахову школу у Львові, молодша ще ходила до української гімназії в Холмі. Надю сподобав собі судовий службовець Кулицький. Про свій намір сказав Наді. Він був дуже побожний, щодня причащався і служив до Служби Божої, та навіть замітав церкву. Мені здавалося, що з нього був би добрий священик або монах. Коли Надя підійшла до мене порадитися, я їй сказав свою думку. Вона послухала мене і йому відмовила. Незабаром попросила мене, щоб дати їй шлюб з одним хлопцем з української міліції і я не міг того відмовити. Шлюб відбувся у їхній хаті в гостинній. Вони мене запросили також на весільну гостину. Я скористав з того, бо мав нагоду зустрінутися й поговорити з людьми, які досі не приходили до мого "малого стада".

Незабаром я пізнав, що моя рада була нещастям для Наді. Чоловік-міліціонер дістав призначення на якусь операцію в терені проти польської боївки, яка там докучала людям. Пішов і не вернувся. Пошуки за ним виявили, що він не дійшов до призначеного місця. Надя - вдова, а може й не вдова. Може ще прийде. Тужила, виглядала, а його нема і нема. Я раз їхав на військовій вже совітській машині, і бачив її зажурену з групою людей, які ждали на принагідну машину. Донині жалію за свою пораду.

ГОРОДЛО
Городло - колишнє княже містечко, в якім відбувалася історичного значення подія, так звана Городельська Унія між Польщею і Литвою, у якій литовці погодилися передати Польщі українські землі аж по Дніпро.

В Городлі перший почав працювати на місійній станиці о. Йосафат Федорик. Церква була стара, дерев'яна, від І світової війни зачинена. Люди не мали де молитися. Хтось їм підказав, що якби вони прийняли греко-католицького священика, то їм церкву відчинили б. Люди зараз таки звернулися до влади, влада передала це прохання польському єпископові в Люблині, а він звернувся до митр. А. Шептицького, а митрополит до василіянського протоігуменату у Львові. О. протоігумен призначив о. Йосафата Федорика, професора теології. О. Йосафат радо поїхав туди. Незабаром церква згоріла, але о. Йосафат не падав на дусі. Звертався за матеріяльною поміччю по всіх усюдах, і незабаром нова церква була готова і посвячена. Під час війни о. Йосафат добився того, що німецька влада наказала церкву віддати. О. Йосафат радів перемогою, але зробив великодушний жест і погодився на спільну відправу з православними.

Після о. Йосафата в Городлі душпастирював о. Доротей Сироїд, ЧСВВ, той, що перед тим був у Грабівці. Після о. Сироїда, аж до переселення людей у Східну Україну, обслуговував парафію о. Сотер Юник. Дякував у Городлі пан Мельник, дентистичний помічник. Він оженився в Городлі. Жінка й діти були прикладними християнами. Усі діти скінчили вищі студії, і всі знайшли роботу.

О. Федорик під час підпілля був висвячений на єпископа, підготовив Мельника на священика й висвятив його. Мельник не реклямував своїх свячень. Службу Божу відправляв тільки для своєї родини, а для інших тільки в віддалених місцях. Сім'я жила побожно, всі працювали, й було видно їхній добробут. Лукаві люди заздрісно дивилися на них, і прискаржили що торгують золотом. Впала до них зненацька ревізія. Золота вправді не знайшли, але знайшли церковні речі. Мельник так був потрясений тією ревізією, що захворів і через кілька днів помер.

У ВОГНІ І КРОВІ
У вогні і крові купалася Грубешівщина в 1943-44 роках. Німецька армія дійшла під Ленінград, під Москву, на Волгу і на Кавказ. На захоплених територіях господарили Гестапівці та гітлерівські молодики. В Берліні виготовляли план, як пересунути на Схід німецький національний кордон по найкоротшій лінії: Балтійське і Чорне Море. На фронтах кипіла війна, а на тилах переселювали народи. Захопивши територію, привозили туди німців, де вперше підготовили їм місце. З цією метою виселювали поляків із Замойщини, Грубешівщини, українців тоді ще не рухали, але використовували їх у той спосіб, що Український Допомоговий Комітет давав людей, які мали визначувати хто в селі поляк, а хто українець. Виселюваним дозволяли взяти з собою тільки те, що в руках могли донести. На місце виселених приводили відразу привезених зі Сходу, з України, Румунії, Підкавказзя і інших, та поселювали їх в чужі хати, на чуже майно, корови, коні, свині, господарське знаряддя і зерно, муку та все, що на цій господарці було. Така криза викликала не тільки співчуття до покривджених, але ненависть і готовість польської помсти.

На помсту не треба було довго чекати. Вона скоро покликала до мести підпільну Армію Крайову, а може й людову. Ненависть і месть сліпі. Сліпці зробили відповідальними українців, замість німців. Меч помсти зачав діяти від Сагрина.

Одного разу ранесенько застукав чи задзвонив хтось до квартири п. "меценаса" Галущака. Господар підійшов і запитав хто стукає. Лікар назвав себе. Галущак відчинив двері й побачив лікаря та його жінку і дітей. "Ми втекли з пекла", - сказав перелякано лікар і розповів, що село оточила польська підпільна армія. Село кругом підпалили, щоб було видно, як тікають люди. Той, хто вибігав з хати, щоб рятуватися від пожежі, натикався на автомат і на команду "Стій!" і "Лягай". Людина лягала і більше вже не вставала. Напасник пускав серію куль і так ішов дальше від хати до хати. Лікареві вдалося сховатися до підвалу, бо вхід був з комори. До горіючої хати ніхто не заходив. Нападаючі перед світанком відійшли, щоб не наскочили на них німці, а лікар з жінкою і дітьми добрався до Грубешева, до Галущака. З села остався тільки попіл, почорнілі комини та сотні трупів на землі.

Подібне діялося й по інших селах. На українську відплату і помсту не довелося довго чекати, і полилася невинна кров обох сусідніх народів.(Редакція рішила пропустити тут детальний опис цих жалюгідних подробиць, про які згадує шановний автор, щоб не ятрити присохлу рану обох народів). Месті не було кінця. Було ясно, що спільний ворог українців і поляків підливав оливи до ненависті. Тут і там повторялися подібні випадки. Конечно треба було знайти дорогу до припинення проливу крови і позбавлення життя.

Одного разу в учительському залі про те заговорив директор нашої семінарії. Сказав, що конечно треба щось робити, щоб люди марно не гинули. Подав свій плян і заявив, що про цю справу буде говорити з директором польської школи, попросить, щоб він про те поговорив зі своїми учителями й таку думку ширив у польському середовищі, а сам буде таку думку ширити в українськім середовищі. Звернувся також до мене, щоб я поговорив про те з польським духовенством, щоб вони, зі свого боку, ширили думку про шкідливість ненависті, думали про майбутність. Я подякував йому за довір'я і сказав, що радо це зроблю, бо про спосіб і потребу припинення кровопролиття вже довго думав.
Ще того ж дня під вечір я пішов до польських ксьондзів, (ми вже були знайомі), і сказав їм про пропозицію Кривогосюка. Там тоді парохом був кс. Всєцінський. Він мав двох сотрудників, які мабуть жили разом з ним, а був ще один вже старший, родом зі Східної України, мабуть ще перед революцією свячений. Вони слухали, й один із сотрудників сказав: "То вже нічого не вдасться зробити. Справа так розгорілася, що ніхто не схоче слухати". Тим часом по ночах хати горіли, і трупи лежали по безлюдних селах.

Після розмови з польськими священиками я виїхав до Львова з деякими справами. Там довідався, що митрополит Андрей Шептицький осудив цю кровопролитну безцільну боротьбу. Моя відсутність тривала кілька днів. Заступав мене о. Доротей Сироїд. Його викликали з Городла, бо в Грубешеві чекала кипуча робота.

ГОРОДЛО у вогні і крові
Коли німці почали вивозити поляків, а українців лишали, тоді колишні уніяти нагадали собі, що їхні батьки й діди були уніятами, отже, й українцями. З тим зверталися до Українського Допомогового Комітету про відповідну посвідку. У комітеті їм говорили, щоб принесли посвідку від священика. Вони за священиком, а його нема. Тоді доктор Колодницький, в якого я жив, викликав з Городла о. Сироїда, щоб такі посвідки людям видавав.

Під час моєї відсутності сталася прикра подія. Польська боївка застрілила голову Українського Допомогового Комітету - Струдинського в його хаті, перед виходом на роботу. Похорону в Грубешеві не було, тільки громадою відправили тлінні останки до рідних у Радехівщині чи Брідщині.

Незабаром нова жертва. Заступник крайсгавптмана (старости) Павлюк їхав бричкою. Навпроти їхав кінний відділ німців. Офіцер обстріляв бричку й смертельно поранив Павлюка. Його завезли до лікарні. Родина мене не повідомила. Я вибрався сам, і там терпеливо чекав відповідної хвилини. Коли всі відійшли на обід, я зайшов до хворого. Він був свідомий того, що буде вмирати і дуже дякував, що я зайшов, хотів висповідатися, запричащатися, прийняв св. Тайну Оливопомазання, як кожний добрий християнин.

З похороном був клопіт. Його мали відвезти до Угренева, звідки був родом. З Грубешева мали відпровадити урочисто. Був урядником для всіх, то й православні брали також участь у тім поході. Я відправив у хаті панахиду, а похід заплянував так: православні хоругви і православне духовенство, а потім наші хоругви, я перед домовиною, а родина за домовиною. Православні не хотіли окремішності. Ішли їхні хоругви, за ними наші. За хоругвами православне духовенство, тоді я сам один перед домовиною, а за домовиною рідні й маси народу. При кінці міста заспівали "вічная пам'ять" і машина в супроводі інших повезла тлінні останки до Угренева. Незабаром владика Йосафат Коциловський написав до протоігуменату, що о. Богун порушив канонічні закони про участь з "іновірцями" в Богослужбі.

Зустріч з православним парохом. На похорон забрали з церкви не тільки хоругви, але й хрест і свічники. На другий день я пішов до квартири Павлюків запитати, чому не принесли речей до церкви. Вони відповіли, що служниця занесла. Закликали служницю і питають, чому не занесла. Вона каже: - Я занесла. - Куди? - Так, як пані казали, до церкви. Я думала, що тільки є одна церква - православна, бо на ту, куди пані ходять і пан ходив, кажуть костел.

Я вже не домагався, щоб ішла по ті речі. Піду сам. Пішов 2-3 тижні пізніше. Привітався, сказав у якій справі. Сказали мені, що речі є, але нащо було писати до владики про цей похорон. Крім того владика пише, що лист написаний в образливий спосіб, навіть не затитулований, як треба. Я відповів, що коли йде про похорон, то православні закони й католицькі забороняють своєму духовенству брати спільну участь у релігійних обрядах. А щодо владики, то я затитулував його найвищою гідністю - екселенціє. Так бодай у нас водиться. А православного звичаю не знаю. То ж високопреосвященнішй владика нехай мені пробачить. Пробачте й ви мені, жиймо в згоді і злагоді, як цього хоче Ісус Христос. Так я попрощався, забрав речі і пішов.
Вернувся я до дому, до Колодницьких, а там метушня. Вони виїжджають. Фронт наближається до Буга, і кожного дня може бути в Грубешеві. В останній хвилині може не бути транспорту. Вони від'їхали, а я перебрався жити до Галущаків. Подібно, як Колодницькі, помалу вибираються і інші. Уже й Галущаки виїжджають. Куди ж мені піти? Від'їжджає теж і інженер – зав. електровні Грабець. Він жив у церковнім будинку біля церкви (костела) св. Миколая. Там відрадніше.

При кінці душпастирювання
Одно разу раненько, ще ніж я пішов до церкви, прибігає до мене сильно перелякана жінка. Під пахвою має один черевик, і, замість привітатися голосно, заридала.
- Успокійтеся, успокійтеся. Що сталося!
- Ой, ой, йой! Чоловіка вбили!
- Хто, де, як?
- Ми учителювали в Дубенці, а як стало там небезпечно, то вибралися до Грубешева. Я ще поїхала по речі, а вороги за мною зайшли до Грубешева. За нами слідили поляки з села, де ми жили, і вивідали. Серед ночі сьогодні зайшли на нашу нову квартиру в Грубешеві, звернулися до чоловіка і сказали: "Вийдіть!". Він вийшов і не вернувся. Де ж він? Шукали й знайшли мертвого з саді. Застрілили бездушним пістолетом.
- І чого ви хотіли? - питаю.
– Отче, та треба похоронити, і знову заридала.
Коли трохи заспокоїлася каже:
- Отче, з розуму сходжу! Витягла черевик з під пахви. Бачите? Нащо я той черевик взяла з собою? З розуму зійду. Хіба я знаю, що роблю? Я розраджував, як тільки міг. Коли трохи успокоїлася, ми договорилися коли відбудеться похорон. На визначену годину я прийшов. Перед хатою стояв віз, запряжений одним конем. З людей нікого, крім фірмана й якогось мужчини, що поміг винести домовину. Я прочитав панахиду. Покропив домовину, і похід рушив. За труною нас тільки двоє - жінка і я. Ранок був напрочуд погідний. Світило сонце, надворі нікого, тільки над нами в повітрі гуркочуть літаки. - То на похорон йому літаки летять. Він мріяв піти в армію, воювати за волю України. І має на похороні військову параду: летять літаки. На цвинтарі підійшли грабарі зняли труну з воза. Фірман від'їхав, грабарі спустили домовину до гробу. Я відправив панахиду, покропив яму й домовину та запечатав гріб. Ми чекали поки грабарі не закінчили своєї роботи. Жінка їм подякувала й доручила за труд, скільки ще перед тим домовилася. Хотіла й мені щось дати. - Як я можу в такій ситуації від вас брати гроші? Пробачте, сховайте гроші. Вона ще пробувала всунути їх мені, але я рішуче сказав: - Дайте спокій! Ми розійшлися.

Того дня радянські війська без бою вступили до Грубешева. Люди чекали, що ввійде польська визвольна армія. Вийшли масово на зустріч і розчарувалися. Зайшли радянські війська, якими командував хлопець, утікач з Гостинного. Прийшов визволяти українців з панської польської неволі. Полякам було це не в смак.

Військові скликали народні збори. На них виступав з бесідою згаданий офіцер, говорив по-українськи, але не про Україну, а про владу пролетаріяту. Окремо скликав збори української інтелігенції. Говорив те саме, про владу пролетаріяту. Коли йому почали ставити різні питання, він не міг задовільно відповісти і гнівно відрубав: - Біда з тією інтелігенцією. Зараз питають: "Що, де, коли, чому?" Нема то як робітники. Сказано, виконано. Запам'ятайте собі, товариші. Ми, не менше від поляків, не були задоволені з такої зустрічі. Я подумав: "Тут нема чого мені більше сидіти. Люди виїхали, треба їхати й мені".

Николаєнко
Частину Армії, виснажену на Кримі й біля Дніпропетровська, переводили на відпочинок. Одна частина була призначена до Грубешева, може й тому, щоб польське підпілля притихло. З ними приїхала дівчина Николаєнко, дочка вчителя з Дніпропетровщини. Вона працювала в їхній кухні. Познайомилася з їздовим П. Павлюком. Він осмілився і запитав її, чи вона хрещена. Дівчина сказала, що нехрещена. Далі спитав чи хотіла б охреститеся? Вона зраділа, але запитала, як це зробити? Він сказав: - Я тобі поможу? - Буду дуже вдячна, дядю, -сказала. Він з тією справою звернувся до мене. Дівчина сказала мені, що вірить. - А чому віриш? спитав я. - Бо людина не є ковалем своєї долі, хтось інший нею керує. І так тобі гармонійно устроєний світ не міг би сам себе зорганізувати. - Хто тобі таке сказав? - питаю. - Я сама так думаю. - Добре, - кажу. - Я з тобою коротенько перейду всі найважливіші правди віри, поясню заповіді Божі й церковні, про джерела надприродного життя, та про святі Тайни. Будеш щодня приходити і будемо вчитися. Кілька днів дівчина приймала навчання, як суха земля дощеву воду.

Одного разу прийшла трохи засумована. - Що сталося? - питаю. - Моя військова частина за три дні від'їжджає. - А ти не могла б залишитися? Сказала, що ні. - Чому? - питаю дальше. - Бо мене ждала б доля батьків. - А що з ними? - Хіба не знаєте, що там діялося? Їх знищили, як кожного, кого підозрівали, що він щирий українець. - Шкода, кажу, шкода їх і шкода, що нема часу більше підучитися. Тож ще сьогодні трохи повчимося, а завтра охрещу тебе. А може ти не хочеш? - Як не хотіла б, то не була б починала, - відповіла вона. – Крім святої Тайни Хрещення і Миропомазання приймеш ще св. Тайну Євхаристії. Звичайно перед прийняттям Пресвятої Тайни Євхаристії, яке називаємо св. Причастям, вірні ще сповідаються, тобто приймають ще святу Тайну Покаяння, в якій Бог прощає нам гріхи, щоб не в його гніві приймати св. Причастя. Тобі того не конечно цим разом, бо св. Тайна Хрещення очищає душу від усіх гріхів, ще краще, ніж свята Тайна Сповіді. Але радив би таки висповідатися, щоб фактично знати, як це робиться. Я про все те коротенько пояснив, і сказав господині, щоб підшукала хресних батьків, якийсь вінець на голову, суконку також якимись квітами прикрасила. Так підготовлені нехай прийдуть завтра на мою Службу Божу до церкви, тільки, щоб дівчина нічого не їла.

Усе відбулося так, як було заплановано. Дівчина хрестилася. Радість розлилася по її обличчі. При тій нагоді я подарував їй молитовничок "Отче наш", хрестик на груди і дав метрику хрещення. Попрощався з нею в церкві та поблагословив на дорогу. Хресні батьки забрали дівчину до себе на гостину. Я відходив і ще раз звернувся до неї: - Дитино, де б ти не була, пам'ятай про сьогоднішній день, що ти сьогодні люба Богові дитина. Я буду за тебе молитися. Ти молися за мене й напиши куди тебе повезуть, як там тобі.

Вона від'їхала з армією. Що з нею сталося пізніше, не знаю. Чи її репатріювали? Чи вдалося їй вислизнути з тієї акції, теж не знаю. Одним тішуся і радію, що поміг їй стати дитиною Божою, щоб Його батьківське око мило споглядало на неї, керувало її долею, як вона це сказала при своїй першій зустрічі зі мною, і вело її тими дорогами, які йдуть до дому небесного Отця.

У тюрмі
Чи міг я подумати про таке: я в тюрмі. Таке сталося, і то непередбачено. Прийшло до мене двоє молодят. Дівчина трохи старша, хлопець молодший. - Що скажете? - Прошу отця, ми хотіти брати шлюб. Була з ними ще одна дівчина, мені знайома. Щоб дати шлюб, то треба знати кому, чи вони вільного стану, якої віри, чи не нарушується право пароха, чи знають правди віри, молитву, та ще багато дечого. Перше, то треба мати метрику вільного стану. - Таку метрику маєте? - Ні! - відповідають. - От бачите, я вже не можу вам того зробити, чого просите. - Я їх знаю, - каже знайома. Мало того. Є закон, що мають складати шлюб перед своїм парохом. - А ти якої віри? - питаю молодика. -Я, католик, - відповів хлопець. - А ти? - звертаюся до дівчини. - Я православна. - То чому ж ви не брали шлюбу в костелі? - Ми хотіли, але ксьондз хотів, щоб я перейшла на польську віру, а я не хотіла, - відповіла дівчина. - А чому не йдете до православного. - Він не хоче, - каже дівчина. - Шкода, діти. Я також не хочу. Чому я не хочу? Перше, ви не мої парафіяни. Друге, я також не можу вінчати православних. - А мої діди були уніятами, - каже дівчина. Я можу перейти на унію. Хлопець: - Я не уніят, я католик. На те дівчина: - Вони були такі самі, як ви, були католики східного обряду. - Навіть як ти перейшла б до Греко-Католицької Церкви, я все одно не можу того зробити. Перед шлюбом ідуть оповіді. Це займе три тижні. Чого ж ви гарячитеся? - Отче, фронт наближається: ми не хочемо лишитися, не хочемо попасти до комуністичного раю. Транспорт у Німеччину виїжджає за три дні. - Добре, але однієї Ельжбети на свідчення замало, треба би ще хоч одного. Прийдете завтра, свідки присягнуть, що вас знають, що ви вільного стану. Але прийдіть натще, бо треба буде висповідатися й запричащатися. Одначе, ти Катю, мусиш ще перед тими свідками сказати, що хочеш бути греко-католичкою.

Все було зроблено, як я їм сказав. Наступного дня викликала мене німецька поліція. На терені Холмщини було дві поліції: німецька і українська. - Ви давали шлюб Франціскові і Каті? - Давав. Згода батьків була? - питають. - Вони не малолітки, - відповідаю, самі відповідають за себе. - Стороже, - каже гестапівець, - відведи його в камеру. Завтра буде відповідати на суді.

Я вже в камері. У місті наробили руху, що мене арештували. Представники Комітету пішли на поліцію і мене випустили. Суду ніякого не було, бо це не судова справа. Жоден державний закон не був порушений.

Наступного дня переказав о. Юсцінський, римо-католицький парох Грубешева, щоб я прийшов до нього. Нарушено його права, бо я дав шлюб без нього його парафіянинові.
Я прийшов, були всі чотири священики. Привітався з ними, попросили сісти. Я сів. Питає один з молодих, як то було з тим шлюбом. Я розповів. На те о. Юсцінський сказав, що шлюб важний, але все таки треба б було порозумітися з ними. Я сказав, що не було часу, бо вони вибираються їхати на Захід. - То брехня. - Я не припускав, - відповів я деканові, що воно могло так бути, й тому зробив так, як уважав за конечне, щоб без шлюбу не тинялися по світі.

Дальше розмова пішла про біжучі справи, про пожежі, про вбивство, про небезпеку попасти в комуністичний рай. Вони себе вважали за щасливих, бо як радянські війська займуть Польщу, з Лондону, думали приїде Міколайчик з еміграційним урядом. Але Галичина попаде до СРСР. Певно доля Греко-Католицької Церкви буде гірша.

Кристинопіль. Поле спалених танків
Як їхати, то їхати. Зайшов до польських священиків попрощатися, просити пробачення за деякі нечемності. Усі вони пожаліли мене, просили не їхати, але я сказав: - Не можу не їхати. Що буде з іншими, те я не стерплю. А на те той священик, що був зі східної України, сказав: - То правда, як би там не було, то хоча трошки доброго, то вже ж то рідне, дороге.

Пішов я також попрощатися до пана Ващука. Він мав крамницю мішаних товарів. При розмові сказав, що має закопане віконне скло. Я його попросив, щоб він зачекав з продажжю, бо може треба буде нашим отцям в Кристинополі, то й заберемо. На тім ми попрощалися і я поїхав якоюсь принагідною військовою машиною.

Наближаємося до Кристинополя. На полях між Клюсовом кільканадцять погорілих совєтських танків. Значить, завзята була борня. В'їжджаємо до Кристинополя. По лівій руці, перед цвинтарем, погорілий монастир Сестер Служебниць. Що ж із сестрами, чи живі? Біля 300 метрів дальше, по правій стороні, наш монастир, василіанський. Зближаємося, дах над домом заламаний, церква стоїть, але без вікон.

Нарешті доїхали. Я розрахувався з солдатом. Мене зауважили наші, вибігли, вітаємося, а в мене найболючіше питання: "Живі, здорові всі?" "Богу дякувати живі, здорові" - відповідають. - А в сестер? - питаю дальше. Одна вбита, відповідають, хоч усі були в небезпеці. - Ви з дороги, змучені, голодні. Помийтеся, заходьте до трапези, будемо собі розповідати, що й як пережили. За столом перші питання до мене: - А як у вас? - У нас, тобто в Грубешеві, Богу дякувати, без фронтових жертв. Німці вибралися без боїв. Увійшли радянські війська без одного пострілу. Але жертв нашого лихоліття дуже багато. Може знаєте, що польські бойовики вбили голову Українського Допомогового Комітету Струтинського. - Тут зустрічали парадно його похоронний похід, - розказують. - Та, ба - кажу, це тільки перша жертва. Пізніше вбили заступника голови міста Павлюка, родом з Угринова. А про Сагринь ви чули? Село до тла спалене й приблизно 500 убитих. А про Ласків (я не певний чи так село називалося), там у великоднім страснім тижні біля 200 убитих. Про всі жертви і не буду оповідати, бо й не про всі знаю. От кілька днів тому я похоронив учителя з містечка Дубинка, який утік до Грубешева з жінкою, рятуючи життя. І тут його винюхали, вивезли з хати і в саді застрілели.

Прошу розказати як ви переживали останні дні перед т.зв. визволенням. З того, що я побачив, то мусили відбуватися страхітливі дії, як відступали німці.

Розказує о. Ковалик. Про події в Грубешеві, особливо в Сагрині та Телатині (не пам'ятаю докладно назви села), про похорони в Белзі помордованих з того села, та про жахливі наслідки того. Це викликало люту ненависть і жажду помсти й помордовання навіть тих поляків, яких запевняли, що можуть спокійно жити, що нічого їм не загрожує. При цій нагоді зробили напад на спольщене село Острів, де поляки були вчасно зорганізовані. Мали приховану навіть гармату. Острів спалили й багато поляків загинуло. Подібно було в селі Завоня, також з скорострілами й гарматами. Їх доля була така як острівців. Так помстилися за Сагринь і Ласків та інші села на Холмщині. На тім я перериваю о. Ковалика: "А як у Кристинополі?" На те о. Ковалик: - Я власне хотів про це розказати. У нашій Кристинопільській парафії по селах: Пархач, Городище, Волсвин, Клюсів, Бендюзі, Новім Дворі майже на 90% українців. А римо-католики, яких звичайно називають чомусь неслушно поляками, ті, т.зв. поляки, жили мирно з усіма й ніхто їм нічого не робив.

У Кристинополі в монастирі оо. Бернардинів трохи поляків. Головні жителі були жиди, яких німці переселили на "другий світ". Тепер поляки почнуть тріумфувати, бо згідно з угодою польського лондонського уряду з Радянським Союзом, кордон мав би йти по т.зв. Лінії Керзона, яка тут мала б границю по Солокії і Бузі. Думаю, що так, як ми досі не ворогували на отців, то й вони не будуть ворогувати на нас. - А як зустрінули вас сьогодні події, про що говорять спалені танки, спалений монастир Сестер Служебниць, ушкоджений дах на домі? - питаю.

Воєнні події того року біля Кристинополя були повторенням подій 1941 року. Тоді німці сконцентрували свої сили для удару на Радянський Союз. А тепер Червона Армія відплачувалася німцям за 1941 р. Різниця хіба та, що тодішня Червона Армія, майже не ставила опору німцям, а тепер німці завзято боронилися, свідоцтвом того були спалені фаустпатронами більшовицькі танки. Бій тривав два дні. Як Червона Армія перейшла Буг, розвідники підійшли під монастир Сестер Служебниць, огородженого високим парканом. Задзвонили... Вийшла сестра. Розвідник наставив автомат у шпарі паркану прямо проти дверей. Як побачив сестру, пустив серію куль, а тоді запалили монастир. Сестри були в підвалі. Солдати через вікно кинули, а радше впхали гранати до підвалу, які вибухли, але ніхто з сестер не потерпів, бо вікно було заслонене подушками. Від пожежі ніхто з сестер не потерпів, але всі були без даху над головою, то о. Ковалик тимчасово примістив їх у кількох кімнатах біля фіртки. Вимагала того заповідь любови і слова Христові "Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть".

Я оглянув дім; він не мав більших ушкоджень, крім даху коло церкви. Вікна в церкві і в домі майже всі висипалися. Де взяти шкла, щоб їх полатати. Я сказав, що можна купити в Грубешеві, у Ващука. О. ігумен сказав: "То їдьте і привезіть". Два чи три дні після того я поїхав, а Ващук сказав, що пам'ятає про нас, але треба зачекати, бо шкло закопане, а на нім росте бульба. За два або три тижні я викопаю картоплю і тоді візьмете. У домовлену пору я знову в Грубешеві. Приїхав машиною Червоної Армії. Як шофер став біля Ващука, збіглися сусіди подивитися, що це буде. Як розкопали яму, погрузили паки зі шклом, коло машини появилася польська поліція. Забрала машину до уряду міста, а там мені заявили, що забирають шкло, бо наближається шкільний рік, і нема чим ошклити вікна. Я їм сказав, що нам шкло потрібне до церкви, а шкло матове для школи не надається. Так ми договорилися, що прозоре шкло забирає управа міста, а матове можу забрати я. З тим я вернувся до Кристинополя.

Повертаючи до Кристинополя, по дорозі в Долобичеві я бачив гурток жінок, які чекали на транспорт. Між ними була Надя з Гостинного. Бідна жінка. Як колись княгиня Ярославна на стінах у Путивлі виглядала загзицею (зазулькою) свого Ігоря з походу, так вона свого чоловіка, що пішов на оборону своїх людей від підпільної польської армії і не вернувся, та й до призначеної цілі не дійшов. Доля його невідома. Мабуть даремно їй його виглядати. Ігор утік з полону, а чи її чоловік повернеться? Шукає, ходить, жде, виглядає.

У Кристинополі вже чекало на мене призначення: їхати до Львова на працю бібліотекаря центральної василіянської бібліотеки. Так закінчилася моя місія душпастирства в Грубешеві. Недовга, і всього дворічна, але насичена життєвими пригодами - і радісними, і прикрими. Яка буде теперішня? Скажу, вона в Божім провидінні вже давно передбачена. Кінець.


о. Дам’ян Богун, ЧСВВ


Журнал «Світло», ч. 2, 3, 4, 5 за 1998 р. Початок спогадів в ч. 1, проте Роман Крик поки не зміг його відшукати.
WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2017

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
687 030
Dziś:
Днесь:
459