Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2018-10-05
WERSJA W J.POLSKIM

"Prawda nas wyzwoli"

(wersja ukraińska)

Autor [książki "Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX w pierwszej połowie XX wieku"; dostępna w jęz. polskim, tu jego wystąpienie na prezentacji we Lwowie] w sposób kompetentny przedstawia ekonomiczne, religijne i narodowe aspekty trwającego w XIX i XX wieku antagonizmu pomiędzy Ukraińcami i Polakami na terenach należących do Imperium Rosyjskiego i Cesarstwa Austriackiego, a następnie do II Rzeczpospolitej.

Za szczególnie ważne uważam rozdziały odnoszące się do okresu 1918-1945. Dla czytelnika polskiego często przyzwyczajonego to tekstów prezentujących konflikt polsko-ukraiński w sposób czarno-biały, nie będzie to lektura łatwa i przyjemna. Jednak ustaleń profesora Bohdana Hudia, opartych na bogatej kwerendzie archiwalnej i na znajomości właściwie całej literatury przedmiotu, nie da się zlekceważyć. Dyskusja z nim i ewentualne korekty będą wymagały od podejmujących ten trud badaczy równie rzetelnej wiedzy.

Z recenzji prof. dr hab. Andrzeja Leona Sowy

(Test ze strony księgarni internetowej PWN)

Bohdan Hud`

WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑

"Правда нас визволить"

Нова праця доктора історичних наук Богдана Гудя «З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в XIX – першій половині XX ст.» про нашу важку історію побудована в основному на матеріалах польських архівів; в найважчих питаннях українсько-польської масакри 1942-1944 років це, зокрема, архіви польського еміграційного уряду, який мав розгалужену джерельну агентуру. І що цікаво: польські історики практично не працюють з цими матеріалами, віддаючи перевагу праці в архівах КҐБ – організації, відомої своєю брехнею та ненавистю до українського визвольного руху.

Богдан Гудь

Виступ доктора історичних наук, професора кафедри міжнародних відносин та дипломатичної служби Богдана Гудя, директора Інституту європейської інтеграції Львівського національного університету імені Івана Франка, на презентації своєї монографії в Науковій бібліотеці Львівського університету ім. Івана Франка в рамках 25 Форуму видавців (21 вересня 2018 р.)

Ця книжка, можна сказати, своєрідна відповідь на мій невеличкий десятирічний ювілей: у 2008 році я захистив докторську дисертацію. І ось минуло десять років, я вирішив ще напрацювати матеріал і видати книжку як українською, так і польською мовою; специфіка цього видання полягає і в тому, що це є переклад, перекладав Андрій Павлишин.

Над цією книжкою я працював понад десять років. Очевидно, навіть більше. Бо коли заглянути на список літератури і джерел, то бібліографія загалом займає понад два друкованих аркуші. Хто є фахівцем, той розуміє, про що йдеться. То була величезна робота, позаяк ви розумієте, що найважливіше – це гроші. Знайшлися люди, які вклали свої гроші, щоб оплатити мої відрядження, можливість працювати в архівах, бібліотеках, перш за все Республіки Польща, тому що я вибрав такий спосіб викладення матеріалу, щоби оціночні моменти, певні, може, й не претензії, а власне характеристику тих процесів, які відбувалися на тих землях, що я досліджував – опирати виключно на польські джерела й опрацювання польських авторів.

Власне терен дослідження – це є Правобережна Україна, терени, які після поділу Речі Посполитої ввійшли до складу Російської імперії. Книжка називається, щоправда, "Українці і поляки на Наддніпрянщині, Волині і в Східній Галичині в ХІХ – першій половині ХХ ст.", але якщо говорити про Східну Галичину, то вона представлена в моєму дослідженні дещо фрагментарно – можна сказати, для порівняння тих процесів, які відбувалися тут і там. Натомість головна моя увага була сконцентрована на теренах Волині – позаяк власне тут у 1943 році відбулися ті страшні події, про характер яких ми до цього часу дискутуємо з польськими колегами.

Йшлося мені про те, щоб цей матеріал був доступний не тільки українському, а й польському читачеві – для того оця монографія є двомовним виданням, і зараз вона активно, з допомогою моїх друзів у Польщі і за кордоном, поширюється в Республіці Польща, в тому числі у владних структурах Речі Посполитої.

І мене дуже тішить, що у відповіді канцелярії прем’єра на відкритий лист Григорія Купріяновича, з яким він звернувся до пана прем’єра Моравецького, знайшлися слова, де говориться про те, що болісні моменти нашої спільної історії, зокрема події Другої світової війни, повинні бути предметом поглибленого вивчення, поглибленої рефлексії – для пошуків взаєморозуміння і вибачення в дусі тих християнських цінностей, які сповідують обидва народи.

Для чого це є так важливо? Важливо це для того, що до останнього часу польська сторона стверджувала, що справа є ясна, все вивчено, все зрозуміло, оцінка дана в постанові сейму 22 липня 2016 року і, очевидно, поглиблені дослідження вже нічого не змінять.

Як показали мої дослідження – низка документів ще не вивчена, ці документи треба досліджувати, розкривати та інтерпретувати. Але інтерпретувати так, як вимагають засади наукового об’єктивізму.

Власне, йдеться про те, що необхідно відкинути постанову сейму, де говориться про геноцид польського населення на Волині, і постаратися зрозуміти, що насправді відбулося на Волині в 1942-му, 1943-му, 1944 роках, а головне – які були для цього причини.

Повторюю ще раз, не йдеться про те, щоб щось виправити. Я є прихильником того твердження, яке сформулював ще 1993 року світлої пам’яті Ярослав Романович Дашкевич: те, що відбулося на Волині в 1943-44 роках, навіть якщо пробувати пояснити це міжвоєнною політикою польського уряду, якщо пояснювати це радянською та німецькою провокаціями, то так чи інакше заслуговує на суворе і беззастережне засудження.

Подібну позицію займав Лисяк-Рудницький, подібну позицію займав Петро Потічний, подібну позицію займав світлої пам’яті Євген Стахів, борець націоналістичного підпілля на Донбасі. Подібну позицію займаю і я, але намагаюся показати польській стороні, чому ті процеси вимагають поглибленого дослідження, чому треба досліджувати те, що мало місце не лише у міжвоєнний період, але й події, які передували міжвоєнному періоду. Позаяк польські історики, в кращому випадку, досліджують процеси в межах міжвоєнного періоду. Це є водночас і засаднича, і методологічна помилка.

Скажімо, один провідний дослідник цих подій професор Ґжеґож Мотика, досліджуючи події міжвоєнного періоду в своїй книзі “Від волинської різанини до операції «Вісла»”, концентрується виключно на теренах Східної Галичини, показуючи українське невдоволення, постання УВО, ОУН, УПА, розтягуючи ланцюжок від 1 листопада 1918 року до весни 1943 року і далі. Що цікаво, Волинь в цьому "міжвоєнному" розділі згадується всього п’ять чи шість разів – і то більше як політичне поняття, ніж процеси, які були би піддані глибшому аналізу з боку цього історика. В результаті ми бачимо, що волинські події позбавлені свого історичного коріння, позаяк цей автор стверджує також, що народ не має такої довгої історичної пам’яті, про яку писав, зокрема, французький учений Данієль Бовуа: що жахливі події 1943-44 років на Волині мали глибоке історичне коріння.

Тому я намагався показати, що загалом це було далеко не так. І у цій книжці представлені події на Правобережжі, в тому числі і на Волині, від поділів Речі Посполитої і до закінчення Другої світової війни. На цьому часовому відліку можна виділити кілька піків українсько-польського протистояння. Маю на увазі період листопадового повстання 1830–31 років, період січневого повстання 1863–64 років, період першої російської революції 1904–07 років, а пізніше – період українських визвольних змагань 1917–21 років і, врешті, пік цього протистояння у 1943–44 роках.

Головною рушійною силою цих п’яти піків в українсько-польському протистоянні з українського боку була селянська маса. Якщо ми говоримо про XX століття, то повинні пам’ятати слова професора Анатоля Камінського, який підкреслював, що український націоналістичний рух і фізично, і ментально був рухом селянським. Це, власне кажучи, була боротьба за землю, яка у XX столітті набула рис боротьби за територію. Але якщо для політичних діячів визначальним чинником була територія майбутньої української держави, то для селянина, передусім селянина волинського, незалежна українська держава, як читаємо в одному з рапортів УПА, була трактована як кусок кращої землі ближче до села і черевики на ногах у дитини. Це була особливість власне цих, волинських, теренів.

Що ще треба підкреслити? Варто підкреслити той факт, хто мав вплив на свідомість цих людей. На жаль, навіть один з польських істориків українського походження, не буду називати його прізвище, бо воно надто вже відоме, сказав: для чого ви викладаєте події на Волині як масовий селянський рух? Адже ж тоді на волинців будуть дивитися як на народ, який тільки і мріє про те, як підрізати горлянку сусіду.

Але виникає питання, в чому ж вина українства? Від років Речі Посполитої до Першої світової війни ці терени належали до Російської імперії. Перед Першою світовою війною найвпливовішою організацією на Волині була “Чорна сотня”. До “Чорної сотні” були вписані два мільйони селян Волинської губернії. На чолі цієї організації стояв митрополит Олексій Храповицький, а виконавчим директором (образно кажучи) був архімандрит Почаївської лаври Віталій Максименко. "Чорна сотня" проповідувала гасло “Геть з Волині іновірців!” – поляків і євреїв, вся земля повинна перейти в руки “русского крестьянства”. Це відповідало настроям волинських селян. І коли, скажімо, у 1915 році сотник січових стрільців Дмитро Вітовський приїхав на Волинь з агітаційно-просвітницькою метою, щоб агітувати українських чоловіків вступати до українських січових стрільців, то почув відповідь: „А, було би лутше, якщо би Росія повернулася, тоді, може, землі було би більше і водка потаніла”.

У 1920 році, коли вирішувалося питання входження Волині до складу ІІ Речі Посполитої, в рапортах польських урядовців з цих теренів писалося: „Українські селяни сумують за царем і хочуть, щоб від’єднатися”. Тому в міжвоєнний період вирішальний вплив на цих теренах мали комуністи, а крім того всього, через їхні організації здійснювався вплив сусіднього Радянського Союзу.

Вінцентій Вітос, відомий польський діяч, відвідавши Волинь і повернувшись до Варшави, писав: „Ситуація є катастрофічною. Волинь дихає ненавистю до Польщі. Є погано, а буде ще гірше”.

І власне всі 1920-ті роки, аж до 1932-го, на Волині періодично виникали антипольські повстання. А далі маємо 1939–41 роки і, врешті, вибух війни у 1941-му. Тобто виникає питання: хто є відповідальний за ті настрої волинського селянства і його моральний стан? Українська держава існувала там кілька місяців у період 1918–19 років.

Ми можемо спостерігати, як на цих землях наростає конфлікт. Листопадове повстання – байдужість, ворожа байдужість, прихильна нейтральність щодо царської Росії. На конференція в Яремчі довелося дискутувати з одним польським романтиком, який там нагадував 1863 рік, січневе повстання, боротьба за “Нашу і вашу свободу”. "Наша і ваша свобода", наскільки я пам’ятаю – це тільки Андрій Потебня й Олексій Стрельченко, який загинув під Соловіївкою, прізвище його вибите на пам’ятнику січневим повстанцям на Личаківському цвинтарі. Андрій Потебня був з Лівобережної України, окрім того, він належав до російського демократичного руху, і про нього Герцен писав, що більшої жертви демократична Росія не могла принести на олтар польського визвольного руху.

Тобто маємо справи з gente українець, natione росіянин. Натомість правобережне селянство, яке повною мірою відчувало наслідки "братнього" співжиття з поляками – поляки тут були репрезентовані великою земельною власністю – відносились до своїх панів, делікатно кажучи, неприязно. Яка була причина того, відсилаємо до статті Івана Яковича Франка, опублікованої в „Літературно-науковому віснику“, “На нашій не своїй землі”, де він, цитуючи графа Старженського, а точніше переклавши уривок з його твору, показує жахливе становище українського селянства під владою польської шляхти, під владою польських землевласників.

Тому всі гасла демократичного польського руху для селян звучали як гасло повернення Речі Посполитої і погіршення їхнього становища, а Росія, російська імперська влада вміло розігрувала чи вміло втручалася в цей конфлікт і, згідно зі старою московською засадою, проводила політику divide et impera. І тому повстання 1863 року, в тому числі і на Волині, було придушене не російськими військами, а так званими сільськими караулами в кількості 350 тисяч осіб. Тобто на одного січневого повстанця припадало 50 озброєних селян, які були настільки безжальними, що російський уряд був змушений посилати військові відділи не для придушення повстання, а для того, щоби рятувати повстанців від селян, щоб вони їх не вбили, щоб передати їх судовій виконавчій владі.

В 1905–1907 роках були інші методи боротьби: підпали, напади, але також і вбивства різного роду адміністраторів і власників маєтків. Це явище було настільки масовим, що газета “Dziennik Kijowski” писала з таким перестрахом: Що ми маємо на дворі? Чи XX століття, чи час батька Хмельницького?

1917–18-й роки – це період загибелі цієї поміщицької Аркадії на Правобережній Україні. Я забув сказати, що вся Правобережна Україна була покрита польськими поміщицькими маєтками, яких після 1863 року стало значно менше, але, тим не менше, власне польські землевласники були провідною суспільно-економічною силою, а до повстання 1863 року ще й політичною силою на цих теренах.

Щоправда, я вам скажу ще й таке, що їхні господарства після падіння кріпосного права на переломі XIX–XX століть стали осередками високої землеробської культури. В 1914 році українські губернії випродукували мільярд двісті п’ятдесят мільйонів пудів хліба. Представники мого покоління, напевно, пам’ятають, що по черговий український мільярд ми сягнули в 1977 році. Але згадайте, як змінилася територія України: додалися південні області, додалися західні області, додалося Закарпаття. І все одно це був український тільки мільярд, а де ще двісті п’ятдесят пудів? А тоді мова йшла про дев’ять українських губерній. Тобто Правобережна Україна була тереном, де розквітла польська землеробська культура, традиція, цивілізація, яка була чужою українському селянству.

І тому коли після 1917 року пішла більшовицька і чорносотенна пропаганда, ця Аркадія стала об’єктом агресії з боку навколишніх сіл – і, зрештою, польські очевидці того, що сталося, розуміли, чому це сталося. Як писала Дунін-Козіцька, селяни з жалем дивилися на розлогі двірські поля і на вузенькі смужки своїх земель – звичайно, що в них виникало це гнівне почуття. Отже, в цьому і була причина отого конфлікту між двором і селом. Таким чином, протягом цих двох років поміщицька Аркадія фактично зникла з лиця землі. До лютого 1918 року було знищено 85% всіх дворів, фільварків, цукровень, гуралень і так далі, які знаходилися на цих теренах.

Початок цьому поклали більшовики, Другий збільшовичений корпус під командуванням Євгенії Бош, який пройшовся такою нищівною хвилею з Поділля на Волинь, знищив по дорозі кілька десятків фільварків і не тільки, і таким чином ця руйнівна сила покотилася далі. А що таке руйнівна сила, що таке русский бунт, “бессмысленный и беспощадный”, ми знаємо з творів Пушкіна і з інших творів. Коли читаєш документи, то взагалі волосся починає легко ворушитися на голові.

Тому оце “русско-волынское крестьянство” повною мірою реалізувало ті можливості, які відкрила для них революція 1917-го року.

Про міжвоєнний період я вже сказав, тому, коли говоримо про роки Другої світової війни, отут, власне, найважливіше те, що з’явилося в цьому виданні.

Для мене головним завданням було перевірити, наскільки мають рацію польські історики, коли говорять, що то, що сталося на Волині, було заплановане, зорганізоване і втілене в життя єдиною політичною силою, якою була ОУН, і збройним раменом цієї організації – УПА.

Власне, щоби зрозуміти аргументи наших колег, я мусів перелопатити багато документів, перечитати інтерв’ю головного дослідника цих подій професора Ґжегожа Мотики, і стикнувся з величезною кількістю перекручень, інсинуацій і навіть, на жаль, відвертої фальсифікації документів, як це було з військовою доктриною Михайла Колодзінського, коли цитування було не просто некоректним, а свідомо скероване в бік фальшування того, про що писав Михайло Колодзінський.

Коли ж я зіткнувся з документами в польських архівах – протягом останніх кількох років я досліджував ці архіви в бібліотеці Варшавського університету – то відкрив для себе документи польського підпілля, польської конспірації на Волині. І що впадає в очі, це, по-перше, що значною мірою події 42-го – весни 43-го року розгорталися стихійно, без якоїсь організовуючої сили, під впливом якоїсь антипольської агітації, про яку пишуть польські підпільники. І от тут питання. Хто ширив оцю антипольську агітацію?

З одного боку, польські джерела стверджують, що це були українські націоналісти; з іншого боку, знаходимо цікаві фрази про те, що більшовицька агітація, такі загальні гасла, як “Ляхи за Буг”, знаходить широку підтримку у місцевого населення, в тім числі на тих теренах, де радянські впливи перед Другою світовою війною були дуже сильними, зокрема на Поліссі. Далі підкреслюється, що перші антипольські виступи мали місце в Сарнинському та Костопільському повітах: в тих повітах, де перед війною радянські впливи були дуже сильні. Це були так звані поліські повіти, приєднані до волинського воєводства дещо пізніше, вже близько 1930 року.

Дуже цікавою є також справа так званої української допоміжної поліції. Як гласить класична теорія, на заклик ОУН(б) українська поліція навесні 1943 року покинула свої постерунки і пішла в ліс. У польських документах знаходимо свідчення, що ця поліція була не в лісі, а по селах. Тобто вони пішли, але не в ліс, а залишилися в селах. У німецьких же документах знаходимо на підтвердження цього дефініції: сільські партизани і лісові партизани. Німці по-своєму чітко дефінювали: сільські партизани і лісові партизани, зазначаючи, що боротьба з тими сільськими партизанами ускладнюється тим, що вони вдень знаходяться у полі, вдають із себе мирних жителів, а вночі організовують різного роду антинімецькі й антипольські акції. І до серпня 1943 року в польських документах я не знайшов взагалі поняття "УПА", а "поліціянти": "поліціянти зорганізували", "поліціянти захопили" і так далі. Ну, і це значною мірою узгоджується з тим, що пише Іван Патриляк (знаний дослідник українського визвольного руху) – що фактично в ряди УПА дісталися до 20%, не більше, колишніх поліціянтів.

А в польських документах читаємо таке: що моральну основу тих подій, які мали місце в 1943 році на Волині, створили Совєти, які протягом тих місяців свого панування, двох років, проводили активну антипольську агітацію, агітацію з обмовляння Państwa Polskiego, що вони створили радянську міліцію, в яку пішли найгірші елементи, які були по селах, а потім ця міліція майже в повному складі перейшла в допоміжну німецьку поліцію, а потім пішла в ліс і почала організовувати антипольські напади.

Таким чином, тут існує ціла низка питань, ціла низка гіпотез, які потрібно ще далі досліджувати. Але, тим не менше, виразно випливає з тих документів, що ці події, які мали місце, значною мірою мали стихійний характер, і стихійність тому характеру надавала діяльність численних банд без виразної політичної сили. Банд, які грабували, убивали тільки для того, щоби пережити якось ті скрутні часи; і в тих бандах були не тільки українці, як свідчать польські документи, але і українці, і поляки, і євреї, і втікачі з полону, радянські колишні військовополонені, які пішли в ці банди, щоби якось вичекати.

Тобто якщо говорити про ситуацію на Волині в цей період, то вона значною мірою, на думку спостерігачів, нагадувала ситуацію в Югославії. Але була засаднича різниця: в Югославії, як ви знаєте, існувала пронімецька держава усташів, Хорватія.

Якщо говорити про волинську Югославію, то мова йшла про те, що на Волині німці сиділи лише в містах, містечках і вздовж залізниці. Натомість терен, особливо лісистий терен, був опанований різного роду партизанськими відділами: більшовицькими диверсійними загонами, польськими – прорадянськими і пролондонськими – загонами і УПА. І УПА на Волині налічувала всього 5-7 тисяч осіб, а тому говорити про те, що вона була всесильна і всемогутня, немає жодних підстав.

Значна перевага українства в цей час визначалася тим, що УПА, яка складалася з українських селян, опиралася на підтримку місцевого населення, яке було зацікавлене в тому, щоби позбутися своїх польських сусідів. А щоби ще більше заохотити місцеву людність до антипольських акцій, в 1943 році командування УПА-Північ видає так званий земельний декрет за підписом Клима Савура, який до болю нагадує тактику більшовиків в 1917 році. І зауважте, що реалізовувало положення цих двох декретів одне й те саме покоління волинських селян, яким у 1917-му було 20-25 років, а за 20-25 років їм було 45-50; тобто цей елемент ще був активним – більше того, досвідченим у реалізації своїх цілей.

Крім того, знову ж таки, в тому ж Яремчі говорилося про те, що, на відміну від Східної Галичини, Волинь була така спокійна, життя було розмірене, конфліктів не було. Повторюю ще раз, Вітос у 1923 році написав про Волинь як про бочку з порохом. Про це ж писав і Константий Сроковський. Останнє прорадянське повстання на Волині було придушено у 1932-му – за допомогою десятків тисяч війська, поліції, танків і навіть літаків. У 1938-му році Генрик Юзевський, колишній волинський воєвода, писав про те, що формування ненависті до всього, що є українським, сприяє формуванню ненависті до всього, що є польським. І, врешті, всі ви, напевно, знаєте про політику ревіндикації на Волині в 1937–38 роках, нищення православних церков на Холмщині, Підляшші. Так-от, професор Кшановський, історик мистецтв, який в цих місцинах провів своє дитинство, згадував, що коли його батько довідувався про те, що руйнують церкви, бігав по хаті, проклинав уряд, Славоя (прем’єра) і навіть самого Ридза й кричав, що русини нас тут усіх виріжуть, безжально виріжуть, і що ніколи нам цього не подарують. І, власне, як кажуть поляки, ta przepowiednia ziściła się w roku 1943.

Зауважте, що по другий бік колишнього українсько-польського кордону антипольської акції не було взагалі. Питання – чому? Не було УПА? Як твердить Мотика, все те, що відбувалося на Волині, було наслідком того, що УПА мобілізовувало себе на антипольській акції. Значить, на схід від кордону УПА не було? Не було кому реалізовувати ці акції?

Але це не відповідає істині, позаяк УПА тут була (група "04" Тютюнника), а жодної антипольської акції не було, тому що місцеве селянство було абсолютно непіддатне на антипольські гасла УПА, позаяк в 1932-му, 1933-му і наступних роках разом зі своїми польськими сусідами пережило страшні процеси нищення з боку радянської держави. І ще одне, селянство на Житомирщині, на східній Волині, переживши голодомор і розкуркулення 1932–33 років, зрозуміло ще одну річ: володіння землею є небезпечним, в тому числі для життя.

Таким чином, повторюю ще раз, треба підкреслити, що події 1943 року стали вінцем, завершенням процесів, які спостерігалися на Волині і в цілій Правобережній Україні після поділів Речі Посполитої.

Деякі польські історики твердять, що народ не має такої довгої історичної пам’яті, і тому, власне, не виходять поза межі міжвоєнного періоду. Що можна на це відповісти? Відповім двома цитатами. Перша цитата Пьотра Вандича, який провів своє життя в еміграції і у своїх працях писав, що до 1914 року польські селяни з тарнавської округи (там, де мала місце різанина 1846 року, яка підтверджує факт, що ворожість між селянами і поміщиками переважно не має національного забарвлення, а має етно-суспільне забарвлення) любили собі поспівати: "czy pamięntasz panie rok czterdziesty szósty". Я думав, може, на цьому це завершується. І цілком недавно, коли відкривали сквер імені Яцека Куроня, ми дивилися його передсмертне інтерв’ю – і він згадував, що десь у 1946 році він потрапив на терени Прикарпаття, і bodajże jego dziadek розказував, як в 1846 році (це сто років минуло) pana piłą rżnęli, i wolno rżnęli, бо добрий був пан, добре в'ївся. Сто років, а пам’ять була ще жива.

Тому, власне, повторюю ще раз, однозначно підтримуючи те, що сказав Ярослав Романович Дашкевич, точніше написав: я стою на засадах, що якщо правда нас визволить, як люблять говорити наші польські колеги, то ця правда має бути для обох сторін цієї історичної дискусії. І перш ніж приймати якісь історичні оцінки, треба зрозуміти, чому це сталося. І що не було таких геніїв в Організації українських націоналістів, які б могли передбачити ситуацію 1943 року на Волині, де можна було б здійснити щось таке, що було здійснено.

Але я не випадково згадав радянський чинник, тому що в польських документах є згадка про одну дуже цікаву подію. В січні і лютому 1943 року вибухнув конфлікт між радянським урядом і урядом Польщі на еміґрації. І власне в декларації польського уряду було записано, що ми будемо розмовляти з Радянським Союзом про повоєнний устрій Європи лише на основі кордонів 1 вересня 1939 року. Відповідь – заява ТАРС (старше покоління пам’ятає, що таке заява ТАРС) про імперіальну політику польських політичних кіл і про те, що треба боронити українців, білорусів від цих імперських зазіхань. Після цього, пише автор меморіалу “Українська справа”, який був опублікований Єжи Ґедройцем в "Zeszytach Historycznych", почалися масові антипольські акції на Волині. А в документі польського підпілля серпня 1943 року підкреслювалось, що в різанині поляків найбільше зацікавлений Радянський Союз. Чому? Не буде польського населення – не буде підстав стверджувати, що ці терени були польськими.

Тому з одного боку йшло винищення поляків, з іншого – лондонський уряд закликав поляків не покидати цих територій, а триматися до кінця.

І ще одне. Багато хто з вас, напевно, чув справу Порицька – там, де двісті поляків були замордовані в костелі відділом УПА. Так-ось, цим відділом командував сотений УПА Василь Левочко. Рік пізніше, у 1944-му, він появився в цьому містечку в мундирі капітана НКВС, прикордонної служби. Ще рік пізніше був убитий з засідки відділом УПА в околиці Грубешова як зрадник і агент. Як стверджувала Марія Савченко, псевдо Марічка, спогади якої вийшли окремим томом в літописі УПА, таких левочків було багато. Вони дуже успішно воювали на чолі відділів УПА проти німців і, звичайно, проти поляків, а після війни повели тактику боротьби так, щоб підставляти свої загони під удари відділів НКВС, і таким чином ці загони були розбиті.

Таким чином, я не бачу підстав говорити про якусь надзвичайно організовуючу силу національно-визвольних структур, які боролися на Волині. Натомість ми мусимо дослідити глибоко ці процеси, про які свідчать і свідчення тих, хто вцілів, і документи – підкреслюю ще раз – польського підпілля, і німецькі документи, в яких стверджується, що дуже багато відділів УПА, навіть, може, того не підозрюючи, діяли під впливом Москви, більшовицьких агентів.

Підсумовуючи, хочу сказати, що ця книжка не є чимсь на зразок sakrum, як багато польських істориків охрестили книжку Семашко. Не все ще вивчено і доведено. І оця відповідь канцелярії прем’єра, яку очолив Міхал Дворчик, один з ініціаторів прийняття постанови від 22 липня 2016 року, про те, що треба поглиблено вивчити ці події, вселяє надію, що може вдасться повернути до життя діалог у межах українсько-польського форуму істориків, який фактично був перерваний після справи Шеремети.

Ті документи, які я наводжу, ті свідчення, ті мої авторські сумніви, які наведені в цьому документі, власне, наведені тільки для того, щоб можна було би ще раз і ще підняти ці проблеми й дослідити їх глибше. Хоча очевидно, що до повного вивчення дійти буде дуже важко. Позаяк ви розумієте, що основні документи знаходяться в архівосховищах під Москвою, а це означає, що вони навряд чи будуть відкриті. Тому ми мусимо збирати по крупинках, по крупинці навіть (ще одне джерело – це німецькі документи), власне, збирати і вивчати ці проблеми.

Ще що важливо, що ця книжка перекладена польською мовою, і завдяки допомозі моїх польських друзів вона на сьогоднішній день є в Презеса, голови Сейму, голови Сенату, президента, шефа канцелярії, віце-маршалків сейму. Польською мовою вони читають – надіюсь, що будуть читати книжку.

Ще я хотів би сказати про певні парадокси, а парадоксальність полягає ось у чому. Перше: я досліджував документи не українські, а польські, в архівах бібліотеки Варшавського університету. І от найстрашніший парадокс для мене. Ви знаєте, що у бібліотеках є так звані "метрички" – картки, де вписується прізвище дослідника. Так-от, в 1993-му ці течки дивилися батько і дочка Семашки – для того, щоб написати свій двотомник, фактично пасквіль в багатьох місцях, про події на Волині. Знайшов там прізвище українського історика Ігора Ільюшина, який займає, скажімо так, специфічну позицію. І більше жодного прізвища жодного польського історика, який займається волинською проблематикою, я там не знайшов. Тобто те, що лежить у них під носом, вони не досліджують.

Натомість охоче послуговуються українськими архівами. Але які це українські архіви? Це архів СБУ, а архів СБУ – це архів КҐБ, архів КҐБ – це архів НКВС, і там знаходимо протоколи зізнань українських підпільників, зокрема Юрія Стельмащука ("Рудого"). І в цьому протоколі написано, що він "якогось там дня вийшов з місця постою на чолі 700-особового загону і протягом двох днів в п’яти районах Волині..." Наголошую – "районах"! Розумієте, вже фальшивка, тому що Стельмащук не міг оперувати дефініцією "району", вихований на повітах, і діяльність була на теренах повітів. Одним словом, цей загін якимось чином протягом двох діб оббігав, облітав на вертольотах, танках, літаках, на чомусь ще п’ять районів Волині і вимордував 15 тисяч поляків. При цьому копали ями, скидали тіла, засипали землею, рубали гілля, накидали, підпалювали, замітали сліди – 15 тисяч! На суді сказав, що мусив себе оббрехати, що не 15, а всього 5 тисяч. Коментарі зайві.

І, власне, виникає питання, чому так охоче цими документами послуговуються польські історики. Зрозуміло, з якою метою. Ось у цьому ще один парадокс сучасних історичних досліджень з польського боку. Або доходить навіть до того, що вже відкрито фальшують – не знаю, на що вони надіються. Скажімо, про працю Колодзінського “Українська військова доктрина” Мотика колись сказав фантастичну річ – що ця праця була дуже популярною, і про її популярність свідчить те, що один раз вона була видана перед війною, вдруге – в Канаді, а втретє – в незалежній Україні. Хіба що руками розвести. І крім того, в Кракові у 1940 році була видана тільки перша частина, де говориться про військову доктрину княжих часів, козацької доби українських визвольних змагань, і зовсім немає нічого про концепцію національного повстання. Зрештою, якщо аналізувати висловлювання польських істориків, то вони говорять, що там була закладена концепція геноциду польського населення. Ні, там, якщо читати Колодзінського, йшлося про етнічну чистку – знищити активний елемент, який чинитиме спротив, а решту змусити до втечі за Віслу. Як-то кажуть, нічого хорошого, але абсолютно не геноцидальні плани.

І другий момент: як пізніше читаємо в документах польського підпілля, у Львові існують непоодинокі серйозні плани екстермінації українців Східної Галичини – виселення до Радянського Союзу, винищення активного елементу, переселення населення і так далі. Тобто це була нормальна тогочасна практика – нічого ліпшого жодна зі сторін не могла придумати.

Зрештою, якщо говорити про жорстокість на Волині – коли кажуть, що це було тільки з українського боку, знову ж таки, читаємо рапорт Казімежа Банаха, делегата уряду на Волині. Він пише, що "прийшов до мене один ковельський інтеліґент і попросив, щоб я wyreklamował, викреслив зі списку, дозволив піти з партизанського загону чотирьом його родичам". Чому? Бо вони пішли воювати за незалежну Польщу, а не вбивати, грабувати і палити. Ось, так би мовити, чим займалася польська партизанка. Якщо немає симетрії масштабів, то симетрія характерів ідентична.

Крім того, цитуючи Колодзінського, Мотика буквально сказав таке: “Не треба боятися, що будуть знищені 3,5 млн жидів і 1,5 млн поляків”. Розумієте, про що йдеться. Коли ж відкриваєш Колодзінського спеціально, щоб перевірити, – “не треба думати, що будуть знищені 3,5 млн жидів і 1,5 млн поляків, тому що з часом повстання прибере організаційних форм, перейде в позиційну війну і жорстокість зменшиться”. От яка колосальна різниця між тим, що подає читачеві Мотика, і що насправді писав Колодзінський.

Власне, це вже буде наступний етап моєї роботи. Я вже маю такий зшиток інтерв’ю провідного польського історика, я буду розвінчувати ті фальшивки чи перекручення, недомовлення, яких припускається, на жаль, навіть такий провідний історик. Але ж щоби ви до кінця зрозуміли, в наскільки нерівній позиції ми знаходимося: по-перше, ці книжки – це результат моїх особистих досліджень за власні кошти і кошти моїх друзів, спонсорів.

А друге – щоби ви зрозуміли, наскільки потужна пропагандистська машина нам протистоїть, то: річний бюджет польського Інституту національної пам’яті становить понад 2,5 мільярда гривень, річний бюджет українського Інституту національної пам’яті (ми сміємося, але хочеться плакати) – 14 мільйонів гривень.

Отака історія рідного народу.



Богдан Гудь.




Подано за журналом «Збруч»



WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2018

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
816 982
Dziś:
Днесь:
34