Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
Z ŻYCIA FUNDACJI
cień
Wersja: PL UA EN
Z Życia Fundacji
cień
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data wydarzenia: 2011-01-29
WERSJA W J.POLSKIM
"Bolą rany zabliźnione..." (ukr)
Anastasija Kanarśka o filmie "Ostatnia podróż do domu" (chwilowo tylko po ukraińsku)
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
"ЧАСОМ болять рани загоєні..." Анастасія Канарсьська про фільм "Остання поїздка додому". Тижневик "Наше Слово".


"ЧАСОМ БОЛЯТЬ РАНИ ЗАГОЄНІ..."


Анастасія Канарська

Сьогодні ми дуже часто говоримо про толерантність, дипломатичність, нерідко плутаючи ці поняття з байдужістю, апатичністю до свого, власного. Ми прагнемо загубитися в натовпі, стираємо свої обличчя на світлинах історії, боячись чітко й зрозуміло вимовити своє ім’я. Ми, українці. Або ж, часом занадто гостро реаґуючи на якісь звинувачення, не чуємо співрозмовника, повторюючи, як мантру, своє. Бо в нас набралося занадто багато болю, образ. Ми почуваємося скривдженими.


Документальний фільм про операцію «Вісла» Романа Крика «Остання поїздка додому» дехто з присутніх на його презентації у Львові в Центрі дослідження міської історії Центрально-Східної Європи називав співзвучно з прізвищем режисера – криком, дехто вбачав у ньому занадто багато м’якості й завуальованості. Мені ж здалося, що цей фільм став просто впевненим у собі, цілком свідомим наголосом на історії операції «Вісла». Без крику, проте рівним, спокійним голосом, достатнім, щоб усе сказане стало почутим.

«Чому я приступив до цієї справи? Багато було стимулів для створення фільму. Одним із його завдань є знищити певні міфи, які наросли навколо акції «Вісла». Таким міфом, який побутує в Польщі, є те, що виселені 1947 р. українці не повинні нарікати, бо отримали кращі житлові умови по відселених німцях на півночі та заході Польщі. Цей фільм я робив також тому, що в мене весь час є відчуття, що українці замало говорять про свою історію, а, можливо, їх тільки не чути. Мені здається, що замало є історії, яку ми самі про себе розповідаємо, історії, побаченої нашими очима, адже історію кожний бачить по-своєму. Історія є своєрідною інтерпретацією. Цей запис – це також інтерпретація. Мені хотілося у фільмі дати голос людям, яких виселено, бо ці люди мають власний погляд на те, що сталося і чому так сталося, щоб за них не говорили політики, журналісти, хтось інший, а, щоб вони самі висказали свою думку», – відзначав на презентації автор фільму Р. Крик.

Цей фільм знімали в липні цього року в Кобильниці-Волоській, Варшаві, Чесанові, Старому та Новому Люблинці, Великих Очах, Князях, Млинах, Наролю, Венґожеві, Ґіжицьку, Круклянках, Оковизні та Позезджу. Героями фільму є троє мешканців Кобильниці-Волоської, яких 1947 р. насильно переселено на Мазури в рамках операції «Вісла». Семенові Крику було тоді 22 роки, Катерині Бутрим – 17, Катерині Гниді – 10 років. Камера фіксує, як троє переселенців після 63 років долають переселенський шлях у протилежному напрямку, щоб провідати рідне село. Починається все під музику «Дивлюсь я на небо». Текст читає народний артист України Богдан Бенюк.

У Кобильниці-Волоській нинішні жителі Мазурів часто зі сльозами на очах розповідають про те, що їм довелося пережити, про своє довоєнне життя, про своїх предків. На рідній землі вони зустрічаються з грекокатолицьким єпископом Петром Криком, який також народився в Кобильниці-Волоській і був хрещений у місцевій церкві, а потім його, 2-літню дитину, депортували з більшістю інших мешканців цього населеного пункту. Всі вони відвідують з молитвою місцеву церкву, яка нині є костелом. На проповіді звучать слова, що «мова – це код людини», що «Україна – це ви». Одна жінка бере жменьку землі й каже, що, як помре, цю грудку хоче взяти з собою в домовину. Люди йдуть на цвинтар, віднаходять родинні могили. Падає дощ. Бринить сльоза. Вириті на пам’ятному хресті слова нагадують, що дім є необов’язково там, де мешкаємо сьогодні... У місті Чесанові бачимо, як пишно святкують римо-католицьке свято Тіла Господнього, а поруч – покинута греко-католицька церква. У Венґожеві в колишній німецькій кірсі – тепер греко-католицька церква. Йде відправа. Перехрещені долі.

Люди розповідають, що нині ситуація українців у Польщі вже краща, аніж колись. Фактично всі сходяться на думці, яку висловила Олена Пиж з Лемківщини в розмові з працівниками фонду «Живі долі» (“Losy niezapomniane”), – фонд заснував у січні цього року режисер фільму Р. Крик, – у 4-хвилинному відеозаписі, показаному перед початком фільму. Вона говорила про те, що коли Україна буде міцною, процвітаючою, то й українцям у Польщі житиметься краще. Ці люди кажуть, що для українців у Польщі завжди була і є важливою Україна. Вони з оптимізмом стверджують, що повністю полонізувати їх не вдалося, адже часом через покоління люди повертаються до українства і вже їхні онуки самі хочуть говорити українською.

Власне, Маруся Хомин із Позезджа представляє у фільмі друге покоління українців, народжених після акції «Вісла», а Оксанка Житка з Варшави – третє покоління. Перша розповідає про те, як у її родині плекають все українське, про науку бабусі, що «Україну треба вирощувати в серці». Друга – це маленька дівчинка, зодягнена у вишиванку, яка розказує казку про Курочку Рябу на фоні Палацу культури у Варшаві. Саме на цьому закінчується фільм. Потім є статистика – мова про те, що 1947 р. в рамках акції «Вісла» переселено 147 тис. українців, а під час проведеного 2002 р. перепису населення українцями назвали себе 27 тис. осіб – громадян Польщі. Далі йдуть титри і лунає пісня «Океану Ельзи» – «Дайте нам бути такими, якими ми є».

У найближчих планах Р. Крика є зняти фільм про українців з Івано-Франківщини, які в 1970-х рр., всупереч усьому, подолавши всі труднощі, повернулися до рідного села. А також, фільм, який має бути підсумком 20-річчя незалежності України, у якому режисер хоче переплести долі тих українців з Польщі, які 1946 р. опинилися на Сході України, у Херсонській чи навіть у Луганській області. Також автор вірить і все робить для того, щоб у Польщі постав музей операції «Вісла». Це мав би бути музей у вагонах, рухомий, який можна пустити на рейки і показати в різних місцях, зробити акцію проти депортації. Вже навіть зібрано близько ста матеріальних експонатів до такого майбутнього музею, бо люди мають велику довіру до фонду «Живі долі» і залюбки віддають чи то вишиванки, чи то скрині – все те, що вони взяли з собою тоді, далекого 1947 р., у поїзд. Це справді потрібна справа, адже, як співає Вакарчук, «часом (навіть, – авт.) болять рани загоєні».

«Наше слово» №44, 31 жовтня 2010 року

WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego wydarzenia.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.


Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym wydarzeniem.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym wydarzeniem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2017

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
662 034
Dziś:
Днесь:
172