|
Z ŻYCIA FUNDACJI
|
|
Z Życia Fundacji
|
|
Data wydarzenia: 2010-09-03
|
|
|
WERSJA W J.POLSKIM
|
|
Film "Ostatnia podróż do domu", Фільм "Остання поїздка додому"
|
Szanowni Państwo! Uwaga!!!
W pełnej wersji film „Ostatnia podróż do domu” po raz pierwszy był pokazany 21 września 2010 r. w Kijowie.
Drugi publiczny pokaz odbył się 30 września w Akademii Kijowsko-Mohylańskiej w Kijowie. Gośćmi byli głównie studenci uczelni. Informacja o pokazie: http://j-school.kiev.ua/blog/msj-present-kryk-film_30092010/
Trzecia prezentacja filmu odbyła się 2 października we Lwowie, i jeszcze jedna, także we Lwowie - odbyła się 5 października w Ukraińskim Katolickim Uniwersytecie, ul. Chutoriwka, 35A.
Kolejna prezentacja odbyła się 6 październiak w Muzeum Narodowym Ziemi Przemyskiej. Ogromne podziękowania Michałowi Pulkowskiemu!
Szczególnie miła prezentacja odbyła się 7 października 2010 r. w kinie Farys w Gorlicach. Było wiele pytań, wymiany zdań, konfrontacji poglądów...
Potem był Wrocław...
Prezentacja filmu w Gdańsku odbyła się 15 października na ulicy Aksamitnej 4a. Mieliśmy, niestety, problemy techniczne, jakoś obrazu była skromna... Cieszyło natomiast to, że tak wielu mieszkańców było tego dnia na spotkaniu z przeszłością. Film wywołuje u ludzi różne reakcje, istotne jest jednak to, że one są, że pojawia się potrzeba zamyślenia nad drogą, którą wspólnie kroczymy.
Kolejne prezentacje filmu odbyły się w Olsztynie (17 i 18 października, w Górowie Iławeckim 20 października (dziękuję Lubi Tchir i Dyrekcji szkoły ukraińskiej!)i, w końcu, 24 października w Giżycku i Węgorzewie. Szczególnie wzruszająca była prezentacja w Węgorzewie, gdyż film oglądaliśmy w cerkwi razem z trójką Bohaterów: Katarzyną Butrym, Anną Gnidą i Szymonem Krykiem.
Dziękuję wszystkim za pomoc przy organizacji pokazów!
W Monachium premiera filmu odbyła się 19 lutego 2011 r. w świetlicy na ulicy Schönstr.55. W pokazie udział wzięło ok. 150 osób. Dziękujemy!
W Warszawie kameralna prezentacja odbyła się 2 marca 2011 r. na ulicy Nowy Świat.
W Londynie film był pokazywany kilka razy w dniach 9 na 10 kwietnia.
W Nowym Jorku premiera filmu odbyła się w Kolumbijskim Uniwersytecie w dniu 13 kwietnia, a 15 kwietnia film był demonstrowany w Ukraińskim Instytucie.
Planowane są jeszcze prezentacje w następujących miastach:
Toronto, 16 kwietnia
Ottawa, 19 kwietnia
Zaproszenie na prezentację filmu można otrzymać u organizatorów pisząc na adres E-mail: los@los.org.pl
O czasie i miejscu kolejnej prezentacji poinformujemy na stronie internetowej. Będzie także zamieszczona informacja o możliwości otrzymania zaproszenia na prezentację.
Film będzie prezentowany także na festiwalach w Ukrainie, Polsce, Niemczech, USA, Kanadzie i innych państwach.
„Ostatnia podróż do domu” jest dostępna w trzech wersjach językowych: ukraińskiej, polskiej i angielskiej.
W jaki sposób można kupić dysk z filmem?
Wariant 1. Można wpłacić pieniądze na konto w banku:
Konto nr. 46 1940 1076 5423 0927 0000 0000
Lukas Bank (Polska)
Z dopiskiem: „film”
Beneficjent: Roman Kryk
Wysyłająс pieniądze spoza Polski należy dodać:
SWIFT: LUBWPLPR
IBAN: PL46 1940 1076 5423 0927 0000 0000
Proszę nie zapominać o konieczności wskazania adresu, na który ma być wysłany dysk z filmem!!!
Wariant 2. Zapłacić za film przy pomocy przekazu pocztowego (wyłącznie w na terenie Polski):
Adres: Fundacja Losy Niezapomniane
Roman Kryk
Harsz 58, 11-610 Pozezdrze
Z dopiskiem: „film”
Wariant 3. Można po prostu zadzwonić na numer +380503347419 lub napisać na adres los@los.org.pl i umówić się indywidualnie.
Cena jednego dysku (razem z opłatą pocztową):
Polska - 45 złotych, lub 15 USD, 12 euro
Inne kraje: 50 złotych, lub 16 USD, 13 euro
W przypadku zakupu bezpośredniego (bez opłaty pocztowej) egzemplarz DVD będzie tańszy o 10 złotych.
O dodatkowych mechanizmach kupienia filmu poinformujemy Państwa później.
Każdy, kto chciałby wesprzeć kolejne projekty filmowe naszej fundacji, podzielić się swoimi uwagami, propozycjami, może do nas zadzwonić na ukraiński numer:
+38 050 334 74 19
lub napisać E-maila:
los@los.org.pl
czy też wysłać list:
Fundacja Losy Niezapomniane, Roman Kryk, Harsz 58, 11-610 Pozezdrze
Wesprzyj Fundację Losy Niezapomniane, która bada nasze najnowsze dzieje i chce pozostawić potomnym prawdę o minionych czasach! Wnieś swój wkład w rozwój ukraińskiego kina dokumentalnego!
* * *
1. Tytuł filmu: „Ostatnia podróż do domu”
2. Zdjęcia: lipiec 2010 r. w Kobylnicy Wołoskiej, Cieszanowie, Starym i Nowym Lublińcu, Wielkich Oczach, Kniaziach, Młynach, Narolu, Węgorzewie, Giżycku, Kruklankach, Okowiźnie i Pozezdrzu.
3. Czas: 49 minut
4. Reżyseria: Roman Kryk, zdjęcia: Ołeksandr Jarmołenko, montaż: Jurij Panin
5. Bohaterami filmu jest trójka mieszkańców Kobylnicy Wołoskiej, którzy w 1947 r. zostali przesiedleni na Mazury w ramach akcji „Wisła”. Szymon Kryk miał wówczas 22 lata, Katarzyna Butrym - 17 lat, Katarzyna Gnida – 10 lat. Trójka przesiedleńców – dziś sędziwych już ludzi - wynajmuje domek kempingowy, aby po 63 latach w odwrotnym kierunku pokonać trasę przesiedlenia i odwiedzić rodzinną miejscowość. W Kobylnicy Wołoskiej obecni mieszkańcy Mazur opowiadają jak przebiegała akcja „Wisła”, o swoim przedwojennym życiu, o przodkach. Spotykają się też z obecnym biskupem greckokatolickim, który urodził się w Kobylnicy Wołoskiej i został wywieziony na „ziemie odzyskane” w wieku 2 lat. Cała czwórka udaje się na mszę do miejscowej cerkwi, która obecnie jest także kościołem.
W filmie występują inni deportowani w ramach akcji „Wisła” (mieszkańcy Węgorzewa i okolic), którzy zastanawiają się, czy Ukraińcy w Polsce, jako mniejszość mają szansę na przetrwanie i czy akcja „Wisła” powiodła się, jeśli założyć, że jej zasadniczym celem była polonizacja ludzi objętych w 1947 r. akcją przesiedleńczą.
Mówi o tym także Grzegorz Motyka z Polskiej Akademii Nauk i historyk Michał Kozak z Przemyśla. W filmie występuje sołtys Kobylnicy Wołoskiej i jeden z mieszkańców wsi, Ukrainiec, który w 1947 r. przez przypadek uniknął deportacji. Marusia Chomyn z Pozezdrza reprezentuje w filmie drugie pokolenie Ukraińców urodzonych po akcji „Wisła”, a Oksana Żytka z Warszawy – trzecie pokolenie.
Psalmy Dawida śpiewa dyrygent chóru męskiego „Żurawie”, Jarosław Wujcik.
Film kończy się konkluzją: w 1947 r. w ramach akcji „Wisła” przesiedlono 147 tys. Ukraińców, a w przeprowadzonym w roku 2002 r. spisie powszechnym do pochodzenia ukraińskiego przyznało się 27 tys. obywateli Rzeczypospolitej.
Roman Kryk
-----------------------------------------------------------
Reakcje na prezentację filmu "Ostatnia podróż do domu" w Kijowie
-----------------------------------------------------------
1. Borys Kłymenko, RFI, rosyjska redakcja (tekst w j. rosyjskim)
http://www.russian.rfi.fr/ukraina/20100922-golodomor-i-operatsiya-visla-uroki-istorii-dlya-yanukovicha
Голодомор и операция «Висла», уроки истории для Януковича
Борис Клименко
Печальные страницы украинской истории остаются на повестке дня политической жизни Украины. Тема Голодомора снова стала актуальна во время поездки президента Виктора Януковича в Нью-Йорк. Тем временем в Киеве презентован фильм «Последняя поездка домой», повествующий о судьбах украинцев, депортированных в Польше в рамках операции «Висла».
Уроки украинской истории
22/09/2010
Автор: Борис Клименко
Слушать (04:45)
Перед отлетом президента Украины Виктора Януковича в Нью-Йорк на саммит ООН на его официальном сайте вновь появилась рубрика «Памяти жертв Голодомора». Она исчезла после его вступления в должность, а уже в апреле на заседании ПАСЕ Янукович заявил, что он против определения Голодомора как геноцида украинской нации, хотя ему прекрасно известно, что Верховная Рада Украины приняла закон, которым Голодомор 1932-33 годов прошлого века признается геноцидом. Теперь же, в преддверие визита в США, Виктору Януковичу пришлось специально писать письмо представляющему украинскую диаспору в США Комитету украинского конгресса Америки, в котором он утверждает, что не отрицает Голодомор. «Когда мне говорят, что я якобы отрицаю Голодомор - я инициирую рассекречивание архивных материалов, которые касаются периода Голодомора, и их передачу в Институт национальной памяти, где историкам можно будет объективно и с полным доступом их изучать", - написал Виктор Янукович. Однако ему тут же напомнили, что в Украине все касающиеся Голодомора материалы уже рассекречены. Бывший руководитель Архива СБУ Владимир Вятрович предложил президенту, если тот действительно хочет «дальнейшего раскрытия правды о Голодоморе-геноциде 1932-1933 годов», «обратится к своему российскому коллеге Президенту Дмитрию Медведеву, чтобы Россия провела аналогичную работу по полному рассекречиванию имеющихся у нее архивов по Голодомору в Украине».
Не менее сложной для Виктора Януковича может оказаться и ситуация, связанная с больной для украинско-польских отношений темой насильственного переселения в 1947 году 147 000 украинцев в северные воеводства из мест компактного проживания в южных воеводствах, так называемая операция «Висла».
С преступлениями советского руководства, совершенными против поляков на территории нынешней Украины, все более или менее ясно. На местах захоронений жертв тоталитарного режима установлены мемориалы, а руководители Польши в годовщины трагедии приезжают почтить память погибших. Вот и сейчас, 25 сентября, в Харьков прибудет новоизбранный президент Польши Бронислав Коморовский, поводом для визита которого является десятилетие со дня открытия Мемориала жертвам коммунистического тоталитарного режима. В апреле 1940 года более четырех тысяч польских офицеров, врачей, юристов и священнослужителей были расстреляны в подвалах Харьковского областного НКВД и похоронены в Лесопарке.
С ответными действиями польской стороны по исправлению ошибок прошлого все обстоит не так радужно. И вполне возможно, что украинские национально-демократические организации будут требовать поднятия больных вопросов украинско-польских отношений на запланированной на начало октября встрече в Ялте президентов Украины и Польши.
Во вторник 21 сентября в Киеве был презентован пятидесятиминутный фильм «Последняя поездка домой», созданный корреспондентом польского телевидения Романом Крыком, основавшим для его съемок фонд «Живые судьбы». Героями фильма стали жители села Кобыльница Волошская, насильственно переселенные в рамках операции «Висла». Трое пожилых людей, наняв домик на колесах, приезжают в родное село, из которого они молодыми людьми или детьми были вывезены в северные воеводства. Они и другие депортированные размышляют о том, есть ли у украинцев Польши шанс выжить как национальному меньшинству. Ведь операцию «Висла», направленную на полную полонизацию украинцев, могут назвать успешной: из ста сорока семи тысяч переселенцев во время переписи в 2002 году в Польше украинцами себя назвали лишь двадцать семь тысяч.
Несмотря на то, что польский парламент 3 августа 1990 года осудил насильственное переселение своих граждан украинской национальности, с тех пор ничего не было сделано для исправления последствий совершенных бывшим руководством злодеяний.
Предлогом для переселения украинцев была поддержка ими членов воинских формирований Украинской повстанческой армии и Организации украинских националистов. Хотя, как свидетельствуют переселенцы, за этим стояло желание тогдашнего руководства Польши создать мононациональное государство. Косвенным подтверждением этому может быть то, что при обмене населением между Польшей и Советским Союзом, когда в Польшу переселялись поляки и евреи, а в Украинскую ССР украинцы, прибывшие в Польшу евреи беспрепятственно, и чуть ли не транзитом, двигались дальше, в так называемую английскую Палестину, на месте которой должен был быть создан Израиль.
Роман Крык и его единомышленники понимают, что утраченного шестьдесят лет тому назад не вернуть. Однако они считают, что не исчезла необходимость в сборе свидетельств и сохранения памяти о судьбах жертв акции «Висла» и других депортаций. Поэтому ставят своей целью «выступать против насилия, чтобы потомки никогда не испытали» судьбы, подобной судьбам героев фильма «Последняя поездка домой».
Борис Клименко, RFI, 22.09.2010
------------------------------------------------------------
2. Radio Wolna Europa/Radio Swoboda o filmie "Ostatnia podróż do domu"
http://www.radiosvoboda.org/content/article/2165276.html
Пам’ять про жертв операції «Вісла» та інших депортацій
22.09.2010
Богдана Костюк
Київ – У Києві презентовано польсько-українську Благодійну фундацію «Живі Долі». Її завдання – збір свідчень і збереження пам’яті про жертв операції «Вісла» та інших депортацій з тим, щоб їхніх нащадків та інших людей ніколи не спіткала подібна доля. Замість традиційних промов та фуршетів на гостей чекала європейська прем’єра документального фільму «Остання поїздка додому», присвяченого жертвам операції «Вісла».
В одну ніч люди у шкірянках та військовій формі виселили населення кількох десятків сіл і товарними потягами вивезли за тисячі кілометрів від рідних осель, у чужі краї. Подібне пережили кримські татари наприкінці Другої світової війни, балтійські німці та українці на сході Польщі по війні, після утворення комуністичної Польщі.
Депортація сотень тисяч етнічних українців у колишні німецькі села увійшла в історію як операція «Вісла».
Стрічка «Остання поїздка додому» – це оповідь про мандрівку переселенців у рідні села і містечка, де тепер живуть поляки, де руйнуються православні храми, де колишні фруктові сади – смачний яскравий спогад із дитинства – перетворилися на хащі. Засновник фундації «Живі долі» і режисер фільму – польський журналіст українського походження Роман Крик – поставив за мету показати трагедію окремих родин та цілого українського населення Польщі.
«Українці у Польщі жили на своїй землі споконвіку. Українці у Польщі – не емігранти, а народ, який 1947 року позбавили життя на власній землі і змусили заселяти північні території Польщі. І що з українською Польщею буде далі? Чи асиміляційні процеси переможуть, чи може все-таки ці люди залишаться українцями? Я заснував Фундацію, яка займається збором свідчень серед людей, що їх польська комуністична влада виселила зі власних домівок», – говорить Роман Крик, який раніше протягом багатьох років був кореспондентом Радіо Свобода у Варшаві.
Із Україною у серці
Колишній політв’язень, громадський діяч Микола Горбаль зізнався, що під час перегляду фільму плакав, оскільки його родина – одна з жертв депортації, яка відбулася 1945 року.
«Тоді це називалось «добровільний обмін населенням». Поляків виселяли з України, а українців – із тієї частини, яка відходила під Польщу. Але ті українці, які не хотіли їхати зі своєї землі, у 47-му році з ними Польща зробила щось немислиме, зі своїми власними громадянами! Чи це злочинна акція? Поза сумнівом!»
Роман Крик розповів, що до роботи над стрічкою тим чи іншим чином долучилися поляки та українці, яких об’єднало бажання розповісти правду про долі переселенців. Нинішній Президент Польщі Броніслав Комаровський, коли ще був спікером нижньої палати парламенту, допоміг із архівними матеріалами. Відомі українські актори Богдан Ступка і Богдан Бенюк «подарували» фільмові свої голоси. А співак Святослав Вакарчук – кілька музичних композицій гурту «Океан Ельзи», тощо.
У подальших планах Фундації «Живі долі» – запис свідчень жертв депортацій повоєнного часу. За словами Романа Крика, ці літні люди, згадуючи своє минуле, пов’язують своє і своїх нащадків майбутнє з існуванням України.
Так Олена Пиж із маленького села на півночі Польщі, яка 7-річною пережила депортацію, а нині їй уже 70 років, каже, що сильно переймається долею українців та України. «Як буде Україна міцна, то і наш дух, українців у Польщі, буде гору брати», – зауважує вона. При цьому Олена Пиж висловила побоювання, що Україна знову може втратити самостійність і були залежною від Росії.
---------------------------------------------------------
3. Gazeta internetowa Hławred o filmie "Ostatnia podróż do domu"
http://vip.glavred.info/?/articles/2010/09/22/161224-3
----------------------------------------------------------------
http://www.ut.net.ua/online/215/0/182/
Tygodnik "Tyżdeń".
«Операція «Вісла» досі не скінчилася»
Журналістика – це не тільки професія, а й стиль життя і світогляд, унікальна можливість пізнати світ і запізнати Людей, відчути свою причетність до творення історії і розвитку країни. А ще – це несподівані зустрічі з колегами, які з часом стають товаришами, напарниками, просто частиною життя. Для мене таким напарником, складовою мого журналістського життя став мій польський колега українського походження Ромко Крик. Роман кілька років працював кореспондентом Радіо Свобода у Варшаві, по тому представляв польські ЗМІ в Україні. І раптом – після кількох місяців мовчання, зникнення з київського медіа обрію – Ромко запросив мене на презентацію полсьько-української Благодійної фундації «Живі Долі». В ході презентації з’ясувалось, що Роман Крик не лише заснував цей фонд, а й відзняв документальний фільм «Остання поїздка додому», про долю тих тисяч польських українців, які стали жертвами операції «Вісла» 1947 року.
– Романе, що саме спричинило, чи то підштовхнуло до створення Фонду і до зйомок документальної стрічки?
– Фундацію «Живі Долі» я зареєстрував у Польщі у січні цього року,
її основною метою є збір свідчень щодо акції «Вісла». Тобто, це спогади людей, яких 1947 року нова комуністична влада змусила покинути рідні домівки, місця, де вони та їхні предки жили споконвіку. Наголошую: ідеться про польських українців. Які історично жили у цих місцях, на Сході Польщі, де стояли українські села, будувались українські церкви, було чути українську мову, а вечорами над гаями лунали українські пісні… Власне, це те, що вирізняє українську громаду Польщі від, скажімо, громад українців у Німеччині, США, Бразилії чи Канаді – це той історичний факт, що польські українці здавна жили на територіях, звідки їх депортовано у 1947 р. А під час операції «Вісла» їх звідтіля вивезли дуже далеко, на колишні німецькі землі: на півночі Польщі (під Калінінградською областю), на балтійське узбережжя або на західну Польщу (Вроцлав, Щецин).
– Отже, ідеться про дослідницькі поїздки членів Фундації і збір свідчень живих ще свідків переселення 1947 року?
– Так, Фундація в основному займається збором свідчень, тому що зрозуміло: з кожним роком зменшується кількість тих, хто пережив депортацію, хто живе на іншому місці, але пам’ятає місцини свого дитинства… Ця наша робота з часом припиниться природним чином, бо не буде уже тих свідків.
Засновуючи Фундацію, я волів дати можливість цим людям сказати про себе, заявити про себе, залишити слід у історії. З одного боку, я розумію, що чимало досліджень операції «Вісла» роблять науковці: вони також збирають свідчення, вивчають архівні матеріали, пишуть статті і наукові праці. Але до сьогодні, якщо дивитися з Польщі, складається враження, що жертви операції «Вісла» – це мовчазний натовп. Це люди, які не можуть заявити про себе, що їх голосу не чути. Ще живі старі страхи, ще немає, як кажуть дехто з опитаних мною, «справжньої України», яка би подбала про цю історичну пам’ять окремих людей, родин, цілого народу.
– У чому полягає основна робота, твоя та співробітників Фундації?
– Ми анкетуємо людей, які постраждали у 1947 році, в анкетах є стандартні запитання, однакові для всіх. А до анкет ми долучаємо все, що можна, тобто відео-інтерв’ю, фотографії, якщо вони у людей збереглися; записуємо спогади. Що приємно вражає, це неймовірна довіра до мене і мого брата Андрія Крика, котрий в основному анкетуванням і займається. Ми вже маємо близько ста предметів, матеріальних речей, що були з цими людьми у поїздах під час переселення. Люди нам пропонують: а нумо, давайте музей створимо! Я – за, це теж наше завдання: зібрати все, що стосується переселення 1947 року. в одному приміщенні, створити сучасний музей. Я собі уявляю, як у майбутньому людина прийде до нашого музею, продивиться експонати (старі родинні фотографії, потемнілі від часу ікони, вишиті рушники, посуд) і на великому екрані подивиться і послухає свідків «Вісли».
– Чи згадаєте найцікавіші свідчення, або ж якісь Ваші особливі враження від спілкування з цими людьми?
– Вражає, що ці люди – які, у більшості, ніколи не були в Україні, – сказати б, співвідносять себе з Україною! Усі ці люди були великими патріотами України, і чекали відродження Української Державності. Вони українськими патріотами залишилися до сьогодні. Цієї віри і любові до України можна було би повчитися на материковій Україні дуже багатьом – бо це безмежна любов до України! Вона велика, глибока, як океан!
Я був в одного з героїв мого фільму. Він мені показав … тризуб, який він просто відпечатав з якоїсь пачки цигарок – з акцизної марки! Бо знаєте, у нас колись того не було, тризуб був заборонений, цього не можна було вдома зберігати. Не кажучи про те, що і купити цього теж не можна було! І йому цікаво було, що стільки тризубів тепер, які раніше були заборонені, друкуються в Україні! Що мене вразило, як люди приїздять на ті місця, звідки їх вивозили, а там залишилась лише криниця… а все інше – хащі, усе лісом поросло. Людина почала згадувати дитинство і пішла у ті хащі: «Тут була клуня, а звідси нас вивозили! А тут я востаннє напився з цієї криниці!». Невеликий приклад: у селищі Кобилиця Волоська перед війною жили майже 1800 людей, а зараз там лише сімсот з чимось осіб. Село не відродилося до сьогодні.
– У Вашому фільмі, і на фотографіях багато кадрів із напівзруйнованими храмами…
– Ми показуємо руїни церков – це теж, мені здається, маловідомий факт: їдеш через ліс, і руїни церкви. Тому що села немає, село спалили, а церква … якісь руїни ще залишились. І стоять собі отак ці руїни, як німі свідки цього життя, при цьому. Храми руйнуються і у колишніх українських селах. І у колишніх німецьких селах, куди привезли 1947 року українців. Ми знімали і ті і ті церкви, і робили фотографії на цвинтарях: на Мазовецьких озерах є старі кладовища з німецькими могилами, а поруч – уже могили українські. І українець, як іде на цвинтар провідати могилу тата чи діда, зазирне на «німецьку територію» і підправить чужу могилку… До речі, коли у Польщі 1989 року закінчився комунізм, і було знято обмеження для українців «на життя» (культурне, церковне і так далі), перше, що вони почали робити, – це збирати кошти і будувати церкви. Не чекають, доки їм хтось гроші дасть – Польща, місцева влада, Україна, – самі збирають. Це небагаті люди, але регулярно збирають кошти, і ці українські церкви, як гриби після дощу, по всій Польщі виростають. Повсюди, де живе хоч якась маленька, але українська громада!
– Чи розуміють сучасні польські політики, пересічні поляки, що на території Польщі живе чимала українська громада? Чи відчуває ця громада підтримку з боку влади? Чи є у поляків розуміння потреб українців?
– Навряд чи є це розуміння. У Польщі зараз є нормально у тому сенсі, що є законодавство, рівне для всіх; і воно синхронізоване із законодавством Євросоюзу. Українці у Польщі не мають перепон для розвитку. Інша справа, чи держава допомагає? Звісно, ні. Українці у Польщі досі чекають на рішення Парламенту (Сейму), який засудив би організаторів операції «Вісла», бо цього засудження донині не було. І фільм я робив також тому, щоб поборотися з одним із міфів, який панує у Польщі: він говорить, що українцям немає чого нарікати, тому що вони отримали на півночі й заході Польщі кращі доми, бо ж це, мовляв, були доми після відселених німців. Цей фільм спростовує цю думку! Тому що українців привезли у села, звідки по війні виїхали німці, або ж були вивезені (переможені, вигнані переможцями!) – і перед тим, як туди потрапили українці, там добряче «попрацювали» мародери і вояки.
Мій дядько Степан Крик згадує, що люди часто попервах спали просто неба, бо у хатах не було шибок, двері були виламані, і потрібні були час та вміння українських майстрів, щоби привести у лад розорені господарства… Ще один польський міф щодо українців – ледацюг, мій фільм також спростовує: на новому місці українські переселенці фактично починали життя з нуля. З отих ремонтів старих будинків, з роботи у городі і коло землі (а то важка праця!). Багато людей старшого покоління, хто нині живий, згадує перші роки на новому місці як «каторжні», так багато доводилось працювати, і так тяжко було усвідомити, що цей переїзд – назавжди, і назад, додому, дороги не буде… А якщо буде – то не скоро.
Для багатьох переселенців першого покоління поїздка на місця, де минуло дитинство, звідки вивозили їх та їхні родини, – то справді остання можливість побачити руїни минулого ще за життя. Така вона сумна «Останні поїздка додому»…
|
|
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
|
|
do góry ↑
|
|
Фільм "Остання поїздка додому"
|
Шановне Товариство! Увага!!!
Повна версія фільму «Остання поїздка додому» уперше була презентована в Києві 21 вересня 2010 року. (дивись відео нижче).
Друга публічна демонстрація фільму відбулася 30 вересня в Києво-Могилянській Академії і в основному збере студентів цього закладу. Більше про це: http://j-school.kiev.ua/blog/msj-present-kryk-film_30092010/
Третє знайомство глядача з фільмом "Остання поїздка додому" відбулося 2 жовтня у Львові, додаткова презентація у Львові відбулася 5 жовтня в Українському Католицькому Університеті, вул. Хуторівка 35А.
ПЕРЕМИШЛЬ
Чергова презентація була організована в Перемишлі. Надзвичайна подяка Михайлові Пульковському!
Особливо незабутня зустріч з глядачем відбулася 7 жовтня 2010 р. в Горлицях в кінотеатрі Фарис. Люди ставили чимало запитань, обмінювалися думками, був світоглядний зудар... Особлива подяка отцю Григорію Назару та Родині Пиж з Маластова!
А далі було скромно у Вроцлаві, хоча надзвичайно приємно...
В Гданьску фільм був презентований 15 жовтня на вулиці Аксамітней 4а. Жалко, що у нас там появилися технічні проблеми, картинка недосвічувала... Радувало однак те, що цього дня так багато мешканців Гданьска прибуло на зустріч з минулим. Стрічка викликає різні реакції у людей, суттєве однак те, що вони є, що наштовхується потреба задуматися над шляхом, яким всі ми рухаємося.
Чергова презентація фільму відбулася в Ольштині (17 та 18 жовтня, в Гурові Ілавецькому 20 жовтня (особлива подяка Любі Тхір та Дирекції української школи!)і, нарешті, 24 жовтня в Гіжицьку та Венгожеві. Особливо взворушливою була презетація у Венгожеві, тому, що фільм ми дивилися разом з трьома його Героями: Катериною Бутрим, Анною Гнидою та Семеном Криком.
Щиросердечне спасибі всім за допомогу при організації туру режисера по Польщі!
В Мюнхені прем'єр-показ фільму відбувся 19 лютого 2011 р. в світлиці на вулиці Щигштрасе 55. Було близько 150 глядачів. Дякуємо!
У Варшаві камерний показ фідбувся 2 березня 2011 р.
В Лондоні було декілька показів 9 та 10 квітня.
У Нью-Йорку прем'єр-показ фільму відбулася 13 квітня в Колумбійському Університеті, фільм презентовано також в Українському Інституті.
Передбачаємо ще презентації в:
Торонто, 16 квітня
Оттава, 19 квітня.
Отримати запрошення на презентацію можна в організаторів заходу за алресою, Е-mail: los@los.org.pl
Про час і місце презентацій буде повідомлено на цьому сайті. Також буде зазначено, яким чином можна отримати запрошення на перегляд.
Стрічка буде презентована на кінофестивалях в Україні, Польщі, Німеччині, США, Канаді тощо.
Фільм доступний трьома мовами: українською, польською та англійською.
Як придбати диск із фільмом?
Варіант 1. Сплатити за копію фільму, відправивши кошти на банківський рахунок:
Рахунок 46 1940 1076 5423 0927 0000 0000
Банк: Lukas Bank (Польща)
Призначення платежу (позначка): "film"
Одержувач: Roman Kryk
Відправляючи гроші з-поза Польщі треба додати:
SWIFT: LUBWPLPR
IBAN: PL46 1940 1076 5423 0927 0000 0000
Не забувайте ОБОВ’ЯЗКОВО подати зворотню адресу, на яку має бути надісланий поштою диск!!!
Варіант 2. Сплатити за копію фільму поштовим переказом (тільки на території Польщі):
Адреса: Harsz 58, 11-610 Pozezdrze
Одержувач: Fundacja Losy Niezapomniane
Призначення платежу (позначка): film
Варіант 2.Просто позвони на вказані номери, або написати на вказані адреси і домовитися в індивідуальному порядку.
Ціна 1 диску (у різних валютах разом з оплатою посилки):
Польща - 45 злотих або 15 американських доларів, 12 євро
Інші країни - 50 злотих або 16 американських доларів, 13 євро
У випадку прямої покупки DVD ціна буде нижчою на 10 злотих.
Про інші форми придбання фільму ми повідомимо Вам пізніше.
Тих, хто хоче підтримати наступні стрічки Романа Крика, поділитися своїми думками, запропонувати ідеї, просимо звертатися:
+38 050 334 74 19
los@los.org.pl
Fundacja Losy Niezapomniane, Harsz 58, 11-610 Pozezdrze
Підтримайте наші розслідування і роботу! Зробіть свій внесок у розвиток українського документального кіно та збереження пам’яті про акцію «Вісла»!
* * *
1. Заголовок фільму: „Остання поїздка додому”
2. Зйомки: липень 2010 р. В Кобильниці Волоській, Варшаві, Чесанові, Старому та Новому Люблинці, Великих Очах, Князях, Млинах, Наролю, Венгожеві, Гіжицьку, Круклянках, Оковізьні та Позезджу.
3. Тривалість: 49 хвилин
4. Режисер: Роман Крик, оператор: Олександр Ярмоленко, монтаж: Юрій Панін
5. Героями фільму є троє мешканців Кобильниці Волоської, які в 1947 р. були насильно переселені на Мазури в рамках операції „Вісла”. Семену Крику було тоді 22 роки, Катерині Бутрим - 17, Катерині Гниді – 10 років. Трійня переселенців – нині літніх уже людей - орендує туристичний караван, щоб 63 роки опісля, в протилежному напрямку, здолати переселенський шлях і провідати рідне село. В Кобильниці Волоській нинішні жителі Мазурів розповідають про те, як була організована акція „Вісла” в їхньому селі, розповідають про своє довоєнне життя, про своїх предків. Вони там, на рідній землі, зустрічаються з греко-католицьким єпископом, який теж народився в Кобильниці Волоській і був хрещений в місцевій церкві, а потім, у віці 2 років, був депортований з більшістю інших мешканців цього населеного пункту. Всі вони відвідують з молитвою місцеву церкву, яка нині є також костелом.
У фільмі виступають інші депортовані в рамках акції „Вісла” (жителі Венгожева та околиць). Вони розмірковують про те, чи українці в Польщі, як національна меншина, мають шанс вижити, а також, чи акція „Вісла” завершилася успіхом, якщо виходити з того, що її основною метою була полонізація депортованих українців.
Про це розповідає також Гжегож Мотика з Польської Академії Наук та історик з Перемишля, Михайло Козак. У фільмі виступає голова сільради Кобильниці Волоської, а також один з мешканців села, українець, який у 1947 р. випадково уникнув депортації. Маруся Хомин з Позезджа представляє у фільмі друге покоління українців народжених після акції „Вісла”, а Оксана Житка з Варшави – третє покоління.
Давидові Псалми співає диригент чоловічого хору „Журавлі”, Ярослав Вуйцік.
Фільм завершується ствердженням: в 1947 р. в рамках акції „Вісла” переселено 147 тисяч українців, а під час проведеного у 2002 р. переписі населення українцями назвали себе 27 тисяч осіб – громадян Польщі.
Роман Крик
------------------------------------------------
Реакції на презентацію фільму "Остання поїздка додому" в Києві
------------------------------------------------
1. Борис Клименко, RFI, російська редакція (текст російською мовою)
http://www.russian.rfi.fr/ukraina/20100922-golodomor-i-operatsiya-visla-uroki-istorii-dlya-yanukovicha
Голодомор и операция «Висла», уроки истории для Януковича
Борис Клименко
Печальные страницы украинской истории остаются на повестке дня политической жизни Украины. Тема Голодомора снова стала актуальна во время поездки президента Виктора Януковича в Нью-Йорк. Тем временем в Киеве презентован фильм «Последняя поездка домой», повествующий о судьбах украинцев, депортированных в Польше в рамках операции «Висла».
Уроки украинской истории
22/09/2010
Автор: Борис Клименко
Перед отлетом президента Украины Виктора Януковича в Нью-Йорк на саммит ООН на его официальном сайте вновь появилась рубрика «Памяти жертв Голодомора». Она исчезла после его вступления в должность, а уже в апреле на заседании ПАСЕ Янукович заявил, что он против определения Голодомора как геноцида украинской нации, хотя ему прекрасно известно, что Верховная Рада Украины приняла закон, которым Голодомор 1932-33 годов прошлого века признается геноцидом. Теперь же, в преддверие визита в США, Виктору Януковичу пришлось специально писать письмо представляющему украинскую диаспору в США Комитету украинского конгресса Америки, в котором он утверждает, что не отрицает Голодомор. «Когда мне говорят, что я якобы отрицаю Голодомор - я инициирую рассекречивание архивных материалов, которые касаются периода Голодомора, и их передачу в Институт национальной памяти, где историкам можно будет объективно и с полным доступом их изучать", - написал Виктор Янукович. Однако ему тут же напомнили, что в Украине все касающиеся Голодомора материалы уже рассекречены. Бывший руководитель Архива СБУ Владимир Вятрович предложил президенту, если тот действительно хочет «дальнейшего раскрытия правды о Голодоморе-геноциде 1932-1933 годов», «обратится к своему российскому коллеге Президенту Дмитрию Медведеву, чтобы Россия провела аналогичную работу по полному рассекречиванию имеющихся у нее архивов по Голодомору в Украине».
Не менее сложной для Виктора Януковича может оказаться и ситуация, связанная с больной для украинско-польских отношений темой насильственного переселения в 1947 году 147 000 украинцев в северные воеводства из мест компактного проживания в южных воеводствах, так называемая операция «Висла».
С преступлениями советского руководства, совершенными против поляков на территории нынешней Украины, все более или менее ясно. На местах захоронений жертв тоталитарного режима установлены мемориалы, а руководители Польши в годовщины трагедии приезжают почтить память погибших. Вот и сейчас, 25 сентября, в Харьков прибудет новоизбранный президент Польши Бронислав Коморовский, поводом для визита которого является десятилетие со дня открытия Мемориала жертвам коммунистического тоталитарного режима. В апреле 1940 года более четырех тысяч польских офицеров, врачей, юристов и священнослужителей были расстреляны в подвалах Харьковского областного НКВД и похоронены в Лесопарке.
С ответными действиями польской стороны по исправлению ошибок прошлого все обстоит не так радужно. И вполне возможно, что украинские национально-демократические организации будут требовать поднятия больных вопросов украинско-польских отношений на запланированной на начало октября встрече в Ялте президентов Украины и Польши.
Во вторник 21 сентября в Киеве был презентован пятидесятиминутный фильм «Последняя поездка домой», созданный корреспондентом польского телевидения Романом Крыком, основавшим для его съемок фонд «Живые судьбы». Героями фильма стали жители села Кобыльница Волошская, насильственно переселенные в рамках операции «Висла». Трое пожилых людей, наняв домик на колесах, приезжают в родное село, из которого они молодыми людьми или детьми были вывезены в северные воеводства. Они и другие депортированные размышляют о том, есть ли у украинцев Польши шанс выжить как национальному меньшинству. Ведь операцию «Висла», направленную на полную полонизацию украинцев, могут назвать успешной: из ста сорока семи тысяч переселенцев во время переписи в 2002 году в Польше украинцами себя назвали лишь двадцать семь тысяч.
Несмотря на то, что польский парламент 3 августа 1990 года осудил насильственное переселение своих граждан украинской национальности, с тех пор ничего не было сделано для исправления последствий совершенных бывшим руководством злодеяний.
Предлогом для переселения украинцев была поддержка ими членов воинских формирований Украинской повстанческой армии и Организации украинских националистов. Хотя, как свидетельствуют переселенцы, за этим стояло желание тогдашнего руководства Польши создать мононациональное государство. Косвенным подтверждением этому может быть то, что при обмене населением между Польшей и Советским Союзом, когда в Польшу переселялись поляки и евреи, а в Украинскую ССР украинцы, прибывшие в Польшу евреи беспрепятственно, и чуть ли не транзитом, двигались дальше, в так называемую английскую Палестину, на месте которой должен был быть создан Израиль.
Роман Крык и его единомышленники понимают, что утраченного шестьдесят лет тому назад не вернуть. Однако они считают, что не исчезла необходимость в сборе свидетельств и сохранения памяти о судьбах жертв акции «Висла» и других депортаций. Поэтому ставят своей целью «выступать против насилия, чтобы потомки никогда не испытали» судьбы, подобной судьбам героев фильма «Последняя поездка домой».
Борис Клименко, RFI, 22.09.2010
--------------------------------------------------------
2. Радіо Свобода про фільм "Остання поїздка додому"
http://www.radiosvoboda.org/content/article/2165276.html
Пам’ять про жертв операції «Вісла» та інших депортацій
22.09.2010
Богдана Костюк
Київ – У Києві презентовано польсько-українську Благодійну фундацію «Живі Долі». Її завдання – збір свідчень і збереження пам’яті про жертв операції «Вісла» та інших депортацій з тим, щоб їхніх нащадків та інших людей ніколи не спіткала подібна доля. Замість традиційних промов та фуршетів на гостей чекала європейська прем’єра документального фільму «Остання поїздка додому», присвяченого жертвам операції «Вісла».
В одну ніч люди у шкірянках та військовій формі виселили населення кількох десятків сіл і товарними потягами вивезли за тисячі кілометрів від рідних осель, у чужі краї. Подібне пережили кримські татари наприкінці Другої світової війни, балтійські німці та українці на сході Польщі по війні, після утворення комуністичної Польщі.
Депортація сотень тисяч етнічних українців у колишні німецькі села увійшла в історію як операція «Вісла».
Стрічка «Остання поїздка додому» – це оповідь про мандрівку переселенців у рідні села і містечка, де тепер живуть поляки, де руйнуються православні храми, де колишні фруктові сади – смачний яскравий спогад із дитинства – перетворилися на хащі. Засновник фундації «Живі долі» і режисер фільму – польський журналіст українського походження Роман Крик – поставив за мету показати трагедію окремих родин та цілого українського населення Польщі.
«Українці у Польщі жили на своїй землі споконвіку. Українці у Польщі – не емігранти, а народ, який 1947 року позбавили життя на власній землі і змусили заселяти північні території Польщі. І що з українською Польщею буде далі? Чи асиміляційні процеси переможуть, чи може все-таки ці люди залишаться українцями? Я заснував Фундацію, яка займається збором свідчень серед людей, що їх польська комуністична влада виселила зі власних домівок», – говорить Роман Крик, який раніше протягом багатьох років був кореспондентом Радіо Свобода у Варшаві.
Із Україною у серці
Колишній політв’язень, громадський діяч Микола Горбаль зізнався, що під час перегляду фільму плакав, оскільки його родина – одна з жертв депортації, яка відбулася 1945 року.
«Тоді це називалось «добровільний обмін населенням». Поляків виселяли з України, а українців – із тієї частини, яка відходила під Польщу. Але ті українці, які не хотіли їхати зі своєї землі, у 47-му році з ними Польща зробила щось немислиме, зі своїми власними громадянами! Чи це злочинна акція? Поза сумнівом!»
Роман Крик розповів, що до роботи над стрічкою тим чи іншим чином долучилися поляки та українці, яких об’єднало бажання розповісти правду про долі переселенців. Нинішній Президент Польщі Броніслав Комаровський, коли ще був спікером нижньої палати парламенту, допоміг із архівними матеріалами. Відомі українські актори Богдан Ступка і Богдан Бенюк «подарували» фільмові свої голоси. А співак Святослав Вакарчук – кілька музичних композицій гурту «Океан Ельзи», тощо.
У подальших планах Фундації «Живі долі» – запис свідчень жертв депортацій повоєнного часу. За словами Романа Крика, ці літні люди, згадуючи своє минуле, пов’язують своє і своїх нащадків майбутнє з існуванням України.
Так Олена Пиж із маленького села на півночі Польщі, яка 7-річною пережила депортацію, а нині їй уже 70 років, каже, що сильно переймається долею українців та України. «Як буде Україна міцна, то і наш дух, українців у Польщі, буде гору брати», – зауважує вона. При цьому Олена Пиж висловила побоювання, що Україна знову може втратити самостійність і були залежною від Росії.
-------------------------------------------------------------
3. Інтернет-газета Главред про фільм "Остання поїздка додому"
http://vip.glavred.info/?/articles/2010/09/22/161224-3
--------------------------------------------------------------
http://www.ut.net.ua/online/215/0/182/
Журнал "Tyżdeń".
«Операція «Вісла» досі не скінчилася»
Журналістика – це не тільки професія, а й стиль життя і світогляд, унікальна можливість пізнати світ і запізнати Людей, відчути свою причетність до творення історії і розвитку країни. А ще – це несподівані зустрічі з колегами, які з часом стають товаришами, напарниками, просто частиною життя. Для мене таким напарником, складовою мого журналістського життя став мій польський колега українського походження Ромко Крик. Роман кілька років працював кореспондентом Радіо Свобода у Варшаві, по тому представляв польські ЗМІ в Україні. І раптом – після кількох місяців мовчання, зникнення з київського медіа обрію – Ромко запросив мене на презентацію полсьько-української Благодійної фундації «Живі Долі». В ході презентації з’ясувалось, що Роман Крик не лише заснував цей фонд, а й відзняв документальний фільм «Остання поїздка додому», про долю тих тисяч польських українців, які стали жертвами операції «Вісла» 1947 року.
– Романе, що саме спричинило, чи то підштовхнуло до створення Фонду і до зйомок документальної стрічки?
– Фундацію «Живі Долі» я зареєстрував у Польщі у січні цього року,
її основною метою є збір свідчень щодо акції «Вісла». Тобто, це спогади людей, яких 1947 року нова комуністична влада змусила покинути рідні домівки, місця, де вони та їхні предки жили споконвіку. Наголошую: ідеться про польських українців. Які історично жили у цих місцях, на Сході Польщі, де стояли українські села, будувались українські церкви, було чути українську мову, а вечорами над гаями лунали українські пісні… Власне, це те, що вирізняє українську громаду Польщі від, скажімо, громад українців у Німеччині, США, Бразилії чи Канаді – це той історичний факт, що польські українці здавна жили на територіях, звідки їх депортовано у 1947 р. А під час операції «Вісла» їх звідтіля вивезли дуже далеко, на колишні німецькі землі: на півночі Польщі (під Калінінградською областю), на балтійське узбережжя або на західну Польщу (Вроцлав, Щецин).
– Отже, ідеться про дослідницькі поїздки членів Фундації і збір свідчень живих ще свідків переселення 1947 року?
– Так, Фундація в основному займається збором свідчень, тому що зрозуміло: з кожним роком зменшується кількість тих, хто пережив депортацію, хто живе на іншому місці, але пам’ятає місцини свого дитинства… Ця наша робота з часом припиниться природним чином, бо не буде уже тих свідків.
Засновуючи Фундацію, я волів дати можливість цим людям сказати про себе, заявити про себе, залишити слід у історії. З одного боку, я розумію, що чимало досліджень операції «Вісла» роблять науковці: вони також збирають свідчення, вивчають архівні матеріали, пишуть статті і наукові праці. Але до сьогодні, якщо дивитися з Польщі, складається враження, що жертви операції «Вісла» – це мовчазний натовп. Це люди, які не можуть заявити про себе, що їх голосу не чути. Ще живі старі страхи, ще немає, як кажуть дехто з опитаних мною, «справжньої України», яка би подбала про цю історичну пам’ять окремих людей, родин, цілого народу.
– У чому полягає основна робота, твоя та співробітників Фундації?
– Ми анкетуємо людей, які постраждали у 1947 році, в анкетах є стандартні запитання, однакові для всіх. А до анкет ми долучаємо все, що можна, тобто відео-інтерв’ю, фотографії, якщо вони у людей збереглися; записуємо спогади. Що приємно вражає, це неймовірна довіра до мене і мого брата Андрія Крика, котрий в основному анкетуванням і займається. Ми вже маємо близько ста предметів, матеріальних речей, що були з цими людьми у поїздах під час переселення. Люди нам пропонують: а нумо, давайте музей створимо! Я – за, це теж наше завдання: зібрати все, що стосується переселення 1947 року. в одному приміщенні, створити сучасний музей. Я собі уявляю, як у майбутньому людина прийде до нашого музею, продивиться експонати (старі родинні фотографії, потемнілі від часу ікони, вишиті рушники, посуд) і на великому екрані подивиться і послухає свідків «Вісли».
– Чи згадаєте найцікавіші свідчення, або ж якісь Ваші особливі враження від спілкування з цими людьми?
– Вражає, що ці люди – які, у більшості, ніколи не були в Україні, – сказати б, співвідносять себе з Україною! Усі ці люди були великими патріотами України, і чекали відродження Української Державності. Вони українськими патріотами залишилися до сьогодні. Цієї віри і любові до України можна було би повчитися на материковій Україні дуже багатьом – бо це безмежна любов до України! Вона велика, глибока, як океан!
Я був в одного з героїв мого фільму. Він мені показав … тризуб, який він просто відпечатав з якоїсь пачки цигарок – з акцизної марки! Бо знаєте, у нас колись того не було, тризуб був заборонений, цього не можна було вдома зберігати. Не кажучи про те, що і купити цього теж не можна було! І йому цікаво було, що стільки тризубів тепер, які раніше були заборонені, друкуються в Україні! Що мене вразило, як люди приїздять на ті місця, звідки їх вивозили, а там залишилась лише криниця… а все інше – хащі, усе лісом поросло. Людина почала згадувати дитинство і пішла у ті хащі: «Тут була клуня, а звідси нас вивозили! А тут я востаннє напився з цієї криниці!». Невеликий приклад: у селищі Кобилиця Волоська перед війною жили майже 1800 людей, а зараз там лише сімсот з чимось осіб. Село не відродилося до сьогодні.
– У Вашому фільмі, і на фотографіях багато кадрів із напівзруйнованими храмами…
– Ми показуємо руїни церков – це теж, мені здається, маловідомий факт: їдеш через ліс, і руїни церкви. Тому що села немає, село спалили, а церква … якісь руїни ще залишились. І стоять собі отак ці руїни, як німі свідки цього життя, при цьому. Храми руйнуються і у колишніх українських селах. І у колишніх німецьких селах, куди привезли 1947 року українців. Ми знімали і ті і ті церкви, і робили фотографії на цвинтарях: на Мазовецьких озерах є старі кладовища з німецькими могилами, а поруч – уже могили українські. І українець, як іде на цвинтар провідати могилу тата чи діда, зазирне на «німецьку територію» і підправить чужу могилку… До речі, коли у Польщі 1989 року закінчився комунізм, і було знято обмеження для українців «на життя» (культурне, церковне і так далі), перше, що вони почали робити, – це збирати кошти і будувати церкви. Не чекають, доки їм хтось гроші дасть – Польща, місцева влада, Україна, – самі збирають. Це небагаті люди, але регулярно збирають кошти, і ці українські церкви, як гриби після дощу, по всій Польщі виростають. Повсюди, де живе хоч якась маленька, але українська громада!
– Чи розуміють сучасні польські політики, пересічні поляки, що на території Польщі живе чимала українська громада? Чи відчуває ця громада підтримку з боку влади? Чи є у поляків розуміння потреб українців?
– Навряд чи є це розуміння. У Польщі зараз є нормально у тому сенсі, що є законодавство, рівне для всіх; і воно синхронізоване із законодавством Євросоюзу. Українці у Польщі не мають перепон для розвитку. Інша справа, чи держава допомагає? Звісно, ні. Українці у Польщі досі чекають на рішення Парламенту (Сейму), який засудив би організаторів операції «Вісла», бо цього засудження донині не було. І фільм я робив також тому, щоб поборотися з одним із міфів, який панує у Польщі: він говорить, що українцям немає чого нарікати, тому що вони отримали на півночі й заході Польщі кращі доми, бо ж це, мовляв, були доми після відселених німців. Цей фільм спростовує цю думку! Тому що українців привезли у села, звідки по війні виїхали німці, або ж були вивезені (переможені, вигнані переможцями!) – і перед тим, як туди потрапили українці, там добряче «попрацювали» мародери і вояки.
Мій дядько Степан Крик згадує, що люди часто попервах спали просто неба, бо у хатах не було шибок, двері були виламані, і потрібні були час та вміння українських майстрів, щоби привести у лад розорені господарства… Ще один польський міф щодо українців – ледацюг, мій фільм також спростовує: на новому місці українські переселенці фактично починали життя з нуля. З отих ремонтів старих будинків, з роботи у городі і коло землі (а то важка праця!). Багато людей старшого покоління, хто нині живий, згадує перші роки на новому місці як «каторжні», так багато доводилось працювати, і так тяжко було усвідомити, що цей переїзд – назавжди, і назад, додому, дороги не буде… А якщо буде – то не скоро.
Для багатьох переселенців першого покоління поїздка на місця, де минуло дитинство, звідки вивозили їх та їхні родини, – то справді остання можливість побачити руїни минулого ще за життя. Така вона сумна «Останні поїздка додому»…
|
do góry ↑
|
|
Fotografie
|
|
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym wydarzeniem.
|
|
|
