Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2015-05-20
WERSJA W J.POLSKIM
"Moja Kobylnica Wołoska"
(wersja tylko ukraińska)
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
"Моя Кобильниця Волоська"
Про духовність, культуру, освіту і побут мешканців Кобильниці Волоської 30-40-х років
Спогади колишньої мешканки Кобильниці Волоської
Марія Андрусевич-Федик

У Кобильниці Волоській культурно-просвітницьке життя розвивалось на належному рівні. До “Просвіти’' належали хлопці і дівчата, а також дорослі, одним словом - ті, хто почувався українцем. У читальні “Просвіти” проходила діяльність хору, яким керував Дмитро Левко. Також був диригентом хору у місцевій церкві. В читальні хор вивчав народні пісні, а в церкві - релігійні, а також Службу Божу різними голосами. З хором ми їздили до сусідніх сіл Млини, Глиниці на празник Петра і Павла, Краківець, Змієвиська, Кобильниця Руська, Великі Очі за церковними і просвітянськими запрошеннями.

Ми, члени хору, читали доповіді на різні теми, виступали з концертами у національні свята, до прикладу, Тараса Шевченка, Івана Франка, Героїв Крут, Євгена Коновальця та інші. У читальні ставили п’єси "Наймичка”, “Наталка Полтавка”, “Безталанна”, “Назар Стодоля”, “Мартин Боруля”, “Запорожець за Дунаєм”, “Сватання на Гончарівці” тощо.

У селі часто організовували фестини, на яких виступали Луговики зі своїми вправами. З фестинною програмою їздили до Яворова, де з навколишніх сіл просвітяни виступали на святі Січовиків, які називали “Здвигами”, або на святі “Обжинок” на стадіоні. В неділю чи свята ми збиралися в читальні на товариські забави, вели хоровод і співали побутові пісні наших предків такі, як гагілки чи купальські.

Старші селяни, а з ними і молодь, ходили на “Відпусти” до Крехова на свято літнього Миколая і до Пацлавської Кальварії на Успіння Пресвятої Богородиці. У Крехові я була двічі, вперше з мамою, а вдруге - з старшою сестрою Катериною разом з нашими прочанами. Нас відвозили возами до Яворова, а дальше, до Крехова, йшли пішки.

На Пацлавську Кальварію також ходила два рази. Того разу підвозили нас возами до Радимна і дальше йшли пішки до Перемишля, а з Перемишля на Кальварію, цілий день. На Кальварії були дві наші церкви. Одна велика мурована, довкола якої “Хресна дорога”, а друга - мала дерев'яна. Заходили ми також до костела, де на катафалку лежала фігура Матері Божої. По обох сторонах катафалку стояли дівчата в білих суконках. Після Служби Божої був “похорон Матері Божої”. Фігуру несли через річку Бистрицю до каплички і там залишали до наступного року. Пережила такий випадок. По дорозі до каплички фігура Божої Матері випала з катафалку. То було велике потрясіння. Був 1939 рік. Усі казали, що щось погане станеться, бо “Matka Boska nas opuszcza”. І так сталося. Через два тижні почалася ІІ світова війна.

Наші греко-католицькі торжества на Пацлавській Кальварії відбувалися дуже урочисто з участю незліченної кількості паломників. Під час процесії вони несли хоругви, образи, вінки і букети квітів, вервички на подушечках, корону. Провідником і опікуном нашої групи з Кобильниці був вуйко Кокоцький.

Щороку кобильничани, повертаючись з відпусту на Кальварії, старалися щось купити до нашої церкви. Ми придбали дві чорні хоругви. Два роки тому купили два образи до ношення, а два вже були в церкві. Також у церкві було дві, вишиті синьо-жовтими нитками, хоругви, до яких я з Катрусею Цюкало вишили стрічки. Так церква збагачувалася потрібними предметами культу.

Почалась війна, а з нею нещастя: депортації українського населення на схід і на захід, знущання над невинними людьми, грабунки, ув’язнення, вбивства. Нашу церкву пограбовано. Римо-католики з Фельбаху забрали усі чотири образи до ношення, бо після депортації кобильничан і о. Константина Подляшецького, греко-католицька парафія перестала існувати. Пізніше жінки і дівчата, які залишилися у селі, зокрема Матронка Цюкало, Марійка Грицина, Катруся Федик, Ганя Федик, Стефця Балай, звернулися до римо-католицького пробоща у Фельбаху з просьбою, щоб повернув забрані образи. Насилу погодився повернути два, а інші два, за його словами, належать полякам. Але селяни наполягали віддати й ці, що пробощ згодом і зробив. Ідучи пішки з Фельбаху до Кобильниці Волоської, жінки несли повернуті образи до нашої церкви. Скільки було радості, коли образи внесли до церкви. Вірні зі сльозами радості вітали їх. Мешканці Кобильниці, які залишилися в селі після депортацій, добилися, щоб відновити греко-католицький обряд у їхній церкві, хоч не всі вірні греко-католики повернулися до неї.

До війни в нашому селі всі розмовляли українською мовою. Поляків і жидів було мало. Жили дружно, один одного шанували і поважали. Усі, крім жидів, ходили до церкви, бо костела не було. Село налічувало 12 присілків. В центрі стояла церква св. влм. Димитрія, неподалік школа, обіч читальня “Просвіти”, яку після депортації українців у 1947 році розібрано, і гарна мурована капличка, яку також розвалили. В капличці була фігура св. Івана з хрестом, майстерно витесана з деревини. Це була дуже рідкісна, старовинна архітектурна пам’ятка. Ми, як учні, під час перерви часто бігали до каплички, щоб помолитися, і подивитися на св. Івана, патрона нашого села. На свято Йордану рік у рік з церкви йшла процесія до каплички святити воду на річку Лазанка, що протікає через присілки: Підлози, Думи, Кінець, Мельники і впадає до ріки Шкло, а Шкло в Сян. Капличка вистояла і більшовицьку, і німецьку окупацію, зруйнували її поляки, фігуру св. Івана вкинули до річки. Люди її витягнули з води і поставили під стіною церкви. Через 19 років, коли я відвідувала село, то фігура св. Івана стояла під церквою, а з часом її не стало. Це лише одна з рідкісних речей, яку ми втратили.

Залишився незмінним мурований іконостас у церкві, а на ньому св. Миколай, Мати Божа, Ісус Христос і влм. Димитрій, патрон нашої церкви. В ризниці був образ св. Архистратига Михаїла. На бічних стінах були малі престоли, а над ними висіли образи, зліва Матері Божої, а справа Серця Ісуса, прибрані вишиваними обрусами і рушниками.

Пам’ятаю, що у Великодню п’ятницю і суботу було покладання Плащаниці, біля якої хлопці вартували цілу ніч, а дівчата і старші співали пісні. У 1944 році вночі біля Плащаниці не було нікого, усі боялися. Ходили чутки, що польська партизанка хоче підмінувати і знищити церкву, яку пильнували наші партизани. Коли я приїхала з Яворова додому, пішла до церкви помолитися до Плащаниці. Тітка Барух попоросила мене і Катрусю Немирівську допомогти їй прибрати престол Божої Матері. Додому поверталися, коли вже стало темно. Я боялася, бо ходити вечорами одному було небезпечно. Катруся попросила своїх братів, і вони пішли зі мною. В липні того ж 1944 року прийшли совєти.

Після виселення наших людей з Кобильниці Руської церкву св. влм. Димитрія розібрали поляки. Два бічні престоли - Божої Матері і Серця Ісуса Христа - перевезли до нашої церкви, яку вже заздалегідь готували для римо-католицької парафії. Їх поставили замість наших малих престолів. Вони дуже гарні, великі, різьблені і прикрашають нашу церкву до нині.

На святкування 1000-ліття Хрещення України в 1988 році в Кобильниці Волоській були запрошені римо-католицькі пробощ із сусідніх парафій. Двоє з них підійшло до бічного вівтаря Божої Матері і один питає другого: “Zobacz, co na tym obrazie jest napisane?”. Другий відповідає: “Nic strasznego -“Царице України, молися за нас”, a po polsku “Królowo Polski, módl się za nami”.

В нашій церкві був подібний, але трошки яскравіший, образ Матері Божої, який кудись зник. Коли я була в Кобильниці Волоській у 1987 році, образу Божої Матері в церкві не було. Паламар п. Балай сказав, що не знає де він. У ризниці серед інших образів його не знайшли, можливо забрав кс. Соліляк на Фельбах. Коли приїхала за рік, дізналася, шо кс. Соліляк просив п. Балая зібрати 25 підписів кобильничан, що вони дарують цей образ йому. Пан Балай не поспішав виконувати прохання, але коли я приїхала знову в квітні 1980 року на похорон мами, образу Божої Матері досі не було на місці. Я вимагала його повернути, щоб не розлучати Матері Божої з Сином Ісусом, які були завжди разом. Мене мучила совість. П. Балай, на силу Божу, наважився забрати у кс. Соліляка образ, мовляв, люди приїжджають з-за кордону і питають про образ. Так образ знову у нашій церкві, крім Патриція з дзвіночками, що стояв у крилосі. Як тільки відкрили кордон, ми з чоловіком поїхали відвідати родину в Кобильниці. Я негайно побігла до церкви. Коли побачила образ Божої Матері на своєму місці над іконостасом на правому рамені Хреста, аж заплакала з радості. Я дуже вдячна Богові за велику ласку для мене.

Нема в церкві старих ікон Благовіщення Божої Матері й меншої Божої Матері (сумна) й Ісуса Христа з терновим вінком на голові. Вони, мабуть, зберігалися ще з часів Першої світової війни зі старої дерев'яної церкви, яка згоріла десь в 1914-1918 роках.

У Великодню п’ятницю в церкві перед Царськими воротами іконостасу ставили Божий Гріб. Він був триярусний, гарно вирізьблений і витончений. На першому ярусі Гробу клали Плащаницю. На третьому ставили образ Ісуса Христа, прибраний вишиваним рушником, на якому написано “Христос Воскрес”. 12 дівчат - 6 з одного боку Гробу і стільки ж з другого - стояли в білих суконках з розпущеним волоссям і свічками в руках, а згодом з лелійками. На ніч нам на зміну приходили Луговики у військових уніформах з топірцями в руках. Так було в п’ятницю і в суботу. У неділю, в день Христового Воскресіння, довкола церкви ходила процесія, несли Плащаницю, хоругви, образи, йшли дівчата, хлопці Луговики і всі вірні. Цього забути неможливо. Після обходу Плащаницю клали на престолі за головним вівтарем і служилась свята Літургія, яку співав наш церковний хор. Щосвята співали щось нове.

При церкві о. парох зорганізував Кружок Апостольства Молитви до св. Серця Ісусового. До нього належали лише жінки і дівчата. Моя мама була найстаршою сестрицею цього кружка, до якого входила і я. Ми ходили до церкви, сповідалися, приймали св. Причастя, брали участь в усіх церковних подіях. О. парох був нашим духовним опікуном. Він передплачував для нас релігійну і просвітянську літературу, газети і журнали “Місіонар”, “Дзвіночок” (для українських дітей), “Родина”, “Шлях молоді” (двотижневик позашкільного виховання молоді), “Нива” (церковно-громадський часопис) та інші.

Нашу церкву з середини прекрасно розмалювали ще до 1940 року. Я була у 88-ми церквах, але такої краси не бачила. Нові господарі-поляки в головній наві під куполом замалювали кириличний напис “Отче наш...” та імена св. Євангелістів. Дуже жаль. Може ще настане час, коли все відновлять.

Мати Божа, образ якої намальований під склепінням головної нави, своїм омофором врятувала нашу церкву і людей, що залишилися. Римо-католики після 1947 року хотіли знищити купол на церкві, як у Перемишлі на катедральному греко-католицькому соборі, але Боже провидіння захистило її від їхніх злих намірів.

Ще до 1939 року в Яворові в жіночій гімназії при монастирі сестер Василіянок навчалося багато дівчат і хлопців, зокрема Катруся Маслій і Катруся Левко - обидві з Дум, Фесюня Бочульська з Кінця та Вендзя з Грицкови. В народній мішаній гімназії коло Ратуша навчалися діти нашого пароха о. Константина Подляшецького - сини Ромко і Славко та дочки Оля і Марія (Машка). Вони були студентами, носили гранатові костюми, ними гордилось наше село. Але родину Подляшецьких спіткало нещастя. У 1938 році, ще не закінчивши гімназії, помер син Ромко. Його домовину з Яворова везли возом до Кобильниці Волоської. Люди з процесією, хрестом і хоругвами вийшли назустріч домовині аж за присілок Хом’яки. Хлопці несли на ременах домовину аж до церкви. Люди всю ніч сиділи в церкві і співали похоронні пісні. За вказівкою вчительки діти нарвали барвінку і дівчата сплели з нього вінки. Ромка похоронили у гробівці його діда о. Йоана Подляшецького на цвинтарі в Кобильниці Волоській. Під час похорону кобильничани виявили велику повагу до свого пароха і родини Подляшецьких.

Майже через рік в селі сталася друга трагедія. Неподалік плебанії був панський двір польського дідича Єрмиловича, який мав фільварок і багато землі. У фільварку служили кобильничани, які не мали своєї землі. У дідича була дочка Зося (Софія). Вона росла разом з нами, розмовляла по-українськи і закохалася в нашого хлопця. Батьки не схвалили її вибору і Софія покінчила життя самогубством, застрілившись. Хоронили її римо-католицькі ксьондзи з Великих Очей і Фельбаху, а також наш парох о. Костянтин Подляшецький. Похоронні молитви співав наш хор.

Повертаючись до Яворова, пригадую, що у 1941-1944 рр. там в торговельній школі з Кобильниці Волоської навчалися Марійка Маслій з Дум, Оля Ступень, Оленка Фещин і Марія Федик з Підлозів, Марія Каркут, Настя Кобак, Катерина Терешко і Ганя Романко - з Мельників, також Іван Цюкало з Вулиці, Юрій Немировський з Криків, Петро Вушко і Михайло Левко з Дум, Петро Лесечко і Дмитро Турчин з Кобильниці Руської. Тоді було дуже весело. У вільний від науки час, ми збиралися і гуртом ходили пішки до Яворова, додому, і не знали, що чекає попереду кожного з нас.

До війни в Кобильниці Волоській люди жили спокійно і не думали, що колись доведеться розлучитися з рідним селом. Першими покинули село у 1939-1940 рр. хлопці, які перейшли кордон за Сян до німецької окупаційної зони, зокрема Григорій Квас з Хом’яків, Атаназій Бень з Вулиці і Олекса Качмар з Підлозів. Вони так і не повернулись. З ними також пішли Павло Когут, Петро Когут, Василь Фещин, Михайло Фещин, Федьо Фещин з Мельників, Василь Пазовський з Дум, які у 1941 році після вибуху німецько-радянської війни повернулись додому, у село.

Весною 1941 року набирали рекрутів до Червоної Армії. Тоді забрали Григорія Кобака і Григорія Мандзяка з Романок, Григорія Теленка, Григорія Турчина і Григорія Крика з Кінця та Василя Кухаря з Підлозів. Я з Фесюнею, Олексою та Іваном Криками проводила їх на збірний пункт до Краківця. Крім Григорія Крика ніхто з них не повернувся з війни.

В Кобильниці Волоській майже усі працювали на господарстві, на полі і вдома, хто як міг давав собі раду. Деякі їздили до міста на заробітки, інші в Америку.

Мої родичі, Параскевія і Олекса Федик, працювали на господарстві. Ми, діти, їм допомагали. Змалку пасли корови, коні, а підрісши, почали допомагати в полі. Сестра Катруся, закінчивши 7 клас народної школи, пішла вчитися кравецтва. Зимою в хаті пряли, вишивали, а у Великий Піст робили квіти до церкви. Катруся носила образ, я тримала вишивану хоругву, до якої сама вишила ленту “Ісусе, Сину Божий, змилосердися над нами”.

Моя мама дуже гарно співала і мала гарний голос. По мамі ціла родина була співучою. Ми, дівчата, - Катруся, я і Ганя вже співали в хорі, брати - Місько і Іван ще були малими. Наш тато, крім господарства, ще майстрував. Сам робив столи, вікна, двері, ліжка, шафи, бочки, вози, сани та інші речі, необхідні в господарстві, займався шевством, ткацтвом і римарством. Також був музикантом і грав на акордеоні й на скрипці. Інтерес до музики у нього з’явився несподівано, розповідав він. Якось їхали весільні музиканти на возі, їм сполохалися коні і віз перевернувся. Вони залишили поломану скрипку, яку тато забрав додому і склеїв. А потім грав на ній у вільний час. Мав також гарний голос. З нами ходив колядувати і щедрувати по селі. Ми співали, а він грав на скрипці чи на акордеоні.

Я закінчила в селі 7 класів. В серпні 1939 року вступила в жіночу гімназію при монастирі Сестер Василіянок в Яворові. А у вересні почалась війна. На нашу землю прийшла большевицька окупація, почали від селян забирати землю, створювати колгоспи, вивозити в Сибір. Відразу за більшовиками наші терени окупували німці. І нам знову довелося пережити усе заново. У вересні 1941 року я вступила в торговельну школу в Яворові. А через рік туди ж вступила і моя молодша сестра Ганна. Закінчила я цю школу у 1943 році. Мене направили працювати в Союз Кооператив у Яворові. Рекомендацію давав директор торговельної школи, а начальником статистичного відділу був Євген Смук. Він був в’язнем Картузької Берези, а навесні 1944 року пішов у підпілля. В ОУН-УПА служив провідником, пс. “Клим”. Загинув у 1948 році, залишивши жінку і двоє дітей.

Моя праця в Союзі Кооператив закінчилася, бо у 1950 році мене арештувало НКВД. Тоді і почалися випробування долі, які я не в змозі описати. Досі не можу повірити, що я це все пережила. Ті страшні війни, депортації, арешти, вбивства, переховування по лісах, холод, голод, горе і страх. Батьки з старшими дітьми переховувались у лісі, а наймолодший брат Іван, якому було тоді 14, залишився у селі доглядати однорічну дитину, перебивався як міг. Рятувала його військова шапка-рогативка, яку він носив, а коли приходили військові, казав, що батьки пішли в поле або в ліс по дрова. Інколи і він дістав прикладом кріса по плечах. Це був важкий удар для нашого народу.

Я в той час була по іншу сторону кордону в Яворові, але й там зазнала горя. Праця в українському підпіллі, арешт, ув’язнення, Сибір, де 19 років душа тліла за рідним краєм і близькими. Це було переживання обох сторін, моє - за родичів, а родичів - за мене. Людина виявилась сильнішою від сталі, все перетерпіла і перенесла на собі той страшний тягар.

Це тільки окремий приклад з того, що пережило моє покоління і з того, що я пам’ятаю. Прошу вибачення у моїх подруг і друзів, яких не згадала. Також звертаюся до очевидців, які пам’ятають ті жорстокі часи, писати про все, що пережили ми і наші батьки. Згадуйте хвилини радості і щастя, які інколи усміхались нам молодим, щоб збереглася пам’ять про нас, наше село і рідні землі.


«Вісник Любачівщини», випуск 17. Львів «Сполом» 2009 р.



WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.


Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2017

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
686 979
Dziś:
Днесь:
408