"ЧАСОМ БОЛЯТЬ РАНИ ЗАГОЄНІ..."
Анастасія Канарська
Сьогодні ми дуже часто говоримо про толерантність, дипломатичність, нерідко плутаючи ці поняття з байдужістю, апатичністю до свого, власного. Ми прагнемо загубитися в натовпі, стираємо свої обличчя на світлинах історії, боячись чітко й зрозуміло вимовити своє ім’я. Ми, українці. Або ж, часом занадто гостро реаґуючи на якісь звинувачення, не чуємо співрозмовника, повторюючи, як мантру, своє. Бо в нас набралося занадто багато болю, образ. Ми почуваємося скривдженими.
Документальний фільм про операцію «Вісла» Романа Крика «Остання поїздка додому» дехто з присутніх на його презентації у Львові в Центрі дослідження міської історії Центрально-Східної Європи називав співзвучно з прізвищем режисера – криком, дехто вбачав у ньому занадто багато м’якості й завуальованості. Мені ж здалося, що цей фільм став просто впевненим у собі, цілком свідомим наголосом на історії операції «Вісла». Без крику, проте рівним, спокійним голосом, достатнім, щоб усе сказане стало почутим.
«Чому я приступив до цієї справи? Багато було стимулів для створення фільму. Одним із його завдань є знищити певні міфи, які наросли навколо акції «Вісла». Таким міфом, який побутує в Польщі, є те, що виселені 1947 р. українці не повинні нарікати, бо отримали кращі житлові умови по відселених німцях на півночі та заході Польщі. Цей фільм я робив також тому, що в мене весь час є відчуття, що українці замало говорять про свою історію, а, можливо, їх тільки не чути. Мені здається, що замало є історії, яку ми самі про себе розповідаємо, історії, побаченої нашими очима, адже історію кожний бачить по-своєму. Історія є своєрідною інтерпретацією. Цей запис – це також інтерпретація. Мені хотілося у фільмі дати голос людям, яких виселено, бо ці люди мають власний погляд на те, що сталося і чому так сталося, щоб за них не говорили політики, журналісти, хтось інший, а, щоб вони самі висказали свою думку», – відзначав на презентації автор фільму Р. Крик.
Цей фільм знімали в липні цього року в Кобильниці-Волоській, Варшаві, Чесанові, Старому та Новому Люблинці, Великих Очах, Князях, Млинах, Наролю, Венґожеві, Ґіжицьку, Круклянках, Оковизні та Позезджу. Героями фільму є троє мешканців Кобильниці-Волоської, яких 1947 р. насильно переселено на Мазури в рамках операції «Вісла». Семенові Крику було тоді 22 роки, Катерині Бутрим – 17, Катерині Гниді – 10 років. Камера фіксує, як троє переселенців після 63 років долають переселенський шлях у протилежному напрямку, щоб провідати рідне село. Починається все під музику «Дивлюсь я на небо». Текст читає народний артист України Богдан Бенюк.
У Кобильниці-Волоській нинішні жителі Мазурів часто зі сльозами на очах розповідають про те, що їм довелося пережити, про своє довоєнне життя, про своїх предків. На рідній землі вони зустрічаються з грекокатолицьким єпископом Петром Криком, який також народився в Кобильниці-Волоській і був хрещений у місцевій церкві, а потім його, 2-літню дитину, депортували з більшістю інших мешканців цього населеного пункту. Всі вони відвідують з молитвою місцеву церкву, яка нині є костелом. На проповіді звучать слова, що «мова – це код людини», що «Україна – це ви». Одна жінка бере жменьку землі й каже, що, як помре, цю грудку хоче взяти з собою в домовину. Люди йдуть на цвинтар, віднаходять родинні могили. Падає дощ. Бринить сльоза. Вириті на пам’ятному хресті слова нагадують, що дім є необов’язково там, де мешкаємо сьогодні... У місті Чесанові бачимо, як пишно святкують римо-католицьке свято Тіла Господнього, а поруч – покинута греко-католицька церква. У Венґожеві в колишній німецькій кірсі – тепер греко-католицька церква. Йде відправа. Перехрещені долі.
Люди розповідають, що нині ситуація українців у Польщі вже краща, аніж колись. Фактично всі сходяться на думці, яку висловила Олена Пиж з Лемківщини в розмові з працівниками фонду «Живі долі» (“Losy niezapomniane”), – фонд заснував у січні цього року режисер фільму Р. Крик, – у 4-хвилинному відеозаписі, показаному перед початком фільму. Вона говорила про те, що коли Україна буде міцною, процвітаючою, то й українцям у Польщі житиметься краще. Ці люди кажуть, що для українців у Польщі завжди була і є важливою Україна. Вони з оптимізмом стверджують, що повністю полонізувати їх не вдалося, адже часом через покоління люди повертаються до українства і вже їхні онуки самі хочуть говорити українською.
Власне, Маруся Хомин із Позезджа представляє у фільмі друге покоління українців, народжених після акції «Вісла», а Оксанка Житка з Варшави – третє покоління. Перша розповідає про те, як у її родині плекають все українське, про науку бабусі, що «Україну треба вирощувати в серці». Друга – це маленька дівчинка, зодягнена у вишиванку, яка розказує казку про Курочку Рябу на фоні Палацу культури у Варшаві. Саме на цьому закінчується фільм. Потім є статистика – мова про те, що 1947 р. в рамках акції «Вісла» переселено 147 тис. українців, а під час проведеного 2002 р. перепису населення українцями назвали себе 27 тис. осіб – громадян Польщі. Далі йдуть титри і лунає пісня «Океану Ельзи» – «Дайте нам бути такими, якими ми є».
У найближчих планах Р. Крика є зняти фільм про українців з Івано-Франківщини, які в 1970-х рр., всупереч усьому, подолавши всі труднощі, повернулися до рідного села. А також, фільм, який має бути підсумком 20-річчя незалежності України, у якому режисер хоче переплести долі тих українців з Польщі, які 1946 р. опинилися на Сході України, у Херсонській чи навіть у Луганській області. Також автор вірить і все робить для того, щоб у Польщі постав музей операції «Вісла». Це мав би бути музей у вагонах, рухомий, який можна пустити на рейки і показати в різних місцях, зробити акцію проти депортації. Вже навіть зібрано близько ста матеріальних експонатів до такого майбутнього музею, бо люди мають велику довіру до фонду «Живі долі» і залюбки віддають чи то вишиванки, чи то скрині – все те, що вони взяли з собою тоді, далекого 1947 р., у поїзд. Це справді потрібна справа, адже, як співає Вакарчук, «часом (навіть, – авт.) болять рани загоєні».
«Наше слово» №44, 31 жовтня 2010 року
|
