"Український журнал", 11/2010 р.
„Остання поїздка додому“
режисер: Роман Крик
Україна, 2010, 50 хв.
Наприкінці вересня в Києві відбулася прем’єра документальної стрічки Романа Крика „Остання поїздка додому“. Журналіст за фахом, тривалий час кореспондент радіо „Свобода“ у Варшаві, режисер фільму є нащадком українців, примусово переселених 1947 року із Закерзоння на колишні німецькі території Польщі в рамках сумнозвісної акції „Вісла“.
Фільм є першим великим проектом благодійної фундації „Живі долі“, недавно створеної ним у Польщі, – фундації, що ставить за мету зберегти ще живу пам’ять про ті події, фіксувати спогади свідків, збирати матеріальні свідчення, документи тощо.
Починаючись як традиційний роуд-муві – бачимо трьох літніх людей, що вибираються в дорогу автофургоном, – фільм є поставленою в ширший контекст історією осіб, що мандрують на місце втраченої молодості. Це місце – колись
українське село Кобильниця Волоська на південному сході Польщі, де всі троє мешкали до депортації.
З-поміж них – і рідний дядько режисера Семен Крик, депортований у двадцять два роки. Він – найстарший у цьому товаристві: Катерину Бутрим було вивезено в сімнадцять, а Катерину Гниду – в десять. Нині мало що нагадало їм колишнє село. Хіба що ландшафти. Адже на місці великої клуні – пустирище, де була хата – лісові хащі, а криниця, з якої колись набирали воду, стоїть занедбана. І цвинтар біля церкви змінився, поповнившись новими хрестами. Хоча лишилися серед них і могили їхніх предків.
Всі троє по черзі пригадують: показують, де бавилися дітьми, де пасли худобу, а де була господарка, – іншими словами, вимальовують цілу мапу невидимого для наспростору, мапу зниклого минулого, в яке вони стільки часу мріяли повернутися. Та, вочевидь, у цьому загубленому й знову віднайденому просторі їм уже не жити. І не лише тому, що він так змінився й гнітить своєю невпізнаваністю. А й тому, що більша частина їхніх життів пов’язана вже з іншими ландшафтами. За іронією долі, місця колишнього „заслання“ перетворилися з плином часу на повноцінні домівки – якщо не для них, то вже напевне для їхніх дітей і внуків.
Парадокс генетичної пам’яті
Дід скрушно зітхає, розповідаючи, що „сучасна молодь вже не відчуває себе українцями“, а серед представників другого покоління переселенців мало тих, хто вміє розмовляти „своєю мовою“. Українці поступово, хай і через півстоліття, асимілюються з поляками, і в цьому сенсі, вважає він, операція „Вісла“ таки досягла своєї початкової мети. Та дивовижним чином і тут спрацьовує парадокс генетичної пам’яті. Індивідуальна травма, помножена на 147 тисяч людських життів (а саме стільки українців, за підрахунками істориків, було тоді переселено), стає вже травмою колективною, а відтак наслідки її рано чи пізно відчують і ті, хто не переживав її особисто – хай то діти чи вже внуки.
Певно, найнесподіваніший у фільмі монолог Марії Хомин – молодої дівчини, що належить до другого покоління переселенців. Свою розповідь вона починає з того, що просить в „людей над Дніпром“, аби не вважали її полькою тільки через паспорт: „Я українка і буду нею всюди, хоч би де жила“. Всі ж її подальші міркування й висловлені сумніви та переживання (дуже адекватні, як для особи, що, певно, небагато часу провела в Україні реальній) в якийсь момент спонукають до дещо патетичного висновку: того, що можна б назвати патріотизмом, у ній таки значно більше, ніж у багатьох її ровесників „з-над Дніпра“. Та мимоволі виникає протилежне запитання: а чи для особи, яка живе в іншій країні й існує в зовсім іншому (й іншомовному) суспільстві, таке гостре відчуття інакшості власної національної ідентичності не є своєрідним фатумом?
Певною мірою фільм також зачіпає проблему й інших „внуків“ – тих, для яких Україна стала вже певною абстракцією чи просто сукупністю символів (церква? вишиванка?), та аж ніяк не є повсякденною дійсністю. Їхні дідусі й бабусі далі живуть у реаліях акції „Вісла“ (хтось із них каже, що так триватиме доти, доки сейм не визнає злочинності власних дій і не вибачиться перед українцями). Та автори непрямо спонукають думати, що й дітям-внукам цих реалій ніяк не уникнути. В авторському тексті наприкінці (його озвучує Богдан Бенюк) висловлено думку, що акція „Вісла“ триває нині вже на цвинтарях – коли дітям доводиться вибирати, латинкою чи кирилицею робити написи на могилах батьків. І других, констатує закадровий голос, стає дедалі менше.
Ще одним, не менш символічним маршрутом у фільмі є маршрут давніх греко-католицьких церков, коло яких зупиняються мандрівники. Частину з них перетворено на костели. Деякі ж – як у Кобильниці Волоській – є костелами й церквами водночас. Але чи не найбільше серед них – покинутих, на які досі, навіть шістдесят років по тому, ніхто не претендує (тоді як на Мазурах греко-католикам доводиться займати колишні німецькі кірхи).
Романові Крику залежало й на тому, аби спростувати поширений у Польщі міф, мовляв, українцям насправді пощастило, адже перебралися вони в багатші (бо ж залишені німцями) місця. Самі ж люди називають досвід перших років каторжним, розповідаючи, що нове життя доводилося будувати мало не з нуля. І збудуватийого, як бачимо, їм таки вдалося. Але як давати собі з ним раду далі – вочевидь, думати про це доведеться таки вже їхнім внукам.
Роксоляна Свято, Київ
|
