До вересня 1939 року ми проживали в м. Яворів [на вулиці Загороди], що на Львівщині. Там я прийшов на світ 26 червня 1935 року. З нами в одній хаті мешкали: бабця – Марія Лопушанська [дівоче – Скиба, мама моєї мами], двох маминих братів: Стефко і Юрко, тато – Володимир, мама – Марія [1907 року народження] і я, Олександр. Колись мама розповідала, що нашу сімейну хату в Яворові перед І світовою війною купив мій дідо Олександр. Заплатив за неї стільки, скільки в часі війни коштував один буханець хліба. Значить, раніше також так бувало, що міжнародні події мали вплив на вартість грошей. Дідо Олександр Лопушанський, за професією вчитель, помер до мого народження. В моєї мами було двох, раніше згаданих, братів, три сестри: Зофія, Іванка і Євгенія. До 1939 року тітка Зося вчителювала, правдоподібно в селі Вербиця [за німецьких часів точно саме там вчителювала], а тітка Іванка зі своїм чоловіком Іваном [Дєдиком] на селі поблизу міста Кєльце [центральна Польща]. Після війни це село опинилось в межах міста Кєльце. В міжвоєнному часі українським вчителям в Галичині не давали праці, дозволяли натомість одержувати її в центральній Польщі. Там під Кєльцами, в одній школі, тітка Іванка та Іван Дєдик випадково зустрілись та повінчались. Там також народилися у них двох синів: Ярослав і Мирослав. Тітка Євгенія, ще в міжвоєнному часі, вступила до монастиря сестер Василіянок в Перемишлі, молодою дівчиною захворіла на туберкульоз та померла. Спочиває на цвинтарі в Перемишлі в гробівці сестер Василіянок. Більш докладно про неї нічого не можу сказати.

До приходу у Яворів радянських «визволителів» [правдоподібно 17 вересня] 1939 року мій тато вів проектне бюро будинків, обидва вуйки працювали вчителями української школи мабуть Товариства «Рідна Школа», а мама [за фахом вчителька] та бабця – не працювали. Радянська влада одержавила школу, одного з вуйків назначили директором. Тоді до школи прислали портрети Сталіна, виготовлені на поганому, газетному папері. Раніше в класах цієї школи на стінах висіли портрети Пілсудського, виготовлені на гарному білому картоні зі скісними берегами. Щоб Сталін «престижно» виглядав, вуйки вирішили наклеїти його з другої сторони картону, на якому був портрет Пілсудського. Так і зробили. З приводу скісних берегів... Не могли наклеїти прямо на самого Пілсудського, перешкодою були скісні береги, бо розміри самого портрету Сталіна були більші за Пілсудського. Скоро знайшлася «прислужна» людина, яка повідомила про цей факт у відповідні органи. Незабаром з’явилися представники радянських охоронців політичного ладу СРСР, повернули портрет на другу сторону й дійшли висновку, що мої вуйки чекають «повернення буржуазної Польщі». Директора школи та його брата негайно взяли під варту, судили й вивезли в Сибір, де сиділи в тюрмі. Які вироки отримав кожен з них – не знаю. З розповідей бабці знаю, що один з них сидів коротше й вийшов «на волю» без права залишати Сибір. Закінчив там курси трактористів, дістав старий трактор, який першого дня праці в полі поламався. Визнано, що це саботаж, знову його засудили і помер в тюрмі. Другий з них також не пережив тюремних злиднів і пішов з цього світу. Не маю інформації, де саме в Сибірі вони карались.

Про арештування вуйків у яворівській школі негайно хтось повідомив бабцю та моїх батьків. Не було тоді сумнівів, що слід сподіватися небажаних гостей і до нас, а отже довелось ховатися. Бабця вирішила однак, що вона не буде ховатися, бо вона «стара, нікому не зробила жодного лиха, тому і їй нічого не можуть зробити». Не дивно, бо не знала ще радянського режиму. Ми сховалися в саді, а бабця залишилася в хаті. Небажані гості справді незабаром з’явились, «перекинули хату догори ногами», питали бабцю де її сини тримають зброю. Як відомо мені з пізнішої розповіді бабці, вона показала їм страшак – пістолет на корки, але з того не були вдоволені. Після того вивели бабцю з хати. Вона опинилась у Сибіру.

ПЕРША ВТЕЧА

В тій ситуації мої батьки вирішили втікати від радянської влади до недалеких від Яворова околиць, що були під німецькою окупацією. Було то ще можливе, оскільки кордон поміж обидвома окупаційними територіями на практиці не охоронявся. Тато найняв фірманку, яка довезла нас до села Хохлів, що був вже по німецькій стороні кордону. Тут радо й дуже гостинно зустрів нас дальший родич тата, «дядько» Луцась із сім’єю. Вели вони рільниче господарство, мали відносно великий дім, в якому виділили нам окрему кімнату. На цей раз зі щирої, ввічливої гостинності Луцасів ми користали недовгий час. Після пошуків нових умов життя, тато остаточно підняв працю в цегельні в Холмі, а мама отримала вчительську посаду в недалекому від Холма селі М’ячин. Саме там в 1940 році народився мій молодший брат Роман. Не було чим прикрити братика, тому мама прикрила моїм плащем. Знаю з розповіді мами, що я тоді кричав, що мені холодно й хотів свого плащика назад. Видно, що батьки не одержали «бецукшайну», тобто карток для купівлі для новонародженого одягу тощо. З приводу цієї дитячої заздрості мені ще й нині соромно.

М’ячин – українське православне село. Котроїсь ночі Ромцьо захворів і мама побоювалась, що може померти. Тому вирішила охрестити його негайно. Запросила до хати місцевого православного священика. Таким чином Ромцьо став неначебто православним. Пізніше мої батьки питали греко-католицьких священиків, як розв’язати цю проблему. Виявилось, що хрещення однаково дійсне, все залежатиме від виховання, а виховала його наша мама на практикуючого греко-католика.

СОКАЛЬ

В 1941 році, після нападу Гітлера на СРСР та окупації німцями Західної України, ми переїхали до родинного міста тата – Сокаля. Там жили рідні мого тата: його батьки – Пантелеймон і Марія, брати – Олекса з сином Любомиром й Славко з дружиною і сином, та сестри – Емілія Яремко з трьома синами та Петронеля Тимошик з чоловіком. На помешкання прийняла нас, до своєї хати на колишній вул. Цвинтарній [у той час Ґерінґа], жидівка Ґруберова, дружина лікаря, якої чоловік перед самою війною виїхав з метою медичної практики до Англії, і не встиг повернутися. Вона залишилася з двома дочками.

Тато став вчителювати, вчив професійних предметів в нововідкритій там професійній [ремісничій] школі, якої директором був п. Михайло Тимошик [приватно чоловік татової наймолодшої сестри – Петронелі]. Він також був вчителем фізики в українській гімназії, а післа війни був викладачем фізичного факультету університету ім. Івана Франка у Львові, добився там значних наукових успіхів. Я пішов до дитячого садка, що його провадили сестри-монахині, мабуть то були Служебниці НДМ. Часто гостювали ми у дідусів в їхній хаті [тепер на вул. митрополита А. Шептицького, а в той час – Гітлера], де зустрічалися з рештою родичів мого тата. У дідусів був чималий город та не менший фруктовий сад. Там ми радо й весело бавилися.

Перебуваючи нещодавно в Сокалі я довідався, що мій дідо Пантелеймон [1879-1963], ще перед І світовою війною працював вчителем у селі Довжнів, тодішнього сокальського повіту. Було це бідне село з дуже розпияченими мужчинами. Мій дідо разом з місцевим парохом УГКЦ о. Василем Фартухом [служив там в роках 1901-1920; джерело: о. Богдан Прах, «Духовенство перемиської єпархії та апостольської адміністрації Лемківщини», том 1, стор. 425] «змінили це село, а в основному селян». Навчили їх вирощувати лозу, плести з неї корисні вироби, такі як кошики і коші, крісла, колиски для дітей тощо. Вироби виявилися високоякісними, оскільки опинились у продажі навіть на ринку столиці тодішньої Австро-Угорської імперії – Відні. Таким чином давали вони довжнянам значні прибутки. Допомогло це селянам Довжнова стати багатшими, цивілізованішими, а чоловікам тверезими людьми.

В перших днях німецької окупації діти німецьких сімей бавилися з жидівськими дітьми, оскільки мова ідіш, якою користувалися тоді жиди, була наближена до німецької й вони розуміли один одного. Одного разу підійшла до мене на подвір’ї група таких німецько-жидівських дітей та щось мені шварготали. Коли виявилось, що я їх не розумію [хоч жидівські діти в Сокалі володіли українською мовою], зі злості почали кидати у мене камінями і розбили мені голову. Я перелякався настільки, що від переляку частинно побіліло мені чоло, також появилась на голові пляма білої шкіри, а на ній біле волосся. Пляма на чолі десь в 1950-их роках зникла, а пляма сивого волосся залишились до сьогодні. Дружба німецьких та жидівських дітей скоро закінчилась, оскільки німці стали вважати жидів підлюдьми.

Повертаюся однак до нашої сім’ї. Одну кімнату нашого сокальського помешкання батьки відпустили [за згодою п. Ґруберової] на станцію учням сокальської української гімназії. В основному були це хлопці з навколишніх сіл. Мама займалася веденням цієї станції, тобто опікою над учнями, готуванням, прибиранням, тощо. Серед учнів було двох моїх двоюрідних братів, синів рідної сестри моєї мами – Іванки, а саме Ярослав і Мирослав Дєдики. Їхні батьки [Іван і Іванка Дєдики] вчителювали в тому часі в Кам’янці-Струмиловій. За станцію хлопці із села платили харчами.

За німецьких часів з харчами у містах були справжні проблеми. Селяни також мали обмежені можливості користуватися харчовими продуктами з власного господарства. Але вони давали собі з тим якось раду – обставини змусили їх навчитись обманювати окупанта. В містах харчі були на картки й дуже поганої якості, не завжди годилися для споживання. Завдячуючи сільським хлопцям, що мешкали у нас, ми мали можливість нормально харчуватись. Їли ми разом з ними, навіть сільський хліб з маслом, бо хліб купований на картки був як глина, а отже не дуже був придатний для споживання, а масло було тоді недосяжною мрією для багатьох.

Пригадується мені ось така картина з тих часів: на подвір’ї підійшов до мене незнайомий жидівський хлопець і попросив скибку хліба. За хлібом я подався до помешкання просити маму. Мама звісно дала мені хліба, була лише здивована, що прошу сухий хліб без масла. Виглянула за мною через вікно і побачила, що я даю цей хліб іншому хлопцеві. Пізніше мала до мене претензію, що не сказав для кого цей хліб і не взяв більше. Це свідчить про умови харчування в той час, а для жидів вони були особливі.

Якось вирішила відвідати нас і побачитись зі своїми синами тітка Іванка. Приїхала поїздом до Забужа [це станція м. Сокаля, що по той бік річки Буг] і йшла до міста мостом, на якому завжди стояли німецькі вартові. Вони, перевіряючи документи, почали підозрювати, що тітка – жидівка, а кенкарта [німецьке посвідчення особи] з буквою «U» в горішньому правому розі [документ, який одержували жителі за німецьких часів: українці з буквою «U», поляки з буквою «Р» і т.д.] та вчительський квиток фальшиві. Під час перевірки тітці ненароком випали з торбинки харчові картки. Жиди таких карток не отримували, тому німці повірили, що вона українка. Ось такі в той час бували трапунки.

Незадовго п. Ґруберову з дочками забрали до гетто. Залишила нам все, що було в хаті, все, чого не могла взяти з собою. Просила переховати це все до часу її повернення. Провідувала нас майже кожної другої ночі, щоб поїсти й взяти харчі своїм доням. Однієї ночі, коли вона була у нас в хаті, в двері загримали німецькі поліцаї, вони розшукували жидів. Мабуть і тоді були «прислужні» люди, що доносили німцям. Нашого гостя мама сховала до великого, плетеного коша на білизну, який вона нам залишила. Поліцаї перекинули всю хату, шукали в шафах, ліжках і під ліжками, а до коша не заглянули, хоч по якомусь часі з-під нього почав текти «струмочок»... Щастя, що цього не помітили. Таким чином збереглося її та наше життя, бо за переховування жидів всім загрожувала смертна кара. Колись, пам’ятаю, розповідала нам п. Ґруберова, що коли вона виходить з гетто, то найбільше боїться жидівської допоміжної поліції, бо та ніяк не відпустить, адже працює за обіцяне їй збереження життя, а від німецької поліції можна було пробувати відкупитись.

Не на довго, однак, вдалося їй зберегти своє життя. Якогось дня біля нашої хати [насправді хати п. Ґруберової] німці вели її на ростріл. Наша вулиця вела на цвинтар, за яким розстрілювали жидів, яких зловили за межами гетто. Саме в той момент мама вийшла на вулицю і її та очі п. Ґруберової сумно зустрілись. Вони очима попрощались. Через два тижні біля цієї хати знову вели на розстріл, на цей раз обидвох дочок Ґруберової. Ті бідні дівчата кричали: «Пані Гнатюкова, рятуйте!», але про ніякий рятунок не могло бути мови тим нещасним, нікому нічого не винним дівчатам. Хіба могло бути їхньою виною те, що народились в сім’ї нації, яку Гітлер вирішив стерти з лиця землі? Така та й подібна до неї нелюдяність не була ні тоді, ні пізніше, винятком. Про сцени, які довелося нам оглядати на вулиці під час ліквідації сокальського гетто, згадаю пізніше.

А тепер знову повернуся до нашої сім’ї. Стрийко Олекса [тата брат] був паралізований. Вимагав постійної опіки. Був в нього син Любомир, дещо старший за мене. Вони в той час замешкали з нами і були під опікою моїх батьків. Жінка стрийка Олекси, Зеновія, мама Любка, померла зараз після його народження. Після війни, під час поїздки моєї мами до Львова [здається, це було в 1970 роках, а може й раніше] вона дізналась, що стрийко Олекса живе там в старечому домі для вчителів-інвалідів [пенсіонерів]. Відвідала його. В той час здоров’я стрийка було вже в критичному стані, а умови проживання там були просто жахливі. Мені стало відомо, що його могила є на Стрийському цвинтарі. Декілька раз я мав змогу, разом зі своїм двоюрідним братом Андрієм Тимошиком, помолитися біля його могили. Як я пізніше дізнався, син стрийка Олекси – Любко, працював десь в копальні вугілля, приблизно у 1980 рр. помер.

В 1942 році став я навчатися в І класі української початкової школи, а з 1943 продовжував навчання в ІІ класі. Будинок в якому ми проживали сподобався німцям і ми були змушені його залишити. Дерев’яний будинок, тоді на вул. Гітлера, а тепер митрополита А. Шептицького, в якому випало нам далі жити, був в дуже поганому стані, вимагав ремонту, в тому числі заведення електрики. Тато, з допомогою своїх учнів, провів необхідний ремонт так, що можна було в ньому замешкати. Пам’ятаю, що св. Миколай не мав проблеми відшукати нас за новою адресою. Припускаю, що відвідував нас також в попередній хаті, але чомусь це випало з пам’яті. В тому домі не було вже умов тримати хлопців на станції. Не замешкав з нами також стрийко Олекса зі своїм сином. Так склалося, що наш новий дім був у найближчому сусідстві будинку, в якому квартирувала німецька військова частина, що пильнувала, неіснуючого в дійсності, кордону на р. Буг, тобто поміж двома частинами німецької окупаційної зони. Було це на головній вулиці міста.

Однієї зимової ночі збудили нас крики та декілька пострілів біля будинку, в якому жили німецькі вартові. Побоюючись заблуканої кулі, тато зразу поклав нас всіх на підлогу, а я вліз під ліжко, «бо там найбезпечніше». В короткому часі все затихло, а через вікно було видно німецьких жовнірів в «білих уніформах», тобто в білизні – не дуже відрізнялись від снігу. Як потім з’ясувалося, тієї ночі Сокаль здобув відділ УПА, роззброїв всіх німців, забрав їм усю зброю та військові однострої, а також звільнив всіх політичних в’язнів із сокальської тюрми, а тоді залишив місто. Ніхто з німців не загинув. Рано до Сокаля прибуло дуже багато німецького війська озброєного «по зуби», ходили по вулицях зі зброєю готовою до пострілу. Виглядало це дуже страшно, а дітям особливо. В нас в той час була коза, а я виходячи рано до школи не закрив за собою хвіртки. Як відомо, кози за своїми господарями бігають так, як собаки. Коза вибігла за мною. Побачив я це щойно біля школи. Мусив вернутися додому, відпровадити козу, і вдруге йти з острахом до школи, вулицею заповнею німецьким військом. Я, як восьмирічна дитина, цю сцену дуже пережив і тому вона збереглася в моїй, сьогодні вже старечій, пам’яті.

В моїй пам’яті закарбувався ще один образ, який доводилося мені оглядати з вікон нашої школи кілька місяців пізніше. Була це страшна поведінка німців у відношенні до жидів, яких гнали [під час ліквідації гетто] на залізничну станцію в Забужі. Мабуть метою їхньої «подорожі» були газові камери. Ті люди майже всі, без огляду на вік, були немічні. В гетто, як було відомо з розповідей п. Ґруберової, був страшний голод, його мешканці були хворі, виснажені фізично та психічно. Деякі не мали сили йти, просто падали на вулиці, а «сторожі» кричали, били їх нагайками. Тих, що лежали на вулиці й не мали вже сили встати, добивали пострілами. Та страшна, злочинна подія продовжувалася два дні. А ми й наші вчителі не були спроможні займатися уроками. Рано, коли ми йшли до школи, вулиці були ще порожні, а як поверталися додому, – було вже по всьому. Вдома, в присутності дітей, дорослі не розмовляли на цю тему. При нас, дітях, була це тема незручна, дуже вразлива.

Наближався однак час кінця німецької окупації Західної України. Інформації про наближення фронту ясно свідчили, що одного окупанта замінить другий. Як ми вже знали з попереднього досвіду, буде він ще більше жорстокий для українців, а особливо для тих, які бажають незалежності для своєї країни, а також для всіх тих, які в уяві сталінського режиму можуть йому загрожувати. Адже, сталіністи найкраще знали, що людина думає і до чого стремить. В тій ситуації виїхала, просто зникла із Сокаля сім’я стрийка Славка. Як виявилось набагато пізніше, після війни, вона опинилась остаточно аж у Вініпезі в далекій Канаді. Мої батьки, побоюючись нездійсненого раніше в Яворові виселення нас до Сибіру, вирішили також втікати зі Сокаля.

ДРУГА ВТЕЧА

Так як і раніше, під час втечі з Яворова, ми знову опинились в хаті сім’ї Луцасів в селі Хохлів. Традиційно, господарі були нам дуже раді й забезпечили всім необхідним для життя. В Хохлові був я свідком дивної картини: селом їхала фірманка, а позаду на ній двох німецьких вояків. На зустріч їм над’їхало на конях п’ятьох озброєних партизан УПА. Коли наблизились вони до себе й миналися на дорозі, віддали собі взаємно військові почесті [засалютували]. Після того довелось мені почути розмови дорослих, що німецькі вояки не мали жодного шансу залишитись живими у випадку сутички з партизанами, але пізніше, без сумнівів, німецьке командування розстріляло б багато місцевих селян, а може навіть ціле село. В таких обставинах це був єдиний розумний вихід з ситуації.

Фронтові бої ми пережили в Хохлові у льоху на подвір’ї. Тоді, коли всі вже були переконані, що все минулося, а в селі було чимало червоноармійців, несподівано на дорозі появилась група жовнірів в німецьких уніформах. Ситуація була незрозуміла. Як пізніше виявилось, були це кашуби, яких, як німецьких громадян, мобілізовано до німецької армії, а тепер вони здалися в полон радянській армії з метою подальшої боротьби в рядах польського війська проти своїх недавніх співвітчизників. Вони вільно ходили по дорозі, здавалося, без жодного нагляду.

Після переходу фронту, так як сподівалися мої батьки, Хохлів і ми разом з ним опинились в Польщі. Були це дуже «гарячі» і небезпечні часи. На українські села нападали польські збройні частини. Вони грабували та вбивали українське мирне населення. В таких обставинах, зі зброєю в руках, люди збиралися на ніч в одній хаті, як самооборона села. Цією хатою був дім Луцасів. Звідсіля виходили варти й застави для охорони села. Решта мужчин, сидячи в хаті, дрімала сперта на кріси, очікуючи своєї черги, готова, в разі необхідності, обороняти своє село.

Тут тато залишив нас під опікою дядька Луцася та його найближчих і вступив в ряди Української Повстанської Армії. Вважав, що як колишній жовнір запасу польського війська, буде там придатний. Яке в нього було псевдо, де тато точно перебував в тому часі, я не міг знати. Відвідував нас в Хохлові дуже рідко.

В тому часі стали ми свідками поганої події. Через пліт з сусідами Луцасів мала своє господарство, мабуть єдина в селі, польська сім’я. Як розказували Луцасі, були це спокійні, доброзичливі усім люди. З українськими селянами жили в згоді, не було з ними жодних проблем. Не відомо чи вони взагалі володіли польською мовою, бо нащодень користувались між собою українською. Одного дня на їхнє подвір’я заїхало вершки на конях кількох озброєних мужчин. З подвір’я Луцасів було видно, як цілу польську сім’ю поставили біля стодоли для рострілу. Тоді дядько Луцась підійшов до огорожі та просив тих озброєних мужчин, щоб не розстрілювали сусідів, бо вони чесні люди, живуть у згоді з українцями. Прохання дядька Луцася виявилось даремним. Сусідських поляків розстріляли. Через кілька днів, вночі, на подвір’я Луцасів заїхало кількох вершників. Оскільки пропустила їх до села сторожа самооборони Хохлова, значить мусили знати кличку [пароль]. Увійшли до кімнати, де дрімали озброєні мужчини та викликали з хати командуючого сільською самообороною, дядька Луцася. Дрімаючі в хаті мужчини не сподівалися нічого поганого, дальше сиділи в хаті. Незабаром на дорозі було чути постріл та стукіт від’їжджаючих коней. Як пізніше виявилось, тим пострілом був вбитий наш господар, дядько Луцась. Зчинилася метушня, жінок з дітьми виведено в поле, а самооборонці почали доганяти й шукати вбивць свого командира. Однак вони зникли без сліду – шукай вітру в полі.

Після якогось часу тато вернув і забрав нас до містечка Варяж. Знаходиться воно поблизу Волині. Раніше був це сокальський повіт, а після війни томашівсько-любельський повіт, а пізніше, після зміни кордонів [в 1951 р.], думаю, що сокальський район. Там замешкали ми в хаті поблизу річки, недалеко зачиненої церкви. Хата стояла порожня. Гадаю, пожидівська. В Варяжі вже раніше мешкав інший тата брат, Богдан, з дружиною Вірою. Було в них двоє малих дітей, Надя і Юрко. Здається, що стрийко за німецьких часів працював в місцевій управі міста і гміни, можливо був війтом та допомагав партизанам [УПA] здобувати потрібні їм [не завжди справжні] документи. Не знаю де працював пізніше, тобто після війни, але пам’ятаю, що в нього я побачив перші піcлявоєнні польські гроші. В тому часі в Варяжі квартирувало радянське військо, а в хаті стрийка Богдана завжди можна було зустріти червоноармійців напідпитку, а інколи цілком п’яних офіцерів. Мабуть ті офіцери зорганізували йому пізніше, своїми машинами, транспорт через кордон, до УРСР – до Сокаля. Здається, у Варяжі він не почував себе безпечним через панібратство з радянськими офіцерами.

Тато почав працювати вчителем фізики в місцевій школі. Крім того, потаємно, організував збір харчів для лісового українського війська. Думаю, що були в нього в тому часі запаси «живого м’яса», бо давав селянам для кормлення і переховування корів, а також коней. Одну таку корову годували і доїли ми, а іншу стрийко Богдан, яку опісля забрав з собою до Сокаля. Бувало, що тато в тому часі зникав на кілька днів. Після одного з таких зникнень вже не повернувся додому. Слід по ньому пропав. Мабуть загинув.

Ще кілька слів про Варяж. В моїй пам’яті закарбувалось маленьке, симпатичне містечко. Були в ньому дві церкви і великий костел. Одна з церков була в центрі поблизу нашої хати, а друга на краю містечка. Богослужіння відправлялись, несистематично, тільки в тій другій церкві – поза центром. Костел, що стояв в самому центрі, не діяв, був дуже занедбаний, а навіть осквернений. Маю таке враження, що в тому часі поляки в Варяжі не проживали. Не було там також польського війська. Було тільки кількох міліціонерів і радянські солдати.

Коли не стало тата, мама переїхала з нами до недалекого від Варяжа [близько півтори кілометра] села Коркова. Там поселилися ми в селянській хаті разом з її власниками, а в колишній пожидівській корчмі, мама організувала школу з навчанням місцевих дітей [І-IV класу]. Я нерегулярно ходив до школи в Варяжі. За працю мами в Коркові, місцеві селяни платили харчами, найчастіше курячими яйцями.

Корків, це було дуже гарне, невелике село. З однієї сторони дороги стояли будинки [господарства], а з другої був майдан, на якому ближче дороги стояла колись корчма, а дальше на горбочку – народний дім-читальня. В одному кінці житлової забудови села був водяний млин, а з другої – просторі пасовища. Думаю, що через наявність тих пасовищ, тут зупинилась на довший відпочинок група «радянських жінок», що гнали з Німеччини до СРСР велике стадо корів. Охороняла їх група озброєних салдат. Вечорами на майдані, навпростець нашого вікна, солдати організували жінкам розваги у вигляді прояви кінофільмів. При нагоді й ми оглядали через вікно, тільни дії на екрані йшли в протилежну сторону, тобто бачили все навпаки. Присутність групи мандруючих коров’ячих «пастухів» дозволила мені вивчити розмовну російську мову. З розповіді уродженця Коркова я довідався, що село нині не існує. Частину його мешканців в 1945 році переселено на Україну, а другу частину в 1947 році виселено на колишні німецькі землі [у Польщі]. Раніше, при черговій облаві, село повністю спалено. Пам’ятаю одну з таких облав у Коркові. Звичайно, метою облави, як завжди, були партизани. Тих партизан чомусь шукали також в скринях і шухлядах. В одній з наших шухляд польський жовнір знайшов перстень з тризубом, і тоді просто сказився. Почав кричати, перстень кинув на підлогу, топтав його поки він не поламався на дрібні кусочки. Так знущався над тим «ворогом»...

Орієнтовно 1951 року, в результаті перенесення кордонів, ті околиці опинились в Україні, але Корків вже без українського населення, насправді перестав існувати. Чув я, що до часу незалежности України, Варяж звали Новоукраїнськ, а тепер повернули давню назву.

Ранньою весною 1945 року ми знову змінили місце проживання. Одна з мами сестер, – тітка Зося, ще з давніх часів вчителювала в колишньому, великому, дуже патріотичному українському селі Вербиця, що на Томашівщині. Вона була «від завжди» самотня, її мрією було саме те, щоб сестри в настільки бурхливому часі були близько себе. Тому, в порозумінні з українською підпільною адміністрацією, стягнула нас до сусіднього від Вербиці села – Новосілки Кардинальські. Там був гарний, порожній шкільний будинок і ми в ньому поселилися. З часом тітка Зося залишила Вербицю й перебралася жити разом з нами до Новосілок. Мама з тіткою мали там в плані організувати навчання в школі. Однак вістка про плани переселення українців до УРСР не створювала для цього умов. Мама вирішила робити заходи для оборони перед виселенням нас до «раю». Ради цього подалася до пароха римо-католицького костела в Річиці [Rzeczycy] з метою отримати метрику, що нібито там народилась і була хрещена в костелі. В обмін на золотий перстень таку метрику вона отримала і користувалась нею до кінця життя. Звичайно, метрика вратувала нас від виселення. Люди вдавалися до різних способів, щоб тільки залишитись. Найчастіше втікали з цілими родинами до лісу чи до виселених раніше сіл. Попри те, в Новосілках тільки нечисленним сім’ям пощастило залишитись. Після закінчення переселенської акції в Новосілках, партизани нам повідомили, що шкільний будинок, задля якихось стратегічних причин, мусить бути спалений. Тому ми були змушені перепровадитися до порожної хати по виселених на Україну, в частину села, що була на горбочку, яку звали Стернею. Невдовзі до Стерні «перебрались всі непереселені мешканці Новосілок. Решту села спалено.

Життя не стало спокійнішим. Часто відвідувало нас польське військо в пошуках вояків УПА, «лізли до комори, розбивали старі скрині, шукали бандьори». Бувало часом, що приходили тільки за картоплею, захованою в погребах, які залишились по виселених на Україну. Жовніри УПА, особливо ночами, були постійними гостями селян. Адже, залишки українського населення по селах були для них підтримкою в усьому, а особливо джерелом забезпечення харчами.

Повернусь однак до особистого й особливого пережиття. Одного разу я пас корову за стодолою. Вона примандрувала з нами ще з Варяжа і Коркова, як почалася облава польським військом за партизанами. Звідусіль чути було постріли. Стало мені дуже страшно. Я тоді підсвідомо, невідомо чому, почав втікати з коровою подальше від села, наближаючись до шосе, що було на високому насипі. Нагло почув я за собою крики «stój!» [стій]. Це мене ще більше налякало, і я почав бігти разом з коровою. Тоді разом з криками «stój» залунали постріли та свист куль над моєю головою. На щастя, я вже добігав до насипу, а коли перебіг шосе, то почувся безпечним. Я не дуже знав, що маю з собою дальше робити? Вирішив податися в сторону села Вербиця, там зайшов до знайомого священика, о. Юліяна Криницького. Розповів про свою пригоду і попросив притулку. Тут надали мені опіку і гостину, як і моїй корові. На другий день священик повідомив маму про місце мого перебування. Я повернувся додому тільки через декілька днів. Не можна було зразу повертати, оскільки мама з тіткою наробили шуму в командуванні польської військової частини, яка організувала облаву, що я пропав з їхньої вини. Щастя, що вони не дуже тим перейнялись і зразу забули про це: не шукали мене. Повертаючись до пострілів за мною, думаю тепер, що якби і справді хотіли попасти в мене, то попали б. Здається, їхнім наміром було тільки налякати мене. І це їм вдалося. Справді, як кажуть, страх має великі очі.

Приблизно в 1946 році мама вирішила переселитися до села Ульгівок. Було це колись велике село, але після виселення людей на Вкраїну, залишилось у ньому небагато мешканців. Поселились в хаті, розташованій поблизу рейків вузколійної залізниці та недалеко від церкви. В Ульгівку ми проживали до виселення решти українців в рамках акції «Вісла» в 1947 р.

В 2014 році мені пощастило, з згрупою колишніх мешканців Ульгівка, а вірніше їхніх нащадків, відвідати це село. В ньому залишилось небагато слідів по колишніх українських мешканцях. Церкви не має. Єдиний слід – це занедбаний український цвинтар. Нечисленні нащадки колишніх мешканців проживають в основному далеко, в Вармінсько-Мазурському воєвідстві на півночі Польщі. Вони рідко можуть відвідувати ту місцевість і хоч стараються, неспроможні утримувати цвинтар в належному стані. Дивно, що біля самого українського цвинтаря побудовано костел і приходство [плебанію], де живе парох римо-католицької парохії; йому ця запущеність цвинтаря [як не дивитись – також католицького], не заваджає. Як мені стало відомо з «Нашого Слова», на українському цвинтарі парох поставив дерев’яний туалет для потребуючих відвідувачів костела. Виходить, не всі священики бувають цивілізованими людьми. Ульгівок є тепер осідком адміністраційним центром місцевої влади [гміни].

Повертаючись до нашого минулого в Ульгівку... Звичайно, помандрувала з нами туди також корова, наша живителька. З пашею для неї, так як раніше в Новосілках, не було жодної проблеми. Було багато «нічийних» полів, засіяних конюшиною, а також чимало пасовиськ і лук. Допомагали нам також «лісовики». Час від часу приводили якесь теля, або порося, щоб заколоти.

Тітка Зося, яка залишилась в Новосілках, вирішила відвідати нас. Прийшла пішки до Ульгівка, втомлена, задумала відпочити біля нашої криниці. Сіла, з’їла канапку, попила чайком з термосу, а тоді запитала когось, де ми живемо. І таке в житті буває. Метою візиту тітки було повідомити маму, що вона вирішила податися до Замостя, щоб в шкільному інспектораті попросити дати їй роботу вчительки. Так і зробила. Отримала посаду в Радечниці, поблизу Щебжешина. Радечниця, це в минулому мабуть було українське село, але вже в той час повністю сполонізоване. Вказувало на це чимало українських прізвищ місцевих мешканців. Вчителювала там в початковій школі, а також вела уроки біології в гімназії і ліцеї при монастирі оо. Бернардинів. Таким чином вона вратувалась від переселення в рамках акції «Вісла». Нам це не вдалось.

ВИСЕЛЕННЯ – АКЦІЯ «ВІСЛА»

Одним теплим, здається травневим ранком 1947 року село Ульгівок оточило польське військо. Нас, мешканців села, повідомили кожного окремо, що через дві години маємо бути готові до виселення. Можна з собою забрати все рухоме майно, в тому числі коней, корів, свиней, котів і собак тощо. Не було умов, щоб виловити домашню птицю. Ті сім’ї, в яких не було власного воза і коней, мали змогу користуватись приїжджою фірманкою [десь з польських сіл]. Нам таку фірманку назначили.

Разом з цілою колоною возів, під «охороною» жовнірів нас завезли до залізничної станції, якщо не помиляюсь, Белз. Тут нас розмістили в вагонах: в одних тварин, головно корів й коней, а в других, хоч таких самих, людей. В одному вагоні було нас по кілька сімей, разом з котами та собаками. Наш кіт і собака, хоч досі ворогували між собою, тепер дружньо спали в одній скринці. Двері вагону були майже постійно розсунені, проте наші домашні тварини не пробували втікати. Виходить, вони також розуміли, що ситуація надзвичайна.

Мабуть першою довшою зупинкою нашого траспорту була товарна станція Люблін. Тут наші «охоронці» ходили біля поїзду повідомляючи, що особи хворі можуть скористатися медичною допомогою. Я, звісно, ходив тоді, як усі, босим, наступив на скло з розбитої пляшки. Рана була поважна [знак маю й досі], тому в Любліні мама зголосила мене до лікаря. Нас посадили у вантажівку і завезли до поліклініки. Там мені промили рану, перев’язали, а на завершення лікар сказав мені підписатись. Я автоматом підписався українською. Коли побачив це лікар – «дістав білої гарячки». Почав кричати, зневажати мене, вхопив гумку і, стираючи мій підпис, так сильно тер, аж протер в папері дірку. Я мусив вдруге підписатися, тепер вже польською мовою. Це був прояв «соціалістичної дружби народів».

У подальшому наш поїзд зупинявся, часом на кілька годин, біля пасовиськ, де ми виводили і пасли корів і коней. Думаю, що то вже були понімецькі пасовиська, бо не з’являлися ніякі відважні виганяти нас звідтам. Нам, людям, було складніше «попастися». Їли те, що взяли з собою. Чомусь не пам’ятаю, проте інші переселенці говорять, що нам давали в дорозі якусь їжу. Можливо й справді підгодовували.

Наша подорож тривала близько двох тижнів. Останньою станцією було місто Кентшин, в той час в ольштинському воєвідстві, зараз це воєвідство Вармінсько-Мазурське. З Кентшина розвезли нас вантажівками до різних місцевостей. Ми потрапили до села, що в той час звалось Ожехово, а зараз Лєсьнєво. Воно поблизу містечка Сроково. Тут нас поселили в гарному будинку, тільки що з дірою в стіні та на даху, можливо від гарматнього пострілу, а може бомби з літака. Власником цього будинку був колись німецький підприємець, що мав поблизу, через доріжку, цегельню. Цегельня не працювала, але біля неї було чимало складеної в купочки нової цегли та черепиці. Це дало мені змогу полатати, в першу чергу дах, а опісля стіну. Допомагав мені колега-ровесник, 12-літний сусідський поляк. Він носив зі мною з цегельні черепицю і цеглу, пізніше подавав мені черепицю на дах. Біля хати був великий фруктовий сад, а в ньому дуже смачні яблука. Були також господарські будинки. Там проживала наша корова. В хаті не було жодних меблів. Ми наших також не привезли. Не було навіть на чому спати. На стежині до Срокова, в лісочку, на горбочку, були якісь бараки, а в них залізні ліжка, сінники, столики, якісь стільці та таке подібне. Носили ми все, що могло пригодитись до «свого» дому й користувались тим.

Поблизу тодішнього села Ожехово [Лєсьнєво] є відносно велике озеро, здається зветься воно «Рижувка» [Ryżówka], а на ньому невеликий острів. В 1947 році росли на ньому фруктові дерева. Озеро було багате в рибу, тому був там кооператив рибалок. Одним з працівників того кооперативу був українець – переселенець з акції «Вісла». Не пам’ятаю його прізвища. В серпневу, як на цей місяць холодну неділю, згаданий рибалка зорганізував нам екскурсію – плавання по озері рибальським човном. Були на ньому прикріплені необхідні інструменти для праці рибалок, тобто для затягування та витягування сітей та інші предмети, необхідні для риболовлі. Через це човен з устаткуванням, без пасажирів, було достатньо обвантажений. На тому човні опинилось нас, приблизно, десятеро дітей, в тому хлопець, що досі ніколи не плавав на човні. Він спочатку дуже боявся, кричав від страху при кожному похилі човна. Метою нашої екскурсії був острів. Коли ми вже повертали з острова з запасами фруктів, наш досі переляканий пасажир став надзвичайно відважним і почав розгойдувати човен. Наше «судно» почало заповнюватися водою. Не допомагали застереження «капітана-рибалки». В невеликій відстані від берега човен заповнився водою і почав тонути. На команду нашого «капітана», ми всі вскочили у воду. Він побоювався, що човен, коли буде перевертатися у воді, може когось з нас взяти під себе. Тоді для такого не було б порятунку. Наш «полохливо-відважний» пасажир зразу, як камінь, пішов під воду, а наш «капітан» почав його шукати у воді. Швидко знайшов і щасливо приволік до берега. Всі інші щасливо утримували себе на воді й наш рибалка та його друзі, що були на березі, почали їх витягувати на берег. Мене рятували останнім, бо я після перекинення човна побачив поблизу себе плаваючий шнурок, і по тому шнурку добрався до перекинутого човна, сів на нього як на коня, і чекав порятунку. Така була пригода зі щасливим закінченням.

У вересні 1947 року мама отримала посаду вчителя в селі Дембіна, гміна Вінда, кентшинського повіту. Була це невеличка школа зі з’єднаними класами I+II і III+IV. В будинку школи було велике помешкання. На короткий час з нами замешкала жінка, як мені здається, дружина загиблого партизана, у неї була кількалітня дівчинка. Ми цю жінку називали «панею Соломчихою». Імені чомусь не пам’ятаю. Можливо її чоловік мав псевдо «Соломка», але так само можливо, що це було її справжне прізвище. Мешканцям Дембіни мама представила її як свою сестру. Вона вміла трошки шити, тому спочатку пробувала заробляти на кравецтві. Видно, не дуже ця робота їй виходила, бо після кількох замовлень, більше їх не мала. Мешкала вона з нами дуже коротко. Вирішила виїхати на Україну, з тією метою подалася до посольства СРСР. Після недовгого часу дозвіл на виїзд одержала з попередженням, що там будуть розбиратися хто вона і з якою метою приїхала. Думаю, що в Польщі у неї не було жодної родини, тому таки поїхала, та слід по ній пропав.

Я в цей період пас корову, готував їй пашу на зиму, годував та пестив, обнімаючи і цілуючи її морду. Тим самим наробив собі біди, бо як мама її доїла, особливо літом, копала й виливала молоко з приводу кожної мухи чи іншої комахи. Як я її доїв, вона обережно піднімала ногу, звертала голову до заду, та вважала, щоб не зачіпити відра з молоком. Через це обов’язок доїння корови ліг на мої плечі. Крім коров’ячих обов’язків, мама вдома вчила мене польської мови та інших шкільних предметів.

У мами почало боліти рамено правої руки. Виявилося, що причиною був повністю «стертий» суглоб рамена. Лікар, ординатор хірургії кентшинського шпиталю вирішив, що руку слід ампутувати. Дав однак надію що – за умови маминої згоди – він з допомогою знайомого професора з Познаня, може спробувати вставити мамі штучний суглоб. Попередив, що це експеримент і успіху він не гарантує, але ж відняти руку завжди можна встигнути. Мама погодилась. Однак перша операція зі штучним суглобом виявилась невдалою. На щастя, друга операція закінчилася успіхом. Мама з часом свобідно володіла тою рукою. Виходить, що мама була «піддослідним кроликом». Такого роду операція була напевно першою в Польщі, а може й в Європі, адже був це рік 1948. Шкода, що не знаю прізвищ тих лікарів-дослідників. Були це дійсно медики за покликанням. Та незвичайна операція була зовсім безкоштовна – оплачувала державна страхова компанія «Каса хворих».

В короткому часі після повернення мами з лікарні, зустріла нас чергова прикра несподіванка. Нас відвідали небажані гості, а саме чиновники кентшинського «UB» [служби беспеки]. Провели обшук у всіх кімнатах, а потім заарештували маму. Ми з братом залишилися самі. Додому мама повернулася приблизно тиждень пізніше. Умовою звільнення була, вимушена на ній, згода на співпрацю з ними. Першим одержаним завданням мами було здобути інформацію про одного із священиків [здається про о. Ріпецького, а може о. Пушкарського]. Мама тоді поїхала до того священика, повідомила його про своє завдання, а цей надиктував мамі «донос» на себе. Мама цей «донос» вислала на адресу «UB». Було очевидно, що це тільки початок «завдань» і на спокій не можна розраховувати. Тоді тітка Зося, що в той час вчителювала в Радечниці, поїхала до шкільної кураторії в Кєльцах з проханням про вчительську працю для моєї мами та її товаришки п. Катерини Піддупчишин [пізніше Некируй]. Думаю, що тітка Зося вибрала саме кєлецьку кураторію тому, що в міжвоєнному часі, в селі під Кєльцами [після війни воно опинилось в межах міста Кєльце] вчителювала інша мамина сестра, Іванка зі своїм чоловіком Іваном Дєдиком, і розраховувала на знайдення там знайомих з ними вчителів. У неї це вийшло. Нову роботу мама і п. Катруся Піддупчишин без проблем отримали в селі Стжижина, що в козєніцкому повіті, а в той час було це в кєлецькому воєвідстві у відстані +-50 км від Варшави [тепер це Мазовєцкє воєвідство]. Після того мама продала корову, ми спакували свої речі і, нікому нічого не кажучи, поїхали до Кентшина.

ТРЕТЯ ВТЕЧА

В Кентшині на залізничному вокзалі ми зустрілися з п. К. Піддупчишин [якої я раніше не знав] та тіткою Зосею. Мама з п. К. Піддупчишин поїхали зразу до праці до Стжижини, а ми з братом Ромком подалися з тіткою до неї в Радечницю, що в Замойському повіті Люблінщини – для нашої, дітей, безпеки. Ми виїхали з Дембіни незаконно, оскільки виселенцям з акції «Вісла» без дозволу відповідних органів не можна було змінювати місце проживання. Тому слід було сподіватися, що будуть нас шукати. Як виявилось пізніше, так воно й було. В короткому часі появилось оголошення в тижневику «Głos Nauczycielski» [Вчительський голос], що рідня неначебто розшукує маму з синами. Не написано конкретно, кого саме. Цікаво, що після прочитання цього оголошення, цю газету особисто привіз мамі шкільний інспектор з Козєніц. Ми розуміли, що тими «рідними» можуть бути тільки органи безпеки, для яких ми, а вірніше мама, зникла. Можливо здогадувались, що з мамою могла виїхати п. Піддупчишин. На велике щастя, в тому часі не було ще комп’ютерів, інтернету й комп’ютерно-цифрового обліку населення.

Треба наголосити, що переселенці з акції «Вісла», як «небезпечні люди», перебували під особливим наглядом. В 1947 році, коли їх розселювали на понімецьких землях, рекомендовано не заселяти до однієї місцевості більше, як декілька сімей. Це однак, на щастя, не всюди виявилось можливим. Поки мали нас привезти на «зємє одзискане» [відздобуті території], поляків, яких завезли туди раніше, влада попередила, що привезуть українських бандитів і потрібно буде слідкувати за ними та стерегтися їх. Тому не дивно, що на початках їхнє ставлення до нас було обережне, а інколи навіть вороже. Відомо, що переселені українці, поки жили на своїх етнічних землях, не користувалися польською мовою, деякі геть зовсім не знали її. Однак тепер польська мова стала їм необхідною для щоденного спілкування. Тому не дивно, що часом створювався дивовижний мовний суміш, як для прикладу: «пшивєзьлі нас ту в сорок сюдмим року і руб що хочеш», або: «ту пшеєдзєцє через ріку, бо там є пісок».

Як же розвивалася наша подальша доля? Після чергової, третьої вже втечі, мама разом з п. Катериною Піддупчишин замешкали в Стжижині в кімнаті переробленій зі стайні й почали організувати школу. До села привезли розібраний барак. Необхідним було покласти його на фундаментах і створити хоча б два приміщення під класи. Слід підкреслити, що село Стжижина під час війни було повністю знищенне. Коли наближався фронт, німці виселили всіх мешканців, готували посилену оборону. Під час проходження фронту з одного боку села були німецькі війська, а з другого радянські. Вродовж шести місяців через село, в обидві сторони, літали різного роду вибухові снаряди. Були це околиці так званої панцерної битви під Студзянками. Після фронту в селі залишився тільки один димар, а у схованці, де було жито й вологий пісок, врятувалася одна курка. Селяни, після повернення до села, відбудовували його, користуючись безкоштовно, за неписаною згодою держави, деревиною з навколишніх лісів, в тому з дерев повалених під час бойових дій. Не знищена була тільки залізнична станція, віддалена від самого села приблизно на три кілометри. Через це в 1948 році в селі були все ще жахливі умови проживання. Можливо, саме тому туди направили до праці маму з п. К. Піддупчишин. Адже ситуація мами і п. Катрусі не дозволяла перебирати. Брали, що дають, і були тим задоволені.

А ми удвох з братом опинились у тітки в Радичниці. Брат Роман замешкав разом з тіткою [в неї була тільки одна кімната], а мене тітка розмістила в інтернаті при гімназії та ліцеї оо. Бернардинів, що була на вершку невисокої гори. Звичайно, за інтернат платили мама з тіткою. Умови проживання в інтернаті, як на ті часи, були нормальні. Хоч в селі не було електрики, то в монастирі, в будинках школи, в інтернатах [жіночому і чоловічому] та в костелі був власний електричний струм. В умивальні й туалетах була вода з власного водогону, правда тільки холодна. Жили ми в кімнатах від десяти до тридцяти осіб. Були ми з того вдоволені. Навчалися там учні з різних сторін Польщі, навіть зі зруйнованої Варшави. Дещо по-іншому було з харчуванням. Більшість учнів гімназії та ліцею оо. Бернардинів в Радичниці, також мешканців інтернату виводилося із сіл, а їхні батьки платили здебільшого харчовими продуктами з власних господарств. Звичайно, в тому часі ніхто не знав про щось таке як холодильник, бо такого чогось ще зовсім не було. Взагалі не було умов для зберігання харчових продуктів. Тому не дивно, що іноді нам давали тухлу кашу чи зіпсоване м’ясо. Однак ми підходили до того з повним зрозумінням і не нарікали. Єдине наше нарікання було з того приводу, що перед кожною трапезою треба було з’їсти ложку трану. Не була це смачна страва, але в той час особливо необхідна для нашого здоров’я. Виховатилем інтернату був о. Титус. Був це чудовий педагог. Як була потреба, лаяв нас з посмішкою на обличчі, навіть бив по плечах білим шнурком від його монашого одягу, який сповнював роль декоративного пояса. Це нікого не боліло, а ми не розуміли, це кара чи жарт. Тому не дивно, що ми всі його любили.

В Радичниці Роман почав навчання в першому класі, а я в п’ятому. Після року я переїхав до мами до Стжижини. Мама разом з п. Катериною мешкали вже в помешканні в шкільному бараку. Там 1950 року закінчив я шостий клас. Ромко до мами приїхав кілька років пізніше, тобто тоді, коли минули побоювання, що нас знайдуть і будуть репресії з боку органів безпеки. У вересні 1950 року мені вдалось перескочити сьомий клас і після екзамену почати навчання в першому класі гірничої професійної школи в Жарах біля Жаґаня на механічному відділенні. Була це школа ведена Об’єднанням промисловості бурого вугілля [Zjednoczenieм Przemysłu Węgla Brunatnego]. Ми жили в інтернаті, де було безплатне харчування, медична опіка, а також можливість безплатного одержування одягу. Практичне навчання ми мали в шкільних верстатах та в розташованій поруч копальні бурого вугілля.

Навчання я закінчив у 1952 році, як гірник-механік. Свою професійну діяльність у межах обов’язку праці [наказу праці] вже 1 липня я почав у копальні бурого вугілля «Сєнява», що в тодішньому Зеленогірському [Любускому] воєводстві. Працював я в групі, якої завданням було стежити за нормальною працею насосів, що викачували воду з підземних коридорів і з місць, де гірники «рубали» вугілля. Праця не була важка. Мені доводилось половину дня перебувати під землею, а там в одному місці не дуже було чим дихати, а в іншому, на вентиляційних коридорах, були протяги. Внаслідок того, моє тіло обсипали чиряки. Зрештою, та праця не дуже мені сподобалась. Тому, приблизно в жовтні 1952 року, я склав заяву про звільнення з роботи, вказуючи на шкідливість її для мого здоров’я та плани до подальшої науки. Цей другий аргумент був найбільш переконливим й мене відпустили з роботи.

В тому часі в Польщі була велика нестача кваліфікованих вчителів. До вчительської праці приймали всіх охочих, що мали хоча б кілька класів середньої школи і підписали зобов’язання доповнювати своє навчання заочно. За порадою мами я поїхав до шкільного повітового інспекторату в Радомю. Там мене дуже радо зустріли й дали вчительську працю в селі Віташин [тоді гміна Бялобжеґі Радомські, а зараз гм. Висьмєжице]. Висьмєжице, це невелике село, в якого були міські права. Правдоподібно одержало ті права разом з Варшавою. Воно було відоме тим, що там масово вирощували й квасили в бочках огірки. Коли я побував в ньому, то спостеріг тільки один мурований будинок, а була це міська рада [ратуша]. Були там також хати під стріхою. Не забуду оголошення, яке я там прочитав на будинку ратуші, приблизно такого змісту: «Президія міської ради оголошує, що такого-то дня, о такій-то годині, в залі міської ради відбудуться загальноміські збори мешканців з метою вибрання загальноміського пастуха худоби». Ось таке це було, в тому часі, місто. Яке воно зараз – не знаю.

Але Бялобжеґі Радомскі, що були в той час селом з осідком гміни, зараз є повітовим містом. Надіюсь, що обидва міста змінились на краще. А що ж із школою в Віташині? Завідував нею досвідчений, дуже добрий педагог і чудова людина, п. Квятковський. Він працював в тій школі разом з дружиною. В той час в цій школі не було паралельних класів, хоч в класах від V по VII вчилося дуже багато учнів [від 45 до 60]. Причин тому було декілька. По-перше тому, що до тих класів приходили учні з сусідніх шкіл, у яких було тільки 4 або 5 класів, а також тому, що через нестачу класних приміщень та вчителів, не було можливості порозділювати класи на менші, паралельні. Для прикладу, в VI – найчисельнішому з класів – було декілька учнів старших віком від мене, бо до школи ходили ті діти, які не мали змоги вчитися під час війни. Після перебування в мене на уроці пана Квятковского, вже в січні 1953 року одержав я зі шкільного інспекторату в Радомю вчительську номінацію [тобто як постійного учителя]. Дивно це, оскільки я був тоді ще шмаркачем і без належної освіти. Раніше підписав я з ними договір тільки на один рік. Припускаю, що в цей спосіб хотіли мене затримати в цій професії, щоб я не шукав праці деінде.

Мав я там однак особливу пригоду. Після смерті Й. Сталіна, в час його похорону, ми були зобов’язані організувати в класах 10-хвилинну тишу. Я в той час мав урок в VI класі, що нараховувала 60 учнів. В часі цієї тиші учні, що сиділи позаду, почали давити в собі сміх. Через секунду почав голосно сміятися увесь клас, а через другу – сусідній клас за стіною, а далі і вся школа. На щастя, вістка про це не дійшла до відповідних органів або ж влада підійшла до цього із зрозумінням. Усе-таки ми, учителі, протягом ще певного часу мали побоювання з того приводу. Тоді могли за таке сильно покарати.

Мешкав я у господаря з іншим, дещо старшим учителем, в одній кімнаті. Найчастіше харчувались тушкованою цибулею. Ставлення до мене вчительського колективу цієї школи, як також сусідних шкіл, було дуже добре. В той час в гміні Бялобжеґі Радомські було традицією, що, приблизно раз на квартал, молоді вчителі сусідніх шкіл скидалися грішми і в одній з них організовувалии товариські зустрічі-гостини. Я був єдиним учасником, що ще зовсім не пив спиртного. Однак на котрійсь з чергових зустрічей я погодився випити, і тоді замість горілки до чарки мені налили чистого спирту. Через такий немудрий жарт я ледве не задавився, а організатори отримали чимало страху.

Одразу, почавши працю, я став удосконалювати свою педагогічну підготовку в Районній комісії підготовки вчителів [Rejonowej Komisji Kształcenia Nauczycieli] в Радомю. Зустрічались ми на консультаціях раз на місяць, в суботу неділю, та протягом місяця у таборах під час літніх канікул. Своє «високе» навчання закінчив я в 1956 році як високо-кваліфікований вчитель початкової школи.

Від вересня 1953 року, на моє прохання, перенесено мене до школи в Романові, гміна Єдлінск. Звідсіля буо відносно близько до мами в Стшижині, а пізніше також до нареченої, що жила в тому селі, де мама. В Романові була невелика, п’ятикласна шклола [I,II+III і IV+V кл.]. Працювало там усього лише нас двоє учителів, пан Б. Бродовський був її шефом. Мешкали ми разом, в одій кімнаті у місцевого господаря.

Романів це невелике село. Люди в ньому були дуже щирі, сердечні й ввічливі, тільки під оглядом гігієни далеко їм було до цивілізованих. Якось на мене випала черга з допомогою двох олівців перевіряти чистоту волосся на головах учнів, головно дівчат. У більшості були там воші, але у дочки господарів, в яких ми жили, я їх не спостеріг. Після уроків вертаю до хати, а в хвіртці очікує мене наша господиня з радісним окликом: «Правда, що в моєї Марисі не було вошей? А знає пан чому? Бо Марися мила голову на Криськи весілля». А це «Криськи весілля» було понад рік тому.

До нас часто приходив вечорами сусід, за професією швець, який робив нові черевики на продаж. В нього було радіо на батерею, що в той час було розкішшю. Він, працюючи, слухав «Вільної Європи». Метою його візиту було поділитися з нами новинами, яких вислухав по радіо. В нас не було такого «устройства», воно було не на вчительську зарплату. Бувало, що в суботу, коли він у нас бував, ми гріли собі на кухні воду й милися при ньому, від гори до половини, а опісля мочили й мили ноги. Він не міг вийти з дива, що ми «так часто миємося».

Мушу підкреслити, що в жодному з сіл тієї околиці, а також цілої центральної Польщі, не було електрики. Вечорами люди користувалися нафтовими лампами. Тоді зрозуміло, що не могло бути водогонів ані убиралень, люди ходили просто за стодолу. Не було також утверджених доріг, за винятком тих, що поміж більшими містами. З Романова до Стжижини ровером, стежками через ліси, було 20-25 км. Можна було також доїхати поїздом зі станції Крушина [дві зупинки], правда, до цієї станції з Романова було не менше 6 км. Як я вже згадав раніше, до Стшижини їздив я не тільки відвідувати маму, але також побачитися зі своєю, вже тоді, нареченою – Барбарою Ковальською. Ми познайомились ще в початковій школі. Коли я ходив до шостого класу, вона була ученицею п’ятого. З часу як я став вчителювати і частіше бував в Стшижині, ми знова мали нагоду зустрічатись. Тоді наше знайомство переросло в любов.

Того часу моя наречена вчилася в Радомю в школі медсестер і завжди в неділю відвідувала своїх батьків в Стшижині. Там ми зустрічались. Бувало також, що я приїздив до неї до Радомя. Літом на ровері. Так склалось, що в день моїх уродин, 26 червня 1955 р., ми повінчались в костелі «Фари» в Радомю. Раніше ми взяли цивільний шлюб [розписались] в Управлінні цивільного стану [Urzędzie Stanu Cywilnego] в Радомю. Через те, що моя дружина мала незабаром почати працювати в міському шпиталі в Радомю, я попросив шкільний інспекторат знову перевести мене, на цей раз до школи поблизу залізничної станції на шляху Радом – Варшава, щоб дружина мала можливість доїжджати поїздом до роботи. Таким чином я опинився в школі в Стромцу-Подлєсє, що поблизу станції Добєшин. Це велике село, розташоване уздовж піщаної дороги, довжиною у декілька кілометри. Не враховуючи декількох сімей, що жили з праці на залізниці, а також в лісі, основна кількість жителів Подлєся утримувала себе з власних рільничих господарств. Земля там погана, майже самий пісок, то й селяни небагаті. Невеликий дерев’яний шкільний будинок знаходився в центрі села. Працювало нас там чотири вчителі. Завідувачем школою була старша пані. Часом давала мені відчути, що в минулому контактувала з українцями, інколи вживала окремі українські слова, однак не висловлювалась про них ані добре, ані погано. Припускаю, що вона походила з українських етнічних земель. Можливо була українкою. Вона ніколи не згадувала про своє місце народження, ані про свою сім’ю. Мабуть вона здогадувалась, що я українець, але ніколи мене про це не запитала, а я у той час також тим не хвалився. Не знаю, чи вона була коли-небудь замужем, хоч в неї була дочка, що працювала у Варшаві коректоркою в редакції газети «Жицє Варшави» [Życie Warszawy]. Загалом, це була добра жінка. Коли треба було їй написати якийсь звіт, в першу чергу статистичного характеру, варила вареники, запрошувала мене, і просила про допомогу.

Мешкали ми з дружиною в хаті, що була зліплена з глини. Дерев’яні рами стін були заповнені глиною, змішаною з січкою [порізаною соломою]. Була там кімната з кухнею. Взимку обігрівали ми кімнату залізною піччю [буржуйкою]. Поки горіло – було жарко, а коли погасло, то в хаті ставало так холодно, як на дворі. Якось дружина вечером помила голову і з мокрим волоссям лягла спати. До ранку волосся замерзло. Корисним однак було те, що до залізничної станції було всього 5 хв. повільної ходи. Вчителі мали право на вугілля. Теоретично ми мали його викупити в гмінній кооперативі, проте там того вугілля ніколи не було. Одного разу я вмовив сусіда і ми поїхали до лісу зрізати якесь дерево для обігріву. Нам не пощастило, оскільки під час зрізування на нас вийшов лісничий. Він добре розумів ситуацію, тому тільки привітався з нами й пішов дальше. Особливо взимку треба було чимось обігрівати домівку.

Коли помер президент Польщі Болеслав Бєрут, вночі хтось постукав у наше вікно. Були це функціонери органів безпеки – «UB». Прийшли повідомити, що з приводу смерті президента, вранці на радіо буде промова міністра освіти до дітей. В першій хвилині, як представились, хто вони і поки не сказали чого хочуть, я злякався. Промови ми з учнями однак не вислухали, оскільки в школі не було радіо.

Колись я захворів і поїхав до лікаря до «убезпєчальні сполечней» [громадської страховки] в Радомю. В той час після візиту до лікаря в «убезпєчальні» повертали кошти за дорогу [доїзд з місця проживання]. Однак, щоб отримати гроші, треба було підписатися на відповідному бланку завідувача економічного відділу цієї установи. Ідучи до того завідувача на дверях я прочитав його прізвище: мгр. Міхал Гнатюк. Коли я зайшов до нього, то положив перед ним заповнений свій бланк так, щоб він міг звернути увагу на моє прізвище. Однак не вдалось. Або справді не зауважив, а можливо тільки робив вигляд. Через деякий час, перебуваючи в шкільному іспектораті, один із підінспекторів спитав мене, чи я маю в Радомю родину. Я відповів, що є це можливе, але я її особисто не знаю. Тоді він запропонував мені перевірити це і дав адресу, як сказав, свого друга, Міхала Гнатюка.

Без жодних зволікань я пішов за цією адресою. В кухні зустріла мене поважна пані, а коли я її спитав [звісно, польською мовою], чи застав я п. Гнатюка, вона запросила мене до кімнати, де на дивані лежав її чоловік. Коли я представився своїм прізвищем, він спитав мене: «Pan nie jest Polakiem?» [Ви не поляк?]. Коли отримав відповідь, що ні, тоді українською мовою попросив мене сідати. Я не посмів його запитати, але гадаю, що цей його друг – підінспектор, не без причини спитав мене про родину в Радомю, і не без його відома дав мені цю адресу. Думаю, що підінспектор раніше розмовляв зі своїм другом Гнатюком, що в повіті працює вчитель з таким самим прізвищем, як і його, і цей попросив дати мені його адресу. Через це «радомській Гнатюк» не запитав мене, яким чином я до нього потрапив. Згодом я ще декілька разів відвідував це помешкання. В нього була дружина-полька і дорослий син. Виявилось, що в міжвоєнному часі він, після закінчення навчання у вищій школі, не міг дістати праці в Галичині, а без проблеми дістав її в Радомю. Кілька літ пізніше, коли я уже шефствував в українській школі в Чахові, зустрів я на вулиці в Лобезі голову місцевої повітової ради. Сказав, що був у відпустці в Радомю і передав мені вітання від Гнатюків. Видно, що світ справді не такий великий.

Весною 1956 року радянська влада дозволила відвідувати СРСР іноземцям [можливо тільки з соцкраїн] на запрошення листом від рідні. Такий лист з конвертом треба було додати до документів на оформлення паспорта до воєвідського відділу МО [громадянської міліції]. Таке запрошення мама отримала для себе і для нас – синів. На наше прохання кєлєцкій воєвідський відділ міліції видав паспорти, в яких зразу були візи радянського консульства в Кракові.

Після одержання мною й мамою відпусток у своїх шкільних інспекторатах, ми в трійку зібралися до Львова. На кордоні мене з мамою зустріла мила несподіванка. Мій брат Ромко, з того часу як пішов до школи, говорив тільки польською мовою. В хаті ми з мамою й п. Піддупчишин розмовляли українською, також зверталися цією мовою до нього, і він чув її кожного дня, але говорив виключно польською. Тому милою несподіванкою був факт, що наш Ромцьо до радянських митниць, на їхнє якесь запитання українською мовою, свобідно відповів також українською мовою. Від того моменту він знову став україномовним.

У Львові ми були гостями мами сестри Іванки, та її чоловіка Івана –Дєдиків. Ми приїхали на їхнє запрошення. Великою радістю було для нас зустріти там бабцю Марію [мамину маму], яка повернулася з Сибіру. З її розповіді ми дізналися про жахливі умови перебування на Сибірі, а також про спосіб повернення. Вже після війни, вона відважилась спитати тамтешню місцеву владу, за яку провину її сюди привезли. У відповідь почула, що її сюди ніхто не привозив. Вона приїхала сама, добровільно. А як спитала, чи вона може вертати, відповіли, що звичайно так. Тоді попросила про гроші на дорогу і почула, що в той бік їй ніхто грошей не давав, то й не дістане на повернення. Не знаю яким способом вона придбала квиток до Києва, бо напевно не їхала «зайцем». Їдучи, вона не знала адреси жодної зі своїх дочок. В поїзді зустріла жінку киянку, вона їй розповіла про свою долю. Та запросила її до себе в Києві. Від неї написала листа до своєї дочки Іванки, висилаючи його на адресу львівського дому, який вони з чоловіком купили в міжвоєнному часі, хоч тоді ще мешкали під Кєльцами, де обидвоє вчителювали. На щастя, вони вже від недавна жили в своїй хаті у Львові, й лист бабці щасливо попав у їхні руки. Тітка Іванка негайно поїхала до Києва й привезла бабцю до Львова. Таким шляхом бабця повернулася з Сибіру й дальше свою старість проводила з рідними. При нагоді ми відвідали, всупереч радянських законів, синів наших господарів. Один з них, Ярослав, працював директором школи-інтернату в Раві Руській, а другий, Мирослав, вчителем фізики в селі Вузлове. То ті, що за німців були учнями української гімназії в Сокалі і мешкали у нас на станції.

Ярослав тоді розказував, що в 1944 році був мобілізований до радянської армії. Він, як народжений в центральній Польщі [біля Кєльц], знав польську мову, тому після війни попав до Вроцлава, де як солдат, працював в редакції радянської, польськомовної газети, здається «Wolność» [Свобода]. Їм заборонено було заводити знайомства з поляками. Однак він познайомився з дівчиною-полькою й бував в неї в помешканні. Там його «накрив» червоноармійський патруль і через день літаком відставили до Москви. В Москві суд не знайшов причини покарати його інакше, як тільки демобілізацією. Для нього була це справді нагорода, тому таке покарання зустрів з охотою. Таким чином він опинився дома в Україні. Набагато пізніше, вже тоді, коли відносно часто відвідував я Україну, розказував мені свою пригоду стосовно тодішньої атмосфери на його роботі. Напередодні якогось великого церковного свята, його покликали до районної шкільної влади й доручили завдання: стати поблизу церкви й слідкувати хто з вчителів [з усіх шкіл Рави] та учнів іде до церкви, а пізніше повідомити їх про свої спостереження. Він відмовився від такого завдання та зрікся посади директора школи. Пізніше, до пенсії, працював вчителем фізики іншої равської школи.

Так склалось, що приблизно в 2005 році, перебуваючи у Львові, одержав я сумну вістку про смерть мого двоюрідного брата Ярослава Дєдика в Раві Руській. В день похорону мав я змогу попрощатися з ним. Під час його «подорожі» з дому до церкви, а опісля з переповненої вірними церкви на вічний спочинок на цвинтар, біля кожної школи на тому шляху, а було їх кілька, стояли великі групи учнів та вчителів зі свічками та дзонили шкільними дзвониками. З кожним кроком в дорозі на цвинтар похоронна процесія зростала, а на самому цвинтарі пращав його натовп людей. На скромній могилі покладено море квітів. Також з численних промов учасників похорону над могилою та пізніше в ресторані на поминальному застіллі я переконався, що була це відома, люблена та шанована людина в Раві Руській.

«НАШЕ СЛОВО» МІНЯЄ МОЮ ДОЛЮ

Під час літніх канікул 1956 року в Подлєсю листоноша не застав в хаті наших сусідів і залишив мені для них газету «Gromada Rolnik Polski» [Громада польський хлібороб]. Глянув я на першу сторінку тижневика і ліворуч внизу прочитав: «Powstało ukraińskie towarzystwo, wyszedł pierwszy numer „Naszego Słowa“» [Створено українське товариство, вийшов перший номер «Нашого Слова»]. В замітці була подана адреса редакції «Нашого Слова», а вже другого дня я опинився там. Зустрів мене тодішній секретар редакції п. Микола Сивіцький. Коли він почув, що я вчителюю поблизу Варшави, просив бути готовим перейти працювати в українську школу. На моє побоювання, що не знаю настільки української мови, щоб міг нею викладати в школі, він відповів що: «Вчитель може навчити того, чого сам не вмів, оскільки буде чесно готуватись до уроків». Він тут не зовсім мав рацію, оскільки це стосувалося мови. На цьому наша дискусія закінчилась. Я погодився, що як буде така потреба, перейду до української школи.

В липні 1957 року прийшов лист від п. Сивіцького з проханням негайно відвідати його в редакції. Зробив я це без зайвих зволікань. Виявилось, що є потреба відкрити школу з українською мовою навчання в Лабуню Вєлькім, Лобезкого повіту, Щецінського воєводства. Є батьки, які готові вислати до тої школи своїх дітей, є відповідні шкільні умови, тільки немає жодного учителя. Якщо я не погоджуся – школа не буде відкрита. Звичайно, в тих обставинах я не міг відмовити. Справа була надзвичайно спішною, адже треба було мені негайно їхати до Лабуня й готовити відкриття школи. Пан М. Сивіцький за моєї присутності зателефонував до Департаменту загальноосвітнього шкільництва в Міністерстві освіти й домовився, що я повинен написати заяву, в якій дам згоду на службове перевдення до школи в Лабуню, вишлю її прямо до Шкільної кураторії в Кєльцах [тобто не дотримуючись всіх службових сходинок], і якнайскоріше поїду до шкільного інспекторату в Лобезі, а опісля до Лабуня Вєлькєґо.

Після повернення з Варшави домовився з дружиною, що вона напише заяву про звільнення з роботи в шпиталі в Радомю. Тому, що на звільнення доведеться чекати три місячі, в тому часі вона буде жити у своїх батьків в Стшижині та звідтам доїжджати до праці. Про своє рішення я повідомив маму. Вона прийняла вістку подекуди радісно, але все ж із побоюванням. Мама, як і п. Катруся Піддупчишин заявили, що у випадку, якщо через рік все буде гаразд, то вони також підуть працювати до української школи. Слова дотримали й від вересня 1958 року обидві перейшли до праці в новоствореній українській школі в Банях Мазурських, Ґолдапського повіту, що на Ольштиньщині. Думаю, що це сталося також за допомогою п. Сивіцького, який в той час особисто дбав про українське шкільництво в Польщі. Мама очолила школу. Бані Мазурські – це велике село з осідком гміни, де проживає відносно багато українців. В той час правдопобідно 70% населення гміни Бані Мазурські становили українці. Шкода тільки, що ми опинились з мамою в різних кутках Польщі.

Далі події розвивалися так. Я все зробив так, як домовився з редактором М. Сивіцьким. На пропозицію моєї мами, зі мною поїхав мій брат Роман, як свідок і «охоронець». В шкільному інспектораті в Лобезі вже мене очікували і зустріли дуже радо. Замінспектора узяв службову машину і завіз до школи в Лабуню.

УКРАЇНСЬКА ШКОЛА В ЛАБУНЮ ВЄЛЬКІМ

Там у відносно великому, новопобудованому шкільному будинку, партер [перший поверх] займала польська школа, а горище було призначене українській. Було там місце на два приміщення для класів і кілька кімнат на помешкання для учнів. Як розказували мешканці Лабуня, в тому селі колись був утворений перший в повіті виробничий кооператив [spółdzielnia produkcyjna], тобто польський колгосп. В нагороду влада вирішила побудовати велику, гарну школу, більшу від реальних потреб. Як тільки закінчили будувати школу, кооператив розлетівся. В тому великому шкільному будинку, крім польської школи, була там протягом одного року німецька школа з інтернатом, тепер вирішено призначити частину будинку українській. Умови прекрасні, тільки сусідство не дуже підходило. Десь з початком серпня завітав до нас пан Йосиф Бак, тодішній секретар Воєвідського правління УСКТ у Щеціні. Він розповів мені про ситуацію українського населення в воєвідстві і запевнив, що я сам, як і наша школа, може завжди розраховувати на підтримку і допомогу з боку ВП УСКТ.

Так воно справді було. Ще перед початком шкільного року з’явилася молода вчителька. Їй запропонували [не знаю хто саме] працювати в тій школі. Однак, коли вона дізналась, що тут дві різномовні школи, відмовилась. Першого вересня почали прибувати учні зі своїми батьками. Загалом було їх понад 50 від IV до VII класів. В більшості приїхали вони з Ґрифіцького повіту, в тому числі з міста Тшебятова та із сіл, розташованих поряд. Зголосилось також двоє учнів, брат і сестра, що жили в околиці, білоруської національності. Вони одні ходили до школи з дому. Користуючись устаткуванням необхідним в інтернаті, що було придбане раніше для інтернату німецької школи, розмістив я всіх учнів в кімнатах. Внизу була кухня, їдальня, й лазня. В кухні працювали куховарки та інтендентка [дружина керівника польської школи], що залишились працювати після німецької школи. Всім приїжджим учням шкільний інспекторат в Лобезі дав повні стипендії, хоч учнів з того повіту було найменше. Не було також місцевих дітей, бо в Лабуню українці не проживали. Кілька українських сімей мешкало в недалекому містечку Реско, але одні не мали у відповідному віці дітей, а інші, з різних причин, не вислали дітей до школи на село. Справді була проблема, оскільки не було громадського транспорту поміж Реском та Лабуньом. Відстань у майже 5 кілометрів поміж тими місцевостями можна було подолати пішки або проїхати ровером. В той час автомобілів у людей майже ще не було.

З початком шкільного року п. М. Сивіцький прислав мені на допомогу старенького, 80-літнього колишнього дяка варшавської православної церкви. Він однак, після кількох днів праці, дійшов висновку, що праця вчителя в школі – це понад його сили, і повернувся до Варшави. В Реску була середня школа з класами від I по XI. Її директором був жид за національністю [не пам’ятаю прізвища], який розказував, що своє життя зберіг завдяки українцям. Як правило, я ніколи нікого не «тягнув за язик», тому про деталі не допитував. Він запросив мене до себе і дав декілька шкільних українських радянських підручників для окремих предметів з різних класів. Це були єдині, доступні мені в тому часі, українські підручники. Були вони мені помічні у підготовці до уроків, головно у пошуках української термінології. Ніяких словників не було. В часі цілого навчального року 1957/58 я був змушений сам працювати в школі, і вести уроки майже усіх предметів, за винятком польської мови та історії. Ті два предмети навчали вчителі з польської школи. Таких предметів як: малювання, спів чи гімнастика не було зовсім.

Уроки всіх предметів вів я українською мовою, при чому користуючись польськомовними підручниками. Давало це змогу учням поширювати знання, а інколи вивчати з нуля рідну мову на уроках усіх предметів та, користуючись польськими підручниками, освоювати польську термінологію. Не дуже розумію чому зараз, для прикладу, в перемиській українській школі «Шашкевичівці», більшість предметів ведеться польською мовою? Можна було би це зрозуміти, якби не вистачало вчителів зі знанням української мови. Я, як колишній вчитель української школи, вважаю неправильним ведення навчання українським вчителем, для прикладу математики чи географії, польською мовою. Насправді, така школа не є повністю українською, а тільки з навчанням української мови. Я впевнений, що оскільки учні користуються польськими підручниками то справді знатимуть, необхідну, їм польську термінологію з кожного предмету. Повстає тоді запитання, чи тепер ті учні, що вчаться в «українській» школі польською мовою, знають українську терміногогію окремих предметів?

Мені доводилось працювати від восьмої години ранку до восьмої вечора, з невеликою перервою на обід. Крім того, треба було готуватись до уроків, а з тим були особливі проблеми. Не забуду пошуку українського слова «м’язи». Шукав я його майже півночі в підручниках одержаних від директора рескої школи. Як знайшов – був щасливий, хоч дуже втомлений.

На початку моєї роботи перешкодою були також часті візити [один або два рази на тиждень] двох панів зі служби безпеки, яка, як мені здається, в той час була вже складовою частиною міліції. Вони «вивчали» список мешканців інтернату [книжку прописаних] і вели зі мною просто ідіотичні розмови, типу: про що я розмовляю з учнями; з вчителями польської школи; розсильним [возним]; а після приїзду моєї дружини – також і з нею. Це мене втомлювало психічно. Вчителі польської школи спостерігали ті візити, можливо знали їх, або догадувались, хто вони. Це не сприяло дружньому ставленню до мене, хоч я не відчував з їхнього боку поганих відносин. Тому я вирішив, «для зміцнення своєї позиції», вступити до Польської об’єднаної робітничої партії [ПОРП], та при першій нагоді поїхати до повітового комітету ПОРП в Лобезі. Вдалося мені там попасти до першого секретаря. Я заявив йому: якщо «безпека» має на мене якісь докази провини, нехай мене арештують, а як ні, то нехай дадуть мені спокій. Подекуди це допомогло, я їхніх облич більше не бачив на свої очі, але «відчував їхнє дихання на своїй спині».

В шкільному будинкові внизу, з протилежних сторін, були два помешкання для вчителів. В одному мешкав керівник польської школи, а в другому я. Однієї ночі почала добиватися до мого помешкання група якихось, як догадуюсь, нетверезих [мабуть не зовсім] людей з криками «Otwieraj, ty skurwysynu, pierdolony Ukraińcu! My cię nauczymy rozumu! [Відкривай, ти такий-сякий українцю! Ми тебе навчимо розуму!]. Пробували виламати двері та патиками стукали у вікна [через високі фундаменти будинку, вікна були також високо, тому руками не могли дістати]. Це тривало приблизно тільки півгодини, але нам з дружиною видавалося дуже довго. Нарешті вони пішли. В мене в хаті не було телефону. Був він в офісі школи і помешканні з другого боку будинку. Після того я пішов до телефону, подзвонив в міліцію, розповів про подію. Вони вислухали – і на тому кінець. Не приїхали та зразу забули про зголошений мною напад. Розумію їх, бо вони напевно знали про план того нападу раніше.

Я впевнений, що метою нападу було налякати мене, розраховуючи на те, що я залишу цю школу й поверну до попередньої. Доказом цьому хай буде факт, що до кінця 1957 року я не одержав документу про службове перенесення. За правилами, я повинен був отримати його зі щецінської шкільної кураторії найпізніше через місяць від приїзду до Лабуня. Без цього документу я незаконно одержував тут зарплату. Рішення про перенесення попало до моїх рук щойно тоді, як я повідомив письмом лобезкий інспекторат, що без формального перенесення буду вчити ще тиждень, а далі буду тільки опікуватися дітьми в інтернаті. Після двох тижнів, як не буде перенесення – виїду. Це могло викликати формальні проблеми шкільної влади, хоча б тому, що незаконно виплачували мені гроші, а також політичного характеру, бо школу довелося б закрити. Комусь мабуть про це і йшлося. Все закінчилося однак успішко в першому визначеному мною тижні. Я впевнений у тому, що в справі мого формального перенесення жодної вини з боку шкільної влади не було. Їхнє ставлення до мене було краще, ніж добре. Гальмувала інша відповідна служба. Кажуть, що не має нічого поганого, щоб до добра не вело. Так було і в цьому випадку. Це все разом допомогло моїй дружині зрозуміти нас, українців, в тому числі мене. Вона почала українізуватися, вивчати мову, ознайомлюватися й захоплюватися національною культурою народу свого чоловіка.

Складно мені зараз уточнити, коли саме були вибори до народних рад. В другій половині 1957 чи на початку 1958 року? Тоді одна з виборчих дільниць мала своє приміщення в нашій школі. Головою виборчої дільничної комісії назначено розсильного [возного] нашої школи, а мене – її секретарем. В правилах комісії було вказано, що протокол з підрахунку голосів виборців можна видати тільки особі, що матиме на це письмове уповноваження повітової виборчої комісії. Над ранок по протокол приїхав невідомий мені мужчина без такого документу. Голова комісії дивився на мене й мовчав. Я тоді заявив, що не видамо протоколу. Я підозрював, що це заздалегідь задумана провокація. Але після телефонного дзвінка шкільного інспектора я погодився видати протокол. Виявилося, що за протоколом приїздив у цивільному комендант повітової ланки міліції. Пізніше, під час оцінки виборів на нараді в повіті, похвалили нашу комісію за додержання правил. Думаю, що в повітовій комісії було однак навпаки.

КУРСИ В КИЄВІ

В липні 1958 року Міністерство освіти Польщі вислало мене разом з групою вчителів до Києва на курси для вчителів української мови. До того ми зустрілись в Міністерстві освіти у Варшаві, де одержали службові паспорти та квитки на поїзд до столиці України. Мали ми пересадку в Бересті, де зустріла та привітала нас жінка – представник Міністерства освіти Української РСР. Далі ми їхали комфортним спальним вагоном до самого Києва. У вагоні зустрів я радянського офіцера, що їхав з Берліна на відпустку додому в Києві. В той час я ще дивувався що він, як сам себе представив – українець, розмовляє російською мовою. Коли я його спитав, чому не говорить українською, відповів що в армії розмовляють лише російською мовою, а крім того він інтернаціоналіст і для нього це не має значення. Я тоді покликався на твори Леніна, де він нібито написав, що справжній інтернаціоналіст це той, хто в першу чергу є патріотом свого народу. Бо тільки така людина може зрозуміти людину іншої національності. Насправді це був мій погляд, і не знаю думки на цю тему Леніна. Тоді він перейшов на українсько-російську суміш і запросив мене до рестовраційного вагону на обід з чаркою горілки.

З київського вокзалу завезли нас до тодішнього готелю «Україна» [не плутати з сьогоднішнім готелем «Україна», давнішим «Москва», що на Майдані Незалежності, – якого в тому часі ще не було], де ми проживали, а харчувалися в розположеному поруч ресторані «Інтурист». Негайно після поселення декількох з нас, молодих, побігли побачити Дніпро й помочити в ньому ноги. Пам’ятаю, що в тій групі, яка поспішала побачити славнозвісну ріку Дніпро, була вчителька хімії українських класів педагогічного ліцею в Бартошицях, пані Галина Криванська. Я тоді з нею подружив, у всьому були однодумцями й трималися разом в одній групі. Потайки признаюсь, що я в неї навіть трошки закохався, правда, вона від мене цього не дізналась. Можливо, здогадувалась. Пізніше не один раз ми засмагали на Дніпрі, на пляжі з боку Дарниці.

Уроки були в «Центральному інституті підвищення кваліфікації керівних працівників народної освіти». Один з наших викладачів переконував менем, що ми приїхали з «Польши», а не з Польщі, але на другий день виправдовувався. Одного разу, в часі перерви в заняттях, сиділи ми перед будинком інституту, грілися на сонці, і голосно розмовляли українською мовою. За огорожею від вулиці зупинилася старша за віком жінка й почала нас лаяти російською мовою, чому ми не розмовляємо «чудовою мовою Лермонтова, Пушкіна та інших видатних російських літераторів». На нашу відповідь, що ми українці й розмовляємо своєю рідною мовою, вона почала просто кричати, що не має ніяких українців і української мови. Ми всі «русскіє». На це вийшов з будинку завідуючий нашим курсом, директор одного з відділень того інституту, та налякав ту жінку, що він зараз викличе міліцію, бо вона веде ворожу, антирадянську пропаганду. Вона тоді замовкла й відійшла. Ця жінка допомогла нам багато чого зрозуміти.

І ще одне диво. Мені для роботи були необхідні україномовні шкільні підручники з усіх предметів для різних класів. Я дізнався, що в столиці України на вул. Хрещатик є книгарня, де продають підручники тільки для українських шкіл. Зайшов я туди й питаю, українською мовою, про потрібні мені книжки. На це продавщиця відповіла російською мовою, що вона мене не розуміє. Це мене дуже розсердило і я її тоді сказав, якої я думки про таке. А саме, що не можу зрозуміти, як це можливе, що в столиці України, в книгарні де продаються виключно україномовні шкільні підручники, не розуміють української мови. Сприймаю це як прояв російського націоналізму, а також ворожу пропаганду. На це продавщиця мовчки вийшла, а на її місце з’явилась інша, дуже чемна, з якою я не мав вже проблем порозумітись. Купив все, що було мені потрібне. На київських вулицях, в крамницях, готелі ми не мали можливості почути тоді українську мову. Бували однак поодинокі випадки, коли відповідали нам українською мовою.

В часі курсу, в неділю, зорганізовано нам екскурсію автокаром на могилу та до музею Тараса Шевченка в Каневі. Доїхали туди без жодних проблем. Мали ми щастя попасти на справді професійного екскурсовода. З його допомогою ми поповнили свої знання про того великого сина українського народу, поета, художника, пророка та мученика. Найбільше враження на мене справило перебування в залі, де є посмертна маска Т. Шевченка. Кімната була притемнена, легко підсвітлена червоним світлом, де наче з-під землі тихо, а пізніше голосніше, звучав спів Заповіту цього генія. По моїй спині мурашки пробігли. Навіть тепер, як згадаю цей момент, то мурашки знову бушують по моїй спині.

Повертаючи з Канева до Києва ми з’їхали з шосе на сільські дороги, бо нібито основна дорога [шосе] була на ремонті й необхідним став об’їзд. Унаслідок того ми «заблукали» і попали в якесь колгоспне село. В селі гарні, побілені ззовні будинки, чистенько, а на дорозі повно людей в українських національних строях. Наче очікували гостей. Як водій зупинив автобусь «ніби» питаючи про дорогу до Києва, то «при нагоді» сказав людям, що везе вчителів української мови з Польщі. Зразу прибігли до нас люди з питною водою та обдаровували нас яблуками й іншими фруктами. На мій ніс, була це зазделегіть зрежисерована пропагандистська «показуха». З погляду здорового глузду дивним здається, що в той бік дорога не була на ремонті, а в зворотній, в неділю, треба було об’їджати бічними дорогами, з яких піднімалася така пилюка, що ми до Києва приїхали чорні, як негри.

Під кінець навчання, приблизно десятьох з нас, попросило про дозвіл поїхати на кілька днів до Львова з метою відвідати рідних. Ми не тільки одержали такий дозвіл, але Міністерство освіти УРСР дало нам мікробус, який завіз нас туди. Наш водій, який досі розмовляв тільки російською, був дуже здивований, питаючи у Львові міліціонера, як доїхати до ОБЛОНО [це обласна шкільна влада, як польська шкільна кураторія], коли цей пояснив йому це українською мовою. Каже: «Як то! Міліціонер, а розмовляє українською?». Для нас це було, однак, цілком нормальне явище. Нам було дуже дивно, що на половині шосе, на шляху з Києва до Львова, поміж населених пунктів, була розсипана пшениця або жито. В цей спосіб, як нам пояснювали, колгоспи сушили зерно. Маю сумніви, чи це збіжжа надавалося пізніше на хліб, чи хоча б на фураж для домашніх тварин. Але, можливо, продавали його до капіталістичних країн, думаючи: нехай труяться ті капіталісти.

Перед нашим виїздом з Києва нам повідомили, що після прибуття до Львова маємо обов’язок зголоситись до місцевої ланки міліції. Коли я туди прибув, мені сказали, що мій паспорт дозволяє мені перебувати тільки в Києві. Щойно після пояснення, що ми одержали дозвіл київської міліції і приїхали сюди службовим мікробусом Міністерства освіти, міліціонер замовк.

ПЕРЕНЕСЕННЯ ШКОЛИ ДО ЧАХОВА

Я не бачив можливості подальшого існування нашої школи в Лабуню, головно з огляду на сусідство, але також через те, що в селі не було українців. Тому вирішив шукати можливості перенести її туди, де вона буде існувати окремо і де проживає хоч декілька українських сімей. Мушу визнати, що сприяв мені шкільний замінспектора в Лобезі. Виявилось, що в селі Чахово ґм. Радово Мале є майже порожній шкільний будинок. Пишу «майже» тому, що мешкала в ньому сім’я міліціонера з Лобезу. Займали один покій з кухнею. В будинку було тільки одне велике приміщення для класу. На моє прохання його розділили стіною і так з’явилися два чималі приміщення. Перегороджено також коридор і в цей спосіб утворився склад для харчів, який був необхідний для інтернату. Проведено ремонт поламаного водогону з власної криниці, а також доведено до ладу ванну кімнату. Вставлено піч для обігріву з можливістю гріти воду. Три великі покої призначено на помешкання для дітей, а один маленький, з умивальником, на ізолятор для хворих дітей. Не було в школі приміщення на кухню і їдальню, тому ми винайняли покій з кухнею у самітної сусідки [українки], що жила поруч школи. Потрібні меблі, посудину та все інше привезено з Лабуня. Одну місцеву жінку, українку, та другу з околиць Реска я оформив на роботу кухарками, поблизу Реска вдалося знайти також жінку [п. Процак] на посаду інтендентки. Інша місцева жінка погодилась прати постіль і білизну учнів, та прибирати в школі. Таким чином створено всі умови для існування школи та інтернату. При чому всі працівники були українцями. В школі дальше мешкав міліціонер з сім’єю, через це не було умов замешкати там мені з дружиною. Я в той час був єдиним вчителем цієї школи, а через необхідність цілодобової опіки над дітьми, вчитель-вихователь мусив жити в школі. Хоч моя дружина була вагітна і в другій половині вересня сподівалася дитини, замешкали ми на шкільному горищі.

З першого вересня батьки стали привозити своїх дітей. Принагідно вони вибрали Батьківський комітет. На моє прохання головою комітету став місцевий мешканець, пан Михайло Улян. Насправді, в нього не було дитини в школі, бо через тюрму пізно женився [за ґратами перебував десять років]. Він, як український патріот, мешканець Чахова, завжди був готовий допомогти мені в усіх проблемах. Була це дуже вартісна людина. В Чахові мешкали також його батьки, дві сестри й трьох братів. Одна з його сестер працювала у нас кухаркою.

Чахово – це невелике село, де половина мешканців була українцями. Солтис [сільський староста] того села, Гаврилюк, перед поляками цурався своєї національності, але всі знали хто він, і це викликало у людей тільки посмішку. Найбільшу пошану в селі мав Михайло Улян, незважаючи на те, що він виразно наголошував на своїй українській національністі. Він був головою місцевої протипожежної команди, організатором будови протипожежного басейну, загалом – душа села.

В школі був радіоприймач, який залишився після колишньої польської школи. Одного разу прийшов за ним солтис, бо, мовляв, в минулому купили його мешканці села. Я відповів, що коли радіоприймач лежав в порожньому шкільному будинку і досі не був нікому потрібний, то чому й кому тепер став потрібним? Зараз, кажу, це власність школи й можу віддати тільки на письмове доручення Шкільного інспекторату в Лобезі. На тому справа радіоприймача закінчилась. Не думаю, що хтось крім нього хотів забрати цей радіоприймач. Йому також не був потрібний, але хотів проявити своє ставлення до українців перед поляками з села, хоч вони не виявляли жодної ворожнечі відносно нас.

З’явилася інша, дуже серйозна проблема, стосувалася мене особисто, також загрожувала дальшому існуванню школи. В тому часі я ще підлягав чинній військовій службі. Був закон, що дозволяв на заяву шкільного інспектора чинних учителів до війська не брати. Давали їм відстрочку на один рік, а пізніше повторювали це заново. Так було раніше також зі мною. Однак тепер, за новим законом, можливість дальшої відстрочки для чинних учителів вже закінчилась і я був призваний до дійсної військової служби. Подзонив я тоді до редакції «НС» пану Миколі Сивіцькому з проханням про втручання, але він не був в змозі що-небудь зробити. Справу врятувала моя Бася. Вона була вагітна, з «животом» поїхала до Wojskowej Komendy Uzupełnień [воєнкомату] в Ґрифіцах й пояснила командирові, що я є єдиним годувальником в сім’ї, а найближчими днями сім’я поповниться. Для підтвердження пред’явила лікарську довідку. Тому, що це був вже останній рік, коли мене можна було забирати до війська – перенесли в резерв. Таким чином я дальше працював в школі й не пробував військового хліба.

Міліціонер зі своєю сім’єю мешкав в школі приблизно до кінця жовтня 1958 року, а раніше, 28 вересня, в шпиталі в Реску моя Бася народила нам сина, який у пам’ять про мого тата отримав ім’я Володимир. В тому часі я ще не мав умов, щоб забрати дружину з новонародженим сином до Чахова, адже я і надалі мешкав на горищі. В тих обставинах мою жінку з дитиною запросила до свого помешкання наша знайома, пані Надя [прізвище забув], що мешкала в Реску. Раніше її «лікували» на Сибірі від «любові до свого народу». Як колишня громадянка Польщі вона мала право повернутися. В неї був кільканадцятилітній син й займали вони всього одну кімнату з кухнею. Але добре серце п. Наді казало їй заопікуватися моїми рідними. Вона справді дбала про них, як тільки могла. Незабаром пані Надя виїхала до США на запрошення свого брата, греко-католицького священика.

Якщо не помиляюсь, всі учні чахівської школи походили з греко-католицьких сімей. Декілька разів відвідував мене в школі православний священик, що мав свою парохію в Лобезі. Як сам представився, він був білоруської національності, але непогано володів українською мовою. Його бажанням було вчити наших учнів релігії. В тих роках навчання релігії відбувалося в більшості шкіл, але згідно з останнім розпорядженням міністра освіти, оголошеним в «Dzienniku Urzędowym МО» [Деннику урядовім Міністерства освіти], не можна було вводити навчання релігії в нововідкритих школах, до якої зараховувалась наша. Крім цієї формальної перешкоди, була ще друга, а саме: в школі не було дітей з православних сімей. З тих причин я був змушений відмовити священикові в роботі, тим більше, що до праці в школі приймав усіх працівників шкільний інспекторат, а не я. А я, з формальних причин, не міг навіть виступати з такою пропозицією.

З початку всі уроки в школі в Чахові, так як раніше в Лабуню, вів я сам. Невдовзі прислали мені вчительку, як казала, була з Познаня. Вона неначе мала володіти українською мовою, тільки забракло їй відваги користуватися нею. Та відвага до неї не вернулась, уроки вела польською мовою, внаслідок моїх вимог перейти на українську залишила школу. Гадаю, що це була особа «спеціального призначення». Після неї прийшла вчителювати колишня учениця українських класів педліцею в Бартошицях п. Марія Цокан. Вона працювала в Чахові до кінця навчального року.

При школі були господарчі будинки. Я вирішив використати їх для вирощування свиней. Із залишків харчів наші кухарки годували свинки. Спочатку одну, а як підросла, придбали ми їй меншу товаришку. Далі завжди були дві. Як більшу закололи, то її місце займала нова, маленька. Дозволяло це покращити якість харчування дітей в інтернаті, а пізніше, як не всі учні мали стипендії, за яких також батьки не платили, то подекуди харчами заповнювало ці нестачі.

У 1959 році почав я заходи у повітової влади з метою роздобути гроші на використання відносно великої площі горища на кухню та їдальню. Вимагало це часткової перебудови даху, відгородження нових приміщень легкими за вагою стінками, побудову печей, встановлення підлог тощо. Шкільний інспекторат в Лобезі не мав на це грошей в своєму бюджеті, тому необхідна була окрема, спеціальна дотація від сесії повітової ради. Шкільний інспектор, неофіційно, повідомив мене коли і в якому приміщенні відбуватиметься сесія повітової ради на тему шкільництва. Я пішов на ту сесію, в часі дискусії забрав голос, вказуючи на необхідність перебудови шкільного горища в Чахові та попросив про призначення на це відповідної суми грошей. Після мого виступу голова освітньої комісії повітової народної ради [представник PZSL - Польської об’єднаної селянської партії] заявив, що я не був запрошений і не мав права появитись на сесії, а тим паче забирати голос і випросив мене з зали. Я, звичайно, вийшов, але за дверима наздогнав мене голова президії повітової ради, перепросив за свого колегу, і ввів заново до зали засідань. Справа закінчилась успішно. Гроші ми одержали та необхідний ремонт провели. Можливо, вирішальним тут була потреба залагодження «скандалу» у зв’язку з випрошенням мене з зали. Після нього в шкільному будинкові мали ми також кухню і їдальню. Однак почали відчувати нестачу грошей на харчування дітей. За всякими правилами, Шкіьний інспекторат в Лобезі мав право давати стипендії лише учням зі свого повіту, а від початку існування школи, ще в Лабуню, давав усім. Від батьків не вимагав навіть заяв про призначення стипендії. Вистачав пред’явлений мною список учнів. Правдоподібно хтось з верхньої влади, можливо політичної, дозволив, а може навіть казав їм тоді, тобто в 1957 році, так робити. Батьки наших учнів звикли, що їхні діти проживають в інтернаті безкоштовно. Однак з часом це змінилося. Стипендії стали одержувати діти лише з лобезкого повіту. Я в тій справі писав до шкільних інспекторатів з тих інших повітів, а саме до ґрифіцкого й старґардського, бо звідтам були в нас діти. Але це було неначе горохом об стіну. Не одержував від них навіть відповіді. Більшість батьків справді не була спроможна платити за своїх дітей, а я не міг дітей з цього приводу відправляти додому. Ситуація була дуже складна. Доводилось шукати іншого виходу. Вирощувані нами свинки повністю не вирішували проблеми. Правдоподібно за клопотанням редактора М. Сивіцького на мою приватну адресу стали приходити пакунки з уживаним одягом з США та Канади. Частину одягу ми роздавали потребуючим учням, а решту розпродували серед знайомих. За отримані гроші ми, в першу чергу, оплачували мито [в той час таке було], видавали їх на інші дрібні витрати на потреби школи й дітей.

Однією з головніших таких витрат була організація для всіх учнів нашої школи кількаденної екскурсії до Варшави, в тому числі відвідин редакції «Нашого Слова». Тут нас зустрів і опікувався нами аж до від’їзду з Варшави тодішній журналіст «НС», п. Степан Козак, який згодом послідовно здобував наукові ступені: доктора [кандидата наук], доктора габілітованого і професора. Остаточно він завідував кафедрою україністики Варшавського університету. Опісля, як починало бракувати грошей на харчування, ті гроші ставали у пригоді. Справою пакунків з одягом дуже цікавилась міліція, вірніше її спецслужби. Вони хотіли знати, хто ті пакунки присилає, звідкіля мають мою адресу. Я говорив їм правду, що тих людей, відправників пакунків, я не знаю, і не знаю звідки мають мою адресу. Від відправників пакунків одержував я листи, але на жоден з них я спеціально не відповів. Я був впевнений, що моя коресподенція була цензурована.

Якось розказував мені переляканий начальник пошти з Радова Малого, що були в нього на пошті міліціонери й переглядали які саме, від кого та звідки я одержував листи, а в першу чергу пакунки. Це продовжувалося декілька років. Могло так дійсно бути, але могло бути й так, що йому хтось казав повідомити мене про таке, щоб просто налякати. Справді, я з ним був в дружніх відносинах.

Брак стипендії для всіх дітей змушував нас особливо ощадно господарювати. Гроші на харчування витрачалися обережно, зберігаючи одночасно відповідний рівень калорійності харчування. Про це успішно дбала наша інтендентка. Була це дуже дбайлива, працьовита й господарна дівчина.

Як не помиляюсь, то весною 1959 року нашу школу відвідав представник фінансового відділу Президії повітової ради з Лобезу. Він мабуть був членом групи, що перевіряла фінансову господарку Шкільного інспекторату, який фінансово обслуговував нашу школу. Була це дуже молода людина. Два дні сидів і прочитував фінансові папірці, і не знайшов жодного недоліку. На кінець, від’їжджаючи зізнався, що ненавидить українців, проте нас тут то навіть полюбив. Ненавість до українців виссав мабуть з молоком матері, бо не думаю, щоб мав причини ненавидіти нас на основі власного життєвого досвіду.

Восені 1959 року на Воєвідській конференції УСКТ в Щеціні мене вибрали делегатом на ІІ Крайовий з’їзд Товариства. З’їзд цей відбувся 10 січня 1960 року у Варшаві. На ньому покликано мене до складу секретаріяту з’їзду, якого завданням було вести протокол з’їздівських дебатів. Після з’їзду, ми разом зі Степаном Демчуком з Ольштина, залишились у Варшаві з метою остаточного оформлення протоколу з’їзду, та впорядкування інших з’їздівських документів.

В навчальному році 1959/60 до нашої школи прийшов до праці перший випускник української філології Вчительської студії зі Щеціна, п. Євген Наконечний. Моя співпраця з ним була дуже добра. Він дав себе пізнати як чесна, працьовита людина, український патріот. Служба безпеки не один раз його «запрошувала на каву» до ресторану чи кав’ярні в Лобезі, розпитувала про все, що їх цікавило, в тому числі про мене. Я заздалегідь знав від нього про кожну його «рандеву» з ними, а пізніше про зміст бесіди. Шкода тільки, що він, пробуючи дістатися на студія до університету імені Т. Шевченка в Києві, працював в Чахові тільки один рік. Як пізніше виявилось, крім нього, «каву пили» на кошт служби безпеки також інші працівники школи. Про це я дізнався набагато пізніше з протоколів цієї служби, як мене допитували, коли шукали діри в цілому. Це правда, «що шило вилізає з мішка». Думаю, що спеціально дали мені прочитати звіти з розмов «при каві», в яких були думки про мене моїх співробітників. Хотіли посварити нас. Це їм не вдалось. По-перше тому, що я нікому з них не казав, що про ті розмови знаю, а по-друге, не було там нічого такого поганого.

Після Є. Наконечного, з новим шкільним роком до школи в Чахові прийшов працювати інший випускник україністики ВС зі Щеціна – Йосип Палихата. Він був нещодавнім репатріантом до Польщі з України. Там закінчив середню школу, тому краще від інших студентів щецінської україністики володів українською мовою. Мав він також поетичні здібності, писав українською вірші. Мої відносини з ним були офіційні. Не було поміж нами дружби, щирості, але не було також конфліктів. Справляв враження таємничої людини, при тому був дуже зарозумілий. Як мені відомо, він не мав також друзів в часі навчання у ВС в Щеціні.

У березні 1961 року я й дружина очікували поповнення у нашій сім’ї. Моя дружина не мала найкращих спогадів про зустріч на цьому світі нашого старшого сина Влодзя під час родів в шпиталю в Реску, тому ми вирішили, що вона поїде до моєї мами в Банях Мазурських і там в пологовій палаті народить другу дитину. 29 березня на світ прийшов другий син. Тому, що народився саме в березні, ми дали йому перше ім’я Тарас, а друге – Ярослав. Звісно, з моєю жінкою до Бань поїхав також наш маленький Влодзьо. Пам’ятаю, що пізніше, коли і я поїхав туди познайомитись зі своїм сином, вночі він заплакав. Тоді підбіг до нього Влодзьо кажучи: «Не плач Тасю, Дзьодзьо біля тебе».

Якось в Чахові відвідала нас моя мама. Вона тоді зауважила, що наш «Дзьодзьо» не дочуває. Оскільки ми поставилися до цього дуже серйозно, то тут же попросили лікарів провірити це підозріння, а ті підтвердили. Причиною виявився третій мигдальний горіх, якого треба було усунути. З цією метою ми поїхали до Щеціна на лярингологічний відділ шпиталя. Коли після необхідних обстежень прийняли Влодзя до лікарні, я пішов до кіоску купити йому дитячі, багатоілюстровані книжечки, які він дуже любив оглядати, а ще краще слухати, як ми йому читали з них казки. А були це українські й польські книжечки. Коли я повернув до нього в палату, біля його ліжка стояла лікарка. Коли я дав йому книжечки, він спитав мене українською, які вони: польські чи українські. Лікарка мала б почути це, але зробила вигляд, що на неї це не справило жодного враження. Я трохи налякався, подумав: якщо вона якась польська шовіністка, то може зробити кривду моєму синові. Як виявилося пізніше, ніякої кривди не зробила, операція була успішною, Влодзьо став нормально чути і все було гаразд. Декілька років пізніше, коли я вже працював секретарем Воєвідського правління українського товариства в Щеціні, до мого офісу зайшла лікарка, яка прооперувала мого сина, звали Орел. На вході сказала українською «добрий день». Коли б я знав, що вона українка, тоді коли вона лікувала мого Влодзя, – спавби спокійно.

Приблизно в 1961 р. трапилась погана подія. Наша учениця VІІ кл. Коханська [імені не пам’ятаю], що була з Тшебятова, під час купелі в ванні знепритомніла. На щастя, друга учениця, що мала купатися після неї, не могла дочекатися своєї черги, зайшла туди і побачила, що дівчина без пам’яті. Щастя, що вона ще до знепритомніння стала спускати з ванни воду. Я тут же викликав швидку медичну допомогу, яка завезла дівчину до шпиталю в Реску. Ясна річ, я також поїхав каретою. Пам’ятаю, в дорозі я дуже переживав, чому ця карета так повільно їде, але коли глянув на лічильник виявилось, що їдемо зі швидкістю 120 км./год. Як на стан цієї дороги, то було дуже багато. Звісно, я дуже хвилювався. На щастя, в рескому шпиталі медики повернули їй свідомість та повністю вилікували. Було це запалення мозкової оболонки. Учениця Коханьска успішно закінчила школу та подалася дальше навчатись в українських класах Педагогічного ліцею в Бартошицях. На превелике щастя, все закінчилось добре, хоч коштувало це мене дуже багато переживань. Як мені відомо, її батько Іван Коханський, був колись дяком в греко-католицькій церкви. В 1960-их роках перейшов до православної Церкви, де початково працював дяком, а з часом висвятився священиком Польської автокефальної православної Церкви. Згодом з цілою сім’єю виїхав до США.

В Чахові мав я незвичайного учня. Батьки, обидвоє поляки з Лобезу, що вели там приватну фотографічну робітню, вирішили дати свого сина до ІV кл. української школи в Чахові. Пояснювали вони це тим, що в Америці живе їхня дальша родичка, українка, котра як дізнається, що їхній син пішов до української школи, буде їм помагати матеріяльно. Звісно, я зразу прочитав це наївне пояснення – «родичкою» безумовно була служба безпеки, тільки не з Америки, а звідси. Думаю, що деякі старші наші учні також здогадувались цього. Я прийняв його до школи та дав місце в інтернаті. Цікаво зауважити, що наш учень-поляк під кінець шкільного року прекрасно розумів українську мову, а навіть став розмовляти нею. Мав я з ним й пригоду. Якоїсь зимової днини я спостеріг, що не має його в шкільному будинку. Ніхто з інших учнів ані працівників не знав, де він подівся. Ввечері, на щастя, повернувся. Виявилось, що він один пішов на озеро кататися – ковзатися по льоду. Це був єдиний випадок, коли хтось з учнів сам без дозволу пішов на це озеро. Воно було далеко, з другої сторони шосе. На щастя, наш учень «для спеціальних завдань» повернувся з озера живим. За це, що пішов потайки, без дозволу, одержав від мене покарання: удар лінійкою по долоні. Після цього він відразу поїхав до Лобезу до своїх батьків, а ті пішли зі скаргою на міліцію. Наступного дня приїхав міліціонер і я йому розповів як все було. Він списав протокол і приватно мені сказав, якби він був на моєму місці, то був би влупив йому здорово на голий задок, але не лінійкою. Після кількох тижнів одержав я письмо від прокурора, що з приводу моєї малої провини не буде звертатися до суду, щоб той покарав мене. Так закінчилась ця справа.

За весь час моєї праці в Чахові, коли я вже не був єдиним учителем, я брав участь у методичних конференціях для вчителів української мови, що відбувались в Кошаліні. Вів їх викладач української філології Вчительської студії в Щеціні, професор Володимир Посацький. Його досконале знання мови та методики її навчання, ставали нам у великій пригоді. Мої відносини з проф. В. Посацьким з часом стали дружніми. В проблемах моєї праці в школі та щоденного життя був він моїм дорадником. Була це дуже розумна й досвідчена людина, яка здобула свій «життєвий вишкіл» на далекій сибірській землі. З його розповідей знаю, що напередодні ІІ світової війни він виграв конкурс на викладача української граматики на Львівському університеті. Не знаю, чи встиг там попрацювати.

Обставини праці в чахівській школі були особливо важкі, напружені, поступово мені почали здавати нерви. На практиці – праця цілодобова, брак стипендії для всіх уснів, нестача грошей на харчування, все це негативно позначалося на моїй нервовій системі. А ще – я увесь час відчував на своїх плечах «подих служби безпеки».

На пропозицію Шкільного інспекторату в Лобезі я погодився з 1 вересня 1961 р. очолити відносно велику, як на сільські умови, школу в Радові Малому – тоді центр основної ланки місцевої адміністрації – громади. В Чахові не було місцевих українських дітей, не всі діти отримували стипендію, більшість батьків неспроможна була платити за навчання своїх дітей [в деяких випадках через відсутність такого бажання], тому я вирішив, – ця школа позбавлена перспективи. Мені особливо, людині, яка була в значній мірі засновником цієї школи, було через це прикро.

Я й сьогодні впевнений, що в той час в Щецінському воєводстві українська школа повинна була бути організована в Тшебятові. Там були діти, а завдяки школі були б до сьогодні, так, як є в Білому Борі. Звичайно, це залежало від багатьох обставин, а в першу чергу від ставлення міської влади Тшебятова та повітової в Ґрифіцах. Тоді вирішальне значення мали у всьому партійні комітети, в даному випадку Повітовий комітет ПОРП в Ґрифіцах. Я вірю, що при бажанні чиновників можна було знайти в Тшебятові відповідне приміщення, туди поспішали б українські діти, головно місцеві, відповідно простіше можна було б знайти охочих працювати там вчителів. В Тшебятові школа з певністю існувала б до сьогодні. Оскільки відносно приязно до цього питання ставились повітова політична та адміністраційна влади в Лобезі, то на її території така школа була заснована, хоча вона там була найменше потрібною.

Ще кілька слів про подальшу історію школи в Чахові. Після мого відходу, протягом року керував нею згаданий раніше Йосип Палихата. Після репатріації з України до Польщі, він з батьками поселився в місті Ґожув Вєлькопольський і туди повернувся після Чахова. В навчальному році 1962/63 до Чахова прийшла працювати моя мама Марія Гнатюк, завідувала нею доти, доки було кого навчати, тобто до кінця червня 1964 року. То був рік завершення існування цієї школи. Так склалось, що я був її організаторм і першим завідуючим, а моя мама останнім і ліквідатором. Після того мама перейшла на пенсію й переїхала жити з нами в Щеціні, а опісля у Варшаві.

В Радові Малому замешкали ми в одному із шкільних будинків – старій понімецькій школі. В школі була тіснота, бракувало приміщень для класів. Тому я вирішив перенести колишній кабінет керівника школи до невеликої кімнати, що була на горищі, а дотеперішній, просторий замінити на шкільний клас. Старші класи були подвійні.

Я взяв позику в Кооперативному банку в Лобезі, оскільки наважився на купівлю мотоцикля «WFM». Тоді починалась мода на такий транспорт. Він допомагав мені тримати зв’язок з околицею, а в першу чергу зі столицею повіту – Лобезом [кільканадцять кілометрів]. Возив я ним всю свою сім’ю. Один з синів сидів позаду поміж моєю дружиною і мною, а друий спереду на баку. На щастя, під час сімейних поїздок мотоциклем було все гаразд. Інакше вийшло, коли я їхав один за сім’єю до моєї мами, яка в той час вчителювала в сусідній громаді. Жінка з дітьми поїхала туди раніше, а я мав їх звідтам привезти додому. Так склалось, що всупереч законам і моїм звичкам, я раніше святкував з селянами «Dzień Chłopa» [День хлібороба] й трішки собі хильнув. Їхав під «подвійним газом». Дорога була піщана, а я правдоподібно їхав зашвидко. Колеса заплуталися в глибокому піску, мотоцикль втратив рівновагу, і я покотився... За мною їхали мої знайомі на машині, мене непритомного завезли до найближчого лікаря. Я в нього опритомнів, після чого знайомі люди відвезли мене до мами, а опісля разом з моїми найближчими додому в Радові Малому. Так закінчились мої мандрівки на мотоциклі. Виявилось, що я отримав маленький «мозгострус». Хтось зателефонував шкільному інспекторові, мовляв я вбився. Він тоді приїхав, зустрів мене живого в ліжку та побажав скорого повернення до здоров’я. Більше я на мотоцикл не сідав.

ЩЕЦІН

Весною 1963 року мене вибрали секретарем Воєвідського правління УСКТ в Щеціні. З того приводу шкільний інспекторат в Лобезі дав мені [згідно з тодішнім законом], з 16 квітня 1963 року безплатну відпустку для виконування обов’язків в громадській організації з вибору. Тоді я ще не мав помешкання в Щеціні, а повинен був звільнити, для мого наступника, службове помешкання, що займав в школі в Радові Малому. Через це моя дружина з синами переїхала до моєї мами до Чахова. Жили там учетверо в одній кімнаті. Я в Щеціні початково мешкав в своєму офісі. Здобути помешкання у великому місті, яким є Щецін, не було просто. Виявилось, що в центрі міста живе самітна старша пані – українка. Має помешкання, а саме дві великі кімнати [25 і 32 кв. метри] та спільну кухню з двома іншими співквартирантами, а ванна кімната спільна з одним з жителів того спільного помешкання. Одні з квартирантів дальше, за більшою її кімнатою і до своєї частини помешкання переходять через її кімнату. Такі часом бували, в той час, ненормальні умови. Чоловік цієї пані нещодавно помер і вона вирішила переїхати до свого дому в Цєшанові, тепер Підкарпацьке воєвідство. З цією панею була знайома моя товаришка, активна діячка нашого Товариства, вчителька Ольга Ласка. За її намовою пані, що збиралася переїхати до Цєшанова, приписала мене з сім’єю в своєму щецінскому помешкані та погодилась бути там сама дальше проиписаною, ще приблизно на рік. Після цього я з сім’єю мавби право робити заходи отримати приділ [ордер] на це помешкання. Справді, вона зразу придбала великиу вантажівку, забрала свої меблі та інші речі й виїхала до Цєшанова, щоб поселитись в своєму власному домі. Пізніше, через рік, як вона вже приписалась в своєму домі в Цєшанові, ми, неначе колишні співмешканці з нею, набули право одержати для себе це помешнання. Я своїми руками провів ремонт в кімнатах, а саме замінив електричні проводи, ховаючи їх під штукатурку, помалював їх. Найбільші проблеми з відновленням ґіпсових прикрас [квітів та людських голів] на стелях. Звісно, повністю використовували ми тільки одну, меншу кімнату, до якої був прямий вхід з передпокою. Більшу, перехідну кімнату, ми почали використовувати щойно тоді, коли приїхала до нас жити моя мама. Ми поставили стінку на висоту 2 м. в частині кімнати, залишаючи «коридор» для проходу сусідів, що жили за нашою кімнатою. Таким чином появилася кімната для моєї мами. Сусіди за нашою кімнатою мали ще маленький передпокій. З нього був вхід до справжньої кімнати-ванни та їхньої кімнати [ванна, якою ми досі користувалися спільно ще з іншим самітним сусідом, була перероблена з колишньої кімнати для служниці]. Залишився тільки спільний передпокій від головного входу.

Приблизно в 1965 році сусіди, що жили за нашою кімнатою, одержали своє окреме помешкання і випровадилися. Тоді спільним коштом нашим та адміністрації будинків проведено газ до ванної кімнати і кімнати по сусідах [20 кв. м.]. Таким чином замінено цю кімнату на виключно нашу кухню. Нашою також стала посусідська кімната-ванна [10 кв.м.]. В той час вже закони не дозволяли наділяти людей помешканням, до якого немає прямого входу.

Так повстало наше гарне, просторе помешкання, що в самому центрі міста, на вул. Захисників Сталінґраду 13 [Оbrońców Stalingradu]. Проблема залишилася одна: зимою треба було палити в печах і носити вугілля з льоху на третій поверх [в Україні – четвертий], а висота кімнат на всіх поверхах дорівнювала 3,60 м. Проте в той час для молодої, здорової людини це не мало великого значення. Представник щецінської електромережі, що приймав мою переробку та прикриття штукатуркою електропроводів, підказав мені можливість переробити кахльові печі на електричні, користуючись дешевшим, нічним тарифом. В одній кімнаті я це зробив. Повністю це оправдалось. Було тепло, чисто та дешево. Тоді попросив мене наш самітний співквартирант, щоб зробити таке і йому. Я зробив, але тоді почало гаснути світло в цілій кам’яниці. Не витримувала напруги електрична інсталяція будинку.Треба було одну піч відключити. Не посмів я того зробити йому, то відкючив свою. В цей спосіб я повернувся до опалення вугіллям. Пізніше таке електричне опалення в печі зробив я в одній кімнаті своїх друзів, П. Лахтюка та О. Ласки. Воно працює до сьогодні. Стільки про помешкання.

Моя дружина взяла роботу в хірургічному відділі клінічного шпиталя на вул. Унії Любельської. Працював там один з наших, українських лікарів. До речі, мій земляк – яворівець. Коли побачив на роботі мою Басю, просив її не згадувати кому-небудь, що вона знала його раніше. Бо, каже, про вашого чоловіка часом бувають замітки в місцевій пресі, як секретаря українського товариства, і можуть це з’єднати зі мною. В тому часі я його повністю розумів. Він мав амбіції робити наукову кар’єру, а той факт, що він українець, міг стати йому на перешкоді. Такі були реалії в тому часі, та й тепер не набагато кращі. Згодом він добився наукового звання – професора медичних наук.

Наші обидва сини, Володимир і Тарас, пішли спочатку до дитячого садка, а пізніше до школи. Влодзьо ще в дошкільному віці захворів на свинку, а опісля допав його менівгіт [zapalenie opon mózgowych]. Лежав у заказній лікарні й стан його здоров’я був дуже поганий. В палаті могла його відвідувати тільки моя дружина, в білому халаті, як медсестра. Все закінчилось щасливо. В нього була пізніше ще одна прикра пригода. В часі забави з дітьми, впав зі сходів на голову, й непритомного принесли його діти до хати. Мав розбиту голову. Я в тому часі був у Варшаві. Жінка завезла його до лікарні на вул. Унії Любельскої, де в іншій час сама працювала. Там лікарі повернули йому здоров’я. На щастя, через обидва випадки-хворби, не було пізніше ніяких поганих наслідків. В Щеціні молодшому синові, тому, що в нього ім’я Тарас, ніхто не докучав, так було в дитячому садку, а пізніше в школі. Сприймали це ім’я нормально. Інакше було згодом у варшавській школі. Діти влазили йому на плечі, ніби входять на «терасу». Мав до нас жаль через ім’я, яке ми йому дали. Коли старший син був мабуть в п’ятому класі в школі в Щеціні, учителька польської мови повідомила йому, що в неї погана думка про українців. Влодзя спитала колись, якою мовою ми розмовляємо вдома? Він відповів їй, що українською, але не відчув з цього приводу жодних прикрих наслідків.

З початком моєї праці в УСКТ, головою ГП [Головного правління] у Варшаві був Константи Лащук. Це, можливо, була непогана людина. Як був тверезий, то можна було з ним толково поговорити. За часів його головування кожна нарада штатних працівників, чи засідання статутних органів Товариства, кінчалися спільним обідом зі спиртним в недалекому від ГП ресторані «Слупська». Як правило, грав там циганьський оркестр, якому наш голова був добре відомий, і на його честь завжди грав, тоді ще заборонений, український гімн «Ще не вмерла Україна». Думаю, що з цього приводу не було жодної інтервенції з боку державної влади, оскільки це продовжувалось до кінця головування в ГП К. Лащука. Безумовно, було в нього українське серце, а навіть непогані наміри, тільки його хвороба заваджала їх здійснювати. Цією хворобою був алькоголізм, і навіть найкращі його плани, кінець кінцем, були не рідко топлені в горілці. Саме тому припускаю, що влада, політична і державна, була свідома його шкідливості на цій посаді. Подібної думки був актив УСКТ. Була це особа, яка не приносила користі нікому. Само собою, на алкоголь завжди треба було мати не малі кошти. Для того він поповнював свій бюджет малими обманами під час розрахунків відряджень [як комуністичний ветеран мав пільгу 50% на переїзди поїздом, а розраховував 100% білету]. Це було виявлено під час якоїсь провірки з боку органів МВС. Це й стало приводом, через який він залишив посаду.

Секретарем ГП був давній комуністичний діяч, полковник запасу польського війська – Андрій Рабчук. На практиці секретарем він був тільки з назви. В організаційних справах зовсім не розбирався, а культурно-освітня діяльність була йому чужа. Я не впевнений, чи він зараховував себе до української національності, хоча володів українською мовою. В часі підготовки ІV Зїзду Товариства він правдоподібно заявив тодішньому вже новому голові М. Королькові, що не спроможний допомогти йому в чому-небудь, хоч був штатним секретарем, а М. Королько суспільним головою. З цієї причини влада погодилась повернути до ласк Григорія Боярського та вибрати на ІV з’їзді секретарем ГП. Однак його головною мрією було редагувати тижневик «Наше Слово». Як згодом виявилось, він був добрим редактором, оскільки тижневик, як і його місячний додаток «Наша Культура», були визнані українцями світу найкращими україномовними часописами в соціалістичному таборі.

Праця в Щеціні була цікава, а що головне, привчала мене до громадської діяльності. Була там група видатних і дуже активних, національно свідомих популяризаторів української культури. Головою Воєвідського правління [на громадських принципах] був в той час п. Іван Завадський, а членами президії Йосип Бак [колишній довголітній секретар ВП УСКТ, від нього я перебрав обов’язки секретаря ВП], Степан Заброварний, Михайло Козак, Микола Новосад, Ольга Ласка. Головою ревізійної комісії ВП і ГП був Йосип Дорох. Крім того, була там в той час група відданих українській справі активістів, а серед них Зенек Павлинський, Мирослав Трухан, Юрій Ліборський, Аліна Ліборська [польської національності] та інші. Звичайно, в часі моєї праці на посаді секретара ВП в Щеціні в роках 1963-1969, члени воєвідської влади УСКТ змінювалися в межах місцевого активу.

В перших днях моєї праці в Щеціні Мирослав Трухан перебував у в’язниці. Органи безпеки закидали йому шпигунство на користь точно не визначених капіталістичних країн. Одним з «переконливих» доказів мала бути знайдена в його помешканні «антисоціалістична, антирадянська і антипольська література». «Доказом», що він її розповсюджував мав бути факт, що в часі перебування сім’ї Труханів на відпустці, ключі від помешкання мав С. Заброварний з метою підливання квітів, і він, як свідчив, бачив ті книжки та перегортав їх. Коли ще в Лобезі мене допитувала служба безпеки я заявив, що прізвище Трухан мені не чуже, але не дуже спроможний пов’язати його з особою. З лекціями до школи в Чахові приїжджали різні лектори, серед них міг бути також Трухан, але я не запам’ятав його обличчя. Приблизно так я свідчив на судовій розправі в Щеціні. Ніяких справжніх доказів вини Трухана вони не мали, але суд однак засудив його до кари в’язниці, точно стільки, скільки він сидів за ґратами під час слідства, тобто зразу після судової розправи Трухан вийшов на волю і включився у вир активної праці в УСКТ. Прокурор, який звинувачував М. Трухана, видно погано виповнив своє завдання, оскільки негайно після судової розправи залишив посаду та відкрив адвокацьку практику. Раніше, за договором з Towarzystwem Wiedzy Powszechnej [Товариством повсюдних знань], М. Трухан підготовляв тематику і організував лекційну діяльність в більших гуртках нашого Товариства на українські теми. Такі лекції відбувалися також в домівці УСКТ в Щеціні кожного тижня в п’ятницю, тобто ми мали «літературні п’ятниці». Кошти на відрядження і [не завжди] гонорари лекторам виплачувало TWP [ТПЗ]. Лекторами в основному були студенти української філології Учительського інституту, проте не тільки. Крім поширювання знань, була це форма фінансової допомоги студентам. Після звільнення з ув’язнення свою лекторську діяльність обмежував вже тільки до домівки УСКТ в Щеціні. Виступали тут науковці, визначні діячі культури головно з Польщі, України, а також з НДР та інших країн.

Трухан був свідомим українцем, незламним культурно-освітнім діячем. Він шанував культуру кожного народу, а свого просто любив, і завжди шукав історичної правди. Його мрією була злагода і розуміння та мирна співпраця поміж нвродами. Намагання з боку органів безпеки залякати його виявились даремними.

Членів Президії Воєвідського правління завжди, для зручності, вибираи з-посеред активістів, що жили в Щеціні. Давало то можливість проводити засідання Президії ВП кожного тижня, найчастіше в четверги. Не завжди вони мали офіційний характер, але були нагодою зустрітися та обговории поточні справи, а також плани на найближче майбутнє. Голова ВП Іван Завадський раніше довгі роки вів у Щеціні драмгурток, одночасно був в ньому режисером. Драмгурток мав значні успіхи. Однак, ще до мого переїзду до Щеціна, припинив свою діяльність. Мені пізніше пояснював, що причиною була відсутність афішів для драмгуртка, за що мав жаль до попереднього секретара ВП. Я негайно замовив друк таких афішів, але, на жаль, ніколи не були використані. Виходить, що причина була інша, припускаю – просто втома, або домашні обставини. Після смерті його дружини й переходу на пенсію, в 1966 припинив своє членство в УСКТ та присвятив себе православній Церкві, в скорому часі став священиком ПАПЦ. На його місце, в 1967 р., головою Воєвідського правління УСКТ обрано довголітнього діяча Товариства, вчителя хімії, п. Миколу Новосада. Неправдою є, як написав п. Я. Сирник в книжці «УСКТ», що поміж п. І. Завадським, а п. М. Новосадом, я був, перехідний час головою щеціського ВП. Я був весь час штатним секретарем, а ВП мало в тому часі, як завжди, заступника голови Воєвідського правління УСКТ, який, за його відсутності, виконував обов’язки голови. Не пам’ятаю точно хто тоді ним був. Значну роль у щецінській ланці УСКТ займав завжди п. Степан Заброварний [в той час вчитель економічного технікуму, а згодом професор економіст Вищої рільничої школи]. Його основним завданням була співпраця з щеціскою радіостанцією «Польського радіо». Він сам готував, або знаходив авторів радіопедач на українські історичні чи літературні теми. Виступав в радіо під псевдо «Вігорний». Трансльовалися вони на хвилях щецінської радіовисильні раз в місяць польською мовою.

Йосиф Бак, як талановитий художник-пластик, використовував свої здібності як декоратор. Ще досі маю перед очима мальовані ним на полотні великі портрети видатних людей відомих з української історії, культури. Він також, так як і Оля Ласка та багато інших, були завжди готові виконати будь-які необхідні завдання для добра нашого Товариства. Ніколи не відмовлялися від завдань. Важливим, окремим завданням п. О. Ласки була співпраця з книгарнею «Дом Ксьонжкі» [Будинок книги], що вела продаж українських книжок. Вона допомагала підбирати книжки для замовлення їх в Україні, а пізніше розповсюджувати серед українського населення. Таке ж було у відношенні до розповсюджування тижневика «Наше Слово» та альманаху «Український Календар». Звичайно, в такому колективі я мав змогу вчитися праці в громадській організації й розраховувати на необхідну ввічливу пораду та допомогу.

Моїм основним завданням залишилась співпраця з органами воєвідської влади та місцевими органами влади в окремих повітах воєвідства, а також організаційна праця з гуртками. Ми зустрічались з повним розумінням та можливою допомогою з боку відділу культури Воєвідської народної ради, Воєвідського будинку культури. В тому часі вирішальним органом у всьому були партійні комітети й від їх погляду на таку чи іншу організацію, установу чи конкретну подію залежало ставлення органів державної або місцевої влади [президії народних рад усіх рівнів]. Нам пощастило, що інструктор Адміністраційного відділу Воєвідського комітету ПОРП в Щеціні був тов. Кулявчик [імені не пам’ятаю], який займався національними меншинами. Не був ворожо наставлений до українців, а може нацменшин узагалі, і це, значною мірою, впливало на сталення до нашого Товариства інших органів влади.

У всіх нагальних проблемах я йшов до тов. Кулявчика і завжди знаходив допомогу. З Відділом внутрішніх справ Президії ВНР [Воєвідська народна рада] я не мав потреби зв’язуватися. В деяких інших воєвідствах для організації концертів чи вистав, воєвідські управління контролі преси, публікацій та виставок [цензори] вимагали, щоб пред’являти їм для затвердження програм переклади на польську мову змісту пісень чи інших творів. Ми в програмах вказували тільки заголовки творів, по можливості їхніх авторів, або просто писали: «народний твір». Як правило, коли я збирався іти до «цензури», то ніс з собою набір книжок – радянських видань, де ті твори буцімто були публіковані, хоч в дійсності не завжди вони там були. Не було випадку перевірки чи дійсно вони там є.

В Щеціні була невелика група українських професійних артистів, що працювали в театрах. Вони під керівництвом п. Богдана Шилкевича [ведучий хору в оперетці] підготовляли українські програми концертів. Ми організували їм виступи в українських громадах, відділення култури ПВНР платило артистам гонорари, воєвідський будинок культури давав безплатно транспорт [мікробус], повітові будики культури давали безплатно концертні зали. Інший приклад: Воєвідський будинок культури подарував нам 30 крісел, у яких треба було замінити покриття, а гроші на це дало Воєвідське відділення культури. За законом ми не мали права отримати ці гроші, оскільки ми були дотовані центрально [недостатньо].

Перебуваючи 1967 року на Фестивалі української культури в Свиднику, що на Словаччині, ми, разом з тодішнім секретарем ВП УСКТ з Кошаліна п. Е. Уринюком, договорилися з диригентом хору «Весна» Левком Довговичом, що спільно обидва воєвідські правління УСКТ запросять «Весну» на концерти до наших воєвідств. В той час для запрошення ансамблю з-за кордону необхідний був дозвіл Міністерства культури. Я поїхав за таким дозволом до Варшави. В Міністерстві культури мені відповіли, що винятково нам такий дозвіл повинно дати Міністерство внутрішніх справ, а там відповіли – що Міністерство культури. І так круг закрився. На зворотньому шляху до Щеціна я зайшов до тов. Кулявчика в КВ ПОРП, він дав мені письмо з підтримкою ідеї запрошення нами «Весни». З тим я знову поїхав до Міністерства культури і без проблем зразу одержав потрібний дозвіл.

На грані місяців жовтня та листопада 1967 року 30-особовий жіночий колектив «Весна» я зустрів на граничному переході в Закопаному, посадив їх у призначені для них купе в залізничних вагонах, якими доїхали до Щеціна. Піл час концертів «Весни» в щецінському воєвідстві тов. Кулявчик полагодив у великих підприємств безплатні автокари, які розвозили хориств до місць концертування. Докладно не пам’ятаю, де саме виступала «Весна», але гадаю, що крім Щеціна, також в Тшебятові, Лобезі, Старґарді Щецінському, Ґолєньові. Як конферансьє на концертах пряшівського хору двома мовами виступав Богдан Сютрик з Перемишля. В підготовці турне «Весни» осінної пори по щецінщині приймав активну участь увесь наш воєвідський актив. Ніхто не відмовився допомагати мені. Після концертів у нашому воєвідстві обов’язки господаря концертів перебрало на себе ВП УСКТ в Кошаліні, відтак «Весна» стала підігрівати людські серця і на Кошалінщині. Там концертувальники мали змогу побачити море, якого не мали в своїй країні, проте, з огляду на пору року, не мали вони змоги навіть помочити ніг у воді.

Програма концертів «Весни» з Пряшова, що зображувала «Історію України в піснях», мала великий успіх з огляду на дуже цікавий та патріотичний зміст, а також на високий художній рівень виконавців. У диригенті Левку Довговичу люди побачили чудову людину, обдарованого музиканта з українським серцем, а також особу, яка ставить високі вимоги, в першу чергу до самого себе.

Кошаліняни подбали пізніше про довезення «Весни» до кордону в Закопаному, а я товаришував групі в дорозі. Після турне «Весни» залишилося в нас чудове враження, яке заохочувало до дальшої активної праці. Кошалінські співорганізатори турне «Весни» були також дуже вдоволені. Надіюсь, що хористки та диригент цього колективу також.

Мені вдалось започаткувати співпрацю з Воєвідським правлінням Товариства польсько-радянської дружби та особисто з його секретарем ВП п. Нєвядомскім. Таким чином, мали ми хоч й невеликий, але все-таки вплив на справи популяризації української культури у воєвідстві. Задля того Щецін та воєвідство відносно часто відвідували гості та художні колективи з України, також гумористи «Штепсель і Тарапунька» та інші ансамблі.

З офіційних представників побував у нас голова Комітету з питань радіо і телебачення УРСР та інші. В розмові з ним я просив допомогти щецінській радіовисильні роздобути плівки з записами української музики з метою музичного супроводу радіопередач на українські теми. Він мені дав свою візитку з пропозицією відвідати його при нагоді найближчого перебування в столиці України. Мені справді пощастило незабаром опинитися Києві. Подзвонив я тоді до нього й домовився на зустріч. Однак мені не було дано зустрітись з ним. Прийняв мене завідуючий відділом «Українського Радіо» для закордону, який записав зі мною інтерв’ю і передав плівки з записами української музики для «Польського Радіо Щецін».

Під час перебування у нас гостей з України, яких господарем завжди було ТПРД, я був задіяний в колективі, що безпосередньо ними займався і товаришував їм. На наше прохання ТПРД спроваджувало українсько-радянські фільми, які показували в своїх кінотеатрах. Було це зручне для ТПРД, оскільки на всіх українських імрезах в Щеціні та воєвідстві могли похвалитись високою відвідуваністю глядачів. Пам’ятаю, що після одного з показів, реклямованого раніше «в версії оригінальній», кінозал заповнила в основному українська публіка. Після показу, виходячи, хтось крикнув: «Ci Ukraińcy to ciеkawy naród, mają jeden język do mówienia, a inny do śpiewania» [Українці – цікавий народ, мають одну мову для говорення, а іншу для співу]. Справа в тому, що діалоги у фільмі були російські, а пісні виконувались українською. Так виглядала «оригінальна версія»...

Ще одна картина. В Щеціні та воєвідстві на запрошення ТПРД концертував невеликий вокальний колектив з Києва. Один з таких концертів відбувся в Ґолєньові. Після концерту один з українських мешканців міста запросив увесь колектив до свого дому на вечерю. Ніхто такого не очікував. Сумніви, чи можна скористатися запрошенням мали, в першу чергу, господарі, тобто представники ТПРД, але також керівництво ансамблю та політичний наглядач над ними. Остаточно надумали таке: оскільки я знаю цю людину, то я повинен вирішити як бути. Я тоді «пішов на риск» та прийняв запрошення. На вечері виявилось, що господар дому та один з артистів були разом в німецькому концнцтаборі «Освенцім» і мали чергові табірні номери. Звісно, вечеря була багата не найвеселішими спогадами, але все ж мала дуже теплу, дружню атмосферу. Це відбувалось в половині 1960-их років, а сьогодні маємо другу декаду XXI ст. Я тоді не думав, що буду колись писати спогади, тому не записував деталей, тобто дат, прізвищ тощо. Крім того, я вірив тоді в свою довготривалу пам’ять. Тепер мені дуже цього бракує.

На зустрічах в ТПРД я познайомився з віце-консулом СРСР, що був в тому часі в Щеціні. Раніше консульство було в Щеціні, а віцеконсульство в Ґданьску. Пізніше поміняли. В українській радянській пресі, яку ми отримували з Києва, я прочитав заклик до українців з-за закордону, щоб приїжджали заселювати Крим. Я подався до радянського віцеконсула з проханням допомогти мені з сім’єю переселитися на Крим. Він сидів за письмовим столом, а двері до секретаріату були відкриті. Коли почув в якій справі я до нього прийшов, встав, закрив двері до секретаріату, та тихим голосом сказав: «Ви тут є вільною людиною, маєте якусь громадську позицію, тішитеся довір’ям людей, а там будуть за вами постійно слідкувати, будете завжди підозрілою людиною. Пам’ятайте, що коли хочеться коня вдарити, то батіг завжди знайдеться. Однак, якщо ви все-таки дуже хочете виїхати на Крим, я вам це полагоджу. Вирішуйте». На тому мої мрії про Крим закінчились.

В Щеціні я належав до основної парторганізації при Воєвідському правлінні ТПРД [до партії я вступив, як уже згадував, коли працював в Лабуню Вєлькім]. Це мені допомагало спонукати цю організацію для більшої співпраці з Україною. До цієї парторганізації належав також секретар щецінського відділення Суспільно-Культурного Товариства, жид, п. Ізраель Бялостоцький. У справах співпраці ТПРД з Україною він завжди мене підтримував. Ми подружили. В тому часі в Щеціні проживало відносно багато жидів. Майже всі вони жили в районі Нєбушево, який щеціняни називали жартома «Лєйбусєво». Була там жидівська школа та жидівський будинок культури. На вулицях того району було чути частіше мову ідіш, ніж польську. На запрошення І. Бялостоцького я побував на різних їхніх заходах. Під час урядової ґомулковської атаки на жидів в 1968 році, він еміґрував до Ізраїля. Згодом тільки раз дався чути, повідомляючи що працює спікером на місцевому радіо.

В роках 1963-69 в щецінському воєвідстві існувало від 24 до 22 гуртків УСКТ. Найбільшим з них, і найактивнішим, звичайно був гурток в самому Щеціні [+-150 членів], а далі в Тшебятові, Іньску, Сьвєнтим біля Старґарду та Страхоціні. Загалом нараховували вони майже 600 членів. Через міґрацію українського населення з сіл до міст, число сільських гуртків зменшилося, хоч загальне число членів у воєвідстві непомітно зростало. Мрією ВП та моєю особистою було організаційне зміцнення УСКТ в щецінському воєвідстві. Тому пробували ми організувати нові гуртки. З цією метою вдалося мені роздобути адреси декількох українських сімей в містечку Барлінок. Поїхав я туди, зустрівся з українцями, провів з ними довгі розмови, і здавалося – все гаразд. На зустріч мені пішов голова міської ради Барлінка, котрий призначив на організаційні збори гуртка приміщення в президії Міської народної ради. Обіцяв в майбутньому допомогти придбати гурткові УСКТ власну невелику домівку. Домовилися з кандидатами на членів майбутнього гуртка та з «мером» міста про термін організаційних зборів. На превеликий жаль, на збори прийшло троє людей, в тому дружина голови міста, яка виявилась свідомою українкою. Напевно, причиною того була заляканість, пов’язана з наростаючою національною байдужістю.

І ще один сумний спомин. До Товариства прийшла студентка медицини, й розказала мені, що в їхньому селі проживає декілька українських сімей. Подала мені адресу найсвідомішої з них з пропозицією поїхати та заснувати там гурток УСКТ. Я, звичайно, скористався нагодою і поїхав туди. Зайшов до хати «найсвідомішої сім’ї» та спостеріг по одежі, що тут одні мешканці цього дому, не має нікого чужого, та привітався словами «добрий день». Після того підійшов до мене господар дому, і мовчки показав мені дрері до кімнати, а там заявив: «Ви сказали „добрий день”», а там наша невістка, полька. Я цією ситуацією був дуже здивований, що їхня невістка, з котрою живуть разом в одному домі, не знає хто вони за національністю. В короткому часі до кімнати зайшов син господаря, під час розмови з ними завітала до нас з чайком та канапками згадана раніше «чужа» невістка. Глянула на свого чоловіка і тестя та, звертаючись до мене, заявила: «Поки їх мали сюди привезти, нас раніше влада повідомила, що привезуть українців. Тому виходячи за нього заміж, я знала хто він і мені це не заваджало. Не можу зрозуміти, чому вони приховували це, що й так було загальновідоме». Мужчини мовчали, а я признав їй рацію, попращався та й пішов. Оскільки це мала бути найсвідоміша українська сім’я в селі, то я подумав, що нічого мені тут робити – виїхав з села. Це показує, до якої міри в той час в деяких селах та й не тільки в селах, українське населення було залякане. Не було це однак без причини.

Була в мене свідомість, що сільські, малі гуртки найчастіше не мають умов для активної діяльності. Потребують вони однак, по змозі, частих відвідин з боку зовнішнього активу Товариства. Їм необхідна свідомість, що вони не самі, що хтось про них пам’ятає. Очікували також моральної підтримки. Саме тому я старався хоч раз у рік відвідати кожний гурток, порозмовляти з людьми, вислухати їхніх проблем, та прийти їм при необхідності з допомогою. До сільських гуртків доїжджав [там де був громадський транспорт], а бувало що й пішки йшов, інколи по кільканадцять кілометрів від залізничної або автобусної зупинки. Траплялось, що доводилося мені мандрувати в заметіль, в глибокому снігу. Адже зимовою порою селяни мали більше часу для зустрічей. Найчастіше бувало так, що я виїздив зі Щеціна на довший час, і по черзі відвідував гуртки, один за одним. Це економило дуже обмежені кошти для відрядження. Під час перебування в воєвідстві пересувного кіно ГП, я використовував його для своїх контактів з низовими ланками УСКТ, та їздив з ним. При нагоді перебування в гуртках піклувався про сплату членських внесків, вів облік сплати з цілого воєвідства. Завів два зшитки обліку членів, а в ньому сплати членських внесків для кожного гуртка. Один був у гуртку, а другий у ВП.

Найчастіше доводилось мені побувати в Тшебятові, адже місцевий гурток, після щецінського, був найбільший та найактивніший у воєвідстві. Саме він вимагав найбільшої опіки та допомоги з боку воєвідського правління. В тому часі тшебятівський гурток УСКТ мав вже своє приміщення з невеликим театральним залом на вул. Слюзовій 21. Потрібен був однак капітальний ремонт, а на це потрібно було чималих грошей. Невеликі фонди призначило Головне правління УСКТ та дещо допомогла президія Міської народної ради в Тшебятові. В сумі були це гроші, яких вистачало для закупівлі найнеобхідніших будівельних матеріалів. Всі небхідні для користування власним приміщенням роботи, хоча й в обмеженій мірі, було виконано безкоштовно силами місцевих українців та українців з найближчої околиці, в тому також з сусіднього Колобжеґу. Однак, для ведення там культурно-освітної роботи необхідна була відповідна, підготована для цього людина. Такою людиною міг бути працівник місцевої молочарні, Петро Лахтюк. Він, однак, як колишній в’язень концтабору Воркути, побоювався репресій, і спочатку відмовлявся від громадської праці в УСКТ. Однак пізніше, під переконливим вливом, головно активістки ВП зі Щеціна, п. Ольги Ласки, погодився включитись до культурно-освітньої праці в Товаристві.

Набагато раніше, в той час коли секретарем ВП УСКТ працювала Ольга Ласка, до його рук попала бандура. Цей інструмент отримало в подарунку Міністерство культури ПНР від Міністерства культури УРСР. Польське міністерство не знало, що робити з тим інструментом та подарувало його Головному правлінню УСКТ. В той час в УСКТ також не було бандуриста. На нараді штатних працівників Товариства у Варшаві, О. Ласка повідомила, що в Тшебятові є людина яка грала колись на бандурі. Таким чином цей український інструмент опинився в руках Петра Лахтюка. Дало йому це можливість вправлятися та відновлювати мистецтво гри на бандурі. Бандура у П. Лахтюка виявилась найкращим другом і сповненою мрією. Тому думаю, що вона його підбадьорила та стала однією з причин зближення з тшебятівськими уескатівцями.

Коли він відсвіжив своє вміння гри на бандурі, виникла в нього потреба поділитися своїм мистецтвом та поширити круг бандуристів. На перешкоді стояла однак нестача бандур. Тому, що в тому часі не було можливості придбати бандури в Україні, виникла думка «народжувати» їх в Тшебятові. Виклик прийняв місцевий ремісник-боднар, що виробляв бочки, пан Степан Шумка. В нього вже був деякий досвід у виробництві струнових інструментів, оскільки в далекому минулому виготовляв гітари. Він розумів яке потрібно для цього дерево, не чужа йому була техніка складної підготовки дерева для виготовлення й виробництва бандур. «Народжування» бандур руками п. Шумки тривало роками, але, врешті-решт, якщо не помиляюсь, після трьох років, появилось п’ять інструментів, схожих на те, що було у п. П. Лахтюка. Струни до них п. С. Шумка придбав від фортепіану. На базі цих бандур у Тшебятові виникла перша в післявоєнній Польщі капела бандуристів під керівництвом Петра Лахтюка. Капела з великим успіхом виступала не тільки в Тшебятові, але також у Щеціні, та щецінському, тодішньому кошалінському та інших воєвідствах польської країни. Крім бандуристів, пан Лахтюк вів також в 1960-их роках в Тшебятові хор та невелику танцювальну групу. Для конкуренції пану Лахтюку, на сцені тшебятівської домівки появився також дитячий, сімейний ансамбль цимбалістів, ведений випускником української філології Вчительської студії в Щеціні, паном Петром Пирчаком. В 1968 році пан Петро Лахтюк залишив Тшебятів та переїхав жити до Щеціна, де знову зорганізував капелю бандуристів. Щецінські бандуристи грали вже на оригінальних фабричних бандурах, привезених неофіційним шляхом з України. На зламі 1960-1970-х років бандури стали появлятись у Польщі шляхом приватно-туристичного завозу.

На жаль, наших потреб не підтримували культурні установи в Україні. Теоретично з нами співпрацювало Українське товариство дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами в Києві, але його діяльність зводилась лише до надсилання нашим більшим ланкам української радянської преси. Натомість Товариство «Україна» мало тільки зв’язок з українськими організаціями в капіталістичних країнах. Можливо тому, що необхідним було перевиховувати їх на соціалістів. Нас перевиховувала вже «наша», державна влада. Таким чином, до 1987 року Товариство «Україна» нами не цікавилось зовсім, мабуть й не могло цікавитися. Ми були залишені Києвом напризволяще. Не сумніваюсь, що в столиці України було чимало владних осіб, які відчували потребу співпрацювати з УСКТ, і мали бажання це робити. На перешкоді була загальна настанова, політика Москви, а в першу чергу Центрального комітету КПРС. Київ мав пов’язані руки і мусив бути підвладним «старшому братові». Можливо й Варшава не сприяла цьому, оскільки в СРСР не могла співпрацювати з польськими організаціями, яких там просто не було.

Петро Лахтюк довгі роки був одиноким бандуристом і вчителем гри на цьому українському національному музичному інструменті, який він називав деколи українським фортепіано. Велике зацікавлення бандурами призвело до того, що Петро Лахтюк став першим учителем гри на тому інструменті, знайомив також з ним на курсах музичних інструкторів, організованих ГП УСКТ. Петро Лахтюк був талановитою, працьовитою й відданою українській справі людиною. Хочу відмітити, що він від початку створення хору «Журавлі» був його хористом. Це був палкий український патріот, знавець історії української музики, справжньої історії України, літератури, а також громадський діяч. Саме тому, коли з 1 грудня 1969 року перейшов я до праці в Головному правлінні УСКТ у Варшаві, П. Лахтюк замінив мене на посаді секрктаря Воєвідського правління Товариства в Щеціні. Проявив себе дуже добрим організатором, дбайливим опікуном основних ланок-гуртків, активним секретарем. Я був дуже прибитий вимогою Міністерства внутрішніх справ у Варшаві, яке поставило вимогу звільнити Петра з роботи. Я поїхав до Щеціна і розповів йому про це. Згодом, з початком ХХІ ст., з інформації Польського інституту національної пам’яті я дівідався, що причиною звільнення був донос на нього його братанка «Беркута» до радянських органів безпеки в Києві. Донос цей опинився пізніше в МВС у Варшаві. З нього тепер знаємо, що справжнє ім’я та прізвище Петра Лахтюка звучало Пантелеймон Боднарчук. Однак він для нас назавжди залишиться Петром Лахтюком.

Тоді, після нашої щецінської розмови, Петро Лахтюк з повним зрозумінням підійшов до моєї інформації, написав заяву про звільнення з роботи, та після поборення проблем з вислугою праці, вийшов на пенсію. Не один раз я мав нагоду спілкуватись з ним, щиро обмінятись думками та вислухати його мудрих думок. Він був, на той час, одним з нечисленних діячів низових ланок УСКТ, які розуміли важливість, а головно тодішні складні обумовлення, та велику відповідальність за організацію роботи керівництва ГП УСКТ. Він усвідомлював, що можна було бити п’ястуком об стіл, але в ті часи крім пошкодження п’ястука не можна було нічого досягти. Така була реальність. На його думку, українська інтелігеція в Польщі повинна масово вступати до ПОРП і в її рядах захищати українське населення.

Поверну до щецінского воєвідства. В 1962-64-х роках в українській школі в Чахові існував дитячий хор. Крім місцевих концертів, виступав він також, з великим успіхом, на шевченківському святі в Щеціні, організованому щецінським ВП УСКТ. Організатором і диригентом хору була моя мама, Марія Гнатюк. В школі в Чахові працював гурток живого слова, ведений вчителькою Дарією Яремович. Приблизно в 1965 році був в Щеціні чоловічий хор, ведений капельмейстером щецінського музичного театру, п. Богданом Шилкевичом. Єдиний його виступ був перед мікрофонами «Польського радіо Щецін» для використання в українських радіопередачах. Пізніше п. Шилкевич відмовився вести цей колектив. Можливо, причиною була недостатня платня. Мені сказав, що в українських селах Галичини мав більш талановитих хористів.

В 1967 р. на воєвідській конференції УСКТ в Щеціні я став делегатом на ІV З’їзд Товариства, на тому З’їзді, що проходив у Варшаві 10 грудня 1967 року, мене обрали до складу Головного правління.

ФЕСТИВАЛІ

Мабуть з ініцятиви музичного інструктора ГП УСКТ п. Ярослава Полянського, 22-23 липня 1967 року задумано зорганізувати І Фестиваль української культури в Сяноці. Невідомо мені, хто персонально почав займатися організаційним питанням цієї події. Без сумніву, хтось з керівництва ГП полагодив необхідну для цього згоду центральної і місцевої влади, в першу чергу політичної, а щойно тоді адміністраційної Ряшева і Сянока. Забезпечено також театральний зал в Повітовому будинкові культури. Далі однак в централі УСКТ у Варшаві дійшли висновку, що організаційною сторінкою підготовки фестивалю нікому займатись. Тоді хтось з керівництва ГП, можливо голова ГП М. Королько, подзвонив мені до Щеціна з пропозицією взяти на себе обов’язки організаційної підготовки цієї події. Був це вже, приблизно, травень і на організацію такої великої імпрези не було забагато часу. Тому я негайно поїхав до Сянока та приступив до повної підготовки – ще тоді не центрального огляду, як написав у своїй книжці п. Я. Сирник п.з. «УСКТ», – а «І Фестивалю української культури».

Ініцятива організації цієї імпрези та її назва «Фестиваль» була задумана на зразок фестивалів української культури, організованих тоді, щорічно в Свиднику [Словаччина] Центральним комітетом Союзу українських трудящих Чехословаччини. На тих фестивалях побували делегації УСКТ та виступали його колективи. На нашому фестивалі в Сяноці виступили: об’єднаний хор варшавсько-ґданьский під керівництвом Я. Полянського, а також ансамблі з Сянока, Ольштина, Тшебятова [бандуристи], Лісів, Бартошиць, Ґданьска, Зиндранової, Лігниці, Перемишля і Варшави. Виступив тут також гостинно колектив КСУТ «Карпатяни» з Пряшова та на закінчення естрадний колектив сяноцького Повітового будинку культури. Художним керівником того Фестивалю був музичний інструктор ГП, випускник варшавської музичної академії, мгр. Ярослав Полянський.

Загалом, українське населення Польщі та правління УСКТ, були вдоволені з першого фестивалю, а це заохочувало до організації чергових. Поширювалась однак думка, що краще їх організувати ближче місць, де проживало українське населення після акції «Вісла». Проблемою було однак те, що в Головному правлінні не було кому доручити, а може не було охочих взяти на себе обов’язок організувати таку велику імпрезу. Через те цей обов’язок випав на секретаря ВП в Щеціні, тобто знову на мене.

Мені доручено також завдання знайти відповідну локалізацію фестивалю, узгіднити це з місцевою владою та представити пропозицію Президії ГП УСКТ. Початково я думав про Бані Мазурські. Хоч повітова влада ґолдапського повіту була цій ідеї дуже рада та проявляла готовність допомогти нам в організації фестивалю в Банях, дійшов я однак до висновку, що не має там для цього жодних умов, крім присутності українського населення та сприяння влади. Через те конець кінцем вибрали Кентшин, що в ольштинському воєвідстві. Фестиваль пройшов там в днях 29 і 30 червня 1968 року. Посприяв цьому повітовий комітет ПОРП [а як він, то й вся інша повітова влада], разом з місцевою станицею WOP [прикордонні війська], котрий дозволив нам користуватися своїм готелем. Були там сприятливі умови доїзду залізницею, квартирування колективів та глядачів. Концерти вирішено організувати в суботу в спортивному залі, а в неділю на міському спортивному стадіоні. В суботу на концертах зал був переповнений вщерть, присутніх близько 900 осіб, а в неділю на стадіоні приблизно 4 000 глядачів. На залізнодорожній станції в Кентшині, після прибуття кожного поїзду, з використанням гучномовців залізничники вітали учасників ІІ Фестивалю української культури. Робили це не дуже радо, але так було домовлено з ПК ПОРП, тому були змушені. Така кількість глядачів на фестивалі дещо насторожила центральну владу країни.

Фестиваль був попереджений 7 кваліфікаційними оглядами, на яких кваліфікаційна комісія, під головуванням Я. Полянського, вирішувала, які саме колективи будуть допущені виступати на фестивалі. На тих концертах також було багато глядачів. Остаточно на фестивалі виступили: народні ансамблі з Кліщель і Лісів, естрадні: «Трембіта», «Чайка», «Бескиди», «Гарфа», «Бандура», «Соловейки» і жіночий дует зі Щеціна, шкільні з Ґлембоцка, Бань Мазурських, Лісів, Білого Бору, Бартошиць та Лігниці, а також ансамбль місцевої медичної школи і студентська група з Варшави. На закінчення фестивалю виступив варшавський хор УСКТ та професійні артисти: Ольга Табачник (Щецін), Ая Мацігановська (Ґданьск) та Володимир Денисенко (Варшава). Пан Я. Сирник в своїй книжці «УСКТ», покликаючись на оцінку влади, подає брехливу інформацію, що організатором фестивалю був одноособово голова ВП УСКТ в Ольштині, тов. Ільчишин. Дійсно одноособово, тільки не Ільчишин. За час мого кількамісячного перебування в Кентшині для підготовки фестивалю, не бачив я там ні разу штатного голову ольштинського ВП Василя Ільчишина, колишнього працівника Відділу внутрішніх справ Президії ВНР в Ольштині, відрядженого до праці з вибору в ВП УСКТ. Його заслугою могло бути тільки те, що перебуваючи в Ольштині, не старався перешкодити організації кентшинського фестивалю з використанням місцевої воєвідської влади. І за це йому велика подяка.

ІІІ фестиваль української культури відбувся 28 і 29 червня 1969 року в Кошаліні. Його безпосереднім організатором було місцеве ВП, а [якщо не помиляюсь] особисто Володимир Серкіз – людина з чи не найкращим організаційним хистом в УСКТ того часу. Я йому, безумовно, в цьому не дорівнював. Фестиваль [останній з такою офіційною назвою] проходив у спортивному залі. Так як і раніше, попередили його міжвоєвідські огляди у Валчі, Пасленку, Горлицях, Кракові, Варшаві, Вроцлаві та Лігниці. Сам фестиваль складався з трьох частин. У фольклористичній «За городом качки пливуть», на сцені появипись ансамблі: з Зиндранової, Бортного, Полян та Слупська, в молодіжній частині «Тільки соловейко не затих» виступили артисти із Кошаліна, Білого Бору, Тшебятова, Лігниці, Бартощиць та «Синя Ленточка» з Перемишля. Третя естрадна частина «Лети моя пісне лети» була представлена колективами: «Бескиди», «Бандура», «Чайка», «Трембіта», а також колективами з Бань Мазурських, Кракова, Тшебятова та Варшави.

Кілька місяців після кошалінського фестивалю, рішенням Президії ГП, мене перенесли [з 1 грудня 1969 року] на завідуючого оргвідділом в Головному правлінні УСКТ у Варшаві, а ще через кілька місяців, на пленарному засіданні ГП УСКТ мене обрали секретарем ГП. Про мої особисті труднощі та оргазаційні проблеми Товариства після мого перенесення до ГП УСКТ, напишу пізніше – після фестивалів. Тепер писатиму дальше про фестивалі-огляди.

Під час організації чергових фестивалів я завжди був як не безпосереднім організатором, то відповідальним співорганізатором. Всі наші фестивалі, на вимогу найвищої державної влади, згодом були переіменовані на «центральні огляди художніх колективів УСКТ» [не можна було вживати слова «фестиваль», гадаю, для применшення події], були організовані власними фінансовими силами Товариства. Затрати на організацію фестивалів покривали глядачі. Ціну квитків так рахували, щоб покривала кошти цілої імпрези. Квитки були розповсюджувані у формі передоплати низовими ланками Товариства; початково воєвідськими правліннями, а пізніше воєвідськими групами активу. Головне правління не одержувало жодних «окремих» дотацій на цю ціль – ані з Міністерства внутрішніх справ, ані з Міністерства культури і мистецтва. Можливо, якісь дотації від Міністерства культури і мистецтва отримували відділи культури Президії ВНР в Кошаліні або в Ґданьску, адже вони фінансували на кошалінських чи сопоцьких наших фестивалях-оглядах гостинні виступи неуескатівських колективів зі своїх воєвідств [нп. кашубські], або вручали якісь нагороди. При чому слід пам’ятати, що закони дозволяли на фінансування організації тільки з одного джерела, яким в нашому випадку було МВС. Таким чином УСКТ не могло навіть просити про дотацію, а тим паче одержувати її з Міністерства культури. Тому замітка пана Я. Сирника в книжці «UTSK» про дотації для нашого Товариства від МК, є неправдивою. Зрештою, там мова іде про 1989 рік, коли сума 10 мільйонів злотих, це була інколи одномісячна зарплата високооплачуваного працівника в ПНР. Така була тоді дійсність.

Поверну однак до чергових фестивалів, бо так ми їх між собою завжди називали, часом, «через задуману неувагу», слово фестиваль появлялось також на сторіках «Нашого Слова». Керівництво ГП дійшло висновку, що щорічна організація фестивалів, це завеликі заходи на умови та можливості скромного штатного апарату й уескатівського активу, а перш за все самих художніх колективів. Треба їм дати час на підготовку нової програми. Через це вирішили організувати їх що два роки. На превеликий жаль, центральна, державна влада була іншої думки. Вона вимагала організувати їх що чотири роки. Нам однак, тим разом, вдалося переконати їх дати згоду організувати ІV центральний огляд з нагоди XV-ліття УСКТ вже у 1971 році, за умови, що він відбуватиметься у Варшаві. Гадаю, що розраховували на брак можливості знайти в столиці відповідне приміщення – концертний зал. По-друге, гадали, що велике місто буде перешкодою, головно для селян, прибути для участі у фестивалі. Міркували, що буде дуже маленька присутність глядачів, появляться фінансові проблеми, і це буде кінцем надій на подальші фестивалі. Ці міркування виявились помилковими. Як завжди, також на варшавському фестивалі, 26 і 27 червня 1971 року, присутність глядачів була висока, понад 3.000 осіб. Варшава, якщо й відлякала частину публіки, то незначну. Концерти відбувалися в новозбудованому, великому залі цирку. Це була перша й мабуть остання імпреза в цьому гарному та просторому об’єкті. Про його існування майже ніхто ще не знав. Можливо, не знало навіть МВС. Я відкрив його випадково, повертаючи пішки з друварні «Тамка», де друкувалося тоді «Наше Слово» та інші україномовні видання; повертався до ГП на вул. Черняковську. На «Повісьлю» я побачив будівлю, зрозумів, що будова завершина, зайшов туди, оглянув, домовився з дирекцією, подзонив до ГП за Леонідом Бучилою – тодішнього главбуха і ми зразу підписали договір про оренду з технічним обслуговуванням. Після фестивалю виявилось, що цирк не відповідає протипожежним вимогам, довший час простоював закритим, а остаточно – розібрали. Можна, отже, пожартувати, що цей цирк збудували виключно для нашого ІV фестивалю. А було там вже все необхідне устаткування, повний набір праціників, одним словом, прекрасні умови для наших потреб. Раніше ми старалися знайти у Варшаві інше приміщення, відповідне для проведення нашого фестивалю. Всі нам, з різних причин, відмовляли. Можливо мало так бути. Тому приміщення цирку було для нас порятунком. В крайньому випадку, в тому році, в якому ми відзначали ХV-ліття УСКТ, фестивалю могло не бути.

Перейду до самої концертної сторінки того фестивалю. Традіційно, на фестиваль були закваліфіковані колективи на міжвоєвідських оглядах, які були своєрідними «міні фестивалями». На варшавській цирковій сцені, в першу чергу, виступили хори, ансамблі пісні та танцю, народні колективи а серед них: шкільний хор з Білого Бору (диригент Д. Древко?), ансамбль нісні та танцю з Ґурова Ілавецького (диригент В. Мажевский, хореограф В. Мухало), «Синя Ленточка» з Перемишля (диригент Я. Поповська), М. Кравчук з музичного театру в Щеціні, ансамбль пісні та танця ІV Загальноосвітнього ліцею з Лігниці [диригент Михайло Дуда, хореограф Данута Димітрєв], жіноча група з Кальникова, народний хор з Бобровника, «Лемковина» з Зиндранової (диригент Я. Трохановський, хореограф П. Стефановський). На закінчення першого концерту фестивалю виступив хор Варшавсько-Ґданьский під керівництвом Я. Полянського. В другій частині, на сцені появились: зведені хори з Варшави, Ґданьска, Перемишля й Слупська, а також «Соловейки» з Кракова, терцет «Троянда» з Любліна, бандуристи зі Щеціна, мішаний хор зі Слупска, танцювальний колектив «Безіменний» ІV ліцею з Лігниці, «Бескиди» з Перемишля, «Смерічка» з Бань Мазурських, дует: Леся Рибчак та Галина Керкош з Варшави. На завершення концерту знова виступив хор Варшавсько-Ґданьский, а з ними оперні солісти: Бернард Ладиш з дружиною (Варшава), Марія Щуцька (Лодзь) та Володимир Денисенко (Варшава).

Черговий V вже фестиваль ми організували знову [з вказаних раніше причин] у Варшаві. Проведено його 30 червня і 1 липня 1973 року. Був він, за традицією, попереджений міжвоєвідськими оглядами та іншими концертами. Як підрахував Я. Полянський, загалом усіх таких концертів було 345 [можливо, рахуючи від І Фестивалю]. Перший день фестивалю проходив у Національній опері, а другий в «Театрі на воді» Лазєнковського парку. ІV і V варшавські фестивалі успішно вели Данута Ярчак зі Щеціна і Богдан Сютрик з Перемишля. Окремі концерти мали свої назви: «Пісня наш друг» і «Заспіваймо разом, браття». З багатою та різноманітною прграмою показали себе на сценах фестивалю репрезентаційні ансамблі: новозаснований чоловічий хор «Журавлі», змішаний хор «Дума» [кер. обидвох – Я. Полянський], інші відомі з попередніх оглядів. На особливу увагу заслуговували ансамблі: пісні і танцю «Думка», що з загальосвітнього ліцею з Ґурова Ілавецкого, мандоліністів «Барвінок» з Кошаліна, молодіжний з Ельбльонга [муз. керівник – Б. Фолюсєвич], з Тшебятова [муз. керівник М. Патра], «Іскорки» з Ганьчової, естрадний «Фіялочки» ІV загальноосвітнього ліцею з Лігниці [муз. керівник І. Олійник], «Черемош» з Ельбльонга, «Ослав’яни» з Мокрого [керівник Є. Могила], «Лемковина» з Ганьчової [кер. Я. Трохановський], народна капела «Смерічки» з Бань Мазурських, «Чумаки» зі Щеціна, «Бескиди» з Перемишля, жіночий хор з Білого Бору, хор з Любліна, хор з Будр, танцюристи з Ґданьска і Вроцлава. На особливу увагу заслуговували тенор: Степан Білянський та бандуристи Анна та Левко Сивіцькі.

З вказаних раніше причин, черговий VІ фестиваль вдалося нам організутаи тільки після чотирьох літ, тобто 2-3 липня 1977 року, на цей раз в Кошаліні. Там ми мали людину з великим організаційним хистом [а ще більшим українським серцем] в особі Володимира Серкіза. Він також зумів «політично» переконати до наших справ місцеву воєвідську та міську владу Кошаліна та умовити її виходити нам назустріч. Пам’ятаю, що організаційний комітет одного з наших кошалінських фестивалів очолював голова президії Міської народної ради того міста [шкода, що не пам’ятаю прізвища]. Він дуже серйозно виконував свої обов’язки. Кожного тижня скликував у своєму кабінеті нараду оркомітету, давав завдання окремим членам комітету, а пізніше розраховував їх. Пам’ятаю добре, бо я на тих нарадах завжди бував. Всі письма до місцевих установ в справі фестивалю підписував він, або під печаткою голови оркомітету, з його прізвищем та з його уповноваженням підписував В. Серкіз. Однак головною «пружиною» був завжди В. Серкіз.

В тому часі Кошалін мав вже всі умови для проведення такого масштабу захід. В парку, в центрі міста, побудовано гарний амфітеатр з покритою сценою та гардеробами, а що головне, в самому місті та околиці жило чимало українського населення. Добрі місцеві умови, прихильне ставлення та допомога місцевої влади, а також копітка праця місцевого активу дали бажані результати. Правильно стверджує в своїй книжці «УСКТ» пан Я. Сирник: від організаційної сторінки, фестиваль був підготовлений «перфекційно». Не гірше опрацював цілісну програму артистичний керівник фестивалю пан Ярослав Полянський. Як годиться, після офіційного відкриття фестивального свята, перший появився на сцені репрезентаційний хор УСКТ «Журавлі» зі своєю, як завжди, патріотично-зворушливою програмою. В дальшій частині концерту під заголовком «З народної криниці» виступили, відомі з попередніх фестивалів, колективи: «Іскорки», «Сусідойки», «Ослав’яни» та хор «Верховина» з Білого Бору. В черговому концерті, названому «Крокує юність», угощали публіку своїм репертуаром: хор «Думка» із загальноосвітнього ліцею з Ґурова Ілавецкого, хор «Полонина» з ІV загальноосвітнього ліцею з Лігниці, «Червона Рута», група вокально-інструментальна з ґурово-ілавецького ліцею, оркестр «Мрія» і хореографічний ансамбль «Безіменний» з Лігницького ІV ліцею. Перший день фестивалю завершив концерт «В естрадних ритмах», а в ньому виступили: «Ластівка» з Перемишля, «2х2» з Білого Бору, «Водограй» з Любіна та «Соколи 76» з Ольштина. Другий день фестивалю заповнило два концерти. В першому концерті виступили вдруге: «Полонина», «Думка», «Мрія», «Іскорки», «Червона рута» та інструментальний колектив початкової школи ім. Тараса Шевченкі з Білого Бору. В останньому концерті «Задружені піснею», виступили: польська народна капела «Калина» [Kalina] з Добжици, «Сусідойки», хор «Верховина», ансамбль «Ослав’яни», ґданьский хор ведений Аєю Мацігановською, танцювальний колектив «Безіменний» та хор «Журавлі».

VІІ [за УСКТ-івським означенням] «Фестиваль української культури», а офіційно «Центральний огляд аматорських колективів УСКТ», проведено [знову ж таки після 4-річної перерви] 13 і 14 червня 1981 року, як й раніше, в кошалінському амфітеатрі. Як звичайно, головну скрипку організатора грав невтомний Володимир Серкіз. І на цей раз Фестиваль, як попередній, був дуже вдалим. Під час VІІ Фестивалю амфітеатр був заповнений вщерть, не було вільних сидячих місць, яких амфітеатр нараховував 5.500. В цьому Фестивалі взяло участь 20 колективів нашого Товариства та польський, місцевий з Кошаліна ансамбль пісні й таньцю «Балтик». На відміну від попередніх, цей Фестиваль був поєднаний з Х Оглядом дитячих колективів. Це дало змогу побачити глядачам молоденьких артистів зі Щеціна, Кошаліна, Ґданьска, Бань Мазурських, Мокрого та Перемишля. Різноманітністю цього Фестивалю був нічний концерт церковної музики. Виступили на ньому «Журавлі» та камерний хор [при церкві оо. Василіян] з Варшави. Обидва хори вів п. Ярослав Полянський.

Усильними заходами Головного правління УСКТ в 1983 р. вдалося повернутися до організації фестивалів кожні два роки. Цей, VІІІ з черги Фестиваль, проведено 9 і 10 липня 1983 року, він проходив ще ближче Балтійського моря, бо в «Лісовій Опері», що в прибалтійському місті Сопот. Тут головнокомандуючим організаційною підготовкою був голова ґданьского гуртка, Павло Кремінський. Він, так як й В. Серкіз, був обдарований великим організаційним хистом, а ще більшим ентузіазмом працювати на українській ниві. Запросив він до співпраці групу моторних і працьовитих активістів з Триміста [Ґданьска, Ґдині й Сопоту]. Вони з організаційної сторінки осмислили та підготували все небхідне. На зустріч вийшла нам адміністрація «Лісової Опери», тобто «Балтійська Естрада», звичайно – не безкоштовно. В них був чималий досвід в організації саме в «Лісовій Опері» великих концертів, адже там влітку вони проходили постійно, як загальнопольського так і міжнародного характеру. Адже, саме між деревами лісу в «Лісовій Опері» є просто вимріяна акустика, а сцена разом з усім необхідним комплетом приміщень [гардероби, зали для проб, буфет, тощо], повністю заспокоювали наші потреби. З задоволенням зустрів наші плани голова міста Сопот. Нам залишалось подбати про високий рівень виконавців та заповнити глядачами амфітеатр. Думаю, що обидва ті завдання вдалося виконати успішно: «Лісова Опера» була заповнена до останнього місця.

Після урочистого відкриття Фестивалю та презентації колективів, в першому концерті «Крокувала юність» виступили: «Мрія», «Веретено», «Сім Струн», «Струмочок», «Безіменний», «Ніченьки», «Іскри-80», «Думка» і «Полонина». У дальшій частині концерту «З Народної Криниці» представили себе: «Сусідойки», «Черемош», «Весела Громада», «Ослав’яни», «Лемковина» та «Безіменні». Під кінець того дня, під час концерту «В сучасних ритмах», появились на сцені естрадні колективи: «Солокія», «Свояки», «Водограй», «Канни», «Черемшина», «Орден», «Зоря», «Хвиля», та «Білі круки». В недільному концерті виступали хори: «Чайка», «Верховина», «Полонина», «Журавлі», а також «Веретено». В другій частині цього завершального концерту появились народні колективи, що виступали першого дня тільки із зміненою програмою. Останніми концертами були виступи кашубського ансамблю «Косьцєжина», «Безіменних», та «Журавлів».

ІХ Фестиваль знова проходив в сопоцкій «Лісовій Опері» 22 і 23 червня 1985 року. Режисерував його викладач Вищої фільмової школи в Лодзі п. Владислав Васілєвский, а його асистентом був п. Збіґнєв Каміньский. Керівництво художньо-програмне виконував Богдан Сютрик. Схема концертів того фестивалю-огляду не відрізнялася від попередніх. В першій частині Фестивалю «Акорд» виступили слідуючі ансамблі: «Мрія», «Проліски», «Бандура», «Долиняни», «Веретено», «Верховина», «Аркан», «Полонина», Капеля бандуристок з Ґданьска, «Чайка» і «Метелиця». В концерті «Ритм юних» появились: «На струнах серця» – дует з Валча, «Ластівка», «Зорепад», «Десна», «Готур ІІ», «Струмочок», «Канни», «Свояки», «Окмел», «Калина», «Черемшина», «Водограй», «Зоря», «Білі круки», «Чумаки» і «Орден». У ранковому концерті в неділю, під назвою «Народне джерельце», глядачі фестивалю на сцені побачили та почули: «Аркан», «Думку», «Ослав’ян», «Черемош», «Лемковину», «Веретено». У фінальному концерті «Пісня єднає» в неділю 23 червня 1985 року, на сцені «Лісової опери» виступили танцювальні колективи: кашубський «Сєраковіце», білоруський «Васильочок», а також ІV загальноосвітнього ліцею в Лігниці «Безіменний», та на завершення хор «Журавлі».

Черговий, ювілейний вже, Х Фестиваль проведено знову ж в «Лісовій опері» в Сопоті 4 і 5 липня 1987 року. Його підготовкою з організаційного боку займався, так як й на попередньому, актив Товариства з Триміста, очолюваний невтомним Павлом Кремінським. Найосновнішою сторінкою цієї події були наслідки старанної підготовки колективів до цього ювілейного свята. Особлива заслуга в тому керівників тих колективів. Програму Фестивалю розробив талановитий Богдан Сютрик. На фестивальній сцені, традиційно в трьох концертах, виступили майже усі колективи, яких можна було побачити і почути на попередньому. Найголовнішими точками програми були виступи тріо бандуристок з Києва та барда Буковини – Миколи Мозгового [в двох концертах, в обидвох з тою самою піснею]. Рівень виконання програм усіх колективів був високий. Пощастило з глядачами – всі 7 000 місць в амфітеатрі були заповнені.

На особливу увагу заслуговує ХІ Фестиваль української культури, проведений 1 і 2 липня 1989 року. Виступив на ньому 31 гурток УСКТ. Він проходив в період, коли в Польщі вже завершувалися політичні переміни. Соціалістична система управління державою, контрольована, як думаю, з Кремля, вже вичерпала себе і підходила до фіналу. Було це після історичного «Круглого столу», та майже місяць після перших частково вільних виборів до Сейму все ще ПНР [Польської народної республіки]. Атмосфера в країні була особлива, тому нічого дивного, що такою ж стала в амфітеатрі «Лісової опери» в Сопоті на нашому УСКТ-івському фестивалі.

Як ніколи раніше, на Фестиваль прибув генеральний консул СРСР з Ґданьска [на попередні його також запрошували], і взяв участь в його відкритті. Вперше в історії фестивалів, на запрошення УСКТ, гостювало тріо «Верховина» з Канади (Торонто). Також вперше прибула офіційна делегація Товариства «Україна». Від імені Товариства «Україна» в сопоцькій «Лісовій Опері» виступала чисельна група артистів з Києва, а особливо: Раїса Курченко, Василь Докач, група київської філармонії «Рідні наспіви» під керівництвом А. Маналиша, бандурист О. Птахів, гурт Олега Кульчицького: Віктор Морозов, Василь Данків, Едуард Драч та Галина Дубицька.

З дослідження п. Я. Сирника, оприлюдненого в книжці «УСКТ», знаємо, що саме написав в своєму звіті тодішній працівник І Департаменту МВС пор. В. Станейко [передаю в моєму перекладі на українську та з моїми замітками]. «На фестивалі було запримічено багато націоналістичних елементів. Посеред глядачів появилися прапори в синіх і жовтих красках [краски українських націоналістів!?]. Не мала частина молоді та діти були вдягнені в красках синіх і жовтих [може одиниці]. Появилися також транспаранти з написами: «Хочай від плуга, але не слуга», а також Незалежного союзу українських студентів, що закликали до підтримки того руху [якого?]. Також офіційний значок фестивалю мав націоналістичні елементи з синіми та жовтими красками у вигляді морської хвилі та стилізованого тризуба [дуже прикро, що я цього не помітив]. [...] На третьому концерті появився гр. Володимир Мокрий, член УСКТ, депутат Сейму нового скликання, виступав від імені Громадського комітету «Солідарність», зібрані зустріли його оваційно. Проведення четвертого концерту можна вважати антирадянською та антипольською маніфестацією [це не зовсім правда, можливо – антирадянскою]. Організатори повністю перестали панувати над ситуацією. Глядачі викликали на сцену В. Мокрого та приїзжого з УРСР Богдана Гориня – представника українців з Гельсінської групи [дійсно вийшли, але без виклику публіки]. На фоні транспарантів з тризубом та піднятими руками у виді букви «V» кричали «Хай живе незалежна Україна!» – кінець перекладу цитування.

Далі автор того звіту подає свої пропозиції, яким чином ще більше пов’язати руки та обмежити в правах УСКТ. Я був на цьому фестивалі і був свідком всього, що там відбувалось. Відтак змушений заявити, що п. пор. В. Станейко, хоч має українське прізвище, без сумнівів ненавидить нас, українців, а може задля свого прізвища підлизувався до начальства та в своєму звіті пише тільки частину правди. Хотів нам насолити, але забув, що крім нього були інші його колеги по службі, які більш тверезо дивились на фестивальні події. Правдою є, що працівник СБ [можливо з Ґданьска, я його не знав] підійшов на фестивалі до нас з Коханом і «обіцяв» нам «курортну» тюрму за проведення того фестивалю. Пор. В. Станейко вказав в своєму звіті частинно правдиві події, але явно перебільшені. Видно, його начальники були мудріші за нього, бо ми пізніше не відчули жодних прикростей з боку партійної чи державної влади. Державна влада мала в тому часі вже справжні й більш серйозні проблеми сама з собою. Але він, видно, був на це глухий і сліпий, хоч у нас бачив навіть те, чого не було.

Виявляється, що крім пор. Станейки, «глядачем» фестивалю був також майор Т. Дембскі з V Відділу ІІІ Департаменту МВС. Його інформація для «товариша начальника» небагато відрізнялася від звіту пор. Станейки. З інформації п. майора Дембского я довідався, що «Ще не вмерла Україна», це гімн «буржуазної української держави» [коли така була?], що є якісь кольори такої, тобто «буржуазної» держави. Видно, не відрізняв нації від держави. Крім того, ця інформація видається мені менш злостивою. Замітку про події в Сопоті надрукувала «Ґазета Виборча» в ном. 42 від 5 липня 1989 року.

Загалом УСКТ організувало 11 фестивалів української культури. Частину з них, на вимогу державної влади, ми були змушені називати «центральними оглядами художніх колективів».

Про всі наші фестивалі ми повідомляли, а також запрошували записувати звук і картинку, «Польське телебачення». На жаль, телебачення ніколи не скористалося нашим запрошенням. Таке ж було з «Польським радіо». Розумію це так: на оприлюднювання того роду імпрез, особливо на телебаченні, не було, на їхню думку, політичного замовлення, а можливо навіть дозволу Кремля. Шкода, бо це була втрата не тільки для українського населення в Польщі, але передусім для позитивного бачення польської держави та її влади на зовні країни. Дещо іншою була ситуація з «Польським Радіо». Хоча й не записували вони наших концертів та не транслювали в центральних своїх передачах, то все ж воєвідські радіовисильні співпрацювали з воєвідськими правліннями УСКТ і на своїх хвилях транслювали передачі українською або польською мовою, спрямовані до українського населення, в тому числі записи колективів Товариства чи української музики загалом.

ВАРШАВА

Тепер я повернуся докладніше до моєї роботи в Товаристві, до проблем, які я зустрів на УСКТ-івському шляху, до успіхів та невдач. Як я уже згадував, з 1 грудня 1969 року я став працювати в Головному правлінні УСКТ у Варшаві. З чуток знаю, що ініціятором перенесення мене на роботу до ГП УСКТ був колишній редактор «НС», п. Адріян Гошовський, людина якої я ближче не знав. Спочатку довелось мені завідувати організаційним відділом Товариства. Головою ГП був в той час вже Микола Королько з Любліна, а штатним секретарем Григорій Боярський [колишній штатний секретар, пізніше штатний голова ГП, головний редактор «Нашого Слова», а опісля, коли попав в неласку ЦК партії, якийсь час працював у Музею техніки, тоді знову повернувся на посаду штатного секретара ГП]. Як все на це вказувало, він себе бачив однак головним редактором «НС». Тому, що від довшого часу не було голови редакції «Нашого Слова», а заступником був Микола Щирба, що збирався перейти на пенсію, Боярському вдалося повернутися на посаду головного редактора «НС». Через це Головне правління на своєму пленарному засіданні довірило мені обов’язки секретаря ГП.

До осені 1972 року я жив у варшавських готелях, а моя сім’я надалі мешкала в Щеціні. У Варшаві мені пощастило познайомитись з Володимиром Денисенком, солістом Великого театру в Варшаві [баритон], сином старшини війська Української народної республіни під командуванням Семена Петлюри. Щоб заповнити мені вільний вечірній час, В. Денинеко обдаровував мене квитками на оперні спектаклі, що виставлялись на сцені того театру. Це допомагало мені також поповнити свої музично–театральні «недоліки». Я щасливий, що пощастило мені познайомитись та подружити з тим великим артистом, а в першу чергу великим українським патріотом.

Тоді ще суботи були робочими днями, тому я міг відвідувати сім’ю в Щеціні тільки в неділі і то за умови, що не було якогось засіданя в ГП або не довелось мені поїхати кудись у відрядження. Спочатку до Щеціна я виїжджав в суботу нічним поїздом і рано прибував до дому, щоб в неділю ввечері виїжджати назад до Варшави.

З Варшави я майже кожного дня увечері дзвонив додому. В другій половині грудя 1970 року не вдавалось мені з’єднатись зі Щеціном. Коли я намагався автоматично набирати щецінський номер – не виходило, а як пробував замовити розмову з допомогою телефоністки і комутатора, мені відповідали, що «Щецін пошкоджений». Так склалось, що саме тоді виникла необхідність зайти до варшавської друкарні «Тамка». Дивовало мене, що дирекція друкарні, з інтервалом у квадранс з гучномовців закликала працівників зберігати спокій та нормально працювати. В друкарні панував спокій, всі працювали нормально, а тут такі заклики. Я не міг зрозуміти в чому справа.
Перед виїздом додому на різдвяні свята я отримав вістку від моєї тещі, що вона хоче їхати зі мною до Щеціна. Бажаючи повідомити про це дружину, вислав їй телеграму.

Перед виїздом до Щеціна зустрів я свою стареньку тещу на тодішньому залізничному вокзалі Варшава Головна. Сіли ми до щецінського вечірного поїзду. За планом ми мали бути в Щеціні близько четвертої години ранку. З Варшави до Старґарду Щецінського поїзд їхав без перешкод, але виїжджати зі Старґарду не поспішав. Простояли ми там більше трьох годин. До станції Щецін Головний ми прибули близько сьомої години ранку, як пізніше виявилось, вже після комендантського часу, що був тоді з 22 до 6 ранку. Я хотів взяти таксі, але не було їх там де звичайно, тепер на цьому місці стояли танки. Я не думав, що вони замінюють таксі, тому вирішив їхати трамваєм. Поблизу воєвідського комітету ПОРП нам довелось пересідати на інший номер трамваю. Там ми побачили, що з вікон партійного комітету виходить дим, а нам «чомусь захотілось дуже плакати»...

В хаті було все нормально. Мені, замість відпочивати після довгої дороги, довелось піти стояти в черзі з метою поповнити запас хліба, cтояти, можливо, всю гірку годину. Тільки тоді я довідався про страйк в судноверфії з приводу підвищення цін на харчові продукти та боротьби робітничого класу проти «робітничої влади». При цій нагоді робітники провели атаку на дійсний в той час воєвідський центр влади – тобто на комітет партії. Мав я тоді змогу бути слухачем щецінського радіо й глядачем щецінської телевізії. Для прикладу, радіо транслювало повідомлення, що страйк в судноверфії закінчився і закликало міліцію, щоб та пропускала в період комендантського часу робітників, які повертають з судноверфії додому. Натомість телебачення повідомляло, що радіо бреше, оскільки страйк продовжується. Про те, що страйк продовжується, повідомляли також написи начеплені на щецінські трамваї. Як пізніше вияволось, правду повідомляло телебачення. Страйк в судноверфії, та в багатьох інших великих підприємствах міста, справді закінчився тільки після переговорів страйкового комітету з урядом ПНР та підписанням відповідної угоди. Влада повернула також попередні ціни на харчі. Щойно тоді прийшла на нашу щецінську адресу, відправлена мною з Варшави, телеграма з повідомленням про мій приїзд з тещею. Через декілька днів появився в місцевій пресі некролог з прізвищами страйкуючих робітників, вбитих пострілами війська. Був він підписаний воєвідським прокурором. За цей некролог воєвідський прокурор був пізніше усунений з посади, перенесений до Варшави, де працював рядовим прокурором, в кінцевому результаті замешкав в тому самому будинку, в якому мені пізніше пощастило жити в столиці. Опинився в ньому також колишній головний редактор пресового органу ВК ПОРП «Głos Szczeciński» [Щецінський Голос]. Я його знав раніше, він приязно ставився до нас. Був звільнений з посади головного редактора на вимогу страйкового комітету судноверфії за те, що назвав в «Голосі Щецінському» страйкуючих робітників бандитами [а може інакше, але також погано]. Тут ціла наша трійка, колишніх жителів Щеціна, мала змогу познайомитись.

Після повернення з різдвяних святкувань з бурхливого Щеціна до столиці, я поміняв поїзди на літаки. Це давало мені змогу в суботу вечером вже бути в Щеціні, а в понеділок рано знова на роботі в Варшаві. Мені повертали кошти за дорогу скорим поїздом 1 класу, а виявилось що ціна подорожі літаком була дешевша від такого поїзду на 20 зл. В тій ситуації, хоч я літав, міг розраховуватися за проїзд надалі поїздом, бо тільки так дозволяли закони. Однак доїзд автобусом з летовища в Ґолєньові до центру міста в Щеціні дорівнював саме тим 20 зл. В кінцевому розрахунку виходило на то саме. Ніхто з того приводу не був фінансово втратний, а я бував довше вдома й менше втомлений.

В ПНР Варшава була містом закритим у тому розумінні, що без спеціального дозволу мерії не можна було прописатись в ньому, а без прописки людина не мала права на працю. Я спочатку пробував поміняти своє щецінське помешкання на менше за площею у Варшаві чи поблизу. Це однак не дало жодного результату. Тоді Президія ГП звернулась про допомогу в цій справі до Уряду ради міністрів ПНР за посередництвом МВС. Якщо хтось приходив до праці в громадській організації в Варшаві внаслідок вибору, або був службово перенесений в межах державної чи партійної установи, УРМ міг допомогти помешканням, оскільки завжди мав в своєму розпорядженні помешкання в житлових кооперативах [spółdzielniach mieszkaniowych]. На вул. Черняковській, майже напроти офісу ГП, житловий кооператив «Енергетик» будував свої багатоповерхові житлові будинки. І саме там УРМ дав дозвіл прийняти мене в члени кооперативу та дати помешкання для п’яти осіб. В цій ситуації дозвіл мерії Варшави на прописку не був потрібний.

Перший фінансовий внесок до кооперативи заплатило за мене Головне правління УСКТ. Таким чином пізньої осені 1972 року, разом з сім’єю, став мешканцем Варшави. Помешкання в Щеціні залишив містові. Мої обидва сини дуже тужили за Щеціном і сьогодні признаються, що мали до мене претензії за те, що мусили переїхати до Варшави. Мені особисто дуже жаль цієї дружньої атмосфери поміж українцями Щеціна, незалежно від віросповідання, освіти чи сторін походження. Шкода, що не було цього в столиці.

Звичайно секретареві Головного правління був необхідний в помешканні телефон для постійного зв’язку з ланками та громадським активом Товариства в усій країні, враховуючи, що активісти Товариства займалися справами УСКТ у вільний час після своєї основної роботи. Однак телефону не можна було придбати з двох причин. На початках через те, що наш новий будинок не мав ще підведених телефонних проводів, а, по-друге, в місті бракувало свобідних телефонних номерів. За згодою Президії ГП узгіднено, що після підведення до будинку телефонних проводів, буде перенесенний один з телефонів з ГП до мого помешкання, як службовий телефон. Поки підведено проводи до нашого будинку, вийшов закон, який забороняв переносити службові телефони до приватних помешкань. По суті, не можна було мати нових службових телефонів в приватнмх помешнаннях. В тій ситуації Головне правління виступило з проханням до Міністра зв’язку ПНР, з одночасним повідомленням Адміністраційного відділу ЦК ПОРП, про підключення телефонів до мого помешкання та помешкання тодішнього редактора місячного додатку до «Нашого Слова», «Нашої Культури», Мирослава Вербового. Після того міністр видав офіційне розпорядження про підключення тих двох телефонів. Таким чином, в другій половині 1970-х років телефони появились в наших помешканнях. В той час вже не було ніяких перешкод.

Під час нашого проживання, спершу в Щеціні, а пізніше у Варшаві, ми підтримували близькі зв’язки з рідними в Україні, а в першу чергу у Львові і Сокалі. Час від часу відвідували ми тих рідних, а вони нас в Польщі. Найчастіше до Львова їздила мама – пенсіонерка. Вона завжди гостювала в своєї сестри та її чоловіка Іванки та Івана Дєдиків. Одного разу, під час літніх канікул з мамою поїхав наш син Влодзьо. Вони мали повернути до Польщі під кінець серпня, але з якихось причин мама вирішила залишитись довше і через те записала Влодзя до львівської польської школи, де він вчився [не пам’ятаю в якому класі] протягом вересня. Після повернення до Польщі його неприсутність у школі в Варшаві виправдала довідка з львівської школи.

Ми з цілою сім’єю майже кожного року їздили до Львова, спершу зупинялись в Дєдиків, пізніше також у їхнього сина Мирослава з дружиною Христиною, а згодом у рідної сестри мого тата, тітки Петронелі [Нелі] та її чоловіка, проф. Михайла Тимошика. Бувало, що зі Львова їздили до Сокаля відвідати тата сестру, тітку Емілію Яремко з її двома синами, де зустрічались також з тата братом Богданом та його дружиною Вірою. Декілька разів «заблукали» також до Рави Руської в гості до двоюрідного мого брата Ярослава Дєдика та його дружини Раїси. Перебуваючи в Раві Руській, вже після воєнного стану в Польщі, нам розказували, що перед його оголошенням на залізничних рейках європейської ширини в Раві Руській, впродовж близько місяця стояв радянський поїзд завантажений панцерною зброєю, кухнею та військом. Військова кухня весь час працювала, а от військо там харчувалось. Попереду поїзду був готовий до дороги, «під парою», паровоз. Значить, чекав тільки на наказ. Виглядає, що Червона Армія була однак готова до інтервенції в Польщі, всупереч сьогоднішній офіційної інформації. Цей поїзд мабуть мав поповнити радянські війська, які постійно перебували в Польщі.

Третій син цьоці Мілі – Богдан, працював інженером копальні нафти в Первомайську на Харківщині. На наше запрошення він з дружиною та двома синами, приблизно в половині 1980 років, відвідали нас у Вашаві. Потім ми отримали запрошення до них у Первомайськ. Придбали ми залізнодорожні квитки прямо до Харкова, але без спальних місць. Квитки до спального могли докупити тільки у Львові. Зразу після приїзду до Львова я пробував докупити місця у спальному, але їх в касах просто не було. Після двох днів ми були змушені їхати дальше «общім» вагоном [фактично, обпісяним], в товаристві запиячених [сп’янілих] пасажирів. Бруд і сморід. До того таких умов подорожування я не міг собі уявити. Приблизно годину пізніше відвідав нас кондуктор, і після перевірки квитків заявив нам, що просто не підхоимо для цього вагону і приобіцяв розшукати нам спальні місяця.

Справді, знайшлися місця в одному купе для моєї Басі з синами, а в іншому куле для мене. В дорозі кондуктор відмовився взяти грошей за спальні, взяв їх щойно на пероні в Харкові. В поїзді, ідучи до туалету, провідник вагону виривав картки з книжни і давав пасажирам як туалетний папір. На одній зі станцій, де поїзд мав довше стояти, продавали якісь фрукти. Я вийшов з вагону купити їх, але продавець відмовився мені продати, бо я не мав ніякої опаковки, чи бодай шапки. Виходило, що він не мав обов’язну продати мені фрукти в опаковці. Видно, справді, як кажуть поляки, «co kraj, to obyczaj» [що край, то інший звичай]. З таким «звичаєм» я зустрівся вперше.

Після 24 годин їзди поїзд довіз нас до мети. Мушу відмітити, що поїзд прямував дуже точно, згідно розкладу, розміщеного в коридорі. В Харкові на залізничному вокзалі очікував нас Богдан, який машиною завіз нас до гірничого містечна – Первомайськ. На міліції якось «розгрішили» нас з того, що ми так довго їхали з хвилини, коли нам поставили відмітку у паспорті в Мостиськах ІІ. Первомайськ виявився російськомовним за винятком одного міліціонера, котрий жив в тому будинку, що й сім’я Богданів. Так склалось, що в водогонах забракло води і за нею треба було стояти в черзі біля криниці перед крамницею. В черзі сусіди спілкувались між собою російською мовою, тільки цей міліціонер відповідав українською. За дозволом місцевої ланки міліції, ми часом їздили купатися й загоряти до озера, що було вже за межами містечка. Я дуже любив ходити на базар, бо там селяни-продавці спілкувалися тільки українською мовою. Під кінець нашого гостювання в Первомайську, Богдан вирішив відвезти нас машиною до Києва. По дорозі ми зупинились в Полтаві. Там заночували на околиці міста, в наметах біля річки Коломак. В Києві ми зупинились на кемпінгу. Щоб обійти радянські закони, які дозволяли нам бути тільки в Первомайську, Богдан взяв з собою паспорт своєї дружини, в якому були вписані їхні хлопці і приписав на кемпінгу мою жінку з синаи як свою сім’ю. Формально мене там зовсім не було, хоч ночував разом з ріднею. Одного дня ми мали змогу «перебігти» по центру столиці України. На вул. Хрещатик купували морозиво, говорили українською. Були ми дуже здивовані, що продавщиця зразу впізнала, що ми з Польщі. Пізніше в розмові виявилось, що вона мала на увазі Галичину, а не Польщу. Дивне, що в її уяві Галичина, це чомусь Польща... А може в її розумінні, тільки українці з колишньої Польщі використовують рідну мову? Сумне це, але правдиве. Так склалось, що мені пощастило побувати в Києві відносно багато разів, а останній раз був в 2015 році. Почув я, що в мовному плані місто змінилось на краще, але до нормального ще далеко.

Повертаючи до розповіді про поїздку до Первомайська. В Києві нам вдалось купити спальні білети до Львова, а через день ми опинились в Польщі. Після цієї поїздки залишились нам мішані враження. Ніби в СРСР був вже соціалізм, ніби СРСР був уже на шляху побудови комунізму, а тимчасом в ПНР говорилося ледве про побудову соціалізму. Яке це щастя, що ті обидві будови не встигли завершитися, оскільки виходило, що на їхніх шляхах світ цивілізаційно повертався назад.

Наші родичі з України відвідували нас у Щеціні рідко, бо перешкодою була велика відстань від кордону з Україною. З початком 1970 років в Щеціні побувала в нас тільки тітка Іванка зі своїм сином Мирославом та його сім’єю. Набагато частіше рідні з України відвідували нас у Варшаві. Маю на увазі родичів так зі сторони тата, як і зі сторони мами. Майже кожного року побувала у нас рідна сестра мого тата, цьоця Неля. Вона подружила з моєю Басею. Обидві мали спільне зацікавлення – вишивки. Обмінювалися досвідом, взорами й завжди на тему вишивок могли годинами говорити. То були такі дві «кумушки», хоч з двох різних поколінь, та не тільки поколінь. Правдою є, що ми всі любили тітку Нелю, а вона, здається, нас. Взагалі, Бася навчилася вишивати хрестиками від моєї мами, а пізніше стало це її улюбленим заняттям. Про результати її вишивок згадаю пізніше. В майбутньому так щасливо склалось, що наші родичі з України, та не тільки родичі, відвідували нас дуже часто, бувало навіть, що кожного тижня. Але це вже не у Варшаві. Ширше про це пізніше.

Від початку, коли ми замешкали у Варшаві, моя мама-пенсіонерка цілими днями перебувала в монастирі оо. Василіян на вул. Міодовій. Допомагала там братові Яцикові куховарити. З хати виходила раненько, щоб встигнути на ранкову Службу Божу, а поверталася пізно після обіду. Завжди була радісна, вдоволена життям. Однак літом 1988 року почала відчувати внизу живота болі. З цієї причини дійшла до висновку, що їй необхідно поїхати на село з метою лікуватися свіжим повітрям. Поїхала до свого молодшого сина Ромка, до Бань Мазурських, де мама раніше керувала українською школою. Однак після тижня неочікувано повернула до Варшави через посилення болів. Районна наша лікарка вирішила, що їй необхідні обстеження в шпиталі, де зразу поїхала. Там дійшли висновку про необхідність операційно глянути до печінки. Через дві години мама була після операції, яка виявила, що всю середину живота оволодів рак, і не має можливості вже боротися з ним. За прогнозом лікарки, мамі залишилось не більше двох тижнів життя.

В тих обставинах ми маму забрали до хати. Бася взяла відпуск з праці й забезпечувала мамі постійну опіку в домашніх обставинах. Початково мама думала, що операція була успішна, однак, коли болі посилювалися, попросила мене запросити до неї, на другий день, тобто «на завтра», священика-василіянина. Я переконав маму, що подзвоню оо. Василіянам відразу, бо невідомо коли хтось з отців матиме змогу приїхати. Через півгодини від мого дзвінка відвідав нас отець Тарас Старух. Він підготував маму до переходу у вічність. Було це 15 серпня 1988 року близько 14 години, а вечером, того ж дня, о 19 годині, в присутності лікарки, мама упокоїлася. Через кілька днів отець Тарас Старух після Служби Божої в церкві оо. Василіян на вул. Міодовій, урочисто похоронив маму на варшавському Північному цвинтарі [відомому також як «Вулька Венґльова»]. Це новий, післявоєнний, а водночас тепер найбільший цвинтар Варшави. Безумовно, свій вічний спочинок «на чужій, не своїй землі» знайшло там чимало українців, але [хотівби помилятися] на пам’ятнику на могилі моєї мами є мабуть єдиний напис українською мовою, правда, на жаль, з помилками.

Повертаю тепер до праці в УСКТ. Так склалось, що першим моїм завданням в ГП було розв’язання конфлікту поміж Правлінням вроцлавського гуртка, яке очолювала молодь, а Воєвідським правлінням УСКТ. Не пригадую точно причини того конфлікту, однак, без сумніву, був це конфлікт поколінь: не розуміли один одного. Одне певне, що був він непотрібний нікому і став «водою на млин» для наших неприятелів. Нікому не приніс він жодної користі, а всім тільки велику шкоду. В правлінні гуртка були молоді, гарячі голови, без практичного досвіду. Як пригадую, були це працьовиті люди, але дещо зарозумілі. Коли тепер дивлюся на це, то думаю, що тут жодна зі сторін не була без вини. Не був без вини також я, як представник Головного правління. Амбіції керівництва ВП також не помагали в тому. Сьогодні мій підхід до цієї справи, безумовно, бувби інший. Шкода, що всім нам разом не вдалось дійти до мирного порозуміння й згоди для загального добра Товариства. Остаточно конфлікт закінчився розв’язанням правління вроцлавського гуртка та виборами нового.

ПРАЦЯ ПІД НАГЛЯДОМ ВЛАДИ

Я мав велике щастя, що довелось мені працювати з розумними, досвідченими людьми, які в складних політичних обставинах шукали корисного виходу з усіх проблем для добра Товариства та всього українського населення в тодішній ПНР. До них зараховую: міжвоєнного борця за комунізм, котрий пізніше підкреслював, що не за такий комунізм боровся – Миколу Королька; колишніх працівників партійного апарату ПОРП: Григорія Боярського та Євгена Кохана. Тут мушу згадати, що декотрі українці з острудського повіту розказували мені про те, що Кохан, працюючи в Повітовому комітеті ПОРП в Оструді, завжди старався допомагати своїм землякам, і в Комітеті не цурався розмовляти з ними українською мовою. До відданих членів керівної влади УСКТ та працівників ГП слід зачислити також: Антона Середницького, Павла Кремінського, Володимира Серкіза, Йосипа Дороха, Мирослава Вербового, Любу Кобеляк, Едварда Недоходовича, Юрія Рейта, Юрія Ліборського, Антона Старуха, Степана Демчука, та багатьох інших. Були також палкі українські патріоти, які не мали прямого зв’язку з керівними органами Товариства, але вболівали за долю українців, а в тому за успіхи УСКТ, і внесли свій вагомий вклад у його діяльність. Неможливо всіх їх перерахувати.

Зупинюсь однак на одному з перших журналістів «Нашого Слова», Миколі Сивіцькому. В перших роках діяльності УСКТ, крім редакційного ремесла, він займався організацією українського шкільництва. Була це чесна й працьовита людина. На його дорозі життя було чимало злиднів, сибірські заслання, труднощі та переслідування. Для звільнення з Сибіру він зголосився до польського війська, перейшов воєнні дії, які його не пощадили. Був воєнним інвалідом. На великий жаль, причиною його проблем була його щирість, простолінійність та брак дипломатичного хисту. Для прикладу наведу ось такий факт. Коли він був уже пенсіонером, як мені пояснював, для заповнення вільного часу вирішив готувати докторську десертацію на тему колишнього професора Ягайлонського університету Богдана Лепкого на тому ж Ягайлонському університеті в Кракові. Колись зайшов до мене в Головному правлінні УСКТ та розповів, що збирається їхати до Києва, зайти до Університету Тараса Шевченка та вилаяти їх за те, що промовчують заслуги і доробок Б. Лепкого. Я відмоляв його це робити, передбачаючи можливі прикрі наслідки. Він неначебто погодився, але після повернення з Києва знову зайшов до мене та з гордістю розказував як сварив, з приводу Б. Лепкого, наукову верхівку Київського університету. Ті з черги, як догадуюсь, незнаючи його, та побоючись провокації, повідомили свою [політичну] владу, а та задіяла відповідну владу у Варшаві. Незабаром йому повідомили, що його докторська дисертація в Кракові вже недійсна. Часом навіть найкращі наміри з браку врахування дійсних обставин, дипломатичого підходу, та з приводу непередуманої впертості, можуть стати на перешкоді їх здійснення. Набагато пізніше він все-таки захистив свою докторську працю, але вже не в Ягайлонському університеті, а в університеті А. Міцкевича в Познані.

До групи особливо заслужених діячів УСКТ враховую також: Мирослава Трухана, проф. Степана Заброварного, проф. Михайла Лесіва, др. Ярослава Грицков’яна, др. Анатоля Марушечка, Василя Паньчака, Якова Мушинського, Богдана Радванецького, др. Олександра Колянчука, Ярослава Стеха, Ярославу Поповську, Богдана Сютрика, Євгена Могилу та багато, багато інших. Усіх назвати просто неможливо. Жалію, що моя стареча пам’ять стала на перешкоді згадати усі прізвища, особливо заслужених. Всі активні, працьовиті діячі, люди доброї волі, залишаються в моїй пам’яті, як великі українські патріоти.

Особливо придатними, навіть необхідними в захисті інтересів українського населення та проблем на шляху діяльності УСКТ, виявились партійні ветерани та колишні партійні апаратчики. Їхній авторитет і довіра у влади, досвід в методах праці та способі думання тодішніх владних чиновників інколи давали нам перемогу. Звичайно, були ситуації в яких треба було стулити рота та покрокувати назад в надії, що це дозволить нам з часом покрокувати декілька разів швидше вперед. Бувало, що давало це корисні наслідки, але не завжди. Умови й обставини існування та праці УСКТ були особливі, й людям з-поза вузького ґрона керівництва ГП могли бути і безумовно були складні для зрозуміння. Для осягнення нашої мети доводилось нам хитрувати з державною владою, інколи ставити її перед фактами. Однак завжди треба було вважати, щоб не перейти точки неповернення. В ніякому разі не могла зрозуміти того тодішна недосвідчена молодь, а тим більше не розуміє, з відомих причин, сьогоднішна молодь, яка не може пам’ятати тодішніх часів, та не тільки молодь. Я впевнений, що хто не мав потреби спілкуватися з владою в громадських справах, а особливо уескатівських, тому важко зрозуміти «як то було просто».

Думаю, що якби не мій досвід відносин з владою, спершу в українській школі, а пізніше у воєвідській ланці УСКТ в Щеціні, моя праця в Головному правлінні була б, принаймні на початках, повністю безуспішною. Могли ми битися головою об стінку, але муру не було можливо пробити, хіба розбити собі голову. Звичайно, могли ми лаятись з владою, а навіть боротись п’ястуками, але наслідки такого не важко було б передбачити. Зрозуміло, що такі методи нашої діяльності могли дати корисні наслідки, але не для УСКТ чи українського населення. Необхідний був відповідний дипломатичний підхід, подекуди маневр, компроміс, і ми такі методи використовували. Інколи не було виходу і треба було змиритися з некорисними для нас вимогами влади. Це стосувалося також зміни статуту, які ліквідували посередні ланки Товариства.

Були випадки, в яких ми не видержували і забували про дипломатію. Ось приклад наведений п. Ярославом Сирником в книжці «УСКТ», внизу в замітках на стор. 198. Є там звіт з розмови зі мною інспектора Суспільно-адміністраційного департаменту МВС пор. Станіслава Породзинського від 13.03.1973 року. Передаю зміст того звіту в перекладі на українську мову: «З приводу телефонної розмови тов. Гнатюка, що була 13 поточного місяця, він проявив безпідставне збудження, знервування та песимізм відносно умов дальшої діяльності УСКТ. Тому я вирішив викликати його на особисту, пряму розмову до Департаменту. [...] Тов. Гнатюк, по суті, погодився відносно засади моїх зауважень та визнав їх за слушні, але однак в довшій дискусії подавав приклади, нібито гальмування діяльності Товариства» [кінець перекладу]. Я не пригадую цієї розмови, не був свідомий також, що з таких розмов писалися звіти. Подібних розмов було багато, але не всі вони давали очікувані наслідки. Як видно, не все однак нам вдавалося.

Пригадую переговори з владними представниками ЦК ПОРП [можливо у відділі пропаганди або культури] та поставу у них Г. Боярського. Ми доказували на прикладах, що не всі національні меншини є трактовані однаково. Що бувають кращі і гірші. Для прикладу, деякі мають свій державний театр, історичний інститут тощо. На це ми одержали відповідь, що жидівський нарід є дуже заслужений для Польщі. Виходило, що ми ніяких заслуг в цьому відношенні не маємо. На це Г. Боярський [піднесеним голосом] подякував за «щирість» та вказав на вклад українців в оборону Польщі та розвиток польської культури. На аргументи Г. Боярського не було відповіді. При чому ми були переконані, що цей представник ЦК [жінка], як ми припускали, була «полькою жидівського походження».

Боярський – це була найбільша серед нас конкретно аргументуюча людина в переговорах з владою. Він найкраще відчував, коли і як далеко можна «запливти». Звичайно, були також справи в яких необхідним було «стулити рота», а навіть без власного переконання поступитися. Були також невдачі й втрати. Тих було дуже багато. УСКТ не мало ніякої зовнішної підтримки, з якою рахувалася б тодішня польська влада, а може навпаки? В СРСР не було тоді жодних організацій національних меншин. Всі там були «радянським суспільством». Чи тоді наше, лише тільки існування, було Москві вигідне? Не знаю, чи всі наші опоненти задумувались над тим. Тому не дивно, що під впливом Кремля [як припускаю], в 1970 роках політика польської влади, в тому МВС, ставила за мету довести до самоліквідації УСКТ, бо найкраще позбутися нас нашими власними руками. Про такі плани МВС згадує п. Я. Сирник в книжці про УСКТ на стор. 175. Це могло відбутися шляхом доведення в 1975 р. до зміни статуту Товариства і ліквідації повітових та воєвідських правлінь. Для порятунку ситуації ми придумали створення воєвідських груп активу, які майже повністю підмінили воєвідські правління. Мали вони ту прикмету, що не будучи статуним органом, не могли бути формально контрольовані місцевою владою. Був контроль тільки у відношенні окремих гуртків та Головного правління УСКТ. На практиці не пішло їм це на користь.

Для прикладу наших «дружніх» відносин з владою. Згадаю про подію, яка трапилась приблизно в другій половині 1970-тих років. На запрошення Культурного союзу українських трудящих їхала до Пряшова (Словаччина) делегація УСКТ. Було нас три особи, в тому тодішній голова ГП Микола Королько. Не пам’ятаю хто був третій, але як правило це був хтось з редакції «Нашого Слова» з Варшави. До Коросна доїхали ми поїздом, а там переночували в готелі, планували наступного дня прибути до Барвінка й там перетнути кордон. З другого боку кордону мав нас очікувати автомобіль з КСУТ. В готелі ми розмовляли на різні теми, можливо також про щось немиле владі. Перетинаючи кордон, польські прикордонники забрали М. Королька для особистого контролю, де його роздягнули догола. Після повернення до Польщі М. Королько написав скаргу на прикордонників до міністра внутрішніх справ, а можливо до ЦК ПОРП. Офіційної відповіді на свою скаргу М. Королько не одержав, але при нагоді якоїсь зустрічі в Департаменті суспільно-адміністраційному МВС, директор того департаменту, Станіслав Єрмак сказав, що причиною поведінки прикордонників була наша розмова в короснянському готелі. Це свідчить про методи праці служби безпеки і довір’я влади до колишнього борця за комунізм, не згадуючи про нас, простих діячів Товариства. А, можливо, це була форма застереження: вважайте, бо з вами наше «вухо»?

В грудні 1979 року головний редактор «Нашого Слова» Григорій Боярський вирішив піти на пенсію. Настала потреба пошуку кандидата на його місце. До мене звернувся тодішній наш «опікун» в МВС С. Дем’янюк із завданням, представити їм нових кандидатів на посади головного редактора «НС» та його заступника. Заступником головного редактора був на той час Мирослав Вербовий. Я не мав сумнівів, що найкращим новим головним редактором був би досвідчений журналіст, випускник української філології Київського університету ім. Т. Шевченка Мирослав Вербовий, а його заступником – др. Ярослав Грицков’ян з Кошаліна. Маючи на увазі Я. Грицков’яна думав я головно про редакцію додатку до «Нашого Слова», тобто «Нашу Культуру». Тому я поїхав до Кошаліна спитати Я. Грицков’яна, чи погодиться працювати в редакції «НС» на посаді заступника головного редактора. Коли я вже мав згоду Я. Грицков’яна, тоді ті обидві кандитатури представив Міністерству ВС. Після довшої тиші я довідався, що головним редактором Видавництво сучасне Робітничої видавничої кооперативи назначило М. Вербового, а його заступником Івана Зініча. Таким чином я перед Я. Грицков’яном вийшов на дурня. Я не дивувався, що він мав до мене за це претензію. Претензію з цього приводу мали також деякі активісти кошалінської ланки УСКТ, а також М. Королько, за те, що я подав кандитатуру Я. Грицков’яна, якого він чомусь не любив. Догадуюсь, що причиною відкинення мого кандидата на заступника головного редактора могла бути проблема помешкання для нього у Варшаві. Розумію, що головний редактор мав право вибирати свого заступника. Незрозуміле мені однак було те, що з початку мене просили запропонувати кандидатів, а дальші дії в тій справі були приховані від мене. Я не мав нічого проти І. Зініча, але думав, що Я. Грицкв’ян буде кращим заступником головного редактора. Поминаючи справу «вирощування» начальства редакції, мушу підкреслити, що М. Вербовий на посаді шефа редакції повністю виправдав очікування. У нього було добре – теоретичне і практичне – знання «редакційної кухні», справи української проблематики загалом, в тому українського населення в Польщі, яке завжди лежало йому глибоко на серці.

Початково під час перевірки фінансової діяльності перевіряючі інспектори вказували нам на те, що УСКТ ніби не має піддержки з боку своїх членів. Доказом того, на їхню думку, мала бути незначна сплата членських внесків по відношенню до кількості членів. Тому я особливу увагу приділив упорядкуванні організаційного стану, обліку членів, бо тільки тоді можна було покращити сплату членських внесків. Обмін членських квитків спричинився до впорядкування організаційного стану, не зменшив при тому числа членів. Результатом того через певний час стало перевищення плану сплати членських внесків, про що згадує в своїй книжці п. Я. Сирник. Було це наслідоком ліквідації заборгованості членів з попередніх літ. Не маю зараз жодної можливості перевірити, але я впевнений, що обмін членських квитків проведено в 1970-тих роках, а не в 1985 році, як пише п. Я. Сирник, і не робилося це на вимогу кого-небудь іззовні. Повну «відповідальність» за це беру на себе.

Із початком моєї праці в ГП я хотів зробити точний облік організаційного стану Товариства, і дійшов до висновку, що деякі воєвідські правління не є впевнені, скільки у них існує гуртків УСКТ, а тим паче членів. Деякі кожного разу подавали нам інші дані. З цієї причини визріла в мене думка провести обмін членських квитків, щоб вимушено впорядкувати організаційний стан. Тому я вийшов з такою пропозицією на засіданні Президії ГП, і вона це одобрила. Я досі впевнений, що був це корисний і необхідний крок для наведення організаційного ладу в УСКТ. Жоден з державних чи партійних органів не пробував «докопатись» в ГП до списку гуртків або членів Товариства. Могло це однак бути в окремих воєвідствах, або в окремих гуртках. Не дійшли до мене інформації, що так було, але оскільки в дійсності десь таке трапилось, то не мало то нічого спільного з обміном членських квитків.

«Кухня готування» в Головному правлінні була дуже складна й не завжди всім зрозуміла. Однак в мене є переконання, що робили ми все, що було можливе й необхідне, хоч наслідками й самі не завжди були вдоволені.

До 1987 року посольство СРСР в Польщі сторонилося нас, а вірніше не визнавало нашого існування. Головне правління УСКТ та редакція «Нашого Слова» всякими доступними дорогами та методами старалися нав’язати контакт з державними культурними органами та організаціями в УРСР. Редакція «НС» мала своє приміщення на вул. Новоґродській 15, тобто в самому центрі Варшави. Через це туди часто навідувалися гості з України. Були серед них визначні українські діячі культури і науки, які відвідували Варшаву як гості польських організацій чи установ. Через це редакція «НС» мала кращі можливості контактів з гістьми з України. Деякі з них старалися допомогти нам встановити офіційні зв’язки, в загальному розумінні, з Україною. Хоч, на жаль, бажаних наслідків не було. До них в першу чергу слід зачислити Дмитра Павличка.

Приблизно в 1985 році на запрошення уряду ПНР прибула до Варшави офіційна делегація Ради Міністрів УРСР. Очолювала її тодішня віцепрем’єр України п. Марія Орлик. З цією делегацією прибув також Д. Павличко. Завдяки ньому керівництву ГП вдалось зустрітися з цією делегацією. Зустріч відбулася в готелі управління ради міністрів ПНР у Варшаві на вул. Парковій. Розмова була довга й без співучасті представників польської влади. Можливо й без їх відома. Підняли ми в ній всі проблеми, що турбували УСКТ. Представили там також пропозицію фінансування та виготовлення Україною пам’ятника Т. Шевченкові для школи його імені в Білому Борі. Крім започаткування справи пам’ятника, зустріч не дала очікуваних наслідків.

Щойно під кінець 1980-их років представник посольства СРСР, в особі консула Олексія Завадовського, з його власної ініціативи, а вірніше, як думаю, з доручення своїх зверхників, нав’язав контакт з нашим Товариством. Ми з ним тоді відносно часто зустрічались в посольстві або в ГП. Здавалося, що він розумів нас, але вирішування чого-небудь не було в межах його можливостей. Він виконував роль своєрідної стрічки передач. На його пропозицію, охочі члени керівництва ГП, в тому числі я, користувались безкоштовними, річними візами до окремих міст УРСР. Думаю, що він також був автором задуму виїзду делегації нашого Товариства осінню 1988 р. до Москви для зустрічі з керівництвом Товариства «Родіна», яке займалося росіянами у світі, але було також «шапкою» для усіх такого роду республіканських товариств. Раніше делегація «Родіни» перебувала у Варшаві і на їхнє прохання зустрілась вона в «Будинку Полонії» на Кракіському передмісті зі мною та представником Білоруського СКТ. У складі делегації УСКТ до «Родіни» в Москву поїхали: Є. Кохан, М. Вербовий, П. Кремінський і я. В Москві нас примістили в апартаментах готелю ЦК КПРС. Крім розмов про все й нічого конкретного з керівницвом «Родіни» в особах: головою Н. Панковим [розумів українську мову] та членами правління Є. Клюєвим, та Є. Козловим, мали ми дуже симпатичну зустріч в будинку тодішнього представництва Ради міністрів УРСР при Раді міністрів СРСР з групою комсомольської, української молоді – жителів Москви. Володіли вони відносно непогано українською мовою, відчувалася в них любов до рідної України. Від них дізнались ми, що в Москві проживало в тому часі понад мільйон українців. Ми розповіли їм про походження українського населення в Польщі, виникнення й діяльність нашого Товариства та відповідали на запитання. Думаю, що нині в Москві проживає не менше українців. Хочу помилятись, але здається мені, що не має там жодної української школи, жодної української організації. Виходить, що жахливий цей «старший брат», оскільки він в дійсності не брат, а кат!

Після вичерпання нами московської програми, наші господарі з «Родіни» запропонували нам відвідати столицю Білоруської РСР – Міньск. Видно, що вони вже тоді мали склероз, так як я зараз, і забули хто ми та чого нам шукати в столиці Білорусі. Ми звичайно відмовились від Міньска, й попросили про поїздку до Києва. Вони виконали наше бажання.

В столиці України, на залізничному вокзалі, зустріли нас представники Товариства «Україна». Як годиться українцям, наші нові господарі в особах: голова В. Бровченко, С. Лазебник, В. Сопкий і В. Якімець, були раді нашому приїздові, прийняли нас дуже гостинно. Не дуже могли зрозуміти, чому наша дорога з Варшави до Києва вела через Москву. Ми також не зовсім це розуміли, не розуміли також, чому Товариство «Україна» не запросило нас раніше до себе. Однак були раді, що опинились в Києві. На майбутнє вказували нам коротшу, пряму дорогу.

В Києві провели ми з нашими новими господарями щирі розмови на тему нашої майбутньої співпраці та підписали відповідну угоду. Однією з основних точок цього договору була справа встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові на території школи з українською мовою навчання в Білому Борі. Скульптуру запроектували й виготовляли київські скульптори В. Бородай та А. Ігнащенко. Шкода, що скульптуру я бачив [ще не зовсім готову] тільки в київській майстерні скульпторів, а не мав можливості побачити її пізніше, на своєму місці в Білому Борі.

В Києві наша делегація розділилась. Голова Є. Кохан та його заступник і головний редактор «Нашого слова» М. Вербовий поїхали зразу до Польщі, а ми, разом з П. Кремінським, поїхали до неформальної столиці Західної України – Львова. Тут зустрів нас голова львівського обласного відділення Товариства «Україна», п. Павло Когутов [чомусь не Когут?] та штатна секретар львівського відділення «Україна» – жінка, прізвища якої я не зберіг в пам’яті. З Когутовим я був раніше знайомий. Зустрічав його в львівському готелі «Інтурист», де він працював [як пізніше я дізнався – як працівник КДБ СРСР]. У Львові замешкав кожен з нас у своїх родичів. На другий день завезли нас на Високий Замок, до львівського телебачення, де проведено з нами інтерв’ю на тему діяльності УСКТ.

Певний час після мого повернення до Варшави мені потелефонував консул А. Завадовський з запитанням, чи зможемо зустріти у себе делегацію новоствореної тоді організації львівських поляків. У складі цієї делегації було чотири особи, а серед них голова [викладач львівської консерваторії], секретар та двох членів правлінна. З ними був також консул А. Завадовський. Ми розповіли їм про нашу історію, умови праці й досягнення УСКТ, обмінялись думками про можливу майбутню співпраці наших організацій. З нашого боку в зустрічі взяли участь: Є. Кохан, здається М. Вербовий та я.

На зламі 1988/89 років консул А. Завадовський закінчив працю в варшавському посольстві, але поки виїхав до Москви, познайомив нас зі своїм наступником, Василем Ковалем. Після того як Україна стала незалежною державою, він став її першим генеральним консулом у Варшаві. Не довго довелось мені зустрічатись з ним, як консулом СРСР. Зустрічався ще декілька разів як з генеральним консулом України, в тому числі ще в будинку колишнього посольства СРСР, але вже приватно. Останній раз випадково на кордоні в Раві Руській.

У Варшаві на вул. Фоксаль був Будинок радянської науки й культури. До другої половини 1980 років керівництво цього Будинку дуже рідко пригадували собі, що Україна, це була друга за величиною й значенням республіка СРСР. В основному, це був тільки російський, а не радянський будикок. До речі, на Заході увесь Союз був трактований як Росія. Тому наша співпраця з ним була майже жодна. Приблизно в тому часі, коли «пригадало собі» про наше існування посольство СРСР, змінилось також керівництво Будинку радяньскої науки і культури. Директором став радянський поляк, а застуником директора киянин, представник Українського товариства дружби і культурних зв’язків з зарубіжними країнами, Любим Копиленко. Був це не тільки радянський українець, а українець з українською душею. Він повністю розумів нас і старався виходити нам, по можливості, назустріч. Ми підтримували постійні дружні контакти, а БРНіК почав більше займатися українською проблематикою. Організовано популярно-наукові конференції за участі представників також УСКТ з різних нагод у відношенні до України. Так виглядала зміна відносин до нас, в першу чергу, посольства СРСР, БРНіК. Кращою стала співпраці з Товариством «Україна», що було доказом змін у політиці московсько-радянського «царства» так в своїй країні, а також за її межами.

Здивував мене один дрібний факт. В 1988 році перебувала в посольстві СРСР у Варшаві, як я зрозумів – на практиці, працівниця Міністерства закордонних справ УРСР, пані Ірина Тризна. З нагоди якоїсь зустрічі консул А. Завадовський представив мені п. Ірину Тризну як представника МЗС УРСР. Вона вільно розмовляла зі мною українською мовою. В недовгому часі зайшов також п. Л. Копиленко. Як завжди, так і тоді, ми спілкувалися українською, а після привітання з п. І. Тризною, як зі старою доброю знайомою, перейшли в розмові з собою на російську. Мені це досі незрозуміле. Можливо це була така вимога радянської дипломатії? Якщо так, то була це в дійсності ідіотична, та антирадянська вимога. Але не знаю, чи всі радянські чиновники це розуміли.

Як я раніше згадував, у Щеціні була добра співпраця поміж нами, а воєвідською ланкою Товариства польсько-радянської дружби. На жаль, не можна було того сказати в Варшаві, на центральному щаблі. Головне правління ТПРД, а по суті його керівництво, дивилося на УСКТ з гори як на неповноцінного знайомого, а навіть як на «паршиву вівцю». Це була багата організація з дуже розбудованим штатним апаратом, шикарними, великими приміщеннями. Вся її робота сперта була на штатних працівниках, або на працівниках місцевої державної адміністрації, як їх активістів. Справжній, громадський актив ТПРД спирався на чиновниках влади. Ось приклад. Я ніколи не був членом ТПРД, але ще в часі моєї праці в школі в Чахові, дістав я запрошення на повітову конференцію того Товариства, підписане шкільним інспектором, як головою Повітового правління ТПРД. Звичайно, немислимим було б не поїхати на цю коференцію. Під час виборів нової влади Повітового правління запропоновано мене до Ревізійної комісії. В результаті я, не член і не делегат на цю Конференцію, став головою Ревізійної комісії Повітового правління ТПРД в Лобезі. Правління не проводило геть зовсім ніякої діяльності, фактично – не існувало. Була це фікція. Оскільки було так в цілій країні на повітових щаблях, то видно як була в дійсності поширювана польсько-радянська дружба. По-іншому бувало на воєвідських щаблях. Там вже була значна група штатних працівників, автомашини тощо. Як тоді можна було нам рівнятись з ними? Наші зусилля наладнати якусь співпрацю з Головним правлінням ТПРД були даремними.

У 1980 роках секретарем пропаганди ГП ТПРД був Боґуслав [можливо Броніслав) Борисюк, якого всі кликали на роботі Борисом [може від прізвища?]. Мені відомо було від його колишнього університетського друга, що він українець з Підляшшя, проте він мені тим не похвалився. Колись, на грані 1980\90 років, коли я працював у міжнародній торгівлі, зайшов до голови Польсько-радянської торгівельної палати, що розташовувалась в колишньому будинку неіснуючого уже Головного правління ТПРД. Головою палати був українець. Коли я йому представився своїм іменем та прізвищем, він зразу спитав мене, чи я часом не українець. Коли отримав ствердну відповідь, перейшов зразу в розмові зі мною на ти, назвав мене Сашою, українською мовою попросив почекати, та вийшов. По хвилині повернувся з Б. Борисюком. Цей сердечно привітався зі мною й не цурався української мови. Набрав відваги, якої йому раніше бракувало. Краще так, ніж зовсім.

Весь час партійна й державна влади нагадували нам, що УСКТ не є представником українського населення в Польщі. Є ним тільки ПОРП! В цей спосіб під час розмов пробували затикати нам рота. Це нікого з нас не переконувало. В цьому відношенні у нас була коротка пам’ять і ми вперто повертали до проблем, які хвилювали українське населення. Через це часто отримували «по носі». Звичайно, ми таких фактів не могли оприлюднювати, тому не дивно, що дехто закидав нам бездіяльність в тих справах. Було це якоюсь мірою зрозуміле, оскільки не було видно наслідків наших зусиль. Прикро однак, що деякі активісти, дійсні або колишні члени головних органів Товариства, знали правду, а однак приєднувались до тих, які тої правди не могли знати. Прикладом тут хай буде Володимир Романчук, що у минулому працював секретарем Воєвідського правління УСКТ в Ґданьску, він мусив знати обставини, а пізніше все одно очорнював керівництво ГП. Він напевно вже тоді забув нашу нічну розмову в варшавському готелі на тему майбуття УСКТ. Він передбачував, що УСКТ стане маленькою гілкою, відділенням ТПРД. Однак сталося зовсім по-іншому. ТПРД вже давно припинило своє існування, а українські організації діють досі.

Керівництво ГП УСКТ відчувало на собі відповідальність за ціле Товариство, ми це мусіли увесь час мати в своїй свідомості. Нам не чужа була пам’ять про 1968 рік в контексті жидів. Ми мусіли чітко дотримуватися меж нашого статуту, який інколи в’язав нам руки. Пам’ятаю, як один з мудрих людей, до речі, дуже заслужений Товариству, вимагав назвати одну із комісій ГП «вченою радою», хоч добре знав, що такої назви не передбачував статут. Це ніби дрібничка, але чи варто через таку дрібничку заводити з ким-небудь конфікт? Важлива була робота комісії, її зміст, досягнення, а не назва, проте метою цієї людини було вказати на «злу волю керівництва ГП», а головно мою. З подібними явищами з боку цієї людини довелось мені зустрічатись і надалі.

Коли виникла профспілка «Солідарність», ми мусіли «оглядатися на задні колеса УСКТ». Маючи свідомість своєї відповідальності, нам не можна було входити поміж владу, – яку ми вже знали й мали досвід відстоювання у них наших справ і потреб, а «Солідарністю», якої майбутньої політики відносно нас, українців, ми не могли знати. З перспективи 2016 року видно, що наша обережність була виправдана. Однак неофіційні контакти деяких діячів УСКТ з «Солідарністю» були нам на руку. Це був своєрідний зондаж.

Введення воєнного стану в Польщі в неділю 13 грудня 1981 року було для мене великою несподіванкою. Того дня ми з моєю дружиною та її сестрою [також з Варшави] були домовлені ранесенько їхати до села до їхнього брата з метою заколоти свиню та поділитися м’ясом. Участь в розподілі мав також приймати наш син Володимир, що жив вже окремо. Раненько пробували ми подзвонити сестрі жінки, щоб не проспала, але в телефоні не було гудка. Після нашого прибуття на центральний залізничний вокзал та зустрічі з сестрою дружини виявилось, що вона також пробувала подзвонити нам, але так само даремно. Після нашого прибуття до Стжижини, де жив брат дружини, коли ми зайшли до його хати, він з переляком зустрів нас словами: «Чого ви приїхали, адже ж війна!». Вислухали ми по радіо промови ген. Войцєха Ярузельского, не дуже зрозуміли, чим це «пахне», вирішили свиню колоти, розподілити м’ясо поміж учасників «бізнесу» та везти це все поїздом до Варшави.

У Варшаві на вокзалі Варшава-Заходня зустрів нас Влодзьо, взяв свою частину і всі ми роз’їхались зі своїм багажем по домах. На вулицях Варшави стояли танки, повно було війська і міліції. Прикро було дивитися на жовнірів та міліціонерів, які мерзли на вулицях столиці, бо погода їм не сприяла: був сніг і кріпкий мороз. Що правда, на головних вулицях міста горів кокс в «буржуйках», які називали «коксовниками», але вони небагато помагали людям.

У понеділок, 14 грудня 1981 року, офіс ГП УСКТ відвідали три жінки з Відділу внутрішніх справ Президії Народної ради столичного міста Варшави та вручили мені письмове повідомлення про рішення щодо припинення діяльності нашого Товариства, а мене призначили уповноваженим припиненого УСКТ. Нас, працівників ГП, попросили вийти з офісу, закрили приміщення, ключі забрали з собою. Раз на місяць я їздив до столичного Відділу внутрішніх справ за ключами для підготовки та реалізації главбухом зарплати усім «бездіяльним» працівникам УСКТ.

Вимушену бездіяльність я використав на лікування в шпиталі, а саме зроблення необхідної операції. Припинення діяльності Товариства тривало більше року. 30 січня 1982 року, рішенням столичного Відділу внутрішніх справ відновлено діяльність УСКТ на території всієї країни. Після того Президія ГП була змушена покликати верифікаційну комісію для «очищення» Товариства від «ненадійних» членів з років 1980-81. Комісію очолив Григорій Боярський. Однак, думаю, що цього всерйоз не сприймали ні члени комісії, ні їхні «підсудні». Всі розуміли необхідність обставин. Комісія вичеркнула зі списку членів Товариства дві особи, а три покарала доганами.

УСКТ, як припускаю, з самого початку було під особливим наглядом щонайменше двох департаментів МВС. Безпосередньо і офіційно нами опікувався Суспільно-адміністраційний департамент, а крім того про нас «турбувались» та «дбали про нашу політичну чистоту» також функціонери ще іншого департаменту [здається це був ІІІ-ій]. Я впевнений, що ті обидва департаменти близько співпрацювали з собою й звірювали свої становища. З функціонерами з Департаменту суспільно-адміністраційного, які напряму займалися нами, тобто з директором Департаменту плк. Станіславом Єрмаком [після Єрмака директором був плк. Юліян Ціхоцкі, але він з нами безпосередньо майже не зустрічався], а також інспекторами: Станіславом Дем’янюком, Тадеушом Шинковскім, Станіславом Породзіньскім чи Едвардом Зайонцом підтримували відносно товариські відносини. Це подекуди допомагало нам у вирішенні проблем УСКТ. Полковник С. Єрмак був звільнений з праці в МВС через те, що його син поїхав до капіталістичної країни та «забув» повернутися до ПНР. Найдовше займався нами від імені Суспільно-адміністраційного департаменту Станіслав Дем’янюк; починав з посади інспектора, потім був старшим інспектором, заступником начальника, і, нарешті, начальником відділу. Був це дисциплінований офіцер МВС, який чітко виконував доручені йому завдання, а вірніше накази, але часом відчувалося в нього симпатію до нас, а навіть докори совісті за деякі свої службові вчинки. Не без значення мабуть було прізвище, яке вказує на його українське походження. Колись в розмові зі мною визнав, що мешканці його села, це сполонізовані українці, тобто поляки українського походження. В селі, однак, залишилось кілька несполонізоних сімей, проте це націоналісти. Розумію, но бо як можна було не сполонізуватися, так як він це зробив!? Де саме на території польської країни знаходиться це його село, не вдалось мені встановити. Я мабуть неправильно його зрозумів, що це десь на Мазовші [центральна Польща]. На основі моїх багатолітніх спостережень та численних контактів з ним дійшов я до висновку, що в здійснюванні доручених йому завдань був точний та дисциплінований, хоч, як міркую, не завжди був з того внутрішньо вдоволений. Згадую його назагал позитивно. Наші службові контакти з інспекторами Суспільно-адміністраційного департаменту МВС: Тадеушом Шинковським, Станіславом Породзіньскім чи Едвардом Зайонцем були набагато коротші. Всі вони бажали бути добре оцінені своїми начальниками. Наша думка їх менше цікавила.

В період мого переїзду до Варшави в Адміністраційному відділі Центрального комітету ПОРП національними меншинами займався Владислав Скшипчак, колишній секретар Комісії з питань національних меншин при ЦК. Це був «твердий горішок». Чемний, але одночасно рішучий. На його думку, УСКТ повинно виховувати своїх членів в першу чергу на свідомих громадян ПНР, а національні й культурні проблеми українців не дуже важливі. Перемовини з ним бували важкуватими. На щастя, незабаром він пішов у дипломати, перейшов до праці в Міністерство закордонних справ та опинився працівником посольства ПНР у ФРН, Кельні. Не знаю на якій посаді. Його місце в Адміністраційному відділі ЦК зайняв др. Войцєх Клімек. Все вказувало на те, що була то розумна, ввічлива людина, але з обмеженими повноваженнями, не такими що були у В. Скшипчака. В основних питаннях не був спроможний самостійно приймати рішень. А його начальство не завжди нам сприяло.

Так склалось, що керівництво Головного правління УСКТ було, дуже часто, непоправне, «бо хоч представником українського населення в Польщі була ПОРП» (смішно), то попри це УСКТ намагалося заступати партію і то перед нею самою, та не тільки перед нею, ставити питання в інтересі українського населення. Правду пише п. Я. Сирник в книжці «УСКТ» на ст. 186, що після відкликання воєнного стану на зустрічах в ЦК керівництво ГП сміливо ставило критичні питання на адресу партійної і адміністраційної влад. Шкода тільки, що автор книги не зауважив, що так було й раніше, ще перед воєнним станом. Бо так було увесь час. І він, мимохіть, вказує на це на багатьох сторінках книжки. Щоб показати нашу небайдужість у деяких антиукраїнських подіях в ПНР, наведу декілька конкретних прикладів.

Зауваживши, що діяльність служби безпеки інколи перевищує свої повноваження, 18 жовтня 1985 року ми щвернулися з письмом до міністра внутрішніх справ, генерала М. Кіщака в якому ми [Є. Кохан і я] заявили: «Розуміємо роль і необхідність існування служби безпеки, але не можемо зрозуміти мету роботи деяких органів цієї служби, що виразно і свідомо стараються залякувати деяких діячів для обмеження їхньої активності в роботі УСКТ, використовуючи різні методи для ускладнення здійснювання статутних завдань нашого Товариства. Чимало діячів нашого Товариства сприймає це як прояви дискримінації з боку тих органів. Викликає це у наших членів зайві дискусії в розумінні доцільності залякування їх з метою спричинитись до бездіяльності» [мій переклад на українську]. Унаслідок того листа до офісу Головного правління УСКТ завітало двох високих функціонерів СБ. Після тригодинної гарячої дискусії ми розійшлися без ніякого порозуміння, кожна сторона зі своїми переконаннями.

В іншому листі, направленому до Політбюро ЦК ПОРП 28 вересня 1985 року [підписали Є. Кохан, М. Вербовий, М. Королько, В. Серкіз, А. Старух і я], ми вказували, «що внаслідок демократизації країни ми надіялись на те, що в новому парламенті ПНР знайдеться місце для представника нашої нацменшини. І Головне правління УСКТ, як також окремі воєвідскі правління, робили в тому відношенні необхідні заходи, представляли відповідних кандидатів, проте ними знехтували. Стало це наслідком незрозуміння державної політики та великого невдоволення серед українського населення».

Згадаю ще про лист від 18 червня 1982 року до міністра культури та мистецтва Юзефа Тейхми [підписаного Є. Коханом і мною], відносно появи на видавничому ринку книжок та деяких кінофільмів, що викликають антиукраїнські настрої серед польського населення. Йдеться тут головно про «Оgnie nad Solinką» [Вогні над Солинкою] Маї Більскої чи «Ziemia» [Земля] Яна Бжози. У відношенні до кінострічок, це «Zerwany most» [Зірваний міст] і «Ogniomistrz Kaleń» [Сержант Калєнь]. На цього листа ми отримали відповідь від директора кабінету міністра Марка Карнецкого, в якому повідомив нас, що міністр зобов’язав підпорядковані собі ланки до звернення особливої уваги на правильний спосіб вказування участі українського населення на загальні культурні й господарчі досягнення Народної Польщі. Значить, була відповідь без відповіді. Всі того роду листи ми відправляли до відома відповідних ланок ЦК ПОРП і МВС. Наслідки відомі.

Під час моєї праці в ГП ми не один раз ставили перед партійною та державною владою різних щаблів багато питань відносно методів та організації поширювання української культури. Ставили ми справу створення в Польщі державного музею української культури, українського професійного, пересувного театру [пропозиція Володимтра Серкіза з Кошаліна], на основі аматорського хору «Журавлі» створення професійного хору під художнім керівництвом Ярослава Полянського. В березі 1972 року ГП направило письмо до відділу культури президії Народної ради міста Варшави з пропозицією створення професійного українського ансамблю під опікою УСКТ на зразок грецького колективу «Геллен». Без результату, а навіть часто без формальної відповіді.

Після зростання зацікавлення бандурами в Польщі, спричиненого п. П. Лахтюком, та появи перших бандуристів, в ГП виникла потреба у професійному інструкторі гри на такому інструменті. Було це в 1980 роках. Дочка п. М. Сивіцького, п. Анна Сивіцька, виявила бажання навчатися в класі бандури у тодішній ще музичній консерваторії в Києві. Я звернувся з письмом до Міністерства культури та мистецтва ПНР з проханням відправити її на таке навчання до Києва. Це письмо взяв в руки п. М. Сивіцький і особисто пішов з ним до відповідного департаменту Міністерства культури. Він сам слідкував за успішним полагодженням цієї справи, і йому пощастило. Пані Анна Сивіцька поїхала до Києва і успішно закінчила навчання. Опісля деякий час працювала у нас в ГП УСКТ музичним інструктором. В тому часі її брат – Левко Сивіцький, також працював в ГП як технічно-адміністраційний працівник. Анна Сивіцька не встигла навіть розізнатися в терені. Одне, що зробила, то навчила свого брата Левка гри на тому українському інструменті. Незабаром я отримав доручення від тодішнього директора суспільно-адміністраційного департаменту МВС, звільнити з роботи обидвох Сивіцьких під приводом скорочення штатів в УСКТ. Я догадуюсь, що причиною того були якісь «політичні грішки» не їх самих, а можливо їхнього батька, активного громадського захисника української справи. З того приводу я попросив на зустріч п. М. Сивіцького та щиро про все йому розказав. Наслідком того було написання заяв обидвох дітей пана Миколи про звільнення їх з роботи. Варто підкреслити, що п. Анна Сивіцька в часі свого навчання одержувала стипендію з Міністерства культури та мистецтва, тобто від польської держави, з завданням згодом навчати гри на бандурі, а така потреба була тільки в УСКТ. Так змарновано державні гроші, а головно фахове поширювання в Польщі гри на бандурі.

На працю окремих ланок УСКТ, їхню активність, інколи вирішальний вплив мали закони, що стосувалися фінансового господарювання. Бюджет УСКТ, затверджуваний Департаментом фінансів МВС, передбачав так звані стисло лімітовані позиції. До них головно належали: особовий фонд платні [зарплата штатних працівників], безособовий фонд платні [заплата за виконання доривчих праць, а в тому також ведення деяких самодіяльних колективів], та фонд на службові відрядження. Закон рішуче забороняв перевищувати стисло лімітовані бюджетні одиниці. Це дуже в’язало руки в діяльності окремих правлінь Товариства при організації всякого роду імпрез, в тому концертів, забав тощо. Для прикладу, при організації концерту або забави доводилось оплачувати оркестр, декораторів залу, кухарів, офіціянтів, гардеробників, повертати кошти подорожі приїжджим аматорським колективам, лекторам тощо. Такі події швидко «з’їдали» нам оті стисло лімітовані бюджетні позиції, а це з черги паралізувало нашу діяльність. Бувало, що одна імпреза вичерпувала ліміт на безособовий фонд чи відрядження за увесь рік для окремого воєвідства. Через перевищування вказаних лімітів були покарані штрафом попередній секретар ГП – Г. Боярський і головний бухгалтер Л. Бучило. Така ситуація паралізувала нашу діяльність. Тому ми звернулись з проханням до Міністерства фінансів, за посередництвом МВС, про дозвіл розраховувати наші імпрези пер сальдо, тобто підрахувати прибутки та витрати кожної імпрези, та кінцевим розрахунком вказувати остаточний результат, найчастіше додатній. На щастя, ми отримали дозвіл, і він дозволив нам подолати проблеми з лімітами.

Бюджет Товариства мав великий вплив на усю діяльність УСКТ. Тут виявились мої проблеми у співробітництві з главбухом Л. Бучилою. Він не шукав шляхів формального виходу з можливих фінансових проблем, а вимагав від мене письмового доручення порушити закон. Це не давало можливості мирної співпраці. Врешті-решт він попросив звільнити його з роботи, і так ми попрощались. На його місце вдалось умовити повернутися на роботу колишнього главбуха, що змушений був відійти разом з колишнім головою К. Лащуком [з приводу коштів подорожі], Едварда Недоходовича. З Недоходовичем моя співпраця була бездоганна.

Бюджетні прибутки – це були державні дотації, членські внески та часом доходи з імпрез. Для збереження фінансової дисципліни головний бухгалтер, п. Едвард Недоходович, підтримував постійний зв’язок з правліннями низових ланок, пояснював як додержуватися законів, тощо. Він був змушений чітко стежити, пояснювати та перевіряти фінансове господарювання на низах. При чому робив це культурно, уникаючи, по змозі, конфліктів. Перевірки інспекторами фінансового департаменту МВС проходили приблизно кожні три роки і охоплювали кожну фінансову операцію, рахуючи з дня останньої перевірки. Перевіряючі інспектори знаходили моменти обходження законів, однак це їх не задіювало. Була це, безумовна заслуга главбуха п. Е. Недоходовича, вміння співпрацювати з людьми, а в першу чергу його фаховості. Не вимагав від мене ніяких письмових доручень. До нього інколи зверталися за порадою представники інших нацменшинських товариств, в першу чергу Суспільно-культурне товариство жидів. Було це наслідком перевірок у них тими самими інспекторами, що й у нас, та вказування нашого головного бухгалтера як зразкового.

На наше щастя, редакція «Нашого Слова», разом зі своїми місячними додатками [«Наша Культура» та «Світанок»] не входили до бюджету Товариства. Адже його видавцем був Робітничий видавничий кооператив [RSW] «Книжка-Преса-Рух». Бюджет Редакції «НС» мав менші обмеження на відрядження, тому бувало, що працівники ГП, користувалися редакційними відрядженнями. Дотації, одержувані Товариством з МВС, були далеко занижені відносно потреб. Ми однак змушені були вміло господарювати лише доступними нам фондами. Думаю, що тодішні державні дотації, які одержувало УСКТ, були все-таки відносно кращі від тих, які тепер отримує ОУП. Я упевнений, що тут ускладнює ситуацію те, що до бюджету Об’єднання зараховані кошти редакції і друку «Нашого Слова». Крім того, державні фонди призначені на українську національну меншість є розпорошені на чотири, а може на п’ять окремих організацій, та їхні пресові видання.

Головне правління не мало юридичних ані кадрових можливостей досліджувати й ставати в обороні окремих українців у випадку заподіяння їм кривди. Однак таке право мала преса, а в тому редакція «Нашого Слова». Його журналісти, користуючись своїми можливостями, завжди, як тільки дізнались про заподіяну комусь кривду, досліджували факти, причини та виступали до відповідних органів влади на захист покривджених. Довгі роки в редакції «НС» був окремий редактор, який здебільшого займався інтервенційними справами. Довший час таким журналістом був Іван Зініч. В інтервенційних питаннях редакція мала повні руки роботи. Були тисячі різного роду інтервенцій, вони допомогли багатьом людям. Мало це своє віддзеркалення на сторінках пресового органу УСКТ.

На закінчення цієї теми мушу представити нещоденну картину. Під кінець 1970 років відвідав мене в ГП високого рангу [здається полковник] польського війська. Зазначив, що як військовий офіцер, не міг раніше мати зв’язку з УСКТ. Справді, військові повинні були мати дозвіл від свого начальства, щоб записатися до громадської організації. Як українцеві йому завжди бракувало контактів з земляками. Заходив до мене на розмову ще декілька разів. Після якоїсь довшої неприсутності його в мене, зайшла до мене жінка, яка виявилась його дружиною. Вона повідомила, що він днем раніше помер, а через кілька днів відбудеться похорон в церкві на православному цвинтарі, а також, що його останнім бажанням було, щоб на його похороні хтось виступив українською мовою. Хоч ми його майже не знали, не можна було не виконати його останної волі. На похорон пішов я та М. Королько, і саме Королько попращав його нашою, спільною з ним, рідною мовою.

До речі, членами УСКТ було двох полковників-пенсіонерів ВП: Степан Сопчак з Варшави й Михайло Задорожний [картограф] з Познаня. М. Задорожний був навіть головою познанського гуртка та членом Головного правління УСКТ. Мали ми також одного генерала запасу з Варшави – Саміля Малька. Доходили до мене чутки, що колись влада хотіла, щоб він очолив Головне правлінн УСКТ. Він однак хотів спокійно доживати своєї старості й не погодився на це. Відомо мені з його розповідей, що він був під особливою «опікою» військової служби безпеки. За його неприсутності вдома [під час відвідин СРСР] проводили в нього неофіційні обшуки. Робили це однак так, щоб він зрозумів, що в нього були «гості». Пізніше навіть відкрито до того признавались.

Активним діячем УСКТ в Щеціні був лікар, чинний полковник ВП, др. медичних наук Іван Душкевич. Саме він був ініціятором і першим організатором українських дитячих фестивалів в Польщі. В військовій лікарні, де він працював, всі знали що він українець, тому доводилось йому працювати в латинські [католицькі] церковні свята, а тому на наші свята [за Юліанським календарем] йому давали відгул. Було це вигідно для обидвох сторін.

«ЖУРАВЛІ»

Ініціятором заснування чоловічого, репрезентаційного хору УСКТ був п. Богдан Струмінський з Варшави. Припало це до вподоби музичному спеціалістові Головного правління УСКТ, п. мґр. Ярославу Полянському. Я спочатку побоювався, що хор, якого учасники проживатимуть розпорошені на території всієї країни, і не матимуть змоги систематично проводити репетиції, не зможе досягти високого художнього рівня. Є однак принципіальна різниця між побоюванням про художній рівень, а виступами проти заснування такого колективу, про що безпідставно звинувачував мене згодом п. Полянський. Я. Полянський, який був визначним, винятково обдарованим музикантом, підбираючи кандидатів до того хору запевнював, що буде все гаразд. Як виявилось – він не помилився.

Для створення такого хору необхідним було зорганізувати вишкільний табір. Для створення табору, в свою чергу, потрібні були гроші на: оренду приміщення для проживання, харчування, проведення репетицій, повернення коштів подорожі учасникам, на зарплату інструкторам та акомпаніаторам для проб, спочатку для окремих голосів, а також оренду інструментів [фортепіано]. В бюджеті на 1972 рік Міністерство внутрішніх справ зменшило нам фонди на культурну діяльність. Обіцяли по можливості додати грошей, якщо буде така необхідність. Маючи вже досвід я побоювався, що коли ми попросимо додаткових грошей раніше, то можуть нам відмовити. Тому ми з головним бухгалтером Едвардом Недоходовичем вирішили спершу зорганізувати й провести табір, а пізніше попросити додаткові кошти. Так зробили. Гроші ми отримали, хоч зробили мені зауваження, що не така була черговість в заходах про дотацію. Ми про це самі знали, та знали і причину.

Дошкільний табір хористів відбувся в будинку однієї із шкіл варшавського району Служев над Долінком [Долинкою], що адміністраційно належав до дільниці Варшава-Мокотув. Взяло в ньому участь близько 35 учасників. Була можливість організувати табір саме в школі, бо в тому часі в школах були зимові канікули. Не знаю чому п. Я. Сирник, та не тільки він, згадують Сьрудборув, як місце народження майбутніх «Журавлів». В роках 1970-1989 в Сьрудборові ми вже нічого не організували.

Перший, дуже вдалий концерт чоловічого хору відбувся 27 лютого 1972 року в концертному залі Вищої музичної школи [сьогодні музичний університет] ім. Ф. Шопена у Варшаві. На другому концерті, що відбувся в Ґданьску, на пропозицію Богдана Сютрика [згодом його багатолітнього конферансьє] хор охрещено іменем «Журавлі». Початково «Журавлі» виступали у власних або позичених чорних костюмах. Коли виявилось, що «Журавлі» дорівнюють своїм художнім рівнем професійним колективам, не було вже складно добитись фондів в МВС на пошиття їм чорних костюмів, а згодом стилізованих українських народних строїв. Організаційною сторінкою виготовлення одних і других костюмів, тобто підготовки плану розмірів для окремих хористів, знайдення відповідного підприємства для пошиття тощо займалася п. Люба Кобеляк. Її основним завданням в ГП були справи навчання української мови, але при потребі не відмовлялась від інших завдань.

Незвичайний [за умовами праці і дуже амбітною програмою] хор могла створити тільки людина з надзвичайним музичним обдаруванням та академічною музичною освітою. Був нею саме Ярослав Полянський. Без сумніву, навіть найкращий диригент нічого не вдіє, якщо його хористи не матимуть музичного слуху чи загалом відповідних вокальних умов, а в першу чергу охоти до копіткої праці. Ярославові Полянському вдалось однак підшукати й підібрати до чоловічого репрезентаційного хору УСКТ відповідно придатних і охочих кандидатів. Крім «злетів» «Журавлів» на інтенсивні проби, звичайно напередодні концертів, хористи працювали самі вдома над підготовкою програми. Я. Полянський надсилав хористам, крім нотних матеріялів, також записи музики на магнетофонній плівці [акомпанемент] для окремих голосів.

Першими відданими й працьовитими «журавлями» були: Антін Ринкевич, Анатоль Кобеляк, Олександр Пушкар, Віктор Жевуський, Богдан Струмінський, Богдан Боберський, Юрій Рейт, Антін Вуйцік, Михайло Кібак, Теофіль Галущинський, Ярослав Юрчак, Петро Лахтюк, Степан Лемішко, Степан Білянський, Орест Вергун, Володимир Мокрий, Любомир Юрчак, Зенон Туркевич, Василь Костик, Володимир Гудко, Зенон Когут, Василь Панчак, Антін Соколик, Дмитро Лукавчик, Іван Спольський, Іван Олійник, Юліян Підлуський, Богдан Фіцак, Едвард Недоходович, Євген Фіцак, Левко Сивіцький, Лєх Конопніцький та Леонід Бучило. Сольні партії з-поміж хористів виконували в основному Ярослав Юрчак і Степан Білянський. Крім того, не рідко з «Журавлями» виступали професійні, відомі оперні солісти, як Бернард Ладиш та Володимир Денисенко з Великого театру у Варшаві, Марія Щуцька з оперного театру в Лодзі, Ая Мацігановська з Ґданьска, та інші. Майже увесь час роль акомпаніаторки успішно виконувала п. Аня Туз.

Ярослав Полянський – це був найвищого класу музичний фахівець, диригент, композитор та збирач лемківського музичного фольклору. Він вклав багато зусиль для музичної обробки більше тисячі лемківських пісень, зібраних ним від літніх людей на Лемківщині. Дуже шкода, що велика спадщина його творчої праці не діждалась книжкового видання. Однак, як це часто буває з великими артистами, в нього була своєрідна вдача. Був дуже впертий, зарозумілий, недисциплінований та недовірливий. В період, коли він працював штатним музичним інструктором ГП, дозволяв собі тижнями не з’являтися на роботі, чого пізніше не намагався навіть оправдати. Бувало так, що ми [керівництво ГП або Рада хору] про щось з ним домовились, він на це пристав, а на другий день вже зовсім змінив свій погляд. Виглядало часом, що не мав власного погляду, що хтось ним командував. Не думаю, що мало це корисний вплив на його працю, а передусім на його здоров’я. Не завжди умів сприймати реальні обставини у житті. Я впевнений, що українська музична культура, і він сам, через це дуже багато втратили.

Засновник хору «Журавлі» був його диригентом до 1983 року, тобто до часу гостинного, а одночасно таємного від ГП, хористів та Ради хору, виїзду до Канади. Він тоді був вже пенсіонером [через хворобу], а за працю з «Журавлями» одержував зарплату з безособового фонду платні. Формально не мусив брати відпустку. Тодішня Рада хору, а також ГП, спочатку не знали куди він подівся, а коли дізнались, невідомо було коли він поверне, і чи взагалі поверне з Канади. У турботі про дальшу долю «Журавлів» Рада хору, яку очолював Юрій Рейт, та весь його колектив довірили обов’язки диригента одному з хористів, що закінчував тоді навчання в Музичній академії у Варшаві, п. Романові Реваковичові. Під його керівництвом «Журавлі» успішно «літали» по сценах Польщі, Європи, та Північної Америки цілих десять літ.

Приблизно в 1985 році американський імпресаріо Генрик Міхальський пробував запросити «Журавлів» на концертне турне до США і Канади. З приводу браку згоди на це державної влади, хорові «Журавлі» не пощастило тоді полетіти за океан. У 1986 році п. Г. Міхальський поновив своє запрошення. На цей раз появилися проблеми з отриманням закордонних паспортів у кільканадцятьох хористів. У цій справі ми разом з головою Є. Коханом підняли клопотання в окремих воєвідських комітетах партії, вказуючи на значення тих хористів для високого художнього рівня цілого хору. Мовляв, хор репрезентуватиме ПНР, а його невдалий виступ в Америці принесе політичну шкоду польській державі. В цій справі я їздив до кількох воєвідських комітетів партії. Після моєї розмови, для прикладу з керівником адміністраційного відділу КВ в Новому Санчі, він, за моєї присутності, подзвонив до відповідних органів кажучи: «дайцє ім пашпорти». Це було вирішальне. Таким способом вдалося нам відвоювати паспорти для багатьох хористів. Чергова проблема появилась з візами. Коли я зібрав усі паспорти хористів разом з підписаними ними внесками на візу, в першу чергу подався з ними до посольства США. Чомусь паспорти там довго «відпочивали», поки не заповнили їх візами. За три дні до терміну нашого відльоту вдалось мені забрати паспорти з американськими візами, крім одного. Одному хористові, якого дружина в даний час перебувала у США і не повернулася своєчасно, у візі відмовили, що відмітили в паспорті. Щасливо, на канадські візи довелось мені чекати тільки один день. Звичайно, також відмовили у візі хористові, якому раніше відмовили американці. Пояснювали відміткою в паспорті, зробленою в посольстві США. За день до відльоту я був нарешті готовий їхати до готелю «Дом хлопа», де хористи жилии й проводили проби, та роздати їм паспорти з візами. Я дуже хвилювався, що не встигну на час полагодити візи. Однак, щоб хористи не хвилювались і спокійно проводили проби, я нікому не говорив, що є зволікання з візами.

У ВИРІЮ НА АМЕРИКАНСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Після дев’ятьох годин польоту, 22 вересня 1986 року, «Журавлі» щасливо приземлились в Монреалі на невеликому летовищі «Мірабель» [побудоване з нагоди олімпіади, пізніше якийсь час приймав літаки «LOT» (тобто «політ», – назва польських державних авіаліній), а в даний час обслуговує мабуть тільки вантажні літаки]. З «Журавлями» полетіли також: голова ГП УСКТ Євген Кохан, головний редактор «Нашого Слова» Мирослав Вербовий і я.

Перший концерт «Журавлі» дали на борту літака, слухачами були понад сто пасажирів та весь екіпаж літака з обидвома пілотами. Пізніше капітан літака запросив кількох із нас до своєї, як виявилось, «безлюдної» кабіни і пояснив, що літаком в тому часі управляв автоматичний пілот.

Були ми приємно здивовані, що на летовищі очікує нас значна група канадських українців з синьо-жовтими прапорами та тризубами. Прикрашені ними були навіть балкони в залі прибуття. Очікував нас тут також імпресаріо, п. Генрик Міхальський зі своєю дружиною та старшою дочкою. Хоч в літаку ми смачно пообідали, а пізніше, перед приземленням також повечеряли, унаслідок різниці часу [6 годин] до Монреалю ми прилетіли приблизно о 16 годині [по-канадському – 4 год. пополудні] і після полагодження необхідних кордонних формальностей, призначеним для нас автокаром, поїхали до підземної частини української греко-католицької церкви на спільне пригощення разом з місцевою українською громадою. Як звичайно при таких нагодах буває, пригощання було прикрашене палкими вітальними, патріотичними промовами господарів, тобто представників багатьох місцевих українських організацій.

Першим привітав нас парох храму. З нашого боку з короткою промовою виступив голова ГП п. Євген Кохан. Після врочистого пригощання нас розібрали місцеві українці по своїх хатах. Мене, разом з ред. М. Вербовим, запросило до свого гостинного дому старше подружжя. Пан господар дому був вже пенсіонером, а його дружина ще працювала. Як нам розказували, цей дім, з двома окремими помешканнями, наш господар сам власноручно побудував, не користуючись допомогою будівельників.

Нашим пунктом зустрічей та денного перебування в Монреалі була долішня частина греко-католицької церкви. З другої сторони вулиці була, також гарна, велика українська православна церква. Деякі вірні цієї церкви також були на спільному частуванні в день нашого прибуття. Пізніше вони запросили нас до своєї церкви. Відрізнялася вона від інших, відомих мені православних церков тим, що були там лавки для сидіння. В долішній частині церкви мав своє приміщення український банк для вірних цієї церкви. Як пізніше виявилось, в центрі Монреалю, в окремому будинку, був другий український банк, думаю, що не тільки для вірних однієї конфесії.

Ввечері, 23 вересня, у великому театральному залі відбувся перший концерт «Журавлів» на американському континенті. Конферансьє, так як раніше на всіх концертах в Польщі, був Богдан Сютрик, секретар ВП УСКТ в Перемишлі. Програма концерту була дуже патріотична і на дуже високому художньому рівні. Монреальська публіка сприймала її надзвичайно гаряче. Не забракло теплих вітальних промов наших монреальських господарів, а в першу чергу представника місцевої ланки Комітету Українців Канади. «Журавлів» привітав також представник місцевого українського чоловічого хору «Бурлаки» та запросив наших хористів на наступний день на спільний обід. Представникам місцевих українських організацій та хористам «Бурлаків» не сподобались стилізовані, звужені шаравари наших хористів. Тому вирішили пошити «Журавлям» нові, широкі козацькі шаравари. З тих міркувань поміряли окремих наших хористів та на зворотньому шляху з турне, перед тим як «Журавлі» піднялись у «вирій» до Варшави, нові шаравари були готові.

Через день «Журавлі» покотилися з Монреалю автокаром до столичного міста Канади – Оттави. Тут нашими господарями була місцева парохія Української автокефальної православної церкви. Після відпочинку з дороги та підготовленій нам, як вони називали, перекусці, в церковній залі відбувся дуже успішний концерт. Відчувалося, що роль головного місцевого організатора сповнювали парох та його дуже моторна дружина. Вони задбали про всі необхідні дрібниці. На нічліги знова розібрали нас місцеві українці.

На другий день, після сніданку по хатах, ми вирушили в дорогу в напрямі Гамільтону, де 27 вересня відбувся черговий концерт на канадській землі. Метою наступної мандрівки було чудове місто Монреаль. Тут так само ми мешкали у гостинних домах місцевих українців. В Монреалю обов’язки помічника імпресаріо п. Г. Міхальського виконував місцевий активіст п. Борковський. Тут два концерти організовано в великому престижному концертному залі, що в центрі міста. Після кожного з концертів в Канаді, а пізніше в США, місцеві українці організували у власних клубах так звані бенкети. В дійсності були це дуже смачні, багаті в українські страви вечері, підготовлені українськими жінками. В цьому найбільшому з міст Канади [в плані чисельності української громади], в якому довелось концертувати «Журавлям» протягом двох днів, при повністю заповнемому концертному залі, ми перебували до 1 жовтня. Це дало нам можливість відвідати цікавіші місця у місті, а що головне, вшанувати пам’ять Тараса Шевченка біля його пам’ятника в парку та відвідати численні українські культурні та церковні установи.

Одного разу, перебуваючи в Торонто, почастував нас обідом та обдарував «грошовими подарунками» Український допомоговий комітет. Наступного дня ми відвідали Український дім суспільної допомоги [для перестарілих], що поблизу Торонта. Мешканці того дому жили в просторих, зручних кімнатах, забезпечені всім необхідним, могли користуватися парком. В цьому ж парку стояли столи, де нас нагодували смачним обідом. Директоркою була жінка, можливо чудова, дбайлива менаджерка, але нульовий політик і дипломат, незалежно від її політичних переконань. Весь час нарікала на комуністів. Мабуть забула з якої країни ми прибули. Виглядало це на провокацію, на намагання викликати реакцію з боку окремих наших учасників з метою «полегшити» роботу деяким нашим хористам, чи хористові, які мали настанови і особливі доручення від польської СБ. Про те, що такі були серед нас, я не мав тоді і не маю сьогодні найменших сумнівів. Можливо, хотіла закрити дорогу для майбутнього приїзду до Канади. «Журавлі» виявились не піддатливими на провокацію. Сприймали «нарікання» п. директор мовчанкою. Якщо це не була провокація з боку пані директор, то був це доказ її безглуздя.

З Торонта «Журавлі» рушили в напрямку кордону США. По дорозі завітали до музею українського мистецтва в Ніаґара-Фоллс, оглянули музейну виставку української графіки, там також пообідали, а далі під’їхали до самого водопаду Ніаґара, відпочили біля нього, і пересікли американський кордон. Тут дуже тепло зустріли нас американські українці. Особливу турботу ми відчували з боку багатої української страхової компанії «Український народний союз» [УНС]. В Нью-Джерсі у них цілий житловий квартал високоповерхових будинків для небагатих, в першу чергу українців. Мешканці тих будинків, залежно від прибутків, платили відносно невисоку оренду за помешкання. Крім того, вони, тобто УНС, створили в горах [півтори години їзди від Нью-Йорку], українську випочинкову базу «Союзівка», де ми, в рамках маршруту по США, два дні відпочивали. Про це більше напишу далі.

Першим містом в США, де «Журавлі» виступали, був Рочестер. Це було 1 жовтня. В дальшій мандрівці були це міста: Баффало, Клівленд, Детройт, Чикаґо [2 дні], Піттсбурґ, Вашингтон, Едісон, Філадельфія, Нью-Йорк, Лодай, Кергонксон, Йонкерс, Бостон, Гартфорд. Подібно як в Канаді, програма виступів була насичена дуже патріотичними піснями й виконувана, як завжди, на дуже високому художньому рівні. Про це надзвичайно турбувався диригент п. Роман Ревакович. Не менше переживали самі хористи. Ревакович виявився не гіршим диригентом від свого попередника. Можливо, навіть більш приступним і товариським. Усі концерти «Журавлів» публіка нагороджувала дуже бурхливими, заслуженими оплесками. За весь час місячного перебування колективу на американському континенті ми лише в двох містах ночували в готелях: в Піттсбурґу та ще в українського власника готелю поблизу Нью-Йорка. В усіх інших місцевостях розбирали нас на нічліги місцеві українці. Як правило, вони нас годували та давали харчі на дорогу. Лише один раз зі мною трапилось таке, що був голодний і пішов до супермаркету купити що-небудь з’їсти. Однак коли побачив, що булочка коштує 60 центів – перерахував на польські гроші, і зразу перехотілося мені їсти. Я ще тоді не розумів, що не можна просто так перераховувати.

В Детройт я познайомився з паном Ільчишином, власником української крамниці, він був також видавцем «піратського», як мені тоді здавалося, випуску платівки «Журавлів». Виявилось, що він купив студійний запис концерту колективу від одного з хористів і був впевнений, що все це законно. Пізніше, коли довідався, що це «крадіжка», на вимогу ГП, перерахував на рахунок Головного правління УСКТ 2 000$, як відшкодування. Набагато пізніше [мабуть в 2015 роц]), на основі статті п. Б. Струмінського в «Нашому Слові» я зрозумів, що продаж студійного запису творів «Журавлів» здійснено ним з відома тодішнього диригента п. Я. Полянського. Але він завжди тому заперечував. Згадані студійні записи були зроблені для випуску платівни «Журавлів» Головним правлінням Товариства, і цей план був виконаний.

Пан Ільчишин був зацікавлений вишивками для продажі в своїй крамниці. Тоді я з ним домовився, що він присилатиме канву та нитки, бо це був дефіцит в Польщі, а моя дружина Бася буде вишивати та надсилати йому вишивки, головно блузки. Та співпраця тривала приблизно до початку 1990-их років. Перервала її хвороба американського контрагента.

З Детройт нам дорога постелилась до Чикаго. Там перебували ми два дні. Місцем денного перебування була парафіяльна греко-католицька церква. Один концерт відбувся в залі школи, а другий в концертному залі польського дому культури. Як звичайно, концерти пройшли дуже успішно. Запам’яталася мені ось така картина з одного з американських концертів. Під час перерви в концерті глядачі стояли групками та голосно розмовляли українською мовою. У одній із групок я угледів негра. Він, як усі в групі, вільно володів українською мовою. Як пізніше я довідався, була це сирота, яку дитиною пригорнула й виховала українська сім’я. Таким чином на світі появився темношкірий українець.

З усіх американських міст, в яких нам доводилося перебувати, чомусь особливе враження зробив на мені Піттсбурґ, передусім з відстані. Він здався мені дуже схожим на Київ. Розташований на пагорбах, здалеку було видно церкви, а може церкву. Були там дуже симпатичні люди. Ночували ми в готелі, але харчувались безкоштовно в ресторані, якого власником був дуже гостинний українець.

«СОЮЗІВКА»

Обіцяв я ширше написати про відпочинкову базу «Союзівка». Нам пощастило відпочивати там 14 і 15 жовтня. Вона розташована на схилі гори. Місце просто чудове. Знаходиться там гарний готель, а в ньому ресторан. Крім того, на території «Союзівки» побудовано для курортників односімейні будиночки, розташовані поміж деревами, в гарно утриманому парку. В такому будиочку довелось мені мешкати разом з головою Є. Коханом і редактором М. Вербовим. Кожний з нас мав окрему кімнату. Спільним був салон [вітальня], в якому грілися ми біля ватрану. Знаходиться там також невелика церковця та «народний дім» з концертним залом. В тому залі «Журавлі» позапрограмно виступили з концертом для відпочиваючих гостей «Союзівки» та мешканців недалекого [внизу гори] українського села пенсіонерів. На вершечку гори, тобто над «Союзівкою», – ліс, а в ньому повно білих грибів. Я інтуїтивно почав їх збирати, але далі усвідомив, що мені нічого з ними робити і залишив в лісі. Як виявилось, американці грибів в лісах не збирають. В їхньому переконанні, всі лісові гриби – це отрута. Не збирають їх також американські українці. Видно вони вже, в тому відношенні, американізувались. Всі працівники «Союзівки» володіли непоганою українською мовою. Говорив також нею, молодий за віком завідувач цією базою, але давалося це йому з великим зусиллям. Він вже українець народжений в Америці. Дивно, що я не запам’ятав імен і прізвищ людей звідтам, а запам’ятав собаку «Чемну», яка радо зустрічала усіх людей і справді була дуже чемна.

Останній концерт «Журавлів» в Америці відбувся 19 жовтня 1986 року в Гартфорді. Наступного дня ми знову помандрували до Канади і опинились в гостинному Монреалі. Там «Журавлі» відспівали позаплановий концерт, а вже 21 жовтня о 20 годині з летовища «Мірабель» відлетіти до Варшави та приземлились там наступного дня о 8 годині ранку. Загалом в Канаді і США «Журавлі», під управлінням п. Романа Реваковича, дали 22 + 1 концерт в 20 місцевостях, не враховуючи «Союзівки». Як завжди, хор виступав а капела, однак мелодії для окремих голосів на фортепіано «підказувала« п. Аня Туз. Вона також допомагала диригентові на передконцертних, розгріваючих коротких пробах.

В часі всього нашого перебування в Канаді і США імпресаріо, п. Г. Міхальський, виплачував нам усім добові, хористам по 15 американських доларів, а диригентові, акомпаніаторці і представникам керівництва ГП, по 30 $. Гроші з продажу квитків на всі концерти попадали до його кишені. Він платив за квитки на літаки, оплачував всі витрати зв’язані з нашим пересуванням по Канаді і США, відповідав за організацію концертів. Крім добових від Міхальського, одержували ми грошові подарунки від окремих глядачів, кількох українських кредитових банків, українського власника готелю поблизу Нью-Йорка, в якому ми проживали, і згаданого вже Українського допомогового комітету в Торонто.

Мої особисті враження від обидвох американських країн дуже позитивні. В першу чергу на увагу заслуговує місцеве українське населення, його дбайливість про зберігання рідної мови, піклування про дослідження й розвиток історичної пам’яті українського народу, додержування традицій, розвиток рідної культури, релігії тощо. Свідчать про це рідні церкви, українські науково-дослідні установи, музеї, пам’ятники присвячені великим українцям, книжкові й пресові видавництва, активно діючі власно побудовані домівки, кредитні банки, місця зустрічей та відпочинку для дітей та дорослих. Ой, якби хотілося, щоб так було в Україні!

В Америці дуже важливою є турбота про долю й допомогу один одному. Маю тут на увазі Український допомоговий комітет, Український народний комітет, будинки, що дають допомогу українцям, які її потребують.

Крім величезної кількості позитивів, маю також критичне зауваження. Не можу похвалити деякої відокремленості віруючих обидвох українських Церков. Навіщо мати окремі українські банки для греко-католиків і православних? Чи спільні банки для всіх українців не були б сильнішими, багатшими, та, принагідно, не зближували б земляків різних віросповідань?

Маю також зауваження відносно різниць поміж Канадою та США. В Канаді не зустрів я безпритульних, голодних, жебраків. Всюди на вулицях, в парках, взірцева чистота. Зовсім інакше в США. В Нью-Йорку в парку зустрів я безпритульних, що спали чи лежали на полицях якоїсь скультури, а біля «криниць», де були з’єднані труби для розведення кіп’ятку, звідкіля виходила пара, тиснулися бідні, змерзлі люди, щоб погрітися. Крім того, американські вулиці не «грішили» чистотою. Мандруючи Штатами, на окраїнах декільнох великих міст далося бачити за вікном, не старі за віком, зруйновані колишні житлові селища, без вікон та дверей. Як нам пояснювали місцеві, їх колись побудували для безпритульних – головно темношкірих. Вони прожили там нетривалий час, поки не зруйновали своїх помешкань, а тоді знову пішли в сиву далечінь. Видно загубили людську вдачу, це не проста, а навпаки, дуже складна справа. Однак канадська влада якось з цією проблемою впоралася.

Досить моїх спостережень і висновків із заокеанських країн. Пора повертати до наших проблем. Якась українська організація з Канади або США (склероз) подарувала УСКТ невеликий ксерокс – копіювальний апарат. Мені довелось його завозити до Варшави. Митники нараховали за нього дуже високе мито. Мабуть більше, ніж він був вартий. Я не заплатив мита, і тут почались між нами торги. Не помагали письма, що цей апарат буде використовуватись для потреб громадської організації, головно для копіювання нот, на потреби аматорських колективів. Тут однак ми зустрілись з допомогою суспільно-адміністративного департаменту МВС. Тільки після письма від них звільнили УСКТ з опплати мита. В тому часі такий апарат був у нас новинкою, дуже пригодився, головно для копіювання нот на потреби «Журавлів».

До 1989 року, з відомих причин, найбільше концертів «Журавлі» дали в Польщі, приблизно 100. В 1975 році з великим успіхом виступили на сцені Фестивалю української культури, що проходив кожного року в Словаччині в Свиднику, організований «Культурним союзом українських трудящих». Центральна влада КСУТ – Центральний номітет – була в Пряшеві. Концерт «Журавлів» на фестивалю в Свиднику транслювало чехо-словацьке телебачення. Крім згаданого раніше турне по Канаді й США, в період від 18 по 30 березня 1989 року, на запрошення Товариства «Україна», з великим успіхом виступали вони в Україні, точніше на Волині.

Дооцінюючи дуже високмй художній рівень «Журавлів», вже від 15 вересня 1972 року стали вони членом престижного товариства «Zjednoczone Polskie Zespoły Śpiewacze i Instrumentalne» [Об’єднані польські ансамблі співочі та інструментальні]. У 1977 році з успіхом виступили на ХІІ Міжнароднім фестивалі хорової музики в Мєндзиздроях, а в травні 1984 року здобули нагороду на Фестивалі церковної музики в Гайнівці, що на Підляшші.

ВОКАЛЬНІ, МУЗИЧНІ ТА ЕСТРАДНІ КОЛЕКТИВИ

З самого початку існування УСКТ завжди найбільше популярним видом сценічної діяльності були вокальні та інструментальні колективи. З моїм приходом до праці в ГП Товариства цією діяльністю займався п. Ярослав Полянський, про якого я вже раніше написав чимало. Найбільш популярними хорами УСКТ в тому часі були мішані хори: варшавський, керований Я. Полянським, та ґданьский, ведений Аєю Мацігановською. Обидва колективи та їхні диригенти співпрацювали з собою на музичній ниві. Вони «на щодень» виступали окремо, а «від великого дзвону» появлялись разом на сценах, як зведений хор Варшавсько-Ґданьский.

Крім названих хорів, до найбільш популярних серед українського населення належали шкільні хори «Полонина» ІV загальноосвітнього ліцею в Лігниці [ведений палким популяризатором української музики, в першу чергу хорового співу, п. Михайлом Дудою], «Думка» – загальноосвітнього ліцею в Ґурові Ілавецькому під художним керівництвом Володимира Богуна, та «Верховина» початкової школи ім. Тараса Шевченка в Білому Борі» [ведений Богданом Фіцаком]. Названі хори були так само прикрасою наших фестивалів.

Активним в праці на культурній ниві був завжди Перемишль. Тут постійно працювали якісь вокально-музичні ансамблі, а серед них слід відмітити хор «Долиняни», вокальний колектив «Синя Ленточка» [обидва ведені славнозвісною проф. Ярославою Поповською], чи естрадний колектив «Бескиди», якого музичне керівництво сповнювала п. Я. Поповська, а над сценографією і режисерією працював п. Богдан Сютрик. «Синю Ленточку», а пізніше «Бескиди» можна було зустріти на багатьох сценах Польщі, де проживають українці. Крім вказаних уже, на перемиській сцені Українського народного дому з успіхом виступала молодіжна капела мандоліністів під керівництвом відомого культурного, а також церковного діяча Володимира Пайташа. Він також був одним з перших успішних учнів Петра Лахтюка в плані гри на бандурі. Згодом у Перемишлі він заснував власну капелу, що популяризувала музику того суто українського мистецтва. Пан В. Пайташ більше 50 років був диригентом церковного хору УГКЦ в Перемишлі. Цей факт був причиною прямо ворожого ставлення до нього перемиської та не тільки перемиської партійної та адміністраційної «народної» влади. Влада всякими способами старалася «відгородити» його від УСКТ. Для досягнення своєї мети домагалися відповідних дій з боку ГП УСКТ. Тому ми були змушені звільнити його з посади світлицевого інструктора в домівці Товариства в Перемишлі, де він раніше успішно працював. Кожна Церква була «червоним полотнищем на бика» для тодішньої влади, а тим більше напівофіційно діюча тоді Греко-католицька Церква. Вона саме була однією з перешкод на шляху полонізації українського населення.

У 1980 роках в Перемишлі існував також танцювальний колектив «Аркан», ведений Богданом Колачом. Він виступив на сцені ІХ Фестивалю в Сопоті.

В 1970 і 1980 роках працював успішно в Венгожеві ансамбль пісні й танцю «Черемош». Художнім ведучим того колективу був п. Станислав Гнат, а першим скрипалем Володимир Назарович. Ансамбль дав більше ста концертів.

До дуже популярних і не менш заслужених ансамблів, діючих продовж цілого часу моєї праці в «головному штабі» УСКТ, був фольклористичний ансамбль «Лемковина» з Білянки, що на Горличчині (Лемківщина). Як вказує його назва, він поширював лемківський регіональний фольклор [найчастіше в музичній обробці музичного керівника ансамблю Ярослава Трохановського]. Його історія існування починалася ще в 1967 році, при чому перша його поява на сцені під цією назвою була на І Фестивалі української культури в Сяноці 1967 року. За моєї пам’яті музичним ведучим цього колективу ввесь час був п. Ярослав Трохановський. «Лемковина» була присутня, якщо не помиляюсь, на сценах усіх УСКТ–івських фестивалів. У 1987 році [з 23 вересня по 20 жовтня], користуючись запрошенням імпресаріо п. Генрика Міхальського із США, гастролювала в 4 містах Канади і 18 містах США. Конферансьє був відомий український, лемківський діяч, етнограф, співзасновник колективу, що згодом став «Лемковиною», Павло Стефанівський.

Мені довелось бути присутнім під час студійного запису цього колективу, а згодом виконати всі необхідні формальні дії для їх виїзду в далеку путь [візи в обидвох посольствах, квитки на літак, тощо]. Мав я також щастя, разом з головою Євгеном Коханом, полетіти з ними до гостинних наших земляків в Канаді й Америці. Так, як було це з «Журавлями», турне почали вони в канадському Монреалі, а закінчили в американському місті Гартфорді, звідкіля пізніше знов повернули до Монреалю, щоб 21 жовтня відлетіти до Варшави. В Монреалі журналісти української редакції «Радіо Канада» запросили п. Є. Кохана й мене до себе та провели з нами інтерв’ю на тему діяльності УСКТ та життя українського населення в Польщі. Коли ми перебували в цьому місті ще з «Журавлями», ті самі журналісти також проводили з нами інтерв’ю. Після повернення до Польщі деякі знайомі – постійні слухачі «Радіо Канада» – розказували, що слухали інтерв’ю з нами на хвилях того радіо.

Повертаючись однак до турне «Лемковини» з радістю підкреслюю, що всі концерти були на дуже високому художньому рівні. Таким способом представляли вони регіональну культуру Лемківщини на американській землі. Самі артисти, а також ведучий П. Стефанівський, зуміли також весело бавити глядачів. Тому не дивно, що публіка, якою були переповнені зали, приймала їх надзвичайно гаряче.

Концертуючи в Нью-Йорку і Кліфтон жили ми в готелі десь за містом. Власником того готелю був українець, який за наше проживання брав від п. Г. Міхальського тільки півставки, а крім того харчував нас безкоштовно в своєму готельному ресторані. Незалежно від того кожному з нас дав грошові подарунки. Перебуваючи там у нас появився один вільний день для відпочинку. Того дня всі артисти поїхали оглядати місто Нью-Йорк, а я з Є. Коханом вирішили залишитись відпочивати в готелі, оскільки Нью-Йорк оглядали ми раніше з «Журавлями». Адже, ми були впевнені, що поведуть нас в ті самі місця, які ми вже бачили. Перебуваючи в своїй готельній кімнаті прибіг до нас переляканий власник готелю, повідомив, що приїхав митрополит Мстислав Скрипник і хоче з нами зустрітися. Ми радо подалися на зустріч з митрополитом Мстиславом до кімнати, де він нас очікував. Виявилось, що 90-літний тоді митрополит, це дуже розумна, контактабельна і приязна людина. Розпитував нас про ситуацію, про обставини проживання наших земляків в соціалістичній ще тоді Польщі. Розповідав нам про своє минуле, про це як він жив в ІІ Речіпосполитій, де був депутатом Сейму. Розмова з ним була дуже приязна та симпатична. Цю зустріч згадуватиму завжди з великою приємністю, оскільки це була зустріч з ВЕЛИКОЮ людиною, палким патріотом нашого українського народу.

Черговим регіональним ансамблем, що поширював фольклор з пограниччя Лемківщини та Бойківщини був [і є] колектив «Ослав’яни» з села Мокре Сяніцького повіту. Ініціятором заснування того колективу був заслужений громадський, уескатівський діяч Євген Могила. Він був переселений [в 1947 р.] поблизу Оструди, що на території Вармії і Мазур. За фахом був старшиною пожежної команди і там працював. Його приватним зацікавленням були українські народні танці. В тій ділянці мав особливі здібності. Якимось способом він встановив, що в селі Мокре, де проживає чимало українського населення, є всі умови для створення народного ансамблю пісні й танцю. «Рознюхав» також, що на околиці Мокрого, в діючих там копальнях нафти й газу, потрібно старшин-протипожежників. Щоб сповнити свої мрії і заснувати в Мокрому український художній колектив, перебрався до праці в копальняній протипожежній команді. Так почали сповнюватися його мрії.

Співдіючи разом з п. Романом Ґоцко та Едвардом Данчишином, вони заснували художній колектив, який дав свій перший концерт 22 жовтня 1973 року на сцені Народного дому в Перемишлі. В часі того концерту «охрещено» його «Ослав’янами», від ріки «Ослава», що пливе поруч Мокрого. Спочатку колектив нараховував 26 хлопців та дівчат, але вже 1985 році це число зросло до 33 осіб. «Ослав’яни», це не тільки художній колектив, але також ініціятор багатьох культурних подій, в тому числі «Свята на Івана Купала», організованого над рікою «Ославою». В 1988 році, подібно як раніше «Журавлі» та «Лемковина», під кінець вересня полетіли на турне до Канади й США. Я традіційно займався організаційною підготовкою виїзду. Паспорти, візи, білети на літак. Напередодні виїзду я, разом з Є. Коханом, провели розмову з колективом і закликали, щоб всі повернулися після турне до Польщі. Однак сталося по-іншому. Більше десяти осіб залишились за океаном. Від імені Головного правління з «Ослав’янами» полетів голова УСКТ – Євген Кохан. Група артистів-аматорів, що залишилась в Америці, не стала перепоною в дальшій активній діяльності «Ослав’ян». Звичайно, початково це було причиною значних клопотань і пошуків нових талантів Є. Могилою, але всі проблеми вдалося вирішити.

В 1989 році мені знову довелося займатися підготовкою виїзду «Камерного хору» оо. Василіян під музичним керівництвом Ярослава Полянського. Початково планувалося, що з колективом полетить також о. Йосафат Романик [тодішній генеральний вікарій для греко-католиків неофіційного північного вікаріату Польщі], але пізніше передумав. Таким чином мені пощастило товаришувати колективові під час концертів в Канаді і США, що проходили за таким самим планом як попередні. Так, як й під час попередніх турне УСКТ-івських ансамблів, і цей пройшов з дуже великим успіхом. Спомини про «Камерний хор» та мої з ним мандрівки по американській землі були додатком до уескатівської діяльності.

Ще декілька інформацій про інструментальні, аматорські колективи Товариства.

У 1986 році пан Богдан Мирослав Демкович створив в Команчі, що на Ряшівщині, музичний колектив «Червоні вишні». Про його активність пізніше не було чути.

З 1971 року почав свою діяльність музичний ансамбль «Чумаки» в Щеціні. Проявляв він свою діяльність головно на українських забавах. Музичним ведучим ансамблю був спочатку музичний професіонал – Богдан Шилкевич, а від 1985 року – Володимир Хрін. Виступав в ньому, між іншими, випускник української філології Вчительської студії в Щеціні, Анатоль Лич. Він пізніше співав у Шецінському оперному театрі, а згодом працював як соліст в музичному театрі Ґерліц, що в Німеччині. В 1988 рочі «Чумаки» записали касету зі своїми творами.

Вокально-музичних колективів в роках 1970-1988, в окремих ланках УСКТ, діяло відносно багато. Та як в житті буває, одні колективи починали свою діяльність, а інші припиняли її. Не маю можливості перерахувати усі ансамблі, а тим більше ширше згадати про кожного з них. Проте відмічу коротко про ще декілька:

––«Хвиля» (Ґданьск). Початково звався «Петро і компани». На сцені вперше появився в 1980 році. Керівником колективу був Петро Пеленський;

––«Калина» (Любінь). Керівник – Іван Поручник. Існував у 1980 році і виступив на ІХ Фестивалі в Сопоті;

––«Канни» (Ґіжицько). Засновник Ярослав Бакаляр. Почав свою діяльність у 1978 році. Протягом п’яти років виступив 126 разів, в тому 62 на забавах і 38 на весіллях. У 1983 році завоював перше місце на огляді радянської пісні в Ґіжицьку;

––«Карпати» (Краків). Квінтет вокально-інструментальний, що був активний в роках 1978-1981;
––«Комиш» (Люблін). Вокально-інструментальний колектив, діючий в половині 1980 років під керівництвом Олександра Стеця;

––«Ластівка» (Люблін). Вокально-інструментальний, чотириособовий колектив. У 1985 році вів його Олександр Стець. Автором аранжації був Роман Дрозд. Крім них виступали: Марія Прах та Ярослав Ткачук;

––«Лиман» (Ґурово Ілавецке). Вокально-інструментальний колектив, створений 1986 року. Авторами композиції були Б. Кантор та О. Стець;

––«Мазурські Зозулі» (Ліси). Діяв в 1960-70 роках. Ведучими були Анна Назарович та Йосип Присташ. У 1969 році був записаний ольштинською радіовисильнею «Польського Радіо»;

––«Ніченьки», пізніше «Десна» (Бартошиці). Колектив появився в 1983 році, а вів його п. Є. Марковскі під опікую Дмитра Кущака. Виступав на VІІІ Фестивалі в Сопоті.

––«Окмель» (Пйотровіце). Почав свою діяльність в 1970 роках. На ІХ Фестивалі в 1985 році появився на сцені в складі 8 осіб. Ведучий Іван Бочнєвич;

––«Оселедець» (Ельбльонґ). Панк-роковий колектив. Керівник Марко Валюсевич, солістка Ольга Наконечна. В 1986 році виступив на Х Молодіжному ярмарку.

––«Ромен» (Вроцлав). Діяв від квітня 1978 р. до початку 1990 років. Керівник Роман Ладна;

––«Зорепад» (Бані Мазурські). Вокальний колектив ведений Анною Назарович, автор аранжації Андрій Борис.

ГУРТКИ ЖИВОГО СЛОВА

На початках діяльності УСКТ дуже популярними були драмгуртки. Для допомоги в праці таким колективам в Головному правлінні працював справжній спеціаліст з цієї ділянки, пан Іван Демкович. Він може не був найкращим організатором, зате був дуже добрим знавцем того роду «ремесла» й прекрасним режисером. Найкраще він себе почував в гуртку, посеред своїх акторів. Як почав працю з якимось драмгуртком, то важко було його звідтам вирвати, хіба що потребували його допомоги в іншому драмгуртку. На превеликий жаль, на зламі 1960-70 років, мода на драмгуртки з невідомої причини почала проминати і діючі раніше такого роду колективи найперше припиняли свою активність, а то й взагалі свою діяльність.

І. Демкович, це була добра, чесна, літня людина [1907 року народження], дуже повільна в своїй поведінці. Великий український патріот. До іншої праці, крім режисера, він просто вже не годився. У Варшаві не мав квартирни. Якщо не був у відрядженні, то ночував, потайком, перед адміністрацією будинку, в офісі Головного правління. В нього були складні сімейні обставини. Теоретично мешкав в Сєрадзі [Sieradz] в лодзькому воєвідстві, там жила його дружина та двох синів, але чомусь йому туди не було спішно. Я його любив як земляка й дуже чесну людину. Хоч він в ГП був вже малопридатний, я не мав совісті його звільнити, навіть тоді як досягнув пенсійного віку. Всі члени Президії ГП знали його актуальну непридатність до праці, та його сімейні обставини, але ніхто не посмів вийти з пропозицією його звільнити з роботи. Дуже мені було прикро, що я сам мусів провести з ним, прикру для нас обидвох, розмову та заявити про необхідність переходити йому з невеликої зарплати на ще меншу пенсію.

І все ж, в 1970 роках почали подекуди відроджуватися драмгуртки, та, в ширшому розумінні, гуртки живого слова. В першу чергу тут слід зарахувати драмгурток, що діяв у 1971-1973 роках в Щеціні, ведений юридичним дорадником Юрком Ліборським, а опісля повстала група «Кредо», якої організатором був [суддя] Степан Клосівський. Допомагав йому своїми режисерськими здібностями перший організатор театральних колективів у Щеціні 1950 і початку 1960 років – Іван Завадський. Драмгурток цей діяв також у 1980-х. На першому Молодіжному ярмарку в Ґданьску представив він «Оргію» Лесі Українки. В репертуарі цього колективу появились також: «Адвокат Мартіян» Лесі Українки, «По дорозі в казку» О. Олеся та «Розрита могила» на основі Т. Шевченка. В колективі працювало кільканадцять осіб.

В Кошаліні драмгурток вів п. Володимир Серкіз. Працював він при сприянні та активній допомозі місцевого «Балтійсьного драматичного театру». «Балтійський театр» відпускав також свою сцену для виступів нашого драмгуртка. Саме там була поставлена п’єса «Вовчиха», що діждалась схвальної, професійної рецензії [31 березня 1971 р.] в «Głosie Koszalińskim» [Кошалінський голос]. У 1978 році в Кошаліні працював також декламаторський колектив. Вела його п. Єва Пєчиньска.

Черговим містом, де відроджувались драмгуртки, був Ґданьск. Там обов’язки організатора й режисера охочо виконувала відома і заслужена діячна УСКТ, пані Г. Вальковска. Вона раніше, бо ще в 1950 і 1960 роках ставила там п’єси, а в 1970-х з великим успіхом виставила з ґданьскою, – головно студентською – молоддю «Лісову пісню» Лесі Українки. Під час ІІ Молодіжного ярмарку ґданьский ансамбль поставив «Патетичну сонату» Миколи Куліша, а в чергових, ще «Вавилонський полон» та «На руїнах». Звичайно, як й раніше, режисерувала пані Вальковська. В Ґданьску, в 1980-х роках, діяв також популярний кабаретовий колектив «Гриць Прач». В кінці 1980-х років надалі жили, серед ґданьскої молоді, сценічні традиції. У 1989 році, під час ХІ Фестивалю, в межах «нічного концерту», група «Контакт» представила інсценізацію «Місто Київ». Я впевнений, що там досі сценічні традиції продовжуються та приймають щораз новіші види. Головною рушійною силою ґданьского середовища, та не тільки його, були традіційні «Молодіжні Ярмарки».

В Катовицях, під керівництвом п. Стефанії Іванишин, існувала група живого слова. У 1978 році брала вона участь в Ґданьску в «Молодіжному ярмарку».

В 1970 році продовжував ще свою діяльність театральний гурток в Кемблові. Загалом, в тому році, на вісьмох спектаклях, глядачі побачили дві п’єси: С. Васильченка «На перші гулі», а згодом «Лемківське весілля». Ці спектаклі могло подивитися близько чотирьох тисяч глядачів. Першим режисером ансамблю [з 1966 року] був п. Іван Демкович, а організаційно допомагала йому п. Дарія Базарник.

В Кракові драмгурток існував майже від початку діяльності УСКТ. Наслідком його копіткої праці була поява на сцені в 1957 році «Запорожця за Дунаєм» режисера Катерини Заблотної. Однак, за моєї вже пам’яті, в 1972 році сформовано тут декламаторський колектив, ведений актором театру «Розмаїтосьці» [Різноманітності] п. Романом Войтовичем. Також в другій половині 1970-х підготовлено монтаж на тему Олекси Довбуша, який представлено на Молодіжному ярмарку в Ґданьску в 1978 році. В 1980 роках працював в Кракові «Театр поезії». В 1982 році брало в ньому участь 15 осіб.

В Перемишлі драмгуртки почали свою діяльність у 1957 році. Працювали під опікою інструктора ГП п. Івана Демковича та виставили чимало п’єс. У 1978 році панове Ярослав Юрчак та Богдан Сютрик поставили п’єсу «Гайдамаки», а 23 вересня 1984 році перемиський драмгурток поставив п’єсу Марка Кропивницького «Помирились». Було це з нагоди ювілею 120-ліття українського театру. Через рік на сцені Народного дому в Перемишлі показали чергову п’єсу М. Кропивницького «Голомозий». Серед артистів в тій п’єсі виступив, між іншими, майбутній владика УГКЦ Василь [Ігор Медвіт]. З перемиським драмгуртком, між іншими, співпрацювали Наталія Ожибко та Володимир Пайташ. В половині 1980 років діяв тут колектив «Інціятивна група».

На грані 1970-х і 1980-х у Варшаві працювала семиособова кабаретова група «Самакума».

Іншим видом драмгуртківської діяльності був ляльковий театр «Зайчик», що працював в роках 1976-1980 при гуртку УСКТ в Любіні, ведений п. Романом Телепою. З п’єсою «Калиточка» розважав він не тільки дітей в Долішній Сілезії, але також на Лемківщині.

УКРАЇНСЬКЕ ШКІЛЬНИЦТВО

Одним з найосновніших статутних завдань УСКТ було навчання української мови, в першу чергу дітей. На перших порах після організаційного з’їзду УСКТ Головне правління ще не мало приміщення та кадрових працівників. Все було у стадії організації. Редакція «Нашого Слова» вже напередодні І З’їзду УСКТ мала своє власне приміщення, а також необхідні редакційні кадри. Тому зрозуміло, що справами українського шкільництва початково займався секретар редакції «НС», пан Микола Сивіцький, саме той, що змобілізував мене до праці в українському шкільництві, тобто першої в Польщі, після зловісної акції «Вісла», школи з українською мовою навчання, спочатку в Лабуню Вєлькім.

Після організаційного закріплення Головного правління УСКТ, співпрацю з освітньою владою та піклування про розвиток українського шкільництва, а також навчання українських дітей рідної мови в польських школах перебрала на себе секретар ГП, пані Ольга Васильків. З моменту моєї роботи в УСКТ тими справами займалася вже окрема людина, інструктор [згодом старший інструктор, спеціаліст і старший спеціаліст] в особі випускниці української філології Варшавського університету п. Люби Кобеляк. Вона виявилась людиною, яка щиро любить свій український нарід, а отже й рідну мову, культуру, переживає за його долю. Мені, як секретарові ГП УСКТ, довелось бути її прямим начальником близько 20 років. Знаю, що раніше [коли були ще педліцеї] вона приділяла багато уваги українським класам Бартошицького педагогічного ліцею, зокрема правильному працевлаштуванню випускників. Це вона займалася організацією пунктів навчання української мови, промощувала стежки по школах та шкільних інспекторатах, особливо там, де появлялись якісь проблеми. Разом з нею ми відвідували кабінети міністрів, віцеміністрів, директорів департаментів в Міністерстві освіти з метою покращення ситуації рідного шкільництва. Тут завжди була потреба добиватися кращого. Це програми, підручники, методична допомога вчителям, в першу чергу нехтування деякими керманичами шкіл та шкільними інспекторатами розпорядженнями міністра освіти щодо навчання української мови.

Білий Бір. Однією з вагомих проблем освітньої ниви було питання української початкової школи імені Тараса Шевченка в Білому Борі та інтернату. Тоді школа знаходилася в Щецінському повіті Кошалінського воєвідства [тепер це Західпоморське воєвідство з управою в Щеціні]. Школа запрацювала в 1958 році [з 1961 року – імені Тараса Шевченка], тобто на рік пізніше виникнення школи в Лабуню Вєлькім, що згодом була перенесена до Чахова. Там були кращі умови, оскільки в місті Білий Бір та на околиці проживало і проживає чимало українського населення. Однак погано було з будинками, призначеними для цієї школи. Умови в яких вчилися і жили учні були жалюгідні, а освітня влада, в тому центральна, не поспішала з порятунком для неї. Скільки заходів і гострих розмов вимагала ця справа, знають лише колишні її директори: Володимир Шульган, Данило Древко і Ірина Дрозд з вчителями, Головне правління УСКТ, колишній секретар ВП УСКТ в Кошаліні п. Володимир Серкіз з горсткою місцевих діячів та група близьких і безкорисливих людей з Іваном Батрухом з Кошаліна та Богданом Боберським з Варшави на чолі.

Крім невеликої групи місцевих учнів, в українській школі в Білому Борі навчалися також замісцеві діти, часом з місцевостей далеко віддалених від Білого Бору. Для таких учнів був зорганізований інтернат, в якому вони жили.

Бій за існування цієї школи та покращання умов її функціонування, – це справжня епопея, яка повинна знайти свого автора. Віцекуратором в шкільній кураторії в Кошаліні, що займався українським питанням був п. Статкєвіч. За моїми спостереженнями була це непогана людина, виглядало що хотів допомогти, але його можливості були справді дуже обмежені. Я, звісно, його відвідував, спочатку в справі ремонту школи, а пізніше також в справі будови нового будинку інтернату. Інколи було в мене враження, що він ховався від мене. Це, мабуть, був прояв його безсилості.

В питанні капітального ремонту шкільного будинку велику заслугу має будівельний експерт п. Іван Батрух. Він провів експертизу технічного стану будинку в якій довів, що ремонт є доцільним, оскільки актуальна вартість будівлі дорівнює вартості такого будинку в сирому стані [коробка]. За цю експертизу, яка коштувла йому чимало праці, не взяв ні копійки. До речі, всім нам було відомо, що справу треба рухати з місця, хоч на початок не має ніяких грошей. В бюджеті кураторії були можливості роздобути кошти на ремонт, але не було зовсім на нову школу. Експертиза відкрила можливість почати капітальний ремонт шкільного будинку. Під час ремонтних робіт виявилося необхідним виконати нові, непередбачені проектом та кошторисом роботи. Проте для цього довелось шукати вже бюджетних грошей. Таким чином вдалося вратувати будинок, а відтак – школу. Після капітального ремонту умови навчання стали більш-менш нормальними. Якщо не помиляюсь, цей ремонт було завершено в половині 1980-х років. Проблемою надалі залишались умови проживання замісцевих учнів в інтернаті.

Для покращання умов проживання учнів в шкільному інтернаті виникла ідея будови нового будинку. Це була надзвичайно складна й ризикована ідея. Перш за все, була добра воля й запал вчительського колективу, батьківського комітету та УСКТ-івського активу.

Створено Громадський комітет будови інтернату [дальше Комітет будови]. Через брак надії на державну грошову допомогу, вирішено будувати за рахунок зібраних грошей серед української громади. Початково були проблеми з одержанням дозволу на збірку грошей. Далі, коли його отримали, то знайшлося в ньому застереження, що не можна враховувати грошей, які надійшли б з-за кордону. Влада міста Білий Бір була схильна надати ділянку для нового будинку. На початок необхідним став технічний проект і кошторис будови того вимріяного й дуже потрібного будинку. Повну проектну документацію узявся опрацювати відомий варшавський архітектор, палкий український патріот, пан Богдан Боберський. Цю дуже важливу, велику роботу, що була першим кроком на шляху до побудови будинку, виконав за «дякую», хоча я не впевнений, чи він почув це слово від Комітету будови, дирекції школи та місцевого активу, і чи було це відповідно доцінене ними. Задумався про це тому, що пізніше в статтях та оцінках тої важливої події вагомий вклад п. Богдана Боберського був промовчуваний. Крім підготовки повної документації будови інтернату, п. Богдан Боберський був також автором проекту прапора початкової школи ім. Тараса Шевченка в Білому Борі.

Гроші на рахунок Комітету будови надходили, проектна документація була готова, але одержати дозвіл на будову не було просто. Однак це все з трудами вдалось побороти. Врешті-решт, на грані 1980 і 1990 років вдалось завершити будову інтернату. Пізніше, біля нього, також з труднощами, вдалось поставити пам’ятник патрона школи – Тараса Шевченка. Отже, нині, крім початкової школи з українською мовою навчання в Білому Борі, є також гімназія та ліцей, тобто комплекс загальноосвітніх шкіл імені Тараса Шевченка.

Лігниця. Іншим предметом особливої уваги Головного правління УСКТ, всього Товариства й української громади, був український ІV загальноосвітній ліцей в Лігниці. Спочатку це було Вроцлавське воєвідство, згодом Лігницьке, а тепер Долішньосілезьке [Dolnośląskie] з воєвідською управою у Вроцлаві. Школа містилася в тісних приміщеннях будинку ліцею № 1 [з окремим входом], інтернат був в окремому, невеликому будинку, по сусідству з радянською військовою частиною.

Школа була створена в 1957 році в Злоториї, при чому, в планах УСКТ, передбачувалося, що вона буде в Лігниці, тому, що в місті та на його околицях проживає відносно багато українського населення. Перешкодою для створення ліцею відразу в Лігниці, як думаю, була нестача відповідних приміщень. Приміщення такі, хоч й в недостатній кількості, вдалось знайти тільки в 1960 році. Обов’язки директорки школи в 1962 році були покладені на паню Ірину Снігур. До праці в ІV лігницькому ліцеї пощастило підібрати відповідальний педагогічний колектив. За моєї вже пам’яті вчителем української мови був Іван Співак. Уславилась школа високим рівнем навчання, тішилась виховними успіхами, а також існуючими при школі колективами художньої самодіяльності, які популяризували українську культуру серед учнів та широкого гурту глядачів різної національності. За часів ПНР в Лігниці було командувння червоноармійських військ, проживало там чимало червоноармійців – солдатів та офіцерів з сім’ями, радянських громадян різної національності, в тому також української.

У 1977 році, з офіційно невідомих ГП УСКТ причин, відкликано п. Ірину Снігур з посади директора школи, а на її місце призначено вчителя військової підготовки п. Яна Беказа. Хоч новий директор не проявляв ворожого ставлення до українців і непогано завідував школою, однак не могло в нього бути українського духа. Проте Головне правління УСКТ дуже високо доцінювало заслуги попередньої пані директор. Крім того не приховувало, що нашою амбіцією було, щоб українською школою керував українець, в якого було б українське серце до українських проблем. Тому робили ми наполегливі заходи у центральній та воєвідській владах за повернення на посаду директора школи п. Снігур, в тому часі вже вчительки математики в тій же школі. На превеликий жаль, не дало то бажаних результатів. Щойно в 1990 році пана Я. Беказа підмінив випускник української філології Варшавського університету пан Богдан Гнатюк.

Моєю мрією було, щоб саме цю школу закінчив мій старший син Володимир. Тому в 1973 році він став учнем І кл. ІV лігницького ліцею. На превеликий жаль, в тій школі він тільки вчився до кінця першої шкільної чверті [першого кварталу]. Туга Влодзя за великим містом, а може також за батьками, змусила нас забрати його до Варшави. Середню школу успішно закінчив він пізніше в ХІ загальноосвітньому ліцею у Варшаві. Про Влодзя згадав принагідно.

Пишучи про славнозвісну лігницьку школу, не можу не згадати шкільного хору «Полонина», веденого безмежно заслуженим його диригентом паном Михайлом Дудою. Це великого класу музик, який всі свої зусилля зосереджував на роботі з хором. За моєї вже пам’яті він став жертвою нещасного випадку, – під час настроювання інструменту зірвалася струна і він повністю втратив зір. Раніше, з невідомих мені причин, в нього не було вже одного ока. Тому його праця з хором була особливо важка й вимагала дуже великих зусиль та посвяти, а також допомоги і опіки інших. Необхідна була також допомога для власної підготовки до праці з хором, адже не міг читати нот. Як мені відомо, допомагав йому в тому, обдарований музично вчитель-україніст, Іван Олійник. Ми намагалися йому допомагати фінансово, приймаючи його до праці на ½ штату музичним інструктором. У нього був чудовий контакт з молоддю. Він любив молодь, а вона його. Тому зрозуміло, що ведений ним шкільний хор «Полонина» тішився великим успіхом. В його репертуарі були одні з найкращих українських пісень, виконувані на дуже високому художньому рівні. Він був своєрідним магнітом, що притягував до школи нових учнів. Не можу собі дозволити не згадати більше про п. М. Дуду, як про чудову, чесну, працьовиту, патріотичну, чутливу людину. В нього велике серце до музики загалом, а української зокрема. Зі своїх спостережень знаю, що в своєму нещасті з великою допомогою та опікую він зустрічався з боку дружини і дочок. Йому допомагала також мудра собака-провідник. Виводила його на автобусну зупинку, чекала на відповідний автобус, тоді запроваджувала його до нього, щоб знова вивезти біля школи та завести до неї. Це саме було на зворотному шляху. Собака полегшувала йому життя, була його очима.

Наш лігницький ліцей, крім хору, розславлював танцювальний колектив, який так довго не мав свого імені, що став «Безіменним». Він популяризував на дуже високому рівні українське хореографічне мистецтво. Було це можливе завдяки копіткої праці чудового хореографа, спеціаліста з українських народних танців, пані Данути Дмитрєвої. Під її керівництвом молоді танцюристи-ліцеалісти витискали з себе чимало поту, але це давало просто прекрасні наслідки. Цей ансамбль, разом з хором «Верховина», був учасником наших фестивалів. В школі існували ще інші, менші колективи, зокрема вокально-музичний ведений п. Іваном Олійником, та не тільки цей.

Ґурово Ілавецке. Чергова школа, де вчилися українські діти, це класи з українською мовою навчання в загальноосвітньому ліцеї в Ґурові Ілавецькому, що на Ольштинщині [тепер Вармінсько-Мазурське воєвідство]. Української мови вчив там заслужений педагог, великий український патріот, колишній учень української гімназії в Сокалі, Теофіль Щерба. При школі існував ансамбль пісні й танцю [керівник Теофіль Щерба, диригент Вєслав Мажевскі, хореограф Войцєх Клєв’ядо]. В свій час був там хор «Думка».

Пункти навчання. Найбільше дітей вчилося української мови в пунктах навчання, організованих в школах, де батьки виявили таке бажання [мінімум семеро дітей з цілої школи]. Однак на практиці це бувало по-різному. Перешкодою інколи було погане ставлення керівника чи директора школи до навчання української мови, чи загалом до українців. Бували і справжні перешкоди у вигляді нестачі вчителя для такого предмету. Не рідко траплялось, що не тільки керівники шкіл, а також шкільна кураторія, або шкільні інспекторати, створювали штучні перешкоди для ведення навчання рідної українцям мови. Це в першу чергу стосувалося Ряшівського воєвідства. Там ставлення до українського населення було завжди найгіршим, а навіть просто ворожим. Безумовно, адміністраційна влада мала там повну підтримку, можливо, навіть заохочення від служби безпеки, а можливо також від партійних комітетів. У всякому разі, начальства воєвідського комітету та повітових комітетів ПОРП, хоч мали у всьому вирішальну владу, в дискримінуванні українців не робили перешкод. Найгірше це представлялося в Горлицькому і Перемиському повітах та в самому місті Перемишлі.

В шкільному році 1970/71 в Польщі було 86 пунктів навчання української мови, в яких навчалося 1665 учнів, в 1988/89 роках число пунктів зменшилось до 57, а учнів до 1076. В роках 1971/72 до 1981/82 число пунктів навчання української мови в школах постійно зменшувалося, так що в останньому було вже тільки 27 пунктів, де навчалося української мови всього 528 учнів. Пізніше спостерігаємо невелике, але постійне зростання кількості пунктів навчання та учнів. Причини спершу зменшення, а потім знову росту кількості пунктів навчання та кількості учнів в них не вмію однозначно пояснити. Причини безумовно були різні, в тому також об’єктивні. До об’єктивних треба зарахувати переміщування українського населення з сіл до міст – а там розпорошення по багатьох школах. На жаль були також причини, викликані створюванням перешкод окремими директорами шкіл, реорганізацією шкільної адміністрації [ліквідація шкільних інспекторатів в місце гмінних директорів шкіл]. Та ніде правди діти, причиною була й байдужість деяких батьків. На щастя, пізніше вдавалося повільно опановувати таку ситуацію. В більших містах для розпорошиних по багатьох існуючих там школах учнів вдавалось організувати збірні пункти в одній з них.

За ситуацією в ділянці навчання української мови уважно стежила п. Люба Кобеляк та про все повідомляла мене, президію ГП, а також ціле Головне правління УСКТ. Як правильно вказує на це п. Ярослав Срник в книжці «УСКТ» на ст. 420-424, справи українського шкільництва займали почесне місце в роботі Головного правління, його президії та цілого активу Товариства. Проявлялося це в постійній співпраці з усіма ланками шкільної влади, внесенням нами різних внесків та пропозицій, а також необхідних інтервенцій у представників влади всіх щаблів [не тільки шкільної].

ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ УСКТ

«Наше Слово» було пресовим органом УСКТ, хоч видавцем було «Wydawnictwo Współczesne» Robotniczej Spółdzielni Wydawniczej «Książka-Prasa-Ruch» [«Видавництво Сучасне» Робітничої видавничої кооперативи «Книжка-Преса-Рух»]. Головне правління УСКТ мало вплив на зміст свого пресового органу, хоч не було його видавцем. Як правило, головний редактор «НС» був членом Президії ГП, а навіть заступником голови.

«Наше Слово» зі своїми додатками було оцінюване українцями західних країн найкращою українською газетою, що виходила в тодішніх соціалістичних державах. Коштувало це багато клопотань тодішніх редакторів [Г. Боярського, а пізніше М. Вербового] в Управлінні контролі преси, публікацій та видовищ, що мало своє приміщення на вул. Мисій у Варшаві. Мені відомо, що захисні дебати на тему окремих статей тривали інколи цілі ночі. Часто вдавалося «проштовхнути» бажану статтю, хоч не завжди ті дебати давали успішні наслідки. До кінця 1980 років «Наше Слово», крім цензури на вул. Мисій, було уважно прочитуване політичними й адміністраційними органами державної влади та рецензоване ними. Мені завжди було дуже дивно і незручно, коли «рецензент» з Суспільно-адміністраційного департаменту МВС зі своїми критичними зауваженями до окремих статей в «НС» дзвонив не до головного редактора тижневика, а до мене. Мені тоді доводилось робити зауваження редакції стосовно статей, які тому «рецензентові» не сподобались. Міг зразу сам подзвонити редактору, але чому того не робив, – можу тільки здогадуватися.

«Наше Слово» зі своїми додатками було дуже високо оцінюване в Україні, Сполучених Штатах Америки, Канаді та західних країнах Європи. Однак не всі українці в Польщі мали таку ж оцінку. Причин того було щонайменше дві. Одна з них, це справжня турбота й бажання ще більшого підвищення рівня своєї, єдиної в той час, рідної газети. Іншою причиною було не спостерігання дійсності або просто нерозуміння ситуації в країні, а інколи з міркувань, що оскільки воно своє, то не може бути добре. А ще через звичайну злобу.

Розповсюджування «Нашого Слова» серед українського населення взагалі, а серед членів УТСК зокрема, було одним з найголовніших завдань Товариства. «Наше Слово» було єдиним друкованим українським часописом в Польщі, мало основний вплив на гальмування полонізації серед українців. Крім того, воно доносило до своїх читачів статті, які зміцнювали інколи почуття гідності, гордості за своє та підтримували їхній дух. Передавало також інформації про окремі події в житті УСКТ та українського населення взагалі. Чимало було інформацій про події в Україні, про її історію, культуру та про визначні історичні постаті. Тому при оцінці роботи усіх щаблів ланок Товариства брали ми до уваги число передплатників чи взагалі читачів «Нашого Слова». Був це один з головних показників активності ланок.

Іншим друкованим виданням [в книжковому виді], що появлялося щорічно, якого видавцем було Головне правління УСКТ, був «Український Календар». З його появою було чимало проблем. Головні з них – одержання наділу відповідної кількості паперу та знайдення друкарні, яка погодиться друкувати українською мовою. Від кількості наділу паперу з боку Верховного управління видавництв [Naczelnego Zarządu Wydawnictw] завжди залежав об’єм і тираж календаря. Об’єм в ювілейному році – ХХ-ліття УСКТ, тобто 1976-му, становив 366 сторінок, а тираж – 6 500 примірників. Бувало, що в попередніх роках вдавалось нам випускати календар більшими тиражами. Для прикладу, в 1975 році – 8 500, а раніше досягав інколи і 10 000 примірників. Календар у 1988 році мав тільки 272 сторінки, а тираж становив 6 000 примірників. Були вони розповсюджувані правліннями воєвідськими і повітовими, гуртками, а також активом УСКТ. Таким шляхом ми були спроможні успішно розпродати тираж. Дуже багато календарів попадало за кордон, а головно до України, до української діаспори в західних державах, в тому у США і Канаді. Попадали вони за кордон шляхом поштових посилок покупцями з Польщі. Під час мого секретарювання в ГП, в роках 1970-88, редактором календаря був увесь час Антін Середницький. Раніше над редакційною підготовкою календаря працювали також інші особи.

Увесь час мали ми дуже серйозні проблеми з друком наших видань. Спочатку всі україномовні видання, в тому також «Наше Слово», друкувала варшавська друкарня «Тамка». Але їй це не дуже підходило, так з технічних як і кадрових міркувань, а остаточно економічних. Бракувало українських черенок [форм для виплавлювання букв різного шрифту, в тому курсиву] та кваліфікованих друкарів із добрим володінням українською мовою. Тому, приблизно в половині 1981 року, «Тамка» відмовилась друкувати «Наше Слово» та інші україномовні видання. З різних причин, в тому з вини цензорів або рецензентів, наш календар попадав до читачів із запізненням [після Нового року]. Бувало, що це запізнення з кожними роком ще збільшувалося. Не просто було знайти іншу друкарню, яка погодилася б друкувати уескатівські видання. Остаточно погодилась робити це друкарня в Ряшеві. Був там друкар, що розрізняв українську мову від російської. Він саме погодився набирати зміст наших видань на основі машинопису, за умови однак, що будемо окремо йому за це платити. На щастя була у нас невикористана половина якогось штату і я вирішив взяти його на роботу у виді якогось-там інструктора. Розумію, що робити друкарський склад мовою, якою він не зовсім добре володів, не було просто та вимагало зусиль і часу. Але, в кінцевому рахунку, він брав дві зарплати за одну й ту ж роботу. Було мені відомо, що допомагав йому наш працівник з Перемишля Богдан Сютрик. Здогадуюсь, що він з Сютриком мусив ділитися своєю додатковою платнею. Але з мого боку був це великий ризик. Це й стало причиною, що «Український календар» на 1989 рік не вийшов. Мав він на цей рік з’явитися під редакцією Романа Галана.

Крім «Українського календаря» Головне правління УСКТ ще раніше, бо в 1964 році, тоді як я ще працював секретарем ВП у Щеціні, видало антологію «Гомін». Зібрав матеріяли та редагував книгу п. К. Кузик. Починаючи з 1974 року почали ми видавати невеликі збірки окремих літераторів, членів УСКТ. Їхньою підготовкою у співпраці з авторами займався редактор Антін Середницький. Таким чином появились збірки поезії Євгена Самохваленка під заголовком «Над Віслою», Івана Врецьони «Народній Польщі» та Якова Мушинського «Балтійські чайки». У 1976 році побачила світ новеля Антона Середницького «Пройденим шляхом». 1978 року видали ми нову збірку Євгена Самохваленки «Паралелі». В половині 1970 років, з нагоди ювілею ХХ-ліття Товариства, Головне правління видало монографію «Українське суспільно-культурне товариство» в редакції А. Середницького. Враховуючи наділи друкарського паперу та фінансові можливості, видали ми у 1980-их [також у редакції А. Середницького] збірки поезій Мілі Лучак та Івана Киризюка.

З нагоди ювілеїв ХХ-ліття і ХХV-ліття УСКТ Головне правління Товариства випустило пропам’ятні медалі. Були ними нагороджені заслужені активісти УСКТ. Перша медаль [ХХ-ліття] була видавлена в міді діаметром 95 мм. Мідь ми збирали серед членів УСКТ на території цілої Польщі; була видавлена ремісничим способом. Друга медаль, традиційної величини, була відлитв у державному монетному дворі.

УСКТ НА СТОРОЖІ БУТТЯ УКРАЇНЦІВ ПОЛЬЩІ

На ІХ З’їзді УСКТ, що проходив в червні 1988 року в Яхранці поблизу Варшави, я не увійшов до складу Головного правління. Головою обрано Є. Кохана, а нештатним секретарем ГП став лікар з Варшави, Богдан Мартинюк. Він погодився секретарювати на першому післяз’їздівському пленарному засіданні ГП за умови, що я погоджуся працювати директором офісу Головного правління, що на практиці виконуватиме щоденні обов’язки секретаря ГП. Мені доводилось постійно завідувати працею офісу ГП, готувати усякі документи та листування до державної та місцевої влад, а підписував їх голова й секретар ГП, або [у виняткових випадках] один з них.

Через зміну політичного ладу в державі я був свідомий, що моя присутність в головних органах УСКТ, хоч би директора офісу ГП, людини, яка за «народної влади» близько двадцять років працювала штатним секретарем Головного правління, а раніше ще сім секретарем Воєвідського правління Товариства в Щеціні, може бути перешкодою для подальшого функціонування УСКТ. З таких міркувань я став роздивлятися за іншою роботою. Так склалось, що вона, тобто робота, також роздивлялася за мною. Моє володіння українською та російською мовами, а передусім можливість встановлювання контактів та торговельних зв’язків у тодішньому ще СРСР, стали запорукою того, що я отримав декілька пропозицій праці.

На моє прохання, з початком 1989 року, я залишив роботу в УСКТ і взяв на себе обов’язки директора закладу міжнародної торгівлі у спілці з обмеженою відповідальністю «Інвестмент-Полям» у Варшаві. Так виглядало моє професійне розлучення з УСКТ. З подібних до моїх причин, ще раніше за мене, зрікся головування в Товаристві п. Євген Кохан та відійшов з праці в Товаристві. Доки я жив поблизу Головного правління УСКТ, часом заходив туди, розмовляв з працівниками та новим керівником Товариства. Відчував однак, що саме для нього я є немилим гостем, а головно через те, що спілкуюся з праціниками, тому перестав туди заходити.

Колись, працюючи в «Інвестмент-Полям», якась працівниця редакції «НС» телефоном мені повідомила про смерть і похорон Григорія Боярського. Було мені дуже дивно, а перш за все прикро, що на «Північний цвинтар» у Варшаві прийшло його попрощати всього декілька осіб. Думаю, що він заслужив собі в української громади на кращий похорон. Адже він був співзасновником УСКТ, довголітнім членом керівних органів Товариства, головним редактором «Нашого Слова», головою варшавського гуртка, а в останні роки головою варшавського відділу УСКТ. Важко однак дивуватися, коли нове керівництво УСКТ, а пізніше ОУП, в той час ще не розуміло обставин і труднощів праці на верхівці УСКТ та в редакції українського тижневика в умовах ПНР. Нехай доказом цьому буде факт неповідомлення всіх дійсних тоді делегатів на з’їзд, в тому мене, про скликання надзвичайного з’їзду, що перетворив УСКТ на ОУП. Було це порушенням статуту УСКТ та закону про громадські організації. Однак, я розумію, в країні була гаряча атмосфера та неоправданий гнів.

Пишучи ці спогади, я в багатьох випадках користувався книжкою Ярослава Сирника – «УСКТ». Вона мені, подекуди, допомогла освіжити пам’ять. Читаючи цю дуже потрібну книжку я помітив чимало звичайних помилок, а також невірних висновків. Деякі з них я вже прокоментував. Зараз згадаю ще про дві справжні помилкові інформації.

Не може бути правдою, що Петро Лахтюк був зарахований вже в 1956 році до числа активістів УСКТ, про що неначебто згадував в своєму інтерв’ю Йосип Бак. Я дуже добре знав Юзя Бака. Була це чесна й дуже точна людина, також у відношенні до історичного минулого УСКТ. Не знаю чия це помилка, але думаю, що п. Я. Сирник погано зрозумів Бака. П. Лахтюк справді був дуже активним діячем, але набагато пізніше, оскільки на початках, після прибуття до Польщі в 1955 році з Сибіру [Воркути], сторонив від Товариства, бо не хотів своєю особою, яку карали за «український націоналізм», зашкодити УСКТ. Наважився допомагати в культурній діяльності тшебятівського гуртка тільки після 1960 року.

Неправдиві є також деякі інформації про школу в Чахові. Насправді, початок її існування [раніше в Лабуню Вєлькім], це 1957 рік, а не 1956, і існувала вона до 1964 року, а не до 1963 року. Крім того були там класи від 4 до 7, а не від 5 до 7.

Я дуже високо ціную працю п. Я. Сирника. Свідомий великих мозольних зусиль і труду з його боку, пошуків в архівах, але, видно, не все вдалося йому уточнити. Крім того він піддався тодішнім настроям. В його загальній оцінці тодішнє керівництво Головного правління УСКТ було погане, а навіть зрадницьке. Це також, а може передусім, стосується моєї особи. УСКТ, в тодішніх умовах, діяло так, як це було можливе, бо могло зовсім перестати діяти. Ми відчували відповідальність за УСКТ. Стараюся зрозуміти тодішні настрої, тому не маю до автора претензії. На мою думку ми робили все, що в той час було можливе, а навіть трохи більше. Звичайно, як кожна людина, мали ми свої помилки та невдачі, але не були вони причиною злої волі жодного з нас. Однак, кожен має право оцінювати нас по-своєму.

Автор пише, що від 1975 року я виконував керівну роль в Товаристві. Це до деякої міри правда, оскільки я був довгі роки єдиним, як секретар, урядуючим [штатним] членом Президії ГП. Таке було моє завдання: поміж засіданнями колективних органів статутної влади УСКТ, нащодень, вирішувати всі поточні справи. Приємно однак, що п. Я. Сирник, згадуючи про окремі ділянки діяльності керівництва УСКТ, в його заходах і зусиллях, вираховує дійсні наші успіхи. Може нехотячи, наголошує на нашій боротьбі з владою, на великих зусиллях з нашого боку. Стосується це в першу чергу українського шкільництва, розвитку самодіяльних колективів, а в тому організації фестивалів української культури та культурно-освітніх імпрез загалом, заходів відносно змін в статуті УСКТ для повернення посередніх ланок поміж Головним правлінням та гуртками, а також інші наші досягнення. Коротко кажучи, наводячи наші конкретні вчинки, і досягнуті успіхи, він заперечує свої негативні зауваження загальною оцінкою.

Виходить, що він не повністю свідомий в яких обставинах ми тоді існували й діяли. Які були в нас можливості. На мою думку повинен це знати, оскільки досліджує період ПНР. Можливо, йому так треба було писати? Може таке було в нього замовлення? Я впевнений, що всі справжні діячі головних органів УСКТ, незалежно від їхніх політичних переконань, робили все можливе для добра УСКТ та українського населення.

Гадаю, що чільні особи сьогодні діючих українських організацій в Польщі працюють в зовсім інших, подекуди кращих обставинах, ніж ми, однак також не мають легкого життя, легкої праці та повної свободи. Безумовно, перепони тепер іншого характеру. Напевно є багато проблем, які гальмують, або обмежують їхні можливості, хоча б справа фінансів. Не завжди можуть зробити те все, що хотіли б, те, чого очікує українське населення. Доказом хай будуть факти, які зустрічають українців у сьогоднішній польській державі: оцінки історичного минулого, нищення могил та пам’ятних знаків. Корисним є те, що преса не є цензурована [я у цьому на 100% не упевнений, проте так думаю], а крім того маємо нове джерело інформації в виді інтернету, якому складно «закрити рота». Але не є це неможливим. Будьмо однак міцні духом і сподіваймося на краще. Не можна нам обкидати болотом один одного за, часто незавинені, невдачі. Варто користуватися досвідом старих діячів.

НОВА ПРОФЕСІЯ

Про працю в торгівлі, особливо міжнародній, я не мав жодного поняття. Був змушений вчитися всього з нуля. На щастя, з допомогою прийшли мені працівники спілки, а в першу чергу її голова, п. Ришард Долята. Вдалось мені зв’язатись з Міністерством зовнішньої торгівлі УРСР в Києві, з ламповим заводом в Полтаві, з Торговельною палатою у Львові, з львівським ламповим заводом «Іскра», з Всесоюзним об’єднанням лампових заводів в Москві, зорганізувати в Москві представництво нашої спілки, та почати з ними торговельну співпрацю. Першим бізнесовим контрактом, підписаним поміж «Інвестмет-Полям» і ламповим заводом в Полтаві, був контракт на опрацювання технічно-проектної документації, а пізніше виконання автоматів для виробництва одного з видів ламп для полтавчан. Контракт цей підписано в одному з київських готелів. Про остаточне завершення цього контракту я не знаю, бо пізніше я тим більше не займався.

Так склалось, що ламповий завод в Полтаві мав вже раніше торговельне співробітництво також зі спілкою з о/в «Алінекс» у Варшаві. Замдиректора із зовнішніх зв’язків, з яким я познайомився раніше в Полтаві, запропонував власникові «Алінексу», Кшиштофові Радліньскому, взяти мене на роботу як свого торговельного представника. Я був здивований, коли згаданий полтавчанин телефононом запросив мене на зустріч з ним в одному з варшавських готелів, хоч раніше, коли він перебував у Варшаві, ми зустрічались в нашому офісі. Виявилось, що в готелю очікував мене також, незнайомий мені раніше, К. Радлінський. Він запропонував мені роботу з двічі більшою зарплатою в порівнянні до цієї, яку я мав в «Інвестмент-Полям». Такої пропозиції я не міг відкинути. Таким чином я знову поміняв роботу.

В «Алінексі» моїм основним завдання було підтримувати, з допомогою телетайпу, постійний зв’язок з полтавським заводом, полагоджувати митні огляди отримуваних від них фурами або контейнерами люмінесцентних ламп з написом «Alineх», шукати на них в Польщі гуртових покупців, розшукувати в Україні нових для торговельної співпраці установ, тощо. Сам власник фірми, К. Радлінський, займався торгівлею з Москвою. Звідтам надходили вагонами транспорти азбесту для виробництва шифру. Вони зразу йшли до Сілезії, де було виробництво шифру та азбестових труб. Пізніше «Алінекс» шукав на шифр покупців, але з тим було щораз складніше, бо були вже чутки, що азбест є шкідливий для людського організму і використовування шифру можуть заборонити. Також продаж люмінісцентних лямп ставала щораз складнішою. Хоч ціни на них були атракційні, то якість не найкраща. З тих причин торгівля українськими лампами і російським азбестом непомітно почала згортатися. Натомість постійно поширювалася торгівля різноманітним електричним устаткуванням в дуже широкому асортименті, але вже з Західної Європи. Значні прибутки «Алінексу», завдяки торгівлі з Україною і Росією, створили умови для динамічного розвитку та в короткому часі дозволили стати великим оптовим складом у галузі електрики. Через кілька літ дало це змогу «Алінексови» закупити будинки за межами Варшави на склад товарів, а варшавські приміщення змодернізувати. Пізніше К. Радлінський продав свою фірму якомусь іноземцеві з Заходу, залишаючи собі однак будинки, які відпустив новому власникові «Алінексу» в оренду.

Офіційно в «Алінексі» працював я до прискореної пенсії. В 1991 році появився закон, який дозволяв виходити на пенсію тим працівникам, в яких було 40 років стажу, за умови однак, що будуть вони звільнені з роботи внаслідок редукції окремих посад. Мою дотеперішню посаду в спілці ліквідовано і тому звільнено мене з праці. Враховуючи мої практики в гірничій школі, я доказав свій 40-літній стаж праці і вийшов на пенсію. В дійсності я дальше там працював, виконував ту саму роботу та брав таку ж зарплату. Офіційно однак був пенсіонером.

Раніше, ще у 1970-х роках, ми придбали ділянку на території городів провспілки вчителів, що були близенько нашого дому. Вона була дуже занедбана. Ми її огородили, побудували мурований домик, провели електрику, викопали криницю глибиною у 8 метрів, викорчували половину зайвих фруктових дерев, бо земля на ділянці не бачила світла. Все, окрім проведення електрики та мурарських робіт, виконали своїми руками з дружиною та старшим сином. Коротко кажучи, привели ділянку до повного ладу.

ВИМОЩУВАННЯ ВЛАСНОГО ГНІЗДА

Відвідуючи свого співробітника з ГП на його ділянці в селі Боґатки, що в гміні і повіті Пясечно, поблизу Варшави, я довідався, що є там селянин охочий продати шматок землі. Це виявилась гарна ділянка, на горбочку, що межує з лісом. Поблизу протікає річка Єзьорка. Все це на території «Chojnowskiego Parku Krajobrazowego» [Хойновського краєвидного парку]. Однак проблема в тому, що це була земля призначена для рільництва й купити її міг тільки рільник, або людина в якої рільнича освіта. Через це ціна була дуже низькою. Я вирішив ризикнути і купити цю ділянку на основі приватного договору, який не мав ніякої юридичної сили. За 2 200 кв. м. цієї ділянки я заплатив чуть більше моєї одномісячної зарплати. Був це 1985 або 1986 рік. Негайно почав я заходи з перекваліфікування цієї, а також сусідної ділянки, на будівельні. Було це можливе тільки тому, що ця земля була шостого класу, тобто найменш придатною для землеробства [практично суцільний пісок]. Всі процедури, починаючи від відповідних воєвідських органів влади, а кінчаючи на постанові гмінної [громадської] ради, продовжувалися до 1991 року. Щойно тоді можна було нам з моєю дружиною офіційно, нотаріально купити цю ділянку. Попередній власник виявився чесною людиною, і ця процедура коштувала нас лише заплату нотаріусу.

Ми продали свою варшавську ділянку, а за одержані гроші купили червону цеглу на будівлю дому. Стало це можливе завдяки сусідові, який мав знайомого директора підваршавської цегельні. В іншому випадку потрібний був приділ на купівлю цегли, якого ми не могли одержати, не маючи формально будівельної ділянки та дозволу на будову. З купівлею цегли не хотіли ми зволікати, по-перше тому, що була нагода купити, по-друге тому, що не можна було тримати грошей, які стрімко втрачали свою вартість.

Одразу після того, як ми стали неофіційними власниками ділянки в Боґатках, з допомогою енергетичного підприємства провели ми підземним проводом електрику на край «нашої» ділянки. Звісно, рів для кабеля копали ми обидва з Тарасом. В тому часі відбувалася газифікація села. Тому, користуючись нагодою, вплатили ми свою частку до газифікаційного комітету, і нам провели газ. Проблемою залишилась вода. Була вона нам потрібна негайно, бо на 2/3 ділянки ми вирощувати полуниці. З допомогою фахівців з Варшавської політехніки встановили ми, де її шукати, купили бетонні круги та почали разом з дружиною копати криницю. Я заходив у круг, вибирав в ньому землю, а коли він опустився в землю, накладали на нього черговий і так дальше. Моя Бася наверху, шнурком витягала відро з землею, яку я наклав у нього. Таким способом ми впустили в землю 9 кругів. Тоді Бася, побоючись про мою безпеку, відмовилась від подальшої співпраці. Були ми змушені замовити фірму, яка біля нашої задуманої криниці свердлом дісталася води. Води було достатньо, була придатна для поливання рослин, проте у шість разів перевищувала допустиий вміст заліза.

Коли мене запевнили в управі гміни, що справа переоформлення ділянки з рільничої на будівельну є певна на 100% і очікує тільки засідання ради гміни, ми разом з сином Тарасом власноручно викопали рови під фундаменти дому, а пізніше при помочі ще й сусідів, залили їх. Типовий план будови дому купили раніше, а тоді вже [1991 р.] не було ніяких проблем з купівлею будівельних матеріалів. Так воно щасливо склалось, що мої поїздки з ансамблями за океан, а також вишивки руками Басі для української крамниці в Детройті, дали змогу накопичити кілька тисяч американських доларів, які тоді були ще дуже дорогі. Дозволили вони придбати щось в роді автомобіля, тобто «Фіата 126» [поляки кажуть на нього «малюх», тобто «малюк»], а згодом, з проблемами на кордоні, українську «Таврію». Ці машини, крім воження нас, дуже тяжко працювали в ролі «вантажівок», перша головно на багажнику наверху, а друга – де попало.

Після переоформлення ділянки на будівельну, нотаріального переписання її на нас, та одержання дозволу на будову дому, з допомогою рідних, знайшли ми двох будівельників зі Львова, які вимурували нам коробку будинку та накрили його шифером, купленим дешево в «Алінексі», де я тоді працював. Ця робота коштувала нас 700$. Через рік, інших двох львів’ян, за 500$ поштукатурили дім всередині і ззовні. Взимку 1992/93 року я провів електрику в усьому будинку, а сусід повністю розставив водо-каналізаційну інсталяцію та центрального отеплення. Звісно, підключив до хати нашу власну, іржаву воду. Щойно в половині 1990-х років підключено село Боґатки до водогону, з того часу у нас вже чиста вода, лікувальної вартості. Залиття бетоном та вирівняння долівок ми здійснили обидвоє з дружиною. Я робив в мішалці бетон, приносив відрами до кімнати, а жінка розводила по підлозі та вирівнювала. Вона старалася дуже докладно вирівнювати на підлозі бетон, тому це коштувало її, крім фізичної втоми, ще більше нервової.

У вересні 1993 року ми замешкали з дружиною в своєму домі. Спочатку були дуже зажурені з приводу появи в зимовий період води на стінах. Однак пізнше цієї проблеми вже не було. Офіційно наш будинок затверджено гмінним архітектором як придатний для проживання в 1995 році, хоч дальші праці з завершення будову та модернізаційні тривали ще довгі роки. Доводилось повністю переробити ціле обладнання центрального опалення, разом з заміною газової печі на сучасну, якої раніше ще в Польщі не було, покласти паркет у всіх чотирьох кімнатах, в кухні положити підлогу з дошок, у ванній кімнаті, туалеті та в передпокою покласти плитку, поміняти покриття даху з шифру на бляху та здійснити чимало іншої необхідної роботи для закінчення будівлі як всередені, так і назовні. Це все вимагало чималих коштів, які вже закінчувалися.

Приблизно в 1987 році я попросив правління житлового кооперативу «Енергетик» про визначення вартості нашого варшавського помешкання з метою його купівлі на власність. Згідно з тодішніми законами, таку вартість повинні вичислити на день, в якому я попросив про це. Таке вичислення я одержав роком пізніше, хоч польська золотівка з кожним днем втрачала свою вартість. Хоч вартість помешкання, за розрахунками кооперативу [враховуючи попередні сплати], дорівнювала більше мільйона золотих, то в перерахунку на американські долари було це близько 150$. Я негайно виплатив такі гроші з банку, поміняв на золотівки та купив на власність своє помешкання. Коли ми замешкали в Боґатках, наше варшавське помешкання передали Тарасові.

В короткому часі Тарас отримав маленьке [25 кв. м.] кооперативне помешкання в дільниці Варшава-Прага. Ми тоді офіційно помінялись з Тарасом своїми помешканнями, а пізніше продали це помешканням на Празі. Крім того, моя дружина в 1990 роках знайшла працю опікунки над недужим польськомовним і україномовним жидом, що походив з Польщі з Цєшанова. Завжди перебувала з ним по три місяці, раз або два рази на рік. Привозила спочатку 1000 марок, пізніше 500 євро. Крім того, моя праця в «Алінексі» та наші пенсії скріплювали будівельний бюджет.

Повністю будову і тут же модернізацію дому ми закінчили на початку ХХІ ст. Хоч праця при будові була дуже важка і вимагала чималих зусиль моєї Басі, Тараса і моїх, але наслідки давали нам задоволення. Виросла гарна, простора й зручна хата з великим підземним гаражем та іншими підвальними приміщеннями. Позаду хати город, де ми вирощувли овочі [городину]. Звичайно, землю небхідно було удобрювати немалою кількістю торфу та підкріплювати натуральним добривом. Поруч за городом ліс. Свіже, чисте повітря. Біля хати посадили ми дерева, в тому також фруктові. Наше життя стало спокійне та радісне. Здавалося, що всі проблеми вже позаду.

В нашому будинку ми дуже часто, бувало майже кожного тижня, з радістю зустрічали рідних і знайомих з України. Не рідко вони допомагали нам у будівництві. Двоюрідний брат Мирон Тимошик з дружиною Марійкою привозили різного роду вироби з заліза, а головно запчастини до автомобілів, для продажу на базарі в Пясечні. Там у них були вже свої постійні покупці. Принагідно одержали ми в подарунок від них замки до всіх дверей в будинку. Вони, а також інші родичі та їхні і наші знайомі їздили до посольств Канади та США для клопотань про візи для постійного проживання в тих країнах. Майже всім з них вдалося полагодити це успішно й покинути Європу. Можна сказати, що наш дім в Боґатках був місцем зупинки рідних і знайомих з України, які шукали шляхів для еміґрації до американських країн. Прикро мені, що ми спричинились до виїзду з України декількох сімей свідомих українців.

Наше життя в Боґатках стало спокійним та радісним. Проте, як досвід вказує, таке життя не може тривати постійно.

ХВОРОБА БАСІ

Бася систематично, раз на рік, робила гінегологічні обстеження і завжди вказували вони, що все гаразд. З початком 2002 року Бася почала відчувати сильні болі внизу живота. Пішла за порадою до лікаря-гінеколога в поліклініці в Пясечні. Його обстеження не виявили жодної хвороби, але, про всякий випадок, взяв аналізи для лабораторійних досліджень. На диво, результати тих досліджень були також позитивні. Єдине моє пояснення – помилкова заміна зразків в поліклініці чи лабораторії.

Наша сімейна лікарка, в пошуках причини болю, направила Басю на просвітлення хребта. Знімки виявили невеликі зміни в хребті. Лікарка направила Басю на реабілітацію, в тому числі на процедури лазером. Оскільки все це не давало бажаних наслідків, я домовився про візит до мого друга, професора медичних наук, ортопеда Івана Королівського в Щеціні. Тут також не виявлено причини болю. Невдовзі відкрилась у неї кровотеча. Після того вона опинилась в гінекологічній лікарні у Варшаві, де виявили в неї рака статевих органів в такій стадії, що жодне лікування вже не було можливе.

Відвідували ми ще кількох відомих варшавських професорів-гінекологів і онкологів, але їхні висновки були однакові: немає жодного рятунку. Давали Басі до півтора року життя. У Варшаві-Урсинові в тому часі офіційно відкрив свою поліклініку росіянин, колишній військовий лікар Червоної армії, професор медичних наук, який ніби лікував своєю енергією з допомогою рук. Як кажуть, ті, що потопають, навіть бритви хапаються. Пішли ми з Басею до нього. Під час першого візиту він підтвердив ту ж хворобу, що польські лікарі, але, на відміну від них, обіцяв повне одужання. Впродовж півроку їздили ми до нього шість разів у тижні. За відвідини ми платили по 100 злотих кожноразово. Тобто 2 400 злотих в місяць, майже стільки, скільки ми разом отримували зарплати. Я раніше Басі перестав вірити в доцільність такого лікування, але, оскільки Бася ще вірила, я не міг цього зупинити. Коли вже вона сама побачила, що це обман, її стан здоров’я тільки погіршується, неспроможна вже ходити, а він насправді лікує тільки свою кишеню, перестали ми його відвідувати.

Вже від певного часу Бася була під опікою домашнього госпіціум «Карітас». Залишилась тільки опіка від госпіціум та його допомога в зменшуванні болю. Правду кажучи, ця опіка була реальна, однаково для хворої чи для мене – її постійного опікуна та помічника. Майже щоденно приїжджала до хворої медсестра, а пізніше, коли хвороба прогресувала, в разі наглої потреби, на телефонний виклик, приїжджала також уночі. Раз на тиждень відвідувала Басю лікарка. Була це справжня, дуже велика, необхідна медична допомога та моральна підтримка хворої Басі і мене. Це велике добродійство «Карітасу» було повністю безкоштовне.

Хвороба Басі розвивалась, стан її фізичного й психічного здоров’я погіршувався. Лікарка пропонувала віддати Басю до постійного госпіціуму, але вона хотіла померти в своїй хаті, тому я на це не давав згоду. В критичному моменті, коли вона вже тільки лежала і не могла встати для полагодження своїх фізіологічних потреб, початково я телефоном запрошував сусідку для допомоги. Пізніше, в половині січня 2003 року, приїхала зі Львова дочка мого двоюрідного брата [Андрія Тимошика] Оленка, вона підмінила сусідку і допомагала мені в усьому в хаті, також перебувала біля хворої, коли мені доводилось виїжджати за покупками, чи в інших потребах.

Бася вже була свідома, що її земна мандрівка наближається до кінця, попросила священика. Тарас, їдучи з Варшави, в Язґажеві зайшов за римо-католицьким священиком, який приготував мою Басю до позаземної мандрівки. Приблизно в половині лютого 2003 року, вранці, приїхала до Басі лікарка й заявила рішучим голосом, що на 12 годину замовила карету для перевезення хворої до шпиталю в Пясечні. Бася чула це, але не виявила спротиву. Значить погодилась з тим.

Тоді пясечинський шпиталь був у капітальному ремонті, при тому працював в звичайному режимі. Басю помістили в десятиособовій брудній палаті, де всі хворі були в однаковому з нею важкому стані. Опіка медична була добра, але сама палата та постійний стогін хворих позитивно не настроювали. Бася дуже терпіла мовчки. В тому часі, 19 лютого, прилетів з Канади до Варшави наш син Влодзьо. Тарас привіз його прямо з летовища до мами у шпиталь. Вранці Бася була напівпритомна і викрикувала на увесь голос, якого доброго чоловіка вона має. Появі Влодзя не зраділа, не привіталася з ним, хоч від самого ранку я приготовляв її до його приїзду. Можливо, вже не впізнавала, хоч кілька місяців раніше, як він відвідав нас в Боґатках, дуже тішилася ним.

Тарасові вдалося полагодити місце у свіжовідкритому онкологічному госпіціумі в Варшаві-Урсинові. Там вона опинилась 20 лютого 2003 року, в палаті була з іншою, ідентично хворою жінкою. Ми обидва з Влодзьом від ранку до вечора сиділи біля хворої. Не було вже з нею словесного контакту. Я до сьогодні маю докори совісті: думаю, що гнівалась на мене за розміщення її в госпіціумі. Ще 28 лютого до 19 години ми з Влодзьом сиділи біля її ліжка, а пізніше поїхали додому. Ще цього дня о 21 годині 15 хвилин задвонила нам медсестра з госпіціум, що хвилин 15 раніше Бася відійшла до вічності.

Після Служби Божої в костелі, 4 березня 2003 року, спочила вона на парафіяльному цвинтарі в Язґажеві, за участі римо-католицького священика, сім’ї, знайомих та численних мешканців Боґаток. Таким чином закінчила свій земний шлях розумна, надзвичайно працьовита й добра людина, моя дружина і найближчий друг, дбайлива мама наших синів, зукраїнізована полька, з якою мені пощастило прожити близько 48 літ. Хай рідна земля буде їй пухом. Наші кишені опустошив цей червоноармійський псевдопрофесор, тому з похороном допомагав фінансово син Тарас.

МОЯ ПОДАЛЬША ДОЛЯ

Після смерті Басі Влодзьо намовив мене полетіти до нього до Канади з метою фізичного й психічного відпочинку. Такий відпочинок був мені необхідний, бо ще в часі перебування Басі вдома, особливо, як я був з нею сам, мені доводилось цілу добу бути на сторожі. В Боґатках залишилась доглядати за хатою та собакою «Лізою» львівська Оленка. Влодзьо купив мені квиток і від травня до вересня я приходив до себе в Оттаві.

Після повернення до Боґаток мені було забагато простору в своїй хаті. Хоч була в мене нагода мати товариство в домі в Боґатках, або в Варшаві, але не виходило це з моєї волі й моїх намірів, і тому воно мені не підходило. Для оборони від небажаного товариства мені доводилось, при допомозі моїх обидвох синів, щоб не виявитись нечемним, майже втікати. Крім того, моєї пенсії не вистачало на утримання дому, особливо зимою, коли бувають високі кошти обігріву будинку газом. Якось я прочитав в «Нашому Слові» статтю Б. Гука «Не мусиш бути сам», де була мова про умови проживання в українському домі опіки сестер Служебниць в Пралківцях. Подзвонив туди і хотів говорити з сестрою Веронікою, тодішньою директоркою того дому. Жінка, яка взяла слухавку, не була ввічлива, не розмовляла українською мовою, не з’єднала мене з с. директоркою. Це забрало в мене бажання поселитись в тому домі. Тому я вирішив пошукати квартирантів до свого дому, і знову полетіти до Влодзя в Оттаву. Так і зробив. Однак там, крім сім’ї, було мені все чуже. Правду кажуть: «старого дерева не пересаджують». Тому я знову повернувся до думки замешкати в домі опіки в Пралківцях. Подзвонив туди, на цей раз пощастило мені говорити з директоркою, сестрою Веронікою. Хоч розмова з сестрою Веронікую була ввічлива, симпатична, то однак виявилось, що тоді не було вільної кімнати, ми домовились, що я буду даватися чути по телефоні кожного місяця.

У вересні 2009 року виявилось, що є для мене свобідна кімната. Тому я уже в жовтні прилетів до Львова, а через кілька днів опинився в чудовому домі опіки в Пралківцях, поблизу княжого міста Перемишля. В місько-гмінному центрі опіки в П’ясечні, коли довідались для чого мені потрібен від них документ саме до Пралківців дійшли до висновку, що є надто здоровий, щоб іти до Пралківець, і відмовили мені у видачі потрібні документи, раніше вони мені пропонували іти до подібного дому в Ґуже Кальварії [польського], що в п’ясечинському повіті. Завдяки зичливості сестер, я дістався до того чудового дому опіки в Пралківцях в статусі постійного гостя і живу там з усіма вигодами і з прекрасною опікою. За це я дуже вдячний сестрам-директоркам [тепер виконує ці обов’язки сестра Софія Лебедович] та загалом керівництву Провінції Згромадження сестер Служебниць НДМ в Польщі.

Правдою однак є, що початково [я там з 2009 року] тут жили майже самі українці, і була справжня українська атмосфера, а нині ситуація трохи змінилась. Чомусь на вільні місця не все зголошуються українці. Тому не дивно, що користуються з того інші національності, головно поляки, хоч не тільки.

В роках 2012-2014 кожного понеділка були покази українських історичних фільмів, в першу чергу для національно свідомих українців, мешканців пралківського дому опіки. Я прийняв на себе обов’язки розшукувати відповідні кінофільми та купувати їх, а сестра Маркіяна Мельник, за згодою сестри директор [с. Софії Лебедович] демонструвала їх. На жаль, число глядачів постійно зменшувалось. Причиною були хвороби, а також смерть багатьох з нас. В кінцевому розрахунку залишилось п’ять осіб, які вже не були в силі з зацікавленням оглядати ті кінофільми, і засинали. В тих обставинах ми разом з сестрами були змушені припинити цю діяльність. Маю однак надію, що в майбутньому, коли зросте число українських мешканців нашого дому, можна буде продовжити покази – поглиблювання історичних знань українського народу. Однак, на превеликий жаль, чомусь на місця, які зільняються, не очікують українці.

Сестри Служебниці, під опікою й вагомій допомозі о. Степана Батруха з Любліна, побудовали, з нуля, просторий дім, а в ньому створили чудові умови. В підвалі знаходиться центр реабілітації [окремі зали для хворих з-поза нашого дому, які оплачуються з фонду охорони здоров’я, і окремі для нас – мешканців того дому]. Варто підкреслити, що будову того об’єкту сестри починали з добровільних пожертв від української діаспори в Канаді і США та української громади в Польщі. Пізніше, внаслідок копітких заходів сестер Служебниць та допомозі окремих священиків, до цього приєдналися різні закордонні та польські фундації та установи, були також гроші з фондів Європейського Союзу. Цілу свою енергію, серце й велике зусилля при будові, а пізніше загосподарюванні і модернізації пралківського дому вклала колишня провінційна настоятелька Згромадження сестер Служебниць НДМ в Польщі, а тепер директорка цього дому – с. Софія Лебедович. Активно допомагала їй с. Анна Дрозд.

Як мені здається, найбільше допоміг у побудові цього дому о. др. Степан Батрух з Любліна. Він, як чудовий організатор і прекрасний дипломат, з самого початку допомагав сестрам придбати ділянку в Пралківцях, оформити її як будівельну та подолати пізніше всі формальні й фінансові питання. Він залишився душею нашого дому «Божої опіки». Крім того, о. С. Батрух виявився палким і надзвичайним борцем за справжнє поєднання й невдавану дружбу польського й українського народів. Саме він, як активний церковно-дипломатичний діяч, є ініціятором та організатором щорічних прикордонних дружньо-молитовних польсько-українських зустрічей [найчастіше на українській стороні]. Він людина, що зберігає й активно використовує одержані від Бога здібності та енергію, а всякі перешкоди поборює своєю високою культурою і дипломатією.

Тут мені повезло познайомитись та подружити з чудовою людиною, що з вродженою інтелігенцією, Іваном Гусечком. В нього була дуже складна біографія. Як дуже молодий мужчина вступив на шлях боротби за волю українського народу, пройшов великі страждання мученика. Я жартував, що в нього закінчені два університети. Один, партизансько-лісовий, а опісля понад 10 років тюремний. Внаслідок тих «особливих навчань» він втратив здоров’я, позбувся одного легеня, мав проблеми з серцем, хребтом, але палка любов до рідного народу залишилась. Хоча дуже терпів, з його обличчя не зникала усмішка до останної хвилини життя. Про своє драматичне минуле написав дуже цікаві й змістовні спогади. Шкода, що вони досі не появились в книжковому виданні [доступні в електронному вигляді на інтернет-сторінці Фундації-Р. Крик]. Коли його здоров’я помітно погіршувалося, я увесь день перебував в його кімнаті та старався допомагати йому. На превеликий жаль, не вдалось продовжити йому життя, а вірніше терпіння. Помер в перемиській лікарні, з усмішкою на обличчі, дня 13 вересня 2014 року, переживши 85 років.

Черговою особливою людиною, з якою я зустрівся в Пралківцях, це згаданий раніше в частині «Вокальні, музичні та естрадні колективи» – Володимир Пайташ. Цей церковно-культурний діяч вже давно був повністю позбавлений зору. Це однак не було перешкодою вести церковний хор, в Народному домі молодіжні колективи мандоліністів, а згодом також бандуристів. Мені досі є не зрозумілим, яким чином він зумів, як незряча людина, з успіхом режисерувати п’єси, в тому п’єсу свого авторства – «Перемишль – відгомін віків». В грудні 2006 р. вона з великим успіхом була поставлена в Києві в рамках Театрального фестивалю української дяспори. В його творчому доробку появилось декілька книжок, в тому 2011 року – «Перемишль – відгомін минулого», яку він мені подарував зі своєю дедикацією. Він писав на своїй друкарській машинці з пам’яті. Бувало, що написане ним не завжди було зразу чітке [не завжди попадав в потрібну букву та не робив пробілів поміж словами], але в тому йому допомагали-виправляли помічники, а на останньому етапі я. В часі його перебування в Пралківцях, я сповнював роль його очей. Він помер у віці 87 літ, похований на Перемиському цвинтарі на вул. Словацького.

З Пралківців я вже двічі літав до Влодзя в Оттаву, і відпочивав в його прекрасній дачі, що біля 70 км. від Оттави, але вже у французькомовній провінції Квебек. Дача знаходиться в горах, з одного боку річка, з іншої ліс і поле. Стоїть там нормальний, цілорічний дім зі всіма зручностями. До села всього півтора кілометра.

Відносно часто й дуже радо я відвідую рідних у Львові, сусідному місті від Перемишля, а в ньому найчастіше сім’ю свого двоюрідного брата Андрія Тимошика.

Тут в Пралківцях, я себе почуваю просто чудово, маю все, що мені потрібне. Сестри Служебниці турбуються про нас усіх, я відчуваю тут особливу дбайливість і опіку. За це я їм дуже вдячний. Крім того мушу визнати, що давно вже думав писати спогади, але якось важко мені було забратися за це, розпочати. Чимало разів заохочувала мене до того, а навіть делікатно підганяла, директорка нашого дому – сестра Софія Лебедович. Її заслугою є те, що я почав писати, а пізніше та писанина втягнула мене і неможливо було відірватися від неї. Без с. Софії не знаю чи я б переміг самого себе. Думаю, що ці мої написані рядки можуть комусь пригодитися, хоча б як ілюстрація окремих, не завжди радісних, часів. Тому я дуже вдячний с. Софії за її спонуку та мобілізацію мене до писання. Коротко кажучи, мобілізовала та делікатно підганяла. Молю Бога, щоб нагородив с. Софію, та взагалі сестри Служебниці своїми ласками, а в першу чергу кріпким здоров’ям. Моя скромна пенсія і гроші з оренди дому в Боґатках вистачають на оплату за своє перебування в домі опіки та все необхідне. Прошу тільки Господа Бога, щоб надалі обдаровував мене здоров’ям. Майже раз в рік відвідує мене старший син Влодзьо з Канади, оскільки я не відвідую його в Оттаві. Частіше зустрічаємось з молодшим сином Тарасом з Варшави. Крім того, підтримуємо постійний зв’язок з допомогою скайпа і телефонів.

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА ПЕРЕМИШЛЯ

З моїх спостережень вже давно виходило, що в Перемишлі значна група польського населення є дуже ворожо наставлена до української громади. Я собі пояснював це тим, що вони не впевнені в тому, що Перемишль, це справді польське місто, оскільки мають історичну свідомість княжого минулого цього міста, а присутність в ньому українського населення збільшує в їхній свідомості загрозу втратити Перемишль. Такі їхні побоювання, оскільки вони справді є, я завжди вважав, і надалі вважаю, нерозумними. Остаточне виселення з Перемишля українців в 1947 році в рамках акції «Вісла» заспокоїло їх. Тому хвилі повернень сюди українського населення, що почалися 1950 року, відновили цей страх і відродили ненависть значної групи поляків до українців. Не могли зрозуміти, що в Перемишлі можуть і повинні дружньо жити, співдіючи, обидві національності для добра й розвику міста.

Працюючи в Головному правлінні УСКТ, я увесь час спостерігав і особисто відчував ворожнечу польського населення до українського. В таких обставинах важко було очікувати любові українських перемишлян до польських, які демонстраційно проявляють ненавість до нас, українців. Хоч соціалістична влада міста, повіту, а також воєвідська, раніше в Ряшеві, а згодом в Перемишлі, старалися робити добру міну при поганій грі, їхньою метою було, навіть за рахунок нехтування законів, гальмувати громадські права українців. Стосувалося це створювання перешкод для повернення сюди українців, навчання дітей української мови, культурно-освітньої діяльності тощо. Головні сили були спрямовані на зупинення процесу відновлення Української греко-католицької Церкви, в Перемишлі це відчувалося в особливій спосіб. Здавалося, що польські перемишляни є дуже релігійні, проте коли Папа Римський Іван Павло ІІ хотів повернути греко-католикам їхню колишню катедру, віруючі польські перемишляни та частина римо-католицького духовенства, спротивилися рішенню Папи, і не впустили його до цього храму, знехтовали його волею. Виходячи з ситуації Папа Іван Павло ІІ передав на катедральний храм УГКЦ колишній військово-гарнізонний римо-католицький костел.

Після мого поселення в Пралківцях у 2009 році я прийняв участь в йорданських святкуваннях. Був тоді дуже приємно розчарований. Під час процесії з катедри УГКЦ до річки Сян поліція забезпечувала свобідну ходу вулицями міста й охороняла кількатисячну групу учасників. Під час свячення води, з протилежної сторони річки Сян, стояла численна група глядачів і мирно приглядалася врочистості. Я подумав: нарешті люди помудрішали. Подібно було в наступних роках, аж до червня 2016 року.

Мирно також проходили процесії з перемиських церков обидвох українських віросповідань на український військовий цвинтар в Пикуличах, де відбувалися врочистості вшанування пам’яті українських воїнів, головно жовнірів-петлюрівців УНР, що в 1920 році, разом з військом польським під командуванням Й. Пілсудського зупинили поблизу Варшави Червону армію, яка йшла, щоб заволодіти Західну Європу, що пізніше поляки назвали «чудом над Віслою». В тих урочистостях брали активну участь представники польської влади – як державних так і самоврядних рівнів, депутати Верховної ради і представники багатьох обласних рад з України. Як правило, врочистості ті збагачував духовий оркестр Академії сухопутних військ зі Львова.

Однак під час заходів, що відбувалися 26 червня 2016 року, сталося інакше. Не взяли в них участі представники польської влади, на українську релігійну процесію напали польські бандити «народовци» з антиукраїнськими закликами. На одному з учасників розірвали вишивану сорочку, потоптали український національний прапор. На цвинтар бандити не зайшли, – стояли біля огорожі. Поліція, хоч знала про підготовку «народовців» до атаки, належно не забезпечила місця проходження процесії. Відомо, що ті врочистості не мали так урочистого характеру як попередні. Як можна було очікувати, прокурор не визнав винними активних учасників тих бандицьких вчинків.

Незабаром після цього в Перемишлі мала бути організована, над Сяном, традиційна імпреза «На Івана Купала». Мав у ній прийняти участь також ансамбль з Києва. Президент міста Перемишля [міський голова] відмовився забезпечити безпеку імпрези, а міністр внутрішніх справ анулював візи членам київського гурту.

З якогось приводу все це стало можливим зразу після того, як до влади в країні прийшла партія «Право і справедливість» [партія Ярослава Качинського]. Раніше «народовці» не сміли так себе поводити. Виходить, що бандити-шовіністи розраховували на толерантність з боку влади, а може діяли в порозумінні з нею? Чи назва цієї партії відповідає дійсності? А може треба розуміти це навпаки? Це все мені дуже нагадує державу, що звалась Польська народна республіка. Тільки однак, дії проти виконувались в «рукавичках».

З часу моєї появи в Пралківцях, я з великою увагою й радістю спостерігав за активною і корисною діяльністю перемиських українських організацій в українському Народному домі. Маю тут на увазі «Об’єднання українців в Польщі», Товариство «Український народний дім», «Союз українських політв’язнів і репресованих», «Українське вчительське товариство», «Українське лікарське товариство», тощо. Радує мене дружня співпраця тих організацій поміж собою, а також зі школою – шашкевичівкою [з навчанням української мови та защіплюванням в учнів української культури] та з обидвома, діючими тут, українськими Церквами. Радує мене, що польська держава повернула Народний дім українській громаді – його дійсному власникові, що побудовав його 100 років тому.

Хочу зізнатись, що в часах мого секретарювання в Головному правлінні УСКТ, я доклав чимало [можливих в той час] зусиль для утримання в придатності для вжитку частини Народного дому в Перемишлі, яку ми орендували. Стосується це також відбудови, спільно з рестораном «Карпатська», мережі центрального опалення в частині будинку. Надіюсь, що нинішній його капітальний ремонт, який потребує великих коштів і зусиль, не тільки з боку Громадського ремонтного комітету, української перемиської громади, а також всієї української громади в Польщі та українців світу, закінчиться успішно. Я своїх декілька «цеглинок» до того діла вже доклав, і, по-можливості, докладатиму надалі. Мріється мені, щоб в майбутньому там активно діяв український пересувний театр, музей української культури та інші культурні заклади, також ті, що сприятимуть польсько-українському взаєморозумінню. Хочеться мені вірити, що ті, які спричинились до знищення того дому, все-таки допоможуть тепер його відновити. Побоююсь однак, що за правління у Польщі «Права і справедливості» буде це не просто. Хотів би помилятись...

Я упевнений, що нинішньому українському, численному, відданому справі активу, під успішним керівництвом перемиського відділу «Об’єднання українців в Польщі» з невтомною і відданою йому головою – Марією Туцькою, вдасться успішно побороти всі труднощі. Я з радістю переконався, що дотеперішня діяльність української громади в Перемишлі загалом, зокрема при дуже складному ремонті Народного дому, є успішна, а отже є надійна майбутність. Думаю, що ті представники влади [польської], які зараз ворожо наставлені до нас, враховуватимуть, що в Україні, а особливо у Львові, живуть приязно налаштовані до нас польські організації, які матимуть вплив на ставлення польської влади тут до нас. Надіюсь також, що українська влада сприятиме розбудові Польського дому у Львові, а польська влада допоможе в капітальному ремонті українського Народного дому в Перемишлі.

Хочу підкреслити, що з нагоди мого ювілею 80-ліття та такого ж ювілею пані Ірини Снігур – колишньої директорки ІV загальноосвітнього [українського] ліцею в Лігниці, Союз українських політв’язнів і репресованих зорганізував, в червні 2015 року, врочисті збори для відзначення наших життєвих ювілеїв. Було мені дуже приємно, що хтось ще пам’ятає про мою понад 30-річну відкриту працю на українській ниві в Польщі. Хоч відомо мені, що є такі «борці» за українські справи, які «боролись» в себе в хаті при закритих вікнах і дверях, а часом на зборах УСКТ, які назовні робили вигляд поляків, а бувало навіть україножерів. Саме такі найчастіше вважали мене зрадником української нації, бо ач – я був у складі керівництва УСКТ в період «соціалістичної» влади в Польщі та не поборов цієї влади. Справді, якось мені в тому не повезло, бо не йшов боротися з «мотикою на сонце». Зрештою, хай думають, як їм подобається. Найважливіше, що в мене – чиста совість.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ

Так, якщо говорити про чистоту совісти, то треба її триматися й очищати не тільки тоді, коли ти молодий, повний сил і дивишся в майбутнє, мов у якусь безкінечність. У високих літах думання інше. Занепад сил, утома змушують думати, що в усьому є початок і є кінець. Але тут важливо не опускати руки і лежати на канапі, очікуючи свого кінця. Інерція працювати лишилася у мене і в цьому домі літніх людей. Я стежив, як набирає при молодшому керівництві розгін «Об'єднання українців у Польщі». Мав багато інформації, що діється в дорогій мені Вітчизні Україні при всіх президентах: Кравчукові, Кучмі, Ющенкові, а тепер ось при Януковичі. Коли прийшов до влади цей останній, у мене тьохнуло і занило серце: інтуїтивно відчув, що почнеться великий «откат» назад до радянщини.

І ось бачу на телевізії й чую по радіо, як стається за Януковича ігнорування української мови у всіх владних структурах. Призначає прем'єром Азарова, який не може нормально вимовити жодного українського слова. Половина ораторів у Верховній Раді промовляють по-московськи. Такого не було навіть за режиму Української PCP у складі СРСР. І тут моє сумління підказує мені: напиши відкритий лист президенту України Вікторові Януковичу й опублікуй його у пресі. У грудні 2012 року я зладив цього листа, текстом якого я хочу завершити свої спогади.

ТЕКСТ ЛИСТА

Прошу вибачити мені, громадянинові Польщі, але українцеві за походженням, мою сміливість звернутися до вас із своїми міркуваннями й зауваженнями. Висловлені мною думки [до речі, вони не лише мої, навіть не тільки «польських українців», а й громадян Польщі інших національностей], породжені уважним відслідковуванням подій в Україні.

Мені особливо прикро, коли мої знайомі у розмові зі мною вказують, а інколи з неприхованою дозою іронії глузують з окремих явищ, які відбуваються в моїй Україні. Найболючіше те, що вони мають рацію у своїх оцінках.

У першу чергу йдеться тут про мову, якою спілкуються деякі чільні державні посадовці, народні депутати Верховної Ради, а навіть представники з оточення Президента.

Цієї проблеми в українському варіанті абсолютно не вирішить введення двомовності, бо узаконення цього положення накладає на посадовців обов'язок володіти цими двома мовами. Для прикладу наведу Канаду, в якій офіційними державними мовами є англійська і французька. Ці мови поралельно вивчають у школах. Насправді французькою мовою майже повсюдно користуються лише в провінції Квебек; натомість в інших побутує англійська мова. Проте, депутати та інші посадовці з Квебеку, на центральному рівні послуговуються англійською мовою.

У Польщі депутати, що представляють у Сеймі чи Сенаті національні меншини [українці, білоруси, німці] виступають польською мовою. Отже, прошу ласкаво, не дивуйтеся тому, що ми не можемо зрозуміти того, коли глава Українського уряду Азаров не володіє державною мовою, а написаний українською мовою текст промови читає жахливим суржиком. Зрештою, ви пане президенте, після сформування нового уряду заявили, що прем'єр-міністр отримав від вас особисте доручення вивчити у визначений час українську мову. Чому ж ваш прем'єр-міністр не дотримує даних вами гарантій? Своєю поведінкою він компрометує не лише вас, а й Україну.

Я належу до того покоління, яке пам'ятає ті літа, коли всі голови урядів УРСР, а також керівники ЦК КПУ, вільно володіли українською мовою і, по суті, завжди виступали українською мовою, хоч в кулуарах спілкувалися, за невеликими винятками, російською. То ж чому сьогодні Україна – незалежна європейська, майже 50-мільйонна держава, стала на шлях мовного регресу?

Я впевнений у тому, що кожна людина має природне право вивчати рідну мову і користуватися нею незалежно від того, в якій країні проживає. Однак, коли стає на державну роботу, то її священним обов'язком є спілкуватися і вести діловодство державною мовою. Для прикладу, чому у Верховній Раді жінка-представниця президента доповідала про зміни до податкового кодексу, а усі міністри й депутати обговорювали це питання іноземною мовою? Така картина аж ніяк не сприяє будівництву авторитету України, заперечує факт існування над Дніпром громадянського суспільства, нівечить його паростки і навпаки – скочує її на обочини європейського процесу трансформації та демократизації.

Я свідомий, що мій лист нічого не змінить. Можливо, навіть не дійде до ваших рук. Однак, як звичайний громадянин українського родоводу, я не міг відмовити собі висловити цих болісних міркувань, які тягарем лежать на моїй душі. Знаю, що управляти державою – це не поле перейти, як говорять у народі. Це відповідальна справа не тільки перед народом, а й перед самим собою. Та існують принципи, неодмінність дотримання яких є поза дискусією!

Олександр Гнатюк, Перемишль, Польща

***

Не впевнений, чи донесли зміст мого відкритого листа до уваги Януковича, коли він ще сидів у кріслі президента України до своєї ганебної втечі. Це сьогодні й не так вже важливо. Генеральна прокуратура оголосила його у міжнародний розшук як державного злочинця, який покликав військо іноземної держави у державу, главою якої він був і яку підло зрадив. То чи міг він щиро змусити прем'єра «кровосіса» публічно промовляти державною мовою? Звісно ні. Нехай же Божа Справедливість восторжествує, розставивши всіх і вся на свої місця!