Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
Z ŻYCIA FUNDACJI
cień
Wersja: PL UA EN
Z Życia Fundacji
cień
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data wydarzenia: 2014-12-29
WERSJA W J.POLSKIM
In Memoriam! Umarła Pana Lidia Marciuk-Ukarma!
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
In Memoriam! В Мюнхені упокоїлася Пані Лідія Марцюк-Укарма!
Про Лідію Марцюк-Укарму

В Німеччині живе жінка-легенда. Сказати “українка” про неї — дуже мало сказати. Сказати “діаспорянка” – майже нічого не сказати. Охарактеризувати одним словом неможливо. Можливо але розповісти її легенду.

Цій легенді понад 90 років віку. Саме такий вік мала би мати зараз Україна чи принаймні Західно-Українська Республіка. Понад 90 років тому сталася важлива подія для галицького народу — утворилася Західно-Українська Республіка (13 листопада 1918 року). Півтора роки питому сталася найбільша трагедія в історії галицького визвольного руху. Квітень 1920 був кінцем Української Галицької Армії. Причиною воєнної катастрофи УГА, до якої дійшло, не були воєнні перемоги ворога, але жахлива епідемія тифу та інших пошесних хвороб, які остаточно вивели армію з ладу.

Від тифу помирає і сотник УГА Андрій Укарма. В минулому він – українець-вояк австро-угорської армії, підрозділи якої стали зародком Галицької Армії. Уродженець Перемишля Андрій Укарма зустрів першу світову війну в Австрії. Як тільки повстала Галицька Армія, відразу зголосився на захист українських вільностей. Був призначений сотником. Брав участь в боях за Чортків. Працював комендантом Дрогобицької нафтової дільниці. Легенди про чесність сотника Андрія Укарму живуть і досі в народі. Будучи освіченою і принциповою людиною, він не допускав крадіжок в армії чи іншого використання командирами службового положення. “Ми не злодії, ми воюємо за українські цінності!”, – любив повторювати сотник Укарма. Саме цю легенду про свого батька почула дочка сотника кілька десятків літ після від священника в Мюнхені, який знав її батька. “Добру пам’ять залишив мій батько про себе. Мені дуже шкода, що я його ніколи не пізнала”, – з прикрістю говорить вона.

Першого квітня 1920 року на світ прийшла донька сотника Андрія Укарми, Лідія. Незадовго до народження доньки батько відійшов у вічність. Пораненого і хворого на тиф, його зняли з потягу на станції Вапнярка у Вінницькій області. Там він і помер. Поховали сотника в братській могилі на перехресті доріг. Трохи згодом його вагітна дружина вже на іншій станції Бартадемиці в Одеській області народила дитину. Єврейський рабин, до якого потрапила породілля, підніс молитву за неї і дитину. Вояки галицької армії рвали свої сорочки на пелюшки дитині. А слава Андрія Укарми після його смерті стала ангелом хранителем дочки Лідії. Сама ж Лідія Укарма є живим продовженням історії галицької армії і її свободолюбивого духу. Народжена в квітні, в час занепаду української війська галицького, вона символізувала перевтілення визвольного духу української армії в дітей військових Галицької Армії. Саме це і довела Лідія Укарма всім своїм життям. Саме про це і наша розповідь.

Дитинство Лідії пройшло в Бориславі Львівської області на волелюбивій землі бойків. Історія бойківського краю, який у 1772-1918 перебував у складі Австоро-Угорщини, а в 1919-1939 – Польщі, позначилася на її свідомості. Маючи відпочатку польське громадянство, вона чітко усвідомлювала свою відмінну від поляків тотожність. “Видиш,”- часто вживає слово-зв’язку в розмові. Це виказує її зв’язок з рідною мовою рідного краю.

Батькова пам’ять

Присутність батька не полишала її. Так ставалося в житті, що його військові друзі потрапляли їй на дорогу і піклувалися про неї. Вартувало їй назватися за прізвищем Укарма, то відразу чула: “То ви дочка Андрія Укарми?”. І діставала всяку можливу підтримку у життєвих ситуаціях.

А життя в тодішній час для свідомих українців було нелегким. Саме такою свідомою галичанкою і була Лідія. За підозрою в українських експедиціях Карпатами Лідію не допустили до здачі матуральних екзаменів в польській гімназії в Перемишлі. Тоді на поміч прийшов її хресний батько, старшина Галицької Армії, Сава Буцманюк. Він влаштував Лідію на роботу до свого мешканевого бюро в Кракові. Там Лідія і здала матуру.

Якось до бюро завітав офіцер німецького Вермахту. Не розуміючи мету візиту високопоставленого гостя, Лідія спочатку знітилася. Але вже за кілька хвилин почула знайому фразу: “Ви дочка Андрія, фролайн Укарма? Я його товариш по навчанню доктор Ціцель.” Адвокат за професією, а в часи другої світової війни полковник Вермахту, він намовив молоду Ліду податися на навчання до Німеччини. В Кракові на той час не було можливості навчання в університетах. Виконавши деякі формальності з допомогою батькового товариша доктора Ціцеля Ліда незабаром переїхала на навчання до Берліна. Це був 1940 рік.
Ґестапо, посольство, паралелі

А в 1942 році Лідію арештували за підозрою в підпільній роботі. Німецька політика того часу була направлена на викриття будь-яких проявів національного єднання окремих студентських громад. Особливо уважно слідкували за українцями, відомими своїми самостійницькими настроями. Ліда на той час якраз була активною в українській жіночій організації.

Ліда і гадки не мала, що одного дня її чекатиме в квартирі Ґестапо. Вона якраз готувалася до поїздки до Відня. Щойно купила нового капелюшка. І коли прибігла додому за валізками, то вскочила прямо в руки ґестапівців. Її арештували і відвезли до в’язниці на Александрплатц. Півроку студентка-арештантка знаходилася у в’язниці. Крім неї там знаходилося ще сім українок. Серед них Олена Вітик, яка вивчала на той час мистецтво в Берліні. Потім Романа Лебедович з Відня, Дарка Сидір, Ольга Фроляк, Ганна Ганкевич. На допити їх возили у відділення Ґестапо. Воно знаходилось в приміщені, яке зараз займає посольство України в Німеччині. “Коли я перший раз потрапила в українське посольство, то отримала відразу подумала: “Щось мені все тут дуже відоме. Знаю ці сходи, знаю куди ведуть коридори. Двері тут і там. Тут над нами знущалися ґестапівці, допитували..”- повідомила приголомшливо колишня студентка-в’язень Ліда Укарма. А били їх за те, що національно виховували українців в Берліні. “А що ви не знали, що не маєте права виховувати людей в національному дусі”- врізалося в пам’ять ґестапівські фрази під час побоїв. Студенткам же йшлося про національне виховання простих робітників, взятих на примусові роботи в Німеччину. Дівчата притягували їх до української церкви. Ліда Укарма жила тоді в маленькій кімнатці біля української греко-католицької церкви в районі Веддінґ (Wedding). Священником церкви тоді був тепер вже святий отець Петро Вергун.

Не зупинило студенток в їх намаганні патріотично виховувати українців ні ґестапо, ні тортури. Вже перебуваючи у в’язниці, Ліда займалася вихованням українок, співмешканок у в’язниці. Їй пригадується випадок молодої дівчини з Харкова, яку нізащо ґестапівці забрали з вулиці у в’язницю. Коли Ліда почала з нею спілкувати, то та заговорила з нею лише російською. На що галичанка Ліда відразу зауважила: “Слухай, я є з польської частини України, але я не буду говорити з тобою польською мовою, але по-українськи.” Пізніше батьки тої дівчини-співкамерниці Ліди Укарми дякували їй в листах з України за таке патріотичне виховання їх дочки.

Равенсбрік

Дівчат протримали у в’язниці до лютого 1943 року. В зимові морози їх разом з сотнями інших вивезли до жіночого табору Равенсбрік неподалік Берліна. Вони поповнили жіночу робочу силу, яку примусово використовували нацисти для підтримки військової промисловості. Остання як відомо працювала на збройне оснащення фашистської армії. Загалом в таборі Равенсбрік за даними адміністрації табору знаходилось 2 503 українки. Критерії ж визначення саме українок в таборі залишаються дискусійними. Є підозра, що в Равенсбріку знаходилося набагато більше жінок українського походження. Багато списків жінок перед приходом Червоної Армії було знищено. Багато українок мали польське або невизначене громадянство. Багато з них були визначені як совєтські громадянки або російські.

Коли дівчат привезли до табору, вони спочатку потрапили до відділку, де їм обтинали волосся. Потім вони мусили пройти через спеціальний душ. Виконували ці процедури жінки-свідки Єгови. Ліда заговорили німецькою мовою до однієї з них. Та здивовано відгукнулася: “Ти що знаєш німецьку?” Ліда пояснила, що вони студентки з Берліна. Завдяки цій розмові українську групу з Берліна віднесли до категорії “бездержавних”. Замість позначок з літерами , вони дістали гладенькі нашивки “бездержавний”. Завдяки цьому вони не потрапили до загальних бараків, де тримали українок, польок, росіянок, але до окремих бараків, де розмістили німок, чешок, австрійок та інших полонянок. Серед них було багато політично заангажованих жінок. Всі вони були високоосвіченими, культурно вихованими. З ними було про що цікавого поговорити. Це було своєрідним віддихом, бо весь час довелося тяжко фізично працювати.

Студенток кинули на розбудову дороги через табір. Була рання весна. Мокро і холодно. Візками вивозили замерзлу землю. Якось візок перевернувся і поранив Ліду. Довго потім довелося лікуватись. Умов для лікування не було. Ліків не було. Замість бинтів використовували випране ганчір’я. Кожного ранку доводилося стояти на так званих апелях (перекличках). Інколи годинами під дощем на холоді чекали перед своїми бараками, поки всіх перерахують. Іноді годинами мусили чекати, поки не знайдуть відсутню жінку. Багато злягали від непомірної праці, не могли ранком встати до роботи. Часто жінки здійснювали спроби втіку. Найгіршим було, коли жінок били, іноді до смерті забивали. Ліда була свідком, коли одну жінку забили до смерті за те, що вона крадькома намагалася взяти з кухні шматок буряка, щоб вгамувати голод. Так берлінські студентки провели в Равенсбріку понад два роки.

Звільнення

Їх звільнили достроково в час, коли нациська влада відчувала послаблення на війні. Тоді нацисти не могли собі дати ради з Червоної Армією і намагалися перетягнути на свій бік українське підпілля, яке в свою чергу воювало проти тих і інших. Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради почало диктувати умови. Як передумову переговорного процесу про співпрацю українське підпілля висунуло звільнення українських політичних в’язнів з концентраційних таборів. Очевидно, що воно не пішло на співпрацю все одно. Коли частину політичних в’язнів нацисти все ж звільнили, переговори припинилися. Про причину свого звільнення Лідія Укарма дізналася набагато пізніше, коли нав’язала контакти з українським підпіллям в Німеччині.

Після звільнення українських жінок з табору Равенсбрік, ними почав опікуватися Допомоговий комітет на чолі з Петром Мірчуком. Жінок послали до відпочинкового табору в місті Любен в Сілезії. Саме там знаходився український Допомоговий комітет українців зі Львова, які тікали від більшовиків на Захід. Це була осінь 1944 року. Вони везли з собою вагони харчів. Жінок, колишніх в’язнів Равенсбріку, розмістили в сільській хатині, де стояли двоярусні ліжка. Вони діставали допомогу у вигляді харчів від Допомогового комітету, самі собі варили їсти. В таборі Ліда перебула кілька тижнів, але мусила далі шукати можливостей для пробивання свого дальшого шляху в Німеччині. Хотілося далі вчитися. Поїхала в розвідку до Берліна.

Зустріч з доктором Білинкєвичем

І знов сталося провидіння. Ліда з подругою вступили до потягу “Nur für Deutsch““Тільки для німців”. Попри заборону говорити іноземною мовою в потязі, тихо перемовлялися з подругою українською. До них підсів елегантно вдягнений в шкіряне пальто чоловік. Дівчата стихли. “Ви говорите українською?”- з зацікавленністю звернувся до насторожених пасажирок елегантний чоловік, опустивши звичне тоді “хайль Гітлер”. І далі представився як доктор Білинкєвич. Коли у відповідь почув прізвище-пароль Укарма, то відразу допитав: “Ви може Андрія дочка? То він був моїм приятелем зі студій”. Доктор Білинкєвич працював на той час був головою організації примусових робітників німецького рейху. Він виказав бажання опікуватися донькою Андрія Укарми і порадив їй їхати до Мюнхена. Ліда ще деякий час присвятися організації харчової допомоги в’язням Равенсбріка і Оранієнбурга. На жаль, всі її намагання виявилися марними. Вантажівку не допустили до цілі. Залишившись з великою кількістю харчів на руках, Ліда звернулася за порадою про подальшу долю багажу до Степана Бандери. Тоді родина Бандери проживала в Берліні. Бандера з допомогою ще кількох українських чоловіків допомогли організувати велику кількість пакетів для транспортування потягом і навіть погрузили все. Так Ліда і харчова допомога поїхали до Мюнхена.

Баварія

В Баварії знаходилася централя організації примусових робітників. Саме там з подачі доктора Білинкєвича і влаштувалася працювати Ліда. Директором централі був професор Кульчицький. Мюнхен так само як і Берлін піддавався бомбардуванню. А в’язні чоловічого концентраційного табору в Дахау працювали на відновленні зруйнованих бомбардуванням доріг. Міський транспорт був зруйнований. Коли Ліда проходила містом, то підходила до робітників табору, чи не знайдеться бодай якийсь українець. Візуально віднайти українців було важко, бо в’язні мали на одязі літери “П” – поляк, або “Р” – росіянин. А розмовляти працюючим в’язням з перехожими не дозволяли. Але Ліда не припиняла пошуків. Якось натрапила з запитанням про українців на одного поляка, який її повідомив, що знає деяких українців. “То передайте їм, що вони зголосилися на Францйозефштрассе”, – попросила його працівниця допомогового комітету.

Кінець війни

30 квітня 1945 року. Ліда звично йде на роботу. По дорозі зустрічає двох чоловіків в кацетному вбрані, які шукали Францйозеффштрассе. То власне і були українці, колишні в’язні Дахау. До них таки дійшло прохання Ліди про адресу їх комітету. З радощів Ліда віддала звільненим в’язням привезені нею до Мюнхена харчі.

Мюнхен почав приходити до усвідомлення про звільнення від нацистів. Ліда і двійка українців пішли до міста. Там біля тодішнього нацистського казино зібрався чималий натовп, який вигукував: “Наці раус!” (Геть нацистів!)”. Ліда зі своїми супутниками ввійшли до великого і просторого приміщення. Німці сиділи за баром і пили пиво. Непроханих гостей запросили приєднатися до пива. Ліда ж притаманною їй категоричністю в голосі повідомила: “Ні, вже досить. Ви бачите, що ми є кацетники. Забирайтеся звідси і звільність нам приміщення. Ми не маємо даху над головою. Ми десь мусимо спати.” За хвилину до приміщення ввійшла американська поліція. Побачивши українських колишніх в’язнів і вислухавши їх потребу в дахові над головою, американці викинули нацистів звідти. З того часу цілий поверх приміщення на Дахауштрассе 9 був відданий різноманітним українським організаціям. Від початку там приютилися і Червоний Хрест, і Допомоговий Комітет.

Париж

Чим займатися далі - для Ліди були не простим запитанням. Однозначно було зрозуміло, що до комуністичної України їй вороття не має. І ось на запрошення французьких жінок, знайомих з Равенсбріку, Лідія отримує запрошення до Парижу. В межичасі вона організовує групу українців для ведення політичної боротьби за українську ідею за кордоном, за самостійність України. Пізніше вони заснували Організацію Українських Жінок (ОУЖ). Роботи було досить. Але Ліда не покидає думки продовжити навчання. У Парижі того часу було важко вступити на студії. Перевагу надавали представникам французького підпілля. Ліда повертається до Мюнхена, де починає вивчати медицину.

Мюнхенські реалії

Важко доводилося поновленній студентці. Потрібно було і заробляти на життя, і вчитися. Тоді в Баварії почали з’являтися перші табори біженців. В них люди мали змогу діставати харчі і речі повсякденного вжитку. Ліда зголосилася до табору біженців в Реґенсбурзі. Щоб мати змогу вижити, дещо з отримуваного, цигарки і білий хліб, продавала. Це давало змогу хоч якось присвятити себе громадському життю, без якого Ліда не уявляла свого існування. Тоді в Мюнхені повстало багато українських організацій. Потрібно було їздити на з’їзди, збори активістів. До Парижа, до Аусбурґа, до Штутґарта. На щастя, у Ліди збереглися добрі контакти з Равенсбрюку з жінками різних національностей. “З польками ми колись боролись, але після Равенсбріку радше допомагали одні одним,”- пригадує вона. Так позичила у знайомих француженок одяг працівника Червоного Хреста. Це допомогло їй вільно переїжджати через кордон на різні політичні зібрання українців Європи. Згодом Ліда пізнала і свого чоловіка Зіновія Марцюка – колишнього фінансового референта Організацій Українських Націоналістів.

На мюнхенську адресу Ліди тоді в 1945 році з України приїхав цілий провід Організацій Українських Націоналістів. Поступово Мюнхен ставав центром політичної боротьби українців за кордоном за незалежність України. З часом українці від’їжджали на американський континент. Не судилося родині тепер вже Марцюків залишити Німеччину. З причини хвороби вітчима, родина Марцюків залишилася в Мюнхені. У них народилися троє донечок. Марцюки багато десятків років поспіль брали активну участь в громадському житті української громади Мюнхена. Національно-свідомими виховали і своїх дітей. Христина є знавцем історії мистецтвознавства. Орися проживає в Англії, де заанґажована в житті української громади. Оксана займається скрипкою і проживає в Ґамбурзі.

Дні визволення в Равенсбріці

Кожного року Лідія Укарма-Марцюк відвідує дні визволення політв’язнів в Равенсбріці. А це вже 66-та річниця. За весь час існування меморіального комплексу Равенсбрік пам’ять українських жінок-кацетниць не була жодним способом увічнена у формі пам’ятних знаків чи дощок. То цього не дозволяли спеціальні переписи музейного керівництва. Вони вперто не хотіти надавати жінкам українського походження особливу шану, аргументуючи все спільною совєтською історією табору. Українок вшановували як совєтських в’язнів. Так бажана для українок окрема келія пам’яті так і не стала реальністю, хоч і збірку грошей на неї провели і інформаційну компанію здійснили. Всю документацію про це зберігає Організація
Українських Жінок в м. Мюнхен.

Дозволили зате повісити на спеціально відведеній стіні меморіальну дошку. Політично коректно дошка би мала постати від держави Україна. За двадцять років існування України як самостійної держави кацетниці-українки Равенсбріка не відчували присутності України як держави в Равенсбріці. Попри традиційне покладання вінків працівниками посольства України і їх рідких промов на святкуваннях нічим іншим знаком українських жінок в Равенсбріці не означили. І лиш в 2011 рокі посольство України в Німеччині спромоглося виконати потрібну роботу з встановлення відповідної дошки. Роботу виконали, але подати свою роботу гідно так і не змогли. Про відкриття дошки вже не вірив ніхто, бо кожен рік воно анонсувалося в програмі святкування днів визволення і кожен рік не відбувалося. Про відкриття дошки цього року вже ніхто не сподівався. Але воно таки сталося, хоча без особливої церемонії. Мікрофон для промови позичили сусіди, які урочисто відкривали свою дошку. Представник посольства прочитав промову. Поклали вінок. Присутність українців на події — кілька чоловік з наближених до посольства. Після покладання квітів офіційна делегація вже від’їжджала на іншу подію покладання вінків в Заксенхаузен. А колишній в’язень табору Равенсбрік залишилася ще на кілька днів на місці, яке зробило суттєву відмітку в її житті. Її ще досі зігріває згадка про святкування Визволення десятирічної давності. Тоді на церемонії був присутній український греко-католицький владика Петро Крик. Він відправив службу Божу за жертв табору Равенсбрік. Таке відбувалося лиш раз за всю історію святкування днів Визволення. Равенсбрік не користується особливою увагою діаспори українців Німеччини.

Пані Марцюк і її дочка Оксана розповіли, що нещодавно вони подарували Музею Равенсберік альбом колишньої жінки-в’язня художниці Олени Вітик. Тоді, в час перебування в таборі, Олена робила табірні малюнки на темному папері. Саме вони і збереглися в архіві пані Марцюк. Зараз пані Олена Вітик проживає в Америці.

А ще пані Ліда мріє про справжню віддачу шани жінкам Равенсбріка з великою кількістю присутніх українців. Мріє вона почути українську мову в Равенсбріці від гостей з України.
Мріє про скульптуру жінки-українки як пам’ятного символу про скалічені і страчені молоді життя українок. Скульптуру яка говоритиме сама за себе, без погано сформульованих фраз і перекладів, без підписів, з якими не хочеться мати нічого спільного. Вона знає, що гроші на це є.

Вона тільки не розуміє, чому так важко українцям дістатися до Равенсбріка. “Може наступного року зорганізуємось краще…”, вголос мріє 91-літня українка. Вона ж українка і діаспорянка. Жінка-легенда, однолітка нашої вимріяної 91-річної України. Лідія на прізвище Укарма, яке так і хочеться написати Україна.

Ольга Самборська, Берлін квітень 2011

C-ни: Ольга Самборська і Оксана Марцюк


PS.Пані Лідія упокоїлася в грудні 2014 року. Царство Їй небесне!

WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO



 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Pliki


  • Plik do pobrania




















  • Plik do pobrania





















  • „Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
    „Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
    „A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

    Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
    Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2017

    stat4u

    Liczba odwiedzin:
    Число заходжень:
    616 497
    Dziś:
    Днесь:
    31