Матеріал зібрала і опрацювала Віра Медицька, уродженка села Губинок, лікар-пенсіонер, проживає у Львові

Село на Закерзонні на самій окраїні землі Галицької на території колишніх Червенських городів, в склад яких входили Червень, Сутейськ, Волинь, Белз і ін. міста, які відіграли таку велику роль в протистоянні натиску на українські землі західних сусідів, про що з гордістю переказували з покоління в покоління старі діди своїм внукам.

Перша письмова згадка про оселю Губин (назва потім трансформувалась в «Губинок», але губинці й дотепер уживають слова «Губин») датується 1439 роком, про що пише на стор. 159-160 в своїй книжці «Белзькі дзвони» Тихон Лещук, покликаючись на працю Г. Коструби «Белз і белзька земля», де подано поіменно список сіл і міст Белзької волості, та рік в якому зафіксована згадка про дану оселю.

На перехрестях історії водила доля цю землю різними дорогами і кожен суверен гнув її по-своєму, але оставалась вона завжди вірною своїй нації, своїм традиціям і своїй духовності. В часи удільних князівств була це територія Белзького князівства, – а після загарбання її Польщею, це Річицьке староство Белзького воєводства. Після "розбору Польщі" з кінця XVIII ст. тут володарювала Австрія і село наше опинилося на самому пограниччі імперії, бо всього за 1 км від нього йшов австро-російський кордон. Тоді за територіальним поділом належало воно до Равського повіту Львівського воєводства.

В міжвоєнні роки адміністративний поділ не змінився, змінився тільки окупант – з австрійського на польського. В 1939 р. разом з Холмщиною, Підляшшям і цілим рядом інших етнічних українських земель, в тому числі і з галицькими селами Закерзоння, село наше окупували німці. А після II світової війни "батько всіх народів великий Сталін" заплатив цими землями комуністичній Польщі "за дружбу і вірність", а якщо вникнути глубше в історичні факти, то землі ці фактично стали розмінною монетою у великій політичній грі Сталіна.

Території ці почали жорстоко польщити, що викликало абсолютний спротив автохтонного українського населення. Боротьба пішла не на життя, а на смерть. Героїчну боротьбу очолила УПА, але сили були нерівні, і оказавсь "той прав, у кого більше прав", у кого власть в руках. Дикунська комуністична влада Польщі жорстоко розправилася з законними споконвічними аборигенами цих земель. Загинули тисячі ні в чому невинних українців за те тільки, що вони українці, спалено сотні сіл, а оставшихся людей, кого не знищили, "гуманна" польська комуністична влада жорстоко по дикунськи насильно виселила, частину в Радянський Союз, а решту в результаті акції "Вісла" на захід, на відібрані нею від німців "Ziemie odzyskane", а територію нашу заселили поляками. І це творилось в центрі Європи на очах у всього цивілізованого світу і в державі, яка мала претенсії, щоб її світ вважав гуманною і цивілізованою. Це, чого не змогли зробити всі разом взявши окупанти напротязі століть, зробила "цивілізована держава" напротязі кількох місяців. Так, за великим рахунком, одним розчерком пера було розв'язано "українське питання" на цих землях і проблеми "кресів".

Знаходиться село в 12 км від містечка Угнів на пограниччі з Холмщино (тепер Польща, Люблінське воєводство, Томашівський повіт). Село Губинок від півночі і заходу межує з Холмщиною, з селами Шлятин, Юріїв і ін.; зі сходу з Річицею, до якої колись належало як присілок, а з півдня з Динисками.

До І світової війни за 1 км від села йшов державний кордон між Австрією і Росією.

На території приналежній до села є два озера льодовикового походження. Менше, т.зв. Іванцеве, і більше зване Мочилом, бо в ньому мочило коноплі ціле село і навіть люди з сусідніх сіл.

Ріка Річиця ділила село на дві частини: Губинок і Майдан, що були сполучені греблею і мостом.

В селі колись було два фільварки: "Дубина" і "Лани", а власниками їх були жиди. Лани після першої світової війни розпарцельовано. Землю продавали тільки полякам, що українське населення сприймало дуже негативно. Так утворилася польська кольонія, що знаходилася на північний захід від села. Великий ліс на території фільварків теж було вирубано після І світової війни.

Полями з північно-східної сторони села йшла "Козацька дорога", якою козаки під проводом Б. Хмельницького йшли на Замостя. Біля цієї дороги на полі була козацька могила. Під час земляних робіт там часто знаходили уламки козацької зброї, що теж мало неабияке значення в вихованні національної свідомості губинців. Друга могила була на полі фільварку "Дубина" на південь від села. Вона вже була майже розорана і про неї нічого певного ніхто сказати не міг. Вважали, що вона дуже давня, можливо навіть з дохристиянських часів.

В 1934 р. знайдено в торфі на території села бронзовий серп з молодшої бронзової доби, передали його до музею НТШ у Львові (див. Ярослав Пастернак "Нові археологічні набутки музею НТШ у Львові", записки НТШ том 154 ст. 256).

Про те, що поселення дуже старе свідчить хоча б такий звичай: коли пекли перед Великоднем паску, шкаралупи з яєць не викидали, а несли і кидали в ріку Річицю, яка плила через село і води якої текли до Солокії, з нею до Бугу, а з ним в Білорусь.

В селі було повіря, що на Білій Русі в лісах люди не знають, коли Великодні свята і тільки, коли рікою припливуть до них шкаралупи з яєць, вони довідуються, що пора святкувати Великдень. Це повіря, очевидно, ще з тих давніх часів, коли дійсно Біла Русь була темна і неграмотна, але звичай цей поволі відмирав і в міжвоєнні часи занехався майже повністю.

Тут слід згадати, що надзвичайно цікавою і багатою були духовна і матеріальна культура губинців, лінгвістичні особливості, оцінка життєвих цінностей. Вони відбивали досвід поколінь на протязі не одного століття. Зокрема, заслуговує на увагу основна господарська діяльність, житло, господарські будівлі, спосіб їх будови, оздоблювання, впорядкування прилеглих територій і навіть планування забудови села, а також одяг, орнаменти вишивки та писанок, повсякденна їжа і ритуальні страви. Особливої уваги вартий духовний світ губинців, демонологія, народні повір'я, обряди життєвого циклу людини (весілля, хрестини, похорон), а також ворожіння в ніч під Андрія, свято св. Миколая, колядки, різдвяні і новорічні обряди, гаївки, обжинки, і ще багато дечого та їх багатющий фольклор. Але це надто обширна тема, якою слід зайнятись окремо.

Земля була добра, а народ працьовитий, то й жили губинці не бідно. Підвищували добробут села гарні сади та пасіки, в яких кохались селяни.

Опалом село теж було забезпечене: мало свої торфовиська.

Село самодостатнє, мало своїх кваліфікованих ремісників (ткачі, шевці, ковалі і ін.), послугами яких користувались не лише односельчани, але і люди сусідніх сіл.

За переказом, який побутував в селі, в цих околицях колись були величезні ліси, в яких росло багато всяких грибів ("губ") і з цього пішла назва села.

До ІІ світової війни в селі було разом з колонією 127 господарств, всього біля 600 осіб, з того 40 поляків (в основному кольоністи), 30 жидів, решта українці. Шість жидівських родин в 1939 р., після приходу німців, емігрували до Угнова, який був окупований більшовиками.

Кольоністи поляки під час ІІ світової війни були опорою польських банд, які нападали і грабували село, та накінець, в 1944 р., спалили його.

У фондах Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника HAH України у Львові (відділ рукописів, під шифром Manuscripta instituti Ossoliniani II 4919) є дані про Річицьке староство Белзького воєводства і збір в ньому податків за 1628 р. В рукописі перечислені села, що належали до цього староства, в тому числі і село Губинок (wieś Hubin), назва якого в дальшому трансформувалась в Губинок. Там згадується, що в селі числилось 9 дворів, священник (поль. pop), є ставок і млин на 1 коло.

Очевидним є те, що для 9 дворів в селі окремої парохії і окремого священника не було, а був це монастир, безумовно невеликий, з одним священником і декількома братчиками, про існування якого розказували старі люди і який був ліквідований в останній чверті XVIII cт., коли австрійський цісар Йосиф II проводив секуляризацію дібр, що належали монастирям, і ліквідовував монастирі, які мали не більше як 8 монахів.

Підтвердженням цього може бути і цей факт, що Губинська церква аж до ІІ світової війни мала біля 100 моргів грунту, яким, по тодішньому праву, користувався парох села Річиці, дочірньою до якої була Губинська церква. Річицька церква мала теж більше як 100 моргів грунту, очевидно, теж частково із грунтів вищезгаданого монастиря. Тому Річицька парохія числилася одною з найбагатших, якщо не найбагатшою в Перемиській дієцезії.

При монастирі, як розказували старі люди, були млин і рибні саджавки (невеликі ставки), які знаходилися зліва і справа від доріжки, що вела з села до церкви, там потім була сіножать, що носила назву "Саджавка". Справа від цієї доріжки останнім залишком із монастирських будівель була старезна хатина, що завдяки повторним ремонтам достояла до ІІ світової війни. Числилась вона церковним майном і знаходилась на цьому місці, де колись був розташований монастир. На початку XX ст. вона була перебудована із залишку монастирських будівель на школу. В ній була школа і жив учитель аж до часу, коли після І світової війни в селі побудовано нову школу. А в хатині поселилась сім'я Процівих, яка жила в ній до 30-х років XX ст., коли Проціви купили хату і декілька моргів грунту на Губинській колонії і перенеслись туди жити.

Школу в Губинку відкрито на початку XX ст. Першим управителем в ній був учитель Міцковський (ім'я невідоме), кавалер, який жив в хатині при школі. Був він чоловік розумний і з почуттям гумору, люблений селянами, але скоро перенісся в якесь інше село до більшої школи. А до Губинка прийшла учителька Оля Суха, яка боялася сама жити у віддаленій від села хатині біля церкви і кладовища, яке знаходилося тут же рядом, то жила вона в селі при родині Григорія Іванця. Після неї була ще одна учителька, прізвище якої невідоме. Дальше учителювали в цій школі дочки Григорія Іванця Євдокія, а після неї Марія, а опісля Іван Матвіїв, в минулому січовий стрілець, старшина УГА, який був учителем в Губинку аж до 40-х років включно (до виселення Губинка).

Церква Губинська під патронатом св. Параскевії була колись монастирською. Підтвердженням цього може бути той факт, що 9 дворів не могли б побудувати і утримати церкву, яка стояла на цьому місці десь 4 століття і перестояла всі лихоліття, аж вандали XX століття, польська банда, 2.IV.1944 р., спалила її. В селі люди говорили, що в церкві цій молився Богдан Хмельницький, коли йшов походом на Замостя, але про достовірність цього переказу твердити не рішаюсь, бо документального підтвердження цьому не знайшла.

Церква – цінна пам'ятка архітектури XVI століття – була побудована без єдиного цвяха і цвяхи в її будівлі появились тільки на початку XX ст. під час капітального ремонту. В комітеті з ремонту церкви був Григорій Іванець і він розказував (та і не тільки він), що в сховку будівлі знайдено документ, який свідчив про те, що церква на цьому місці стоїть з XVI століття, і що вона була сюди перенесена з іншого місця для потреб монастиря. Документ цей забрав парох Річиці, бо Губинська церква була дочірньою Річицької парохії, а яка його подальша доля – не відомо. Приходство Річицьке з усіми парохіальними документами в ІІ світову війну було спалене польською бандою.

Губинська церква оставалась дочірньою Річицької парохії аж до ІІ світової війни, коли до Губинка священником прийшов зять Григорія Іванця по доньці Марії – Йосип Медицький, колишній старшина УГА.

Слід згадати ще дещо про школу. До того часу (до початку XX ст.), коли в Губинку відкрито школу, навчання дітей в школі не було обов'язковим, а хто хотів, щоб його діти вчилися, то вони мусіли ходити до школи до Річиці. Річиця була колись містом і до останніх часів там навіть була частина села, що називалася Ринок, а тому школа була там давно, спочатку приходська, а потім державна.

В половині минулого ХІХ ст. управителем школи в Річиці був батько дружини Григорія Іванця (Анни), Мирон Савка, родом з села Карів. Коли він в 60-х роках ХІХ ст. помер, на його місце управителем школи прийшов учитель поляк.

Річиця мала свої давні традиції. Багато її жителів навіть не мали обов'язку робити панщину (Ключковські, Мартини, Христини і ін.), а хлопчики носили чуприни "оселедці" на кшталт запорізьких "оселедців". Коли прийшов управителем школи поляк, йому це не сподобалося і він наказав обстригти "оселедці", але річичани цьому не підчинилися. Тоді він взяв ножиці і всім хлопчикам в школі пообтинав "оселедці". У відповідь на що в Річиці і Губинку проти нього зчинився такий бунт, що він вимушений був виїхати з села, а мами в селі довго ще плакали, що були діти як ангелятка, а учитель їх чортиками поробив.

В XIX та на початку ХХ ст. в галицьких селах процвітало пияцтво і самоуправство жидів-корчмарів. Люди пропивали і тратили внаслідок махінацій корчмарів цілі маєтки, а діти їх дослівно залишались жебраками і Губинок не був вийнятком. Так досить багатий господар Кулешка допився до того, що його маєток і стару хату, яку він як п'яниця занедбав, ліцитували. На ліцитації купив її жид Коп (а може Копф?), власне його нащадки жили в Губинку аж до приходу німців в ІІ світову війну. Але жид є жид і йому мало було того, що за безцінь взяв Кулешків маєток, то він хотів ще заробити на тому, що на ліцитації кандидатом на купівлю цього маєтку була вдова по учителеві Мироні Савці, то він запропонував їй за невелике відступне цей маєток, і взяв від неї завдаток. Вдова частину грошей мала і віддала йому, а частину мала ще зібрати продавши дещо з господарки, яку вона мала в Річиці, то вона продавала, що мала до продажі і збирала решту грошей, не підозріваючи нічого злого. Але випадково хтось із поважних річицьких господарів був в Угнові і один із судових урядників через нього переказав Параскевії Савці, що Коп подав на неї позов до суду за те, що вона йому не сплатила грошей за маєток. За тодішніми законами в такому випадку маєток мав залишитись Копові, а гроші, які йому заплатила вдова, як завдаток, теж залишались йому. Тоді Параскевія Савка поїхала до Угнова до суду (де всі їй були знайомі, бо сама вона була родом з Угнова з відомої в місті родини Решетилів), там їй порадили подати позов до суду на Копа за те, що він не передав їй маєтку в посілість. А в суді зроблять так, щоб оба позови розглядались в один день, і позов Параскевії Савки – першим.

Виклик до суду (ферлядунок) дістали Параскевія Савка і Коп. Цей нічого не підозріваючи, зустрів Параскевію і злорадно запитав: "Їдемо до суду?". На що вона впевнено відповіла: "Їдемо". От і настав день судового засідання. І суддя оголосив першим позов Параскевії Савки на Копа за те, що він не віддає їй посілості. Суд розглянув першим цей позов, а потім Копів і виніс рішення, щоб в цей же день в суді Савка віддала Копові решту грошей, а він – їй посілість. Вдові не вистарчало 100 ринських, і вона хотіла їх позичити. Але на тодішній час це були досить великі гроші, і з хрещеного люду в Угнові таких грошей ніхто не мав, а із жидів в той день ніхто не позичив нікому з людей навіть одного ринського. Тоді Угнівські міщани зібрали між собою хто скільки мав (5,10 чи навіть 1-2 ринських, які їм потім вдова віддала) і гроші Копові було сплачено, а він змушений був тут же в суді підписати акт про те, що віддає посілість Параскевії Савці. Інцидент з купівлею цього маєтку може послужити типовим прикладом підступності жидів-п'явок і солідарності наших людей, які не покидали в біді ближнього, а дружно допомагали.

Куплений маєток дістався, як віно [придане], доньці Параскевії Савки Анні, яка вийшла заміж за Григорія Іванця. Потім Коп, доки жив, то дивлячись на Іванцеву господарку, плакав і казав: "Ну, ну, ту мало одно моє син сидіти, а сидите ви". Із купленого маєтку Іванці подарували Кулешці площу під забудову на Майдані, де Кулешки побудували хату і їх нащадки жили там аж до виселення Губинка (це донька Кулешки Параска і онука Маланька).

Григорій Іванець родом із села Осердів біля Белза був людиною кмітливою і на цей час достатньо освіченою, так що міг у всяких ситуаціях дати собі раду і допомагав селу. Він був нащадком мазепинця, який після поразки Мазепи під Полтавою залишився вірним Мазепі і його ідеям, і втік в Галичину з сином підлітком, де скривався в селі Осердів під чужим прізвищем, а жінку і решту його сім'ї вимордували посіпаки царя Петра. З приходом до Губинка Григорія Іванця, село поступово змінювалося, обростало садами, появились пасіки. Іванець сам засадив морг саду та щепив овочеві дерева, роздавав їх людям, вчив губинців щепити дерева, допомагав розводити пасіки. Ще мені малій він говорив: "Знаєш, коли я прийшов до села, то Губин був голий, як бубен, а щоб він був весь в садах, то я багато праці вклав, але основне це, що я прищепив людям любов до плекання овочевих дерев".

Згодом в селі відкрили школу, а далі прийшла черга закрити корчму. В Австро-Угорщині, до якої належала Галичина, на початку ХХ ст. діяв закон, за яким можна було в селі ліквідувати корчму, якщо для цього було внесено до властей подання з підписами десяти шанованих в селі поважних господарів. Організував подачу звернення про ліквідацію корчми в селі Григорій Іванець. В атаку пішов корчмар, старався, щоб не назбирали 10 підписів, а коли побачив, що це йому не вдасться, прийшов з просьбою до Іванця і сказав між іншим: "Ну, що ви робите, нащо беретесь ліквідувати корчму, я хочу з чогось жити", а у відповідь почув від Іванця, що діти тих бідолах, яких корчмар пускає з торбами, теж хочуть жити і що село не може допустити до того, щоб дальше його так визискувати.

Добитись ліквідації корчми було справою нелегкою, бо корчмарі були жиди і мали підтримку у влади, яка була в Галичині в основному з поляків і всі її зусилля були спрямовані проти українського населення, на його денаціоналізацію і зубожіння. Корчма була все-таки ліквідована, а тоді прийшла черга відкрити в селі читальню "Просвіти".

Треба відмітити, що читальня "Просвіти" була відкрита в Губинку ще до І світової війни, а цим може похвалитися дуже небагато сіл. Під час І світової війни вона припинила свою діяльність, але відновлена після війни, дуже добре розвивалася і була одною з перших в повіті за значенням.

Особливо багато і жертвенно працювали над національним відродженням села такі щирі патріоти і просвітянські діячі, як вчителька Марія Іванець, її брат Василь Іванець, студент таємного українського університету, а потім лікар, а також Антін Христина (помер 1935 р.), брати Проціви, а в дальших літах найбільше праці вклав для громади сл. пам'яті Василь Заблоцький (під час війни – член командування УПА Закерзоння) та дяк і диригент хору, станичний села Лука – Закала. Оба вони загинули смертю хоробрих в УПА.

Григорій Іванець, найбагатший господар на цілу Угнівщину, подарував в 1923 р. площу під будову народного дому і допоміг матеріалами та організаційно в будові. В будинку містилася кооператива та читальня, був гарний актовий зал, декорації для сцени, які намалював безоплатно свояк Іванців, відомий на Американському континенті маляр (емігрував по ІІ світовій війні в Америку) Антін Малюца, учень художника Новаківського.

Треба відмітити, що при читальні була, як на той час, дуже гарна бібліотека, в якій було багато направду цінних і цікавих книжок, які активно випозичали губинці, особливо молодь. Завдяки цій бібліотеці і цікаво підібраним книжкам Губинок числився "читаючим селом". Завдяки діяльності читальні, бібліотеки, а також студіюючій молоді село було національно високосвідомим і з високою культурою побуту. Під час ферій студент-медик Василь Іванець систематично читав лекції та вчив практично губинців, а особливо молодь, як надати першу долікарську медичну допомогу і як зорієнтуватися в окремих випадках гострих захворювань, щоб впору звернутися за лікарською допомогою, не "задавнити" хвороби, а також читав лекції з санітарії і гігієни. Завдяки грамотності губинців з цих питань в селі не набували поширення епідемії гострих інфекційних захворювань, не було випадків запізненого звертання за лікарською допомогою у випадках гострих хірургічних захворювань.

При читальні був хор і драматичний гурток. Вели хор диригенти Новосад, а потім Лука Закала.В читальні завжди вирувало життя. На вистави драматичного гуртка, концерти, академії приходила молодь з інших сіл, особливо з Холмщини, де українське культурне життя в міжвоєнній Польщі було заборонене. П'єси часто ставили повторно тому, що бажаючих побувати на них за один раз неможливо було помістити в актовому залі.

Тут треба згадати про це, що після І світової війни з утворенням польської держави поляки старалися всяко перешкоджувати росту національної свідомості і розвитку культури національних меншин, а особливо українців. Для того, щоб поставити в читальні якусь п'єсу, дати концерт, чи організувати якусь іншу імпрезу, треба було дозволу старости, який такого дозволу в переважній більшості випадків не давав. Подання (заяву) на дозвіл треба було давати до Рави Руської, бо Губинок належав до Рава-Руського староства Львівського воєводства. Відповідь, дозвіл чи заборону староста давав через постерунок, а вже жандарм приносив її в село.

Тут мушу згадати добрим словом щирого українського патріота Онуфрія Проціва. Він був ще з часів Австро-Угорщини начальником постерунку, якому підлягав Губинок. І от, коли приходив від старости дозвіл на якусь імпрезу в читальні, то Проців тут же присилав її жандармом в село, а коли була заборона, то він "клав її під сукно". Приходив день, в який мала відбутися імпреза, а раз не було заборони від старости, то імпреза відбувалася. А тоді на наступний день після того, як імпреза відбулася, Проців присилав до села старостову заборону. Таким чином був "і вовк ситий, і коза ціла".

Так Проців поступав з заборонами не тільки для Губинка, але і для інших сіл, і це послужило основною причиною того, що польська влада відправила його на пенсію. А вийшовши на пенсію, він поселився в Губинку, бо цінував село за його національну свідомість і культурність.

Губинок – село мале, але національно свідоме, воно з часів після І світової війни дало 19 осіб інтелігенції, а це:

1. Роман Проців – священник.
2. Євген-Олег Проців – мав дві вищі освіти, закінчив Львівську академію закордонної торгівлі в 1939 р., а потім ще Київський інститут іноземних мов. Працював педагогом.
3. Теодор Проців – науковець, ведучий інженер на підприємстві з атомної енергетики в Канаді, тепер на пенсії.
4. Ярослава Проців – учителька.
5. Євдокія Іванець – учителька.
6. Марія Іванець – учителька.
7. Надія Іванець – учителька.
8. Василь Іванець – лікар.
9. Василь Заблоцькй (якому не вдалося закінчити студій через повторні політичні арешти) – член командування УПА Закерзоння.
10. Володимир Матвіїв – помер під час студій.
11. Степан Новаківський – лікар.
12. Михайло Сподарик – лікар.
13. Степан Сподарик – лікар.
14. Віра Медицька – лікар.
15. Ольга Медицька – фармацевт.
16. Василь Сподарик – дипломований економіст, закінчив академію економічну.
17. Петро Пиріг – юрист.
18. Ольга Заблоцька – магістр економії.
19. Степан Закала – магістр, вчитель фізкультури.

Слід також відмітити, що дружина Василя Іванця, Параскевія Іванець, канадська художниця, яка видала в 1992 р. книжку "Українські церкви Альберти", де зібрано понад 150 репродукцій її картин, церков на українських поселеннях в Канадській провінції Альберта. Вона багато років їздила по цих поселеннях і малювала церкви. Ці картини – унікальна пам'ятка українського сакрального будівництва на канадській землі.

Зятем губинського селянина Григорія Іванця по доньці Марії був старшина УГА, потім в'язень польського концтабору, священник Йосип Медицький, який відіграв немалу роль в національному відродженні сіл Золочівщини і Перемишлянщини в міжвоєнні роки, а під час ІІ світової війни був священником в Губинку.

Другим зятем Григорія Іванця по доньці Євдокії був фармацевт Володимир Кривокульський, який будучи студентом медицини брав активну участь у Листопадовому Зриві у Львові 1918 р. і, як санітарний сотник УГА, пройшов всі воєнні кампанії, пережив "чотирикутник смерті" та більшовицьку тюрму.

Третім зятем Григорія Іванця по доньці Надії був січовий стрілець, старшина УГА, а потім адвокат і голова "Просвіти" в Жовкві Іван Романків.

Внуком того ж Григорія Іванця по доньці Надії є Любомир Романків, вчений зі світовим іменем, дійсний член НТШ, академік інженерної Академії Наук України, академік Академії технологій IBM Сполучених Штатів Америки, медаліст медалі Перкіна, довголітний пластовий виховник, член і голова Головної Пластової Булави, Головної Пластової Ради, а в 1997 р. вибраний Начальним Пластуном.

Про підпілля ОУН в довоєнні часи багато сказати не можу, бо все це було глибоко законспіровано, і «огласці» не підлягало, але очевидним є те, що село освічене і так високо національно свідоме не могло стояти осторонь політики. Вже сам цей факт, що Василь Заблоцький за свою діяльність в ОУН був кількакратно арештований польською владою, так що не зміг навіть закінчити початих студій, а Слава Проців з цих же мотивів була виключена із усіх середніх шкіл у польській державі і матуру змогла здати тільки під час німецької окупації, говорить сам за себе.

Відомо теж, що до ОУН належала Марія Скийка. Свідчення її під час суду над Василем Заблоцьким, який мав бути політичною розправою над ним, повернули всю справу так, що Василя змушені були звільнити від покарання, а сама вона тут же на суді доказала, що суддя, польський шовініст, шляхом шантажу штовхав її на лжесвідчення.

Також факт, що з Губинка в 1941 р. з похідними групами на Схід пішло трьох хлопців (Степан Кулешка, Павло Хахула, Лука Закала ) і в УПА було 25 осіб, свідчить про те, що на голому місці це виникнути не могло, і очевидно, передумови для цього створила діяльність в селі ОУН в довоєнні роки і під час війни.

В УПА були:

1. Головка Василь. В УПА з 1943 р., "Мока" із сотні «Бродяги», поранений, суджений, жив у Польщі, помер.
2. Демчук Павло. Вбитий 1946 р. на Любачівщині.
3. Заблоцький Василь. "Ярич", "Шершень", член командування УПА Закерзоння. Загинув смертю хоробрих.
4. Заблоцький Петро, син Миколи. Загинув на території Польщі.
5. Заблоцький Петро, син Іллі. Загинув на Радехівщині.
6. Закала Лука. В 1941 р. пішов на Схід з похідною групою, повернувся. Дальше в УПА "Музика". Загинув в 1947 р. на торфовиськах між Губинком і Динисками в бою під час облави.
7. Ключковський Микола. В УПА поранений, скривався, уникнув арешту, живе в Україні.
8. Кулешка Зенон. Поранений в УПА на Поліссі, полонений, суджений в Бересті на 25 літ. Живе в с. Сокільники біля Львова.
9. Кулешка Степан. В 1941 р пішов на Схід з похідною групою, повернувся. Потім з 1943 р. в УПА, пропав безвісті.
10. Новосад Микола, "Рудий", з 1943 р. в сотні "Бродяги". Вбитий на Радехівщині. Похоронений в с. Дмитрів.
11. Нога Йосип, "Зорян", з 1944 р. в сотні "Перемоги". Вбитий в Карівському лісі в 1944 р.
12. Нога Павло. З 1944 р. в сотні "Сіроманці". Пропав безвісті.
13. Петрик Іван. Поранений в бою, полонений, суджений на 10 літ. Живе на Кавказі.
14. Петрик Ольга. Суджена на 10 літ. Заслана на Воркуту.
15. Пиріг Лука. З 1945 р. в курені "Залізняка". Пропав безвісті.
16. Смолій Іван. З 1944 р. в сотні "Сіроманці". Пропав безвісті.
17. Смолій Павло. З 1944 р. в сотні "Ема", потім в сотні "Перемоги". Суджений, помер в Сибірі.
18. Сподарик Петро. Боївка "СБ". Доля невідома.
19. Сподарик Іван. Був арештований, суджений в 1944 р. в Польщі. Вийшов з тюрми по амністії для політв'язнів після розгрому Німеччини.
20. Сподарик Степан. В УПА з 1944 р. Доля невідома.
21. Сподарик Мирон. В УПА з 1944 р. Ще в 1947р. був в курені "Залізняка". Дальша доля невідома.
22. Хахула Ксеня. Станична і зв'язкова. Арештована в Угнові. Суджена на 10 літ. Заслана в Норильськ. Живе в с. Сокільники біля Львова.
23. Хахула Павло. В 1941 р. пішов з похідною групою на Схід. Скривався, уникнув арешту. Живе в с. Сокільники біля Львова.
24. Христина Павло. В УПА з 1944 р. Дальша доля невідома.
25. Щирба Микола. В УПА з 1944р. в сотні "Сіроманці". Полонений, суджений, живе в Сибірі.

Великий вплив на це, що село бурхливо реагувало на політичні події мала дикунська поведінка польських властей в міжвоєнній Польщі, яка була ще більш жорстокою на Холмщині, як в Галичині. Парцеляція в державі фільварків і творення на їх місці польських кольоній, які були розсадниками шовінізму і учасниками бандитських випадів проти українців та знаряддям польонізації "кресів", викликала вкрай гостру негативну реакцію українців. Із цих кольоністів-"Стшельців" творила держава теж загони банд, що руйнували церкви на Холмщині. А знщено було ними в 1938 р. за короткий час 162 православні церкви, більшість із яких були цінними історичними та архітектурними пам'ятками. Найближчими сусідніми селами до Губинка був цілий ряд сіл Холмщини. І коли там руйнували "Стшельци" церкви, то крик і лемент людей було чути в сусідніх Галицьких селах, в тому числі і в Губинку. А треба відмітити, що це все творилося в такій "найпобожнішій" державі в Європі, як Польща, і ніхто з їхніх духовних ієрархів не вимовив в протест ані слова. Один тільки греко-католицький митрополит Андрей Шептицький протестував в міждержавному масштабі, але навіть Папа Римський цей протест обійшов мовчанкою.

Бандитські польські напади в околиці почалися ще в 1940 р. Першим був напад на сім'ю Іванців в Губинку в липні 1940 р. Були теж подібні напади на Холмщині (спочатку поодинокі ), а з зими 1941/42 р. вони були вже систематичними. Спочатку вони мали характер грабіжницький, грабували національно свідомих заможних українців, а дальше стало очевидним, що це не просто грабіж, а акція, спрямована на винищення українців. Почастішали випадки вбивств національно свідомих українців. Із зими 1941 на 1942 р. напади ці набули систематичного характеру. В селі посилили варту і повісили біля хат гарматні гільзи або кусок іншого заліза, по яких люди били другим куском заліза, що означало "алярм" (тривогу), сповіщаючий про напад банди.

Особливо запам'ятався такий алярм в ніч під Андрія 1942 р. (мабуть тому запам'ятався, що під Андрія ), коли тривога почалася в селах Холмщини (на Лупчу і в Поледові), а за ними підняли тривогу одне за одним галицькі села Губинок, Річиця і інші, так, що алярм цей закінчився аж під Белзом. Під час одного із таких нападів ще в 1942 р., коли я старалася підняти людей на "тривогу", мене бандити мало що не вбили, але на щастя куля застрягла в дереві дослівно за 2 см. від мене, а постріл цей підняв село на тривогу, і банда втікла. Коли банда нападала на якесь одне село, а там люди підняли тривогу, то вона залишала це село, і нападала на якесь інше, не стривожене. Тому, щоб охоронитися від нападу, на алярм в одному селі відзивались таким же алярмом сусідні села.

В селі посилили варту, спочатку з двох осіб до десяти, а дальше ще більше. Люди були весь час "напоготові", на ніч не роздягалися, не спали вночі в хатах, а дальше в селі створилась самооборона. Але про дальші події воєнних років в Губинку, спалення його, і масові вбивства польськими бандами мирних жителів, діяльність і бої УПА, репресії польських комуністичних властей, виселення в Радянський Союз, в результаті якого більшість переселенців з Губинка поселилась в с. Сокільники біля Львова і акцію "Вісла" багато сказати не можу, тому що тата мого, Губинського священника Йосипа Медицького, колишнього юриста, кадрового офіцера і старшину УГА та в'язня польського концтабору, польська банда мала вбити, але з допомогою Василя Заблоцького, члена командування УПА Закерзоння, йому вдалося втекти банді з-під рук. В зв'язку з вищесказаним для ознайомлення з подіями цього часу подаю ксерокопію статті-спогаду п. Василя Сподарика, що була надрукована в газеті "Наше слово" № 29 за 21/07/1996 р. і № 30 за 28/07/1996 р. Не погоджуюсь тільки з висловом п. Василя Сподарика в цій статті, що перед війною в селі не було ніяких антагонізмів між українцями і поляками. Це не відповідає дійсності. Були антагонізми, та зрештою, я не назвала б це антагонізмом, а радше противоборством, в якому українці відстоювали свою національну гідність і право бути господарями на своїй землі, а поляки поводились як всякий окупант, стараючись в дикий спосіб асимілювати загарбані території. Тут не завадило б, як приклад, згадати хоча б сільського поляка Франя Новака, про підлу і підступну діяльність якого, якби зібрати все докупи, можна було б написати цілі томи. Але треба взяти до уваги те, що п. Василь Сподарик в ці далекі роки до ІІ світової війни був ще дитиною і в нюанси політичної боротьби і протиборство не був включений.

Окрім цього подаю список губинців, що були в УПА дещо відмінний від списку п. Сподарика. За дорученням самого п. Василя Сподарика я уточнила його зі станичною с. Губинок п. Ксенею Хахулою та колишніми воїнами УПА-губинцями, чи їх найближчими.
І на кінець додаю ксерокопії світлин, що збереглися, і які мають відношення до села Губинок.

В. Медицька, Львів 1999

Замітка
Вона не відноситься безпосередньо до села Губинок, але може бути прикладом проворності галицьких селян із села Карів Рава-Руського повіту на Львівщині.

Після того, як в 1848 р. знесено панщину, пани (власники маєтків) на місцях не могли з цим погодитися і робили людям всякі пакості. Пан в селі Карів біля містечка Угнів не був теж вийнятком. Він відібрав у громади села пасовисько, так, що люди не мали де пасти худобу і робив громаді всякі інші пакості. Громада села не могла дати собі з ним ради і вирішила скаржитись до Відня до цісаря. Цісарем був тоді молодий Франц Йосиф І. Вирішено післати до Відня на скаргу представника громади.

Найпроворнішими в селі числились Савки. Один з них, Мирон, навіть "вивчився" на учителя і був управителем школи в селі Річиця (на ті часи було надзвичайно рідким явище, щоб селянин осягнув таких "висот"), та до Відня мав відправитись його брат (імені не знаю).

Відправився він до Відня в сільській полотнянці і дорогу відбув частково пішки, частково попутним транспортом. Прибувши до Відня на аудієнцію до цісаря дістатись не зміг, але винахідливості йому не бракувало. Він довідався, що цісар кожного дня вечером о 18-ій годині виїздить зі свого палацу каретою "на прохід". То от Савка примостився біля воріт палацу, вдягнений в карівський сільський одяг і кожного дня, коли цісар їхав "на прохід", він вставав і низенько кланявся. Через деякий час Франц Йосиф І звернув на це увагу, приказав прикликати його до себе і спитав хто він, чому тут знаходиться. Тоді Савка розповів йому (через перекладача) про всі кривди, які чинить пан громаді села.

Цісар заінтересувався цією справою, за його приказом було віддано громаді пасовисько і припинено інші кривди, а Савці запропонував, якщо він хоче, перевезти сім'ю до Відня і обіцяв забезпечити відповідною для нього працею, на що цей погодився з ентузіазмом і від нього пішов рід віденських Савків, а внук його Михайло Савка у міжвоєнні роки був співаком у Віденському оперному театрі та співав у хорі віденської греко-католицької церкви св. Варвари. Він мав двох синів. Зв'язок родини з Галичини з віденськими Савками припинився 1944 р., коли Західну Україну "визволили" Радянські війська, то про дальшу їх долю не можу нічого сказати.


Джерела використані в статті про с. Губинок.

1. Книжка "Угнівщина", видання Ню-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1960 р.
2. Записки НТШ, том 154, стор. 256
3. Manuscripta instituti Ossoliniani II 4919, що знаходиться у відділі рукописів фондів Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника HAH України у Львові.
4. Стаття-спогад В. Сподарика «Губинок 16-20 червня 1947 р.», надрукована в газеті "Наше Слово" № 29 і № 30 за 1996 р.
5. Шематизми Перемиської дієцезії за довоєнні роки.
6. Книжка «Акція Вісла», видання Львів-Нью-Йорк 1997 р.
7. Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, том II і X, виданий 1889 р. у Варшаві.
8. Книжка «Долі розкиданих по світу...», спогади учнів української гімназії в Холмі. Книга друга, стор. 5-14 та стор. 200, видана у Львові 1999 р.
9. Книжка Т. Лещука «Белзькі дзвони», стор. 159-160, видана у Львові 1999 р.
10. Інформація, одержана від станичної с. Губинок п. Ксені Хахули та її брата п. Павла Хахули.
11. Перекази, що побутували в селі і спогади старих людей.
12. Власні спогади автора статті В. Медицької.

Примітка: Закерзоння, публіцистична назва західних окраїн українських земель (Лемківщини, Посяння, частини Любачівщини, Равщини і Сокальщини, Холмщини і Підляшшя), які по ІІ світовій війні на підставі радянсько-польського договору з 16.08.1945 р. відійшли до Польщі (19000 кв.км , 1500000 мешканців, в основному українців). Назва походить від лінії Керзона (див. "Енциклопедія укаїнознавства", видання НТШ, перевиданої у Львові том II стор. 727- 1993 р., том З стор. 994-1994р.)