Laszki Długie

Piotr Hardybała (1910-2003). Urodził się 11 lipca 1910 roku w Laszkach pow. jarosławski. Szkołę podstawową ukończył w rodzinnej miejscowości, gimnazjum zaś w Przemyślu. W latach 1932-1936 studiował w greckokatolickim Seminarium Duchownym w Przemyślu. 9 lutego 1936 roku został wyświęcony na kapłana przez przemyskiego biskupa Jozafata Kocyłowskiego. W latach 1936-1945 był administratorem parafii w Tudorkowicach sokalskiego dekanatu.

Uniknął wysiedlenia na radziecką Ukrainę, ukrywając się w Laszkach u rodziców. W 1947 roku w ramach akcji „Wisła” został wysiedlony wraz z rodziną na Warmię i Mazury do powiatu morąskiego (przybył na miejsce w maju).

Jako jeden z pierwszych księży obrządku greckiego zapoznał się w Biskupcu Reszelskim z liturgią obrządku łacińskiego na specjalnym kilkutygodniowym kursie prowadzonym przez księży łacińskich Wacława Hipsza i dr. Józefa Wierzbickiego, co było warunkiem otrzymania od Prymasa Polski indultu birytualizmu i skierowania do pracy w szeregach duchowieństwa rzymskokatolickiego. 17 czerwca 1947 roku otrzymał od Prymasa Polski Augusta Hlonda zgodę na sprawowanie liturgii w obrządku łacińskim, a 19 listopada tego roku został mianowany wikariuszem przy kościele Niepokolanego Poczęcia NMP w Nidzicy. 19 stycznia 1950 roku wikariusz generalny diecezji warmińskiej ks. Mieczysław Karpiński zwrócił się do Prymasa Polski Stefana Wyszyńskiego o przedłużeniu ważności indultu na odprawianie nabożeństw łacińskich i sprawowanie sakramentów w tym obrządku dla ks. Hardybały. Następne takie prośby miały miejsce dnia 12.03.1951 oraz 20.04.1953 roku.

W latach 1947-1954 ks. Hardybała był: wikariuszem parafii rzymskokatolickiej w Nidzicy, wikariuszem w Pieniężnie (od 14.VII.1954). 14 marca 1958 roku prymas Wyszyński wydał dla ks. Hardybały dekret zezwalający przez okres jednego roku na odprawianie nabożeństw wschodnich w Dobrym Mieście. 22 kwietnia 1958 roku swoją zgodę na odprawianie nabożeństw wydał łaciński biskup Tomasz Wilczyński, który oprócz Dobrego Miasta dodał jeszcze Pieniężno. Równocześnie mianował duchownego łacińskim wikariuszem parafii w Pieniężnie. 30 kwietnia 1958 roku Kuria Biskupia w Olsztynie wydała dla ks. Hardybały prawo birytualizmu. Był duszpasterzem dla grekokatolików w Dobrym Mieście (1958-1961) – pierwsza msza 6 lipca 1958 rok i Pieniężnie (1958-1961). 17 października 1958 roku Prymas Polski Stefan Wyszyński nadał dla ks. Hardybały dodatkowe prawa jako duszpasterza grekokatolików, t.j. udzielanie chrztów, błogosławieństwa małżeństw, odprawiana pogrzebów i in. (przedłużane 18.X.1959, 16.IX.1960, 15.X.1961 roku).

W 1961 (inne źródła – w 1962) roku po śmierci rodziców wyjechał do Kanady, gdzie otrzymał greckokatolicką parafię w miejscowości Yorkton. Tam też zmarł 21 września 2003 roku. Pochowany został 25 września 2003 roku.

Warto odnotować, iż ks. Hardybała zajmował się także pisaniem prac historyczno-literackich. Napisał m.in. historię swojej wsi Laszki. Wydał także wspomnienia, które drukował w kanadyjskiej i amerykańskiej prasie.

Opracował Jerzy Maszczak, tekst ze strony internetowej www.bazylianie.pl

Ляшки Довгі

ПЕТРО ГАРДИБАЛА (1910–2003). Народився 11 липня 1910 року в Ляшках Ярославського повіту. Початкову школу закінчив у рідній місцевості, а гімназію у Перемишлі. В роках 1932–1936 навчався в Греко-католицькій Духовній Семінарії в Перемишлі. 9 лютого 1936 року прийняв священичі свячення з рук Перемишльського єпарха Йосафата Коциловського. В роках 1936–1945 був адміністратором парафії в Тудорковичах Сокальського деканату.

Уникнув переселення до радянської України, переховуючись в Ляшках у батьків. В 1947 році в рамках акції "Вісла" був переселений разом з родиною на Вармію і Мазури до Моронського повіту, (у травні прибув на місце). Як один з перших священників східного обряду вивчив літургію в латинському обряді в Біскупцу Решельськім на спеціальному кількатижневому курсі, який провадили латинські священики: Вацлав Гіпша та др Юзеф Вєжбіцкі, що було умовою для отримання від польського Примаса права біритуалізму і направлення для праці в рядах римо-католицького духовенства. 17 червня 1947 року отримав від примаса Польщі Августа Гльонда дозвіл на відправу літургії в латинському обряді, а 19 листопада цього ж року був призначений сотрудником при костелі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в Нідзіци. 19 січня 1950 року генеральний вікарій Вармінської дієцезії кс. Мєчислав Карпіньскі звернувся до Примаса Польщі Стефана Вишинського про продовження права біритуалізму для відправлення латинських Богослужень і здійснення Таїнств в цьому обряді для отця Гардибали. Далі такі ж прохання мали місце 12.03.1951 р. та 20.04.1953 р.

В роках 1947–1954 отець Гардибала був: сотрудником римо-католицької парафії в Нідзіци, а від 14.07.1954 року в Пєнєнжні. 14 березня 1958 року примас Стефан Вишиньський видав декрет для отця Гардибали, терміном на один рік, який дозволяв йому на відправу літургій у візантійському обряді в Доброму Місті. 22 квітня 1958 року латинський єпископ Томаш Вільчиньскі дозволив отцю Петрові відправляти Богослуження у візантійському обряді не лише в Доброму Місті, але також в Пєнєнжні. У той же час отець був призначений також сотрудником латинського пароха в місцевості Пєнєнжно. 30 квітня 1958 року Єпископська Консисторія в Ольштині видала для отця Гардибали право біритуалізму.

Отець Петро був душпастиром для греко-католиків в Доброму Місті (1958-1961) (перша літургія служилася 06 липня 1958 року), і в Пєнєнжні (1958-1961). 17 жовтня 1958 року Примас Польщі Стефан Вишиньський надав для отця Гардибали додаткові права як для греко-католицького душпастиря, а саме: звершення тайни Хрещення, благословення подружжя, відправляння похоронів та інші, (продовжено в наступних роках – 18.10.1959; 16.09.1960; 15.10.1961).

В 1961 (інші джерела – в 1962) році після смерті батьків виїхав до Канади, де отримав греко-католицьку парафію в місцевості Йорктон. Там також і помер 21 вересня 2003 року. Був похований 25 вересня 2003 року.

Варто відзначити, що отець Гардибала займався писанням історично-літературних праць. Між іншими написав історію рідного села Ляшки. Також видав спогади, які друкував у канадській та американській пресі.

Опрацював: Юрій Мащак, текст із інтернетсторінки www.bazylianie.pl

Ляшки Довгі

Село Ляшки Довгі лежить на радимсько-перемиській рівнині, що простягається на правому березі ріки Сяну. Воно граничить на півночі з Коріницею, на сході межує з М׳якішем Старим, на півдні з Лазами, а на заході граничить зі селом Ветлин.

Ляшки Довгі діляться на кілька присілків, з яких Ляшківська Воля лежить на сході села, на півдні, над річкою Шкло, розложилися два інші присілки – Харитони і Баб׳яки. Ляшківський присілок Яремки сусідує з М׳якишем Старим. У запіллі Ляшок Довгих лежать знову два присілки – Козли й Федани. На південному заході від села лежить містечко Радимно, яке віддалене від Ляшок на 13 км.

Через село йде старанно плекана дорога, що творить комунікаційну сполуку зі сусідньою Коріницею та Висоцьким. Ця дорога на заході добігає до Ветлина, перетинаючи село Сурохів, яке на рідній мові звалося Согорів, а звідтам ця дорога вбігає прямо до східних передмість Ярослава.

Почавши від 80 – років ХХ століття польська урядова номенклатура постійно пропускала з назви села прикметник «Довгі». З того приводу в усіх офіційних документах село Ляшки Довгі називали прямо – Ляшки. В цьому нашому історичному огляді Ляшок Довгих це село будемо називати в такий самий спосіб – Ляшки.

Ляшки на історичній канві минулого

Про початки українського села Ляшки та його первісних мешканців, а зокрема про формування їх давнього суспільно – громадського життя, ніде не залишилося якихось достовірних писаних джерел. З тої причини моє покоління майже нічого не знає про прадавню історію Ляшок.

У панщизняній системі шляхетської Польщі XVI ст. село Ляшки належало до дідичних дібр «некоронованого короля України» – князя Василя Костянтина Острозького (1527-1608), великого добродія, опікуна, промотора й оборонця української культури та завзятого противника латинщення української Церкви та польонізації нашого народу.

Польські друковані джерела згадують про село Ляшки щойно в першій половині XVII ст., реєструючи назву тієї української оселі як Ляшки Мнішховські. Польський історик Е. Куропатніцкі у своїй «Географії Галичини», що вийшла друком у Перемишлі в 1786 році., називає село Ляшки «дідичним містом» сандецького воєводи кн. Юзефа Мнішха. Завдяки старанням цього польського князя, в Ляшках збудовано величавий замок – резиденцію, що своєю архітектурою, величною формою, дорогими мистецькими прикрасами та багатством внутрішнього обладнання, мав бути найкращою будівлею не тільки тодішньої Польщі, але й цілої Європи. У ляшківському замку кн. Мнішхів, а особливо за князя Юрія Мнішха, пильно громадили всякі дорогоцінності, малярські полотна та різьби славних європейських мистців того часу. Ця артистична колекція належала до унікатів тогочасної Польщі й мала багатомільйонову вартість.

В часах загального шляхетського безправ׳я й взяємної боротьби польських князів між собою у XVIII ст., таких як Стадніцкі, Гербурт, Корнякт та інші, село Ляшки перетворилося в командну централю регіональних неспокоїв. Дуже замітною подією того часу в Ляшках був т. зв. «період мадярської револьти» князів Другетів. В тому то часі панські добра Ляшок і околиці перетоворилися у випадову базу й головну квартиру «легального розбишацтва», яке паношилося по всіх землях «Руського воєвідства» шляхетської Польщі.

Коли з часом земельні посілості кн. Мнішхів у Ляшках і Хирові шляхом супружніх зв׳язків, несплачування боргів і різних заставів, у 1602 р. перейшли на власність родини Другетів, мадярських баронів – авантюрників, які мали свої безмежні лятифундії по обидвох сторонах польсько–мадярського кордону, тоді новий власник ляшківських дібр, кн. Єжи Другет, званий також Гум׳єнскім, почав організувати в Ляшках збройні розбишацькі відділи. Своїми нападами вони непокоїли не лише шляхетські двори й панські резиденції цілої Перемищини й Підкарпаття, але сіяли теж неспокій на теренах цілого тодішнього «Руського воєвідства» Польщі.

Цей угорський князь Другет саме з Ляшок у 1616 р. ходив походом проти Семигороду. Значну частину військової залоги цього авантюрника творили завербовані ляшківські «посполиті». Він теж вів під׳їздову війну з Ракочим на Угорщині. На своїх посілостях в Хирові біля Перемишля кн. Другет вдержував своїм коштом численні озброєні відділи всяких рабівників–очайдухів, яких звали тоді «бескидниками» або «золотарями». За дорученням свого хлібодавця вони полювали виключно за шляхетськими скарбами золота та іншими дорогоцінностями. В 1620 р. цього кн. Другета отруїла в Ляшках його власна прислуга, де його теж поховано.

Після цього «революційного періоду» панські добра в Ляшках знову переходять у посідання шляхетської родини кн. Мнішхів. Опісля власником стає шляхетська родина князів Замойських. З того часу населення Ляшок починає жити «нормальними буднями» турботливого шляхетського панування. На канві постійних «рокошів» [бунтів], шляхетських наїздів, постійних рабунків, убиств і безприкладної сваволі польської шляхти першої половини XVII ст., українське населення Ляшок, втолочене у панщизняний режим тодішньої Польщі, не мало ніякої змоги вийти на сцену громадського життя в якійсь видній і зорганізованій формі, бо таке життя для нього там тоді не існувало. Українська селянська маса Ляшок по-геройськи перетривала панщину й підсвідомо задержала почуття приналежности до рідного українського материка. Не зважаючи на тяжке польське гоніння й невільниче приниження, в душі простолюддя тліли вогні надії на національне відродження. Ці вогні опісля розгорілися в рамцях української Церкви пожежами нашого релігійного, національного й культурного відродження.

Минуле Ляшок у світлі статистики

Як формувався численний стан українського населення Ляшок, то про це подають цікаві дані шематизму Української Греко–Католицької Єпархії в Перемишлі за роки 1879, 1893, 1909 і 1930. Цю дуже реальну статистику Ляшок доповнюємо даними зі «Słownika Geograficznego Królestwa Polskiego» виданого у Варшаві в 1895 р.

Згідно з цими даними в 1879 р. в Ляшках жило 1600 українців. У той час парохом села був о. Антін Мотюк. Патроном ляшківської церкви був граф Ст. Замойський з Висоцька.

За 14 літ, бо вже в 1893 р., українське населення в Ляшках зросло до 1880 душ. Поляків в селі в той час було 626 душ, жидів 71 душа, а всіх інших віросповідань було 6. Священича обслуга української парафії в Ляшках збільшилася, бо до помочі о. парохові А. Мотюкові призначено сотрудника о. А. Козія.

За 16 літ (1909 р.) українське населення парафії зросло до 2139 душ, римо-католиків у селі було 800 душ, а жидів – 45. Парохом у селі був тоді о. І. Маковей. В Ляшках існувала читальня ім. М. Качковського. В селі було тоді три церковні крамниці, якими завідував окремий комітет «Братства прикраси церкви». Цей комітет засновано в 1878 р. При ляшківській церкві діяло теж окреме сестрицтво та розвивалося позичкове товариство «Самопоміч».

Впродовж дальших 21 літ, себто в 1930 р., українське населення Ляшок збільшилося до 2354 душ. В тому самому часі латинників у Ляшках зросло до 1000 душ. Парохом Ляшок став о. Петро Юрчак, який належить до останнях парохів Ляшок. Він пережив зі своїми парафіянами трагедію поголовного чоловіковбивства й виселення українського населення Ляшок в 1946-47 роках. Деякий час о. Юрчак був змушений ховатися в Перемишлі. Його парафіяни довозили йому там харчі. Після того він виїхав до своєї дочки і зятя в краківське воєвідство. Там скривався в цивільному одязі, а в 1952 р. там і помер.

«Polski Słownik Geograficzny» твердить, що в греко-католицькій парафії в Ляшках під кінець ХІХ ст. жило 1775 українців, зазначаючи рівночасно, що польська парафія в Ляшках була зорганізована якимсь Спитком зі Спрови ще в 1419 році, одначе з приводу малого числа римо-католиків у селі не могла відповідно розвинутися, бо в Ляшках не було костела. Щойно триста літ пізніше, а саме в 1736 р., кн. Вацлав Сєраковскі збудував у селі малий дерев׳яний костел. При ньому зорганізовано теж польську місіонерську станицю, що мала опікуватися не лише ляшківськими латинниками, але мала зокрема обов׳язок нести духовну поміч всім тим людям римо-кат. обряду, які були розкинені серед українського моря.

У тому часі скромна обсада польської парафії в Ляшках обслуговувала 15 сусідніх сіл, а саме: Бобрівку, Харитони, Хотинець, Чернявку, Грушевичі зі Залужем, Лази з Мощанами, М׳якіш Новий, М׳якіш Старий, Ришкову Волю, Тухлю, Ветлин з Дрезиною, Висоцьке, Загороди та Заліську Волю.

Згідно з твердженням польських наукових джерел, у простірному обширі Ляшок жило 1773 поляків, які належали до ляшківської римо-католицької парафії. Ця приналежність була лише формальна, бо ці римо-кат. із-за далекої віддалі ляшківського костела, на богослуження не приходили. Щойно в 1898 р., з дотацій князів Замойських, побудовано в Ляшках мурований костел. В той час польська римо-католицька парафія збільшила свою священичу обсаду в проводі таких україножерів, як кс. Завіша та кс. Юзеф Черкес, які постійно управляли душехватство й ширили в околиці ненависть.

Польські провідні круги і ввесь литинський клир Ярославщини, переводячи в життя свої польонізаційні плани, в 1912 р. побудували в селі Жапалові костел при значній матеріальній допомозі кн. Сапєгів. У початках новостворену жапалівську парафію обслуговували польські ксьондзи з Ляшок, доїжджаючи щонеділі на відправу богослужень для жапалівських поляків та з довколишніх сіл. Польські ксьондзи вели там посилену польонізаційну акцію, зокрема на теренах Любачівщини та Чесанівщини. Латинська парафія в Ляшках у скорому часі перемінилася в станицю польського походу «на зніщенє Русі».

Перша українська парафія в Ляшках

Коли і серед яких обставин зорганізовано в Ляшках першу українську парафію й коли збудовано в селі першу українську церкву, – про це не маємо сьогодні докладних джерельних даних. Згідно з твердженням грамоти, яка була створена в 1581 р., що її цитує шематизм Української Греко-Католицької Єпархії в Перемишлі в 1879 р., першу українську парафію зорганізував в Ляшках кн. Василь Острозький. В тому самому 1581 р. він наказав збудувати в Ляшках першу українську церкву, віддаючи її під омофор Пресвятої Богородиці.

Цей наш український князь-добродій зі своїх маєтностей виділив також лан поля з луками й городами, забезпечуючи в той спосіб незалежне матеріальне існування ляшківської української парафії та удержання церкви й священика. Першим священослужителем ляшківської церкви назначено якогось о. Прокопа.

Другою джерельною згадкою про ляшківську церкву є теж запис в шематизмі Перемиської Єпархії за 1879 рік, де у документальній частині вміщено тексти привілеїв самобутности, наданих ляшківській парафії та церкві. Привілей цей датований 13 травня 1682 р. і був наданий королем Яном ІІІ Соб׳єскім (1629-1696), за письмовою порукою княгині «Руського воєвідства» – Гризелії Корибутової та за благословенням перемиського єпископа Івана Малаховського.

Дев׳ять літ пізніше, а саме 24 листопада 1691 р., подібний королівський привілей для української церкви в Ляшках надала польська королева Марія Казимира, іменуючи парохом української церкви в Ляшках о. Теодора Лавровича.

Стільки про першу українську парафію та церкву в Ляшках говорять доступні історичні записи й документи. Сьогодні годі одначе знати, як оформлювалося релігійне життя українського населення в Ляшках впродовж цілого неспокійного XVII століття, коли то на владичому престолі в Перемишлі засідали такі єпископи, як Атаназій Крупський (1611), Антін Винницький (1650), Антін Терлецький (1664), Юрій Гошовський (1667) та інші. В Ляшках не залишилися ніякі джерельні документальні докази про переходові й неспокійні часи тієї доби.

Нічого теж не знаємо про Ляшки впродовж XVIII ст. Щойно четвертий розбір Польщі й виразне присмирення сваволі польської шляхти та прихід австрійської адміністрації на українські землі Ярославщини принесли зі собою надії на зміну. Знесення осоружної панщини відзначено теж в Ляшках видими символами волі у формі придорожних хрестів подяки населення за те, що нарешті зникла з українських земель політична система людського приниження – панщина.

Ляшки мого покоління

Одначе вже в початках українського відродження на політичних обріях Європи почало кільчитися нове горе: австрійсько-російський конфлікт. Першою ластівкою цього в Ляшках і околиці була поява московського «троянського коня» в масці горезвісної «кацапщини». Вона була і в Ляшках в формі читальлі ім. М. Качковського. Її ідеї голосили парохи Лазів, Висоцька, Ляшок, Ветлина та інших сусідніх сіл. За цими злорадними кличами пішла теж частина населення Ляшок.

За цю свою легковірність і політичну незорієнтованість населення Ляшок заплатило опісля тяжку ціну, бо шибеницями невинних людей і концентраками Талергофу і Лінцу. Великої шкоди в той час накоїли українцям польські ксьондзи в Ляшках, з кс. Завішею в проводі, які вказували мадярам кого зі свідомих українців Ляшок належить арештувати.

Не зважаючи на це, в часі між двома світовими війнами українські Ляшки виросли у свідому українську спільноту, яка виразно знала, чого вона хоче й куди прямує. В селі успішно працювала читальня Т- ва «Просвіти», діяв «Луг», працювала молочарня «Маслосоюзу», співав у селі добрий хор і гарно розвивався «Аматорський Гурток». В селі були постійно активні українські студенти.

Під час наших Визвольних Змагань 1918-1921 рр. , українські Ляшки вислали на визвольні фронти нашого змагу сімох стрільців, з яких двох загинули. Потім населення Ляшок постійно молилося на могилі стрільця Тадея Махника, який вернувшись з війни, помер в селі. Тоді кожен у моєму селі знав, за що ця людина віддала своє життя.

В часі польсько-большевицької навали 1944-1948 рр., і виселення українського населення Ляшок, українська молодь села поголовно стала в обороні рідної землі. І саме про ці українські Ляшки мені дуже хочеться бодай побіжно згадати, бо страта ляшківської молоді всіх нас так дуже ще й досі болить.

Культурно-освітня праця і студенти

Вже перед Першою світовою війною, крім читальні Качковського, почала діяти в Ляшках читальня Т-ва «Просвіти». Вона містилася тоді в хаті Василя Тучака. Біля нього гуртувалися такі люди, як Качмар, Домший, Климашко, Сич, Когут та інші. В початках їх не було багато, але всі вони почувалися свідомими українцями і належали до добрих громадських робітників.

Незамітну, але дуже корисну й освідомлюючу працю в Ляшках вела скромна кравчиня-каліка Марія Цьвєк, родом з М׳якіша Нового. По закінченні кравецьких курсів «Сільського Господаря» у Львові, вона переселилася до Ляшок і самотужки повела в селі дуже освідомну працю. Вона навчала дітей українських пісень і серед старшого жіноцтва в селі мала незаперечний вплив і пошанівок.

Десь при кінці 1919 р. до Ляшок приїхав брат пароха о. Юрчака, – Степан Юрчак. Він зорганізував в селі добрий хор, постійно влаштовував театральні вистави і брав дуже активну участь у діяльности місцевої читальні. Його працю продовжував опісля Гриць Шумський, який сповняв у селі обов׳язки дяка.

Незвичайно корисну працю в Ляшках проявляв студент Іван Сірий. Він був провідною постаттю всіх проявів діяльности в читальні. Сам він згодом закінчив гірничу академію в Леобен, Австрія, звідтам виемігрував до Америки і там помер. Іван Сірий належав до перших українських інтелігентів, які вийшли з Ляшок. Після нього прийшов студент Семен Фецович («Семчик»), абсольвент Торговельної школи у Львові.

В культурно-освітню й громадську працю в Ляшках включалися постійно теж і інші українські студенти, які мали великий вплив на піднесення національної свідомости населення. В 1920 р. до української гімназії в Перемишлі пішов з Ляшок Василь Тучак, незвичайно здібна людина. В той сам час закінчує гімназійні студії також Роман Павлик. Василь Тучак закінчив опісля правничі студії у Львові і провадив адвокатську канцеларію в Луцьку на Волині. Переїхавши в 1948 р. до Америки він здобув докторат права і став професором в Гетисбургському університеті. Помер скоропостижно в 1975 р.

Після закінчення теологічних студій, о. Роман Павлик працював сотрудником у селі Дубрівка на Ярославщині, потім сповняв душпастирські обов׳язки в парафії Залісся, біля Ряшева. В тому ж селі польські бандити замордували його сестру. Короткй час о. Р. Павлик обслуговував ляшківську парафію і працював в селі Хотинець. Отець Павлик належав до відважних постатей нашого духовенства. Під час насильного переселення він виїхав разом зі своїми парафіянами до УССР.

В 1921 р. з Ляшок пішли на студії до української гімназії в Перемишлі Іван Когут і Петро Гардибала. Когут закінчив інженерні студії і поселився в Нью-Йорку, а о. Петро Гардибала став священиком і тепер живе в Канаді.

За хлопцями з Ляшок пішли до середніх шкіл також і дівчата, а це Катруся Когут і Олена Домша, які закінчили в Ярославі торговельну школу. Катруся Когут (зам. Терлецька) проживає зі своїм братом Іваном в Нью-Йорку. Крім цього, середні школи покінчили теж Галина Качмар-Середа, яка вийшла заміж за мгр. прав Василя Гірного зі Заліської Волі і Маруся Колінко з Харитон.

Українське студентство в Ляшках було постійно дуже активне в громадському житті села. Зокрема студент Василь Тучак, маючи незвичайний дар прекрасного бесідника, залишив в селі свій добрий вплив. Він постійно провадив під час вакацій курси для неграмотних, давав доповіді та обговорював справи українських буднів.

В Ляшках існувало також спортивно-протипожежне Т-во «Луг». Воно, одначе не мало можливости вести свою статутову роботу з приводу постійних поліцийних шикан.

Дуже популярним в Ляшках був мішаний хор. Цим хором диригував б. студент перемиської гімназії Володимир Мончак. Він диригував також доброю мандоліновою оркестрою. Ці два добрі ляшківські ансамблі постійно брали участь у всіх повітових святкуваннях, виступали на фестинах і неоднократно одержували перші нагороди за мистецьке виконання поодиноких точок своєї програми.

Театральні вистави в селі, що їх улаштовували студенти, були завжди окремою атракцією для всього населення Ляшок. З акторами на сцені сміялася або плакала вся заля. Незабутнім спомином й досі залишилися такі вистави, як «Про що тирса шелестіла», яку аранжував студент Іван Сірий, або «Невольник», що його по-мистецьки вивів студент Іван Когут, або «Трьох до вибору», що її вивів студент Петро Гардибала.

Дуже часто до Ляшок приїздили українські мандрівні театри, які ставили добрі театральні п׳єси. Театральні вистави в селі були знаменитою формою розваги й плекання почувань серед населення села.

Господарське положення Ляшок

Українське населення Ляшок належало до середньозаможних селян. В Ляшках ніколи не було надто багато бідняків. Люди, навіть на своїх куцих загонах дуже врожайного чорнозему, успішно латали свої родинні бюджети й загально ніколи не бідували.

Економічне положення селян у Ляшках значно покращало, коли до села прийшов парох о. Петро Юрчак, який мав природні організаційні здібності та вроджений талант до наладнання господарських проблем села. Великою заслугою о. Юрчака було основання молочарської кооперативи в Ляшках. В своїх початках ця кооператива оперувала як льокальна збірниця молока. Впродовж кількох літ наполегливої праці і старань, ляшківська збірниця розрослася у районову молочарню «Маслосоюзу» з власною домівкою.

Крім молочарні, о. Юрчак зорганізував в Ляшках також дві споживчі кооперативи, оснував кредитівку, і таким чином цілковито виелімінував чужонаціональний елемент з купецького сектора села. Українське населення Ляшок поволі ставало економічно незалежною одиницею в цілому районі.

«Церкви старовинні в повітря»

Ніхто зі сучасників не міг би розказати, як виглядала перша ляшківська церква, яку збудували в 1581 р. заходами українського князя Василя Острозького. Є певним, що ця церква проіснувала в селі понад 80 років і щойно в 1655 р., під час другого походу гетьмана Богдана Хмельницького на Польщу, цю церкву спалив якийсь татарський загін, що заблукався в ті сторони.

Згідно з даними Перемиського шематизму за 1909 р., нову дерев׳яну церкву в Ляшках побудовано щойно в 1662 р. і вона простояла в селі впродовж півтори століття. Щойно в 1915 р. спалили її вже новітні татари – російська армія.

Коли вщухли воєнні дії Першої світової війни, українська парафія в Ляшках почала енергійні заходи в справі будови нової святині. Після наглої і загадкової смерти тодішнього пароха Ляшок о. Маковея, ляшківську парафію обслуговуавв о. Іван Петик. Він відправляв богослуження на згарищах давньої церкви. Такий стан наглив громаду до будови нової. Вже в короткому часі оснувався окремий будівельний комітет, який предложив старостинським властям в Ярославі плян будови церкви, одначе влада цих плянів не затвердила. Натомість затвердила плян т. зв. «Техніка». Хто він був, того село не знало. В селі догадувалися, що це «російський полонений», українець, який мав високе образування, як будівельник. Ця людина різко відрізнялася від своїх товаришів-полонених своєю гарною й інтелігентною поведінкою.

Завдяки гуртовій допомозі всього українського населення, в дуже короткому часі в селі виросла нова й дуже чепурна церковця. Вона була невелика, але за словами о. Романа Павлика, вона зовсім нагадувала церкву св. Покрови на Запорізькій Січі. Про такий її вид подбав отой нікому невідомий полонений українець, званий «Техніком»

Коли навесні 1918 р. до Ляшок прийшов новий парох о. Петро Юрчак, тоді стало очевидним, що новозбудована церковця є вже замала, бо на богослуженнях не вміщала всіх вірних. Впродовж майже одного десятиріччя ляшківська громада запопадливо збирала фонди на будову більшого мурованого храму. Щойно в 1932 р., за плянами інж. Левинського зі Львова, Ляшки почали будову нової церкви. Ця будова йшла якось дуже пиняво, але вже в 1937 р. будівничі змогли підтягнути церковні мури під дах і того ж самого року єпископ перемиський Кир Йосафат Коциловський посвятив цей храм.

На величавий празник посвячення ляшківської церкви з׳їхалася багатотисячна маса народу з цілої Ярославщини. Дуже патріотичну проповідь виголосив тоді о. Теодор Левицький, парох Ришкової Волі. Була це остання многолюдна українська маніфестація нашої сили української Ярославщини.

Коли навесні 1939 року вибухла світова війна, українські Ляшки не мали вже спромоги докінчити будову своєї церкви. Незадовго після того, населення Ляшок мусіло з трудом пережити 18-місячну совєтську окупацію. Під час німецької окупації теж чимало клопотів прийшлося пережити.

Найгіршого горя й приниження зазнали українські люди Ляшок у перших роках володіння «людової» Польщі в роках 1945-48. Тоді польсько-большевицькі вандали поголовно вистрілювали мирне населення цілого українського Посяння. По таким жорстокім «заохочуванні» прийшло виселення всього українського населення села. Вже в 1945 р. українська церква в Ляшках була замкнена, а в опустілому селі царила лише розпука й людський біль.

Польський шовінізм склонив наших сусідів до того, що вони взялися розбирати дерев׳яну церковцю в Ляшках і спільним зусиллям ляшківських поляків завалили теж і новозбудовану муровану церкву. Така сама доля постигла також українські церкви в Радимні, Коріниці і в Лазах. І так то польські «християни» затирали сліди вікової присутности української людини на цих землях.

Сьогодні українське село Ляшки перестало існувати.

о. Петро Гардибала